СУДИМІСТЬ^[1]

Пост. ПВСУ від 26 грудня 2003 р. № 16 «Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості» // ВВСУ. — 2004. — №2. — С. 9—11

Попередню судимість засудженого не може бути враховано при при­значенні покарання, якщо її знято або погашено в установленому законом порядку

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 14 лютого 2006 р. // ВВСУ. — 2006. — № 6. — С. 29—30

(витяг)

Шевченківський районний суд м. Чернівців вироком від 18 серпня 2004 р. засудив Ш. за ч. 1 ст. 187 КК на три роки позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспи­товим строком два роки та покладено на нього обов’язки, передбачені ст. 76 КК, а саме: не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозво­лу органу кримінально-виконавчої системи, повідомляти цей орган про змі­ну місця проживання та раз на місяць з’являтися в зазначений орган для ре­єстрації.

В апеляційному порядку вирок щодо Ш. не переглядався.

Ш. визнано винним у тому, що він 9 липня 2005 р., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, учинив розбійний напад на Є. із застосуванням на­сильства, небезпечного для життя та здоров’я потеріплого, і заволодів його майном на суму 415 грн.

У касаційному поданні заступник прокурора Чернівецької області пору­шив питання про скасування вироку суду і направлення справи на новий су­довий розгляд. Свої вимоги він мотивував тим, що суд обрав Ш. міру пока­рання, порушивши вимоги закону, — недостатньо врахував ступінь суспіль­ної небезпечності вчиненого ним злочину, даних про його особу й те, що він вже був засуджений за вчинення аналогічного злочину. У зв’язку з наведе­ним прокурор вважав, що суд повинен обрати Ш. міру покарання, пов’язану з реальним позбавленням волі.

Перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши наведені у касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що подання задоволенню не під­лягає з таких підстав.

Винність Ш. у вчиненні злочину підтверджена сукупністю зібраних у справі, правильно оцінених та обґрунтовано покладених судом в основу виро­ку доказів, що в касаційному поданні, по суті, не заперечується. Кваліфікація дій засудженого за ч. 1 ст. 187 КК є правильною і теж не оспорюється.

Що ж стосується обраної судом Ш. міри покарання, то її визначено пра­вильно, з урахуванням характеру та ступеня суспільної небезпечності вчи­неного ним злочину, даних про його особу, а також усіх обставин справи. У вироку достатньо вмотивовано прийняте рішення, а саме — зазначено, що Ш. визнав себе винним, має на утриманні неповнолітню дитину, позитивно характеризується за місцем роботи та проживання, відшкодував заподіяну Є. шкоду.

Доводи прокурора про те, що Ш. і раніше засуджувався за аналогічний злочин, не можуть бути враховані, оскільки його попередня судимість на під­ставі ст. 89 КК погашена.

Враховуючи наведене та не встановивши передбачених ст. 398 КПК під­став для скасування або зміни судових рішень щодо Ш., колегія суддів Су­дової палати у кримінальних справах Верховного Суду України у задово­ленні касаційного подання заступника прокурора Чернівецької області від­мовила.

 

Відповідно до ч. 3 ст. 88 КК України особи, засуджені за вироком су­ду без призначення покарання або звільнені від покарання, визна­ються такими, що не мають судимості. За змістом цього закону до таких осіб відносяться й особи, які повністю звільнені від призначеного по­карання внаслідок амністії

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 23 серпня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 115—118

(витяг)

Вироком Дзержинського районного суду м. Харкова від 21 липня 2004 р. Г. засуджено: за ч. 2 ст. 190 КК України на 1 рік обмеження волі; за ч. 2 ст. 186 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 3 роки позбав­лення волі.

На підставі ст. 70 КК України шляхом поглинення менш суворого пока­рання більш суворим остаточно призначено 3 роки позбавлення волі.

Постановлено стягнути з Г. на користь В. 680 грн і Л. — 580 грн.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Згідно з вироком Г. визнано винним і засуджено за те, що він 28 січня 2004 р., близько 20 год. 40 хв., поблизу буд. 3 на вул. Данилевського м. Хар­кова шляхом зловживання довірою В. заволодів його мобільним телефоном марки «Нокіа-3410» вартістю 680 грн.

22 березня 2004 р., близько 6 год., знаходячись у квітковому кіоску, роз­ташованому на перехресті вулиць Дерев’янка і Балакірьова м. Харкова, від­крито заволодів належним Л. мобільним телефоном «Алкатель-300» із БІМ- картою, загальною вартістю 580 грн.

У касаційній скарзі засуджений Г. просить пом’якшити покарання і об­рати таке, яке не було б пов’язане з позбавленням волі, врахувавши повне ви­знання ним вини, щире каяття, захворювання його і дружини на тяжку хво­робу, наявність на утриманні малолітньої дитини.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, перевіривши матеріали спра­ви та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що в її задоволенні необхідно відмовити, а вирок щодо Г. змінити в порядку ст. 395 КПК України.

