Розділ 1 ПОНЯТТЯ Й ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОГО ПУБЛІЧНОГО ПРАВА PDF Печать
Рейтинг пользователей: / 5
ХудшийЛучший 
Международное право - М.В.Буроменський Міжнародне право

 

Розділ 1 ПОНЯТТЯ Й ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОГО ПУБЛІЧНОГО ПРАВА

 

§ 1 Виникнення і сутність міжнародного права

«...Міжнародне право - це велика юридична споруда, яка дбайливо будувалася людством протягом століть із метою створення і затвердження нормальних впорядкованих відносин між державами...» ( з рішення Міжнародного Суду ООН).

Міжнародне право виникло не за бажанням окремих людей, груп, класів тощо, а внаслідок реальних суспільних процесів. Історичний матеріал свідчить, що навіть на ранніх етапах розвитку первісні общини та племена не існували окремо, а були об'єднані неписаними родовими законами. Уже в той час союзницькі зв'язки племен не зводилися лише до турботи про зовнішній захист, а містили й безліч інших норм поведінки, які, закріплюючись із плином часу, при­звели до появи права у формі звичаю.

Міжнародне право є результатом суспільної практики. Виникнувши як спосіб усвідомлення людьми свого мате­ріального інтересу, особливо у зв'язку з постійними змінами в міжнародних відносинах, воно вплинуло та про­довжує впливати на розвиток держав і народів. Протягом усієї історії людства воно не тільки розвивалося разом зі зміною засобів виробництва, але й певним чином вплива­ло на них.

Саме тому міжнародне право має природно-об'єктивне значення. Загальною умовою його становлення є не позиції держав, а умови матеріального життя людства у його істо­ричному розвитку, взаємовідносини людини з навколишнім світом, суспільний розподіл праці, виникнення держав тощо. Власне позиція держави також формується у процесі суспільних відносин.

Міжнародне право є категорією надбудови. Але це над­будова особливого роду, яка виростає над міжнародними відносинами в повному їх обсязі — економічними, політич­ними, воєнними тощо.

 

§ 2 Визначення міжнародного права

Попри розмаїття існуючих визначень міжнародного пра­ва можна виділити загальне: міжнародне право — особли­ва правова система, яка складається із принципів і норм, що регулюють відносини між його суб'єктами.

Але міжнародне право не тільки сукупність принципів і норм, адже сама ця сукупність є нормативним відображен­ням міжнародної форми правосвідомості. Міжнародно-пра­вові норми відбивають складний процес взаємодії держав, постійного перетворення суспільних відносин. Право­свідомість, що складається на їх основі, знаходить відобра­ження в міжнародному праві, яке відповідає об'єктивним факторам суспільного розвитку. Не розсуди юристів, нау­кових установ чи держав, а реальні суспільні потреби, сам об'єктивний процес світового розвитку в усіх його проявах є причиною існування та розвитку міжнародного права як об'єктивної реальності. Об'єктивні умови визначають зміст тієї чи іншої норми права.

Закінчення другого тисячоліття нової ери в історії люд­ства співпадає з початком нового етапу розвитку міжна­родного права. У 1989 р. Генеральна Асамблея ООН прий­няла резолюцію 44/23 «Десятиріччя міжнародного права ООН», яка підкреслює внесок ООН у сприяння «більш широкому прийняттю та повазі до принципів міжнарод­ного права» і заохочення «прогресивного розвитку міжна­родного права та його кодифікації». Визнано, що на цьо­му етапі необхідно зміцнювати верховенство права в міжнародних відносинах, для чого слід сприяти його вивченню, поширенню та більш широкому визнанню. Період 1990—1999 років був проголошений ООН десятиріччям міжнародного права, протягом якого мало відбутися по­дальше зростання ролі міжнародно-правового регулюван­ня в міжнародних відносинах.

Закономірності розвитку міжнародного права у принципі відповідають закономірностям міжнародних відносин. На останні впливають різні об'єктивні та суб'єктивні чинни­ки: рівень економічного розвитку держав, суспільна мораль і моральність, національні інтереси, екологія, поява гло­бальних проблем, науково-технічний прогрес тощо. Форму­ючись під впливом міжнародних відносин, міжнародне пра­во активно впливає на них, причому його роль постійно зро­стає та висувається на перший план.

