Печать
PDF

ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА ПОКАРАННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ

Posted in Уголовное право - Практика судів Укр. з крим. справ (2006-2007)

ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА ПОКАРАННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ[1]

Пост. ПВСУ від 16 квітня 2004 р. № 5 «Про практику застосування су­дами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх» // ВВСУ. — 2004. — №5. — С. 4—8

Пост. ПВСУ від 15 травня 2006 р. № 2 «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру» // ВВСУ. — 2006. — №7. — С. 11—16

Обговоривши практику застосування до неповнолітніх примусових за­ходів виховного характеру, Пленум Верховного Суду України зазначає, що суди в основному додержують відповідних вимог законодавства. Проте при розгляді ними справ зазначеної категорії мають місце й істотні недоліки.

З метою усунення помилок у судовій практиці та однакового розумін­ня і додержання судами норм законодавства про застосування примусових заходів виховного характеру Пленум Верховного Суду України поста­новляє:

1. Звернути увагу судів на необхідність додержання вимог законодав­ства, що регулює застосування примусових заходів виховного характеру до неповнолітніх, котрі вчинили злочини у віці до 18 років або суспільно небез­печні діяння до досягнення віку, з якого може наставати криминальна відпо­відальність.

Метою застосування таких заходів має бути забезпечення інтересів не­повнолітнього, які полягають в одержанні не тільки належного виховання, а й освіти, лікування, соціальної, психологічної допомоги, захисту від жорс­токого поводження, насильства та експлуатації, а також у наявності можли­вості адаптуватися до реалій суспільного життя, підвищити загальноосвітній і культурний рівень, набути професії та працевлаштуватися.

2. Роз’яснити судам, що в кожному випадку вирішення питання про від­повідальність неповнолітнього за злочин невеликої або середньої тяжкості необхідно обговорити можливість застосування до нього примусових захо­дів виховного характеру замість кримінального покарання.

Відповідно до чинного законодавства примусові заходи виховного хара­ктеру можна застосовувати до особи, яка у віці від 14 до 18 років учинила злочин невеликої або середньої тяжкості, а також до особи, котра у період від 11  років до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповіда­льність, учинила суспільно небезпечне діяння, що має ознаки дії чи бездіяль­ності, передбачених Особливою частиною Кримінального кодексу України (далі — КК).

Примусові заходи виховного характеру, зокрема, застосовують:

—  у разі постановлення судом рішення про звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності на підставі ч. 1 ст. 97 КК;

—  до особи, котра до досягнення віку, з якого може наставати кримі­нальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння (ч. 2 ст. 97 КК);

—  при звільненні неповнолітнього від покарання відповідно до ч. 1 ст. 105 КК.

Якщо в матеріалах справи крім зазначених наявні й інші підстави для звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності (наприклад, передбачені статтями 45—49 КК), які за правовими наслідками є більш сприятливими для забезпечення його інтересів, мають бути обрані саме ці підстави.

3. Представники органу у справах неповнолітніх, на який покладено ви­конання судового рішення про застосування до неповнолітнього примусо­вих заходів виховного характеру, зобов’язані здійснювати ефективний конт­роль за його поведінкою і в разі ухилення від застосування призначеного су­дом заходу постійно аналізувати й усувати причини ухилення та запобігати йому в подальшому.

Ухиленням від застосування примусових заходів виховного характеру слід вважати таку поведінку неповнолітнього, коли він без поважних причин протягом установленого строку систематично порушує або не виконує умо­ви застосування визначеного судом заходу (заходів) — не дотримує встанов­лених судом обмежень свободи дій або вимог щодо його поведінки; не підда­ється виховному впливу та ухиляється від контролю батьків чи осіб, які їх заміняють, педагогічного або трудового колективу; відмовляється відшкоду­вати майнові збитки; не виконує умов угоди про примирення; самовільно за­лишає школу чи училище соціальної реабілітації або систематично порушує порядок перебування в цих установах тощо.

4. Судам слід мати на увазі, що передбачений ч. 2 ст. 105 КК перелік при­мусових заходів виховного характеру є вичерпним.

Поряд із застосуванням одного чи декількох із них суд може в передба­ченому законом порядку призначити неповнолітньому вихователя з ураху­ванням позитивних даних про певну особу та її здатності благотворно впли­вати на поведінку неповнолітнього. Ця особа має підтвердити у судовому за­сіданні свою згоду бути вихователем.

Додатковим виховним чинником при вирішенні судами зазначених пи­тань має бути залучення до цього громадських організацій та осіб, які займа­ються примиренням потерпілих із неповнолітніми, котрі вчинили злочин чи суспільно небезпечне діяння.

Результати примирення (у разі досягнення такого і виконання всіх його умов у повному обсязі — відшкодування потерпілому завданих злочином май­нових збитків та/або усунення заподіяної шкоди, укладення відповідної уго­ди тощо) дають змогу обрати щодо таких неповнолітніх найбільш ефектив­ний захід виховного характеру, а також мають ураховуватись як істотні об­ставини при вирішенні питання про звільнення неповнолітнього, який вчи­нив злочин, від кримінальної відповідальності (закриття справи) у зв’язку із застосуванням зазначених заходів чи примиренням із потерпілим.

5. Застереження (п. 1 ч. 2 ст. 105 КК), яке є одним із найм’якших заходів виховного характеру, може бути зроблено шляхом роз’яснення судом непов­нолітньому наслідків його дій — шкоди, завданої охоронюваним законом пра­вам особи (осіб), інтересам суспільства або держави, — та оголошення непов­нолітньому осуду за ці дії, а також попередження про більш суворі правові наслідки, які можуть настати в разі продовження ним протиправної поведін­ки чи вчинення нового злочину.

6. Обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог щодо поведінки неповнолітнього (п. 2 ч. 2 ст. 105 КК) слід розуміти як: обмеження перебу­вання поза домівкою в певний час доби; заборону відвідувати певні місця, змінювати без згоди органу, який здійснює за ним нагляд, місце проживан­ня, навчання чи роботи, виїжджати в іншу місцевість; покладення обов’язку продовжити навчання, пройти курс лікування (за наявності хворобливого потягу до спиртного або в разі вживання наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів) тощо.

Відповідно до ч. 3 ст. 105 KK суд у кожному випадку встановлює конк­ретний строк, протягом якого органи, що здійснюють контроль та нагляд за поведінкою неповнолітнього, повинні пред’являти особливі вимоги щодо неї, а неповнолітній зобов’язаний їх дотримувати. З урахуванням даних про осо­бу неповнолітнього та характеру вчиненого ним злочину чи суспільно небез­печного діяння суд визначає, які види дозвілля слід обмежити, а які — забо­ронити, або які обов’язки покласти на неповнолітнього і на який саме строк. Тривалість останнього має бути достатньою для виправлення неповноліт­нього. На практиці обмеження дозвілля чи інші особливі вимоги щодо пове­дінки неповнолітнього можуть установлюватися на декілька місяців, що по­в’язано, наприклад, із необхідністю пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії, токсикоманії, позбутися інших шкідливих для здоров’я звичок або закінчити навчання в школі, одержати професійні навики та працевлаш- туватися (іноді — і на певний період після цього).

7. Передача неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх заміня­ють (п. 3 ч. 2 ст. 105 КК), допускається лише за наявності даних про те, що вони здатні забезпечити позитивний виховний вплив на нього та постійний контроль за його поведінкою. Особами, які заміняють батьків, є, зокрема, уси­новителі, опікуни і піклувальники.

Питання про передачу неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх заміняють, суд повинен вирішувати з урахуванням даних, що їх характе­ризують. Неприпустимо передавати неповнолітнього під нагляд батька чи матері, які позбавлені батьківських прав, а також батьків чи інших осіб, ко­трі через свою поведінку не здатні позитивно впливати на нього. Хоча в за­коні не передбачено обов’язкове отримання згоди батьків або осіб, які їх за­міняють, на передачу їм неповнолітнього під нагляд, суд має отримати таку згоду.

Неповнолітнього можна передати під нагляд педагогічного (за місцем навчання) чи трудового (за місцем роботи) колективу — за згодою цього колективу, а також під нагляд окремих громадян — на їхнє прохання. При цьому як педагогічний чи трудовий колектив, так і окремий громадянин мають бути спроможні здійснювати виховний вплив на неповнолітнього, постійно й належним чином контролювати його поведінку та зобов’язані це робити.

