РОЗДІЛ 17. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КОНЦЕПЦІЙ ПРАВА І ДЕРЖАВИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТ.

 

Друга половина XIX ст. ознаменувалася в Європі розвитком ринкової економіки, громадянського суспільства, їх поступовим звільненням від пере­житків феодалізму в економіці, політиці, суспільному житті. Права і свободи індивідів, уже закріплені в приватному праві, вимагали публічно-правових гарантій, що обмежують сваволю держави.

За нових умовкласові інтереси пов’язувались з розширенням виборчого права, становленням системи політичних партій, професійних спілок, що до­давало політичній боротьбі більш організованого, масового характеру, під­вищувало значення правових механізмів у врегулюванні суспільних відно­син. Усе це визначило, з одного боку, розвиток ідей лібералізму, який обрав шлях поглиблення реформ, розвиток громадянського суспільства, його основ (приватної власності, правової рівності, політичних і соціальних прав особи­стості та ін.). З другого - в умовах наявності соціальних і політичних антаго­нізмів, набирають силу й остаточно оформляються різні напрямки соціаліз­му, анархізму, елітаризму, які пропонували радикальну суспільну перебудо­ву. Визначальними чинниками, що справили вирішальний і триваючий жит­тєдайний вплив на правову науку, були ідеї Просвітництва з його вірою в мо­гутність людського розуму, можливість раціональної перебудови світу; пози­тивізм, заснований на вивченні емпіричного матеріалу (історичного, полі­тичного і правового досвіду); науки про суспільство (соціологія) і природу (еволюційна теорія в природознавстві), що бурхливо розвивались.

 

§ 1. Ліберальні вчення про право і державу

Нові соціально-політичні умови примушували ідеологів лібералізму удосконалювати методологію пізнання природи, функцій права і держави. ві­домий німецький вчений-юрист Рудольф Ієрінг (1818-1892)^[1] прагнув вийти за вузькі рамки юридичного догматизму і розробляє «юриспруденцію інтере­сів».

В книзі “Ціль у праві” (1877 - 1883), Ієрінг розглядає право і державу у тісному зв’язку з іншими соціальними інститутами і відносинами. Вони рзглядаються ним як продукт суспільного розвитку, досвіду. На його думку, суспільство є царство цілей, де діє не закон причинності, як у світі матерії, а доцільність, мета. В основі доцільності лежить людський інтерес, прагнен­ня до вигоди, до досягнення тих чи інших благ. Для досягнення своїх інтересів люди вступають у відносини один з одним, в результаті чого виникає “спільність цілей”. “Без цілі діяльність неможлива” - робить він ви­сновок. Меті Ієрінг приписує значення правотворчого чинника, правотворчої сили.

Право - це система соціальних цілей, що гарантовані примусом. В роботі “Боротьба за право” вчений доводить, що право не завжди відображає інтереси суспільства. Він критикував думку представників історичної школи права, що воно розвивається мирно, стихійно і безболісно, подібно мові і культурі. Навпаки, воно розвивається в кривавій боротьбі класів і станів, які домагались скасування рабства, кріпосництва, права на земельну власність, віросповідання та ін. Після закріплення в праві юридичної рівності, приватної власності тощо, боротьба повинна вестись за дотримання існуючого права, за відстоювання суб’єктивного права окремого індивіда. Суб’єктивне право не існує без об’єктивного. Кожен повинен підтримувати авторитет закону, “кожний є природжений борець за право в інтересах суспільства”. Адже, боротьба соціальних суб’єктів за свої цілі й інтереси є джерелом розвитку права і спосіб захисту. На його думку, без боротьби немає права, як без праці немає власності.

Для охорони інтересів суспільства від егоїстичних інтересів індивіда необхідна держава. “Держава є саме суспільство, як держава . примусової влади”. Оскільки протиріччя між загальними і індивідуальними інтересами вічні, то і держава (як вища ступінь соціального розвитку), збережеться доти, поки потрібний примус. Тому держава вище індивідуальної волі, а інтереси суспільства вище інтересів особи. «Держава є організацією соціального при­мусу».

Р. Ієрінг відстоює сильну державну владу, тверду дисципліну і закон­ність у суспільстві, які забезпечуються апаратом примусу, станом владної зв’язаності членів держави, публічним характером державної влади, наявніс­тю норм публічного права, суверенністю. Таким чином, головна правова ме­та держави - розвиток і забезпечення права. Як прибічник юридичного позитивізму, Ієрінг пише: “держава є єдиним джерелом права.”

Вищим ступенем розвитку права Ієрінг вважав правову державу, де в результаті самообмеження влади правом і введення конституційної системи закріпляється зверхність законів, які забезпечують порядок.

Інший німецький державознавець, Георг Еллінек (1851-1911)^[2] нама­гався теж пов’язувати своє право розуміння з соціологічним напрямком в юриспруденції. В своїй праці “Загальне вчення про державу” автор розглядає державу як складову частину і форму суспільства, що включає по­ряд з формами організованого (батьківщина, громада, церква, союзи, держа­ва) також форми неорганізованого спілкування (класи, національності, вільні професії). За Еллінеком державу слід вивчати як особливе суспільне утво­рення і як правове явище (дуалістичний підхід “юридичне пізнання держави має своїм об’єктом пізнання установ, що виходять від держави і призначені для регулювання, і функцій юридичних норм”). Методами дослідження дер­жави є соціологічний і юридичний. За допомогою соціологічного методу державу слід розглядати в її емпіричному існуванні: виникнення, розвиток і взаємозв’язки з іншими соціальними явищами. Юридичний підхід розуміння держави оперує формальними категоріями, з яких складаються абстрактні нормативні положення, що не залежать від свого соціального змісту.