Висновок суду про доведеність винності Г. у вчиненні злочинів, за які його засуджено, відповідає фактичним обставинам справи, обґрунтований дослідженими доказами, яким суд дав належну оцінку, й у касаційній скарзі засудженим не оспорюється.

Проте, кваліфікуючи дії Г. за ч. 2 ст. 190 КК України як заволодіння чу­жим майном шляхом зловживання довірою, вчинене повторно, суд припус­тився помилки.

З огляду на матеріали справи Г. було засуджено вироком Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 жовтня 2000 р. зач. 2 ст. 140, ч. 2 ст. 206 КК України на 3 роки позбавлення волі з конфіскацією всього майна та звільне­но від покарання на підставі ст. 5 Закону України «Про амністію» від 11 трав­ня 2000 р.

Відповідно до ч. 3 ст. 88 КК України особи, засуджені за вироком су­ду без призначення покарання або звільнені від покарання, визнаються та­кими, що не мають судимості. За змістом цього закону до таких осіб відно­сяться і особи, які повністю звільнені від призначеного покарання внаслідок амністії.

За таких обставин вирок щодо Г. у порядку ст. 395 КПК України необ­хідно змінити і виключити з нього кваліфікуючу ознаку — вчинення злочину повторно, а його дії перекваліфікувати з ч. 2 на ч. 1 ст. 190 КК України й оста­точне покарання визначити за сукупністю злочинів.

Що стосується доводів засудженого Г. про призначення йому надто су­ворого покарання, то їх не можна визнати обґрунтованими.

При обранні Г. покарання суд відповідно до вимог ст. 65 КК України врахував ступінь тяжкості вчинених злочинів, дані про особу винного та об­ставини, що пом’якшують покарання, зокрема ті, на які є посилання у скарзі, і призначив йому покарання, яке є нижчим від найнижчої межі, встановленої в санкції ч. 2 ст. 186 КК України.

Отже, таке покарання є необхідним для виправлення Г. і попередження нових злочинів, а тому підстав для його пом’якшення не вбачається.

Разом з тим, підлягає виключенню із судового рішення вказівка суду про визнання такої обставини, що обтяжує покарання Г., як вчинення зло­чину повторно, оскільки вона є кваліфікуючою ознакою злочину, передба­ченого ч. 2 ст. 186 КК України, за який його засуджено, а тому відповідно до ч. 4 ст. 67 КК України не може ще раз враховуватися при призначенні покарання.

Істотних порушень вимог кримінально-процесуального закону, які бу­ли б підставою для зміни або скасування судового рішення, у справі не вста­новлено.

На підставі наведеного та керуючись статтями 394—396 КПК Украї­ни, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України у задоволенні касаційної скарги засудженого Г. відмовила.

У порядку ст. 395 КПК України вирок Дзержинського районного суду м. Харкова від 21 липня 2004 р. щодо Г. змінила, виключила із нього вказівку про визнання такої обставини, що обтяжує призначене йому покарання, як вчинення злочину повторно.

Перекваліфікувала дії Г. з ч. 2 на ч. 1 ст. 190 КК України і призначила йому за цим законом 1 рік обмеження волі.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 190 і ч. 2 ст. 186 КК України із застосуванням ст. 69 КК України, Г. оста­точно призначила 3 роки позбавлення волі.

 

Згідно із положеннями ст. 88 КК України особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання обвинувальним вироком законної сили і до її погашення або зняття судимості. Погашена судимість не тягне за собою правових наслідків у разі вчинення нового злочину

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 8 листопада 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 118—120

(витяг)

Вироком Корольовського районного суду м. Житомира від 28 жовтня 2004 р. С. засуджено за ч. 2 ст. 309 КК України на 2 роки 6 місяців позбавлен­ня волі.

Ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 21 грудня 2004 р. вирок щодо С. залишено без зміни.

Як визнав суд, 9 травня 2004 р., близько 18 год. 30 хв., С. на території Житнього ринку в м. Житомирі повторно незаконно придбав наркотичний засіб — ацетильований опій — вагою залишку 0,19 г., який зберігав при собі без мети збуту.

У касаційній скарзі С. вважає, що його засуджено незаконно, порушує питання про зміну судових рішень, просить перекваліфікувати його дії з ч. 2 на ч. 1 ст. 309 КК України, виключивши кваліфікуючу ознаку злочину «пов­торність», оскільки він не має попередньої судимості, та «рецидив злочи­нів» — обставину, що обтяжує покарання.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку прокурора про задоволення касаційної скарги, перевіривши матеріали справи та обго­воривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що вона підлягає задоволенню.

Висновок суду про доведеність вини С. у незаконному придбанні та збе­ріганні наркотичних засобів без мети збуту підтверджується зібраними у спра­ві доказами.

В основу вироку суд поклав показання засудженого про те, що він при­дбав наркотичний засіб — опій ацетильований — і зберігав його при собі для власних потреб, та який в нього у медичному шприці вилучили працівники міліції біля буд. 1 на вул. Московський у м. Житомирі.

