ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ПРАВОСУДДЯ

Пост. ПВСУ від 13 червня 2007 р. № 8 «Про незалежність судової вла­ди» // ВВСУ. — 2007. — №6. — С. 2—6

Відповідно до Конституції України (статті 6, 126, 129) державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судо­ву. Судді при здійсненні правосуддя незалежні й підкоряються лише закону, а вплив на них у будь-який спосіб забороняється. Незалежність і недоторкан­ність суддів гарантуються Конституцією та законами України.

Гарантії незалежності і недоторканності суддів як носіїв судової владн та самостійності судів як судових органів визначено Конституцією та зако­нами України, зокрема законами України від 7 лютого 2002 р. № 3018-III «Про судоустрій України» та від 15 грудня 1992 р. № 2862-XII «Про статус суддів». Такими гарантіями, зокрема, є: здійснення правосуддя виключно судами; особливий порядок призначення, обрання, притягнення до відпові­дальності та звільнення суддів; здійснення правосуддя відповідно до встано­вленої законом процедури; таємниця прийняття судового рішення і заборона її розголошення; обов’язковість судового рішення; недопустимість втручан­ня у здійснення правосуддя, впливу на суд або суддів у будь-який спосіб, не­поваги до суду та встановлення відповідальності за такі діяння; особливий порядок фінансування та організаційного забезпечення судів; належне мате­ріальне та соціальне забезпечення суддів, а також визначені законом засобн забезпечення особистої безпеки суддів, їх сімей, майна та інші засоби їх пра­вового захисту; функціонування органів суддівського самоврядування.

Незалежність судової влади, її рівність із законодавчою та виконавчою владою є невід’ємними ознаками правової держави, в якій кожен має право на судовий захист своїх прав і свобод. Незалежність судів встановлена в Україні як конституційний принцип організації та функціонування судів з метою забезпечення права осіб на такий захист. Недоторканність суддів не є особистим привілеєм, а як один з елементів статусу суддів має публічно-пра­вове призначення — забезпечити здійснення правосуддя незалежним, неупе- редженнм і справедливим судом.

Таким чином, реалізація зазначених правових гарантій здійснення пра­восуддя є необхідною передумовою належного виконання судом своїх кон­ституційних функцій із забезпечення дії принципу верховенства права, захи­сту прав і свобод людини та громадянина, утвердження і забезпечення яких є головним обов’язком держави (статті 3, 8, 55 Конституції України).

Разом з тим, гарантії самостійності судів та незалежності суддів в Украї­ні належним чином не забезпечені. На практиці законодавчим органом, орга­нами виконавчої влади, їх посадовими особами іґнорується конституційний принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Мають місце спроби втручання в організацію діяльності судів, вирішення конкретних су­дових справ, перешкоджання здійсненню судами правосуддя на визначених законом засадах, тиск на суддів шляхом погроз, шантажу та іншого проти­правного впливу, в тому числі у формі прийняття незаконних нормативно- правових актів та правових актів індивідуальної дії, неправомірного внкорнс- тання суб’єктами влади наданих їм повноважень, а також незаконного наді­лення деяких державних органів відповідними повноваженнями, що посилює залежність від них судів та суддів.

Останнім часом факти тиску на суддів і втручання в діяльність судів на­були системного та відвертого характеру, зокрема при розгляді судами справ, формуванні суддівського корпусу, призначенні суддів на адміністративні по­сади, вирішенні питань про відповідальність суддів. Грубо порушується ви­значений законом порядок притягнення суддів до відповідальності в части­ні встановлення її підстав, строків притягнення до неї, забезпечення суддям, стосовно яких вирішується питання про відповідальність, можливості вжити передбачених законом заходів щодо свого захисту. У діяльності суб’єктів, до компетенції яких належить вирішення питань про відповідальність суддів, у деяких випадках вбачається упереджений підхід та намагання вчинити роз­праву над суддями за їх професійну діяльність. Проведення такими суб’єкта­ми перевірок супроводжується виходом за межі компетенції та перешкоджан­ням виконанню суддями професійних обов’язків (це виявляється, зокрема, у незаконному вилученні судових справ, пред’явленні вимоги надати відомос­ті, які становлять таємницю нарадчої кімнати).

