Розділ 13. Публічно-правове регулювання банківської діяльності грошового обігу та розрахунків

§ 1. Банківська система України  

§ 2. Правовий статус Національного банку України 

§ 3. Банківське регулювання і банківський нагляд 

§ 4. Грошова система України: поняття та види

§ 5. Грошовий оборот

§ 6. Правове регулювання готівкового обігу та безготівкових розрахунків

 

 

§ 1. Банківська система України

Відповідно до Закону України від 7 грудня 2000 р. «Про банки і банківську діяльність» (ч. 1 ст. 4) структура вітчизняної банківської системи включає національний банк України та інші банки, а також філії іноземних банків, що створені і діють на території України. Ха­рактер відносин між центральним банком держави та іншими банками дозволяє зробити висновок про дворівневу структуру банківської сис­теми. Верхній рівень становить національний банк України, який виступає особливим центральним органом державного управління та в процесі реалізації власних функцій здійснює владні повноваження з метою дотримання стабільності банківської системи. Нижній рівень становлять усі інші банки та філії іноземних банків що здійснюють власну діяльність на території України. Дворівнева структура банків­ської системи передбачає особливі форми відносин представників цих рівнів, особливості яких зумовлюють використання різних методів правового регулювання.

Природньо, що системоутворюючим елементом банківської сис­теми є банк. Визначення цього поняття наведено законодавцем у ст.2  Закону України «Про банки і банківську діяльність»: «банк — юри­дична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національ­ного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучен­ня у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розмі­щення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб». Саме таке визначення поняття «банк» зумовлено підходом законодавця до визначення змісту іншої фундаментальної категорії — банківської діяльності^[1]. Запропоноване нормативне ви­значення категорії «банківська діяльність» фактично зводить її зміст лише до трьох банківських операцій, які банки мають право здійсню­вати на підставі банківської ліцензії. Але, безумовно, зміст указаної категорії набагато ширше, оскільки: по-перше, надаючи клієнтам банківські послуги, банки здійснюють значно більшу кількість бан­ківських операцій, перелік яких наведено у ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність»; по-друге, при здійсненні власної діяльності банки вступають не лише у приватноправові відносини з клієнтами з метою надання їм банківських послуг, але й стають учас­никами широкого кола правовідносин, які виникають у процесі дер­жавного регулювання банківської діяльності та регулюються імпера­тивним методом. Багатоаспектність державного регулювання діяль­ності банків, використання різних форм (адміністративного та інди­кативного регулювання), застосування Національним банком України до банків заходів впливу у разі порушення ними банківського зако­нодавства — все це свідчить про те, що банківська діяльність як складний об’єкт правового впливу передбачає формування засад публічно-правового регулювання^[2]. Саме публічно-правові відносини за участю банківських установ є предметом регулювання відповід­ного фінансово-правового інституту.

Нижній рівень банківської системи України становлять універсаль­ні та спеціалізовані банки. За спеціалізацією банки можуть бути ощад­ними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). до компетенції банків належить визначення напрямів своєї діяльності та вибір спеціалізації за окремими видами операцій. Банк набуває статусу спеціалізованого банку, якщо більше 50 % його активів є ак­тивами одного типу. Банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку, якщо більше 50 % його пасивів є вкладами фізичних осіб. На­ціональний банк України здійснює регулювання діяльності спеціалі­зованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій.

Законом України «Про банки і банківську діяльність» (ст. 6) вста­новлено вичерпний перелік організаційно-правових форм банків. В Україні банки створюються у формі відкритого акціонерного това­риства або кооперативного банку.

Певна специфіка характерна для державних та кооперативних банків.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про банки і банківську діяльність» державний банк — це банк, сто відсотків статутного капі­талу якого належить державі. Державний банк засновується за рішен­ням Кабінету Міністрів України. При цьому в законі про Державний бюджет України на відповідний рік передбачаються витрати на фор­мування статутного капіталу державного банку. Кабінет Міністрів України зобов’язаний отримати позитивний висновок Національного банку України з приводу наміру заснування державного банку. Отри­мання висновку Національного банку України є обов’язковим також у разі ліквідації (реорганізації) державного банку, за винятком його лік­відації внаслідок неплатоспроможності. Статут державного банку за­тверджується постановою Кабінету Міністрів України. Держава здій­снює та реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй на­лежать у статутному капіталі державного банку, через органи управ­ління державного банку, якими є наглядова рада та правління банку. У разі прийняття рішення про часткове або повне відчуження державою належних їй акцій (паїв) державного банку такий банк втрачає статус державного.

