Глава 18. Постанови суду першої інстанції
Рейтинг пользователей: / 2
ХудшийЛучший 
Гражданское процессуальное право - М.Й. Штефан Цивільний процес

 

§ 1. Поняття і види судових постанов


Провадження по розгляду і вирішенню цивільних справ у суді першої інстанції завершується постановленням рішення або ухвали (статті 197, 232 ЦПК). Суди, які перевіряють законність і обгрунтованість рішень і ухвал в апеляційному і касаційному порядку або у зв'язку з нововиявленими і винятковими обставинами, результати перевірки втілюють відповідно в процесуальній формі ухвал і рішень (статті 305, 334, 3476 ЦПК).
Рішення, ухвали, постанови судів виступають процесуальною формою вираження діяльності по застосуванню права і мають узагальнюючу назву — судові постанови.
Постанови суду першої інстанції з приводу вирішення по суті справ позовного провадження, з адміністративно-правових відносин і окремого провадження закріплюються в процесуальній формі рішення.
Постанови суду, якими вирішуються лише окремі питання, заявлені перед судом особами, котрі беруть участь у справі, в заявах і клопотаннях, і що виникли самостійно в процесі порушення, розвитку і припинення судочинства у справі, називаються ухвалами.
Судові рішення — акти правосуддя у справі грунтуються на встановлених в судовому засіданні фактах і застосуванні норм матеріального і процесуального права. Залежно від способу захисту права і правових наслідків, які вони викликають, судові рішення (як і позови) поділяються на види: про присудження — до виконання (або утримання від виконання) певних дій; про визнання — наявності (або відсутності) правовідносин (або юридичних фактів); конститутивні — про перетворення правовідносин.
Рішеннями про присудження будуть постанови суду, якими підтверджуються права, обов'язки та законні інтереси сторін, і одна сторона присуджується виконати на користь другої певні дії або утриматися від їх виконайня (про стягнення завданої шкоди, авторської винагороди, виселення з жилого приміщення).
Рішення про визнання — постанови суду, якими підтверджується наявність або відсутність між сторонами певних юридичних відносин, певних обставин чи юридичних фактів (визнання права власності, визнання факту родинних відносин громадян тощо).
Конститутивні рішення — постанови суду, спрямовані на зміну чи припинення правовідносин (ст. 6 Цивільного кодексу). Ними будуть рішення про виділ частки зі спільного майна, припинення договору найму жилого приміщення, розірвання шлюбу та ін.
В теорії цивільного процесу їх поділяють на: перетворювальні — виконують перетворювальні повноваження, тягнуть за собою правові зміни в сфері правового становища, зокрема, майні іншої особи незалежно від її згоди; рішення, що замінюють волевиявлення обох сторін в спорі або тільки боржника; рішення, в яких конститутивні дії виступають елементом рішення. Прикладом перших будуть рішення про розірвання договору купівлі-прода-жу, підряду, житлового найму; других — розірвання шлюбу, поновлення в правах члена кооперативу; третіх — про зміну періодичних платежів1.
Питання про наявність конститутивних рішень, як і позовів, в науці цивільного процесу є дискусійним. На думку багатьох авторів, такі рішення можуть бути віднесені до рішень про присудження (зміна періодичних платежів — ч. 4 ст. 231 ЦПК) і про визнання (договору купівлі-продажу недійсним)2.
Рішення суду можуть бути поділені залежно від обсягу розв'язаних ними питань на завершальні (основні) і додаткові. Завершальними повністю вирішені всі правові вимоги, передані на розгляд суду. Додатковими — вирішуються окремі правові вимоги, з приводу яких сторони подавали докази і давали пояснення, котрі не були розв'язані основним рішенням (ст. 214 ЦПК).