Вказані негативні явища набули значного поширення і становлять загро­зу утвердженню в державі принципу верховенства права, здійсненню право­суддя на засадах, визначених Конституцією та законами України.

У свою чергу, суди та судді у своїй діяльності не завжди керуються ви­ключно Конституцією та законами України, піддаються протиправному впли­ву посадових осіб органів державної влади, суб’єктів політичної діяльності, допускають безкарне втручання у вирішення судових справ, що завдає істот­ної шкоди демократичному конституційному ладу, правам і свободам грома­дян, інтересам суспільства та держави. Не здійснюючи належного правового реагування на протиправні тиск та втручання, судді тим самим сприяють по­ширенню суспільно небезпечних посягань на правосуддя, не забезпечують в межах своїх повноважень дотримання принципів самостійності судів і неза­лежності суддів, конституційних засад судочинства. Крім того, суди не завжди враховують у своїй діяльності положення постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосудия», в якій надано рекомендації щодо пра­вильного застосування норм Конституції України при здійсненні правосуддя.

Держава зобов’язана гарантувати, забезпечувати та оберігати незалеж­ність судової влади. Її зміцненню має сприяти правильне застосування зако­ну самими суддями.

З метою забезпечення однакового та правильного застосування судами законодавства, що встановлює гарантії незалежності судової влади, Пленум Верховного Суду України постановляє дати судам такі роз’яснення:

1.  Професійні судді (далі — судді) та залучені у визначених законом ви­падках для здійснення правосуддя представники народу є носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Судді є посадовими особами судової влади, які відповідно до Конституції та законів України наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов’язки на професійній основі в Конститу­ційному Суді України та судах загальної юрисдикції.

При здійсненні правосуддя судді повинні утверджувати гарантовану Конституцією та законами України незалежність та самостійність судів, під­вищувати авторитет судової влади, забезпечувати обов’язковість судових рі­шень шляхом справедливого, неупередженого і своєчасного розгляду та ви­рішення судових справ, дотримання присяги судді, належного правового реагування на факти тиску на них, втручання в судову діяльність та інші протиправні посягання на правосуддя.

За наявності підстав вважати, що відбувається посягання на незалежність судді щодо неупередженого вирішення судових справ, він повинен вжити за­ходів для припинення такого посягання та притягнення винних осіб до вста­новленої законом відповідальності.

2.  Виходячи з того, що незалежність суддів є основною передумовою їх об’єктивності та неупередженості, суддя при здійсненні правосуддя підко­ряється лише закону і нікому не підзвітний. Суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього пе­реконання, що грунтується на вимогах закону. Рішення в судовій справі має грунтуватися на всебічному, повному й об’єктивному дослідженні всіх обста­вин справи, під час якого не може надаватися перевага правовій позиції будь- якого учасника судового процесу, в тому числі прокурорів, захисників, пред­ставників юридичних чи фізичних осіб.

Незалежність суддів при розгляді конкретних судових справ має забез­печуватись і в самому суді. У зв’язку з цим неприпустимими є:

— непроцесуальний вплив на суддю з боку інших суддів, у тому числі тих, що обіймають адміністративні посади в судах;

— встановлення контролю за здійсненням судочинства суддею, виклик його до вищестоящих судів та вимагання звітів чи пояснень про розгляд кон­кретних справ;

— витребування від судді будь-якої інформації чи довідок про хід та пер­спективи розгляду справи, іншої інформації, яка може надаватися лише сто­ронам у справі та іншим особам, визначеним процесуальним законодавством, а також відомостей, які становлять таємницю нарадчої кімнати;

— прийняття суддею від будь-яких осіб та розгляд ним заяв, скарг, ін­ших документів поза встановленим законом процесуальним порядком.

3.  Положення частини другої статті 126 Конституції України про те, що вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється, означає заборону будь-яких дій стосовно суддів незалежно від форми їх прояву з боку державних орга­нів, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, уста­нов, організацій, громадян та їх об’єднань, юридичних осіб з метою перешко­дити виконанню суддями професійних обов’язків чи схилити їх до винесен­ня неправосудного рішення. Заборона впливу на суддів у будь-який спосіб поширюється на весь час обіймання ними посади судді.