Строк нагляду, передбаченого п. 3 ч. 2 ст. 105 КК, суд встановлює з ура­хуванням конкретних обставин справи та мети виправлення неповнолітньо­го. Як свідчить практика, цей нагляд має здійснюватись, як правило, не мен­ше одного року, оскільки за коротшого строку він буде малоефективним (але не довше, ніж до досягнення особою повноліття).

8. Покладення обов’язку відшкодувати заподіяні майнові збитки як при­мусовий захід виховного характеру (п. 4 ч. 2 ст. 105 КК) можна застосовува­ти лише до неповнолітнього, який досяг 15 років, має майно чи кошти, що є його власністю, або самостійно одержує заробіток (заробітну плату, стипен­дію тощо). У постанові (ухвалі) суд повинен зазначити розмір збитків, що під­лягають відшкодуванню, та строки виконання цього рішення.

9. Роз’яснити судам, що до спеціальних навчально-виховних установ від­повідно до п. 5 ч. 2 ст. 105 КК направляють неповнолітніх, котрі вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх заміняють, не піддаються виховному впливу та не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових захо­дів виховного характеру. До таких установ не можна направляти осіб, визна­них інвалідами, а також тих, кому згідно з висновком відповідних спеціаліс­тів перебування там протипоказане за станом здоров’я через наявність пев­них захворювань. Докладний перелік останніх наведено у п. 11 Інструкції про медичне обстеження дітей і підлітків, які направляються до загальноос­вітніх шкіл та професійних училищ соціальної реабілітації для дітей і підліт­ків, які потребують особливих умов виховання (затверджена наказом Міні­стерства охорони здоров’я та Міністерства освіти України від 5 травня 1997 р. № 137/131, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 20 серпня 1997 р. за № 328/2132; далі — Інструкція).

Необхідно також ураховувати застереження щодо протипоказань для на­правлення неповнолітніх до зазначених установ, які містяться у пунктах 12, 13  Інструкції.

До спеціальних навчально-виховних установ належать загальноосвітні школи соціальної реабілітації та професійні училища соціальної реабілітації. Їх статус визначений Законом України від 24 січня 1995 р. № 20/95-ВР «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» (з наступними змінами; далі — Закон). Мережа цих установ і положення про них затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 13 жовтня 1993 р. № 859 «Про організацію діяльності загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації та професійних училищ соціальної реабілітації» (зі змі­нами, внесеними постановою від 11 серпня 1995 р. № 646).

10. Неповнолітній, якого направлено до загальноосвітньої школи соці­альної реабілітації або професійного училища соціальної реабілітації, за своїм правовим статусом є учнем, щодо якого положеннями про ці навчально-ви­ховні установи встановлено певні обмеження.

11. Слід мати на увазі, що згідно зі ст. 8 Закону до загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації направляють неповнолітніх віком від 11 до 14 років, а до професійних училищ соціальної реабілітації — віком від 14 років.

Учнів тримають у зазначених установах у межах установленого судом строку, але не більше трьох років: у загальноосвітніх школах соціальної реа­білітації — до досягнення ними 14, у професійних училищах соціальної реа­білітації — 18 років, а у виняткових випадках (якщо це необхідно для завер­шення навчального року або професійної підготовки) за рішенням суду — відповідно 15 і 19 років.

Учні загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації, яким виповнилося  14  років, але які не стали на шлях виправлення, за рішенням суду за місцем знаходження зазначеної установи, постановленим у порядку, передбачено­му статтями 409, 411 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК), можуть бути переведені до професійного училища соціальної реабі­літації.

Дострокове звільнення зі спеціальної навчально-виховної установи уч­ня, який довів своє виправлення, провадиться за клопотанням ради школи чи училища на підставі постанови судді районного (міського) суду за міс­цем їх знаходження. До клопотання необхідно долучити особову справу уч­ня, яка має містити дані, що характеризують його ставлення до навчання і праці, а також поведінку протягом усього часу перебування у відповідній установі.

12. У постанові судді чи ухвалі суду про направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи мають бути зазначені тип цієї установи (загальноосвітня школа соціальної реабілітації чи професійне учи­лище соціальної реабілітації — залежно від віку неповнолітнього та його загальноосвітньої підготовки) і строк його тримання там, який суд визна­чає відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 105 КК, враховуючи при цьому необхідність завершення учнем навчального року в школі чи професійної підготовки в училищі.

Зазначати конкретну школу або училище та місце їх знаходження не по­трібно, оскільки це питання вирішує відповідний орган освіти. Виняток мо­жливий у випадку, коли необхідно убезпечити неповнолітнього від негатив­ного впливу з боку батьків або осіб, які можуть схилити його до вчинення нових злочинів, і тому його доцільно направити до навчально-виховної уста­нови, що знаходиться в іншій області (регіоні).

13. Відповідно до ст. 111 КПК досудове слідство у справах про застосу­вання до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру є обов’яз­ковим і провадиться за загальними правилами, встановленими названим Ко­дексом, з урахуванням особливостей провадження у справах про злочини не­повнолітніх, передбачених у розд. VIII цього Кодексу.

Справу, що надійшла від прокурора в порядку, передбаченому ст. 73 або ст. 9 КПК, для вирішення питання про застосування до неповнолітнього при­мусових заходів виховного характеру, суддя за наявності згоди з цим рішен­ням слідчого або прокурора у десятиденний строк призначає своєю поста­новою до судового розгляду із зазначенням часу й місця, а також осіб, яких необхідно викликати в судове засідання.

У разі незгоди з таким рішенням слідчого чи прокурора суд мотивова­ною постановою (ухвалою) повертає справу прокурору.

Слідчий та прокурор вправі знову ініціювати звільнення особи, яка не досягла 18 років, від кримінальної відповідальності за вчинений злочин ли­ше в разі встановлення під час досудового слідства нових підстав чи обста­вин, що свідчать про можливість виправлення цього неповнолітнього без за­стосування покарання.

Якщо ж виявлено порушення вимог КПК, без усунення яких справу не можна призначати до судового розгляду, або порушення права неповноліт­нього на захист, або неповноту чи неправильність досудового слідства, які не можуть бути усунені в судовому засіданні, суддя має мотивованою постано­вою (суд — ухвалою) з додержанням вимог, передбачених статтями 246 і 281 КПК, повернути справу прокуророві для усунення цих порушень чи для про­ведення додаткового розслідування, обов’язково зазначивши підстави свого рішення.

14. Рекомендувати головам місцевих судів на виконання вимог ч. 2 ст. 6 Закону уповноважувати своїм наказом розглядати справи про застосування примусових заходів виховного характеру найбільш кваліфікованих суддів (переважно тих, які відповідно до внутрішньої спеціалізації розглядають справи про злочини неповнолітніх), а також забезпечувати цих суддів необ­хідною методичною літературою, регулярно проводити з ними заняття з ме­тою вдосконалення професійного рівня і набуття знань у галузі дитячої та юнацької психології.

15. Розгляд справи, яка надійшла до суду в порядку, передбаченому ст. 73 чи ст. 9 КПК, провадиться за обов’язковою участю прокурора і захисника.

У судове засідання слід викликати законного представника неповноліт­нього, але його неявка не є перешкодою для розгляду справи. У виняткових випадках, коли участь такого представника може зашкодити інтересам непов­нолітнього, суд повинен своїм рішенням обмежити її відповідною частиною судового засідання або зовсім усунути певну особу від участі у розгляді спра­ви і допустити замість неї іншого законного представника.

Закритий розгляд справ зазначеної категорії допустимий за мотивованою постановою (ухвалою) суду у випадках, передбачених ст. 20 КПК.

16. Про час і місце розгляду справи про застосування до неповнолітньо­го примусового заходу виховного характеру суд відповідно до ч. 1 ст. 442 КПК повідомляє службу у справах неповнолітніх та міліцію у справах неповноліт­ніх. У судовому засіданні представники цих органів, зокрема, висловлюють думку про те, який саме примусовий захід виховного характеру буде в кон­кретному випадку найбільш ефективним.

