ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА ПОКАРАННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ
ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА ПОКАРАННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ[1]
Пост. ПВСУ від 16 квітня 2004 р. № 5 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх» // ВВСУ. — 2004. — №5. — С. 4—8
Пост. ПВСУ від 15 травня 2006 р. № 2 «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру» // ВВСУ. — 2006. — №7. — С. 11—16
Обговоривши практику застосування до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру, Пленум Верховного Суду України зазначає, що суди в основному додержують відповідних вимог законодавства. Проте при розгляді ними справ зазначеної категорії мають місце й істотні недоліки.
З метою усунення помилок у судовій практиці та однакового розуміння і додержання судами норм законодавства про застосування примусових заходів виховного характеру Пленум Верховного Суду України постановляє:
1. Звернути увагу судів на необхідність додержання вимог законодавства, що регулює застосування примусових заходів виховного характеру до неповнолітніх, котрі вчинили злочини у віці до 18 років або суспільно небезпечні діяння до досягнення віку, з якого може наставати криминальна відповідальність.
Метою застосування таких заходів має бути забезпечення інтересів неповнолітнього, які полягають в одержанні не тільки належного виховання, а й освіти, лікування, соціальної, психологічної допомоги, захисту від жорстокого поводження, насильства та експлуатації, а також у наявності можливості адаптуватися до реалій суспільного життя, підвищити загальноосвітній і культурний рівень, набути професії та працевлаштуватися.
2. Роз’яснити судам, що в кожному випадку вирішення питання про відповідальність неповнолітнього за злочин невеликої або середньої тяжкості необхідно обговорити можливість застосування до нього примусових заходів виховного характеру замість кримінального покарання.
Відповідно до чинного законодавства примусові заходи виховного характеру можна застосовувати до особи, яка у віці від 14 до 18 років учинила злочин невеликої або середньої тяжкості, а також до особи, котра у період від 11 років до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, учинила суспільно небезпечне діяння, що має ознаки дії чи бездіяльності, передбачених Особливою частиною Кримінального кодексу України (далі — КК).
Примусові заходи виховного характеру, зокрема, застосовують:
— у разі постановлення судом рішення про звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності на підставі ч. 1 ст. 97 КК;
— до особи, котра до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння (ч. 2 ст. 97 КК);
— при звільненні неповнолітнього від покарання відповідно до ч. 1 ст. 105 КК.
Якщо в матеріалах справи крім зазначених наявні й інші підстави для звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності (наприклад, передбачені статтями 45—49 КК), які за правовими наслідками є більш сприятливими для забезпечення його інтересів, мають бути обрані саме ці підстави.
3. Представники органу у справах неповнолітніх, на який покладено виконання судового рішення про застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, зобов’язані здійснювати ефективний контроль за його поведінкою і в разі ухилення від застосування призначеного судом заходу постійно аналізувати й усувати причини ухилення та запобігати йому в подальшому.
Ухиленням від застосування примусових заходів виховного характеру слід вважати таку поведінку неповнолітнього, коли він без поважних причин протягом установленого строку систематично порушує або не виконує умови застосування визначеного судом заходу (заходів) — не дотримує встановлених судом обмежень свободи дій або вимог щодо його поведінки; не піддається виховному впливу та ухиляється від контролю батьків чи осіб, які їх заміняють, педагогічного або трудового колективу; відмовляється відшкодувати майнові збитки; не виконує умов угоди про примирення; самовільно залишає школу чи училище соціальної реабілітації або систематично порушує порядок перебування в цих установах тощо.
4. Судам слід мати на увазі, що передбачений ч. 2 ст. 105 КК перелік примусових заходів виховного характеру є вичерпним.
Поряд із застосуванням одного чи декількох із них суд може в передбаченому законом порядку призначити неповнолітньому вихователя з урахуванням позитивних даних про певну особу та її здатності благотворно впливати на поведінку неповнолітнього. Ця особа має підтвердити у судовому засіданні свою згоду бути вихователем.
Додатковим виховним чинником при вирішенні судами зазначених питань має бути залучення до цього громадських організацій та осіб, які займаються примиренням потерпілих із неповнолітніми, котрі вчинили злочин чи суспільно небезпечне діяння.
Результати примирення (у разі досягнення такого і виконання всіх його умов у повному обсязі — відшкодування потерпілому завданих злочином майнових збитків та/або усунення заподіяної шкоди, укладення відповідної угоди тощо) дають змогу обрати щодо таких неповнолітніх найбільш ефективний захід виховного характеру, а також мають ураховуватись як істотні обставини при вирішенні питання про звільнення неповнолітнього, який вчинив злочин, від кримінальної відповідальності (закриття справи) у зв’язку із застосуванням зазначених заходів чи примиренням із потерпілим.
5. Застереження (п. 1 ч. 2 ст. 105 КК), яке є одним із найм’якших заходів виховного характеру, може бути зроблено шляхом роз’яснення судом неповнолітньому наслідків його дій — шкоди, завданої охоронюваним законом правам особи (осіб), інтересам суспільства або держави, — та оголошення неповнолітньому осуду за ці дії, а також попередження про більш суворі правові наслідки, які можуть настати в разі продовження ним протиправної поведінки чи вчинення нового злочину.
6. Обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог щодо поведінки неповнолітнього (п. 2 ч. 2 ст. 105 КК) слід розуміти як: обмеження перебування поза домівкою в певний час доби; заборону відвідувати певні місця, змінювати без згоди органу, який здійснює за ним нагляд, місце проживання, навчання чи роботи, виїжджати в іншу місцевість; покладення обов’язку продовжити навчання, пройти курс лікування (за наявності хворобливого потягу до спиртного або в разі вживання наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів) тощо.
Відповідно до ч. 3 ст. 105 KK суд у кожному випадку встановлює конкретний строк, протягом якого органи, що здійснюють контроль та нагляд за поведінкою неповнолітнього, повинні пред’являти особливі вимоги щодо неї, а неповнолітній зобов’язаний їх дотримувати. З урахуванням даних про особу неповнолітнього та характеру вчиненого ним злочину чи суспільно небезпечного діяння суд визначає, які види дозвілля слід обмежити, а які — заборонити, або які обов’язки покласти на неповнолітнього і на який саме строк. Тривалість останнього має бути достатньою для виправлення неповнолітнього. На практиці обмеження дозвілля чи інші особливі вимоги щодо поведінки неповнолітнього можуть установлюватися на декілька місяців, що пов’язано, наприклад, із необхідністю пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії, токсикоманії, позбутися інших шкідливих для здоров’я звичок або закінчити навчання в школі, одержати професійні навики та працевлаш- туватися (іноді — і на певний період після цього).
7. Передача неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх заміняють (п. 3 ч. 2 ст. 105 КК), допускається лише за наявності даних про те, що вони здатні забезпечити позитивний виховний вплив на нього та постійний контроль за його поведінкою. Особами, які заміняють батьків, є, зокрема, усиновителі, опікуни і піклувальники.
Питання про передачу неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх заміняють, суд повинен вирішувати з урахуванням даних, що їх характеризують. Неприпустимо передавати неповнолітнього під нагляд батька чи матері, які позбавлені батьківських прав, а також батьків чи інших осіб, котрі через свою поведінку не здатні позитивно впливати на нього. Хоча в законі не передбачено обов’язкове отримання згоди батьків або осіб, які їх заміняють, на передачу їм неповнолітнього під нагляд, суд має отримати таку згоду.
Неповнолітнього можна передати під нагляд педагогічного (за місцем навчання) чи трудового (за місцем роботи) колективу — за згодою цього колективу, а також під нагляд окремих громадян — на їхнє прохання. При цьому як педагогічний чи трудовий колектив, так і окремий громадянин мають бути спроможні здійснювати виховний вплив на неповнолітнього, постійно й належним чином контролювати його поведінку та зобов’язані це робити.
