4.5. Умови прийняття до громадянства України та виходу з громадянства України.

Іноземці та особи без громадянства можуть бути за їх клопотанням прийняті до громадянства України за умов:

1)   визнання і дотримання Конституції та законів України;

2)   неперебування в іноземному громадянстві або подання зобов'язання його припинити чи декларації про відмову від нього;

3)   безперервного проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років (за винятками, визначеними законом);

4)   отримання дозволу на постійне проживання в Україні;

5)   володіння державною мовою в обсязі, достатньому для спілкування (ця умова, не поширюється на осіб, які мають фізичні вади — сліпі, глухі, німі),

6)   наявності законних джерел існування (крім осіб, яким надано ста­тус біженця або притулок в Україні). Деякі з цих вимог не поширюються на осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, і на осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України.

До громадянства України не приймаються особи, які:

1)   вчинили зло­чин проти людства чи здійснювали геноцид;

2)   засуджені в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

3)   вчинили на території іншої держави діяння, яке законодавством України визнано тяжким злочином.

Закон України «Про громадянство України» встановив такі підстави припинення українського громадянства:

1)   внаслідок виходу з громадянства України. Він здійснюється за клопотанням особи, що виїхала на постійне проживання за кордон. Вихід із громадянства України допускається, якщо особа набула іноземне громадянство або одержала гарантії про прийняття в іноземне громадянство. Не дозволяється вихід із громадянства особи, притягнутої як обвинуваченої у кримінальній справі;

2)   внаслідок втрати громадянства.

Громадянство України втрачається, якщо:

-  повнолітній громадянин України добровільно набув громадянство іншої держави;

-  іноземець набув громадянство України і не надав до державних органів України документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;

-  іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов'язки, що надала або по­клала на нього іноземна держава;

-  особа набула громадянство України внаслідок подан­ня свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

-  громадянин України без згоди державних органів України вступив на державну службу або на службу в органи місцевого самоврядування іншої держави;

3)   з підстав, передбачених міжнародними договорами України.

Рішення про припинення громадянства України при­ймається Президентом України. Вихід з громадянства України дітей віком від 14 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою.

 

4.6. Міжнародні стандарти в галузі прав людини і громадянина.

У міжнародній сучасній практиці права людини визнаються пріоритетними порівняно з правами громадянина. Справа в тому, що права людини поширюються на всіх лю­дей, які проживають у тій чи іншій країні, а громадянина – лише на тих осіб, які є грома­дянами певної держави.

Міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвитку та забезпеченню прав людини. Особливо цей процес активізувався після Другої світової війни, коли було створено Організацію Об'єднаних Націй, інші міжнародні демократичні інститути. Демократизація процесу, пов'язана з проголошенням і захистом прав людини, значною мірою сприяла прийняттю цілого ряду міжнародних документів щодо закріплення, правової рег­ламентації та розроблення механізму міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні міжнародні документи.

10 грудня 1948 р. в Парижі Генеральна Асамблея ООН прийняла й оголосила Загальну декларацію прав людини (ЗДПЛ). Вона складається з преамбули та 30 статей, що містять основні права й свободи людини, які можна розділити на громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні. У другій статті сформульовано принцип рівності й недопущення дискримінації щодо прав і свобод людини.

ЗДПЛ – складова частина так званої Хартії прав людини, куди увійшли два пакти, прийняті Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1996р. у розвиток Загальної декларації прав людини: Міжнародний пакт про громадянські й політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права. На відміну від Декларації, кожний Пакт має обов'язкову силу для держав, які його підписали; кожна держава зобов’язується поважати і забезпечувати права, що містяться у Пакті.

До важливих документів в захисті прав людини також відносяться:

-    Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини (1950р.).

-    Європейський соціальний статут (1961 р );

-    Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 р);

-    Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав - учасниць з питань безпеки та співробітництва в Європі;

-    Конвенція про права дитини (1989 р).

 

4.7. Поняття прав, свобод та обов’язків людини і громадянина.

Права людини — це права, нерозривно пов'язані з самим існуванням людини: право на життя, на свободу в усіх її проявах, право на повагу до людської гідності, на опір гноб­ленню.

Ці права невід'ємні, інакше кажучи, заборонене будь-яке посягання на ці права. Права людини можуть бути обмежені тільки тією мірою, яка необхідна для захисту прав іншої людини.

Правовий статус особи — це сукупність (система) суб'єк­тивних юридичних прав і обов'язків особи, які закріплені в чинному законодавстві та інших формах права.

Є різні правові статуси особи: конституційно-правовий статус громадянина України, правовий статус іноземних гро­мадян, правовий статус особи без громадянства, правовий статус військовослужбовців тощо.