При розгляді справи суд з’ясовує дані про особу неповнолітнього та пов­новаження законного представника; роз’яснює їм процесуальні права, перед­бачені ст. 263 КПК; приймає рішення щодо заяв і клопотань осіб, які беруть участь у розгляді справи; заслуховує пояснення неповнолітнього, його за­конного представника; перевіряє докази, що доводять або спростовують вчи­нення неповнолітнім злочину чи суспільно небезпечного діяння, та інші об­ставини, які мають істотне значення для вирішення питання про застосування примусового заходу виховного характеру. Після того як суд закінчить пере­вірку матеріалів справи, свою думку з цього питання висловлюють проку­рор, захисник, законний представник та неповнолітній.

17. Суди зобов’язані додержувати норм кримінально-процесуального закону, які гарантують неповнолітньому право на захист. Невиконання ви­мог ст. 447 КПК про розгляд справи за участю захисника неповнолітнього є істотним порушенням цього права і підставою для скасування судового рі­шення про застосування примусового заходу виховного характеру. У разі, коли неповнолітній або його законний представник не запросили захисника, суддя призначає останнього і забезпечує його участь у справі відповідно до п. 1 ч. 4 ст. 47 КПК. При цьому близьких родичів, опікунів або піклувальни­ків неповнолітнього можна допускати до участі у справі як захисників лише за наявності адвоката.

18. Під час досудового слідства та розгляду в суді справи про застосу­вання примусових заходів виховного характеру крім обставин, зазначених у ст. 64 КПК, необхідно повно й усебічно з’ясувати:

1)  дані про особу неповнолітнього — вік (число, місяць, рік народження, які мають бути підтверджені долученими до справи копіями свідоцтва чи ак­тового запису про народження), інші біографічні дані; вікові і психологічні особливості (темперамент, рівень загального розвитку, інтереси, ціннісні орі­єнтації та ін.); стан здоров’я; соціальну (суспільну) характеристику (взаємо­відносини в сім’ї та колективі, ставлення до праці, навчання, участь у суспіль­ному житті тощо). За наявності даних про розумову відсталість неповноліт­нього, не пов’язану із психічним захворюванням, має бути також з’ясовано, чи здатний він повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою мо­же керувати ними, для чого в разі потреби призначають експертизу за учас­тю спеціалістів у галузі дитячої чи юнацької психології або ж експертів-пси- хіатрів;

2)  ставлення неповнолітнього до наслідків діяння, яке він учинив;

3)  дані про батьків неповнолітнього (наявність у них судимостей, по­збавлення їх батьківських прав, їхній спосіб життя, здатність забезпечи­ти виховний вплив на неповнолітнього та постійний контроль за його пове­дінкою);

4)  обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього;

5)  наявність дорослих підбурювачів та інших осіб, які втягнули непов­нолітнього у злочинну діяльність.

Відповідно до положень гл. 36 КПК (зокрема ст. 433) та згідно з п. 2 Ін­струкції медичний огляд кожного неповнолітнього має бути проведений до розгляду справи судом, а тому він повинен звертати увагу на повноту дослі­дження цих обставин під час досудового слідства у справах, які йому напра­вив прокурор у порядку, передбаченому ст. 73 або ст. 9 КПК, та відповідно реагувати у разі недотримання органом досудового слідства цих вимог зако­ну. За відсутності даних щодо проведення медичного огляду неповнолітньо­го суд має право своєю постановою призначити його.

Якщо є підстави вважати, що неповнолітній за своїм інтелектуальним розвитком не досяг віку (14, 16 або 18 років), який відповідає даним свідоц­тва про народження чи іншого документа, необхідно призначити психолого- психіатрично-педагогічну експертизу, за допомогою якої це можна підтвер­дити або спростувати. У разі підтвердження висновком експертизи наявнос­ті у неповнолітнього розумової чи психічної відсталості (не пов’язаної із пси­хічним розладом) такого ступеня, за якого він за розвитком не відповідає ві­ку, про який свідчать документи про народження, суд має поставити на роз­гляд питання щодо визнання неповнолітнього таким, що не досяг віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність та можливе застосування при­мусових заходів виховного характеру.

19. За результатами розгляду справи суддя виносить постанову, а суд — ухвалу.

З метою здійснення контролю за виконанням рішення про застосування примусового заходу виховного характеру суд своєчасно інформує про це рі­шення уповноважених осіб служби у справах неповнолітніх та кримінальної міліції у справах неповнолітніх.

20. Якщо при розгляді кримінальної справи, яка надійшла в порядку, пе­редбаченому ч. 2 ст. 9 КПК, суд дійде висновку, що неповнолітній не потре­бує покарання, він закриває справу і застосовує до цієї особи примусові захо­ди виховного характеру, передбачені ч. 2 ст. 105 КК.

У разі необхідності застосування таких заходів до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у період від 11 років до досягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, слідчий відповідно до ст. 73 КПК ви­носить постанову про закриття кримінальної справи та про застосування до неповнолітнього зазначених заходів, після чого направляє справу разом із постановою прокурору, а прокурор — до суду, який і постановляє рішення про застосування цих заходів.

21. Роз’яснити судам, що справа про застосування примусових заходів виховного характеру щодо неповнолітнього (ст. 9 КПК) і справа з обвинува­льним висновком про притягнення до кримінальної відповідальності особи, разом із якою він вчинив суспільно небезпечне діяння, можуть бути виріше­ні в одному судовому засіданні з додержанням вимог, передбачених глава­ми 25—28 і 36 КПК.

Після закінчення судового слідства в об’єднаній справі суд, заслухавши думку прокурора і захисника із зазначених у ст. 448 КПК питань, виконує дії, передбачені статтями 318 і 319 цього Кодексу, та постановляє в нарадчій кімнаті щодо підсудного вирок, а щодо неповнолітнього — ухвалу (постано­ву) про застосування (чи незастосування) примусового заходу виховного ха­рактеру.

22. У випадках, коли кримінальна справа щодо неповнолітнього надхо­дить до суду з обвинувальним висновком, але в процесі судового слідства прокурор своєю постановою у порядку, визначеному ст. 277 КПК, змінює об­винувачення з перекваліфікацією вчинених дій за іншим законом (за яким неповнолітній через недосягнення віку, передбаченого ст. 22 КК, не може бу­ти притягнутий до кримінальної відповідальності) та одночасно відповідно до ст. 73 КПК порушує питання про закриття справи із застосуванням до не­повнолітнього примусових заходів виховного характеру, а потерпілий (його представник) заперечує проти цього і підтримує в повному обсязі раніше пред’явлене обвинувачення, суд повинен продовжити розгляд справи у за­гальному порядку і провести судові дебати. У нарадчій кімнаті за умови не­доведеності пред’явленого обвинувачення у повному обсязі, але наявності в діях неповнолітнього ознак іншого передбаченого Особливою частиною КК злочину, суб’єктом якого він за віком бути не може (тобто в разі вчинення суспільно небезпечного діяння), суд згідно зі ст. 73 КПК ухвалює рішення (постанову, ухвалу) про закриття справи та застосовує до неповнолітнього примусовий захід (заходи) виховного характеру на підставі ч. 2 ст. 97 КК.

23. У тому разі, коли в провадженні суду одночасно перебувають справа щодо неповнолітнього, яка надійшла в порядку, передбаченому ст. 73 КПК, із постановою прокурора про її закриття і застосування примусових заходів виховного характеру, а також кримінальна справа з обвинувальним виснов­ком про вчинення цим же неповнолітнім тяжкого чи особливо тяжкого зло­чину, суд вправі з дотриманням положень процесуального закону (ст. 26 КПК) об’єднати зазначені справи в одне провадження, але за результатами їх роз­гляду ухвалити два процесуальні документи: постанову (ухвалу) про за­стосування до неповнолітнього примусових заходів за вчинене ним суспіль­но небезпечне діяння, що має ознаки злочину, суб’єктом якого він згідно зі ст. 22 КК не може бути за віком, та вирок із призначенням цьому неповноліт­ньому покарання за вчинений тяжкий чи особливо тяжкий злочин (за умови доведеності пред’явленого обвинувачення та відсутності будь-яких підстав для звільнення цієї особи від кримінальної відповідальності). Постановлені таким чином судові рішення не можуть суперечити одне одному, і їх необхід­но виконувати окремо.