Строк нагляду, передбаченого п. 3 ч. 2 ст. 105 КК, суд встановлює з урахуванням конкретних обставин справи та мети виправлення неповнолітнього. Як свідчить практика, цей нагляд має здійснюватись, як правило, не менше одного року, оскільки за коротшого строку він буде малоефективним (але не довше, ніж до досягнення особою повноліття).
8. Покладення обов’язку відшкодувати заподіяні майнові збитки як примусовий захід виховного характеру (п. 4 ч. 2 ст. 105 КК) можна застосовувати лише до неповнолітнього, який досяг 15 років, має майно чи кошти, що є його власністю, або самостійно одержує заробіток (заробітну плату, стипендію тощо). У постанові (ухвалі) суд повинен зазначити розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, та строки виконання цього рішення.
9. Роз’яснити судам, що до спеціальних навчально-виховних установ відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 105 КК направляють неповнолітніх, котрі вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх заміняють, не піддаються виховному впливу та не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових заходів виховного характеру. До таких установ не можна направляти осіб, визнаних інвалідами, а також тих, кому згідно з висновком відповідних спеціалістів перебування там протипоказане за станом здоров’я через наявність певних захворювань. Докладний перелік останніх наведено у п. 11 Інструкції про медичне обстеження дітей і підлітків, які направляються до загальноосвітніх шкіл та професійних училищ соціальної реабілітації для дітей і підлітків, які потребують особливих умов виховання (затверджена наказом Міністерства охорони здоров’я та Міністерства освіти України від 5 травня 1997 р. № 137/131, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 20 серпня 1997 р. за № 328/2132; далі — Інструкція).
Необхідно також ураховувати застереження щодо протипоказань для направлення неповнолітніх до зазначених установ, які містяться у пунктах 12, 13 Інструкції.
До спеціальних навчально-виховних установ належать загальноосвітні школи соціальної реабілітації та професійні училища соціальної реабілітації. Їх статус визначений Законом України від 24 січня 1995 р. № 20/95-ВР «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» (з наступними змінами; далі — Закон). Мережа цих установ і положення про них затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 13 жовтня 1993 р. № 859 «Про організацію діяльності загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації та професійних училищ соціальної реабілітації» (зі змінами, внесеними постановою від 11 серпня 1995 р. № 646).
10. Неповнолітній, якого направлено до загальноосвітньої школи соціальної реабілітації або професійного училища соціальної реабілітації, за своїм правовим статусом є учнем, щодо якого положеннями про ці навчально-виховні установи встановлено певні обмеження.
11. Слід мати на увазі, що згідно зі ст. 8 Закону до загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації направляють неповнолітніх віком від 11 до 14 років, а до професійних училищ соціальної реабілітації — віком від 14 років.
Учнів тримають у зазначених установах у межах установленого судом строку, але не більше трьох років: у загальноосвітніх школах соціальної реабілітації — до досягнення ними 14, у професійних училищах соціальної реабілітації — 18 років, а у виняткових випадках (якщо це необхідно для завершення навчального року або професійної підготовки) за рішенням суду — відповідно 15 і 19 років.
Учні загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації, яким виповнилося 14 років, але які не стали на шлях виправлення, за рішенням суду за місцем знаходження зазначеної установи, постановленим у порядку, передбаченому статтями 409, 411 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК), можуть бути переведені до професійного училища соціальної реабілітації.
Дострокове звільнення зі спеціальної навчально-виховної установи учня, який довів своє виправлення, провадиться за клопотанням ради школи чи училища на підставі постанови судді районного (міського) суду за місцем їх знаходження. До клопотання необхідно долучити особову справу учня, яка має містити дані, що характеризують його ставлення до навчання і праці, а також поведінку протягом усього часу перебування у відповідній установі.
12. У постанові судді чи ухвалі суду про направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи мають бути зазначені тип цієї установи (загальноосвітня школа соціальної реабілітації чи професійне училище соціальної реабілітації — залежно від віку неповнолітнього та його загальноосвітньої підготовки) і строк його тримання там, який суд визначає відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 105 КК, враховуючи при цьому необхідність завершення учнем навчального року в школі чи професійної підготовки в училищі.
Зазначати конкретну школу або училище та місце їх знаходження не потрібно, оскільки це питання вирішує відповідний орган освіти. Виняток можливий у випадку, коли необхідно убезпечити неповнолітнього від негативного впливу з боку батьків або осіб, які можуть схилити його до вчинення нових злочинів, і тому його доцільно направити до навчально-виховної установи, що знаходиться в іншій області (регіоні).
13. Відповідно до ст. 111 КПК досудове слідство у справах про застосування до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру є обов’язковим і провадиться за загальними правилами, встановленими названим Кодексом, з урахуванням особливостей провадження у справах про злочини неповнолітніх, передбачених у розд. VIII цього Кодексу.
Справу, що надійшла від прокурора в порядку, передбаченому ст. 73 або ст. 9 КПК, для вирішення питання про застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, суддя за наявності згоди з цим рішенням слідчого або прокурора у десятиденний строк призначає своєю постановою до судового розгляду із зазначенням часу й місця, а також осіб, яких необхідно викликати в судове засідання.
У разі незгоди з таким рішенням слідчого чи прокурора суд мотивованою постановою (ухвалою) повертає справу прокурору.
Слідчий та прокурор вправі знову ініціювати звільнення особи, яка не досягла 18 років, від кримінальної відповідальності за вчинений злочин лише в разі встановлення під час досудового слідства нових підстав чи обставин, що свідчать про можливість виправлення цього неповнолітнього без застосування покарання.
Якщо ж виявлено порушення вимог КПК, без усунення яких справу не можна призначати до судового розгляду, або порушення права неповнолітнього на захист, або неповноту чи неправильність досудового слідства, які не можуть бути усунені в судовому засіданні, суддя має мотивованою постановою (суд — ухвалою) з додержанням вимог, передбачених статтями 246 і 281 КПК, повернути справу прокуророві для усунення цих порушень чи для проведення додаткового розслідування, обов’язково зазначивши підстави свого рішення.
14. Рекомендувати головам місцевих судів на виконання вимог ч. 2 ст. 6 Закону уповноважувати своїм наказом розглядати справи про застосування примусових заходів виховного характеру найбільш кваліфікованих суддів (переважно тих, які відповідно до внутрішньої спеціалізації розглядають справи про злочини неповнолітніх), а також забезпечувати цих суддів необхідною методичною літературою, регулярно проводити з ними заняття з метою вдосконалення професійного рівня і набуття знань у галузі дитячої та юнацької психології.
15. Розгляд справи, яка надійшла до суду в порядку, передбаченому ст. 73 чи ст. 9 КПК, провадиться за обов’язковою участю прокурора і захисника.
У судове засідання слід викликати законного представника неповнолітнього, але його неявка не є перешкодою для розгляду справи. У виняткових випадках, коли участь такого представника може зашкодити інтересам неповнолітнього, суд повинен своїм рішенням обмежити її відповідною частиною судового засідання або зовсім усунути певну особу від участі у розгляді справи і допустити замість неї іншого законного представника.
Закритий розгляд справ зазначеної категорії допустимий за мотивованою постановою (ухвалою) суду у випадках, передбачених ст. 20 КПК.
16. Про час і місце розгляду справи про застосування до неповнолітнього примусового заходу виховного характеру суд відповідно до ч. 1 ст. 442 КПК повідомляє службу у справах неповнолітніх та міліцію у справах неповнолітніх. У судовому засіданні представники цих органів, зокрема, висловлюють думку про те, який саме примусовий захід виховного характеру буде в конкретному випадку найбільш ефективним.
При розгляді справи суд з’ясовує дані про особу неповнолітнього та повноваження законного представника; роз’яснює їм процесуальні права, передбачені ст. 263 КПК; приймає рішення щодо заяв і клопотань осіб, які беруть участь у розгляді справи; заслуховує пояснення неповнолітнього, його законного представника; перевіряє докази, що доводять або спростовують вчинення неповнолітнім злочину чи суспільно небезпечного діяння, та інші обставини, які мають істотне значення для вирішення питання про застосування примусового заходу виховного характеру. Після того як суд закінчить перевірку матеріалів справи, свою думку з цього питання висловлюють прокурор, захисник, законний представник та неповнолітній.
