ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМIНАЛЬНОЇ ВIДПОВIДАЛЬНОСТI
ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМIНАЛЬНОЇ ВIДПОВIДАЛЬНОСТI
Пост. ПВСУ від 23 грудня 2005 р. № 12 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності» // ВВСУ. — 2006. — №2. — С. 13—16
Обговоривши практику звільнення осіб від кримінальної відповідальності та закриття кримінальних справ за нереабілітуючими обставинами, з метою забезпечення правильного й однакового застосування судами кримінального і кримінально-процесуального законодавства при розгляді справ відповідної категорії Пленум Верховного Суду України постановляє:
1. Роз’яснити судам, що звільнення від кримінальної відповідальності — це відмова держави від застосування щодо особи, котра вчинила злочин, установлених законом обмежень певних прав і свобод шляхом закриття кримінальної справи, яке здійснює суд у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України (далі — КК), у порядку, встановленому Кримінально-процесуальним кодексом України (далі — КПК).
Закриття кримінальної справи зі звільненням від кримінальної відповідальності можливе лише в разі вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК, та за наявності визначених у законі правових підстав, вичерпний перелік яких наведено у ч. 1 ст. 44 КК, а саме: у випадках, передбачених цим Кодексом, а також на підставі закону України про амністію чи акта помилування.
Звільнення особи від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених КК, здійснює виключно суд у порядку, встановленому статтями 6, 7, 7[1], 72, 8—10, 111 КПК, під час попереднього та судового розгляду справи, апеляційного, касаційного і виключного провадження відповідно до статей 248, 282, 376, 4001 та п. 2 ч. 1 ст. 4004 КПК.
Суди мають розмежовувати передбачені КК випадки звільнення від кримінальної відповідальності і випадки, коли відповідно до цього Кодексу вона взагалі неможлива, наприклад, у разі: малозначності діяння (ч. 2 ст. 11), вчинення діяння у стані неосудності (ч. 2 ст. 19), недосягнення особою віку кримінальної відповідальності (ст. 22), наявності обставин, що виключають злочинність діяння (розд. VIII Загальної частини), а також випадки, коли особа не підлягає такій відповідальності (ч. 2 ст. 385, ч. 2 ст. 396 КК). Звільнення особи від кримінальної відповідальності потрібно відмежовувати і від звільнення засудженого від покарання та його відбування на підставі норм розд. XII або статей 104, 105, 107 Загальної частини КК.
2. У Загальній частині КК передбачено, зокрема, такі випадки звільнення особи від кримінальної відповідальності: 1) у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45); 2) у зв’язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46); 3) з передачею особи на поруки (ст. 47); 4) у зв’язку зі зміною обстановки (ст. 48); 5) у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 49); 6) неповнолітньої особи із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ч. 1 ст. 97); 7) неповнолітньої особи у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 106); 8) на підставі закону України про амністію (ст. 86); 9) на підставі акта помилування (ст. 87).
В усіх перелічених випадках особу можна звільнити від кримінальної відповідальності лише за наявності визначених у КК умов і підстав.
Умовою звільнення особи від кримінальної відповідальності є вчинення нею певного умисного злочину, незалежно від того, закінчено його чи ні, вчинений він одноособово чи у співучасті.
Підставою такого звільнення може бути або певна поведінка особи після вчинення злочину, яку держава заохочує (дійове каяття, примирення винного з потерпілим, припинення злочинної діяльності та добровільне повідомлення про вчинене тощо), або настання певної події (наприклад, зміна обстановки, закінчення строків давності).
При вирішенні питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності суд (суддя) під час попереднього, судового, апеляційного або касаційного розгляду справи повинен переконатися (незалежно від того, надійшла вона до суду першої інстанції з відповідною постановою чи з обвинувальним висновком, а до апеляційного та касаційного судів — з обвинувальним вироком), що діяння, яке поставлено особі за провину, дійсно мало місце, що воно містить склад злочину і особа винна в його вчиненні, а також що умови та підстави її звільнення від кримінальної відповідальності передбачені КК. Тільки після цього можна постановити (ухвалити) у визначеному КПК порядку відповідне судове рішення.
Якщо органи дізнання або досудового слідства зазначені обставини не встановили, а суд при попередньому чи судовому розгляді справи не може усунути допущену ними неповноту або неправильність, справу необхідно направити на додаткове розслідування з дотриманням вимог ст. 246 або ст. 281 КПК.
Судам слід звернути увагу на те, що ухвалити рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності можна лише за наявності її згоди на закриття справи з відповідної підстави.
3. Звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК) можливе в разі вчинення нею вперше злочину невеликої тяжкості.
Такою, яка вчинила злочин уперше, вважається особа, котра раніше не вчиняла злочинів або раніше вчинила злочин, що вже втратив правове значення. Вчинення триваючого або продовжуваного злочину, двох або більше злочинів невеликої тяжкості, які утворюють сукупність (за винятком реальної), не може бути перепоною для застосування ст. 45 КК.
Дійове каяття полягає в тому, що після вчинення злочину особа щиро покаялась, активно сприяла його розкриттю та повністю відшкодувала завдані збитки або усунула заподіяну шкоду. Відсутність хоча б однієї із зазначених складових дійового каяття виключає звільнення особи від кримінальної відповідальності за ст. 45 КК. Виняток можуть становити лише випадки вчинення злочину чи замаху на нього, внаслідок яких не заподіяно шкоду або не завдано збитки.
Щире розкаяння характеризує суб’єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.
Активним сприянням розкриттю злочину слід вважати надання особою органам дізнання або досудового слідства будь-якої допомоги в установленні невідомих їм обставин справи.
Повне відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди полягає в добровільному задоволенні винним або іншими особами, зокрема батьками чи близькими родичами, обґрунтованих претензій потерпілого щодо відшкодування заподіяної злочином матеріальної та моральної шкоди, загладжуванні її в інший спосіб, наприклад шляхом прилюдного вибачення за завдану образу.
Передбачене у ст. 45 КК звільнення особи від кримінальної відповідальності є обов’язковим. Його треба здійснювати в порядку, встановленому ст. 72 КПК, незалежно від того, надійшла справа до суду із відповідною постановою чи з обвинувальним висновком.
4. Умовою звільнення особи (обвинуваченого, підсудного) від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням із потерпілим (ст. 46 КК) є вчинення нею вперше злочину невеликої тяжкості.
Судам слід мати на увазі, що потерпілим може бути лише фізична особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду і яку визнано потерпілим відповідно до ч. 2 ст. 49 КПК.
Примирення винної особи з потерпілим (потерпілими) належить розуміти як акт прощення її ним (ними) в результаті вільного волевиявлення, що виключає будь-який неправомірний вплив, незалежно від того, яка зі сторін була ініціатором та з яких мотивів.
Звільнення винної особи від кримінальної відповідальності та закриття справи у зв’язку з примиренням із потерпілим можливе тільки в разі відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди.
За наявності передбачених у ст. 46 КК підстав звільнення особи від кримінальної відповідальності є обов’язковим. Суд має здійснювати його за правилами, встановленими ст. 8 КПК. При цьому необхідно зважати на те, що ч. 1 ст. 27 КПК також передбачено обов’язкове закриття справ, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, у зв’язку з примиренням останнього з обвинуваченим або підсудним.
5. Особу можна звільнити від кримінальної відповідальності з передачею на поруки (ст. 47 КК) за умови, що вона вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості.
Підставою такого звільнення є щире розкаяння особи, яке свідчить про її бажання спокутувати провину перед колективом підприємства, установи чи організації та виправити свою поведінку. Особу, яка не визнала себе вин- ною у вчиненні злочину, передавати на поруки не можна.
Звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 47 КК можливе лише за клопотанням колективу підприємства, установи чи організації, членом якого є особа, про передачу її на поруки. Звернення з клопотанням крім колективу можуть ініціювати сам обвинувачений (підсудний) або його родичі, потерпілий, а також прокурор, слідчий чи особа, яка провадить дізнання. Порядок порушення колективом такого клопотання визначено у частинах 1, 2 ст. 10 КПК. Воно має бути оформлене протоколом загальних зборів колективу, який долучається до справи.
За наявності зазначених вище обставин, а також належно оформленого клопотання суд вправі (але не зобов’язаний) звільнити особу від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу. Відмова суду в задоволенні клопотання має бути вмотивованою.
6. Звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі ст. 47 КК має умовний характер, а саме: ця особа протягом року з дня передачі на поруки повинна виправдати довіру колективу, не ухилятися від заходів виховного характеру та не порушувати громадський порядок.
Кримінально-правовим наслідком виконання особою умов передачі на поруки є остаточне звільнення її від кримінальної відповідальності за вчинений злочин після закінчення зазначеного строку (без ухвалення судового рішення), а наслідком недодержання нею хоча б однієї з наведених умов — притягнення до кримінальної відповідальності за цей злочин.
Про те, що особа не виправдала довіру колективу, свідчать: систематичне або грубе порушення нею правил внутрішнього трудового розпорядку на підприємстві, в установі чи організації; невиконання зобов’язань щодо своєї поведінки, взятих на загальних зборах колективу; вчинення нового злочину чи іншого правопорушення тощо.
Ухилення особи від заходів виховного характеру полягає в її намаганні уникнути виховного впливу колективу, залишенні з цією метою місця роботи або навчання та ін.