Суд також може об’єднати в одне провадження кілька кримінальних справ щодо одного неповнолітнього: ті, які надійшли від прокурора в поряд­ку, передбаченому ст. 9 КПК, з постановами про застосування примусових заходів виховного характеру, і/або справи з обвинувальними висновками про вчинення злочинів невеликої чи середньої тяжкості та ухвалити або один процесуальний документ — постанову про закриття справи і звільнен­ня неповнолітнього від кримінальної відповідальності за всі вчинені ним зло­чини із застосуванням до нього примусових заходів виховного характеру (за наявності до того підстав), або ж два процесуальні документи — постанову про застосування таких заходів і вирок (у разі неможливості звільнення не­повнолітнього від кримінальної відповідальності за злочини, зазначені в об­винувальних висновках).

24. Цивільний позов про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок учинення злочину чи суспільно небезпечного діяння, у справі про застосу­вання примусового заходу виховного характеру суд не вирішує (він має бути розглянутий у порядку цивільного судочинства).

25. Особу, яка відповідно до ч. 3 ст. 73 КПК поміщена до приймальни- ка-розподільника для неповнолітніх, доставляє до суду орган внутрішніх справ. У випадках, передбачених ч. 4 ст. 447 КПК, суд вправі тимчасово, стро­ком до 30 діб, помістити у приймальник-розподільник і неповнолітнього, який підлягає направленню до спеціальної навчально-виховної установи. Час пе­ребування у приймальнику-розподільнику (працівники якого і доставляють неповнолітнього до загальноосвітньої школи чи професійного училища соці­альної реабілітації) зараховується до визначеного судом строку тримання в цій установі.

26. Суди повинні приділяти більше уваги підвищенню виховного зна­чення та посиленню профілактичного впливу судових процесів у справах про злочини неповнолітніх. У кожній справі необхідно встановлювати при­чини вчинення злочинів неповнолітніми та умови, що цьому сприяли; не за­лишати без реагування виявлені у судовому засіданні недоліки в роботі на­вчальних закладів і громадських організацій та органів, які зобов’язані запо­бігати правопорушенням неповнолітніх; виносити відповідно до статей 23, 232 КПК окремі ухвали (постанови) із зазначенням конкретних обставин, за яких стало можливим учинення неповнолітнім злочину, та осіб, із чиєї вини це сталося.

Щоб підвищити ефективність цих процесуальних документів, суди (суд­ді) мають висловлювати в них конкретні пропозиції щодо заходів, спрямова­них на усунення недоліків і прогалин у вихованні неповнолітніх та недопу­щення неналежного виконання обов’язків представниками органів, служб і кримінальної міліції у справах неповнолітніх, адміністрацією шкіл, училищ чи дитячих будинків, а також реагувати на факти порушення законодавства органами досудового слідства у ході провадження у справах неповнолітніх та судами першої інстанції під час розгляду цих справ.

Для запобігання протиправній поведінці неповнолітніх, забезпечення вчасного втручання з метою її коригування та виправлення таких осіб орга­ни та служби у справах неповнолітніх повинні здійснювати соціальний пат­ронаж не тільки тих сімей, у яких є неповнолітні, схильні до такої поведінки, а й сімей, що належать до групи ризику.

27. Визнати такою, що втратила чинність, постанову Пленуму Верхов­ного Суду України від 31 травня 2002 р. № 6 «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру».

 

Покарання у виді позбавлення волі неповнолітньому засудженому має призначатися з урахуванням вимог ст. 102 КК України

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 10 лю­того 2006р. // ВВСУ. —2006. — №3. — С. 10—11

(витяг)

Слов’яносербський районний суд Луганської області вироком від 23 трав­ня 2002 р. засудив К. за ч. 2 ст. 121 КК на вісім років позбавлення волі.

Апеляційний суд Луганської області ухвалою від 20 серпня 2002 р. ви­рок щодо К. залишив без зміни.

Згідно з вироком суду К. визнано винним у тому, що він у ніч на 12 лю­того 2002 р., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, на ґрунті особис­тих неприязних стосунків під час сварки завдав руками й ногами декілька ударів П., спричинивши йому тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок чого по­терпілий помер.

У клопотанні прокурор Луганської області порушив питання про зміну судових рішень щодо К. у зв’язку з недотриманням судами вимог ст. 102 КК.

У поданні, підписаному п’ятьма суддями Верховного Суду України, та­кож порушено питання про недотримання вимог кримінального закону.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у клопотанні доводи, судді Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії дійшли висновку, що воно підлягає задоволенню з таких підстав.

Як убачається із матеріалів справи, К. вчинив злочин, за який його засу­джено за ч. 2 ст. 121 КК, у сімнадцятирічному віці.

Відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 102 КК особі, що не досягла на час вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, за вчинення тяжкого злочину може бути призначене покарання у виді позбавлення волі на строк, не більший ніж сім років.

Однак суд першої інстанції з порушенням вимог ст. 102 КК призначив К. покарання у виді восьми років позбавлення волі, а апеляційний суд під час розгляду кримінальної справи цієї помилки не виправив.

З  огляду на наведене судді Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України клопотання прокурора Луганської області задовольнили: вирок Слов’яносербського районного суду Луганської області від 23 травня 2002 р. та ухвалу Апеляційного суду цієї ж області від 20 серпня 2002 р. змінили, зменшивши за ч. 2 ст. 121 КК засудже­ному покарання до семи років позбавлення волі.

 

Неповнолітнього засудженого може бути звільнено від покарання з випробуванням на підставі ст. 104 КК України.

Вчинення крадіжки з проникненням у приміщення необґрунтовано кваліфіковано судом як крадіжка з проникненням у житло

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 11 лис­топада 2005р. //ВВСУ. —2006. — № 3. — С. 11—12

(витяг)

Ужгородський міський суд Закарпатської області вироком від 29 квітня 2002 р. Ч. засудив: за ч. 3 ст. 185 КК — на чотири роки позбавлення волі; за ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК — на три роки позбавлення волі; за ч. 2 ст. 185 КК — на два роки позбавлення волі; за ч. 2 ст. 289 КК — на п’ять років позбавлення волі.

На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів йому остаточно визначено п’ять років позбавлення волі. Відповідно до статей 75 і 76 КК засудженого звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком три роки та покладено на нього обов’язок повідомляти органи кримінально- виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи або навчання.

В апеляційному та касаційному порядку справа щодо Ч. не розглядалася.

Ч. визнано винним у вчиненні таких злочинів.

18 грудня 2000 р. він за попередньою змовою з не встановленими слідством особами викрав з проникненням у приміщення майно С. на загальну суму 4 тис. 500 грн, що заподіяло потерпілій значної шкоди, а також майно С. І. на загальну суму 186 грн.

2  січня 2001 р. Ч. за попередньою змовою з не встановленими слідством особами викрав шляхом проникнення у приміщення редакції газети майно С. на загальну суму 9 тис. 644 грн, що заподіяло потерпілій значної шкоди.

У ніч з 30 листопада на 1 грудня 2001 р. він за попередньою змовою з не встановленою слідством особою незаконно заволодів належним С. автомо­білем вартістю 4 тис. 49 грн, із салону якого викрав майно на загальну суму 136 грн. Через деякий час після вчиненого Ч. за попередньою змовою з тією ж особою, розбивши вітрину магазину, намагався проникнути до нього й ви­красти майно, але свій умисел до кінця не довів, оскільки був затриманий працівниками міліції.

У клопотанні Ч. та його захисник порушили питання про перегляд ви­року в порядку виключного провадження у зв’язку з неправильним застосу­ванням судом кримінального закону при звільненні засудженого від відбу­вання покарання з випробуванням.

Перевіривши матеріали справи та наведені у клопотанні доводи, судді Су­дової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії дійшли вис­новку, що клопотання підлягає задоволенню, а вирок — зміні з таких підстав.

Як убачається з матеріалів справи, Ч. вчинив злочини, за які його засу­див Ужгородський міський суд Закарпатської області вироком від 29 квітня 2002 р., у неповнолітньому віці.

Однак суд першої інстанції при звільненні Ч. від відбування призначе­ного покарання з випробуванням зазначену обставину не врахував, замість ст. 104 КК застосував до нього ст. 75 цього Кодексу і встановив йому іспито­вий строк три роки, тоді як при звільненні неповнолітнього від відбування покарання йому може бути установлений іспитовий строк тривалістю від од­ного до двох років. Тому вирок в цій частині підлягає зміні з установленням іспитового строку в межах, передбачених ч. 3 ст. 104 КК.