17. Суди зобов’язані додержувати норм кримінально-процесуального закону, які гарантують неповнолітньому право на захист. Невиконання вимог ст. 447 КПК про розгляд справи за участю захисника неповнолітнього є істотним порушенням цього права і підставою для скасування судового рішення про застосування примусового заходу виховного характеру. У разі, коли неповнолітній або його законний представник не запросили захисника, суддя призначає останнього і забезпечує його участь у справі відповідно до п. 1 ч. 4 ст. 47 КПК. При цьому близьких родичів, опікунів або піклувальників неповнолітнього можна допускати до участі у справі як захисників лише за наявності адвоката.
18. Під час досудового слідства та розгляду в суді справи про застосування примусових заходів виховного характеру крім обставин, зазначених у ст. 64 КПК, необхідно повно й усебічно з’ясувати:
1) дані про особу неповнолітнього — вік (число, місяць, рік народження, які мають бути підтверджені долученими до справи копіями свідоцтва чи актового запису про народження), інші біографічні дані; вікові і психологічні особливості (темперамент, рівень загального розвитку, інтереси, ціннісні орієнтації та ін.); стан здоров’я; соціальну (суспільну) характеристику (взаємовідносини в сім’ї та колективі, ставлення до праці, навчання, участь у суспільному житті тощо). За наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього, не пов’язану із психічним захворюванням, має бути також з’ясовано, чи здатний він повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою може керувати ними, для чого в разі потреби призначають експертизу за участю спеціалістів у галузі дитячої чи юнацької психології або ж експертів-пси- хіатрів;
2) ставлення неповнолітнього до наслідків діяння, яке він учинив;
3) дані про батьків неповнолітнього (наявність у них судимостей, позбавлення їх батьківських прав, їхній спосіб життя, здатність забезпечити виховний вплив на неповнолітнього та постійний контроль за його поведінкою);
4) обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього;
5) наявність дорослих підбурювачів та інших осіб, які втягнули неповнолітнього у злочинну діяльність.
Відповідно до положень гл. 36 КПК (зокрема ст. 433) та згідно з п. 2 Інструкції медичний огляд кожного неповнолітнього має бути проведений до розгляду справи судом, а тому він повинен звертати увагу на повноту дослідження цих обставин під час досудового слідства у справах, які йому направив прокурор у порядку, передбаченому ст. 73 або ст. 9 КПК, та відповідно реагувати у разі недотримання органом досудового слідства цих вимог закону. За відсутності даних щодо проведення медичного огляду неповнолітнього суд має право своєю постановою призначити його.
Якщо є підстави вважати, що неповнолітній за своїм інтелектуальним розвитком не досяг віку (14, 16 або 18 років), який відповідає даним свідоцтва про народження чи іншого документа, необхідно призначити психолого- психіатрично-педагогічну експертизу, за допомогою якої це можна підтвердити або спростувати. У разі підтвердження висновком експертизи наявності у неповнолітнього розумової чи психічної відсталості (не пов’язаної із психічним розладом) такого ступеня, за якого він за розвитком не відповідає віку, про який свідчать документи про народження, суд має поставити на розгляд питання щодо визнання неповнолітнього таким, що не досяг віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність та можливе застосування примусових заходів виховного характеру.
19. За результатами розгляду справи суддя виносить постанову, а суд — ухвалу.
З метою здійснення контролю за виконанням рішення про застосування примусового заходу виховного характеру суд своєчасно інформує про це рішення уповноважених осіб служби у справах неповнолітніх та кримінальної міліції у справах неповнолітніх.
20. Якщо при розгляді кримінальної справи, яка надійшла в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 9 КПК, суд дійде висновку, що неповнолітній не потребує покарання, він закриває справу і застосовує до цієї особи примусові заходи виховного характеру, передбачені ч. 2 ст. 105 КК.
У разі необхідності застосування таких заходів до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у період від 11 років до досягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, слідчий відповідно до ст. 73 КПК виносить постанову про закриття кримінальної справи та про застосування до неповнолітнього зазначених заходів, після чого направляє справу разом із постановою прокурору, а прокурор — до суду, який і постановляє рішення про застосування цих заходів.
21. Роз’яснити судам, що справа про застосування примусових заходів виховного характеру щодо неповнолітнього (ст. 9 КПК) і справа з обвинувальним висновком про притягнення до кримінальної відповідальності особи, разом із якою він вчинив суспільно небезпечне діяння, можуть бути вирішені в одному судовому засіданні з додержанням вимог, передбачених главами 25—28 і 36 КПК.
Після закінчення судового слідства в об’єднаній справі суд, заслухавши думку прокурора і захисника із зазначених у ст. 448 КПК питань, виконує дії, передбачені статтями 318 і 319 цього Кодексу, та постановляє в нарадчій кімнаті щодо підсудного вирок, а щодо неповнолітнього — ухвалу (постанову) про застосування (чи незастосування) примусового заходу виховного характеру.
22. У випадках, коли кримінальна справа щодо неповнолітнього надходить до суду з обвинувальним висновком, але в процесі судового слідства прокурор своєю постановою у порядку, визначеному ст. 277 КПК, змінює обвинувачення з перекваліфікацією вчинених дій за іншим законом (за яким неповнолітній через недосягнення віку, передбаченого ст. 22 КК, не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності) та одночасно відповідно до ст. 73 КПК порушує питання про закриття справи із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, а потерпілий (його представник) заперечує проти цього і підтримує в повному обсязі раніше пред’явлене обвинувачення, суд повинен продовжити розгляд справи у загальному порядку і провести судові дебати. У нарадчій кімнаті за умови недоведеності пред’явленого обвинувачення у повному обсязі, але наявності в діях неповнолітнього ознак іншого передбаченого Особливою частиною КК злочину, суб’єктом якого він за віком бути не може (тобто в разі вчинення суспільно небезпечного діяння), суд згідно зі ст. 73 КПК ухвалює рішення (постанову, ухвалу) про закриття справи та застосовує до неповнолітнього примусовий захід (заходи) виховного характеру на підставі ч. 2 ст. 97 КК.
23. У тому разі, коли в провадженні суду одночасно перебувають справа щодо неповнолітнього, яка надійшла в порядку, передбаченому ст. 73 КПК, із постановою прокурора про її закриття і застосування примусових заходів виховного характеру, а також кримінальна справа з обвинувальним висновком про вчинення цим же неповнолітнім тяжкого чи особливо тяжкого злочину, суд вправі з дотриманням положень процесуального закону (ст. 26 КПК) об’єднати зазначені справи в одне провадження, але за результатами їх розгляду ухвалити два процесуальні документи: постанову (ухвалу) про застосування до неповнолітнього примусових заходів за вчинене ним суспільно небезпечне діяння, що має ознаки злочину, суб’єктом якого він згідно зі ст. 22 КК не може бути за віком, та вирок із призначенням цьому неповнолітньому покарання за вчинений тяжкий чи особливо тяжкий злочин (за умови доведеності пред’явленого обвинувачення та відсутності будь-яких підстав для звільнення цієї особи від кримінальної відповідальності). Постановлені таким чином судові рішення не можуть суперечити одне одному, і їх необхідно виконувати окремо.
Суд також може об’єднати в одне провадження кілька кримінальних справ щодо одного неповнолітнього: ті, які надійшли від прокурора в порядку, передбаченому ст. 9 КПК, з постановами про застосування примусових заходів виховного характеру, і/або справи з обвинувальними висновками про вчинення злочинів невеликої чи середньої тяжкості та ухвалити або один процесуальний документ — постанову про закриття справи і звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності за всі вчинені ним злочини із застосуванням до нього примусових заходів виховного характеру (за наявності до того підстав), або ж два процесуальні документи — постанову про застосування таких заходів і вирок (у разі неможливості звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності за злочини, зазначені в обвинувальних висновках).
