Розділ XX. Загальна характеристика аграрного законодавства зарубіжних кран PDF Печать
Аграрное право - Гайворонський В. М. Жушман В. П Аграрне право Укр.

§ 1. Державне регулювання відносин у сільському господарстві зарубіжних кран

Останніми роками перед багатьма країнами постає питання про необхідність посилення регулюючої ролі держави щодо сільськогосподарського виробництва. Основними важелями державного регулювання вважаються:

 

  • цінове регулювання виробництва сільськогосподарської продукції;
  • система оподаткування;
  • кредитно-фінансовий механізм;
  • антимонопольна політика;
  • регулювання зовнішньоекономічної діяльності;
  • спеціальні цільові програми.

 

Застосування цих важелів у різних країнах здійснюється по-різному. Якщо, наприклад, для країн колишнього СРСР характерна державна підтримка слабких неприбуткових господарств, то в США підтримку дістає ефективне високотоварне виробництво (близько половини субсидій отримують 15 відсотків великих фермерських господарств).
В Італії державне регулювання сільського господарства (точніше — втручання, адже Конституція використовує саме цей термін) можливе щодо розмірів земельних ділянок, режиму сільськогосподарських земель, їх поліпшення та перетворення, а також надання допомоги дрібним та середнім землевласникам.
Цікаво, що для країн Західної Європи характерним є не стільки внутрішнє державне регулювання відносин у сільському господарстві, скільки регулювання на рівні Європейського Союзу. Єдина аграрна політика країн ЄС стосувалася перш за все регулювання експорту та імпорту. Передбачено, наприклад, стягнення спеціальних платежів при імпорті в країни ЄС зернових культур; введена система імпортних та експортних ліцензій на торгівлю яловичиною, зерновими, молоком та молочними продуктами за межі ЄС; передбачена виплата різниці між світовими цінами та цінами Союзу. Більш високі ціни порівняно зі світовими встановлюються з метою підтримки своїх товаровиробників, але це стало обтяжливим для бюджету ЄС та окремих його членів. Тому нещодавно переглянуто сільськогосподарську політику Союзу. З метою зменшення дотації аграрному сектору та припинення зросту бюджетних коштів на дотації сільськогосподарським товаровиробникам були змінені квоти на окремі види продукції, введені фінансові санкції за перевиробництво деяких продуктів тощо. Таким чином, здійснився перехід від цінової підтримки виробництва та експортних дотацій до прямої підтримки безпосередньо фермерів, що пов'язано зі скороченням використання виробничих факторів (землі, худоби) та передчасним виходом на пенсію.
У країнах Західної Європи регулювання виробництва сільськогосподарської продукції здійснюється також через квотування. Наприклад, у Великій Британії застосовується встановлення квот на деякі види продукції, такі як хміль (до 1982р.), картопля. Це регулюється актами про сільськогосподарський маркетинг. Згідно з внутрішнім законодавством квоти стосуються особисто товаровиробників, а не земельних ділянок.
Для країн Східної Європи початку перебудови було характерне суттєве обмеження втручання держави в розвиток аграрного сектора з метою досягнення так званого «ринкового саморегулювання» сільського господарства. Результатом такої політики є різке загострення аграрної кризи в регіоні. Тому зараз створюється нова система державного регулювання сільськогосподарської сфери, спрямована як на впорядкування внутрішнього аграрного ринку, так і на регулювання зовнішньоекономічних зв'язків.

§ 2. Аграрне право та законодавство США, Німеччини, Франції, Великої Британії, Ізраїлю, Польщі, Росії