Виходячи з того, що вплив на суддів тягне юридичну відповідальність, суди у всіх випадках втручання в їх діяльність і прояву неповаги до суду або судді повинні виносити окремі ухвали чи постанови, а якщо в таких діях вба­чаються ознаки відповідного злочину — реагувати згідно з вимогами кримі­нально-процесуального законодавства України.

Суди повинні належним чином реагувати на порушення учасниками процесу та іншими присутніми в залі судового засідання особами встановле­ного законом і судом порядку розгляду справ та за наявності підстав вирішу­вати питання про притягнення винних у вчиненні таких порушень до відпо­відальності.

4.  Суддя не зобов’язаний давати будь-які пояснення щодо розглянутих справ або справ, які знаходяться в його провадженні, а також надавати їх будь-кому для ознайомлення, крім випадків і порядку, передбачених законом.

Порушенням принципів самостійності судів та незалежності суддів слід визнавати, зокрема, витребування від судді пояснень з питань, які підляга­ють чи були предметом обговорення у нарадчій кімнаті або спроби розкрит­тя таємниці постановлення рішення в інший спосіб, внтребовування чи ви­лучення судових справ, розгляд яких не завершено, а також отримання мате­ріалів судових справ (копій документів, які містяться у справі, виписок з неї тощо) з порушенням встановленого законом порядку (неповноважннм суб’єк­том, без належного документального оформлення тощо).

5.  Відповідно до закону суддя не може брати участь у розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо він заінтересований у результаті роз­гляду справи або є інші обставини, які викликають сумнів в об’єктивності та неупередженості судді.

6.  Виходячи з того, що чинним законодавством України професійним суддям заборонено виконувати не властиві суду функції, вони не можуть бу­ти членами будь-яких комітетів, комісій по боротьбі зі злочинністю та залу­чатися до іншої роботи, якщо це може вплинути на їх незалежність і неупере­дженість при здійсненні правосуддя.

7.  Відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів по­ширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Суди повинні дотримуватися встановлених процесуальними законами правил підсудності та підвідомчості спорів, враховувати, що тільки права, свободи та законні інтереси учасників правовідносин, які виникають із ви­значених законом підстав та інших юридичних фактів, підлягають судовому захисту в передбачений законом та/або договором спосіб.

Не допускається постановлення рішень, що передбачають: неправомірне обмеження прав, свобод та законних інтересів інших осіб, у тому числі обме­ження публічної компетенції державних органів, їх посадових чи службових осіб; задоволення вимог осіб, які не є суб’єктами відповідних правовідносин.

Не допускається також постановлення рішень, які спрямовані на завдан­ня шкоди іншим особам, довкіллю, культурній спадщині; надають можливості для зловживання правом; порушують моральні засади суспільства; зобов’я­зують до вчинення дій, які не є обов’язковими за законом.

8.  Звернення до суду здійснюється у формі, порядку, випадках та особа­ми, передбаченими процесуальним законом.

Звернення у справах інших осіб у всіх випадках, а учасників процесу — поза випадками, передбаченими процесуальним законом, розгляду судамн не підлягають.

9.  Суди не повинні встановлювати особливого порядку (контролю) що­до розгляду звернень, які надійшли від представників влади.

Встановлене статтею 86 Конституції України право народного депута­та України на запит є обмеженим і не поширюється на питання, пов’язані зі здійсненням правосуддя у конкретних справах. Звернення народного депу­тата України з вимогою чи пропозицією до судів, голів судів або безпосеред­ньо до суддів з питань здійснення правосуддя у конкретній справі є неприпус­тимим і не підлягає розгляду. Залежно від характеру і змісту таких запитів та звернень їх слід розцінювати як втручання в судову діяльність.

Вмотивовування таких запитів і звернень посиланнями на законодавство, що визначає порядок розгляду звернень громадян, статус народних депута­тів України чи депутатів місцевих рад тощо не повинні братися до уваги в силу положень частини другої статті 126 Конституції України.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 19 травня 1999 р. № 4-рп/99 (справа про запити народних депутатів України) народний депу­тат України не має права звертатися з вимогами чи пропозиціями до судів, голів судів та до суддів стосовно конкретних судових справ.

