Печать
PDF

ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМIНАЛЬНОЇ ВIДПОВIДАЛЬНОСТI

Posted in Уголовное право - Практика судів Укр. з крим. справ (2006-2007)

ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМIНАЛЬНОЇ ВIДПОВIДАЛЬНОСТI

 

Пост. ПВСУ від 23 грудня 2005 р. № 12 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності» // ВВСУ. — 2006. — №2. — С. 13—16

Обговоривши практику звільнення осіб від кримінальної відповідально­сті та закриття кримінальних справ за нереабілітуючими обставинами, з ме­тою забезпечення правильного й однакового застосування судами криміна­льного і кримінально-процесуального законодавства при розгляді справ від­повідної категорії Пленум Верховного Суду України постановляє:

1. Роз’яснити судам, що звільнення від кримінальної відповідальності — це відмова держави від застосування щодо особи, котра вчинила злочин, уста­новлених законом обмежень певних прав і свобод шляхом закриття кримі­нальної справи, яке здійснює суд у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України (далі — КК), у порядку, встановленому Кримінально-про­цесуальним кодексом України (далі — КПК).

Закриття кримінальної справи зі звільненням від кримінальної відпо­відальності можливе лише в разі вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК, та за наявності визна­чених у законі правових підстав, вичерпний перелік яких наведено у ч. 1 ст. 44 КК, а саме: у випадках, передбачених цим Кодексом, а також на підставі за­кону України про амністію чи акта помилування.

Звільнення особи від кримінальної відповідальності у випадках, перед­бачених КК, здійснює виключно суд у порядку, встановленому статтями 6, 7, 7[1], 72, 8—10, 111 КПК, під час попереднього та судового розгляду справи, апе­ляційного, касаційного і виключного провадження відповідно до статей 248, 282, 376, 4001 та п. 2 ч. 1 ст. 4004 КПК.

Суди мають розмежовувати передбачені КК випадки звільнення від кри­мінальної відповідальності і випадки, коли відповідно до цього Кодексу вона взагалі неможлива, наприклад, у разі: малозначності діяння (ч. 2 ст. 11), вчи­нення діяння у стані неосудності (ч. 2 ст. 19), недосягнення особою віку кри­мінальної відповідальності (ст. 22), наявності обставин, що виключають зло­чинність діяння (розд. VIII Загальної частини), а також випадки, коли особа не підлягає такій відповідальності (ч. 2 ст. 385, ч. 2 ст. 396 КК). Звільнення особи від кримінальної відповідальності потрібно відмежовувати і від звіль­нення засудженого від покарання та його відбування на підставі норм розд. XII або статей 104, 105, 107 Загальної частини КК.

2. У Загальній частині КК передбачено, зокрема, такі випадки звільнен­ня особи від кримінальної відповідальності: 1) у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45); 2) у зв’язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46); 3) з пере­дачею особи на поруки (ст. 47); 4) у зв’язку зі зміною обстановки (ст. 48); 5) у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 49); 6) неповнолітньої особи із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ч. 1 ст. 97); 7) не­повнолітньої особи у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 106); 8) на підставі закону України про амністію (ст. 86); 9) на підставі акта помилуван­ня (ст. 87).

В усіх перелічених випадках особу можна звільнити від кримінальної відповідальності лише за наявності визначених у КК умов і підстав.

Умовою звільнення особи від кримінальної відповідальності є вчинення нею певного умисного злочину, незалежно від того, закінчено його чи ні, вчи­нений він одноособово чи у співучасті.

Підставою такого звільнення може бути або певна поведінка особи після вчинення злочину, яку держава заохочує (дійове каяття, примирення винно­го з потерпілим, припинення злочинної діяльності та добровільне повідом­лення про вчинене тощо), або настання певної події (наприклад, зміна обста­новки, закінчення строків давності).

При вирішенні питання про звільнення особи від кримінальної відпові­дальності суд (суддя) під час попереднього, судового, апеляційного або каса­ційного розгляду справи повинен переконатися (незалежно від того, надійш­ла вона до суду першої інстанції з відповідною постановою чи з обвинуваль­ним висновком, а до апеляційного та касаційного судів — з обвинувальним вироком), що діяння, яке поставлено особі за провину, дійсно мало місце, що воно містить склад злочину і особа винна в його вчиненні, а також що умови та підстави її звільнення від кримінальної відповідальності передбачені КК. Тільки після цього можна постановити (ухвалити) у визначеному КПК по­рядку відповідне судове рішення.

