Глава 20. Окреме провадження
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 
Гражданское процессуальное право - М.Й. Штефан Цивільний процес

 

§ 1. Суть і значення окремого провадження


Положення римського права, згідно з яким спірне позовне судочинство (jurisdictio conteutiose) відокремлювалося від безспірного, добровільного (jurisdictio voluntaria), було відтворене цивільним процесуальним законодавствам сучасних держав.
У російському праві відповідно до Статуту цивільного судочинства 1864 р. безспірне, добровільне судочинство одержало назву охоронного, котре, як вважалося, точніше визначало характер провадження, під час здійснення якого суд тільки посвідчував або охороняв права окремих осіб1. Висловлювалася думка, що охоронне провадження має на меті запобігання правопорушенням, а позовне — усунення правопорушень і поновлення порушених прав, у зв'язку з чим перше називалося запобіжним (превентивним), а друге — репресивним2.
Відомий дореволюційний процесуаліст Є. В. Васьковський зазначав, що справи охоронного провадження за своєю правовою природою є різними (узаконення позашлюбних дітей, усиновлення, затвердження заповітів, охорона спадкоємства, визнання права власності на нерухоме майно за давністю володіння, скасування і витребування доручень тощо). Охопити їх одним визначенням неможливо, але вони характеризуються тим, що повний перелік цих справ визначений законодавцем на свій розсуд, виходячи з доцільності і практичної зручності3. Аналіз справ, віднесених до охоронного провадження, свідчить, що вони мали односторонній і двосторонній характер. В останніх вимога заявника спрямовувалася проти другої особи з протилежними інтересами4 (справи про викуп родового майна, відібрання доручення, поділ спадщини і виділ певної її частини подружжю тощо), що підтверджує їх спірний характер.
У ЦПК УРСР 1924 p., який був підготовлений за зразком ЦПК РРФСР 1923 p., була передбачена третя частина «Окремі провадження», тобто порядок розгляду таких справ, у яких відсутній спір про право цивільне між сторонами, а є одноособове звернення до суду за встановленням певних правовідносин або визнанням наявності тих чи інших прав. Це — провадження не грунтувалося на позові. У пояснювальній записці НКЮ УРСР до проекту ЦПК воно визнавалося безспірним5.
Зміна в літературі назви «охоронне» на «окреме» провадження пояснювалася тим, що першим не охоплювалися всі види непозовного провадження, віднесені до компетенції суду. Назва «окреме провадження» підкреслювала окремий (особливий), відмінний від позовних характер цих справ як за суттю, так і за формою провадження6. До окремого провадження були віднесені справи: про видачу судових наказів; про депозит; про розпорядження судом майном померлих; про видачу дозволу на звернення в безспірно-му порядку стягнень на поточні рахунки і вклади в кредитних установах; про встановлення обставин, від яких залежить виникнення публічних прав громадян; про звільнення від військової служби за релігійними переконаннями за скаргами на дії нотаріусів.
У новій редакції ЦПК УРСР 1929 р. з окремого провадження були виключені зазначені вище перші три категорії справ, однак додана справа про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника. До цього переліку вносилися зміни. На початку 60-х років порядком окремого провадження суд розглядав справи: за скаргами на неправильності у списках виборців; про стягнення недоїмок і штрафів, за скаргами на дії нотаріусів та інших органів, які виконують нотаріальні дії; про встановлення юридичних фактів; про визнання осіб безвісно відсутніми і безвісно відсутніх померлими; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника (викликне судочинство); про розірвання шлюбу. Отже, порядком окремого провадження розглядалися не тільки справи безспірного характеру, а й спірні, що виникли з державних, адміністративних, фінансових і сімейних правовідносин. ЦПК 1964 р. справи, що виникали з державних, адміністративних, фінансових правовідносин, були виділені в самостійний вид «Провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин», а справи про розірвання шлюбу віднесені до позовного провадження. Згідно зі ст. 254 ЦПК справами окремого провадження є: про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним; про визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошення його померлим; про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану; про встановлення фактів, що мають юридичне значення; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника; про оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні
Законом України від 12 липня 1996 р. ЦПК був доповнений гл. 35-А, якою врегульований порядок розгляду справ про усиновлення дітей, котрі проживають на території України, громадянами України та іноземними громадянами. Аналіз зазначених справ свідчить, що окреме провадження — це процесуальний порядок розгляду визначених ЦПК справ про встановлення певних обставин (юридичних фактів) або певного юридичного становища осіб. Залежно від характеру вимоги, переданої на розгляд суду, кожна зі справ окремого провадження має свої, лише їй властиві, особливості. Однак усі ці справи мають спільні риси, що відрізняють їх від справ позовного провадження і справ, які виникають з адміністративно-правових відносин. Справи останніх двох видів є однотипними. У своїй основі вони мають правову вимогу — спір про право, що виникає з матеріальних правовідносин, який передається на розгляд суду. В них беруть участь сторони з протилежними інтересами. У справах окремого провадження суд розглядає і вирішує не спір про право цивільне, характерний для позовного провадження, а вимогу до суду про встановлення певних обставин — юридичних фактів, зміну правового статусу громадянина або неправильність дій органів, які посвідчують такі обставини, з наявністю чи відсутністю котрих закон пов'язує виникнення, зміну або припинення суб'єктивних майнових і особистих не-майнових прав. Отже, метою розгляду судом справ окремого провадження є захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян, юридичних осіб і держави. Однак у теорії цивільного процесу питання про правову природу цих справ є дискусійним. Як правило, їх характерною ознакою вважають відсутність спору про право7.