Ненадання суддею відповіді на такі запити чи звернення народних депу­татів України через незаконність вимог, які вони містять, не утворює складу правопорушення, пов’язаного із порушенням строків і порядку розгляду де­путатських запитів та звернень.

10.  Відповідно до частини п’ятої статті 124 Конституції України судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України і тому вва­жаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визна­ченому процесуальним законом, в межах провадження справи, в якій вони ухвалені.

Виключне право перевірки законності та обгрунтованості судових рі­шень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскар­ження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо роз­гляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом по­рядком у справі не допускається, і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.

Органи, які вирішують питання про дисциплінарну відповідальність та відповідальність за порушення присяги судді, не наділені законом повнова­женнями оцінювати законність судового рішення.

Голови судів та інші судді, які обіймають адміністративні посади в су­дах, органи суддівського самоврядування, кваліфікаційні комісії, Вища рада юстиції, органи та посадові особи законодавчої та виконавчої влади не мають повноважень перевіряти правовий зміст судових рішень.

У випадку якщо такі дії спричинили притягнення судді до відповідаль­ності, суд, який розглядає скаргу потерпілого судді, одночасно з її задоволен­ням повинен ініціювати питання про притягнення винних осіб до встановле­ної законом відповідальності за втручання у діяльність суду.

11.  Втручанням у діяльність судових органів слід розуміти вплив на суд­дю у будь-якій формі (прохання, вимога, вказівка, погроза, підкуп, насильство, критика судді в засобах масової інформації до вирішення справи у зв’язку з її розглядом тощо) з боку будь-якої особи з метою схилити його до вчинення чи невчинення певних процесуальних дій або ухвалення певного судового рі­шення. При цьому не має значення, за допомогою яких засобів, на якій стадії процесу та в діяльність суду якої інстанції здійснюється втручання.

12.  Оскарження судових рішень допускається у випадках, порядку та з підстав, визначених законом.

Оскарження ухвал або інших процесуальних актів суду, якими не завер­шується провадження у справі (про прийняття заяв і скарг до розгляду, про призначення судових засідань, про виклик осіб, про витребування докумен­тів та інших доказів тощо), крім випадків, прямо передбачених процесуаль­ним законом, не допускається.

Прийняття до розгляду будь-якими особами чи органами, крім відповід­ного апеляційного або касаційного суду, заяв, у яких оскаржуються судові рішення, їх розгляд, витребування від судів інформації про судові справи у зв’язку з такими заявами, направлення заяв судам, вимоги до суддів про встановлення контролю за розглядом справи судом чи суддею є порушенням незалежності та самостійності суду.

13.  Важливими гарантіями незалежності суддів є забезпечення їх особис­тої безпеки та їх державний захист. У разі коли під час здійснення правосуд­дя чи у зв’язку з цим виникають обставини, що свідчать про наявність небез­пеки для життя, здоров’я, житла чи майна судді або його близьких родичів, відповідно до Закону України від 23 грудня 1993 р. № 3781-XII «Про держав­ний захист працівників суду і правоохоронних органов» головам судів необ­хідно вживати заходів для безперешкодного здійснення правосуддя, контро­лювати виконання органами внутрішніх справ таких заходів безпеки, як здійснення особистої охорони цих осіб, їх житла, майна, видача зброї чи за­собів індивідуального захисту тощо.

Згідно із Законом України від 23 грудня 1993 р. № 3782-XII «Про забез­печення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» без­пека учасників кримінального судочинства є важливим засобом запобігання втручанню у здійснення правосуддя. У зв’язку з цим суди в кожному конкрет­ному випадку виявлення спроб вплинути на цих осіб повинні вживати захо­дів до захисту їх життя, здоров’я, житла та майна.

Якщо будуть встановлені дані, які свідчать про перешкоджання явці свід­ка, потерпілого, експерта до суду або примушування їх до відмови від дачі показань чи висновку, до дачі завідомо неправдивих показань чи висновку шляхом погрози вбивством, насильством, знищенням їхнього майна чи май­на їх близьких родичів або розголошення відомостей, що їх ганьблять, про підкуп з тією ж метою свідка, потерпілого чи експерта, а також про погрозу вчинити зазначені дії з помсти за раніше дані показання чи висновок, суд по­винен вжити заходів щодо притягнення винних у цьому осіб до криміналь­ної відповідальності.