Якщо органи дізнання або досудового слідства зазначені обставини не встановили, а суд при попередньому чи судовому розгляді справи не може усу­нути допущену ними неповноту або неправильність, справу необхідно напра­вити на додаткове розслідування з дотриманням вимог ст. 246 або ст. 281 КПК.

Судам слід звернути увагу на те, що ухвалити рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності можна лише за наявності її згоди на закриття справи з відповідної підстави.

3. Звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійо­вим каяттям (ст. 45 КК) можливе в разі вчинення нею вперше злочину неве­ликої тяжкості.

Такою, яка вчинила злочин уперше, вважається особа, котра раніше не вчиняла злочинів або раніше вчинила злочин, що вже втратив правове зна­чення. Вчинення триваючого або продовжуваного злочину, двох або більше злочинів невеликої тяжкості, які утворюють сукупність (за винятком реаль­ної), не може бути перепоною для застосування ст. 45 КК.

Дійове каяття полягає в тому, що після вчинення злочину особа щиро покаялась, активно сприяла його розкриттю та повністю відшкодувала завдані збитки або усунула заподіяну шкоду. Відсутність хоча б однієї із зазначених складових дійового каяття виключає звільнення особи від кримінальної від­повідальності за ст. 45 КК. Виняток можуть становити лише випадки вчинен­ня злочину чи замаху на нього, внаслідок яких не заподіяно шкоду або не за­вдано збитки.

Щире розкаяння характеризує суб’єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.

Активним сприянням розкриттю злочину слід вважати надання особою органам дізнання або досудового слідства будь-якої допомоги в установлен­ні невідомих їм обставин справи.

Повне відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди полягає в добровільному задоволенні винним або іншими особами, зокрема батьками чи близькими родичами, обґрунтованих претензій потерпілого що­до відшкодування заподіяної злочином матеріальної та моральної шкоди, за­гладжуванні її в інший спосіб, наприклад шляхом прилюдного вибачення за завдану образу.

Передбачене у ст. 45 КК звільнення особи від кримінальної відповідаль­ності є обов’язковим. Його треба здійснювати в порядку, встановленому ст. 72 КПК, незалежно від того, надійшла справа до суду із відповідною постано­вою чи з обвинувальним висновком.

4. Умовою звільнення особи (обвинуваченого, підсудного) від криміна­льної відповідальності у зв’язку з примиренням із потерпілим (ст. 46 КК) є вчинення нею вперше злочину невеликої тяжкості.

Судам слід мати на увазі, що потерпілим може бути лише фізична особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду і яку визна­но потерпілим відповідно до ч. 2 ст. 49 КПК.

Примирення винної особи з потерпілим (потерпілими) належить розу­міти як акт прощення її ним (ними) в результаті вільного волевиявлення, що виключає будь-який неправомірний вплив, незалежно від того, яка зі сторін була ініціатором та з яких мотивів.

Звільнення винної особи від кримінальної відповідальності та закриття справи у зв’язку з примиренням із потерпілим можливе тільки в разі відшко­дування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди.

За наявності передбачених у ст. 46 КК підстав звільнення особи від кри­мінальної відповідальності є обов’язковим. Суд має здійснювати його за пра­вилами, встановленими ст. 8 КПК. При цьому необхідно зважати на те, що ч. 1  ст. 27 КПК також передбачено обов’язкове закриття справ, які порушують­ся не інакше як за скаргою потерпілого, у зв’язку з примиренням останнього з обвинуваченим або підсудним.

5. Особу можна звільнити від кримінальної відповідальності з переда­чею на поруки (ст. 47 КК) за умови, що вона вперше вчинила злочин невели­кої або середньої тяжкості.

Підставою такого звільнення є щире розкаяння особи, яке свідчить про її бажання спокутувати провину перед колективом підприємства, установи чи організації та виправити свою поведінку. Особу, яка не визнала себе вин- ною у вчиненні злочину, передавати на поруки не можна.

Звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 47 КК можливе ли­ше за клопотанням колективу підприємства, установи чи організації, членом якого є особа, про передачу її на поруки. Звернення з клопотанням крім ко­лективу можуть ініціювати сам обвинувачений (підсудний) або його родичі, потерпілий, а також прокурор, слідчий чи особа, яка провадить дізнання. По­рядок порушення колективом такого клопотання визначено у частинах 1, 2 ст. 10 КПК. Воно має бути оформлене протоколом загальних зборів колекти­ву, який долучається до справи.

