Розділ 9 Організаційно-правове забезпечення соціального розвитку села Печать
Аграрное право - О.О.Погрібний Аграрне право України

 

§  1. Поняття соціального розвитку села

У сільській місцевості в найближчій перспективі проживатиме близько третини населення України, основна частина якого зайня­та в аграрній сфері виробництва. Село не тільки виконує функцію продовольчого забезпечення держави, а й лишається носієм само­бутніх матеріальних, культурних, моральних надбань і традицій ми­нулих поколінь. У селі сконцентровано значну частину соціально-економічного потенціалу суспільства. З огляду на це, важливим фактором визначення цивілізованості будь-якого суспільства є ставлення   його до   селянина.

Досвід сучасного реформування аграрного сектора економіки країни наочно показав, що сама реорганізація державних і колек­тивних сільськогосподарських підприємств та надання землі у при­ватну власність не вирішують проблеми насичення ринку продо­вольчими товарами. Ефективне виробництво товарної сільськогос­подарської продукції не можливе без наявності державних протек­ціоністських програм, спрямованих на формування повноцінного життєвого середовища, задоволення економічних і соціальних інте­ресів сільського населення, забезпечення комплексного розвитку сільських територій, об'єктів соціальної інфраструктури, сучасних систем зв'язку та інформатики, транспорту, житлово-комунально­го та водного господарства, шляхового будівництва, збереження сільської поселенської мережі тощо. Аграрний протекціонізм являє собою систему державних заходів (політичних, економічних, пра­вових), метою якого є стимулювання розвитку національного сіль­ськогосподарського товаровиробника, обстоювання інтересів на зовнішньому і внутрішньому ринках та створення належного рівня життя  для   сільського   населення.

Сільське господарство потребує підвищеного виробничо-госпо­дарського ризику. Тому світова практика виходить із того, що ця галузь, позбавлена державного регулювання, спеціально орієнтова­ного на захист майнових інтересів виробників сільськогосподар­ської продукції, та відповідної підтримки виробничої і соціально-побутової сфер, не може ефективно функціонувати. Виробничий процес у сільському господарстві навіть за наявності найвищого рівня науково-технічного й сервісного забезпечення не може кон­тролюватися людиною у повному обсязі. Державна підтримка є не­одмінною також з урахуванням ролі села в демографічному розвит­ку   суспільства,    соціально-побутових   особливостей   сільського   життя. Так, країнам ЄЕС процвітання сільського господарства коштує щорічно 40 млрд євро. У 24 розвинених країнах, об'єднаних Орга­нізацією з економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), фер­мери близько 40% своїх доходів отримують у вигляді дотацій, шля­хом штучного підвищення державою цін на сільськогосподарську продукцію, що закуповується. У деяких країнах, отримані таким чином  доходи   сягають   80%'.

Концептуальним     підґрунтям    державної    підтримки     сільського господарства   є    визнання   його   становища   хронічно   невигідним   у системі    товарних    зв'язків    народного    господарства.     Встановлено, що   в   США   вартість   обробленої   продукції   в   сільському   господарс­тві   вдвічі   менша,   ніж   вартість   засобів   виробництва для   сільського господарства.    Середній   прибуток   у   ньому   є   нижчим.    Вищий   сту­пінь ризику призводить до  того,   що   сільське   господарство   функці­онує   в  умовах  нерівності   його   економічних  суб'єктів   з  аналогічни­ми  суб'єктами   в   інших   галузях  .   У ФРН   з   5   вересня    1955   р.  діє   за­кон  про аграрне   господарство.   У ньому зазначається,   що  завданням держави   є   забезпечення   соціальної  справедливості   шляхом   регулю­вання  сільського   господарства  з  метою   захисту  його   інтересів.   Цим законом   була   введена   система   щорічної  звітності   Уряду   перед   пар­ламентом    про    економічну   ситуацію    в    сільському   господарстві   та паритет у  відносинах  з  іншими   галузями.   Стаття   39   Римського до­говору   про   створення   ЄЕС    1957   року   однією   із   цілей   сільськогос­подарської   політики   співтовариства  називає   забезпечення   справед­ливого рівня життя  сільського  населення.   Спеціально  зазначається, що,   розробляючи   аграрну   політику,   члени   співтовариства   повинні брати  до   уваги   специфічний   характер   сільськогосподарської діяль­ності,    необхідність державного   регулювання   сільського   господарс­тва   властивими   йому   методами,   з   відповідною   поступовістю   .