14.  При розгляді справ про надання судді житла на підставі частини сьо­мої статті 44 Закону України «Про статус суддів» слід мати на увазі, що судді, які потребують поліпшення житлових умов, забезпечуються благоустроєним житлом протягом шести місяців не тільки безпосередньо після обрання чи призначення на посаду, а й у разі виникнення необхідності поліпшення жит­лових умов під час виконання обов’язків судді.

15.  Відповідно до чинного процесуального законодавства України суд­ді вправі оскаржити в судовому порядку рішення, дії чи бездіяльність орга­нів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і служ­бових осіб, якщо з їх вини не забезпечується виконання вимог статей 44, 45 Закону України «Про статус суддів» та інших нормативно-правових актів України, якими передбачено гарантії незалежності суддів (наприклад, не­забезпечення або неналежне забезпечення житла судді комунальними по­слугами, засобами протипожежної та охоронної сигналізації, відмова чи не­виправдана тяганина при встановленні індивідуального домашнього теле­фону тощо).

16.  У кожному випадку, коли буде встановлено, що особа вчинила умис­ні дії, які свідчать про неповагу до суду, необхідно вирішувати питання про притягнення винних до відповідальності за статтею 185³ Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Неповага до суду може виражатись у злісному ухиленні від явки в суд свідка, потерпілого, позивача, відповідача, у непідкоренні зазначених осіб та інших громадян розпорядженню головуючого, порушенні порядку під час судового засідання, а також у вчиненні будь-ким інших дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил.

17.  Згідно зі статтями 11, 13,42 Закону України «Про статус суддів» неза­лежність суддів забезпечується, зокрема, їх недоторканністю, яка поширюєть­ся і на майно судді та членів його сім’ї. Оскільки це майно перебуває під особ­ливим захистом держави, то при його пошкодженні або знищенні збитки суд­ді чи членам його сім’ї відшкодовуються в повному обсязі за рахунок коштів державного бюджету. За наявності спору він вирішується в судовому порядку.

18.  При розгляді судових справ, у тому числі справ за спорами з приводу судового захисту гарантій самостійності судів, незалежності та недоторкан­ності суддів, слід виходити з того, що в разі невідповідності положень право­вого акта Конституції чи закону України належить застосовувати положен­ня Конституції або закону України.

Ухвалюючи рішення, суди повинні неухильно дотримувати вимог стат­ті 92 Конституції України, згідно з якою судоустрій, судочинство, статус суд­дів визначаються виключно законами України.

19.  Відповідно до статей 8 та 22 Конституції України не підлягають за­стосуванню судами закони та інші нормативно-правові акти, якими скасову­ються конституційні права і свободи людини та громадянина, а також нові закони, які звужують зміст та обсяг встановлених Конституцією України і чинними законами прав і свобод.

Суди при визначенні юридичної сили законів та інших норматнвно-пра- вовнх актів щодо їх діяльності повинні керуватися Конституцією України як актом прямої дії, а тому постанови Верховної Ради України та інші підзакон- ні акти державних органів, якими визначаються питання судоустрою, судо­чинства і статусу суддів, у тому числі щодо встановлення порядку призна­чення суддів на адміністративні посади та їх звільнення, терміну повнова­жень суддів, не підлягають застосуванню як такі, що суперечать Конституції України.

Не підлягають застосуванню акти органів державної влади та органів мі­сцевого самоврядування, їх посадових осіб, прийняті в період, коли повнова­ження таких органів чи посадових осіб припинені з підстав, передбачених Конституцією України, а також у разі втрати такими органами чи посадовими особами повноважень щодо прийняття законів, постанов, указів, розпоря­джень та інших актів.

20.  Згідно з пунктом 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 р. № 8-рп/2005 (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання) положення частини третьої статті 11 Закону України «Про статус суддів» у взаємозв’язку з частиною во­сьмою статті 14 Закону України «Про судоустрій України» треба розуміти як таке, що гарантує досягнутий рівень незалежності суддів і забороняє при прийнятті нових законів та інших нормативних актів, внесенні змін до них скасовувати чи звужувати існуючі гарантії незалежності суддів, у тому числі заходи їх правового захисту та матеріального і соціального забезпечення.