Таким чином, міжнародне право — це особлива система юридичних норм і принципів, що регулюють міжвладні міжнародні відносини та висловлюють узгоджену позицію учасників цих відносин, обумовлену дією закономірностей міжнародних відносин на певному етапі розвитку цивілізації, шляхом встановлення взаємних прав і обов'язків.

 

§ 3 Функції міжнародного права

Міжнародне право виконує в міжнародних відносинах такі функції:

—  координуючу функцію — полягає в тому, що за допо­могою його норм встановлюють правила поведінки, які є стандартами для всіх держав у їх взаємовідносинах, щоб взаємодіяти сприяючи, а не заважаючи одна одній;

—  регулюючу функцію — полягає в тому, що в нормах і загальновизнаних принципах держав закріплюються пра­вила, без яких неможливе їх спільне існування та спілку­вання;

—  забезпечувальну функцію — полягає в тому, що міжнародне право містить норми, які спонукають держави дотримуватись певних правил поведінки як у мирний час, так і в період війни;

—   охоронну функцію — полягає в тому, що міжнародне право закріплює механізми, які захищають законні права й інтереси держави та дозволяють спільно (колективно) ка­рати порушників.

 

 

§ 4  Характеристика міжнародного права

Міжнародне та національне (внутрішнє) публічне право має деякі суттєві спільні риси, завдяки яким ці дві різні системи норм і принципів визнаються правовими: норми міжнародного та національного публічного права забезпе­чені юридичною силою, тобто їх виконання гарантоване авторитетом і силою держав, які діють індивідуально чи колективно.

Нормам і принципам міжнародного та національного публічного права властиві:

— чітка визначеність;

— додержання певної форми висловлення (forma legalis, forma essentialis, що їх встановили юристи Стародавнього Риму);

— виконання усталеної процедури ухвалення та набут­тя чинності;

— забезпечення виконання норм засобами відновлення права та приборкання свавілля (ubi jus, ubi remediam — «де право, там і засоби його захисту»).

Однак міжнародне право має низку особливих характе­ристик, які роблять його цілком відмінним від національ­них правових систем, пов'язаних з існуванням сучасної дер­жави та її апарату. Сучасна держава зосереджується на ви­користанні сили, встановлюючи на її застосування державну монополію, утримує постійну армію та порівня­но ефективний апарат управління.

На відміну від внутрішньодержавного права міжнарод­не право — це горизонтальна правова система, якій не вла­стиві верховна влада, зосередженість на застосуванні сили та розподіл трьох основних функцій, які зазвичай покла­дені на державні органи влади (правоутворення — законо­давчі органи, прийняття рішень на підставі права — суди, правозастосування — адміністрація, поліція, армія). Гене­ральна Асамблея ООН не є світовим законодавчим органом, Міжнародний Суд ООН може діяти лише на підставі згоди держав на його юрисдикцію, а правозастосовча діяльність Ради Безпеки ООН обмежена і юридично, і політично. Але держава, що порушує міжнародне зобов'язання, відповідає за протиправну дію перед потерпілою державою або, за пев­них обставин, перед усім міжнародним співтовариством. Потерпіла держава може вчинити міжнародний позов, звер­нувшись до третьої сторони як до посередника або вдавшись до арбітражних чи судових процедур. Але домінує в міжна­родному праві самозахист держав у разі порушення їхніх прав, коли припустимість самозахисту фізичних осіб в на­ціональних правових системах значно обмежена.

Міжнародному праву колізія сили та права, політики притаманна більшою мірою, ніж внутрішньодержавному. Зростання глобальної взаємозалежності та зацікавленості держав у раціональному регулюванні їхніх відносин на підставі взаємності посилили значення міжнародного пра­ва в упорядкуванні та структуризації міжнародної системи. Через це спори між державами зазвичай супроводжуються посиланнями на міжнародне право.

Більшість держав діють відповідно до принципів і норм міжнародного права навіть за відсутності процедури при­мусового врегулювання спорів і централізованого органу правозастосування.

