Розділ XVI. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення Печать
Аграрное право - Гайворонський В. М. Жушман В. П Аграрне право Укр.

§ 1. Основні напрямки земельної реформи в сільському господарстві

Земельна реформа є чи не найважливішою складовою економічної реформи, що здійснюється в Україні.
Метою земельної реформи є реформування існуючих земельних відносин на основі вільного вибору форм і методів господарювання, високоефективного та екологічно безпечного використання сільськогосподарських угідь, охорони й відтворення родючості грунтів, вирішення на цій основі продовольчої проблеми і створення конкурентоздатного агропромислового комплексу.
З 15 березня 1991 року відповідно до постанови Верховної Ради України від 18 грудня 1990 року «Про земельну реформу»всі землі України проголошені об'єктом земельної реформи.
Вона розрахована на порівняно тривалий час, але цей процес уповільнювався відсутністю законодавчого підґрунтя. Земельний кодекс України, прийнятий у 1991 році, не був підготовлений до чинного правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з власністю на землю. Внаслідок цього відсутність належного правового регулювання вела до неузгодженості в управлінні земельними ресурсами, зниження економічної ефективності їх використання, негативно позначалася на охороні землі.
Прийнятий 25 жовтня 2001 року новий Земельний кодекс України направлений на більш ефективне використання земельно-ресурсного потенціалу країни шляхом включення землі в економічний обіг, на удосконалення системи державних гарантій. Він є документом ринкового спрямування, орієнтованим на забезпечення цивілізованих земельних відносин, які відповідають сподіванням народу.
На сучасному етапі процес реформування земельних відносин продовжується. І тут необхідно усвідомлювати, що успішне вирішення соціально-економічних завдань, які стоять перед Україною, великого мірою визначається існуючим порядком використання земель сільськогосподарського призначення для виробництва продуктів харчування рослинного і тваринного походження.
З метою визначення основних засад реформування земельних відносин Указом Президента України від ЗО травня 2001 року схвалено Основні напрямки земельної реформи в Україні на 2001-2005 роки, серед яких слід визначити:
- забезпечення подальшого розвитку власності на землю;
- удосконалення земельних відносин у сільськогосподарському виробництві;
— розвиток ринку земель;
— розвиток кредитування під заставу землі, в тому числі іпотечного кредитування;
- удосконалення порядку справляння плати за землю;
- удосконалення моніторингу земель, порядку ведення державного земельного кадастру та оцінки земель;
- фінансове забезпечення проведення земельної реформи;
- підвищення ефективності державного управління земельними ресурсами;
- поліпшення організації контролю за використанням і охороною земель;
- удосконалення нормативно-правової і методичної бази розвитку земельних відносин.
Таким чином, успішне вирішення стратегічних завдань земельної реформи потребує комплексного і цілеспрямованого проведення юридичних, економічних, організаційних та науково-технічних заходів стосовно удосконалення земельних відносин.

§ 2. Поняття та склад земель сільськогосподарського призначення
Класифікація земель проводиться за їх основним цільовим призначенням, залежно від того, для якої мети відведені землі.
Землі сільськогосподарського призначення - найбільш важлива і значна частина єдиного земельного фонду. Це землі, які надані для виробництва сільськогосподарської продукції; здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, для розміщення відповідної виробничої інфраструктури.
З економічної точки зору землі сільськогосподарського призначення відрізняються від інших земель тим, що вони самі є засобом виробництва, виробничим потенціалом.
Землі сільськогосподарського призначення розподіляються на сільсьгосподарські угіддя: ріллю, сіножаті, пасовища, перелоги, землі, зайняті багаторічними насадженнями, а також на землі, які до них не належать, а саме: господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісового фонду, землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо. Згідно з правовим режимом земель сільськогосподарського призначення припускається використання тільки поверхні цих земель для вирощування сільськогосподарських культур, овочів, розведення садів, розвитку тваринництва та інших галузей сільськогосподарського виробництва, під пасовища, сіножаті та в інших цілях, а також для будівництва різного роду житлових, адміністративних та господарських споруд, пов'язаних з веденням сільськогосподарського виробництва або переробкою сільськогосподарської продукції.
До земель сільськогосподарського призначення належать землі, які використовуються:
1) громадянами для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва;
2) сільськогосподарськими підприємствами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;
3) сільськогосподарськими науково-дослідними установами та навчальними закладами, сільськими професійно-технічними училищами та загальноосвітніми школами — для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства;
4) сільськогосподарськими підприємствами, організаціями та установами, релігійними організаціями і об'єднаннями громадян — для ведення підсобного сільського господарства.
Землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.
Землі сільськогосподарського призначення можуть надаватись у власність і користування, при цьому правомочність щодо визначення та зміни цільового призначення земельної ділянки не може належати ні власникові, ні користувачеві, а зберігається за органами державної влади.
Зміна цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників замельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Згідно зі ст. 170 ЗК України технічно забруднені землі сільськогосподарського призначення, на яких не забезпечується одержання продукції, що відповідає встановленим вимогам (нормам, правилам, нормативам), підлягають вилученню із сільськогосподарського обігу та консервації.

