Глава 2. Держава, місцеве самоврядування і правова регламентація господарської діяльності

Posted in Хозяйственное право - Гайворонський, Жушман Господарське право України

Рейтинг пользователей: / 1
ХудшийЛучший 

 

§ 1. Цілі і завдання правового закріплення державної економічної політики

З початку 90-х років минулого століття в Україні відбувається до­корінне реформування економічних відносин, викликане кризовими явищами, які поступово наростали в економіці колишнього Радянсько­го Союзу і майже всіх держав Східної Європи.

Протягом шести десятиліть, починаючи з кінця 20-х років, в умо­вах загальнодержавної власності на всі засоби виробництва, землю, природні ресурси складався господарський механізм, основою якого було централізоване директивне планування, пріоритетний розвиток га­лузей військово-виробничого комплексу, тощо.

Уже в 60-ті роки стало очевидним, що система господарювання, яка склалася, не відповідає потребам розвитку виробничих сил, що прояв­лялося в падінні темпів економічного зростання, несприйняття вироб­ництвом досягнень науково-технічного прогресу, низькому життєвому рівні населення.

Керівництво колишнього Радянського Союзу неодноразово нама­галося реформувати («вдосконалювати») господарські відносини та ор­ганізацію управління економікою. Найбільш відомими заходами в цій сфері була, наприклад, спроба встановити в 1957 році територіальну систему керівництва господарством, на відміну від галузевої; реформа 1965 року, спрямована на поліпшення керівництва промисловістю, вдо­сконалення планування та посилення економічного стимулювання про­мислового виробництва; всебічний економічний експеримент 1984 року з розширення прав підприємств у плануванні та господарській діяль­ності тощо.

Проте всі ці спроби не дали відчутних результатів. Продовжувалося падіння темпів виробництва, «проїдалися» сировинні ресурси, що зму­сило керівництво колишнього СРСР змінити економічну політику. Але запропонований у 1985 році «курс прискорення» та програма докорінної перебудови економіки на практиці дуже негативно вплинули на стан народного господарства, поглибили кризу, ще більш знизили життєвий рівень населення. Та, незважаючи на явну неспроможність подолати кризові явища методами державного регулювання економіки, право-творча діяльність того періоду базувалася на недоторканності базисно­го закону «планомірного і пропорційного розвитку», як і раніше, ствер­джувалося, що, на відміну від анархії ринкової конкуренції, державне планування «виступає як спосіб функціонування економіки, механізм регулювання пропорцій ... де суспільство має можливість узгодженого розподілу суспільної праці в різних сферах»1. Хоча вже на той час деякі країни Східної Європи мали досвід позитивного впливу обмеженого при­ватного підприємництва та державної підтримки економічної конку­ренції на рівень розвитку виробничих сил. Так, наприклад, в Угорщині підчас економічної реформи 1966—1967 років були визнані недоліки ди­рективного планування і вжиті заходи щодо стимулювання конкуренції міждержавними підприємствами.

Усвідомлюючи багаторічний негативний досвід реформування гос­подарських відносин у межах незмінного економічного базису — моно­полії загальнодержавної власності на засоби виробництва, наше су­спільство дійшло висновку про необхідність зміни соціально-еко­номічної орієнтації.

На основі Декларації «Про державний суверенітет України»2 Верхов­ною Радою 3 серпня 1990 року був прийнятий Закон «Про економічну самостійність Української РСР»3, який встановив, що економічна са­мостійність Української РСР базується на принципах різноманітності і рівноправності форм власності та їх державному захисті; децентралізації власності і роздержавленої економіки; повній господарській самостій­ності і свободі підприємництва всіх юридичних і фізичних осіб у межах законів Української РСР тощо.

На основі Постанови Верховної Ради Української РСР від 3 серпня 1990 року «Про реалізацію Закону «Про економічну самостійність Укра­їнської РСР»1 протягом наступних років були прийняті законодавчі акти, які створили правові засади становлення ринкової економіки в нашій державі. Остаточно перехід від командно-адміністративних ме­тодів управління народним господарством до ринкової економіки був закріплений Конституцією України.

Світовий досвід економічного розвитку свідчить, що відмінність між суспільними устроями полягає передусім у ступені впливу держави на цей розвиток, який залежить від форм власності. Якщо держава зовсім не втручається в економіку, основи якої становить приватна власність, то це модель класичного (дикого) капіталізму.

У XX столітті державний вплив на господарську діяльність стає за­гальним. Нині немає жодної держави, яка б стояла осторонь від розв'язання економічних питань2. Але повне втручання держави в еко­номіку, в усі її інфраструктури, характерне для тоталітарної системи, державного соціалізму, виявилось неспроможним сприяти її розвитку, як це було в Радянському Союзі.