Структура правового статусу особи складається з:

-     суб'єктивного права - це міра можливої і бажаної по­ведінки особи, спрямованої на задоволення своїх чи інших правових (законних) потреб та інтересів. Реалізація суб'єк­тивних прав особи залежить від волі самої особи і соціально-економічних та політичних умов буття суспільства;

-     юридичного обов'язку - міра необхідної поведінки чи діяльності особи (вчинити правомірні дії або утриматись від дій), яка закріплена в законодавстві або інших формах права і спрямована на задоволення потреб й інтересів інших суб'єктів суспільних відносин. Конституційні обов'язки встановлю­ються як для реалізації інтересів усього суспільства, держави, так і в інтересах кожної окремої особи.

Конституційні (основні) права і свободи людини та гро­мадянина - невід'ємні права і свободи, які належать особі від народження, є основою правового статусу, закріплені в Кон­ституції держави і мають найвищий юридичний захист. Так, згідно зі ст.З Конституції України утвердження і забезпечен­ня прав та свобод є головним обов'язком держави.

Конституційні права і свободи - це закріплені в Кон­ституції України і гарантовані державою можливості людини та громадянина вільно і самостійно обирати вид і міру своєї поведінки, користуватися соціальними благами, реалізуючи як особистий, так і загальний інтерес. Конституційне закріп­лення прав і свобод є способом визначення гуманістичних ідеалів суспільства, обмеження влади та захисту людини від свавілля держави.

Проголошення, дотримання та захист прав і свобод людини є визначальним критерієм оцінки політики держави.

Відмінність між поняттями «право» і «свобода» значною мірою умовна, спільною рисою їх є те, що вони означають можливість для особи вибирати вид і міру своєї поведінки. Але поняття «свобода» переважно розуміється як невтручання у внутрішній світ людини (свобода світогляду і віросповідання, свобода думки та слова). Розуміння поняття «право» більшою мірою пов'язане з необхідними для його реалізації діями інших суб'єктів (наприклад, держави), а та­кож правомочністю людини брати участь у діяльності об'єднань громадян (право на об'єднання у профспілки, право відшкодування матеріальної чи моральної шкоди; право знати свої права і обов'язки; право на безпечне для життя та здо­ров'я довкілля; право на освіту, яке гарантується обов'язком держави щодо її отримання).

Конституція України визначає такі групи основних прав людини і громадянина:

Особисті права:

1)   право на життя, на недоторканність особи, житла (ст. 27, 28, 29, 30);

2)   на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної кореспонденції (ст.31);

3)   право на приватне життя, невтручання у нього (ст. 32);

4)   на вибір місця проживання, свободу пересування (ст. 33);

5)   на свободу власної думки і слова, на вільне волевиявлення своїх поглядів і переконань (ст. 34);

6)   на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).

Політичні права:

1)   утворювати і брати участь у роботі об'єднань громадян (ст. 36, 37);

2)   право брати участь в управлінні державними та громадсь­кими справами (ст. 38);

3)   обирати і бути обраним до державних органів та органів місцевого самоврядування тощо (ст. 38).

4)   обговорювати і приймати закони та рішення загальнодер­жавного і місцевого значення (ст. 39);

5)   надсилати індивідуальні і колективні звернення до дер­жавних органів (ст. 40);

Економічні права:

1)   право на приватну власність (ст. 41);

2)   право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ст. 42);

3)   право на працю (ст. 43);

4)   можливість вибору роду занять і роботи за своїм покликанням (ст. 43);

5)   право на справедливу оплату праці (ст. 43);

6)   право на страйк (ст. 44);

7)   право на відпочинок (ст. 45).

Соціальні права:

1)   право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хво­роби, втрати працездатності (ст. 46);

2)   право на житло (ст. 47);

3)   право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає одяг, житло і харчування, тощо (ст. 48).

4)   право на охорону здоров'я (ст. 49);

Екологічні права:

1)   право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50);

2)   на екологічно безпечні продукти харчування та предмети побуту (ст. 50);

3)   на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50).

Культурні права:

1)   право на освіту (ст. 53);

2)   право на користування досягненнями вітчизняної і світової культури (ст. 54);

3)   право на свободу наукової, технічної та художньої творчості (ст. 54);

4)   право на захист інтелектуальної власності (ст. 54).

Соціально – юридичні права:

Ст. 55 Конституції України визначає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження рішень в суді. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини; до міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна; будь – якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи.

Ст. 56 гарантує, що кожен має право на відшкодування матеріаль­ної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб.