21.  Недоторканність судді в разі порушення щодо нього кримінальної справи полягає в тому, що його не може бути без згоди Верховної Ради України затримано чи заарештовано до винесення обвинувального вироку судом (частина третя статті 126 Конституції України). У провадженні про адміністративні правопорушення суддя взагалі не може бути затриманий чи заарештований, оскільки таке провадження не передбачає винесення судом вироку.

Відповідно до частини першої статті 126 Конституції України додат­кові гарантії недоторканності суддів можуть встановлюватися також зако­нами. Так, статтею 13 Закону України «Про статус суддів» передбачено: не­доторканність судді поширюється на його житло, службове приміщення, транс­порт і засоби зв’язку, кореспонденцію, належне йому майно і документи; проникнення в житло чи службове приміщення судді, в його особистий чи службовий транспорт, проведення там огляду, обшуку чи виїмки, прослухо- вування його телефонних розмов, особистий обшук судді, а також огляд, ви­їмка його кореспонденції, речей і документів можуть провадитись тільки за вмотивованим рішенням суду, а у разі прийняття головою відповідного суду рішення про вжиття спеціальних заходів забезпечення безпеки — також за зго­дою судді.

22. Визнати такою, що втратила чинність, постанову Пленуму Верхов­ного Суду України від 12 квітня 1996 р. № 4 «Про застосування законодав­ства, що забезпечує незалежність суддів» (зі змінами, внесеними постановою від 3 грудня 1997 р. № 12).

 

Об'єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 396 КК, становлять дії з переховування не тільки злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, а й слідів злочину та предметів, здобутих злочинним шляхом

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 5 грудня 2006 р. // РВСУ. — 2007. — Вип. 1(14). — С. 111—113

(витяг)

Ленінський районний суд м. Севастополя вироком від 4 листопада 2005 р. засудив М. за ч. 1 ст. 396 КК на один рік обмеження волі. На підставі п. «б» ст. 1 Закону від 11 липня 2003 р. № 1131-IV «Про амністію» її від призначе­ного покарання звільнили.

М. визнано винною в тому, що вона, працюючи адвокатом, 7 лютого 2002 р. в період з 18 години 40 хвилин до 20 години, перебуваючи у службовому ка­бінеті РВ УМВС, під час побачення наодинці з А., який підозрювався у вчи­ненні особливо тяжкого злочину, передбаченого ч. 3 ст. 289 КК, діючи умис­но, за власною ініціативою отримала від нього ключ від гаража, де, як їй було відомо, перебували речові докази у справі.

З метою знищення речових доказів і перешкоджання розкриттю злочи­ну, вчиненого А., вона передала зазначені ключі матері останнього А. I. з ука­зівкою негайно вжити заходів для приховання речових доказів. Виконуючи цю вказівку, А. I. прибула до гаража і почала вчиняти дії з вивезення речових доказів, але їх припинили працівники міліції.

Апеляційний суд м. Севастополя ухвалою від 31 січня 2006 р. вказаний вирок Ленінського районного суду м. Севастополя залишив без змін.

У касаційній скарзі захисник в інтересах засудженої стверджував, що остання, передаючи ключі, не мала на меті приховати злочин чи злочинця, жодних указівок А. I. не давала, активних дій не вчиняла, а тому в діях М. відсутній склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 396 КК. Крім того, винність М. у справі не доведена. Захисник також зазначив, що у справі допущено іс­тотне порушення кримінально-процесуального закону, оскільки криміналь­ну справу щодо адвоката порушила неповноважна особа — прокурор м. Се­вастополя, який за Законом від 19 грудня 1992 р. № 2887-XII «Про адвокату­ру» такими повноваженнями не наділений, і розслідували її з порушенням правил підслідності. З урахуванням цього захисник просив судові рішення щодо М. скасувати, а справу провадженням закрити за відсутністю в її діях складу злочину.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду України визнала, що касаційна скарга за­хисника М. не підлягає задоволенню з таких підстав.

Висновки суду про винність М. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 396 КК, за обставин, зазначених у вироку, ґрунтуються на зібраних у вста­новленому законом порядку й досліджених у судовому засіданні доказах.