За часткового втручання держави в економіку — в деякі сфери більше (скажімо, в економічну та соціальну інфраструктуру), в деякі — менше (виробничу і фінансово-кредитну) — маємо змішану економіку, в якій усі форми власності рівноправні і рівноцінні. Це є напрямом рин­кової системи господарювання. В ній цілеспрямований вплив держави на господарські відносини здійснюються шляхом видання нормативно-правових актів та організації діяльності державних органів, що вплива­ють на ці відносини переважно економічними методами. Згідно зі ст. 8 Господарського кодексу України, безпосередня участь держави, її ор­ганів та органів місцевого самоврядування в господарській діяльності може мати місце лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законодавством.

Конституція України визначає права кожного громадянина во­лодіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, здійснювати підприємницьку діяльність, не заборонену законом. Держава забезпе­чує захист цих прав, прав конкуренції в підприємницькій діяльності. Але нею не допускається зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції й недобросовісна конку­ренція. Держава здійснює контроль за якістю продукції, робіт і послуг, за тим, щоб використання громадянами власності не зашкоджувало правам і свободам інших громадян, інтересам суспільства (статті 41, 42 Конституції). Отже, державна регламентація господарської діяльності  в умовах переходу до ринкової економіки виходить з принципів, з од­ного боку, невтручання державних органів безпосередньо в діяльність суб'єктів господарювання, крім випадків, передбачених законодавст­вом, а з другого боку, з того, що держава не може стояти осторонь ор­ганізації, упорядкування господарської діяльності і контролю за нею. Теоретичні розробки видатних економістів і практика функціонування ринкової економіки в розвинутих країнах світу стверджує цю тезу1.

Відповідно до теорії організацій соціальних систем, як зазначається в літературі2, державний вплив на економічні процеси, обсяг та напря­мок цього впливу залежить від багатьох факторів економічного, політич­ного, соціально-психологічного та іншого характеру. Інакше кажучи, підтримання економічної системи в найефективнішому стані передба­чає гнучкі способи впливу держави на економічні процеси.

Права державних органів та органів місцевого самоврядування щодо здійснення контролю за діяльністю суб'єктів господарювання полягають у тому, що у своїх відносинах із суб'єктами господарювання в умовах рин­ку впливають на їхні інтереси через податкові і фінансово-кредитні ва­желі, правила ціноутворення, цільові дотації, розміри економічних санкцій; державне майно і систему резервів, ліцензій, лізингу, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи; науково-технічні та інші загально­державні і регіональні програми; договори про виконання робіт і поста­вок для державних потреб.

Держава забезпечує суб'єктам господарювання (незалежно від форм власності) однакові правові й економічні умови здійснення їх діяльності; сприяє розвитку ринку, здійснює його регулювання, використовуючи еко­номічні закони і стимули; реалізує антимонопольні заходи; забезпечує пільгові умови підприємствам, які застосовують прогресивні технології, створюють нові робочі місця; стимулює розвиток малих підприємств.

Отже, в період переходу до ринкової економіки державна регламен­тація господарської діяльності має сприяти становленню саморегулю­ючих факторів, притаманних їй, створенню законодавчого середовища для ринкового суспільства.

Необхідність державного впливу на господарську діяльність визна­чається низкою вимог охорони публічних інтересів. Це, зокрема, забез­печення державних та суспільних потреб, пріоритетів в економічному і соціальному розвитку; формування державного бюджету; захист навко­лишнього середовища і користування природними ресурсами; забезпе­чення оборони країни; реалізація свободи підприємництва і конкуренції, захисту від монополізму; дотримання правопорядку як у внутрішній гос­подарській діяльності, так і при здійсненні зовнішньоекономічних зв'язків та іноземного інвестування.

З точки зору змісту державного впливу на сферу господарювання він може поширюватись на створення і ліквідацію суб'єктів господарюван­ня, прогнозування та планування економічного і соціального розвит­ку, регламентації господарської діяльності та контролю за нею.

При переході від державного директивного управління економікою до ринкового на зміну директивним методам планування приходять індикативні. Роль держави змінюється. Вона тепер має виступати коор­динатором і посередником, що регулює розвиток ринку. Таке регулю­вання повинно забезпечувати можливість запобігати перекошуванням у розвитку народного господарства.

Усе це пояснюється тим, що ринок, як образно зазначається в літе­ратурі, не все може (наприклад, він не може регулювати ціни природних монополістів). Глибокі структурні зміни економіки, розв'язання цілої низки глобальних проблем можливі не на основі ринкових стимулів, а лише за допомогою державного програмування. Це, по-перше. А по-дру­ге, багато що ринок робить погано. Зокрема, він погано розв'язує соці­альні проблеми (скрізь у світі держава вирішує питання перерозподілу багатства і зменшення ступеня нерівності), а також проблеми розвитку невиробничої сфери. Тому скрізь застосовують вмонтовані регулятори, що коригують дію ринку. Ніде у світі не існує ринкової саморегуляції в чистому вигляді, навіть у такій лібералізованій країні, як США1.

Конкретні форми регулятивної діяльності держави пов'язані з пра­вовими формами, тобто з правотворчою, правоохоронною, правозасто-совною діяльністю. Використання тих чи інших форм обумовлено ха­рактером завдань, конкретною ситуацією, а також іншими обставина­ми, що складаються в народному господарстві.