24. Цивільний позов про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок учинення злочину чи суспільно небезпечного діяння, у справі про застосування примусового заходу виховного характеру суд не вирішує (він має бути розглянутий у порядку цивільного судочинства).
25. Особу, яка відповідно до ч. 3 ст. 73 КПК поміщена до приймальни- ка-розподільника для неповнолітніх, доставляє до суду орган внутрішніх справ. У випадках, передбачених ч. 4 ст. 447 КПК, суд вправі тимчасово, строком до 30 діб, помістити у приймальник-розподільник і неповнолітнього, який підлягає направленню до спеціальної навчально-виховної установи. Час перебування у приймальнику-розподільнику (працівники якого і доставляють неповнолітнього до загальноосвітньої школи чи професійного училища соціальної реабілітації) зараховується до визначеного судом строку тримання в цій установі.
26. Суди повинні приділяти більше уваги підвищенню виховного значення та посиленню профілактичного впливу судових процесів у справах про злочини неповнолітніх. У кожній справі необхідно встановлювати причини вчинення злочинів неповнолітніми та умови, що цьому сприяли; не залишати без реагування виявлені у судовому засіданні недоліки в роботі навчальних закладів і громадських організацій та органів, які зобов’язані запобігати правопорушенням неповнолітніх; виносити відповідно до статей 23, 232 КПК окремі ухвали (постанови) із зазначенням конкретних обставин, за яких стало можливим учинення неповнолітнім злочину, та осіб, із чиєї вини це сталося.
Щоб підвищити ефективність цих процесуальних документів, суди (судді) мають висловлювати в них конкретні пропозиції щодо заходів, спрямованих на усунення недоліків і прогалин у вихованні неповнолітніх та недопущення неналежного виконання обов’язків представниками органів, служб і кримінальної міліції у справах неповнолітніх, адміністрацією шкіл, училищ чи дитячих будинків, а також реагувати на факти порушення законодавства органами досудового слідства у ході провадження у справах неповнолітніх та судами першої інстанції під час розгляду цих справ.
Для запобігання протиправній поведінці неповнолітніх, забезпечення вчасного втручання з метою її коригування та виправлення таких осіб органи та служби у справах неповнолітніх повинні здійснювати соціальний патронаж не тільки тих сімей, у яких є неповнолітні, схильні до такої поведінки, а й сімей, що належать до групи ризику.
27. Визнати такою, що втратила чинність, постанову Пленуму Верховного Суду України від 31 травня 2002 р. № 6 «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру».
Покарання у виді позбавлення волі неповнолітньому засудженому має призначатися з урахуванням вимог ст. 102 КК України
Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 10 лютого 2006р. // ВВСУ. —2006. — №3. — С. 10—11
(витяг)
Слов’яносербський районний суд Луганської області вироком від 23 травня 2002 р. засудив К. за ч. 2 ст. 121 КК на вісім років позбавлення волі.
Апеляційний суд Луганської області ухвалою від 20 серпня 2002 р. вирок щодо К. залишив без зміни.
Згідно з вироком суду К. визнано винним у тому, що він у ніч на 12 лютого 2002 р., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, на ґрунті особистих неприязних стосунків під час сварки завдав руками й ногами декілька ударів П., спричинивши йому тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок чого потерпілий помер.
У клопотанні прокурор Луганської області порушив питання про зміну судових рішень щодо К. у зв’язку з недотриманням судами вимог ст. 102 КК.
У поданні, підписаному п’ятьма суддями Верховного Суду України, також порушено питання про недотримання вимог кримінального закону.
Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у клопотанні доводи, судді Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії дійшли висновку, що воно підлягає задоволенню з таких підстав.
Як убачається із матеріалів справи, К. вчинив злочин, за який його засуджено за ч. 2 ст. 121 КК, у сімнадцятирічному віці.
Відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 102 КК особі, що не досягла на час вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, за вчинення тяжкого злочину може бути призначене покарання у виді позбавлення волі на строк, не більший ніж сім років.
Однак суд першої інстанції з порушенням вимог ст. 102 КК призначив К. покарання у виді восьми років позбавлення волі, а апеляційний суд під час розгляду кримінальної справи цієї помилки не виправив.
З огляду на наведене судді Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України клопотання прокурора Луганської області задовольнили: вирок Слов’яносербського районного суду Луганської області від 23 травня 2002 р. та ухвалу Апеляційного суду цієї ж області від 20 серпня 2002 р. змінили, зменшивши за ч. 2 ст. 121 КК засудженому покарання до семи років позбавлення волі.
Неповнолітнього засудженого може бути звільнено від покарання з випробуванням на підставі ст. 104 КК України.
Вчинення крадіжки з проникненням у приміщення необґрунтовано кваліфіковано судом як крадіжка з проникненням у житло
Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 11 листопада 2005р. //ВВСУ. —2006. — № 3. — С. 11—12
(витяг)
Ужгородський міський суд Закарпатської області вироком від 29 квітня 2002 р. Ч. засудив: за ч. 3 ст. 185 КК — на чотири роки позбавлення волі; за ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК — на три роки позбавлення волі; за ч. 2 ст. 185 КК — на два роки позбавлення волі; за ч. 2 ст. 289 КК — на п’ять років позбавлення волі.
На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів йому остаточно визначено п’ять років позбавлення волі. Відповідно до статей 75 і 76 КК засудженого звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком три роки та покладено на нього обов’язок повідомляти органи кримінально- виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи або навчання.
В апеляційному та касаційному порядку справа щодо Ч. не розглядалася.
Ч. визнано винним у вчиненні таких злочинів.
18 грудня 2000 р. він за попередньою змовою з не встановленими слідством особами викрав з проникненням у приміщення майно С. на загальну суму 4 тис. 500 грн, що заподіяло потерпілій значної шкоди, а також майно С. І. на загальну суму 186 грн.
2 січня 2001 р. Ч. за попередньою змовою з не встановленими слідством особами викрав шляхом проникнення у приміщення редакції газети майно С. на загальну суму 9 тис. 644 грн, що заподіяло потерпілій значної шкоди.
У ніч з 30 листопада на 1 грудня 2001 р. він за попередньою змовою з не встановленою слідством особою незаконно заволодів належним С. автомобілем вартістю 4 тис. 49 грн, із салону якого викрав майно на загальну суму 136 грн. Через деякий час після вчиненого Ч. за попередньою змовою з тією ж особою, розбивши вітрину магазину, намагався проникнути до нього й викрасти майно, але свій умисел до кінця не довів, оскільки був затриманий працівниками міліції.
У клопотанні Ч. та його захисник порушили питання про перегляд вироку в порядку виключного провадження у зв’язку з неправильним застосуванням судом кримінального закону при звільненні засудженого від відбування покарання з випробуванням.
Перевіривши матеріали справи та наведені у клопотанні доводи, судді Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії дійшли висновку, що клопотання підлягає задоволенню, а вирок — зміні з таких підстав.
Як убачається з матеріалів справи, Ч. вчинив злочини, за які його засудив Ужгородський міський суд Закарпатської області вироком від 29 квітня 2002 р., у неповнолітньому віці.
Однак суд першої інстанції при звільненні Ч. від відбування призначеного покарання з випробуванням зазначену обставину не врахував, замість ст. 104 КК застосував до нього ст. 75 цього Кодексу і встановив йому іспитовий строк три роки, тоді як при звільненні неповнолітнього від відбування покарання йому може бути установлений іспитовий строк тривалістю від одного до двох років. Тому вирок в цій частині підлягає зміні з установленням іспитового строку в межах, передбачених ч. 3 ст. 104 КК.