Порушення громадського порядку — це вчинення особою проступку (наприклад, із числа передбачених статтями 173, 1731, 174, 178, 179, 181, 1811, 182, 183 Кодексу України про адміністративні правопорушення), за який на неї накладено адміністративне стягнення.
Особу, яка протягом року з дня передачі на поруки порушила її умови, відповідно до ч. 2 ст. 47 КК слід притягнути до кримінальної відповідальності за вчинений злочин. Як передбачено у ст. 13 КПК, кримінальна справа може бути відновлена за касаційним поданням відповідного прокурора (за наявності рішення колективу підприємства, установи чи організації про відмову від поручительства) за правилами, встановленими у гл. 31 КПК.
7. Звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 48 КК можливе у разі, коли особа вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості.
Судам слід мати на увазі, що в зазначеній статті передбачено дві самостійні підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності — втрата суспільної небезпечності внаслідок зміни обстановки на час розслідування чи розгляду справи в суді або діянням, або особою, яка його вчинила.
При цьому треба розрізняти зміну обстановки в широкому розумінні, тобто соціальних, економічних, політичних, духовних, міжнаціональних, воєнних, міжнародних, природних, організаційних, виробничих та інших процесів у масштабах країни, регіону, області, міста, району, підприємства, установи, організації, та у вузькому, — тобто об’єктивних (зовнішніх) умов життя, в яких перебувала особа на час вчинення злочину та які значною мірою позначались на її суспільній небезпечності.
Для застосування ст. 48 КК необхідно встановити, що після вчинення певного злочину обстановка змінилася таким чином, що вчинене діяння вже не є суспільно небезпечним.
Особу можна визнати такою, що перестала бути суспільно небезпечною, у разі, коли вона сама або обстановка навколо неї зазнала таких змін, що унеможливлюють вчинення нею нового злочину.
Звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 48 КК — право, а не обов’язок суду, який вирішує це питання в порядку, передбаченому ст. 7 КПК.
8. Особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності за ст. 49 КК, якщо з дня вчинення нею злочину до набрання вироком законної сили минули певні строки давності і вона не ухилялася від слідства або суду та не вчинила нового злочину середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого.
Відповідно до ст. 111 КПК таке звільнення є обов’язковим, за винятком випадку застосування давності, передбаченого ч. 4 ст. 49 КК.
9. При звільненні неповнолітнього від кримінальної відповідальності на підставі ст. 97 КК суди повинні керуватися статтями 9, 447, 448 КПК та враховувати роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 31 травня 2002 р. № 6 «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру».
10. Умовою звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 106 КК є вчинення злочину невеликої чи середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого особою у віці до 18 років. Розгляд справи після досягнення особою зазначеного віку не створює перешкод для застосування цієї статті.
Підстава такого звільнення — закінчення строків давності (ч. 2 ст. 106 КК), більшість яких скорочені порівняно зі строками, встановленими для осіб, котрі вчинили злочини у повнолітньому віці (ч. 1 ст. 49 КК).
За наявності обставин, передбачених у частинах 1і2 ст. 106 та ст. 49 КК, звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років, є обов’язковим.
11. Судам слід мати на увазі, що відповідно до частин 5 та 6 ст. 7 КПК з передбачених у статтях 48, 49 КК підстав особу може бути звільнено також від покарання.
12. Суди повинні враховувати, що в ряді норм Особливої частини КК (зокрема, ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 3 ст. 369, ч. 4 ст. 401) передбачено спеціальні підстави звільнення від кримінальної відповідальності. У всіх зазначених випадках за наявності обставин, передбачених конкретною нормою закону, суд зобов’язаний звільнити відповідних осіб від кримінальної відповідальності.
13. Згідно з ч. 2 ст. 44 КК вирішення питання про закриття справи у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності покладено виключно на суди, які повинні діяти в порядку, встановленому кримінально-процесуальним законодавством.
Зокрема, їм слід зважати на те, що направити до суду справу з постановою про її закриття у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності можуть прокурор, а за його згодою — також слідчий. Зазначена постанова має бути вмотивована. Крім даних про особу у цьому процесуальному документі мають бути наведені докази вчинення злочину, а також обставини, на підставі яких прокурор або слідчий дійшов висновку про необхідність закриття кримінальної справи. Справу, яка надійшла без такої постанови або з постановою слідчого, не погодженою з прокурором, суддя повертає останньому на підставі ст. 2491 КПК під час попереднього розгляду.
Питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності у випадках, коли це є правом, а не обов’язком суду, він повинен вирішувати під час судового розгляду з дотриманням порядку, встановленого ст. 282 КПК, незалежно від того, надійшла справа до суду з постановою про її закриття чи з обвинувальним висновком.
14. Постанова (ухвала) судді (суду), винесена у порядку, передбаченому статтями 248, 282 КПК, має бути вмотивованою. Зокрема, поряд із доказами винності особи в учиненні злочину в цій постанові слід зазначити умови та підстави, з урахуванням яких суд вирішив звільнити особу від кримінальної відповідальності.
15. Роз’яснити судам, що відповідно до ч. 3 ст. 248 і ч. 4 ст. 282 КПК апеляції, касаційні подання чи скарги (якщо справу розглядав апеляційний суд по першій інстанції) на постанову або ухвалу про закриття справи у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності сторони можуть подати протягом семи діб із дня винесення цього рішення.
16. Можливість закриття справи судом апеляційної інстанції у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності передбачена ст. 376 КПК. Установивши обставини, що дають підстави для закриття справи (з урахуванням доводів, наведених в апеляції), суд повинен їх дослідити і в разі згоди особи ухвалити рішення про її звільнення від кримінальної відповідальності.
17. Касаційний суд може скасувати обвинувальний вирок із закриттям справи на підставі статей 6, 7, 71, 72, 8—10, 111 КПК лише у випадках, передбачених КК, і за умови, що обставини справи досліджені всебічно, повно й об’єктивно. У разі встановлення підстав для звільнення особи від кримінальної відповідальності, які не взяв до уваги суд першої інстанції, касаційний суд скасовує вирок (а якщо справу переглядав апеляційний суд, — і його ухвалу) та закриває справу.
Суд касаційної інстанції не вправі скасувати судове рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності та закриття кримінальної справи за обставинами, передбаченими зазначеними статтями КПК, лише через істотне порушення прав обвинуваченого.
18. Суди апеляційної та касаційної інстанцій можуть скасувати судове рішення і звільнити особу від кримінальної відповідальності на підставі як матеріалів, що надійшли із суду нижчого рівня, так і нових, поданих учасниками судового розгляду або витребуваних цими судами.
19. Відповідно до ч. 2 ст. 4004 КПК перегляд у порядку виключного провадження судового рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності за п. 2 ч. 1 цієї статті не допускається. Ухвала чи постанова, якою особу незаконно звільнено від кримінальної відповідальності, може бути переглянута за нововиявленими обставинами лише в межах строків, передбачених ч. 1 ст. 400 цього Кодексу.
20. Звільняючи особу від кримінальної відповідальності, суд або суддя має вирішити відповідно до вимог чинного кримінально-процесуального законодавства питання про скасування чи зміну запобіжного заходу, речові докази, відшкодування судових витрат тощо.
Звільнення особи від кримінальної відповідальності з передачею на поруки колективу підприємства обвинувальним вироком суперечить вимогам ст. 327 КПК України
Ухвала колеги суддів Судової палати у кримїнальних справах Верховного Суду України вїд 31 січня 2006 р. // ВВСУ. — 2006. — № 5. — С. 18
(витяг)
Вінницький районний суд Вінницької області вироком від 11 березня 2004 р. засудив Ш. за ч. 3 ст. 185 КК на три роки позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК Ш. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком два роки. Відповідно до ст. 76 КК його зобов’язано: не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи, повідомляти цей орган про зміну місця проживання, періодично з’являтися для реєстрації в зазначений орган.
Цим же вироком Ш. та I. за ч. 2 ст. 185 КК із застосуванням ст. 47 КК звільнено від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею на поруки колективу підприємства, і справу в цій частині закрито. Постановлено також стягнути з Ш. та I. на користь підприємства «Бахонецьке» по 2 тис. 40 грн з кожного.
В апеляційному порядку вирок не розглядався.
Ш. визнано винним у тому, що він 25 грудня 2004 р. проник у приміщення майстерні й таємно викрав звідти електродвигун вартістю 500 грн.
Ш. та I. визнано винними в тому, що вони 8 січня 2005 р. за попередньою змовою таємно викрали належний зазначеному підприємству комплект катків вартістю 4 тис. 80 грн.
У касаційному поданні заступник прокурора Вінницької області порушив питання про скасування вироку у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону та істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону.
Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України задовольнила касаційне подання з таких підстав.
Згідно зі ст. 47 КК від кримінальної відповідальності може бути звільнено з передачею на поруки особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості. Ш., як визнав суд, вчинив злочини, передбачені частинами 2 і 3 ст. 185 КК, які відповідно до ст. 12 КК є злочинами як середньої тяжкості, так і тяжкими.
Таким чином, щодо Ш. застосовано ст. 47 КК усупереч вимогам цієї норми.
Звільняючи Ш. та I. від кримінальної відповідальності на підставі ст. 47 КК у зв’язку з передачею їх на поруки колективу підприємства, суд постановив вирок без додержання вимог ст. 10 КПК, в якій передбачено, що за наявності підстав, зазначених у ст. 47 КК, у справах, які надійшли до суду з обвинувальним висновком, суд у судовому засіданні ухвалює постанову (а не вирок) про закриття справи. Крім того, відповідно до ст. 327 КПК вирок може бути обвинувальний або виправдувальний. Суд наведених положень не врахував і постановив вирок, яким закрив справу, що є істотним порушенням закону.