Ця необхідна умова можливості судового розгляду справ окремого провадження визначена в законодавчому порядку. Так, у ч. З ст. 255 ЦПК передбачено, якщо при розгляді справи порядком окремого провадження виникне спір про право, підвідомчий судам, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах. Отже, наявність спору про право, характерного для справ позовного провадження, є перешкодою для розгляду судом справи порядком окремого провадження. Проте ця умова — відсутність спору про право в ЦПК не одержала послідовного втілення, вона не є загальною для всіх справ окремого провадження, про що свідчить включення до його складу справ про оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні, про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану, про визнання громадянина обмежено дієздатним (пп. 1,3,6 ст. 254), які мають спірний характер. Тому положенню про відсутність спору про право цивільне у справах окремого провадження було протиставлено судження про наявність у цих справах спору про право або інтерес, який виходить не від конкретних осіб8. Однак прийняте в юридичній науці розуміння спору про право як розбіжності між особами, котрі припускаються суб'єктами матеріальних правовідносин з приводу їх прав і обов'язків і неможливості внаслідок цього їх здійснення, виключає наявність спору без участі конкретних осіб.
Були висловлені міркування, що при розгляді справ за скаргами на дії нотаріусів суди розглядають спори про право, які виникають з адміністративно-процесуальних правовідносин. Наявністю спору про право характеризуються також справи окремого провадження про визнання громадянина обмежено дієздатним і про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану9.
І це справді так. На підставі ст. 85 Закону України «Про нотаріат» боржник у передбачених законом випадках має право внести на депозитний рахунок державної нотаріальної контори гроші та цінні папери для передачі їх кредитору. Нотаріус зобов'язаний їх прийняти. Його відмова є невизнанням за боржником такого права і перешкодою для здійснення ним своїх прав, тобто спором про право, на розв'язання якого він вправі подати скаргу до суду (ст. 285 ЦПК). Отже, під час вирішення цієї категорії справ суд розглядає спір, який виник не з адміністративно-процесуальних, а з нотаріально-процесуальних правовідносин між нотаріусом і особою, котра бере участь у нотаріальних діях.
Такий спір має спільну рису зі спором, що виникає з адміністративних правовідносин. В обох випадках він є наслідком невиконання чи неналежного виконання державним органом своїх повноважень. При цьому суд перевіряє відповідність чинному законодавству діяльності посадових і службових осіб та органів і залежно від виявлених обставин може скасувати вчинену нотаріальну дію чи зобов'язати нотаріуса виконати певну нотаріальну дію. Наявність спору про право має місце у справах про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану. Відповідно до ст. 161 КпІІІС, ст. 9 Закону України від 24 грудня 1993 р. «Про органи реєстрації актів громадянського стану», п. З Положення про порядок зміни, поновлення, анулювання записів актів громадянського стану, порядок і строки зберігання актових книг, затвердженого Мінюстом України від 14 квітня 1993 p., такі справи можуть бути предметом судового розгляду в разі відмови органів реєстрації актів громадянського стану в зміні, доповненні, виправленні записів актів громадянського стану, поновленні та анулюванні актового запису10
Спір, який виникає між заявником і органом реєстрації, є не перешкодою, а необхідною умовою порушення справи в суді. За відсутності спору нотаріус вчинить нотаріальні дії, а орган реєстрації внесе необхідні зміни до актових книг. Спір про право у справах про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану виникає з адміністративно-процесу-альних правовідносин. Його предмет — неправомірність дій органів державного управління. А самі справи є однотипними зі справами, віднесеними ЦПК до справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, і підлягають виключенню зі складу справ окремого провадження11. Зі спірного характеру проаналізованих справ випливає питання: чи не суперечить їх розгляд порядком окремого провадження правилу ч. З ст. 255 ЦПК, за яким при виникненні спору про право, підвідомчого судам, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах? Вважаємо, що на нього треба дати ствердну відповідь — не суперечить.