Сполучені Штати Америки. Створення законодавчої бази для розвитку сільського господарства посідає важливе місце в економічній політиці США, і саме тому тут раніше, ніж в інших країнах світу, проявився суттєвий вплив держави на аграрну сферу діяльності.
У 1980 році сільськогосподарське законодавство вийшло на перше місце, оскільки йому приділялося найбільше уваги з боку держави. Нові обставини, що склалися як у самій країні, так і на світовій арені, привели до того, що необхідно було переглянути деякі попередні принципи підходу до вирішення проблем сільського господарства і забезпечення продовольчої безпеки. Ці проблеми стали одними з найважливіших для Конгресу, що й знайшло своє відображення в законах, прийнятих у той період.
До 80-х років все сільськогосподарське законодавство орієнтувалося на підтримку сімейного фермерства. Закон 1985 року «Про продовольчу безпеку США» започаткував юридичні засади нового етапу розвитку сільського господарства. Він підтвердив підхід до сільського господарства як до особливої галузі економіки, яка має стратегічне значення для США, а також узятий країною курс на збереження широкого субсидіювання сільського господарства за рахунок бюджету.
Цей нормативний акт легалізував нові погляди в підході до розвитку сільського господарства. На відміну від попередньої політичної лінії, закріпленої в законодавстві, в ньому визначилися такі два напрямки: 1) стабілізація комерційного сільського господарства країни, що означає орієнтацію держави на розвиток великих господарств, і 2) забезпечення належного рівня в сільських районах, що, з огляду на збереження соціальної стабільності в сільській місцевості, а також введення нового механізму державного субсидіювання сільського господарства, передбачає підтримку середнього фермера.
Закон 1990 року «Про охорону сільськогосподарського забезпечення продовольчими товарами» поєднав зусилля фермерів і суспільства для вирішення важливих завдань у сільському господарстві. Подальшого розвитку набули програми регулювання обсягів виробництва сільськогосподарських культур. Витрати на сільське господарство почали розглядатися як довгострокові інвестиції для стабільного розвитку сільського господарства США.
Закон 1996 року «Про удосконалення та реформування сільського господарства» надав фермерам більшої свободи в плануванні обсягів сільськогосподарського виробництва.
Вищезазначений Закон включає нову програму підтримки аграрного ринку та субсидіювання виробництва головних сільськогосподарських продуктів. Ця програма має назву «продовольчі товари для світу». Вона спрямована на надання підтримки уряду і неурядовим організаціям країн, що розвиваються (країни СНД, Східної та Центральної Європи), при переробці та продажу дешевих товарів з США, підтримку вільного підприємництва і буде діяти до 2002 року.
Німеччина. Економічний устрій, який склався на сьогодні в Німеччині, звичайно називають соціальним ринковим господарством. Основними його засадами є: приватна власність на засоби виробництва при посиленій юридичній відповідальності власників за використання капіталу; вільна конкуренція та відкритість ринку з державним впливом; забезпечення стабільної валюти та стабільності господарської політики; підтримка інтеграційних процесів в економіці як у країні, так і в межах ЄС; система соціального захисту населення від негативного впливу ринку. 
Про питання приватизації йдеться в Законі «Про структурну адаптацію сільського господарства до соціальної та економічної ринкової економіки в НДР». В ньому зазначено, що приватна власність на землю та виробництво будуть відновлені. В цьому ж законі наголошується на основному завданні — перетворенні сільськогосподарських підприємств Східного регіону Німеччини на такі господарські форми, які відповідають її законам. 
Основні положення цього Закону такі: повна гарантія власносі; рівні можливості для всіх форм власності в процесі конкуренції; створення засад для виробництва конкурентноздатних сільськогосподарських підприємств; пільгові кредити для підтримки товаровиробників; визначення заходів стимулювання експорту східно-німецької продукції; видача субсидій на закупівлю сільськогосподарської продукції.
Франція. У французському сільському господарстві набули найбільшого поширення два основних способи ведення господарства: прямий, коли земля сільськогосподарського призначення оброблюється її власником, і непрямий, коли обробка землі здійснюється особою, яка орендує господарство в одного або кількох власників, протягом останнього століття половина сільськогосподарських площ оброблялася методом прямого ведення господарства. 
У сільському господарстві Франції певне місце посідають групові форми ведення господарства. Вони мають суттєвий вплив на процес сільськогосподарського виробництва. Розвиток групових форм пов'язаний з поглибленням процесів його спеціалізації та концентрації. Головне місце серед них посідають кооперативи.
Існують й інші колективні форми організації сільськогосподарського виробництва, такі як фактичні товариства, цивільні товариства сільськогосподарського виробництва, а також об'єднання сільськогосподарських виробників, які забезпечують виробництво та збут сільськогосподарської продукції певного виду на договірних засадах.
Аграрні правовідносини у Франції регулюються Аграрним кодексом, який закріплює існування різних форм власності у сільському господарстві, наявність різноманітних форм управління сільськогосподарськими підприємствами, розвиток орендних відносин, орієнтацію на великі фермерські господарства.
Велика Британія. В останні роки у Великій Британії спостерігається тенденція поєднання аграрного сектора з промисловим капіталом; створюються великі формування агропромислового комплексу; практикуються концентрації виробництва окремих продовольчих товарів.
Забезпечення та гарантії володіння землею, контроль за рентою і компенсаційні умови регулюються Актом про сільськогосподарське землеволодіння, прийнятим у 1990 році.
У розвитку аграрних відносин у Великій Британії беруть участь фермери, землевласники, наймані працівники.
Найчастіше британська ферма являє собою сімейний бізнес. Фермери об'єднуються в кооперативи. В цій країні кооперація здійснюється в таких основних формах:

 

  1. кредитні кооперативно-державні системи, представлені традиційними кооперативами по збуту та переробці сільськогосподарської продукції і постачання господарствам засобів виробництва;
  2. великі кооперативні об'єднання універсального характеру;
  3. кооперативні об'єднання на основі верти кальної та горизонтальної інтеграції, які мають національне регіональне значення;
  4. виробничі кооперативи на основі партнерства (товариства). Ізраїль. Земельні відносини в Ізраїлі регулюються Основним
  5. законом «Про земельне володіння».