За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Вінницького районного суду Вінницької області від 11 березня 2005 р. щодо Ш. та I. скасувала і направила справу на новий судовий розгляд.
Закриття справи у зв'язку з примиренням сторін допускається лише у справах про злочини невеликої тяжкості
Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 28 лютого 2006 р. // ВВСУ. — 2006. — № 8. — С. 15—16
(витяг)
Михайлівський районний суд Запорізької області постановою від 19 грудня 2004 р. закрив на підставі п. 2 ч. 1 ст. 71 КПК та ст. 46 КК кримінальну справу щодо Г., обвинувачуваного за ч. 1 ст. 122 і ч. 1 ст. 186 КК, у зв’язку з примиренням підсудного з потерпілим.
В апеляційному порядку справа не розглядалася.
Як визнав суд, 10 серпня 2004 р. Г., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, умисно завдав потерпілому К. ударів руками по голові, заподіявши тілесні ушкодження середньої тяжкості, та відкрито викрав належний йому мобільний телефон вартістю 475 грн.
У касаційному поданні прокурор порушив питання про скасування постанови і направлення справи на новий судовий розгляд, пославшись на те, що суд закрив кримінальну справу всупереч підставам, зазначеним у ст. 46 КК.
Перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши наведені у поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що подання підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст. 46 КК особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.
Проте суд, виносячи постанову про звільнення Г. від кримінальної відповідальності та закриття справи в порядку, встановленому ст. 8 КПК, і на підставі ст. 46 КК, не врахував, що він обвинувачувався у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 122 і ст. 186 КК, які згідно зі ст. 12 КК належать до злочинів середньої тяжкості.
З огляду на це колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України подання прокурора задовольнила: постанову Михайлівського районного суду Запорізької області від 21 грудня 2004 р. щодо Г. скасувала і справу направила на новий судовий розгляд.
Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення злочину і до набрання вироком законної сили минули строки, передбачені ст. 49 КК
Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 30 вересня 2004року// Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. — К, 2006. — С. 20—22
(витяг)
Мелітопольський міський суд вироком від 18 березня 2003 р. засудив Б. за ч. 1 ст. 2153 КК 1960 р., ч. 2 ст. 215 КК 1960 р. і на підставі ст. 42 цього Кодексу до 5 років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 5 років, а на підставі ст. 75 КК 2001 р. звільнив від відбування покарання з випробуванням та іспитовим строком 3 роки, з покладенням обов’язків, передбачених ст. 76 КК України. Суд також постановив стягнути з Б. на користь потерпілих: А. — 9662 грн 84 коп. на відшкодування матеріальної шкоди; Ц. і С. — відповідно 3000 грн і 2000 грн на відшкодування моральної шкоди.
Вироком Апеляційного суду Запорізької області від 27 травня 2004 р. скасовано вирок місцевого суду від 18 березня 2003 р. у частині призначеного покарання і за ч. 2 ст. 215, ч. 1 ст. 2153 КК 1960 р. за сукупністю злочинів, на підставі ст. 42 КК 1960 р. визначено 3 роки позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 3 роки.
Засудженого визнано винним у тому, що 13 грудня 1997 р. приблизно о 17 год. 30 хв., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, він незаконно, таємно заволодів без мети крадіжки автомобілем «Опель-рекорд», який належав А.
Керуючи цим автомобілем, Б. порушив пункти 2.8, 10.1, 14.2 Правил дорожнього руху, що спричинило зіткнення з автомобілем «Фіат-Уно», яким керував Н. У салоні автомобіля знаходилися С. і М., і в результаті зіткнення М. була смертельно травмована, а С. заподіяно тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя.
У касаційній скарзі засуджений просить звільнити його від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 2153 КК 1960 р. на підставі ст. 49 КК 2001 р. у зв’язку із закінченням строків давності та звільнити від покарання, призначеного за ч. 2 ст. 215 КК 1960 р. на підставі ст. 75 КК 2001 р. із випробуванням.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення засудженого Б., який підтримав касаційну скаргу, потерпілих, які заперечували проти задоволення скарги, думки прокурора, який просив задовольнити скаргу, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України скаргу задовольнила з таких підстав.
Висновок про доведеність вини Б. у вчиненні інкримінованих злочинів підтверджений доказами, розглянутими у судовому засіданні, і не оспорюється.
Колегія вважає, що засуджений підлягає звільненню від покарання, призначеного за ч. 1 ст. 2153 КК 1960 р., оскільки на момент набрання вироком апеляційного суду від 27 травня 2004 р. законної сили і з дня вчинення цього злочину — 19 грудня 1997 р. — минуло більше 6 років. Саме тому згідно з п. 3 ч. 1 ст. 49 КК 2001 р. засуджений підлягає звільненню від покарання.
Колегія суддів вважає обґрунтованими доводи, скарги про те, що при призначенні покарання Б. за ч. 2 ст. 215 КК 1960 р. апеляційний суд хоча і послався на обставини, що пом’якшують покарання, проте не врахував їх. Суд не врахував, що засуджений має позитивну характеристику, у вчиненому щиро розкаявся, про що свідчить відшкодування шкоди всім потерпілим, страждає на тяжке захворювання — туберкульоз, його мати є інвалідом II групи, з моменту вчинення злочину минуло більше 6 років.
Крім того, судом визнано, що винуватими у зіткненні автомобілів є обидва водії — Б. і Н.
Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Апеляційного суду Запорізької області від 27 травня 2004 р. щодо Б. у частині призначення покарання за ч. 1 ст. 2153 КК 1960 р. скасувала і на підставі п. 3 ч. 1 ст. 49 КК 2001 р. звільнила його від покарання.
Визнала його засудженим за ч. 2 ст. 215 КК 1960 р. на 3 роки позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами на 3 роки. На підставі ст. 75 КК 2001 р. звільнила Б. від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 роки.
В іншій частині вирок Апеляційного суду Запорізької області від 27 травня 2004 р. та вирок Мелітопольського міського суду від 18 березня 2003 р. залишила без зміни.
Відповідно до закону можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності з передачею на поруки колективу підприємства, установи чи організації не залежить від кількості вчинених цією особою злочинів
Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 травня 2005 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 47
(витяг)
Ленінський районний суд АРК постановою від 29 березня 2004 р. звільнив Л. та О. від кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 204 і ч. 2 ст. 216 КК на підставі ст. 47 цього Кодексу: у зв’язку з передачею на поруки. В апеляційному порядку справа не розглядалася.
Л. та О. обвинувачено в тому, що вони у березні 2003 р. відкрили підпільний цех, у якому до 3 грудня того самого року незаконно виготовляли алкогольні напої, а також за попередньою змовою групою осіб використовували незаконно виготовлені марки акцизного збору.
У касаційному поданні заступник прокурора АРК, посилаючись на неправильне застосування кримінального законодавства, порушив питання про скасування постанови суду і передачі справи на нове розслідування.
Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України відмовила в його задоволенні на таких підставах.
Наведене прокурором у поданні твердження про те, що суд незаконно застосував до Л. та О. ст. 47 КК України (оскільки вони обвинувачувались у вчиненні не одного, а двох злочинів), не ґрунтується на законі.
Відповідно до ч. 1 зазначеної статті особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості та щиро покаялася, можна звільнити від кримінальної відповідальності з передачею на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням за умови, що вона протягом року з дня передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадського порядку.
Отже, відповідно до закону можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності з передачею на поруки не залежить від кількості вчинених цією особою злочинів. Щодо інших передбачених законом підстав такого звільнення, то їх наявність підтверджена матеріалами справи.
З огляду на наведене колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України визнала рішення Ленінського районного суду АРК від 29 березня 2004 р. про звільнення Л. та О. від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею їх на поруки законним і обґрунтованим.
За змістом статей 71,111 КПК України закриття кримінальної справи з нереабілітуючих підстав, зокрема у зв'язку із закінченням строків давності, не допускається, якщо проти цього заперечує особа, щодо якої вирішується зазначене питання
Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 травня 2005 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 48—49
(витяг)
Щорський районний суд Чернігівської області вироком від 30 липня 2004 р. засудив Г. за ч. I ст. 366 КК України до штрафу в розмірі 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і звільнив його від цього покарання на підставі п. «б» ст. 1 Закону України «Про амністію» від 11 липня 2003 р. № 1131-IV.
Г. визнано винним у службовому підробленні, вчиненому за таких обставин. Тимчасово виконуючи обов’язки начальника залізничної станції згідно з розпорядженням заступника начальника відділу перевезень Конотопської дирекції залізничних перевезень, Г. умисно склав завідомо неправдиві документи на списання товарно-матеріальних цінностей на суму 255 грн, підробивши підписи членів комісії.
Апеляційний суд Чернігівської області ухвалою від 20 вересня 2004 р. вирок щодо Г. скасував і справу закрив у зв’язку із закінченням строків давності.
У касаційній скарзі Г. стверджував, що до кримінальної відповідальності його притягнули необґрунтовано, оскільки в документах, які він з відома членів комісії за них підписав, було відображено справжні дані про витрату товарно-матеріальних цінностей. У доповненнях до скарги він зазначив, що не був службовою особою, оскільки наказ про призначення його тимчасово виконуючим обов’язки начальника станції видано не було, і що про це він заявляв під час розгляду справи районним судом та писав у апеляції, проте обидві судові інстанції залишили зазначені доводи поза увагою. Г. просив скасувати судові рішення і закрити справу через відсутність в його діях складу злочину.
Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу задовольнила частково на таких підставах.
Згідно з ч. 2 ст. 377 КПК України при залишенні апеляції без задоволення апеляційний суд має зазначити в ухвалі підстави, з яких апеляцію визнано необґрунтованою.
Скасовуючи вирок районного суду у зв’язку із закінченням строків давності за апеляцією Г., яка була аналогічна до його касаційної скарги, апеляційний суд порушив вимоги як статей 71, 111 КПК України, так і ст. 377 цього Кодексу, оскільки фактично залишив апеляцію без розгляду.
За змістом статей 71,111 КПК України закрити кримінальну справу з не- реабілітуючих підстав, зокрема у зв’язку із закінченням строків давності, можна лише за згодою засудженого, якому має бути роз’яснено право заперечувати це. За наявності такого заперечення закриття справи на зазначених підставах не допускається.
Як видно з матеріалів справи, апеляційний суд скасував вирок, не з’ясувавши думки Г. щодо закриття справи з нереабілітуючої підстави і не роз’яснивши йому право заперечувати це, наведені в апеляції доводи не розглянув і не зазначив в ухвалі жодної підстави, з якої визнав апеляцію необґрунтованою.
Скасовуючи у зв’язку з цим ухвалу апеляційного суду як незаконну і передаючи справу на новий апеляційний розгляд, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України запропонувала апеляційному суду з урахуванням тривалості судового провадження у справі вирішити питання про її попередній розгляд згідно зі статтями 357, 358 КПК України, необхідність проведення судового слідства та його обсяг, а в разі нового апеляційного розгляду — ретельно перевірити викладені Г. в апеляційній скарзі доводи, дотримання судом закону при застосуванні амністії та постановити ухвалу, яка відповідала б вимогам ст. 377 КПК України.
Звільнення особи від кримінальної відповідальності з передачею на поруки колективу підприємства обвинувальним вироком суперечить вимогам ст. 327 КПК України
Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 31 січня 2006 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 49—50
(витяг)
Вінницький районний суд Вінницької області вироком від 11 березня 2005 р. засудив Ш. за ч. 3 ст. 185 КК України на три роки позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК України Ш. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки. Відповідно до ст. 76 КК України його зобов’язано: не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи, повідомляти цей орган про зміну місця проживання, періодично з’являтися для реєстрації в зазначений орган.
Цим самим вироком Ш. та I. за ч. 2 ст. 185 КК України із застосуванням ст. 47 КК України звільнено від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею на поруки колективу підприємства, і справу в цій частині закрито. Постановлено також стягнути з Ш. та I. на користь підприємства «Бахо- нецьке» по 2040 грн з кожного.
В апеляційному порядку вирок не розглядався.
Ш. визнано винним у тому, що він 25 грудня 2004 р. проник у приміщення майстерні й таємно викрав звідти електродвигун вартістю 500 грн.
Ш. та І. визнано винними в тому, що вони 8 січня 2005 р. за попередньою змовою таємно викрали належний зазначеному підприємству комплект катків вартістю 4080 грн.
У касаційному поданні заступник прокурора Вінницької області порушив питання про скасування вироку у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального законодавства та істотним порушенням вимог кримінально-процесуального законодавства.
Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України задовольнила касаційне подання на таких підставах.
Згідно зі ст. 47 КК України від кримінальної відповідальності може бути звільнено з передачею на поруки особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості. Ш., як визнав суд, вчинив злочини, передбачені частинами 2 і 3 ст. 185 КК України, які відповідно до ст. 12 КК України є злочинами як середньої тяжкості, так і тяжкими.
Таким чином, щодо Ш. застосовано ст. 47 КК України усупереч вимогам цієї норми.
Звільняючи Ш. та І. від кримінальної відповідальності на підставі ст. 47 КК України у зв’язку з передачею їх на поруки колективу підприємства, суд постановив вирок без додержання вимог ст. 10 КПК України, в якій передбачено, що за наявності підстав, зазначених у ст. 47 КК України, у справах, які надійшли до суду з обвинувальним висновком, суд у судовому засіданні ухвалює постанову (а не вирок) про закриття справи. Крім того, відповідно до ст. 327 КПК України вирок може бути обвинувальний або виправдувальний. Суд наведених положень не врахував і постановив вирок, яким закрив справу, що є істотним порушенням закону.
За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Вінницького районного суду Вінницької області від 11 березня 2005 р. щодо Ш. та I. скасувала і передала справу на новий судовий розгляд.
Відповідно до ст. 45 КК України особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.
Неповне з'ясування судом зазначених обставин при вирішенні питання про закриття справи потягло скасування судового рішення
Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 19 грудня 2006 р. // ВВСУ. —2007. — № 5. — С. 18—19
(витяг)
Лутугинський районний суд Луганської області постановою від 11 червня 2005 р. звільнив В. і С. від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 366 КК і закрив справу у зв’язку з дійовим каяттям.
У касаційному поданні заступник прокурора Луганської області порушив питання про скасування постанови і направлення справи на новий судовий розгляд у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону, а саме ст. 45 КК. Він, зокрема, стверджував, що суд не з’ясував, в чому полягає дійове каяття В. і С. та яким чином вони усунули негативні наслідки вчиненого злочину.
Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України задовольнила його з таких підстав.
Згідно зі ст. 71 КПК провадження у справі суд може закрити у зв’язку з дійовим каяттям. Відповідно до вимог ст. 45 КК особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.
Ні в постанові слідчого про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення В. і С. від кримінальної відповідальності, ні в постанові районного суду від 11 червня 2005 р. не вказано вид і розмір заподіяної злочином шкоди та не зазначено про її усунення цими особами.
Оскільки факт відшкодування збитків чи усунення шкоди, заподіяної злочином, є обов’язковою підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України постанову Лутугинського районного суду Луганської області від 11 червня 2005 р. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд.
Вирішуючи питання про закриття кримінальної справи у зв'язку із закінченням строків давності, у який не встановлено особу, яка вчинила злочин, необхідно враховувати, що таке можливо лише тоді, коли з часу вчинення злочину минуло 15 років
Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17січня 2006р. —Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 1(3). — С. 13—14
(витяг)
Постановою Вугледарського міського суду Донецької області від 18 червня 2004 р. провадження у справі за фактом крадіжки майна закрито у зв’язку із закінченням строків давності.
В апеляційному порядку справа не розглядалася.
Як зазначено в постанові місцевого суду, у період часу з 16 год. 30 хв. 8 жовтня 1993 р. по 6 год. 11 жовтня 1993 р. невстановлена особа проникла до столярного приміщення шахти «Південно-Донбаська № 3» у м. Вугледарі Донецької області, звідки таємно викрала майно на загальну суму 1 635 546 крб. 20 жовтня 1993 р. за цим фактом порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 81 КК 1960 р., але 23 травня 2004 р. діяння перекваліфіковано на ч. 3 ст. 185 КК України. Зазначений злочин віднесено до категорії тяжких, а згідно зі ст. 49 КК України давність притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення тяжкого злочину становить 10 років з моменту вчинення злочину.
У касаційному поданні прокурор просив постанову суду скасувати, а справу передати на нове розслідування у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону та істотним порушенням кримінально-процесуального закону, оскільки в цьому випадку суд мав керуватися положеннями ч. 2 ст. 49 КК України, яка встановлює 15-річну давність притягнення до кримінальної відповідальності.
Заслухавши доповідача, думку прокурора, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи подання, колегія суддів вважає, що касаційне подання прокурора підлягає задоволенню.
Як убачається з матеріалів справи, особу (осіб), яка вчинила передбачений ч. 3 ст. 185 КК України злочин, у цій справі не встановлено; до кримінальної відповідальності у справі ніхто не притягався і обвинувальний висновок не складався.
Відповідно до ч. 3 ст. 111 КПК України справу, в якій під час досудового слідства не встановлено особу, яка вчинила злочин, суд має право закрити за наявності підстави, передбаченої ч. 2 ст. 49 КК України.
Зазначеною нормою кримінального Закону (ч. 2 ст. 49 КК України) урегульовані особливості перебігу строків давності у разі ухилення особи, яка вчинила злочин, від слідства або суду і встановлено, що така особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення злочину минуло 15 років (за винятком випадку, зазначеного у ч. 4 ст. 49 КК України).
З огляду на те, що у цій справі особу, яка вчинила злочин, передбачений ч. 3 ст. 185 КК України, не встановлено і 15-річний строк з часу вчинення злочину не минув, рішення суду про закриття справи у зв’язку із закінченням строків давності не може бути визнане таким, що відповідає вимогам кримінального та кримінально-процесуального закону.
З урахуванням того, що у справі необхідно встановити особу (осіб), яка вчинила зазначений злочин, з’ясувати обставини його вчинення та виконати інші вимоги кримінально-процесуального закону, ця справа підлягає направленню на нове розслідування.
З огляду на наведене, керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Донецької області задовольнила, постанову Вугледарського міського суду Донецької області від 18 червня 2004 р. скасувала, а справу за фактом крадіжки майна на шахті «Південно-Донбаська № 3» у м. Вугледарі Донецької області направила прокурору Донецької області на нове розслідування.