Крім того, з постановленого щодо Ч. вироку підлягає виключенню така кваліфікуюча ознака злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК, як крадіжка, по­єднана з проникненням у приміщення, з таких підстав.

Суд установив, що Ч. викрав особисте майно потерпілих С. і С. І. із при­міщення 18 грудня 2000 р. і 2 січня 2001 р., тобто ще коли був чинним КК 1960 р., у ч. 3 ст. 140 якого передбачалася відповідальність за вчинення кра­діжки особистого майна особи, поєднаної із проникненням у житло, а не при­міщення.

Вчинення крадіжки, поєднаної із проникненням у приміщення, незалежно від форми власності майна, передбачене ч. 3 ст. 185 КК. Тому на підставі ст. 5 КК зазначена кваліфікуюча ознака злочину підлягає виключенню із вироку.

З огляду на наведене судді Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України клопотання засуджено­го Ч. та його захисника задовольнили: вирок Ужгородського міського суду Закарпатської області від 29 квітня 2002 р. змінили, виключивши з обви­нувачення щодо крадіжки особистого майна С. і С. І. кваліфікуючу ознаку злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК, а саме крадіжку, поєднану з проник­ненням у приміщення, та на підставі ст. 104 КК звільнили Ч. від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком два роки та поклали на нього обов’язок повідомляти органи кримінально-виконавчої си­стеми про зміну місця проживання, роботи або навчання.

 

Вирок змінено, оскільки при призначенні покарання не було врахо­вано, що із заробітку неповнолітнього, засудженого до виправних робіт, відрахування в дохід держави не може перевищувати 10%

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 14 березня 2006 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 50—53

(витяг)

Вироком колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляцій­ного суду Одеської області від 20 жовтня 2005 р., яким Г. засуджена за 2 пунк­тами 9, 12 ст. 115 КК України на 10 років позбавлення волі, за ст. 304 КК України — на 3 роки позбавлення волі, за ч. 1 ст. 125 КК України на 1 рік ви­правних робіт з утриманням 20% заробітку.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточно визна­чено 10 років позбавлення волі.

С. О. засуджена за ч. 2 пунктами 9, 12 ст. 115 КК України із застосуван­ням ст. 69 КК України на 6 років позбавлення волі, ч. 1 ст. 125 КК України — на 1 рік виправних робіт з утриманням 20% заробітку.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточно визна­чено 6 років позбавлення волі.

За вироком суду Г. і С. О. визнані винними в тому, що вони 17 квітня 2004 р. приблизно о 13 год. 30 хв. у будинку по вул. Шевченка під час вжи­вання спиртних напоїв разом із С. Г. під час сварки, що виникла на ґрунті особистих неприязних стосунків, по черзі завдали останній кілька ударів по обличчю, спричинивши їй легкі тілесні ушкодження. Після чого потерпіла С. Г. повідомила їм про свій намір звернутися в органи міліції з цього приводу.

Побоюючись бути викритими в умисному заподіянні легких тілесних ушкоджень, з 16-ї до 17-ї години цього самого дня Г. і С. О., діючи за по­передньою змовою, вчинили умисне вбивство С. Г. шляхом удушення її по­душкою.

Крім того, Г., знаючи про неповнолітній вік С. О., втягнула її в злочинну діяльність, у результаті чого остання вчинила вмисне вбивство.

У касаційній скарзі засуджена Г., визнаючи свою вину у вбивстві потер­пілої, стверджує, що не знала про неповнолітній вік С. О., і просить виправ­дати її за ст. 304 КК України.

Засудженою С. О. також було подано касаційну скаргу, яку вона відкли­кала 25 січня 2006 р.

Заслухавши доповідь судді, міркування прокурора про залишення вироку без змін, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скар­ги, колегія суддів вважає, що скарга засудженої Г. задоволенню не підлягає.

Висновки суду про винність Г. і С. О. в умисному вбивстві потерпілої С. Г., вчиненому нею за попередньою змовою з групою осіб з метою прихо­вати інший злочин, підтверджуються сукупністю зібраних у справі доказів, яким суд дав належну оцінку.

Так, Г. під час допитів за участю захисника-адвоката детально і послідов­но показувала, що, коли С. Г. стала їх ображати, С. О. у відповідь на це нанес­ла їй кілька ударів по обличчю, і вона також вдарила потерпілу, на що та при­грозила їм повідомленням у міліцію. Тоді, вийшовши у гараж, вона запропо­нувала С. О. задушити С. Г., на що та погодилася. Разом вони завели С. Г., яка перебувала в стані сильного алкогольного сп’яніння, в сусідню кімна­ту, де поклали на підлогу і стали притискати подушку їй до обличчя, поки не впевнилися, що потерпіла мертва. А через кілька днів вони по телефону повідомили в міліцію про вчинений ними злочин.

Такі свідчення Г. у деталях узгоджуються зі свідченнями С. О., яка на досудовому слідстві в присутності захисника-адвоката визнала, що, образив­шись на С. Г., першою стала завдавати їй удари по обличчю, потім до неї при­єдналася Г. і, побоюючись заяви потерпілої в міліцію, за пропозицією остан­ньої вони задушили С. Г. подушкою.

Свідчення засуджених підтверджуються даними протоколів відтворен­ня обстановки і обставин події та показаннями свідків Н., К., С. А. проте, що самі засуджені повідомили їм про скоєння ними вбивства.

За даними висновку судово-медичної експертизи смерть С. Г. настала внаслідок механічної асфіксії в результаті закриття носа і рота.

Також проведеною експертизою встановлено наявність у С. Г. легких ті­лесних ушкоджень, які виникли від дії тупих предметів незадовго до настан­ня смерті, що підтверджує факт її побиття Г. і С. О.

Твердження Г. про незаконність її засудження за ст. 304 КК України є безпідставними.

Обставини справи, зокрема те, що засуджені тривалий час підтримували дружні стосунки між собою і Г. була присутня на святкуванні С. О. 16-річчя, свідчать про те, що вона знала про неповнолітній вік останньої.

Крім того, Г. на досудовому слідстві і в судовому засіданні вказувала на те, що саме за її пропозицією вони задушили потерпілу подушкою, що узго­джується з показами С. О. з цього приводу.

Таким чином, причиною виникнення у С. О. наміру і бажання вбити С. Г. та приводом її дій, спрямованих на позбавлення потерпілої життя, стала саме пропозиція Г., що правильно оцінено судом як втягнення неповнолітньої в зло­чинну діяльність.

Отже, дії С. О. і Г. правильно кваліфіковані судом за ч. 2 пунктами 9, 12 ст. 115, ч. 1 ст. 125 таст. 304 КК України.

Перевіркою матеріалів справи не встановлено даних, які б свідчили про порушення вимог кримінально-процесуального законодавства під час досу- дового та судового слідства.

Водночас вирок щодо С. О. відповідно до ст. 395 КПК України підлягає зміні.

Матеріалами справи встановлено, що інкриміновані дії С. О. вчинила, бу­дучи неповнолітньою особою.

Судом при призначенні покарання не враховано положень ст. 100 КК України, якими передбачено, що розмір відрахувань у дохід держави вдвічі менший для неповнолітніх, ніж для дорослих, і не може перевищувати 10%, тому він підлягає відповідному зменшенню.

Покарання призначено Г. і С. О. відповідно до вимог ст. 65 КК України.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу за­судженої Г. залишила без задоволення.

Вирок колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляцій­ного суду Одеської області щодо Г. залишила без змін, а щодо С. О. відповід­но до ст. 395 КПК України у частині призначення їй покарання за ч. 1 ст. 125 КК України змінила, зменшивши розмір відрахування в дохід держави із її заробітку до 10%.

Вважати С. О. засудженою за ч. 2 пунктами 9, 12 ст. 115, ч. 1 ст. 125 КК України на підставі ст. 70 КК України на 6 років позбавлення волі.

В іншій частині вирок залишити без змін.

 

Перелік видів покарань, які можуть бути застосовані до неповноліт­ньої особи, визначений у ст. 98 КК України.

Застосування до неповнолітніх, які на час постановлення вироку не досягли шістнадцятирічного віку, покарання у виді обмеження волі законом не передбачено

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України від 19 грудня 2006 р. // ВВСУ. — 2007. — № 4. — С. 32—33

(витяг)

Кіровський районний суд м. Кіровограда вироком від 21 червня 2005 р. засудив Р. за ч. 2 ст. 187 КК на вісім років позбавлення волі з конфіскацією майна, за ч. 3 ст. 357 КК — на два роки обмеження волі. На підставі ст. 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим йому визначе­но вісім років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Цим вироком також засуджено М. і Р. А., судові рішення щодо яких не оскаржено.