 

Якщо звернутися до етапів становлення аграрного сектора в Ізраїлі, то передусім слід зазначити, що першими почали викуповувати землі в Палестині євреї з Росії за кошти, які були зібрані серед єврейської частини населення країни. Куплені землі не мали персональної належності (їх купували для сімей переселенців, які оселилися групами — кибуцами), у зв'язку з чим був створений Єврейський національний фонд (ЄНФ), до якого перейшли усі кредити, куплені землі та всі наступні надходження. Єврейський національний фонд діє на основі статуту, відповідно до якого землі, куплені на об'єднані кошти фонду, є невід'ємною власністю цього єврейського народу, невід'ємною частиною держави.
Ізраїльське сільськогосподарське виробництво має високу насиченість технікою, яка поповнюється й обновлюється в міру необхідності. Це обмежило кількість осіб, зайнятих у цій галузі.
Держава має досить значний вплив на сільськогосподарську галузь, майже понад 90 відсотків усіх сільськогосподарських підприємств є державними. Це повною мірою привело до того, що Ізраїль — одна з країн з найбільш розвиненим аграрним сектором.
Польща. Багатосекторне сільське господарство є в основному індивідуальним. У Польщі близько 70 відсотків сільськогосподарських наділів.
Держава стимулює розвиток індивідуального сільського господарства прийняттям низки нормативних актів — головним чином законів.

Серед них слід звернути увагу на:

 

  • Закон «Про зміни в Цивільному кодексі»;
  • Закон «Про зміни в Цивільному процесуальному кодексі»;
  • Закон «Про захист сільського господарства та лісних угідь»;
  • Закон «Про зведення до одного місця земельних наділів»;
  • Закон «Про поземельні книги та іпотеку»;
  • Закон «Про Кооперативне право».

 

Ці нормативні акти закріплюють досягнення продовольчої незалежності шляхом збільшення експорту, зменшення імпорту в кількісному асортименті, отримання позитивного сальдо торгівлі сільського господарства, динамічного та ефективного розвитку сільського господарства країни, стабілізації темпів його зростання, зменшення витрат та збитків. Держава забезпечує себе продовольчими товарами, водночас покращується харчування населення.
Росія. Федеральна цільова програма стабілізації та розвитку агропромислового виробництва в Російській Федерації на 1996-2000 роки, затверджена Указом Президента Російської Федерації від 18 червня 1996 року, передбачала закінчити у відведені для її реалізації строки приведення організаційно-правових форм господарювання у відповідність з новим Цивільним кодексом РФ. При цьому результати багатьох наукових розробок говорять про те, що в умовах переходу до ринкової економіки важливою формою господарювання на селі можуть і повинні стати сільськогосподарські кооперативи різноманітних типів та їх об'єднання (асоціації, спілки).
Держава спрямовує свою політику на відхід від державної власності та перехід до приватної власності на землю.
Аналізуючи аграрний сектор економіки Росії, слід зазначити, що країна перебуває на шляху стабілізації сільськогосподарської галузі, але через загальну економічну кризу їй бракує грошових коштів, саме тому процеси в аграрному секторі відбуваються досить повільно, а іноді й гальмуються.

Основні завдання аграрної політики держави полягають у тому, щоб:

 

  • забезпечувати продуктами харчування власного споживача;
  • захистити внутрішній ринок;
  • стабілізувати сільськогосподарську діяльність;
  • зменшити збитковість галузі;
  • зменшити імпорт товарів;
  • виробляти конкурентоздатну продукцію;
  • втілити програми розвитку аграрного ринку в життя;
  • поновити механізаторський парк;
  • перейти на нові технології;
  • створити пільгові засади кредитування і т. ін.

 

Усе це свідчить про те, що аграрне законодавство зарубіжних країн має ряд новел порівняно з аграрним законодавством України. Аграрним законодавством і правом зарубіжних країни визначається законною вимога цільового використання сільськогосподарських земель, обов'язковість їх обробітку (обов'язок належним чином використовувати свою власність) під загрозою експропріації. Великого поширення набули інститути неподільності сільськогосподарських земель, недопущення їх надмірної експлуатації, принципи придбання права власності на землю за давністю їх володіння або користування. Гарантії та захист прав приватної власності на землю здійснюється в зарубіжному законодавстві через установлення складних процедур її відчуження. Важливого значення надає законодавство та право цих країн участі держави в здійсненні аграрних реформ.