Міжнародне право як горизонтальна система діє інакше, ніж централізована система національного права, і ґрун­тується на засадах взаємності та консенсусу, а не пануван­ня, слухняності та примусу до виконання, бо ця система створена для зовнішніх відносин суверенних держав й інших суб'єктів. На практиці держави визнають норми міжнародного публічного права юридично обов'язковими, оскільки вони сприяють усуненню труднощів та невизна­ченості в міжнародних відносинах.

Особливостями міжнародного права, які відрізняють його від національного, є:

1. Порядок нормотворчості. Норми та принципи міжна­родного права поступово формуються та належним чином закріплюються основними суб'єктами цього права — суве­ренними державами. Учасники міжнародних відносин, які не погодилися визнавати ці норми правовими, не вважають­ся юридично зобов'язаними діяти відповідно до диспозиції цих норм, якщо тільки останні не є нормами jus cogens. Так, ядерні випробування, проведені у травні 1998 р. в Індії та Пакистані, не можна кваліфікувати як порушення Догово­ру про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р., оскільки ці країни не були учасниками цього договору ні як ядерні, ні як без'ядерні держави. Норми національного права встанов­люються уповноваженим законодавчим органом держави. Усі суб'єкти національного права (фізичні та юридичні осо­би) незалежно від своєї особистої оцінки доцільності цих норм зобов'язані додержуватися прав і виконувати обов'яз­ки, встановлені цими нормами. У міжнародному праві зако­нодавчого органу, який стоїть над державами, взагалі не існує, тому нормативні джерела міжнародного права утво­рюються державами на основі згоди його суб'єктів.

2. У системах національного права діє принцип обов'яз­кової юрисдикції, згідно з яким позивач передає спір на судовий розгляд незалежно від волі відповідача. У міжна­родному праві діє принцип факультативної юрисдикції. Той чи інший засіб мирного врегулювання (переговори, міжна­
родний арбітраж, медіація, міжнародний суд тощо) сторо­ни обирають на основі взаємної згоди.

3. Основні суб'єкти національного права — фізичні та юридичні особи, яким притаманні правоздатність і дієздат­ність. Ці особи перебувають під владою та виконують зако­ни держави. Основними суб'єктами міжнародного права є суверенні держави, які в силу своєї суверенності наділені
вищою владою. Відносини держави й індивіда у сфері націо­нального права — це відносини влади та підвладного; відно­сини між суверенними державами — міжвладні, а не підвладні. Відносини між державами — суб'єктами, які наділені найвищою владою, — предмет регулювання міжна­родного права.

Над суб'єктами міжнародного права не існує владної структури, яка могла б встановити обов'язкові для них пра­вила поведінки та забезпечувати їх виконання. Над державами, які вступають у відносини в тій чи іншій сфері, не існує ніякої наддержави чи іншої публічної влади, якій за­конодавча, виконавча чи судова влада незалежної держави була б підпорядкована. Навіть рішення та резолюції ООН без згоди незалежної держави для неї не обов'язкові.

4. Суверенна (найвища) влада держави діє в межах її те­риторії та здійснюється її державними органами. Дія націо­нальних законів може поширюватися за межі її території, у тому числі на її громадян, які тимчасово чи постійно пе­ребувають на території іноземної держави, але застосуван­ня засобів владного примусу на іноземній території заборо­няє і національне, і міжнародне право. Норми міжнародно­го публічного права — регулятор міждержавних відносин.

5. Додержання норм національного права забезпечує спеціальний апарат державного примусу. Додержання норм міжнародного права здійснюється шляхом застосування засобів індивідуального (силами держави, права якої пору­шено) або колективного примусу, межі та форми якого ви­значені принципами та нормами міжнародного права.

Таким чином, можна констатувати, що в сучасному світі існують дві взаємозалежні системи права: право внутрішнє, яке обіймає системи національного права окремих держав, і міжнародне право, обов'язкове до виконання всіма держа­вами — суб'єктами та творцями цього права. Системи внут­рішнього права багатьох сучасних держав не відповідають міжнародним стандартам. Але, певна річ, мають місце і проникнення, і взаємовплив принципів і норм цих систем одна на одну.