Кооперативні банки створюються за принципом територіальності і поділяються на місцеві та центральний кооперативні банки. Міні­мальна кількість учасників місцевого (у межах області) кооперативно­го банку має бути не менше 50 осіб. У разі зменшення кількості учас­ників і неспроможності кооперативного банку протягом одного року збільшити їх кількість до мінімальної необхідної кількості діяльність такого банку припиняється шляхом зміни організаційно-правової фор­ми або ліквідації.

Учасниками центрального банку є місцеві кооперативні банки. До функцій центрального кооперативного банку належать централізація та перерозподіл ресурсів, акумульованих місцевими кооперативними банками, а також здійснення контролю за діяльністю кооперативних банків регіонального рівня.

Окремою ланкою банківської системи України є банківські об’єднання. Згідно з ч. 1 ст. 9 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банки мають право створювати банківські об’єднання таких типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група.

Банківське об’єднання створюється за попередньою згодою Наці­онального банку України та підлягає державній реєстрації шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків. Банк може бути учасником лише одного банківського об’єднання.

Банківська корпорація — це юридична особа (банк), засновника­ми та акціонерами якої можуть бути виключно банки. Банківська корпорація створюється з метою концентрації капіталів банків — учасників корпорації, підвищення їх загальної ліквідності та плато­спроможності, а також забезпечення координації та нагляду за їх діяльністю. Банки, що увійшли до банківської корпорації, передають корпорації повноваження на здійснення окремих операцій та забез­печують централізацію виконання окремих функцій. Централізації в межах банківської корпорації підлягають: виконання розрахунків як серед членів корпорації, так і за її межами; операції на ринках грошей та капіталів; встановлення та ведення кореспондентських рахунків (у національній та іноземних валютах); моніторинг кредитних ризи­ків; розробка та прийняття загальних для членів банківської корпо­рації правил і процедур виконання операцій та внутрішньої звітнос­ті; формування зовнішньої звітності; внутрішній аудит. Банки, що увійшли до банківської корпорації, зберігають свою юридичну само­стійність у межах, обумовлених їх статутами та статутом банківської корпорації.

Банківська холдингова група — це банківське об’єднання, до скла­ду якого входять виключно банки. Материнському банку банківської холдингової групи має належати не менше 50 % акціонерного (пайо­вого) капіталу або голосів кожного з інших учасників групи, які є його дочірніми банками. Материнський банк банківської холдингової групи відповідає за зобов’язаннями своїх членів у межах свого внеску в ка­піталі кожного з них, якщо інше не передбачено законом або угодою між ними. Дочірній банк не має права володіти акціями материнсько­го банку. Банківські холдингові групи дозволяється створювати лише за умови, що угода про їх створення передбачає покладання на голо­вний банк групи додаткових організаційних функцій стосовно банків- членів, а також створення системи управління спільною діяльністю. Банківській нагляд за діяльністю банківської холдингової групи здій­снюється на індивідуальній та консолідованій основі.

Фінансова холдингова група має складатися переважно або ви­ключно з установ, що надають фінансові послуги, причому серед них має бути щонайменше один банк і материнська компанія має бути фінансовою установою. Відповідно до ст. 1 Закону України від 12   липня 2001 р. «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовою установою є юридична осо­ба, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових по­слуг та яка внесена до відповідного реєстру в порядку, встановлено­му законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяль­ності яких є надання фінансових послуг. Материнській компанії має належати більше 50 % акціонерного (пайового) капіталу кожного з учасників фінансової холдингової групи. Материнська компанія фі­нансової холдингової групи відповідає за зобов’язаннями своїх чле­нів у межах свого внеску в капітал кожного з них, якщо інше не пе­редбачено законом або угодою між ними.