За наявності зазначених вище обставин, а також належно оформленого клопотання суд вправі (але не зобов’язаний) звільнити особу від криміналь­ної відповідальності з передачею її на поруки колективу. Відмова суду в за­доволенні клопотання має бути вмотивованою.

6. Звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі ст. 47 КК має умовний характер, а саме: ця особа протягом року з дня передачі на поруки повинна виправдати довіру колективу, не ухилятися від заходів ви­ховного характеру та не порушувати громадський порядок.

Кримінально-правовим наслідком виконання особою умов передачі на поруки є остаточне звільнення її від кримінальної відповідальності за вчине­ний злочин після закінчення зазначеного строку (без ухвалення судового рі­шення), а наслідком недодержання нею хоча б однієї з наведених умов — при­тягнення до кримінальної відповідальності за цей злочин.

Про те, що особа не виправдала довіру колективу, свідчать: систематич­не або грубе порушення нею правил внутрішнього трудового розпорядку на підприємстві, в установі чи організації; невиконання зобов’язань щодо своєї поведінки, взятих на загальних зборах колективу; вчинення нового злочину чи іншого правопорушення тощо.

Ухилення особи від заходів виховного характеру полягає в її намаганні уникнути виховного впливу колективу, залишенні з цією метою місця робо­ти або навчання та ін.

Порушення громадського порядку — це вчинення особою проступку (на­приклад, із числа передбачених статтями 173, 1731, 174, 178, 179, 181, 1811, 182, 183 Кодексу України про адміністративні правопорушення), за який на неї накладено адміністративне стягнення.

Особу, яка протягом року з дня передачі на поруки порушила її умови, відповідно до ч. 2 ст. 47 КК слід притягнути до кримінальної відповідальнос­ті за вчинений злочин. Як передбачено у ст. 13 КПК, кримінальна справа мо­же бути відновлена за касаційним поданням відповідного прокурора (за на­явності рішення колективу підприємства, установи чи організації про відмо­ву від поручительства) за правилами, встановленими у гл. 31 КПК.

7. Звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 48 КК можли­ве у разі, коли особа вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяж­кості.

Судам слід мати на увазі, що в зазначеній статті передбачено дві само­стійні підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності — втрата суспільної небезпечності внаслідок зміни обстановки на час розслідування чи розгляду справи в суді або діянням, або особою, яка його вчинила.

При цьому треба розрізняти зміну обстановки в широкому розумінні, тобто соціальних, економічних, політичних, духовних, міжнаціональних, во­єнних, міжнародних, природних, організаційних, виробничих та інших про­цесів у масштабах країни, регіону, області, міста, району, підприємства, уста­нови, організації, та у вузькому, — тобто об’єктивних (зовнішніх) умов жит­тя, в яких перебувала особа на час вчинення злочину та які значною мірою позначались на її суспільній небезпечності.

Для застосування ст. 48 КК необхідно встановити, що після вчинення певного злочину обстановка змінилася таким чином, що вчинене діяння вже не є суспільно небезпечним.

Особу можна визнати такою, що перестала бути суспільно небезпечною, у разі, коли вона сама або обстановка навколо неї зазнала таких змін, що уне­можливлюють вчинення нею нового злочину.

Звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 48 КК — право, а не обов’язок суду, який вирішує це питання в порядку, передбачено­му ст. 7 КПК.

8. Особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності за ст. 49 КК, якщо з дня вчинення нею злочину до набрання вироком законної си­ли минули певні строки давності і вона не ухилялася від слідства або су­ду та не вчинила нового злочину середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого.

Відповідно до ст. 111 КПК таке звільнення є обов’язковим, за винятком випадку застосування давності, передбаченого ч. 4 ст. 49 КК.

9. При звільненні неповнолітнього від кримінальної відповідальності на підставі ст. 97 КК суди повинні керуватися статтями 9, 447, 448 КПК та вра­ховувати роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 31 травня 2002 р. № 6 «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру».

10. Умовою звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 106 КК є вчинення злочину невеликої чи середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого особою у віці до 18 років. Розгляд справи після досягнення особою зазначеного віку не створює перешкод для застосування цієї статті.

Підстава такого звільнення — закінчення строків давності (ч. 2 ст. 106 КК), більшість яких скорочені порівняно зі строками, встановленими для осіб, котрі вчинили злочини у повнолітньому віці (ч. 1 ст. 49 КК).