§ 3. Форми власності на землі сільськогосподарського призначення
Землі сільськогосподарського призначення можуть належати на правах власності громадянам, юридичним особам, територіальним громадам та державі, що означає наявність у цих суб'єктів права правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою.
Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
У приватну власність для сільськогосподарського використання передаються земельні ділянки громадянам України та юридичним особам, які заснували громадяни або юридичні особи України. Держава забезпечує громадянам і юридичним особам рівні УМОВИ захисту прав власності на землю.
Чинне законодавство виходить з того, що право приватної власності на землю має давати користь не тільки власникові, а й суспільству Тому регулювання відносин приватної власності на землю базується на принципі дотримання інтересів власника і всього суспільства. У зв'язку з цим законодавець встановлює певні обмеження щодо здійснення землевласником своїх правомочностей. 
Так, згідно зі ст. 20 Земельного кодексу України зміна цільово-призначення земельних ділянок, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Стаття 133 цього Кодексу передбачає, що в разі застави земельної ділянки її заставодержателі повинні відповідати вимогам, встановленим законами України. Таке положення закону обмежує право власника земельної ділянки у виборі заставодержателя за договором застави. Обмеження права приватної власності встановлене ст. 147 Земельного кодексу, згідно з якою в разі введення військового або надзвичайного стану земельні ділянки, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, можуть бути відчужені (вилучені з мотивів суспільної необхідності) у порядку, встановленому законом.
Новелою чинного Земельного кодексу щодо обмеження права земельної власності є запровадження права земельного сервітуту, яке являє собою право власника землі або землекористувача на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою.
Таким чином, держава, хоча і визнає право державної власності на землю, водночас накладає певні обмеження щодо неї.
У сучасних умовах доцільність законодавчого закріплення абсолютного характеру права приватної власності на землю викликає сумніви. У багатьох зарубіжних країнах уже давно не існує поняття приватної власності, при якому власник здійснює свої правомочності без будь-яких обмежень. Міжнародний досвід показує, що право приватної власності на землю потребує певного державного вручання і необмеженим бути не може.
Говорячи про обмеження прав власників земельних ділянок, слід зазначити, що державою встановлюється ціла низка гарантій цих прав.
Таке питання виникає в першу чергу при викупі земельної ділянки. Одне із основних прав вказаних осіб — це недоторканність меж і розмірів земельної ділянки. В разі викупу земельної ділянки необхідною умовою є згода власника і повне відшкодування її вартості та збитків, пов'язаних з її викупом.
Чинним Земельним кодексом передбачається відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за порушення права власності на землю, а також за видання актів, які порушують права власників земельних ділянок.
Гарантії земельних прав власників включають не тільки охорону їх майнових прав, а й самостійний захист права цільового використання землі, тобто право користування нею відповідно до її конкретного цільового призначення. Такі порушення, не пов'язані з порушенням меж або розмірів земельної ділянки, можуть мати місце внаслідок затінення, задимлення, забруднення, створення джерел неприємного запаху тощо. Тому Земельним кодексом на власників землі і землекористувачів покладається обов'язок добросусідства.
Гарантії прав власників передбачають також охорону й захист належного стану самої земельної ділянки, тобто неприпустимість погіршення будь-яких корисних властивостей земельної ділянки, приведення їх у непридатний для використання стан.
Шкода, заподіяна землевласникові або користувачеві земельної ділянки, підлягає відшкодуванню.
Вищенаведене свідчить про те, що держава, встановлюючи певні обмеження стосовно здійснення права приватної власності, — з одного боку, з другого боку гарантує захист цього права і таким чином встановлює баланс, при якому право приватної власності дозволить громадянам та юридичним особам відчути себе повноправними господарями землі.
Комунальна власність відповідно до Конституції України є самостійною формою власності, яка на рівних правах з іншими правами захищається законом.
Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.
Право комунальної власності на землю набувається і реалізується в разі:
1) передачі земель державної власності в комунальну;
2) примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
3) прийняття спадщини;
4) придбання за цивільно-правовими угодами;
5) виникнення інших підстав, передбачених законом.
У державній власності залишаються всі землі України, за винятком земель комунальної та приватної власності. Згідно з чинним законодавством право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних Київської та Севастопольської, міських районних державних адміністрацій в разі:
1) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
2) придбання за цивільно-правовими угодами;
3) прийняття спадщини;
4) передачі у власність державі земельної ділянки комунальної власності територіальними громадами;
5) конфіскації земельної ділянки.
Землі сільськогосподарського призначення, які є державною і комунальною власністю, надаються державним і комунальним сільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільскогосподарського виробництва.
У разі ліквідації державного чи комунального підприємства, установи, організації землі, які перебувають в їх постійному користуванні, за рішенням відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам та юридичним особам для використання їх за цільовим призначенням.