Крім того, з постановленого щодо Ч. вироку підлягає виключенню така кваліфікуюча ознака злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК, як крадіжка, поєднана з проникненням у приміщення, з таких підстав.
Суд установив, що Ч. викрав особисте майно потерпілих С. і С. І. із приміщення 18 грудня 2000 р. і 2 січня 2001 р., тобто ще коли був чинним КК 1960 р., у ч. 3 ст. 140 якого передбачалася відповідальність за вчинення крадіжки особистого майна особи, поєднаної із проникненням у житло, а не приміщення.
Вчинення крадіжки, поєднаної із проникненням у приміщення, незалежно від форми власності майна, передбачене ч. 3 ст. 185 КК. Тому на підставі ст. 5 КК зазначена кваліфікуюча ознака злочину підлягає виключенню із вироку.
З огляду на наведене судді Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України клопотання засудженого Ч. та його захисника задовольнили: вирок Ужгородського міського суду Закарпатської області від 29 квітня 2002 р. змінили, виключивши з обвинувачення щодо крадіжки особистого майна С. і С. І. кваліфікуючу ознаку злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК, а саме крадіжку, поєднану з проникненням у приміщення, та на підставі ст. 104 КК звільнили Ч. від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком два роки та поклали на нього обов’язок повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи або навчання.
Вирок змінено, оскільки при призначенні покарання не було враховано, що із заробітку неповнолітнього, засудженого до виправних робіт, відрахування в дохід держави не може перевищувати 10%
Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 14 березня 2006 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 50—53
(витяг)
Вироком колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Одеської області від 20 жовтня 2005 р., яким Г. засуджена за 2 пунктами 9, 12 ст. 115 КК України на 10 років позбавлення волі, за ст. 304 КК України — на 3 роки позбавлення волі, за ч. 1 ст. 125 КК України на 1 рік виправних робіт з утриманням 20% заробітку.
На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточно визначено 10 років позбавлення волі.
С. О. засуджена за ч. 2 пунктами 9, 12 ст. 115 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 6 років позбавлення волі, ч. 1 ст. 125 КК України — на 1 рік виправних робіт з утриманням 20% заробітку.
На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточно визначено 6 років позбавлення волі.
За вироком суду Г. і С. О. визнані винними в тому, що вони 17 квітня 2004 р. приблизно о 13 год. 30 хв. у будинку по вул. Шевченка під час вживання спиртних напоїв разом із С. Г. під час сварки, що виникла на ґрунті особистих неприязних стосунків, по черзі завдали останній кілька ударів по обличчю, спричинивши їй легкі тілесні ушкодження. Після чого потерпіла С. Г. повідомила їм про свій намір звернутися в органи міліції з цього приводу.
Побоюючись бути викритими в умисному заподіянні легких тілесних ушкоджень, з 16-ї до 17-ї години цього самого дня Г. і С. О., діючи за попередньою змовою, вчинили умисне вбивство С. Г. шляхом удушення її подушкою.
Крім того, Г., знаючи про неповнолітній вік С. О., втягнула її в злочинну діяльність, у результаті чого остання вчинила вмисне вбивство.
У касаційній скарзі засуджена Г., визнаючи свою вину у вбивстві потерпілої, стверджує, що не знала про неповнолітній вік С. О., і просить виправдати її за ст. 304 КК України.
Засудженою С. О. також було подано касаційну скаргу, яку вона відкликала 25 січня 2006 р.
Заслухавши доповідь судді, міркування прокурора про залишення вироку без змін, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга засудженої Г. задоволенню не підлягає.
Висновки суду про винність Г. і С. О. в умисному вбивстві потерпілої С. Г., вчиненому нею за попередньою змовою з групою осіб з метою приховати інший злочин, підтверджуються сукупністю зібраних у справі доказів, яким суд дав належну оцінку.
Так, Г. під час допитів за участю захисника-адвоката детально і послідовно показувала, що, коли С. Г. стала їх ображати, С. О. у відповідь на це нанесла їй кілька ударів по обличчю, і вона також вдарила потерпілу, на що та пригрозила їм повідомленням у міліцію. Тоді, вийшовши у гараж, вона запропонувала С. О. задушити С. Г., на що та погодилася. Разом вони завели С. Г., яка перебувала в стані сильного алкогольного сп’яніння, в сусідню кімнату, де поклали на підлогу і стали притискати подушку їй до обличчя, поки не впевнилися, що потерпіла мертва. А через кілька днів вони по телефону повідомили в міліцію про вчинений ними злочин.
Такі свідчення Г. у деталях узгоджуються зі свідченнями С. О., яка на досудовому слідстві в присутності захисника-адвоката визнала, що, образившись на С. Г., першою стала завдавати їй удари по обличчю, потім до неї приєдналася Г. і, побоюючись заяви потерпілої в міліцію, за пропозицією останньої вони задушили С. Г. подушкою.
Свідчення засуджених підтверджуються даними протоколів відтворення обстановки і обставин події та показаннями свідків Н., К., С. А. проте, що самі засуджені повідомили їм про скоєння ними вбивства.
За даними висновку судово-медичної експертизи смерть С. Г. настала внаслідок механічної асфіксії в результаті закриття носа і рота.
Також проведеною експертизою встановлено наявність у С. Г. легких тілесних ушкоджень, які виникли від дії тупих предметів незадовго до настання смерті, що підтверджує факт її побиття Г. і С. О.
Твердження Г. про незаконність її засудження за ст. 304 КК України є безпідставними.
Обставини справи, зокрема те, що засуджені тривалий час підтримували дружні стосунки між собою і Г. була присутня на святкуванні С. О. 16-річчя, свідчать про те, що вона знала про неповнолітній вік останньої.
Крім того, Г. на досудовому слідстві і в судовому засіданні вказувала на те, що саме за її пропозицією вони задушили потерпілу подушкою, що узгоджується з показами С. О. з цього приводу.
Таким чином, причиною виникнення у С. О. наміру і бажання вбити С. Г. та приводом її дій, спрямованих на позбавлення потерпілої життя, стала саме пропозиція Г., що правильно оцінено судом як втягнення неповнолітньої в злочинну діяльність.
Отже, дії С. О. і Г. правильно кваліфіковані судом за ч. 2 пунктами 9, 12 ст. 115, ч. 1 ст. 125 таст. 304 КК України.
Перевіркою матеріалів справи не встановлено даних, які б свідчили про порушення вимог кримінально-процесуального законодавства під час досу- дового та судового слідства.
Водночас вирок щодо С. О. відповідно до ст. 395 КПК України підлягає зміні.
Матеріалами справи встановлено, що інкриміновані дії С. О. вчинила, будучи неповнолітньою особою.
Судом при призначенні покарання не враховано положень ст. 100 КК України, якими передбачено, що розмір відрахувань у дохід держави вдвічі менший для неповнолітніх, ніж для дорослих, і не може перевищувати 10%, тому він підлягає відповідному зменшенню.
Покарання призначено Г. і С. О. відповідно до вимог ст. 65 КК України.
Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу засудженої Г. залишила без задоволення.
Вирок колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Одеської області щодо Г. залишила без змін, а щодо С. О. відповідно до ст. 395 КПК України у частині призначення їй покарання за ч. 1 ст. 125 КК України змінила, зменшивши розмір відрахування в дохід держави із її заробітку до 10%.
Вважати С. О. засудженою за ч. 2 пунктами 9, 12 ст. 115, ч. 1 ст. 125 КК України на підставі ст. 70 КК України на 6 років позбавлення волі.
В іншій частині вирок залишити без змін.
Перелік видів покарань, які можуть бути застосовані до неповнолітньої особи, визначений у ст. 98 КК України.
Застосування до неповнолітніх, які на час постановлення вироку не досягли шістнадцятирічного віку, покарання у виді обмеження волі законом не передбачено
Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 19 грудня 2006 р. // ВВСУ. — 2007. — № 4. — С. 32—33
(витяг)
Кіровський районний суд м. Кіровограда вироком від 21 червня 2005 р. засудив Р. за ч. 2 ст. 187 КК на вісім років позбавлення волі з конфіскацією майна, за ч. 3 ст. 357 КК — на два роки обмеження волі. На підставі ст. 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим йому визначено вісім років позбавлення волі з конфіскацією майна.