Постановлено також солідарно стягнути: з Р. і Р. А. на користь Ш. 600 грн матеріальної та 1 тис. грн моральної шкоди; з Р. і М. на користь Л. — 1 тис. 377 грн, С. — 624 грн, Г. — 710 грн матеріальної та по 1 тис. грн моральної шкоди кожному.

Апеляційний суд Кіровоградської області ухвалою від 18 жовтня 2005 р. вирок суду щодо Р. за епізодом вчинення розбою 23 січня 2005 р. змінив: пе­рекваліфікував його дії з ч. 2 ст. 187 на ч. 2 ст. 186 КК та призначив йому за цією статтею покарання у виді чотирьох років позбавлення волі; пом’якшив засудженому покарання, призначене за ч. 2 ст. 187 КК, до семи років позбав­лення волі, а на підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 187, ч. 3 ст. 357 КК, остаточно визначив йому сім років позбав­лення волі.

З вироку також виключено рішення суду про застосування до Р. додатко­вого покарання у виді конфіскації майна. У решті вирок залишено без зміни.

Згідно з вироком суду Р. визнано винним у вчиненні таких злочинів.

22 січня 2005 р. він за попередньою змовою з Р. А. відкрито викрав у Ш. мобільний телефон зі стартовим пакетом загальною вартістю 770 грн.

2  лютого 2005 р. він за попередньою змовою з М. і не встановленими слідством особами, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, напав на Л., заподіявши йому легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров’я, і заволодів майном потерпілого на загальну суму 1 тис. 377 грн та його особистими документами — посвідченням водія і технічним паспор­том на автомобіль. 8 лютого 2005 р. Р. за попередньою змовою з М. і не вста­новленими слідством особами, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, вчинив розбійний напад на С. і Г., поєднаний із насильством, небезпечним для їхнього життя та здоров’я, та заволодів майном потерпілих відповідно на загальні суми 624 і 710 грн.

У касаційній скарзі засуджений Р. просив змінити судові рішення і по­м’якшити покарання. Він мотивував це тим, що апеляційний суд переквалі­фікував його дії за епізодом 23 січня 2005 р. на ч. 2 ст. 186 КК, якою передба­чене менш тяжке покарання, проте покарання за цією статтею не пом’якшив.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, проте вирок і ухвала підлягають зміні в по­рядку, передбаченому ст. 395 КПК, з таких підстав.

Висновок суду про доведеність винуватості Р. у вчиненні зазначених зло­чинів відповідає фактичним обставинам справи, підтверджується дослідже­ними судом доказами, що в касаційній скарзі не оспорюється.

Дії Р. кваліфіковано за ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 187, ч. 3 ст. 357 КК правильно, а призначене покарання за цими статтями, крім ч. 3 ст. 357, відповідає вимо­гам ст. 65 цього ж Кодексу.

При призначенні покарання за ч. 3 ст. 357 КК суд помилково застосував до Р. обмеження волі.

Відповідно до матеріалів справи засуджений вчинив злочини у неповно­літньому віці.

Згідно зі ст. 98 КК до неповнолітніх як основні покарання можуть бути застосовані лише штраф, громадські та виправні роботи, арешт і позбавлен­ня волі на певний строк, а як додаткові — штраф і позбавлення права обійма­ти певні посади або займатися певною діяльністю.

Застосування до осіб, які на час постановлення вироку не досягли шіст­надцятирічного віку, таких покарань, як громадські та виправні роботи, а та­кож арешту законом не передбачено.

Перелік видів покарань, визначений у ст. 98 КК, є вичерпним. Інші основ­ні та додаткові покарання до неповнолітніх не застосовуються, навіть якщо на час розгляду справи судом вони досягли повноліття. Обмеження волі як вид покарання в зазначений перелік не входить.

Допущена судом помилка підлягає виправленню шляхом призначення за ч. 3 ст. 357 КК замість покарання у виді обмеження волі покарання у виді арешту з дотриманням вимог ст. 101 КК та з урахуванням того, що засудже­ний на час постановлення вироку досяг шістнадцятирічного віку.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України вирок Кіровського районного суду м. Кірово­града від 21 червня 2005 р. та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської об­ласті від 18 жовтня 2005 р. щодо Р. у порядку, передбаченому ст. 395 КПК, змінила: призначила йому тридцять діб арешту за ч. 3 ст. 357 КК замість по­карання у виді двох років обмеження волі. Постановлено також вважати Р. засудженим за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 187 і ч. 3 ст. 357 КК, до покарання, призначеного судом апеляційної інстанції.

 

Відповідно до ч. 3 ст. 61 КК України покарання у виді обмеження во­лі не застосовується до неповнолітніх

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 19 жовтня 2006 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 1(3). — С. 19—20

(витяг)

Вироком Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 21 березня 2006 р. Р. засуджено зач. 1 ст. 296 КК України на 2 роки обмежен­ня волі.

На підставі ст. 75 КК України Р. звільнено від відбування покарання з випробуванням та іспитовим строком 1 рік.

В апеляційному порядку справа не переглядалась.

Р. засуджено за хуліганські дії, що супроводжувалися особливою зухва­лістю, за таких обставин. 15 січня 2006 р. близько 19 год. засуджений, перебу­ваючи у стані алкогольного сп’яніння, на дискотеці в СПТУ-40 перекинув музичну колонку. На зауваження потерпілого М. став висловлюватися нецен­зурною лайкою, намагався його вдарити та вчинити бійку. Упродовж при­близно години продовжував хуліганські дії, не реагуючи на прохання припи­нити дії.

У касаційному поданні заступник прокурора області просив скасувати вирок щодо Р. і направити кримінальну справу на новий судовий розгляд. Посилався на неправильне застосування кримінального закону в частині призначення останньому покарання, зазначав, що обмеження волі не може бути застосоване до неповнолітньої особи, якою на момент винесення виро­ку був засуджений.

Заслухавши доповідача, прокурора, яка підтримала касаційне подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що касаційне подання підлягає частковому задоволен­ню на таких підставах.

Доведеність винності Р. у вчиненні інкримінованого йому злочину ґрун­тується на сукупності зібраних у справі доказів, що не оспорюється у каса­ційному поданні.

Обираючи покарання Р. у виді обмеження волі, суд не взяв до уваги, що він на момент постановлення вироку був неповнолітнім, чим порушив вимо­ги ч. 3 ст. 61 КК України, згідно з якими обмеження волі до таких осіб не мо­же бути застосоване.

Для скасування вироку з направленням справи на новий судовий роз­гляд підстав немає, оскільки під час повторного розгляду справи суд першої інстанції не може призначити Р. інше покарання з передбачених санкцією за­значених норм.

Інші міри покарання (штраф та арешт), передбачені цим законом, не мо­жуть бути застосовані, оскільки вироком суду щодо Р. застосовано ст. 75 КК України, згідно з якою звільнення особи від відбування покарання з випро­буванням можливе в разі призначення їй покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі та позбав­лення волі на строк не більше 5 років. Оскільки в касаційному поданні не по­рушене питання про необґрунтоване застосування ст. 75 КК України у зв’язку з невідповідністю його ступеню тяжкості злочину та особі засудженого, каса­ційний суд позбавлений можливості скасувати вирок на цих підставах для призначення Р. іншого покарання, передбаченого санкцією ч. 1 ст. 296 КК України, але без застосування ст. 75 КК України.

Таким чином, з огляду на роз’яснення, що містяться в п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кри­мінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7, з урахуванням того, що Р. не може бути призначено жодне з покарань, передбачених санкцією зако­ну, за яким він засуджений, його необхідно звільнити від призначеного пока­рання.

За таких обставин на підставі ст. 371 КПК України у зв’язку з непра­вильним застосуванням кримінального закону вирок підлягає зміні.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Кіровоградської області задовольнила частково, вирок Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 21 березня 2005 р. щодо Р. змінила. Засудженого від покарання звільнила.