Сучасний етап реформування аграрних відносин в Україні ха­рактеризується погіршенням фінансового стану та зниженням платоспроможності сільськогосподарських і агропромислових то­варовиробників, недосконалістю кредитно-фінансової системи то­що. Це призводить до того, що із 7,8 млн працездатних осіб, які мешкають у сільській місцевості, 1,6 млн — безробітні, а 1,9 млн — зайняті лише в особистих селянських господарствах. Майже не зростають реальні доходи селян, головним джерелом яких є над­ходження від низькопродуктивної праці в особистих підсобних господарствах. За рівнем середньомісячного заробітку, який ста­новить лише 48,6% середнього рівня заробітної плати у виробни­чих галузях, сільське господарство посідає останнє місце. Прак­тично не відновлюється діяльність підприємств і закладів сфери обслуговування,    припинилося   оновлення   матеріальної   бази   соціальної інфраструктури. Наслідками цих процесів є критична соці­ально-демографічна ситуація на селі. Так наприкінці 2002 р. пере­вищення смертності над народжуваністю досягло 156 тис. чоловік на рік. Майже в 90% сіл протягом останніх 5 років кількість по­мерлих перевищила кількість народжених, у 11 % сіл за цей час не народилося жодної дитини. Зростають темпи обезлюднення сіл, майже у третини з них не самовідтворюється населення . Як бачи­мо, соціальне відродження села та підвищення ефективності аг­рарного виробництва — процеси органічно пов'язані. За таких умов збереження і розвиток села, забезпечення повноцінного від­творення в ньому українського народу має стати головним пріори­тетом  державної   аграрної   політики.

Це й дістало своє відображення в указах Президента України від. 20 грудня 2000 р. "Про Основні засади розвитку соціальної сфери села" та від 15 липня 2002 р. № 640 "Про першочергові заходи що­до підтримки розвитку соціальної сфери села". Названі норматив­ні акти визначають коло організаційно-правових заходів щодо здій­снення   соціальних   перетворень  на  селі,   а  саме:

—  збільшення   зайнятості   сільського   населення   на   сільськогос­подарських   підприємствах   різних   організаційно-правових   форм   та
особистих    селянських    господарствах    за   допомогою    нарощування обсягів   виробництва   сільськогосподарської   продукції,   її   первинної переробки   й   збереження,   поширення   в   сільській   місцевості   прак­тики   урізноманітнення   видів   господарської діяльності;

—   підвищення    продуктивності    праці,    рівня    заробітної    плати працівників   сільського   господарства  та   застосування   науково   обг­рунтованих   норм   праці;

—   ефективне   використання   трудових  ресурсів   і   робочого   часу;

—   відновлення   діяльності   раніше   закритих   та   відкриття   нових закладів   соціально-культурного   призначення   в   сільських  населених пунктах,   а також зупинення  їх  закриття;

—   нарощування   обсягів житлового   будівництва  на  основі  спеці­альних   програм   його   підтримки;

—   збільшення   обсягів   будівництва   інженерних   мереж   і   споруд, насамперед,   у  регіонах,   де   відсутні   місцеві джерела   питної   води   та паливно-енергетичні    ресурси;    розвиток    систем    розвідних    мереж водо—    і   газопроводів   з   метою   повнішого   завантаження    існуючих магістралей;

—   створення    сприятливих   умов   для    розвитку    на    селі    сфери платних   послуг.

Юридично забезпечити реалізацію визначених органами влади й управління України організаційно-економічних напрямів аграр­ної реформи і соціального розвитку села покликані також норма­тивно-правові акти. Зокрема, одним із перших таких законодав­чих актів   є   Закон  України   від   17  жовтня    1990  р.   "Про   пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" . На жаль, практика показала, що поло­ження цього Закону є декларативними. Неможливість його прак­тичної реалізації призвела до необхідності прийняття цілої низки підзаконних нормативно-правових актів, зокрема вищезгаданих указів.