Передбачені ч. З ст. 255 ЦПК процесуальні наслідки настають за таких умов: 1) при наявності спору про право цивільне в широкому розумінні, який відповідно до статей 1, 24 ЦПК виникає з цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин і вирішується в позовному порядку; 2) якщо суб'єктами такого спору є заінтересовані особи — суб'єкти цивільних, сімейних, трудових і кооперативних, а не адміністративно- чи нотаріально-процесуальних правовідносин; 3) коли спір про право підвідомчий суду. При непідвідомчості спору суду останній повинен прийняти до свого розгляду справу про встановлення юридичного факту. Наприклад, він зобов'язаний розглянути справу про встановлення фактичних шлюбних відносин за наявності між заявником і заінтересованою особою спору про право на пенсію, непідвідомчого суду.
Розгляд справ окремого провадження спрямовується на встановлення певних обставин, юридичних фактів, наявність чи відсутність яких може бути спірною. У зв'язку з цим виникає питання: чи буде спір про факти перешкодою для вирішення справи судом? Вважаємо, що не буде. Однак в літературі не допускається така можливість. Причому це обґрунтовується тим, що спір про факт обов'язково спричиняє спір про право12. Але цим ототожнюються спір про факт і право, що неправомірно, оскільки це взаємопов'язані, але не тотожні явища.
ЦПК встановлює заборону щодо вирішення справ окремого провадження лише у разі виникнення під час їх розгляду спору про право, а не про факт. Отже, у випадках виникнення спору про наявність чи відсутність факту суд розглядає справу по суті. Однак здійснити правильне розмежування між спором про факт і спором про право складно. Судова практика вбачає зв'язок між фактом, що підлягає встановленню, і спором про право, який призводить до залишення заяви без розгляду, тоді, коли при розгляді справи про встановлення факту заінтересованими особами буде порушено питання про вирішення спору про право цивільне, підвідомчого судам, або якщо сам суд дійде висновку, що у даній справі встановлення факту пов'язано з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право13.
Відповідно до статей 4, 24, ЦПК спір про право цивільне стає перешкодою для реалізації суб'єктивних прав і виконання обов'язків, що виникають з цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, набуває процесуально-правового характеру з порушенням в суді справи позовного провадження і стає предметом його розгляду.
Справи окремого провадження виникають також внаслідок перешкод для реалізації суб'єктивних прав у зв'язку зі здійсненням органами державного управління діяльності, спрямованої на задоволення запитів і потреб громадян. На розгляд суду в одних випадках передається спір, який виник у процесі такої діяльності (скарги на дії нотаріусів, справи, пов'язані зі встановленням неправильності запису в актах громадянського стану), в інших — тільки вимога про встановлення певної обставини, судове підтвердження наявності або відсутності якої призводить до усунення вказаних перешкод. Рішення суду стає преюдиціальним для настання певних наслідків. Так, від визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим залежить здійснення суб'єктивних прав другим з подружжя на розірвання і припинення шлюбу, спадкоємцями — на одержання спадкового майна, банком — на одержання або зняття заборгованості з особи, якій було надано позику.
Таким чином, окреме провадження в цивільному процесі відіграє значну роль. Судові органи мають можливість розширити свою діяльність по виконанню правоохоронної функції і сприяти зміцненню законності в діяльності органів держави і місцевого самоврядування, а громадяни та організації — використати судовий порядок для захисту своїх суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

§ 2. Особи, які беруть участь у справах окремого провадження


Відповідно до ч. 2 ст. 255 ЦПК справи окремого провадження суд розглядає з участю заявника і заінтересованих осіб, органів державного управління, державних підприємств, установ, організацій, кооперативних організацій, їх об'єднань, інших громадських організацій. Усі вони віднесені ст. 98 ЦПК до осіб, які беруть участь у справі. В новій редакції цієї норми за Законом України від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України» ці особи мають назву «органи державної влади, органи місцевого самоврядування та особи, яким за законом надато право захищати права і свободи інших осіб».
Заявник — це особа, в інтересах якої порушена справа в суді про встановлення будь-якої обставини, необхідної для здійснення нею суб'єктивних майнових та особистих немайнових прав. Заявник може сам подати вимогу щодо порушення справи в суді або в його інтересах справа окремого провадження може бути розпочата на вимогу прокурора, законного представника, інших уповноважених на це громадян та організацій. Коло заявників, як правило, визначається нормами цивільного процесуального права, якими врегульовано порядок розгляду певних категорій справ окремого провадження (статті 256, 276, 285 ЦПК).
