Розділ 15. Публічно-правова природа ціноутворення в Україні
Розділ 15. Публічно-правова природа ціноутворення в Україні
§ 1. Зміст державного регулювання цін і тарифів
§ 2. Функції та елементи ціни
§ 3. Система цін
§ 4. Органи ціноутворення
§ 1. Зміст державного регулювання цін і тарифів
Регулювання ціноутворення здійснюється комплексом правових норм. Значна частина їх представлена цивільно-правовими нормами, що регулюють договірні ціни, здійснюючи це диспозитивними методами. Активну роль у формуванні цін відіграє також адміністративно- правове регулювання, що становить вже сферу публічно-правового впливу на ціни. У цьому разі йдеться про наділення компетентних державних органів повноваженнями по встановленню цін, тарифів, граничних коефіцієнтів їх росту, що реалізується як управлінська діяльність у фінансовій сфері. Важливо звернути увагу і на фінансово- правовий аспект у сфері ціноутворення. Крім особистої участі в опосередкуванні процесу руху публічних грошових фондів, необхідно враховувати, що структура ціни формується насамперед за рахунок фінансово-правових інструментів. Такі елементи ціни, як собівартість (валові витрати), прибуток, податок на додану вартість є предметом фінансово-правового регулювання. Саме в цьому аспекті і важливо розглянути фінансово-правові основи ціноутворення.
об’єктивною основою існування ціни, організації ціноутворення, меж державно-правового регулювання цих аспектів є відображення вартості товарів, робіт, послуг, включених у процеси обміну. Ціни виступають як загальний вимірник вартості конкретних предметів. У тій чи іншій формі ціни існують історично довгий час і використовуються з виникнення товарно-грошових відносин. Відіграючи певною мірою обслуговуючу роль, ціна відображала зміст пануючих відносин, ієрархію класів, характер участі держави в ціновому регулюванні, закріпленні певних правових режимів ціноутворення, гарантування і забезпеченості цін.
Найчастіше ціна аналізується як атрибут договірних відносин, умова будь-якого відплатного договору, індивідуалізації відносин обміну. У цьому аспекті ціна конкретизує обов’язки контрагентів; представляє кошти додаткового узгодження умов про кількість відчужуваного майна; виражає ступінь виконання умов договору, змінює або припиняє право вимог кредитора і юридичних обов’язків боржника[1]. Таким чином, визначаючи відносини обміну і беручи участь у ньому, ціна сама стає предметом правового регулювання.
Участь цін в опосередкуванні руху грошових фондів відображає і деякі особливості цього процесу: по-перше, за допомогою цін установлюється певна еквівалентність у русі грошей і пов’язаних з ними матеріальних цінностей, гарантується адекватний облік вартості; по-друге, через цінові інструменти реалізуються функції фінансів (розподільча і контролююча); по-третє, за допомогою раціональної структури цін забезпечуються стимули для розвитку окремих сторін суспільного виробництва або, навпаки, його згортання. Політика ціноутворення, що є складовою частиною загальної економічної і соціальної політики України здійснюється відповідно до ст. 3 Закону України від 3 грудня 1990 р. «Про ціни і ціноутворення» і спрямована на забезпечення:
- рівних економічних умов і стимулів для розвитку усіх форм власності, економічної самостійності підприємств, організацій і адміністративно-територіальних регіонів;
- збалансованого ринку засобів виробництва, товарів і послуг;
- протидії монопольним тенденціям виробників продукції, товарів і послуг;
- об’єктивних співвідношень у цінах на промислову і сільськогосподарську продукцію, що забезпечують еквівалентність обміну;
- розширення сфери застосування вільних цін;
- підвищення якості продукції;
- соціальних гарантій, у першу чергу для низькооплачуваних і малозабезпечених громадян, включаючи систему компенсаційних виплат у зв’язку із зростанням цін і тарифів;
- формування необхідних економічних гарантій для виробників;
- орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень світового ринку.
Необхідність державного впливу на ціноутворення пов’язана з публічними інтересами, що визначаються формуванням порівнюваних частин бюджетів, фінансовим забезпеченням державних завдань і функцій, охороною навколишнього природного середовища, гарантіями соціально незахищеним верствам населення. Останнє особливо важливе положення знайшло відображення в ст. 5 Закону України «Про ціни і ціноутворення», що регулює забезпечення соціального захисту населення від підвищення цін і тарифів. Так, відповідно до неї органи державної влади і управління України послідовно проводять у життя заходи для підтримки життєвого рівня населення, у першу чергу низькооплачуваних і малозабезпечених громадян, шляхом введення компенсації збитків у зв’язку з підвищенням цін і тарифів, а також шляхом індексації доходів щодо соціально-економічних груп населення. У випадку утворення заборгованості по виплаті заробітної плати, стипендій, пенсій та інших соціальних виплат забороняється до погашення такої заборгованості підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги і послуги суспільного транспорту, що надаються громадянам України.
У цих умовах необхідно розмежовувати державне регулювання цін як форму втручання держави у вільні ринкові відносини і як форму забезпечення раціонального і збалансованого руху публічних грошових фондів. Державно-правове регулювання цін здійснюється через механізми фіксованих цін і тарифів, встановлення їх граничних розмірів, граничних коефіцієнтів зміни цін і рівня рентабельності. Через податки, інші види обов’язкових платежів податкового характеру, нормативи й інші елементи ціни відбувається державний вплив на процес формування ціни, обслуговування нею господарського обороту.
Державне регулювання цін не можна розглядати як форму довільного втручання держави в організацію ринкових відносин. Воно здійснюється через реалізацію механізмів, закріплених і урегульованих законодавством і націлене на забезпечення і дотримання об’єктивних нормативів формування ціни, співвідношення цін різного виду. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про ціни і ціноутворення» законодавство України складається з цього Закону та інших актів законодавства України, що видаються відповідно до нього і поширюються на всі підприємства й організації незалежно від форм власності, підпорядкованості і методів організації праці і виробництва.
Державне регулювання цін чи тарифів передбачає застосування декількох методів[2]:
а) установлення фіксованих цін на товари, роботи, послуги;
б) установлення граничного рівня цін і граничних надбавок;
в) установлення граничного рівня рентабельності і розмірів торгових надбавок і націнок;
г) узгодження цін і тарифів при формуванні вільних цін і тарифів підприємствами-монополістами.