Зокрема, сама М. не заперечувала, що 7 лютого 2002 р. ввечері, перебу­ваючи у РВ УМВС, під час зустрічі наодинці із затриманим А., який підо­зрювався у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 289 КК, отримала від нього ключі і медичний документ, які передала його матері А. I. При цьому засуджена визнала, що повідомила слідчому про отримання від затриманого тільки медичного документа.

Винність М. підтверджена також дослідженими судом і наведеними у вироку показаннями А., його матері А. I., яким суд дав відповідну оцінку, ви­знавши достовірними ті їх показання, в яких вони визнали, що М. ще зранку 7 лютого 2002 р. знала про перебування у гаражі А. запчастин від викраденої ним у Б. автомашини, при зустрічі з А. після його затримання сама попроси­ла у нього ці ключі, приховавши їх отримання від слідчого, які передала ма­тері підозрюваного з попередженням про необхідність вивезення з гаража «не­потрібних» речей.

Зазначені показання підтверджені і показаннями численних свідків, з яких видно, що А. I., отримавши 7 лютого 2002 р. ввечері від адвоката М. ключі від гаража, де зберігалися деталі і запчастини викраденого автомобі­ля, про що знала адвокат, відразу ж разом із Ж. поїхала в гараж, де під час намагання вивезти з нього названі речі її затримали працівники міліції; при цьому навіть понятим було зрозуміло, що вивозяться докази вчинення зло­чину.

Згідно з протоколами огляду місця події — гаража, огляду речових дока­зів — вилучених автомобільних деталей і запчастин — встановлено, що вони належать до такого ж автомобіля, який був викрадений у Б.

Як убачається з вироку Ленінського районного суду м. Севастополя від 23  липня 2002 р., А. засуджений у тому числі за ч. 3 ст. 289 КК за викраден­ня у Б. автомобіля, який був доставлений у гараж засудженого, там його розі­брали, двигун поставили на автомобіль А., а частину деталей залишили у на­званому приміщенні, де їх 7 лютого 2002 р. і було виявлено при огляді місця події.

Цими та іншими зазначеними у вироку доказами спростовані наведені у касаційній скарзі доводи про недоведеність винності М. у приховуванні зло­чину, передбаченого ч. 3 ст. 289 КК.

Безпідставними визнані твердження і про те, що приховування речових доказів не утворює складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 396 КК. За змістом закону об’єктивну сторону цього злочину становлять дії з переховування не тільки злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, а й слідів злочину та предметів, здобутих злочинним шляхом, тобто і тих речей, які є речовими до­казами у справі.

Та обставина, що М. безпосередньо не була присутня при намаганні ви­везти з гаража викрадені речі, не свідчить про відсутність з її боку активних дій, спрямованих на приховування тяжкого чи особливо тяжкого злочину.

Суди як першої, так і апеляційної інстанцій ретельно перевірили всі до­води, висунуті на захист засудженої М., аналогічні наведеним у касаційній скарзі. Викладені в судових рішеннях мотиви визнання цих доводів безпід­ставними і такими, що не відповідають матеріалам справи, колегія суддів ви­знала обгрунтованими і погодилася з ними.

Дії М. правильно кваліфіковані за ч. 1 ст. 396 КК.

Істотних порушень вимог кримінально-процесуального закону, які тяг­нуть зміну чи скасування судових рішень, у справі не встановлено.

Не є порушенням закону і те, що кримінальну справу щодо адвоката М. порушив прокурор м. Севастополя, який прирівняний до прокурора області і м. Києва та має рівні з ними повноваження з порушення кримінальних справ щодо адвокатів, а також те, що порушена справа була спрямована за постано­вою прокурора для розслідування не органам МВС, а слідчому прокуратури, оскільки останнє є допустимим за вимогами ч. 1 ст. 112 КПК.

При призначенні М. покарання суд додержав вимог ст. 65 КК й обрав покарання, яке є необхідним і достатнім для виправлення засудженої та по­передження нових злочинів.

З урахуванням викладеного колегія суддів Судової палати у криміналь­них справах Верховного Суду України у задоволенні касаційної скарги захи­сника в інтересах засудженої М. відмовила.