До заінтересованих осіб статтями 4 і 5 ЦПК віднесені ті, які беруть участь у справі і мають у ній матеріально-правову або державну чи громадську заінтересованість. Для них характерна юридична заінтересованість у справі. Однак аналіз ч. 2 ст. 255 ЦПК дозволяє зробити висновок, що поняття заінтересованих осіб в окремому провадженні обмежено за змістом. Заінтересованими будуть лише ті особи, взаємовідносини яких із заявником залежать від обставин, що підлягають встановленню і можуть вплинути на їх права та обов'язки.
Деякі з них визначені нормами ЦПК: у справах про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану — органи реєстрації актів громадянського стану (ст. 266); у справах по оскарженню нотаріальних дій або відмову в їх вчиненні — нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії (ст. 285); у справах про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника — установи ощадного банку (ст. 276). Отже, участь у справі заінтересованих осіб обумовлюється тим, що з встановленням окремих обставин заявник може реалізувати свої права у правовідносинах, в яких беруть участь й зазначені особи, їх суб'єктивні права і обов'язки мають юридичний зв'язок із суб'єктивними правами та обов'язками заявників і опосередковуються одним і тим же встановленням певних обставин. На суб'єктивні майнові та особисті немайнові права заінтересованих осіб може вплинути судове рішення з приводу обставин, встановлених судом. Але таке вирішення питання про поняття заінтересованих осіб в ЦПК неоднозначне. Так, ч. 1 ст. 265 відносить до заінтересованих осіб заявника та інших осіб, які брали участь у справі.
Участь у справі заявників і заінтересованих осіб істотно відрізняється від участі в ній у порядку ст. 121 ЦПК органів державного управління, профспілок, підприємств, установ і організацій та окремих громадян з метою захисту права та інтересів інших осіб, для яких судове рішення про встановлення юридичного факту не буде мати преюдиціального значення з точки зору здійснення їх прав та обов'язків. Зокрема, встановлення юридичного факту перебування громадянина на утриманні не створить для органів соціального захисту обов'язку призначити йому пенсію, тоді як у рішенні по скарзі на відмову у вчиненні нотаріальної дії на нотаріальну контору чи органи, що виконують таку дію, може бути покладено обов'язок вчинити певну нотаріальну дію (ст. 288 ЦПК).
Від зазначених заявників і заінтересованих осіб за метою участі в цивільному процесі та за характером виконуваних процесуальних функцій відрізняються органи державного управління, профспілки, підприємства, установи, організації та окремі громадяни, які захищають права інших осіб (ст. 121 ЦПК). Вони порушують в суді справу чи вступають в процес у справі не з метою захисту суб'єктивного інтересу, а для здійснення покладених на них обов'язків і захисту інтересів інших осіб — громадян та організацій (ч. 2 ст. 121 ЦПК). У теорії та практиці цивільного процесу ця відмінність ігнорується, внаслідок чого заявниками і заінтересованими особами визнаються не тільки суб'єкти захисту власного інтересу, а й суб'єкти захисту інших осіб.
Пленум Верховного Суду України зобов'язує судців при підготовці справи до розгляду з'ясувати, які фізичні особи чи організації можуть бути заінтересовані у вирішенні даної справи і підлягають виклику в судове засідання, та роз'яснює, що залежно від мети встановлення фактів заінтересованими особами у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, можуть бути, наприклад, відділ соціального захисту населення — у справах про встановлення факту перебування на утриманні особи, яка померла, для призначення пенсії заявникові; інші спадкоємці — у справах про встановлення факту прийняття спадщини; органи внутрішніх справ — у справах про встановлення факту родинних відносин для вирішення питання про належність до громадянства України; органи страхування — у справах про встановлення факту належності страхового свідоцтва14. Отже, Пленум визнає заінтересованими особами суб'єктів, які переслідують різну мету в процесі, — суб'єктів захисту власних інтересів — інших спадкоємців у справах про встановлення факту прийняття спадщини та суб'єктів захисту прав інших осіб — органи державного управління — відділ соціального захисту населення, органи внутрішніх справ, органи страхування, які беруть участь у справі для дачі висновку з метою здійснення покладених на них обов'язків і для захисту прав громадян та інтересів держави (ч. 2 ст. 121 ЦПК). Це, однак, не узгоджується з ч. 2 ст. 255 ЦПК, де заінтересовані особи та органи державного управління визнаються самостійними особами, які беруть участь у справах окремого провадження.
Особи, які беруть участь у справах окремого провадження, можуть вести свої справи в суді особисто або через представників (ст. ПО ЦПК). їх процесуальні права та обов'язки визначені статтями 99, 119, 122 ЦПК, а також нормами, які врегульовують порядок розгляду певних категорій справ окремого провадження (глави 33-39 ЦПК).