Згідно з частинами 1 і 3 ст. 49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі, й до дня набрання вироком законної сили минуло три роки
Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 2 лютого 2006р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 1(3). — С. 14—16
(витяг)
Вироком Московського районного суду м. Харкова від 7 травня 2004 р. Г. засуджено за ч. 1 ст. 296 КК України 2001 р. на 6 місяців арешту; ст. 94 КК 1960 р. — на 10 років позбавлення волі.
За сукупністю злочинів Г. призначено 10 років позбавлення волі, а за сукупністю вироків — 10 років і 3 місяці позбавлення волі.
Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 19 серпня 2004 р. апеляції засудженого Г. і захисника К. залишено без задоволення, а вирок — без зміни.
Г. визнано винним у тому, що він у стані алкогольного сп’яніння 4 лютого 1999 р. у м. Харкові вчинив хуліганські дії щодо К., а 26 травня 2001 р. у тому ж місті — умисне вбивство Г. без зазначених у ст. 93 КК 1960 р. ознак.
За змістом касаційної скарги засуджений Г., посилаючись на безпідставність засудження за ч. 1 ст. 296 КК України, неправильну кваліфікацію його дій за ст. 94 КК 1960 р. і невідповідність призначеного судом покарання ступеня тяжкості злочину та його особі, просив судові рішення за ч. 1 ст. 296 КК України скасувати, а справу закрити, а в іншій частині — змінити та перекваліфікувати його дії зі ст. 94 на ч. 3 ст. 101 КК 1960 р. і пом’якшити покарання.
Заслухавши доповідача, міркування прокурора, перевіривши матеріали справи, доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга засудженого підлягає частковому задоволенню.
Твердження засудженого Г. у касаційній скарзі про те, що його дії неправильно кваліфіковано за ст. 94 КК 1960 р., є безпідставними.
У справі встановлено, що Г. у стані алкогольного сп’яніння 26 травня 2001 р. у м. Харкові на ґрунті неприязних стосунків наніс Г-вій (дружині) із значною силою численних ударів руками і ногами в життєво важливі органи (голова і грудна клітка), чим заподіяв тяжке тілесне ушкодження, від якого вона померла на місці злочину. Це підтверджено показаннями свідків К., С., I. Д. і П. та висновками експертиз.
З огляду на викладене Г. законно й обґрунтовано засуджено за ст. 94 КК 1960 р., а тому підстав для перекваліфікації його дій на ч. 3 ст. 101 КК 1960 р., як про це йдеться у скарзі, немає.
Що ж до засудження Г. за ч. 1 ст. 296 КК України, то його не можна визнати законним на таких підставах.
Згідно з частинами 1 і 3 ст. 49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі, і до дня набрання вироком законної сили минуло три роки.
Перебіг давності переривається, якщо до закінчення зазначених у частинах 1, 2 цієї статті строків особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення давності в цьому разі починається з дня вчинення нового злочину. При цьому строки давності обчислюються окремо за кожний злочин.
Відповідно до ч. 2 ст. 111 КПК України суд у судовому засіданні за наявності підстав, передбачених ч. 1 ст. 49 КК України, закриває кримінальну справу у зв’язку із закінченням строків давності у випадках, коли справа надійшла до суду з обвинувальним висновком.
Як убачається з матеріалів справи, кримінальна справа щодо Г. за ч. 1 ст. 296 КК України надійшла до суду з обвинувальним висновком. Зазначений злочин учинено 4 лютого 1999 р. і він належить до злочинів невеликої тяжкості. З урахуванням учинення Г. 26 травня 2001 р. нового злочину (умисного вбивства) строк давності за ч. 1 ст. 296 КК України закінчився 26 травня 2004 р. З огляду на це і відповідно до вимог ст. 49 КК України і ч. 2 ст. 111 КПК України апеляційний суд повинен був за ч. 1 ст. 296 КК України звільнити засудженого від кримінальної відповідальності й закрити справу, але він цього не зробив, чим порушив закон.
За таких обставин судові рішення щодо засудження Г. за ч. 1 ст. 296 КК України слід скасувати, а справу закрити, що виключає можливість призначення Г. покарання відповідно до статей 70 і 71 КК України.
Посилання засудженого у касаційній скарзі на те, що йому за ст. 94 КК 1960 р. призначено надто суворе покарання, є безпідставними.
Як видно з матеріалів справи, Г. призначено необхідне і достатнє для його виправлення покарання, а тому його не можна визнати надто суворим, як про це зазначає у скарзі засуджений.
Керуючись статтями 395 і 396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу засудженого Г. задовольнила частково, вирок Московського районного суду м. Харкова й ухвалу апеляційного суду Харківської області щодо Г. за ч. 1 ст. 296 КК України скасувала, а справу закрила у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.
Виключила із зазначених судових рішень посилання на призначення засудженому Г. покарання на підставі статей 70 і 71 КК України та засудила його за ст. 94 КК 1960 р. на 10 років позбавлення волі.
Суд, звільняючи особу від кримінальної відповідальності у зв'язку з актом амністії, не взяв до уваги, що її злочинні дії продовжувались і після набуття чинності Законом України «Про амністію» від 31 травня 2005 р. № 2591-IV
Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 29 серпня 2006р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 1(3). — С. 17—18
(витяг)
Як видно з матеріалів справи, Г. обвинувачувався у тому, що він вчинив продовжуваний злочин, передбачений ч. 1 ст. 263 КК України, в період часу з літа 2000 року до 17 листопада 2005 р.
Відповідно до вимог ст. 12 Закону України «Про амністію» від 31 травня 2003 р. дія цього закону поширюється на осіб, які вчинили злочини до дня набуття ним чинності включно.
Зазначений закон набув чинності 23 червня 2005 р.
Отже, звільняючи від кримінальної відповідальності Г. у зв’язку з актом амністії, суд не взяв до уваги, що його злочинні дії, які полягали в незаконному зберіганні бойових припасів, продовжувалися і після набуття чинності Законом України «Про амністію» від 31 травня 2005 р., а тому положення цього закону на Г. не поширюються.
За таких обставин постанова суду піддягає скасуванню, а справа — направленню на новий судовий розгляд, під час якого суду належить прийняти законне та обґрунтоване рішення.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України постанову Городищенського районного суду Черкаської області від 23 січня 2006 р. щодо Г. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд.
Звільнення особи від кримінальної відповідальності за ст. 46 КК України у зв'язку з примиренням винного з потерпілим допускаються, якщо особа вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, примирилася з потерпілим, відшкодувала завдані нею збитки та усунула заподіяну шкоду
Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 14листопада 2006р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 2(4). — С. 10—11
(витяг)
Постановою Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 12 січня 2006 р. кримінальну справу щодо Б. за ч. 1 ст. 296 КК України закрито у зв’язку з примиренням сторін.
Закриваючи справу, суд керувався ст. 46 КК України.
В апеляційному порядку справа не переглядалась.
Органами досудового слідства Б. було пред’явлено обвинувачення в тому, що він 9 липня 2005 р. у квартирі по вул. Енгельса, 25 у м. Бердянську та у дворі цього будинку грубо порушив громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалось особливою зухвалістю: висловлювався нецензурною лайкою в присутності багатьох осіб, цеглиною розбив скло вікна зазначеної квартири, не реагуючи на зауваження сторонніх осіб.
У касаційному поданні прокурор посилається на неправильне застосування кримінального закону при закритті справи на підставі ст. 46 КК України. Просить постанову скасувати і справу направити на новий судовий розгляд.
Заслухавши доповідача, думку прокурора, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню.
Як видно з постанови, кримінальну справу щодо Б. суд закрив, керуючись ст. 46 КК України, у зв’язку з примиренням винного з потерпілою.
Однак відповідно до вимог ст. 46 КК України передумовами звільнення особи від кримінальної відповідальності за зазначеною статтею є вчинення нею вперше злочину невеликої тяжкості, яким заподіяно шкоду певному потерпілому.
У справі встановлено, що вироком Бердянського міського суду Запорізької області від 15 вересня 2004 р. Б. засуджено за ч. 3 ст. 185, ч. 2 ст. 186 та ч. 2 ст. 187 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 4 роки 3 місяці позбавлення волі та звільнено від відбування покарання на підставі ст. 75 КК України з іспитовим строком 2 роки.
Новий злочин (проти громадського порядку, а не певної особи) Б. учинив 9 липня 2005 р., тобто в період іспитового строку.
За таких обставин, закривши справу щодо Б. на підставі ст. 46 КК України, суд припустився помилки та неправильно застосував кримінальний закон. Отже, касаційне подання прокурора підлягає задоволенню, а постанова — скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд.
Якщо при новому розгляді справи суд дійде висновку про винуватість Б. у вчиненні злочину, зазначеного в обвинуваченні, суд повинен постановити рішення, яке відповідає вимогам закону.
Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора задовольнила, постанову Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 12 січня 2006 р. щодо Б. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд.
Відповідно до вимог п. 2 ч. 1 ст. 49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо у разі вчинення нею злочину невеликої тяжкості, за яким передбачене покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі, з дня вчинення злочину і до дня набрання вироком законної сили минуло 3 роки
Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 грудня 2006 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 2(4). — С. 11—12
(витяг)
Вироком Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 20 квітня 2004 р. Р. засуджено за ч. 1 ст. 296 КК України на 2 роки обмеження волі.
На підставі ст. 75 КК України Р. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік. Згідно з вимогами ст. 76 КК України на нього покладено обов’язки не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи та повідомляти ці органи про зміну місця проживання й роботи.
