ГЛАВА 4 ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ PDF Печать
Аграрное право - М.В. Шульга Земельне право України

 

§ 1. Загальна характеристика права власності на землю

Поняття власності на землю слід розглядати в економіч­ному та юридичному аспектах. Земельна власність в еконо­мічному аспекті являє собою систему суспільних економіч­них відносин з приводу присвоєння землі, перетворення її на благо, що належить окремій особі.

Як юридична категорія земельна власність являє собою ре­зультат закріплення правовими нормами економічних суспіль­них відносин щодо присвоєння землі, тобто відносин володін­ня, користування та розпорядження землею особами, які юри­дично визнані власниками відповідних земельних ділянок. Тк-ке закріплення має вираження у праві власності на землю.

Право власності на землю — інститут земельного права, норми якого регулюють суспільні відносини належності зем­лі визначеним законом видам суб'єктів цього права.

Розрізняють право власності на землю в об'єктивному і суб'єктивному розуміннях. В об'єктивному розумінні право власності на землю являє собою сукупність правових норм, які регулюють відносини щодо володіння, користування та розпорядження землею.

У суб'єктивному розумінні право власності на землю — це сукупність правомочностей власника з володіння, користу­вання та розпорядження землею. Правовідносини земельної власності є абсолютними. Це означає, що в межах таких пра­вовідносин суб'єкту права власності на землю кореспондує необмежене коло осіб, зобов'язаних утримуватися від вчи­нення дій, які порушують права власника чи перешкоджають йому здійснювати правомочності з володіння, користу­вання чи розпорядження землею.

Разом з тим право власності на землю на сучасному етапі розвитку суспільства не є абсолютним. У більшості країн сві­ту воно обмежується в законодавчому порядку в інтересах суспільства. Необхідність обмеження права власності на зем­лю в Україні випливає і з Конституції (ст. 41), якою передбаче­но, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Основний Закон країни також встановлює, що реалізація права власності на землю здійснюється виключно відповідно до закону. Тим самим Конституцією закріплений примат пов­новажень Верховної Ради України як законодавчого органу в правовому регулюванні земельних відносин, перш за все від­носин земельної власності.

 

§ 2. Форми права власності на землю

До початку 90-х років XX ст. основу земельного права ста­новив інститут права виключної власності держави на зем­лю. Він передбачав належність усіх земель у межах території України одному суб'єктові — державі. Інші суб'єкти земель­них відносин — громадяни та юридичні особи — могли воло­діти землею лише на праві землекористування, яке вважало­ся похідним і, відповідно, залежним від права виключної власності держави на землю.

Земельний кодекс України в редакції від 13 берез­ня 1992 р. скасував монополію державної власності на зем­лю. Поряд з державною, були введені приватна та колектив­на власність на землю.

Проведення в Україні економічної реформи, спрямованої на формування у країні засад ринкової економіки, законо­мірно зумовило необхідність впровадження світового досвіду в систему відносин власності, у тому числі й на землю.

Світовий досвід свідчить, що економічна та юридична інфраструктури країн з ринковою економікою базуються на двох формах власності — публічній і приватній. Публічна і приватна власність є також основою земельних відносин у цих країнах.

Саме такий підхід до структури форм земельної власності реалізований у Конституції України, уст. 14 якої зазначено, що право власності на землю набувається і реалізується громадя­нами, юридичними особами та державою. А в ст. 142 Основно­го Закону встановлено, що земля може перебувати також у власності територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах. Таким чином, в Україні конституційно встановлено дві форми земельної власності, а саме: публічна (суспільна) влас­ність, яка охоплює державну і комунальну власність, та при­ватна власність, яка охоплює власність фізичних осіб і недер­жавних юридичних осіб. Інститут права колективної власнос­ті на землю, введений у законодавство країни в 1992 р. для за­безпечення приватизації сільськогосподарських земель ко­лишніх колгоспів і радгоспів, втратив свою легітимність у зв'язку з прийняттям чинного Земельного кодексу.

Слід зазначити, що поділ права власності на форми і види був однією з визначальних рис радянської доктрини права власності. В юридичній літературі того періоду види і форми власності, а також права власності нерідко розрізнялися не тільки за їх суб'єктам, а й залежно від кола об'єктів та змісту прав на них. Із запровадженням елементів ринкового регу­лювання виробничих відносин почала виявлятися невідпо­відність радянської доктрини права власності завданням становлення та розвитку ринкової економіки у країні. Це бу­ло зумовлено тим, що основне завдання цивільно-правової регламентації права власності полягає в тому, щоб поставити учасників ринкових відносин в однакове, рівне з юридичної точки зору становище. А для цього необхідні відмова від поді­лу права власності на форми та види, що мають різний зміст, та створення єдиного інституту права власності1.

Право власності за своїм змістом є єдиним. За таким принципом побудовано і цивільне законодавство цивілізова­них країн світу. З набранням чинності з 1 січня 2002 р. ново­го Земельного кодексу України відбулася імплементація цьо­го принципу і до земельного законодавства нашої країни.

Відмова від поділу права власності на форми та види, що мають принципово різний зміст, та формування єдиного інституту права власності не виключає доцільності виділення форм земельної власності. Відповідно до вищевикладеного в земельному законодавстві України закріплено дві основні форми земельної власності — суспільну (публічну) та приват­ну. Крім того, у складі суспільної (публічної) власності на зем­лю можна виділити два її підвиди — державну власність на землю та комунальну власність на землю. Приватна влас­ність на землю також поділяється на два підвиди — приватну власність громадян та приватну власність юридичних осіб.

Основним завданням суспільної (публічної) власності на землю є забезпечення та обслуговування земельних інтере­сів суспільства в цілому чи окремих його частин — територі­альних громад. Приватна власність на землю спрямована перш за все на забезпечення та обслуговування земельних прав приватних осіб — громадян та недержавних (некому-нальних) юридичних осіб. Проте суспільство зацікавлене та­кож у повноцінному функціонуванні приватної власності на землю як однієї з важливих підвалин ринкової інфраструк­тури економіки країни. Приватна власність на землю має одним із своїх завдань забезпечення суспільних інтересів у галузі використання земель, зокрема інтересів у підвищенні ефективності приватного сектора як у сільській, так і в ін­ших галузях економіки. Єдність суспільної (публічної) та приватної власності на землю чітко виявляється у положен­нях Конституції України, яка проголосила землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охо­роною держави (ст. 14), а також рівність усіх суб'єктів права власності перед законом (ст. 13).