Дані обставини підтверджуються сукупністю всіх інших зібраних і до­сліджених у справі доказів, зокрема даними протоколу вилучення у засудже­ного медичного шприца з рідиною, яка за висновком судово-хімічної експер­тизи від 29 травня 2004 р. № 333 є наркотичним засобом — опієм ацетильова- ним — вагою сухого залишку 0,19 г.

Ці та інші зібрані у справі докази дали суду підстави дійти обґрунтова­ного висновку про доведеність вини С. у незаконному придбанні та зберіган­ні наркотичних засобів без мети збуту.

Водночас його дії кваліфіковані неправильно.

Згідно з положенням ст. 88 КК України особа визнається такою, що має судимість, із дня набрання обвинувальним вироком законної сили і до її по­гашення. В такому випадку погашена судимість не тягне за собою правових наслідків у разі вчинення нового злочину.

З огляду на матеріали справи С. на підставі п. 1 ч. 1 ст. 89 КК України вважається таким, що не має судимості, оскільки на момент вчинення ним нового злочину призначений йому попереднім вироком від 11 грудня 2000 р. на підставі ст. 75 КК України іспитовий строк закінчився.

За таких обставин суд необґрунтовано кваліфікував дії С. за ознакою повторності, оскільки мав керуватися положеннями ч. 4 ст. 32 КК України, а призначаючи покарання, неправильно врахував рецидив злочинів — обста­вину, що його обтяжує.

З огляду на зазначене судові рішення щодо С. слід змінити та переквалі­фікувати його дії з ч. 2 на ч. 1 ст. 309 КК України, виключивши з вироку по­силання на обставину, що обтяжує покарання, — рецидив злочинів.

У зв’язку зі зменшенням суспільної небезпечності вчинене покарання, призначене С., слід пом’якшити, призначивши його на підставі ст. 65 КК України із урахуванням особи винного та обставин справи, в межах санкції ч. 1 ст. 309 КК України.

Суттєвих порушень органами досудового слідства чи судом норм кримі­нально-процесуального закону, які були б підставою для скасування судових рішень, не встановлено.

Керуючись статтями 395 і 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу за­судженого С. задовольнила, вирок Корольовського районного суду м. Жито­мира від 28 жовтня 2004 р. та ухвалу апеляційного суду Житомирської обла­сті від 21 грудня 2004 р. щодо С. змінила, перекваліфікувала дії С. з ч. 2 на ч. 1 ст. 309 КК України та призначила йому за цим законом покарання у ви­гляді 2 років позбавлення волі.

Виключила із судових рішень посилання про те, що С. є особою, яка має судимість, а також посилання у вироку на обтяжуючу покарання обставину — рецидив злочинів.

 

Згідно з ч. 1 ст. 91 КК України суд може зняти судимість до закінчен­ня строків, зазначених у ст. 89 цього Кодексу, з особи, яка відбула покарання у виді обмеження або позбавлення волі. Щодо осіб, яким призначено покарання у виді штрафу, дострокове зняття судимості за­коном не передбачено

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 11 січня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 41—42

(витяг)

Вироком Новоселицького районного суду Чернівецької області від 12 ве­ресня 2005 р. Г. засуджено за ч. 3 ст. 191 КК України із застосуванням ст. 69 КК України до штрафу в розмірі 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що складає 510 грн, без позбавлення права обіймати посади, пов’я­зані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господар­ських обов’язків.

Постановою Новоселицького районного суду Чернівецької області від 13 березня 2006 р. судимість з Г. достроково знято.

Зазначена постанова в апеляційному порядку не розглядалась.

У касаційному поданні заступник Генерального прокурора України про­сить скасувати постанову суду про дострокове зняття судимості з Г. у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону. Посилається на те, що чинним законодавством не передбачено дострокове зняття судимості з осіб, засуджених до штрафу.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, який підтримав касаційне по­дання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню на таких під­ставах.

Як видно зі змісту постанови, судимість з Г. достроково знято на підста­ві того, що з дня вступу вироку в законну силу пройшло більше 6 місяців, а сам він своєю поведінкою довів своє виправлення.

Однак, згідно ч. 1 ст. 91 КК України судом може бути знято судимість до закінчення строків, зазначених у ст. 89 КК України, з особи, яку засуджено до обмеження або позбавлення волі. Щодо осіб, яким призначено покарання у виді штрафу, дострокове зняття судимості законом не передбачено. Тому рішення суду про застосування положення ст. 91 КК України щодо Г. супе­речить вимогам закону.

За таких обставин у зв’язку з неправильним застосуванням криміналь­ного закону постанова про дострокове зняття судимості з Г. підлягає скасу­ванню з направленням справи на новий судовий розгляд.

Керуючись статтями 394, 396 КПК України, колегія суддів ухвалила: касаційне подання заступника Генерального прокурора України задоволь­нити.

Постанову Новоселицького районного суду Чернівецької області від 13 бе­резня 2006 р. про дострокове зняття судимості з Г. скасувати, а справу напра­вити на новий судовий розгляду той самий суд в іншому складі.

 

---

^[1] Див. також: ВВСУ. — 2006. — № 9. — С. 18; Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 109—111.