На підставі ст. 1 Закону України від 11 липня 2003 р. «Про амністію» Р. звільнено від призначеного покарання.
У апеляційному порядку вирок щодо Р. не переглядався.
Р. визнано судом винним і засуджено за те, що він, будучи в стані алкогольного сп’яніння, 9 листопада 1999 р. разом з Т. у під’їзді будинку на вул. Шевченка в с. Нива Трудова Апостолівського району Дніпропетровської області грубо порушили громадський порядок — вибили двері у квартирі, а також вчинили хуліганські дії щодо її мешканця Л., спричинивши йому легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров’я і пошкодивши майно потерпілого.
У касаційному поданні прокурора порушується питання про скасування вироку суду із закриттям провадження у справі у зв’язку із закінченням строків давності. Прокурор вважає, що оскільки події злочину відбулися у 1999 році, Р. вчинив злочин невеликої тяжкості, перебіг строку давності притягнення його до відповідальності закінчився ще у листопаді 2002 р.
Заслухавши доповідача, прокурора С., який підтримав касаційне подання, перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши доводи подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню на таких підставах.
Відповідно до вимог п. 2 ч. 1 ст. 49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за яким передбачене покарання у виді обмеження волі чи позбавлення волі, з дня вчинення злочину і до дня набрання вироком законної сили минуло 3 роки.
Як убачається із матеріалів справи, Р. учиняв дії, за які його засуджено, 9 листопада 1999 р., а постановлений щодо нього вирок за злочин невеликої тяжкості набув чинності у травні 2004 р. — більш як через 4 роки після вчинення злочину, тобто після закінчення строку давності, протягом якого Р. можна було притягнути до кримінальної відповідальності і засудити за ч. 1 ст. 296 КК України.
На ці обставини суд не звернув уваги і засудив Р., у той час як відповідно до вимог ч. 2 ст. 111 КПК України мав прийняти рішення про закриття справи у зв’язку із закінченням строків давності.
Тому, як правильно зазначено в касаційному поданні, вирок Апостолів- ського районного суду Дніпропетровської області від 22 квітня 2004 р. щодо Р. підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі.
Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Дніпропетровської області задовольнила, вирок Апос- толівського районного суду Дніпропетровської області від 22 квітня 2004 р. щодо Р. скасувала, а справу закрила на підставі ст. 49 КК України у зв’язку із закінченням строків давності.
Відповідно до ст. 47 КК звільнення від кримінальної відповідальності особи в порядку, передбаченому цією статтею, допускається за наявності умов, що стосуються тяжкості діяння, та підстав — щирого розкаяння, яке свідчить про її бажання спокутувати провину перед колективом організації та виправити свою поведінку
Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 19 червня 2007р. //ВВСУ. — 2007. — №9. — С. 15—16
(витяг)
Печерський районний суд м. Києва постановою від 31 січня 2006 р. звільнив Р. від кримінальної відповідальності на підставі ст. 47 КК і статей 71,
10 КПК з передачею на поруки трудовому колективу Державної виконавчої служби районного управління юстиції (далі — виконавча служба) та закрив справу за обвинуваченням його у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК.
Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 11 травня 2006 р. зазначену постанову залишив без змін.
Органи досудового слідства обвинувачували Р. у тому, що він у період із 27 липня 2001 р. по 15 жовтня 2003 р., працюючи старшим державним виконавцем, а пізніше обіймаючи посаду заступника та першого заступника начальника відділу виконавчої служби, допустив службову недбалість — своєчасно не наклав арешт на розрахункові рахунки товариства з обмеженою відповідальністю у двох міських банках, що спричинило тяжкі наслідки у виді ненадходження до Державного бюджету України грошових коштів на загальну суму 244 тис. 613 грн.
У касаційному поданні заступник прокурора м. Киева порушив питання про скасування постанови районного й ухвали апеляційного суду у зв’язку з неправильним застосуванням до Р. кримінального закону, а також направлення справи на новий судовий розгляд. Він зазначив, що суд першої інстанції не врахував, а апеляційної — не звернув уваги на те, що перебування Р. на посаді першого заступника начальника відділу виконавчої служби істотно обмежує можливість трудового колективу застосовувати до нього заходи виновного характеру та об’єктивно оцінювати результати його роботи.
Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що подання підлягає задоволенню з таких підстав.
Як убачається із матеріалів справи, суд, звільняючи Р. від кримінальної відповідальності на підставі ст. 47 КК, вказав, що Р. вчинив злочин середньої тяжкості, щиро розкаявся у вчиненому, позитивно характеризується за місцем роботи і колектив, в якому він працює, бере його на поруки.
Відповідно до ст. 47 КК звільнення від кримінальної відповідальності особи в порядку, передбаченому цією статтею, допускається за наявності умов, що стосуються тяжкості діяння, та підстав — щирого розкаяння, яке свідчить про її бажання спокутувати провину перед колективом організації та виправити свою поведінку.
Однак із матеріалів справи не видно, що Р. щиро розкаявся у вчиненому злочині та як він зобов’язувався виправити свою поведінку. У судовому засіданні Р. лише визнав себе винним у допущенні службової недбалості, а що цей злочин спричинив тяжкі наслідки — ні, тобто вину визнав не в повному обсязі.
За змістом ст. 47 КК не може бути передана на поруки особа, яка не визнає себе винною у злочині. Районний суд фактично не з’ясував цю обставину.
Крім того, суд не звернув уваги на те, що заявлене колективом клопотання за змістом не відповідає вимогам ст. 47 КК, оскільки в ньому не зазначено, які заходи виховного характеру та яким чином буде застосовано до Р. і чи зобов’язується він законослухняною поведінкою та сумлінною працею виправдати довіру колективу.
Отже, суд передчасно дійшов висновку про можливість звільнення Р. від кримінальної відповідальності на підставі ст. 47 КК.
За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України постанову Печерського районного суду м. Києва від 31 січня 2006 р. та ухвалу Апеляційного суду м. Київа від 11 травня 2006 р. скасувала, а справу направила на новий судовой розгляд.
Відповідно до ст. 377 КПК України в ухвалі апеляційного суду мають бути вказані, зокрема, докладні мотиви прийнятого рішення. У разі залишення апеляції без задоволення в ухвалі апеляційного суду мають зазначатися підстави, через які апеляцію визнано необґрунтованою
Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 травня 2007р. //ВВСУ. — 2007. — № 10. — С. 23—24
(витяг)
Бориславський міський суд Львівської області вироком від 1 червня 2004 р. засудив П. за ч. 2 ст. 191 КК на один рік шість місяців обмеження волі з позбавленням права обіймати керівні посади в загальноосвітніх навчально-виховних закладах строком на один рік, за ч. 1 ст. 366 цього Кодексу — на один рік обмеження волі з позбавленням права обіймати керівні посади в загальноосвітніх навчально-виховних закладах строком на один рік. Відповідно до ст. 70 названого Кодексу за сукупністю злочинів засудженому остаточно призначено один рік шість місяців обмеження волі з позбавленням права обіймати зазначені посади строком на один рік. На підставі п. 5 ст. 71 КПК П. звільнено від покарання, а справу щодо нього закрито у зв’язку із закінченням строків давності. За ч. 1 ст. 367 КК цю особу виправдано.
Апеляційний суд Львівської області ухвалою від 17 жовтня 2006 р. зазначений вирок залишив без змін.
П. визнано винним у тому, що він, обіймаючи з вересня 1996 р. посаду директора середньої загальноосвітньої школи, будучи службовою особою, у період із листопада 1997 р. по квітень 1998 р. зловживав своїм службовим становищем, а саме — отримав і привласнив бюджетні кошти у виді заробітної плати свого сина та брата на загальну суму 265 грн, яка нараховувалася цим особам на підставі виданих П. завідомо неправдивих документів: наказів про прийняття їх на роботу робітниками з обслуговування шкільної теплотраси та відповідних наказів про звільнення з цих посад.
У касаційній скарзі засуджений П., посилаючись на неповноту й однобічність досудового і судового слідства, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи та порушення його права на захист, просив судові рішення скасувати, а справу закрити на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК. Крім цього, він зазначив, що навіть за умови доведеності його винуватості у вчиненні злочинів органи досудового слідства відповідно до вимог ст. 48 КК 1960 р. не повинні були порушувати щодо нього кримінальну справу в серпні 2005 р. у зв’язку із закінченням строків давності.
Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в касаційній скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що вона підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Відповідно до ч. 2 ст. 377 КПК у разі залишення апеляції без задоволення в ухвалі апеляційного суду мають бути зазначені підстави, з яких апеляцію визнано необгрунтованою. На виконання цієї вимоги в ухвалі слід проаналізувати, співставивши з наявними у справі та додатково поданими матеріалами, всі наведені в апеляції доводи і дати на кожен із них вичерпну відповідь.
У справі щодо П. апеляційний суд зазначену вимогу закону повною мірою не виконав.
Засуджений подав апеляцію, в якій, посилаючись на матеріали справи, докладно обґрунтував думку про незаконність вироку у зв’язку з невідповідністю викладених у ньому висновків фактичним обставинам справи. П. зазначив, що суд неповною мірою з’ясував ці обставини та не перевірив доводи щодо недоведеності його вини у вчиненні інкримінованих йому злочинів. Крім того, він посилався на порушення судом вимог кримінально-процесуального закону.