Цим вироком також засуджено М. і Р. А., судові рішення щодо яких не оскаржено.
Постановлено також солідарно стягнути: з Р. і Р. А. на користь Ш. 600 грн матеріальної та 1 тис. грн моральної шкоди; з Р. і М. на користь Л. — 1 тис. 377 грн, С. — 624 грн, Г. — 710 грн матеріальної та по 1 тис. грн моральної шкоди кожному.
Апеляційний суд Кіровоградської області ухвалою від 18 жовтня 2005 р. вирок суду щодо Р. за епізодом вчинення розбою 23 січня 2005 р. змінив: перекваліфікував його дії з ч. 2 ст. 187 на ч. 2 ст. 186 КК та призначив йому за цією статтею покарання у виді чотирьох років позбавлення волі; пом’якшив засудженому покарання, призначене за ч. 2 ст. 187 КК, до семи років позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 187, ч. 3 ст. 357 КК, остаточно визначив йому сім років позбавлення волі.
З вироку також виключено рішення суду про застосування до Р. додаткового покарання у виді конфіскації майна. У решті вирок залишено без зміни.
Згідно з вироком суду Р. визнано винним у вчиненні таких злочинів.
22 січня 2005 р. він за попередньою змовою з Р. А. відкрито викрав у Ш. мобільний телефон зі стартовим пакетом загальною вартістю 770 грн.
2 лютого 2005 р. він за попередньою змовою з М. і не встановленими слідством особами, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, напав на Л., заподіявши йому легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров’я, і заволодів майном потерпілого на загальну суму 1 тис. 377 грн та його особистими документами — посвідченням водія і технічним паспортом на автомобіль. 8 лютого 2005 р. Р. за попередньою змовою з М. і не встановленими слідством особами, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, вчинив розбійний напад на С. і Г., поєднаний із насильством, небезпечним для їхнього життя та здоров’я, та заволодів майном потерпілих відповідно на загальні суми 624 і 710 грн.
У касаційній скарзі засуджений Р. просив змінити судові рішення і пом’якшити покарання. Він мотивував це тим, що апеляційний суд перекваліфікував його дії за епізодом 23 січня 2005 р. на ч. 2 ст. 186 КК, якою передбачене менш тяжке покарання, проте покарання за цією статтею не пом’якшив.
Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, проте вирок і ухвала підлягають зміні в порядку, передбаченому ст. 395 КПК, з таких підстав.
Висновок суду про доведеність винуватості Р. у вчиненні зазначених злочинів відповідає фактичним обставинам справи, підтверджується дослідженими судом доказами, що в касаційній скарзі не оспорюється.
Дії Р. кваліфіковано за ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 187, ч. 3 ст. 357 КК правильно, а призначене покарання за цими статтями, крім ч. 3 ст. 357, відповідає вимогам ст. 65 цього ж Кодексу.
При призначенні покарання за ч. 3 ст. 357 КК суд помилково застосував до Р. обмеження волі.
Відповідно до матеріалів справи засуджений вчинив злочини у неповнолітньому віці.
Згідно зі ст. 98 КК до неповнолітніх як основні покарання можуть бути застосовані лише штраф, громадські та виправні роботи, арешт і позбавлення волі на певний строк, а як додаткові — штраф і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
Застосування до осіб, які на час постановлення вироку не досягли шістнадцятирічного віку, таких покарань, як громадські та виправні роботи, а також арешту законом не передбачено.
Перелік видів покарань, визначений у ст. 98 КК, є вичерпним. Інші основні та додаткові покарання до неповнолітніх не застосовуються, навіть якщо на час розгляду справи судом вони досягли повноліття. Обмеження волі як вид покарання в зазначений перелік не входить.
Допущена судом помилка підлягає виправленню шляхом призначення за ч. 3 ст. 357 КК замість покарання у виді обмеження волі покарання у виді арешту з дотриманням вимог ст. 101 КК та з урахуванням того, що засуджений на час постановлення вироку досяг шістнадцятирічного віку.
За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Кіровського районного суду м. Кіровограда від 21 червня 2005 р. та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 18 жовтня 2005 р. щодо Р. у порядку, передбаченому ст. 395 КПК, змінила: призначила йому тридцять діб арешту за ч. 3 ст. 357 КК замість покарання у виді двох років обмеження волі. Постановлено також вважати Р. засудженим за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 187 і ч. 3 ст. 357 КК, до покарання, призначеного судом апеляційної інстанції.
Відповідно до ч. 3 ст. 61 КК України покарання у виді обмеження волі не застосовується до неповнолітніх
Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 19 жовтня 2006 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 1(3). — С. 19—20
(витяг)
Вироком Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 21 березня 2006 р. Р. засуджено зач. 1 ст. 296 КК України на 2 роки обмеження волі.
На підставі ст. 75 КК України Р. звільнено від відбування покарання з випробуванням та іспитовим строком 1 рік.
В апеляційному порядку справа не переглядалась.
Р. засуджено за хуліганські дії, що супроводжувалися особливою зухвалістю, за таких обставин. 15 січня 2006 р. близько 19 год. засуджений, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, на дискотеці в СПТУ-40 перекинув музичну колонку. На зауваження потерпілого М. став висловлюватися нецензурною лайкою, намагався його вдарити та вчинити бійку. Упродовж приблизно години продовжував хуліганські дії, не реагуючи на прохання припинити дії.
У касаційному поданні заступник прокурора області просив скасувати вирок щодо Р. і направити кримінальну справу на новий судовий розгляд. Посилався на неправильне застосування кримінального закону в частині призначення останньому покарання, зазначав, що обмеження волі не може бути застосоване до неповнолітньої особи, якою на момент винесення вироку був засуджений.
Заслухавши доповідача, прокурора, яка підтримала касаційне подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що касаційне подання підлягає частковому задоволенню на таких підставах.
Доведеність винності Р. у вчиненні інкримінованого йому злочину ґрунтується на сукупності зібраних у справі доказів, що не оспорюється у касаційному поданні.
Обираючи покарання Р. у виді обмеження волі, суд не взяв до уваги, що він на момент постановлення вироку був неповнолітнім, чим порушив вимоги ч. 3 ст. 61 КК України, згідно з якими обмеження волі до таких осіб не може бути застосоване.
Для скасування вироку з направленням справи на новий судовий розгляд підстав немає, оскільки під час повторного розгляду справи суд першої інстанції не може призначити Р. інше покарання з передбачених санкцією зазначених норм.
Інші міри покарання (штраф та арешт), передбачені цим законом, не можуть бути застосовані, оскільки вироком суду щодо Р. застосовано ст. 75 КК України, згідно з якою звільнення особи від відбування покарання з випробуванням можливе в разі призначення їй покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі та позбавлення волі на строк не більше 5 років. Оскільки в касаційному поданні не порушене питання про необґрунтоване застосування ст. 75 КК України у зв’язку з невідповідністю його ступеню тяжкості злочину та особі засудженого, касаційний суд позбавлений можливості скасувати вирок на цих підставах для призначення Р. іншого покарання, передбаченого санкцією ч. 1 ст. 296 КК України, але без застосування ст. 75 КК України.
Таким чином, з огляду на роз’яснення, що містяться в п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7, з урахуванням того, що Р. не може бути призначено жодне з покарань, передбачених санкцією закону, за яким він засуджений, його необхідно звільнити від призначеного покарання.
За таких обставин на підставі ст. 371 КПК України у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону вирок підлягає зміні.
Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Кіровоградської області задовольнила частково, вирок Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 21 березня 2005 р. щодо Р. змінила. Засудженого від покарання звільнила.