 

Відповідно до положень п. 3 ч. 3 ст. 102 КК України покарання у ви­гляді позбавлення волі призначається неповнолітньому за тяжкий злочин — на строк не більше 7 років

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 27квіт­ня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах//Криміналь­не судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 49—50

(витяг)

Вироком Єнакіївського міського суду Донецької області від 11 лютого 2004 р. С. засуджено за ч. 2 ст. 121 КК України на 8 років позбавлення волі.

С. визнано винуватим у тому, що він 16 вересня 2003 р. у нетверезому стані вдома, в м. Єнакієве, під час сварки з неприязні умисно наніс Ф. мно­жинні удари руками і ногами, заподівши їй тяжкі тілесні ушкодження, від яких потерпіла померла.

В апеляційному порядку справа не переглядалась.

У клопотанні прокурор просив змінити зазначений вирок та за правила­ми п. 3 ч. 3 ст. 102 КК України пом’якшити покарання С. до 7 років позбав­лення волі, оскільки злочин, за який його засуджено, він учинив у неповно­літньому віці.

У поданні п’яти суддів Верховного Суду України порушено питання про внесення клопотання на судовий розгляд та наведені підстави для зміни зазначеного вироку Єнакіївського міського суду Донецької області щодо С.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, прокурора, який підтримав клопотання, перевіривши матеріали справи та обговоривши дово­ди клопотання, судді Верховного Суду України вважають, що клопотання підлягає задоволенню на таких підставах.

Відповідно до положень п. 3 ч. 3 ст. 102 КК України покарання у виді по­збавлення волі призначається неповнолітньому за тяжкий злочин — на строк не більше 7 років.

Як убачається з матеріалів справи, С. вчинив злочин, передбачений ч. 2 ст. 121 КК України, у неповнолітньому віці. Цей злочин класифікується тя­жким (ст. 12 КК України).

Отже, суд мав призначати покарання С. з обов’язковим дотриманням правил ст. 102 КК України, але не зробив цього.

Оскільки суд припустився помилки у застосуванні кримінального зако­ну, то вирок підлягає зміні — покарання С. має бути зменшено до 7 років по­збавлення волі.

На підставі наведеного та керуючись статтями 4004, 4009, 40010 КПК України, Верховний Суд України ухвалив клопотання прокурора задоволь­нити.

Вирок Єнакіївського міського суду Донецької області від 11 лютого 2004 р. щодо С. змінити. Знизити покарання С. за ч. 2 ст. 121 КК України до 7 років позбавлення волі.

Рекомендувати місцевому суду уточнити в порядку ст. 409 КПК України дату винесення вироку щодо засудженого С.

 

Відповідно до ч. 3 ст. 61 КК України такий вид покарання, як обме­ження волі, до неповнолітніх не застосовується.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням застосову­ється до неповнолітніх згідно зі ст. 104 КК України лише у разіїх засу­дження до позбавлення волі

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 лютого 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 50—51

(витяг)

Вироком Барвінківського районного суду Харківської області від 29 ве­ресня 2005 р. П. засуджений за ч. 1 ст. 309 КК України на 1 рік обмеження волі.

На підставі ст. 75 КК України П. звільнений від відбування покарання з іспитовим строком на 1 рік та зобов’язаний повідомляти органи криміналь­но-виконавчої системи про зміну місця проживання.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

П. визнаний винним у тому, що він 31 липня 2005 р. на пустирі за с. Ко- товка Барвінківського району незаконно придбав, удома в с. Котовка вигото­вив і зберігав без мети збуту 29,3 г марихуани.

У касаційному поданні перший заступник прокурора Харківської області стверджує, що суд неправильно застосував ст. 61 КК України та не врахував правила, передбачені ст. 104 КК України, і просив вирок щодо П. скасувати, а справу передати на новий судовий розгляд.

Заслухавши доповідача, думку прокурора на підтримання касаційного подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи подання, ко­легія суддів вважає, що подання прокурора підлягає задоволенню.

На момент постановлення вироку П. був неповнолітнім і його вік стано­вив 17 років. Відповідно до ч. 3 ст. 61 КК України такий вид покарання, як обмеження волі, до неповнолітніх не застосовується. Звільнення від відбу­вання покарання з випробуванням застосовується до неповнолітніх з ураху­ванням положень, передбачених ст. 104 КК України, згідно з якою таке зві­льнення може бути застосоване до неповнолітнього лише у разі засудження його до позбавлення волі. Отже, постановляючи вирок, суд неправильно за­стосував положення статей 61, 104 КК України, у зв’язку з чим вирок підля­гає скасуванню. Колегія суддів звертає увагу також на те, що передбачений у п. 3 ст. 76 КК України обов’язок повідомляти органи кримінально-виконав­чої системи про зміну місця проживання був покладений на П. судом без по­силання на відповідну норму кримінального закону.

На підставі наведеного, керуючись статтями 395, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційне подання першого заступника прокурора Харківської області за­довольнила.

Вирок Барвінківського районного суду Харківської області від 29 верес­ня 2005 р. щодо П. скасувала, справу направила на новий судовий розгляд.

 

Відповідно до п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства у спра­вах про злочини неповнолітніх» від 16 квітня 2004 р. № 5, якщо санк­цією закону, за яким засуджується неповнолітній, передбачено лише такі види покарання, які з огляду на вік підсудного чи його стан не мо­жуть до нього застосовуватися, суд звільняє його від кримінальної від­повідальності та відповідно до ст. 7 КПК України закриває кримінальну справу.

Згідно з вимогами ст. 98 КК України до неповнолітнього не може бути застосоване таке додаткове покарання, як конфіскація майна

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 8 лютого 2007р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 51—54

(витяг)

Вироком Гусятинського районного суду Тернопільської області від 12 лип­ня 2006 р. Ю. А. засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі; за ч. 2 ст. 307 КК України на 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна, яке належить йому на праві власності, а на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів призначено 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна, яке є його власністю.

На підставі ст. 75 КК України Ю. А. звільнено від покарання з випробу­ванням з іспитовим строком 2 роки та покладено обов’язки, передбачені ст. 76 КК України.

М. засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України на 5 років позбавлення волі; за ч. 2 ст. 186 КК України на 4 роки позбавлення волі; за ч. 1 ст. 296 КК України на 3 роки обмеження волі, а на підставі ст. 70 КК України за сукупністю зло­чинів остаточно призначено 5 років позбавлення волі.

На підставі ст. 104 КК України М. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки, з покладанням обов’язків, пе­редбачених ст. 76 КК України.

В апеляційному порядку вирок не переглядався.

Цим вироком засуджено також В., П., К. та Ю. В., вирок щодо яких у ка­саційному порядку не оскаржено і щодо них не внесено касаційного подання.

Зазначеним вище вироком Ю. А. визнано винним у вчиненні таємного викрадення чужого майна із проникненням у сховище, за попередньою змо­вою групою осіб, та у незаконному придбанні, виготовленні, зберіганні та збу­ті наркотичних засобів у великих розмірах, а М. — у вчиненні таємного ви­крадення чужого майна з проникненням у житло, сховище, за попередньою змовою групою осіб, а також відкритого викрадення майна із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя і здоров’я потерпілої З., та хулі­ганства, під час якого ним було заподіяно матеріальну шкоду.

Як визнав встановленим суд, приблизно у третій декаді квітня 2003 р. Ю. В. за попередньою змовою із К. та М. протягом одного дня двічі проника­ли у приміщення цеху ТОВ «Копичинецький переробний сільськогосподар­ський комбінат» та викрали майно підприємства на загальну суму 2881 грн 17 коп.

У той же період зазначені вище особи вчинили ще дві крадіжки із зазна­ченого підприємства відповідно на суму 600, 880 грн, а через два дні від попе­редньої крадіжки Ю. В., К. і Л. у такий самий спосіб із зазначеного підприєм­ства викрали майно підприємства на суму 90 грн.

Через два дні від попередньої крадіжки Ю. В., за попередньою змовою з Ю. А., К. та П., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, двічі (вранці та в обідню пору) проникали на територію Копичинецького ковбасного цеху та викрали майно цього підприємства на суму відповідно 297 та 674 грн.

У третій декаді квітня 2003 р. Ю. В., за попередньою змовою із К., про­никли на територію ТОВ «Адоніс» та викрали майно підприємства на за­гальну суму 2576 грн 63 коп.

У ніч на 16 червня 2003 р. П. за попередньою змовою із М., проникнув­ши на територію домогосподарства В., що у м. Копичинці, таємно викрали її майно на суму 646 грн 80 коп.