Проте апеляційний суд, залишаючи апеляцію без задоволення, не навів в ухвалі переконливих аргументів на спростування доводів засудженого і не зазначив підстав, з яких визнав апеляцію необґрунтованою, а лише навів перелік доказів, якими обґрунтовано вирок, не проаналізувавши і не співставивши їх із наявними у справі. Суд апеляційної інстанції також не зробив жодного висновку щодо наведених у скарзі порушень кримінально-процесуального закону.
За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних справах ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 17 жовтня 2006 р. скасувала, а справу направила на новий апеляційний розгляд. Під час цього розгляду апеляційний суд має ретельно дослідити зібрані у справі докази й дати їм та висновкам суду першої інстанції належну оцінку, ухваливши в разі необхідності рішення про проведення судового слідства, а також перевірити всі наведені в апеляції доводи, та з урахуванням усіх обставин справи ухвалити одне з рішень, передбачених ст. 366 КПК, і викласти його у відповідному процесуальному документі згідно з вимогами закону.
Згідно з п. «з» ст. 7 Закону України «Про амністію» від 11 липня 2003 р. амністія не застосовується до осіб, які вчинили злочини, що спричинили загибель двох і більше осіб
Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 3 березня 2005р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 37—39
(витяг)
Постановою Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 12 березня 2004 р. кримінальну справу з обвинувачення С. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, закрито на підставі п. «г» ст. 1 Закону України «Про амністію» від 11 липня 2003 р.
Постановою Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 5 квітня 2004 р. кримінальну справу з обвинувачення Я. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, закрито на підставі п. «г» ст. 1 Закону України «Про амністію» від 11 липня 2003 р.
В апеляційному порядку справа не розглядалася.
С. та Я. звинувачувалися у тому, що, працюючи на посадах начальника та старшого майстра Червоногвардійської ділянки комунального підприємства «Макіївський міськводоканал», які несуть повну відповідальність за своєчасність і якість виконання покладених на них посадовою інструкцією обов’язків, протягом більш як 3 місяці з 25 листопада 2002 р. по 19 березня 2003 р. у дворі буд. 7 на вул. Вокзальній у м. Макіївці Донецької області залишали без будь-яких попереджуючих огороджень розритий працівниками водоканалу котлован, в який надходила вода через порив водопровідної труби, залишаючи котлован наповненим, чим недбало поставилися до виконання своїх обов’язків, що спричинило тяжкі наслідки — загибель двох малолітніх дітей В. К. і С. А.
Постановами Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 12 березня 2004 р. та 5 квітня 2004 р. кримінальну справу щодо С. та Я. за ч. 2 ст. 367 КК України закрито на підставі п. «г» ст. 1 Закону України «Про амністію» від 11 липня 2003 р.
Прокурор у касаційному поданні просить постанови суду щодо С. та Я. скасувати, справу направити на новий судовий розгляд, посилаючись при цьому на неправильне застосування Закону України «Про амністію» від 11 липня 2003 р., внаслідок чого суд необґрунтовано закрив кримінальні справи щодо С. та Я.
Заслухавши доповідача, прокурора, який підтримав касаційне подання, перевіривши матеріали справи та доводи, наведені у касаційному поданні, колегія суддів вважає, що вони підлягають задоволенню на таких підставах.
З огляду на матеріали справи суд закрив кримінальну справу щодо С. та Я. за ч. 2 ст. 367 КК України на підставі п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК України, п. «г» ст. 1 Закону України «Про амністію» від 11 липня 2003 р.
Згідно з п. «з» ст. 7 Закону України «Про амністію» від 11 липня 2003 р. амністія не застосовується до осіб, які вчинили злочини, що спричинили загибель двох або більше осіб.
Згідно зі змістом постанови суду суд визнав, що С. та Я. недбало поставились до виконання своїх посадових обов’язків зі своєчасного усунення пориву водопроводу, також не здійснили заходів для того, щоб закопати котлован на вул. Вокзальній, 7/2, і це привело до загибелі двох малолітніх дітей — В. К. і С. А.
За таких обставин до С. та Я. не може бути застосована амністія, а тому постанови про закриття щодо них справ підлягають скасуванню.
Враховуючи наведене, керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора, який брав участь у суді першої інстанції, задовольнила, постанови Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 12 березня 2004 р. та від 5 квітня 2004 р. щодо С. та Я. скасувала, справу направила на новий судовий розгляд.
Вирок скасовано, а провадження у справі закрито на підставі ст. 49 КК України у зв'язку із закінченням строків давності
Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 11 жовтня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 39—41
(витяг)
Вироком Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2003 р. К. виправдано: за ч. 1 ст. 296 КК України за відсутності у його діях складу злочину; за ч. 1 ст. 122 КК України за відсутності події злочину.
Вироком Апеляційного суду м. Києва від 19 липня 2005 р. вирок районного суду щодо К. скасовано та визнано його винним за ч. 1 ст. 296 КК України, призначено покарання у вигляді обмеження волі на 2 роки, а на підставі ст. 75 КК України його звільнено від відбування покарання з іспитовим строком на 1 рік.
У решті вирок щодо К. залишено без зміни.
За вироком апеляційного суду К. визнано винним та засуджено за те, що він 14 вересня 2002 р., близько 15 год. 15 хв., перебуваючи на території стадіону «АТЕК», розташованого на вул. Чистяківській, 20 у м. Києві, грубо порушуючи громадський порядок, з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалось особливою зухвалістю, зневажаючи встановлені в суспільстві правила поведінки, на виду у присутніх на стадіоні громадян, із хуліганських мотивів, підійшов до С. та завдав йому два удари ногою в пах та один удар кулаком в обличчя, спричинивши при цьому легкі тілесні ушкодження, що призвели до короткочасного розладу здоров’я, а потім сів зверху на лежачого на землі потерпілого та утримував його до тих пір, поки С. перестав чинити йому опір, після чого припинив свої хуліганські дії.
У касаційній скарзі захисник-адвокат М. просить вирок апеляційного суду щодо К. скасувати та залишити в силі вирок суду першої інстанції, мотивуючи це тим, що суд безпідставно засудив його підзахисного за хуліганські дії.
Заслухавши доповідача, захисника-адвоката М., який підтримав свою касаційну скаргу, потерпілого С., який просив вирок апеляційного суду залишити в силі, міркування прокурора, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що вона підлягає частковому задоволенню.
Установлено, що К. учинив хуліганські дії 14 вересня 2002 р., його винність доведена зібраними у справі доказами, зокрема показаннями потерпілого С., свідків П., М. Н., С. О., П., X., Н., 3., експерта I. Д., а також даними комісійної судово-медичної експертизи, згідно з якою потерпілому С. були спричинені легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров’я.
Аналіз наведених даних, взятих у сукупності, дає підстави суду зробити правильний висновок щодо винності К. у вчиненні хуліганства та правильно кваліфікувати його дії за ч. 1 ст. 296 КК України.
Разом з тим, відповідно до положень ст. 49 КК України вирок щодо К. необхідно скасувати із закриттям провадження у справі.
Оскільки К. засуджено за ч. 1 ст. 296 КК України, тобто за злочин невеликої тяжкості, який було вчинено ним 14 вересня 2002 р. і на момент розгляду справи у суді касаційної інстанції вже минули строки давності, передбачені ст. 49 КК України, а саме 3 роки з моменту вчинення злочину невеликої тяжкості, то він підлягає звільненню від кримінальної відповідальності.
Тому вирок, що не набув законної сили, відповідно до вимог ст. 111 КПК України підлягає скасуванню, а провадження у кримінальній справі — закриттю за закінченням строків давності притягнення К. до кримінальної відповідальності.
Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу за- хисника-адвоката М. задовольнила частково, вирок Судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду м. Києва від 19 липня 2005 р. щодо К. скасувала, а провадження у справі закрила на підставі ст. 49 КК України за закінченням строків давності.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину невеликої тяжкості, за який передбачено покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі, й до дня набрання вироком законної сили минуло три роки
Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 13 жовтня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 41—44
(витяг)
Вироком Артемівського районного суд м. Луганська від 29 грудня 2003 р. Ч. засуджено: за ч. 1 ст. 296 КК України на 6 місяців обмеження волі; ч. 1 ст. 122 КК України на 1 рік 6 місяців позбавлення волі.
На підставі ст. 70 КК України Ч. остаточно визначено покарання у вигляді 1 року 6 місяців позбавлення волі.
Ухвалою апеляційного суду Луганської області від 13 квітня 2004 р. апеляції засудженого Ч., представника потерпілого — М., прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, залишено без задоволення, а вирок — без зміни.
Ч. визнано винним у тому, що він 20 грудня 2000 р. у м. Луганську, з особою, справу щодо якої закрито внаслідок акту амністії, учинив хуліганство, у ході якого заподіяв М. середньої тяжкості тілесне ушкодження, що спричинило стійку втрату працездатності менш як на одну третину.
За змістом касаційної скарги захисник Б., посилаючись на невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи й невідповідність призначеного Ч. судом покарання ступеню тяжкості злочинів та його особі, просить змінити судові рішення у справі та на підставі ст. 75 КК України звільнити засудженого від відбування покарання з випробуванням.
Заслухавши доповідача, думку прокурора, перевіривши матеріали справи, доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга захисника підлягає частковому задоволенню на таких підставах.
Посилання захисника Б. у касаційній скарзі на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи були предметом розгляду та оцінки суду апеляційної інстанції, а тому відповідно до вимог ч. 1 ст. 398 КПК України перегляду в касаційному порядку не підлягають. Отже, при розгляді решти доводів касаційної скарги колегія суддів виходить із фактичних обставин, встановлених судом.