За наявності обставин, передбачених у частинах 1і2 ст. 106 та ст. 49 КК, звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років, є обов’язковим.

11. Судам слід мати на увазі, що відповідно до частин 5 та 6 ст. 7 КПК з передбачених у статтях 48, 49 КК підстав особу може бути звільнено також від покарання.

12. Суди повинні враховувати, що в ряді норм Особливої частини КК (зокрема, ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 3 ст. 369, ч. 4 ст. 401) передбачено спеціальні підстави звільнення від кри­мінальної відповідальності. У всіх зазначених випадках за наявності обста­вин, передбачених конкретною нормою закону, суд зобов’язаний звільнити відповідних осіб від кримінальної відповідальності.

13. Згідно з ч. 2 ст. 44 КК вирішення питання про закриття справи у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності покладено виключно на суди, які повинні діяти в порядку, встановленому криміналь­но-процесуальним законодавством.

Зокрема, їм слід зважати на те, що направити до суду справу з постано­вою про її закриття у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відпо­відальності можуть прокурор, а за його згодою — також слідчий. Зазначена постанова має бути вмотивована. Крім даних про особу у цьому процесуаль­ному документі мають бути наведені докази вчинення злочину, а також об­ставини, на підставі яких прокурор або слідчий дійшов висновку про не­обхідність закриття кримінальної справи. Справу, яка надійшла без такої постанови або з постановою слідчого, не погодженою з прокурором, суддя повертає останньому на підставі ст. 2491 КПК під час попереднього розгляду.

Питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності у ви­падках, коли це є правом, а не обов’язком суду, він повинен вирішувати під час судового розгляду з дотриманням порядку, встановленого ст. 282 КПК, незалежно від того, надійшла справа до суду з постановою про її закриття чи з обвинувальним висновком.

14. Постанова (ухвала) судді (суду), винесена у порядку, передбаченому статтями 248, 282 КПК, має бути вмотивованою. Зокрема, поряд із доказами винності особи в учиненні злочину в цій постанові слід зазначити умови та підстави, з урахуванням яких суд вирішив звільнити особу від кримінальної відповідальності.

15. Роз’яснити судам, що відповідно до ч. 3 ст. 248 і ч. 4 ст. 282 КПК апе­ляції, касаційні подання чи скарги (якщо справу розглядав апеляційний суд по першій інстанції) на постанову або ухвалу про закриття справи у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності сторони можуть по­дати протягом семи діб із дня винесення цього рішення.

16. Можливість закриття справи судом апеляційної інстанції у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності передбачена ст. 376 КПК. Установивши обставини, що дають підстави для закриття справи (з ура­хуванням доводів, наведених в апеляції), суд повинен їх дослідити і в разі згоди особи ухвалити рішення про її звільнення від кримінальної відпові­дальності.

17. Касаційний суд може скасувати обвинувальний вирок із закриттям справи на підставі статей 6, 7, 71, 72, 8—10, 111 КПК лише у випадках, перед­бачених КК, і за умови, що обставини справи досліджені всебічно, повно й об’єктивно. У разі встановлення підстав для звільнення особи від криміналь­ної відповідальності, які не взяв до уваги суд першої інстанції, касаційний суд скасовує вирок (а якщо справу переглядав апеляційний суд, — і його ухвалу) та закриває справу.

Суд касаційної інстанції не вправі скасувати судове рішення про звіль­нення особи від кримінальної відповідальності та закриття кримінальної справи за обставинами, передбаченими зазначеними статтями КПК, лише через істотне порушення прав обвинуваченого.

18. Суди апеляційної та касаційної інстанцій можуть скасувати судове рішення і звільнити особу від кримінальної відповідальності на підставі як матеріалів, що надійшли із суду нижчого рівня, так і нових, поданих учасни­ками судового розгляду або витребуваних цими судами.

19. Відповідно до ч. 2 ст. 4004 КПК перегляд у порядку виключного про­вадження судового рішення про звільнення особи від кримінальної відпові­дальності за п. 2 ч. 1 цієї статті не допускається. Ухвала чи постанова, якою особу незаконно звільнено від кримінальної відповідальності, може бути пе­реглянута за нововиявленими обставинами лише в межах строків, передба­чених ч. 1 ст. 400 цього Кодексу.