В своїй роботі “Система суб’єктивних публічних прав” правознавець вперше розглянув проблему суб’єктивних публічних прав і запропонував їх юридико-догматичну класифікацію “Суб’єктивне право є визнана і захищена правовим порядком вольова міць людини, яка направлена на яке-небудь бла­го чи інтерес”. Він виділяє два види суб’єктивних прав: суб’єктивне при­ватне право - це домагання індивіда до других індивідів і здатність розпо­ряджатися цими домаганнями; і суб’єктивне публічне право, в основі якого лежать відносини між індивідом і державою. Еллінек дає також класифікацію суб’єктивних публічних прав: політичні свободи - право на захист від свавілля держави (недоторканість особистості, житла, свобода пересування, совісті, слова, друку та ін.); право на правову охорону законних інтересів особистості державою; право особистості на участь в управлінні державою, тобто - право обирати представників до парламенту. Суб’єктивні публічні права, як і суб’єктивні особисті права повинні бути судово і адміністративно захищені. Він вперше запропонував розглядати право як частину моралі, як етичний мінімум.

Г. Еллінек системно дослідив проблему захисту меншості в законодав­чому органі (“Права меншості” 1898р.), в т.ч. і його право veto. Щодо до суверенності держави, Еллінек зазначає, незалежність і верховенство влади. Він розробляє концепцію про самообмеження держави, вважає, що вона об­межена створеним ним правом і цілим рядом норм міжнародного права. В роботі “Загальне вчення про державу” вчений проводить класифікацію партій в залежний від суспільно-політичних проявів, ролі і місця в державі. В цій же роботі в розділі “Властивості державної влади” вчений докладно зупиняється на питаннях союзної держави і союзі держав. Союзна держава - це утворена з кількох держав суверенна держава, правопорядок якої заснова­ний на конституції. Союз держав “постійне, засноване на угоді з’єднання не­залежних держав з метою зовнішнього захисту союзної території і охорони внутрішнього порядку між союзними державами”. Ідеї Еллінка про суверенітет, союзні держави, політичні партії і їх місце в державному житті не втратили свого значення і в сучасних умовах.

Популярним філософом і соціологом другої половини XIX не тільки в Європі а й в США був англійський вчений Герберт Спенсер (1820-1903)¹. Його ім’я пов’язане насамперед з органічною теорією походження держа­ви.

Людське суспільство, на думку Спенсера, не просто сума взаємодіючих індивідуумів. Це своєрідний організм, складний агрегат, що розвивається за загальними законами еволюції (термін “еволюція” був впер­ше вжитий Спенсером у 1857 р., через два роки Ч.Дарвін вживе це поняття щодо живих істот). Автор бачив межі допустимої біологічної аналогії: “Єди­на спільність між двома порівнюваними нами родами організмів є спільність основних принципів організації”. Саме їх він і досліджує.

По Спенсеру держави виникають, як результат війн і насильства, в ході яких відбувається природний відбір, або “виживання найсильніших”. Надалі вони проходять дві стадії розвитку і два типи соціально-політичних організмів: військовий (хижацький) і промисловий (індустріальний). Суть соціально-політичного прогресу - в поступовому переході від військового типу держави до промислового, в якому “життя, воля, власність громадян забезпечені державою і де приймаються до уваги інтереси всіх”. Військовий тип суспільства поступово змінюється промисловим, заснований на взаємодії суспільства з природою, на розвитку історичної діяльності. Для цього типу суспільства (цей тип суспільства лише народжується) характерна система до­говору, добровільна, а не примусова корпорація, відсутність ієрархічних відносин, вільний розвиток торгівлі і промисловості. У ньому діє закон рівної свободи, принцип еквівалентності, що заохочує ініціативу і заповзятливість, “природний розподіл” благ по справедливості. Докорінно змінюється становище індивіда: “Колись індивіди служили для цілей суспільства, а тепер суспільство повинно служити для цілей індивіда”. З при­родою цього типу держави уживається тільки “представницький орган, до складу якого обирають визначену кількість уповноважених, що діють під контролем суспільства”.

З позицій лібералізму Спенсер зводить завдання держави до охорони прав громадян. Він стверджував, що не держава-творець права як (Бентам), не законодавство джерело права, а право - основа законодавства, адже во­но виводиться з принципу рівної свободи. Спенсер дав традиційний для лібералізму перелік індивідуальних свобод - безпека особистості, свобода пересування, свобода совісті, слова, друку і т.д., звертаючи особливу увагу на право власності і підприємницької діяльності. Але «земля належить суспільству і підлягає націоналізації”. Політичні права громадян англійський соціолог розглядав лише як засіб забезпечення індивідуальних прав.

Г. Спенсер обґрунтував програму пацифізму: основна умова досяг­нення справедливого суспільства - є припинення війн. Революцію вважав хворобою суспільного організму. У соціалізмі бачив ворога інтересів особис­тості і був переконаний, що організація праці в масштабах суспільства і під­порядкування особистих інтересів суспільним призведуть до розширення сфери примусу, викликають до життя численну всесильну бюрократію, яка буде жити за рахунок працюючої маси. Соціалізм, якщо він з’явиться, стане тільки державним бюрократичним соціалізмом.

Висновки Спенсера щодо державно-правових проблем другої полови­ни XIX століття, особливо в галузі захисту прав і інтересів особистості, зба­гатили європейську політико-правову думку.