У справі встановлено, що Ч. 20 грудня 2000 р. у м. Луганську з особою, справу щодо якої закрито внаслідок акту амністії, учинив хуліганство, у ході якого заподіяв М. середньої тяжкості тілесне ушкодження, що спричинило стійку втрату працездатності менш як на одну третину. Це підтверджено показаннями потерпілого М., показаннями свідків П., С., Л., Ш., К., В. і Д. та висновками експертиз.
Отже, Ч. законно й обґрунтовано засуджено за ч. 1 ст. 122 КК України.
Засудження Ч. за ч. 1 ст. 296 КК України не можна визнати законним за наступних підстав.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину невеликої тяжкості, за який передбачено покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі, й до дня набрання вироком законної сили минуло три роки.
Відповідно до ч. 2 ст. 111 КПК України суд у судовому засіданні за наявності підстав, передбачених ч. 1 ст. 49 КК України, закриває кримінальну справу у зв’язку із закінченням строків давності у випадках, коли справа надійшла до суду з обвинувальним висновком.
З огляду на матеріали справи кримінальна справа щодо Ч. надійшла до суду (в тому числі і за ч. 1 ст. 296 КК України) з обвинувальним висновком. Указаний злочин відноситься до злочинів невеликої тяжкості й учинений Ч. 20 грудня 2000 р. З огляду на це і керуючись вимогами ч. 1 ст. 49 КК України, ч. 2 ст. 111 КПК України, суд 29 грудня 2003 р. повинен був за ч. 1 ст. 296 КК України звільнити засудженого від кримінальної відповідальності й закрити справу, але він цього не зробив, чим порушив закон. Не виправив цієї помилки й апеляційний суд.
За таких обставин судові рішення у зазначеній частині підлягають скасуванню, а тому з них необхідно виключити посилання судів на призначення засудженому покарання на підставі ст. 70 КК України.
Твердження захисника Б. у касаційній скарзі про невідповідність призначеного Ч. покарання ступеню тяжкості злочинів та його особі є непереконливими.
Призначаючи Ч. покарання, суд урахував ступінь тяжкості вчинених ним злочинів, його особу та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання, зокрема ті, на які є посилання у касаційній скарзі. Призначене Ч. покарання відповідає вимогам ст. 65 КК України та є необхідним і достатнім для його виправлення.
Керуючись статтями 111, 395 і 396 КПК України та ст. 49 КК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу захисника Б. задовольнила частково; вирок Артемівського районного суду м. Луганська від 29 грудня 2003 р. та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 13 квітня 2004 р. щодо Ч. у частині його засудження за ч. 1 ст. 296 КК України скасувала, а справу закрила у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності; виключила з указаних судових рішень посилання на призначення засудженому покарання на підставі ст. 70 КК України та ухвалила вважати його засудженим за ч. 1 ст. 122 КК України до покарання у вигляді 1 року 6 місяців позбавлення волі.
Вироком Малиновського районного суду м. Одеси від 1 жовтня 2004 р. Л. засуджено за ст. 128 КК України на 1 рік обмеження волі.
На підставі ст. 75 КК України Л. звільнено від відбування призначеного покарання з іспитовим строком на 1 рік.
Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 7 грудня 2004 р. вирок щодо Л. скасовано, застосовано положення ст. 46 КК України, Л. за ст. 128 КК України від кримінальної відповідальності звільнено. На підставі ст. 7 КПК України кримінальну справу провадженням закрито.
Як зазначено у вироку, Л. 7 грудня 2003 р., близько 18 год. 30 хв., знаходячись у помешканні веранди своєї квартири, що в буд. 64 на вул. Степовій у м. Одеса, під час сварки, що виникла між нею та М., почала скидати з віконного прорізу веранди цеглини, одна з яких, впавши на ногу потерпілого, зламала йому палець. Таким чином Л. з необережності спричинила М. середньої тяжкості тілесні ушкодження.
У касаційному поданні прокурор порушує питання про скасування ухвали апеляційного суду з направленням справи на новий апеляційний розгляд. В обґрунтування своєї позиції вказує на те, що суд першої інстанції обґрунтовано призначив засудженій покарання у вигляді обмеження волі, оскільки вона не є пенсіонеркою. Крім того, потерпілий не примирявся з Л., тому в апеляційного суду не було підстав для застосування ст. 46 КК України.
У касаційній скарзі потерпілий наводить аналогічні поданню прокурора доводи та підстави для скасування ухвали апеляційного суду, посилаючись на те, що примирення винної з ним не було.
Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи касаційного подання та касаційної скарги, колегія суддів вважає, що вони підлягають задоволенню на таких підставах.
Відповідно до вимог ст. 337 КПК України в ухвалі апеляційного суду мають бути проаналізовані й співставлені з наявними в справі і додатково поданими матеріалами всі доводи апеляції.
При зміні чи скасуванні вироку в ухвалі повинно бути зазначено, які статті закону порушено й у чому полягають ці порушення.
Цих вимог закону апеляційна інстанція не дотрималась.
Зокрема, в ухвалі апеляційного суду зазначено, що суд першої інстанції грубо порушив вимоги ч. 3 ст. 61 КК України, оскільки призначив покарання у вигляді обмеження волі особі, яка досягла пенсійного віку.
Такий висновок апеляційного суду є надуманим, оскільки з огляду на матеріали справи засуджена Л. на час розгляду справи в суді як першої, так і апеляційної інстанцій пенсійного віку не досягла. У справі також відсутні дані, що вона є інвалідом першої чи другої групи.
Також апеляційний суд необґрунтовано застосував до засудженої Л. ст. 46 КК України і звільнив її від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням із потерпілим.
Згідно з запереченням на апеляцію, подану засудженою, потерпілий М. не бажав примирення з Л.
Водночас закон вимагає, що підстава для звільнення особи від кримінальної відповідальності має містити два складові елементи, а саме: 1) примирення особи, яка вчинила злочин невеликої тяжкості, з потерпілим від цього злочину; 2) відшкодування зазначеною особою завданих нею збитків.
Відсутність хоча б одного з зазначених елементів виключає підстави звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 46 КК України.
За таких обставин ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий апеляційний розгляд, у процесі якого вказані недоліки необхідно усунути.
Керуючись статтями 395—396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора та касаційну скаргу потерпілого М. задовольнила, ухвалу апеляційного суду Одеської області від 7 грудня 2004 р. щодо Л. скасувала, а справу направила на новий апеляційний розгляд.
Статтею 47 КК України передбачено можливість звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею на поруки лише щодо особи, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості. На порушення цих вимог закону суд безпідставно звільнив від кримінальної відповідальності особу за злочин, передбачений ч. 2 ст. 271 КК України, який ст. 12 КК України віднесено до категорії тяжких
Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 6 березня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 12—13
(витяг)
Постановою Рівненського міського суду Рівненської області від 20 січня 2006 р. щодо Г. закрито кримінальну справу за обвинувачення за ч. 2 ст. 271 КК України зі звільненням від кримінальної відповідальності на підставі вимог ст. 47 КК України з передачею на поруки трудовому колективу ТОВ фірма «Прометей-А».
У апеляційному порядку постанова суду щодо Г. не переглядалася.
Органами досудового слідства Г. обвинувачувався у тому, що він, обіймаючи посаду механіка в ТОВ фірма «Прометей-А» та будучи службовою особою, допустив порушення законодавства про охорону праці, внаслідок чого працівник цього підприємства Д. отримав тяжкі тілесні ушкодження.
Зваживши на те, що Г. вчинив злочин середньої тяжкості, визнав себе винним і щиро розкаявся, сприяв у розкритті злочину, відшкодував завдану шкоду, має на утриманні двох неповнолітніх дітей, суд задовольнив клопотання трудового колективу і передав П. на поруки трудовому колективу, в якому він працював.
У касаційному поданні першого заступника прокурора Рівненської області порушувалося питання про скасування постанови суду з направленням справи на новий судовий розгляд. Свою вимогу прокурор обгрунтував тим, що суд неправильно звільнив Г. від кримінальної відповідальності і передав на поруки трудовому колективу, оскільки такий порядок можна застосовувати лише до особи, яка вчинила вперше злочин невеликої або середньої тяжкості, в той час як відповідно до вимог ст. 12 КК України злочин, передбачений ч. 2 ст. 271 КК України, у вчиненні якого обвинувачувався Г., віднесено до категорії тяжких.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, прокурора, яка підтримала касаційне подання, пояснення потерпілого Д. і Г, які заперечували проти задоволення касаційного подання, перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню.
Статтею 47 КК України передбачено можливість звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею на поруки лише щодо особи, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, за наявності інших передбачених у цій статті обставин. Ці вимоги закону суд порушив, оскільки Г. обвинувачувався у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 271 КК України, який відповідно до ч. 3 ст. 12 КК України віднесений до тяжких. Тому до Г. не могла бути застосована ст. 47 КК України.
Отже, постановляючи рішення щодо Г., суд допустив порушення кримінального закону, тому постанова суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд.
При новому розгляді суд має розглянути справу з дотриманням чинного законодавства.
Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання першого заступника прокурора Рівненської області задовольнила.
Постанову Рівненського міського суду Рівненської області від 20 січня 2006 р. щодо Г. скасувала, а справу направила до того самого суду на новий розгляд.