У ніч на 18 червня 2003 р. П. із М. проникли у продуктовий кіоск Г., що у м. Копичинці, звідки викрали її майно на суму 155 грн 2 коп.

Протягом червня—липня 2003 р. Ю. А. на центральному смітнику в м. Ко­пичинці назбирав рослини конопель у кількості 24,85 г, що зберігав за міс­цем помешкання К. Р., які 11 липня 2003 р. двічі збув працівникам міліції при проведенні оперативної закупівлі у кількості 13,35 та 11,5 г по 20 грн від­повідно.

У ніч на 8 лютого 2004 р. П., Ю. В. та М., перебуваючи у стані алкоголь­ного сп’яніння, із двору домогосподарства С. у м. Копичинці таємно викрали її майно на суму 140 грн.

Ті самі особи тієї ж ночі вчинили ряд крадіжок чужого майна, зокрема з двору та підвального приміщення на загальну суму 1450 грн; з двору — май­но К. І. на суму 120 грн; з домогосподарства С. П. на суму 185 грн, Б. — на су­му 460 грн, Н. — на суму 350 грн.

Крім цього, тієї самої ночі М., перебуваючи у стані алкогольного сп’я­ніння, проник у каплицю (м. Копичинці), збудовану і прикрашену на кошти Щ., де з хуліганських спонукань пошкодив майно, вікна та двері, завдавши Щ. матеріальну шкоду на загальну суму 420 грн.

У ніч з 6 на 7 травня 2005 р. М. за попередньою змовою із не встановле­ною слідством особою, проникнувши у будинок у тому ж місті, таємно ви­крали майно О. на загальну суму 703 грн.

Крім того, 30 листопада 2005 р. в 19 год. у м. Копичинці М., застосовую­чи насильство, яке не є небезпечним для життя та здоров’я, відкрито викрав майно З. на загальну суму 64 грн.

У касаційному поданні заступник прокурора Тернопільської області, не оскаржуючи висновків суду щодо юридичної оцінки та кваліфікації дій засу­джених Ю. А. і М., вважає, що суд неправильно застосував кримінальний за­кон, призначаючи покарання цим засудженим. Зазначив, що суд, призначив­ши Ю. А. покарання за ч. 2 ст. 307 КК України та за сукупністю злочинів у виді 5 років позбавлення волі і додаткове — у виді конфіскації майна, звіль­нивши його від цього покарання на підставі ст. 75 КК України, порушив ст. 77 КК України, якою не передбачено конфіскації майна.

Крім того, прокурор зазначає, що призначаючи покарання М. за ч. 1 ст. 296 КК України, суд не урахував, що той є неповнолітнім, і на порушення ст. 61 КК України призначив йому такий вид покарання, як обмеження волі. Просив змінити вирок суду щодо Ю. А. і М., виключити вказівку суду щодо Ю. А. про призначення додаткового виду покарання конфіскації майна, а що­до М., у зв’язку із тим, що ч. 1 ст. 296 КК України не передбачає таких видів покарань, які можуть бути застосовані до нього, визнати його винним у цьо­му злочині без призначення покарання. В іншій частині вирок залишити без зміни.

Заслухавши доповідача, думку прокурора на підтримку касаційного по­дання та необхідність зміни судових рішень щодо Ю. А. та М. на підставах, наведених у касаційному поданні, перевіривши матеріали справи та обгово­ривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню.

Висновок суду про доведеність винності Ю. А. та М. у вчиненні інкримі­нованих їм злочинів та правильності кваліфікації його дій ґрунтується на до­статніх та допустимих доказах, які досліджені в судовому засіданні та в каса­ційному поданні не оспорюються.

Водночас призначаючи засудженим Ю. А. та М. покарання, суд допус­тив помилку у застосуванні кримінального закону, а тому вирок у цій части­ні підлягає зміні.

Як убачається із матеріалів справи, Ю. А. було визнано винуватим і за­суджено, крім ч. 3 ст. 185 КК України, за ч. 2 ст. 307 КК України до 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна, яке є його власністю, а за сукупніс­тю злочинів остаточно на 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Однак на момент вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 309 КК Украї­ни, — 3 червня 2003 р. — Ю. А. був неповнолітнім.

Відповідно вимог ст. 98 КК України до неповнолітнього не можуть бути застосовані такі додаткові види покарання, як конфіскація майна.

Отже, вказівка суду про застосування до Ю. А. додаткового покарання у виді конфіскації майна підлягає виключенню з вироку суду.

Крім того, призначаючи покарання за ч. 1 ст. 296 КК України засудже­ному М., який є неповнолітнім, суд порушив вимоги ст. 98 КК України, при­значивши йому покарання у виді обмеження волі, тоді як зазначена стаття наводить виключний перелік покарань, що можуть бути застосовані до непо­внолітніх, і такого виду покарання в ній не зазначено.

Відповідно п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочи­ни неповнолітніх», якщо санкцією закону, за яким засуджується неповноліт­ній, передбачено лише такі види покарань, які з огляду на вік підсудного чи його стан не можуть до нього застосовуватися, суд звільняє його від криміна­льної відповідальності та згідно зі ст. 7 КПК України закриває кримінальну справу.

Отже, вказівка суду про призначення покарання М. за ч. 1 ст. 296 КК України у виді обмеження волі підлягає виключенню з вироку, а справа в цій частині — закриттю на підставі ст. 7 КПК України.

Враховуючи викладене, вирок суду в частині призначення покарання за­судженим Ю. А. та М. підлягає зміні.

Керуючись статтями 395, 396 КК України, колегія суддів Судової пала­ти у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалила касаційне по­дання заступника прокурора Тернопільської області задовольнити.

Вирок Гусятинського районного суду Тернопільської області від 12 лип­ня 2006 р. щодо Ю. А. та М. змінити.

Виключити з вироку щодо Ю. А. у частині призначення за ч. 2 ст. 307 КК України та за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 185 КК України і ч. 2 ст. 307 КК України, призначення додаткового покарання у виді конфіс­кації майна.

Виключити із вироку щодо М. вказівку суду про призначення йому за ч. 1 ст. 296 КК України покарання у виді 3 років обмеження волі, а справу в цій частині на підставі ст. 7 КПК України закрити.

В іншій частині вирок залишити без зміни.

 

Відповідно до ч. 3 ст. 105 КК України тривалість заходів виховного характеру, передбачених у пунктах 2 та 3 ч. 2 цієї статті, встановлю­ються судом, який їх призначає

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 квітня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С.55

(витяг)

Постановою Романівського районного суду Житомирської області від 30 січня 2006 р. закрито провадження у справі про вчинення С. суспільно не­безпечного діяння, передбаченого ч. 1 ст. 263 КК України.

Щодо С. застосовано примусовий захід виховного характеру у вигляді передачі його під нагляд матері С. О.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

С. у кінці квітня 2004 р. у домогосподарстві своєї матері у смт Романів незаконно виготовив вогнепальну зброю, яку незаконно зберігав до 15 лис­топада 2005 р., носив при собі та використовував для стрільби, тобто вчинив суспільно небезпечне діяння, передбачене ч. 1 ст. 263 КК України.

У касаційному поданні прокурор просив постанову щодо С. скасувати і передати справу на новий судовий розгляду зв’язку з тим, що суд порушив вимоги ч. 3 ст. 105 КК України, не встановивши тривалості заходів виховно­го характеру, застосованих щодо С.

Заслухавши доповідача, думку прокурора на підтримання касаційного подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи подання, ко­легія суддів вважає, що касаційне подання прокурора підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 3 ст. 105 КК України тривалість заходів виховного ха­рактеру, передбачених у пунктах 2 та 3 ч. 2 цієї статті, встановлюється судом, який їх призначає. Стосовно малолітнього судом застосовано примусовий захід виховного характеру, передбачений п. 3 ч. 2 ст. 105 КК України. Однак місцевий суд не встановив тривалості цього заходу виховного характеру, тобто неправильно застосував кримінальний закон, у зв’язку з чим постано­ва місцевого суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий судовий розгляд.

На підставі наведеного, керуючись статтями 395, 396 КПК України, ко­легія суддів судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційне подання заступника прокурора Житомирської області задово­льнила. Постанову Романівського районного суду Житомирської області від 29  січня 2006 р. щодо С. скасувала, а справу передала на новий судовий роз­гляд.