Ст.57 гарантує право кожному знати свої права і обов'язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення.

Ст.59 Конституції гарантує право на правову допомогу.

Згідно зі ст.61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного й того ж виду за одне й те ж саме правопорушення.

В Україні діє "презумпція невинуватості". Це означає, що особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведе­но у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

 

4.8.      Конституційні обов’язки людини і громадянина.

Конституційні обов'язки — це встановлені Конституцією України види належної поведінки осіб, які постійно чи тимчасово перебувають на території України.

Одним із важливих правових принципів є єдність прав і обов'язків. Тому поряд із різноманітними за характером    правами людини і громадянина Конституція України фік­сує ряд конституційних обов'язків. До них належать:

1.   Захист Батьківщини, незалежності й територіальної цілісності України. Відповідно до цього встановлено також обов'язок нести військову службу. Цей обов'язок поширюється тільки на громадян України. Особливим видом виконання цього конституційного обов'язку є альтернативна (невійськова) служба. Право на неї мають громадяни України, які належать до діючих релігійних організацій, віровчення яких не дозволяє використання зброї та службу в збройних силах.

2.   Повага до державних символів України.

3.   Охорона природи і культурної спадщини. Кожен зобов'язаний не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати заподіяні ним збитки.

4.   Сплата податків і зборів. Кожен зобов'язаний спла­чувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Цей обов'язок включає також щорічне подання декларації про свій майновий стан і доходи за минулий рік.

5.   Дотримання і виконання законодавства України. Кожен зобов'язаний неухильно дотримуватися Конституції України і законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

6.   Одержання повної середньої освіти. Цей обов’язок адресованій кожній людині.

7.   Взаємні обов’язки батьків і дітей. Батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

 

4.9.      Гарантії та механізми захисту прав і свобод людини і громадянина.

Гарантії прав і свобод людини і громадянина - це си­стема умов, засобів і способів, що забезпечують їх реалізацію та охорону.

Розрізняють економічні, політичні, ідеологічні та юри­дичні гарантії.

Економічні гарантії - це наявність розвинутої еконо­міки, здатної задовольнити головні матеріальні потреби певної людини і суспільства в цілому. У сучасній демокра­тичній державі економіка має змішаний характер (існують державний і приватний сектори).

Політичні гарантії - народовладдя, багатопар­тійність, гласність політичного життя, підконтрольність державних органів громадянам та їх об'єднанням.

Ідеологічні гарантії - загальна, політична і правова культура суспільства та особливо посадових осіб держа­ви.

До юридичних гарантій прав і свобод людини і грома­дянина, закріплених Конституцією України, належать:

1)   право на судовий захист. Кожна людина має право оскаржити у суді рішення і дії органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб;

2)   право на відшкодування за рахунок держави чи ор­ганів місцевого самоврядування завданої людині матері­альної і моральної шкоди;

3)   право знати свої права та обов'язки;

4)   право на правову допомогу. Правова допомога нада­ється як державними органами, так і недержавними інсти­тутами, серед яких перше місце посідає адвокатура. У ви­значених законом випадках надання такої допомоги здій­снюється безоплатно;

5)   право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази;

6)   презумпція невинуватості. Особа вважається невин­ною і не може бути піддана покаранню, доки її вину не буде доведено. Обвинувачений не повинен доводити свою невин­ність, навпаки, тягар доведення вини лежить на державі. Усі сумніви щодо доведеності вини тлумачаться на користь обвинуваченого;

7)   право не свідчити проти себе і своїх близьких. Ця конституційна норма є своєрідним продовженням презумп­ції невинуватості. Вона покликана усунути моральний конфлікт між обов'язком особи казати правду і обов'язком перед членами своєї родини, рідними і близькими.

Важливе гарантуюче значення має положення Консти­туції України про неприпустимість обмеження прав і свобод людини і громадянина. Окремі обмеження допуска­ються тільки в разі воєнного чи надзвичайного стану.

Щодо способів та механізмів захисту прав і свобод, то згідно з Конституцією України кожен :

1)   має право будь – якими не забороненими законом засобами захистити свої права і свободи від протиправних посягань;

2)   права і свободи захищаються судом;

3)   Президент України – є гарантом додержання прав і свобод людини, громадянина;

4)   кожен має право звертатися до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

5)   захист прав і свобод здійснює прокуратура, органи виконавчої влади та місцевого самоврядування;

6)   адвокатура, політичні партії сприяють захисту прав і свобод;

7)   міжнародно-правові механізми захисту прав і свобод людини і громадянина: ООН; Рада Європи; організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) та інші механізми.