Відповідно до положень п. 3 ч. 3 ст. 102 КК України покарання у вигляді позбавлення волі призначається неповнолітньому за тяжкий злочин — на строк не більше 7 років
Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 27квітня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах//Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 49—50
(витяг)
Вироком Єнакіївського міського суду Донецької області від 11 лютого 2004 р. С. засуджено за ч. 2 ст. 121 КК України на 8 років позбавлення волі.
С. визнано винуватим у тому, що він 16 вересня 2003 р. у нетверезому стані вдома, в м. Єнакієве, під час сварки з неприязні умисно наніс Ф. множинні удари руками і ногами, заподівши їй тяжкі тілесні ушкодження, від яких потерпіла померла.
В апеляційному порядку справа не переглядалась.
У клопотанні прокурор просив змінити зазначений вирок та за правилами п. 3 ч. 3 ст. 102 КК України пом’якшити покарання С. до 7 років позбавлення волі, оскільки злочин, за який його засуджено, він учинив у неповнолітньому віці.
У поданні п’яти суддів Верховного Суду України порушено питання про внесення клопотання на судовий розгляд та наведені підстави для зміни зазначеного вироку Єнакіївського міського суду Донецької області щодо С.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, прокурора, який підтримав клопотання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи клопотання, судді Верховного Суду України вважають, що клопотання підлягає задоволенню на таких підставах.
Відповідно до положень п. 3 ч. 3 ст. 102 КК України покарання у виді позбавлення волі призначається неповнолітньому за тяжкий злочин — на строк не більше 7 років.
Як убачається з матеріалів справи, С. вчинив злочин, передбачений ч. 2 ст. 121 КК України, у неповнолітньому віці. Цей злочин класифікується тяжким (ст. 12 КК України).
Отже, суд мав призначати покарання С. з обов’язковим дотриманням правил ст. 102 КК України, але не зробив цього.
Оскільки суд припустився помилки у застосуванні кримінального закону, то вирок підлягає зміні — покарання С. має бути зменшено до 7 років позбавлення волі.
На підставі наведеного та керуючись статтями 4004, 4009, 40010 КПК України, Верховний Суд України ухвалив клопотання прокурора задовольнити.
Вирок Єнакіївського міського суду Донецької області від 11 лютого 2004 р. щодо С. змінити. Знизити покарання С. за ч. 2 ст. 121 КК України до 7 років позбавлення волі.
Рекомендувати місцевому суду уточнити в порядку ст. 409 КПК України дату винесення вироку щодо засудженого С.
Відповідно до ч. 3 ст. 61 КК України такий вид покарання, як обмеження волі, до неповнолітніх не застосовується.
Звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується до неповнолітніх згідно зі ст. 104 КК України лише у разіїх засудження до позбавлення волі
Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 лютого 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 50—51
(витяг)
Вироком Барвінківського районного суду Харківської області від 29 вересня 2005 р. П. засуджений за ч. 1 ст. 309 КК України на 1 рік обмеження волі.
На підставі ст. 75 КК України П. звільнений від відбування покарання з іспитовим строком на 1 рік та зобов’язаний повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання.
В апеляційному порядку справа не розглядалася.
П. визнаний винним у тому, що він 31 липня 2005 р. на пустирі за с. Ко- товка Барвінківського району незаконно придбав, удома в с. Котовка виготовив і зберігав без мети збуту 29,3 г марихуани.
У касаційному поданні перший заступник прокурора Харківської області стверджує, що суд неправильно застосував ст. 61 КК України та не врахував правила, передбачені ст. 104 КК України, і просив вирок щодо П. скасувати, а справу передати на новий судовий розгляд.
Заслухавши доповідача, думку прокурора на підтримання касаційного подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи подання, колегія суддів вважає, що подання прокурора підлягає задоволенню.
На момент постановлення вироку П. був неповнолітнім і його вік становив 17 років. Відповідно до ч. 3 ст. 61 КК України такий вид покарання, як обмеження волі, до неповнолітніх не застосовується. Звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується до неповнолітніх з урахуванням положень, передбачених ст. 104 КК України, згідно з якою таке звільнення може бути застосоване до неповнолітнього лише у разі засудження його до позбавлення волі. Отже, постановляючи вирок, суд неправильно застосував положення статей 61, 104 КК України, у зв’язку з чим вирок підлягає скасуванню. Колегія суддів звертає увагу також на те, що передбачений у п. 3 ст. 76 КК України обов’язок повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання був покладений на П. судом без посилання на відповідну норму кримінального закону.
На підставі наведеного, керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання першого заступника прокурора Харківської області задовольнила.
Вирок Барвінківського районного суду Харківської області від 29 вересня 2005 р. щодо П. скасувала, справу направила на новий судовий розгляд.
Відповідно до п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх» від 16 квітня 2004 р. № 5, якщо санкцією закону, за яким засуджується неповнолітній, передбачено лише такі види покарання, які з огляду на вік підсудного чи його стан не можуть до нього застосовуватися, суд звільняє його від кримінальної відповідальності та відповідно до ст. 7 КПК України закриває кримінальну справу.
Згідно з вимогами ст. 98 КК України до неповнолітнього не може бути застосоване таке додаткове покарання, як конфіскація майна
Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 8 лютого 2007р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 51—54
(витяг)
Вироком Гусятинського районного суду Тернопільської області від 12 липня 2006 р. Ю. А. засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі; за ч. 2 ст. 307 КК України на 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна, яке належить йому на праві власності, а на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів призначено 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна, яке є його власністю.
На підставі ст. 75 КК України Ю. А. звільнено від покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки та покладено обов’язки, передбачені ст. 76 КК України.
М. засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України на 5 років позбавлення волі; за ч. 2 ст. 186 КК України на 4 роки позбавлення волі; за ч. 1 ст. 296 КК України на 3 роки обмеження волі, а на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточно призначено 5 років позбавлення волі.
На підставі ст. 104 КК України М. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки, з покладанням обов’язків, передбачених ст. 76 КК України.
В апеляційному порядку вирок не переглядався.
Цим вироком засуджено також В., П., К. та Ю. В., вирок щодо яких у касаційному порядку не оскаржено і щодо них не внесено касаційного подання.
Зазначеним вище вироком Ю. А. визнано винним у вчиненні таємного викрадення чужого майна із проникненням у сховище, за попередньою змовою групою осіб, та у незаконному придбанні, виготовленні, зберіганні та збуті наркотичних засобів у великих розмірах, а М. — у вчиненні таємного викрадення чужого майна з проникненням у житло, сховище, за попередньою змовою групою осіб, а також відкритого викрадення майна із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя і здоров’я потерпілої З., та хуліганства, під час якого ним було заподіяно матеріальну шкоду.
Як визнав встановленим суд, приблизно у третій декаді квітня 2003 р. Ю. В. за попередньою змовою із К. та М. протягом одного дня двічі проникали у приміщення цеху ТОВ «Копичинецький переробний сільськогосподарський комбінат» та викрали майно підприємства на загальну суму 2881 грн 17 коп.
У той же період зазначені вище особи вчинили ще дві крадіжки із зазначеного підприємства відповідно на суму 600, 880 грн, а через два дні від попередньої крадіжки Ю. В., К. і Л. у такий самий спосіб із зазначеного підприємства викрали майно підприємства на суму 90 грн.
Через два дні від попередньої крадіжки Ю. В., за попередньою змовою з Ю. А., К. та П., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, двічі (вранці та в обідню пору) проникали на територію Копичинецького ковбасного цеху та викрали майно цього підприємства на суму відповідно 297 та 674 грн.
У третій декаді квітня 2003 р. Ю. В., за попередньою змовою із К., проникли на територію ТОВ «Адоніс» та викрали майно підприємства на загальну суму 2576 грн 63 коп.
У ніч на 16 червня 2003 р. П. за попередньою змовою із М., проникнувши на територію домогосподарства В., що у м. Копичинці, таємно викрали її майно на суму 646 грн 80 коп.