В юридичній літературі з цивільного процесу виділяються альтернативні і факультативні рішення суду3. Альтернативними називаються ті, якими встановлюється два можливих точно визначених способи його виконання, передбачені нормами матеріального права. Альтернативне виконання допускається тому, що норми цивільного права передбачають можливість виникнення альтернативних зобов'язань. Для захисту правовідносин з альтернативних зобов'язань можливе пред'явлення позову з альтернативним характером вимог і винесення альтернативного за змістом рішення суду
Постановлення альтернативного рішення можливе також тоді, коли позивач в процесі розгляду справи погодився замінити спірний предмет на інший або одержати його вартість. Факультативними називаються рішення, що зобов'язують відповідача до виконання певних дій і які у випадку неможливості їх виконання одночасно визначають інший спосіб це зробити. Наявність факультативних рішень підтверджується ст. 206 ЦПК, за якою суд, присуджуючи майно в натурі, повинен вказати в рішенні його вартість, котру належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна не буде в наявності.
Законодавству деяких зарубіжних країн, крім завершальних (основних) рішень, відомі інші їх види: заочні, часткові (окремі), проміжні і умовні4. Заочним визнається рішення, постановлене судом у відсутності відповідача, який був викликаний в судове засідання і не з'явився та не надіслав письмової заяви про розгляд справи у його відсутності. Неявка відповідача, будучи підставою для постановлення заочного рішення, в законодавстві розглядається по-різному: за французьким — як визнання відповідачем тих фактів, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги; за англійським — не тільки фактів, а й самого права. Для захисту інтересів відповідача йому надається право подати відзив на заочне рішення і просити суд скасувати його, обґрунтовуючи свою неявку поважними причинами. Подача відзиву викликає новий розгляд справи тим же судом і постановлення нового рішення. ЦПК УРСР (3 вересня 1924 р.) допускався відзив на заочне рішення. За чинним ЦПК (ч. 2 ст. 172) суд може розглянути справу при неявці особи, яка бере у ній участь, якщо відомості про причини неявки відсутні або причини неявки будуть визнані неповажними, за наявності у справі достатніх матеріалів про права та взаємовідносини сторін та коли немає потреби заслуховувати пояснення особи, яка не з'явилася. Відзив на таке заочно постановлене рішення не допускається, але воно може бути оскаржено і переглянуто в апеляційному і касаційному порядках та у зв'язку з нововиявленими обставинами.
Частковими (окремими) називаються рішення, якими вирішуються окремі правові вимоги, що були достатньо встановлені судом або визнані відповідачем. Щодо інших позовних вимог рішення не приймається до з'ясування необхідних обставин і подання необхідних доказів. У процесі у справі, в якій виступає декілька позивачів і декілька відповідачів, може бути винесено часткове рішення стосовно як окремих позивачів, так і окремих відповідачів. Отже, в одній справі може бути постановлено декілька рішень
Проміжним визнається рішення, яким вирішена спірна вимога про право, із залишенням невирішеної вимоги про її розмір. За законодавством Франції до постанов проміжного характеру належать попередні судові ухвали, котрими встановлені процесуальні заходи (допит свідка та ін.) та які покликані сприяти вирішенню справи по суті.
Умовним називається таке рішення, яким право позивача вважається визнаним тільки залежно від настання (ненастання) певних обставин, виконання (невиконання) певних дій, а також, коли його виконання залежить від зазначених умов. Законодавством України не допускається постановлення умовних рішень, оскільки вони можуть викликати спір з приводу настання чи ненастання таких обставин і перешкоджати його виконанню.