У ніч на 18 червня 2003 р. П. із М. проникли у продуктовий кіоск Г., що у м. Копичинці, звідки викрали її майно на суму 155 грн 2 коп.
Протягом червня—липня 2003 р. Ю. А. на центральному смітнику в м. Копичинці назбирав рослини конопель у кількості 24,85 г, що зберігав за місцем помешкання К. Р., які 11 липня 2003 р. двічі збув працівникам міліції при проведенні оперативної закупівлі у кількості 13,35 та 11,5 г по 20 грн відповідно.
У ніч на 8 лютого 2004 р. П., Ю. В. та М., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, із двору домогосподарства С. у м. Копичинці таємно викрали її майно на суму 140 грн.
Ті самі особи тієї ж ночі вчинили ряд крадіжок чужого майна, зокрема з двору та підвального приміщення на загальну суму 1450 грн; з двору — майно К. І. на суму 120 грн; з домогосподарства С. П. на суму 185 грн, Б. — на суму 460 грн, Н. — на суму 350 грн.
Крім цього, тієї самої ночі М., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, проник у каплицю (м. Копичинці), збудовану і прикрашену на кошти Щ., де з хуліганських спонукань пошкодив майно, вікна та двері, завдавши Щ. матеріальну шкоду на загальну суму 420 грн.
У ніч з 6 на 7 травня 2005 р. М. за попередньою змовою із не встановленою слідством особою, проникнувши у будинок у тому ж місті, таємно викрали майно О. на загальну суму 703 грн.
Крім того, 30 листопада 2005 р. в 19 год. у м. Копичинці М., застосовуючи насильство, яке не є небезпечним для життя та здоров’я, відкрито викрав майно З. на загальну суму 64 грн.
У касаційному поданні заступник прокурора Тернопільської області, не оскаржуючи висновків суду щодо юридичної оцінки та кваліфікації дій засуджених Ю. А. і М., вважає, що суд неправильно застосував кримінальний закон, призначаючи покарання цим засудженим. Зазначив, що суд, призначивши Ю. А. покарання за ч. 2 ст. 307 КК України та за сукупністю злочинів у виді 5 років позбавлення волі і додаткове — у виді конфіскації майна, звільнивши його від цього покарання на підставі ст. 75 КК України, порушив ст. 77 КК України, якою не передбачено конфіскації майна.
Крім того, прокурор зазначає, що призначаючи покарання М. за ч. 1 ст. 296 КК України, суд не урахував, що той є неповнолітнім, і на порушення ст. 61 КК України призначив йому такий вид покарання, як обмеження волі. Просив змінити вирок суду щодо Ю. А. і М., виключити вказівку суду щодо Ю. А. про призначення додаткового виду покарання конфіскації майна, а щодо М., у зв’язку із тим, що ч. 1 ст. 296 КК України не передбачає таких видів покарань, які можуть бути застосовані до нього, визнати його винним у цьому злочині без призначення покарання. В іншій частині вирок залишити без зміни.
Заслухавши доповідача, думку прокурора на підтримку касаційного подання та необхідність зміни судових рішень щодо Ю. А. та М. на підставах, наведених у касаційному поданні, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню.
Висновок суду про доведеність винності Ю. А. та М. у вчиненні інкримінованих їм злочинів та правильності кваліфікації його дій ґрунтується на достатніх та допустимих доказах, які досліджені в судовому засіданні та в касаційному поданні не оспорюються.
Водночас призначаючи засудженим Ю. А. та М. покарання, суд допустив помилку у застосуванні кримінального закону, а тому вирок у цій частині підлягає зміні.
Як убачається із матеріалів справи, Ю. А. було визнано винуватим і засуджено, крім ч. 3 ст. 185 КК України, за ч. 2 ст. 307 КК України до 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна, яке є його власністю, а за сукупністю злочинів остаточно на 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Однак на момент вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 309 КК України, — 3 червня 2003 р. — Ю. А. був неповнолітнім.
Відповідно вимог ст. 98 КК України до неповнолітнього не можуть бути застосовані такі додаткові види покарання, як конфіскація майна.
Отже, вказівка суду про застосування до Ю. А. додаткового покарання у виді конфіскації майна підлягає виключенню з вироку суду.
Крім того, призначаючи покарання за ч. 1 ст. 296 КК України засудженому М., який є неповнолітнім, суд порушив вимоги ст. 98 КК України, призначивши йому покарання у виді обмеження волі, тоді як зазначена стаття наводить виключний перелік покарань, що можуть бути застосовані до неповнолітніх, і такого виду покарання в ній не зазначено.
Відповідно п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх», якщо санкцією закону, за яким засуджується неповнолітній, передбачено лише такі види покарань, які з огляду на вік підсудного чи його стан не можуть до нього застосовуватися, суд звільняє його від кримінальної відповідальності та згідно зі ст. 7 КПК України закриває кримінальну справу.
Отже, вказівка суду про призначення покарання М. за ч. 1 ст. 296 КК України у виді обмеження волі підлягає виключенню з вироку, а справа в цій частині — закриттю на підставі ст. 7 КПК України.
Враховуючи викладене, вирок суду в частині призначення покарання засудженим Ю. А. та М. підлягає зміні.
Керуючись статтями 395, 396 КК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалила касаційне подання заступника прокурора Тернопільської області задовольнити.
Вирок Гусятинського районного суду Тернопільської області від 12 липня 2006 р. щодо Ю. А. та М. змінити.
Виключити з вироку щодо Ю. А. у частині призначення за ч. 2 ст. 307 КК України та за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 185 КК України і ч. 2 ст. 307 КК України, призначення додаткового покарання у виді конфіскації майна.
Виключити із вироку щодо М. вказівку суду про призначення йому за ч. 1 ст. 296 КК України покарання у виді 3 років обмеження волі, а справу в цій частині на підставі ст. 7 КПК України закрити.
В іншій частині вирок залишити без зміни.
Відповідно до ч. 3 ст. 105 КК України тривалість заходів виховного характеру, передбачених у пунктах 2 та 3 ч. 2 цієї статті, встановлюються судом, який їх призначає
Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 квітня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С.55
(витяг)
Постановою Романівського районного суду Житомирської області від 30 січня 2006 р. закрито провадження у справі про вчинення С. суспільно небезпечного діяння, передбаченого ч. 1 ст. 263 КК України.
Щодо С. застосовано примусовий захід виховного характеру у вигляді передачі його під нагляд матері С. О.
В апеляційному порядку справа не розглядалася.
С. у кінці квітня 2004 р. у домогосподарстві своєї матері у смт Романів незаконно виготовив вогнепальну зброю, яку незаконно зберігав до 15 листопада 2005 р., носив при собі та використовував для стрільби, тобто вчинив суспільно небезпечне діяння, передбачене ч. 1 ст. 263 КК України.
У касаційному поданні прокурор просив постанову щодо С. скасувати і передати справу на новий судовий розгляду зв’язку з тим, що суд порушив вимоги ч. 3 ст. 105 КК України, не встановивши тривалості заходів виховного характеру, застосованих щодо С.
Заслухавши доповідача, думку прокурора на підтримання касаційного подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи подання, колегія суддів вважає, що касаційне подання прокурора підлягає задоволенню.
Відповідно до ч. 3 ст. 105 КК України тривалість заходів виховного характеру, передбачених у пунктах 2 та 3 ч. 2 цієї статті, встановлюється судом, який їх призначає. Стосовно малолітнього судом застосовано примусовий захід виховного характеру, передбачений п. 3 ч. 2 ст. 105 КК України. Однак місцевий суд не встановив тривалості цього заходу виховного характеру, тобто неправильно застосував кримінальний закон, у зв’язку з чим постанова місцевого суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий судовий розгляд.
На підставі наведеного, керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Житомирської області задовольнила. Постанову Романівського районного суду Житомирської області від 29 січня 2006 р. щодо С. скасувала, а справу передала на новий судовий розгляд.