§ 2. Суть судового рішення


В теорії цивільного процесу з приводу юридичної природи судового рішення були висловлені різні судження, в яких виділяються окремі властивості, що характеризують його. Стверджується, що воно є актом судового , підтвердження наявності чи відсутності певних правовідносин і наказом су-ду5; актом визнання, підтвердження існування чи неіснування спірного права і наявності в підтвердженні наказу6; актом захисту прав громадян, підприємств, установ і організацій та охорони правопорядку шляхом встановлення права і сприяння в його здійсненні7; актом застосування норми права8, що владно підтверджує правовідносини сторін9, тощо.
Дійсно, судовим рішенням підтверджується наявність або відсутність між сторонами правовідносин, є в ньому і елементи наказу, воно є актом застосування норм матеріального і процесуального права та ін. Але зазначені риси підкреслюють лише окремі властивості рішення, які не дають повного уявлення про його суть.
В рішенні суду є елементи імперативного характеру, наказу, примусової сили держави, але суть його не в цьому. Застосування примусової сили державою — це специфічна гарантія, що забезпечує реалізацію права і відрізняє його від інших соціальних норм. Одним з державних органів, який може застосовувати примусову силу, є суд. Актом діяльності суду на таке застосування є його рішення. Воно спрямоване безпосередньо на виконання заходів примусу. Особливо чітко вони виявлені в рішеннях про задоволення судом позову про присудження. В них суд від імені держави визначає для сторін виконання певних дій реалізації їх спірних правовідносин. Визначення для сторін таких дій — це і є наказ суду. Примусова сила судового рішення властива і рішенню про визнання. Вона опосередковується на різних суб'єктах неоднаково і залежить від процесуального становища суб'єкта правовідносин, від характеру заінтересованості його в наслідках вирішення справи.
В рішенні суду є також елементи декларативного характеру — підтвердження наявності або відсутності між сторонами спірних правовідносин, права чи факту, що має юридичне значення. Таке підтвердження правовідносин є обов'язковою передумовою для відбиття в рішенні не тільки наказу, а й інших його властивостей. Для того, щоб суд вирішив передане на його розгляд правове питання і застосував примусову силу, він спочатку повинен підтвердити наявність чи відсутність правовідносин, а потім винести наказ про здійснення суб'єктом матеріальних правовідносин певних дій.
Неправильним буде визначення суті судового рішення за допомогою застосованих ним способів захисту права, передбачених ст. 6 ЦК, зокрема, визнання права, поновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, що його порушують; присудження до виконання в натурі, припинення або зміни правовідносин тощо.
Суть рішення суду опосередковується метою і завданням цього процесуального акта. Визначення суті рішення суду тим, чим воно об'єктивно є в реальній дійсності серед актів органів суду та інших органів держави, стане можливим, коли виходити із завдань цивільного судочинства, з особливостей правосуддя, його функцій по застосуванню норм права до фактичного складу правового питання, що було предметом дослідження суду, із суб'єктивних та об'єктивних меж дії судового рішення. Судове рішення — акт правосуддя в цивільних справах, у зв'язку з чим визначення його суті невіддільно від завдань і мети правосуддя, на досягнення яких воно спрямовано, •від політичної, економічної і юридичної його характеристики.
Прийняттям рішення завершується стадія судового розгляду. Отже, судове рішення виступає цивільним процесуальним актом, який підсумовує діяльність суду першої інстанції по розгляду і вирішенню справи по суті. В рішенні відбивається вся проведена судом діяльність по дослідженню і оцінці доказів по встановленню юридичних фактів, а також по застосуванню норм права до конкретних правовідносин та їх суб'єктів.
Рішенням суду від імені держави усувається спір між сторонами або вирішується питання про захист прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ і організацій, державних і громадських інтересів. Рішенням реалізується владна воля держави — сторони присуджуються додержуватися певної поведінки щодо існуючих між ними правовідносин
Судовим рішенням охороняється державний і суспільний устрій України, система господарства і власність.
В рішенні від імені України дається оцінка спірної вимоги чи правовідносин та діям заінтересованих осіб. Цим самим суд мобілізує громадян на боротьбу з цивільними, трудовими й іншими правопорушеннями та сприяє підвищенню їх правової свідомості.
Застосування в рішенні закону розкриває перед широкими масами населення зміст законів України, утверджує в свідомості громадян повагу до них і правопорядку, правил співжиття, виконує виховну функцію.
Пленум Верховного Суду України у постанові № 11 від 29 грудня 1976 р. «Про судове рішення» в п. 1 (в редакції постанови № 15 від 25 травня 1998 р.) звертає увагу судів на те, що судове рішення є найважливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини, правопорядку та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.
Отже, суть судового рішення в тому, що воно є основним і найважливішим актом правосуддя, постановленим у передбаченому законом порядку ім'ям України і спрямованим на захист гарантованих Конституцією України прав, свобод та законних інтересів громадян й організацій, державних і громадських інтересів, зміцнення законності і правопорядку, на запобігання правопорушенням, виховання громадян і посадових осіб в дусі поваги до Конституції, законів України, честі і гідності людини.