20. Звільняючи особу від кримінальної відповідальності, суд або суддя має вирішити відповідно до вимог чинного кримінально-процесуального за­конодавства питання про скасування чи зміну запобіжного заходу, речові до­кази, відшкодування судових витрат тощо.

 

Звільнення особи від кримінальної відповідальності з передачею на поруки колективу підприємства обвинувальним вироком суперечить вимогам ст. 327 КПК України

Ухвала колеги суддів Судової палати у кримїнальних справах Верховного Суду України вїд 31 січня 2006 р. // ВВСУ. — 2006. — № 5. — С. 18

(витяг)

Вінницький районний суд Вінницької області вироком від 11 березня 2004  р. засудив Ш. за ч. 3 ст. 185 КК на три роки позбавлення волі. На під­ставі ст. 75 КК Ш. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком два роки. Відповідно до ст. 76 КК його зобов’язано: не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу органу кри­мінально-виконавчої системи, повідомляти цей орган про зміну місця про­живання, періодично з’являтися для реєстрації в зазначений орган.

Цим же вироком Ш. та I. за ч. 2 ст. 185 КК із застосуванням ст. 47 КК звільнено від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею на поруки колективу підприємства, і справу в цій частині закрито. Постановлено також стягнути з Ш. та I. на користь підприємства «Бахонецьке» по 2 тис. 40 грн з кожного.

В апеляційному порядку вирок не розглядався.

Ш. визнано винним у тому, що він 25 грудня 2004 р. проник у приміщен­ня майстерні й таємно викрав звідти електродвигун вартістю 500 грн.

Ш. та I. визнано винними в тому, що вони 8 січня 2005 р. за попередньою змовою таємно викрали належний зазначеному підприємству комплект кат­ків вартістю 4 тис. 80 грн.

У касаційному поданні заступник прокурора Вінницької області пору­шив питання про скасування вироку у зв’язку з неправильним застосуван­ням кримінального закону та істотним порушенням вимог кримінально-про­цесуального закону.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду України задовольнила касаційне подання з таких підстав.

Згідно зі ст. 47 КК від кримінальної відповідальності може бути звільне­но з передачею на поруки особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості. Ш., як визнав суд, вчинив злочини, передбачені частина­ми 2 і 3 ст. 185 КК, які відповідно до ст. 12 КК є злочинами як середньої тяж­кості, так і тяжкими.

Таким чином, щодо Ш. застосовано ст. 47 КК усупереч вимогам цієї норми.

Звільняючи Ш. та I. від кримінальної відповідальності на підставі ст. 47 КК у зв’язку з передачею їх на поруки колективу підприємства, суд постано­вив вирок без додержання вимог ст. 10 КПК, в якій передбачено, що за наяв­ності підстав, зазначених у ст. 47 КК, у справах, які надійшли до суду з обви­нувальним висновком, суд у судовому засіданні ухвалює постанову (а не ви­рок) про закриття справи. Крім того, відповідно до ст. 327 КПК вирок може бути обвинувальний або виправдувальний. Суд наведених положень не вра­хував і постановив вирок, яким закрив справу, що є істотним порушенням закону.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України вирок Вінницького районного суду Вінниць­кої області від 11 березня 2005 р. щодо Ш. та I. скасувала і направила справу на новий судовий розгляд.

 

Закриття справи у зв'язку з примиренням сторін допускається лише у справах про злочини невеликої тяжкості

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 28 лютого 2006 р. // ВВСУ. — 2006. — № 8. — С. 15—16

(витяг)

Михайлівський районний суд Запорізької області постановою від 19  грудня 2004 р. закрив на підставі п. 2 ч. 1 ст. 71 КПК та ст. 46 КК кримі­нальну справу щодо Г., обвинувачуваного за ч. 1 ст. 122 і ч. 1 ст. 186 КК, у зв’язку з примиренням підсудного з потерпілим.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Як визнав суд, 10 серпня 2004 р. Г., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, умисно завдав потерпілому К. ударів руками по голові, заподіяв­ши тілесні ушкодження середньої тяжкості, та відкрито викрав належний йому мобільний телефон вартістю 475 грн.

У касаційному поданні прокурор порушив питання про скасування по­станови і направлення справи на новий судовий розгляд, пославшись на те, що суд закрив кримінальну справу всупереч підставам, зазначеним у ст. 46 КК.

Перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши наведені у поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що подання підлягає задоволенню з та­ких підстав.

Відповідно до ст. 46 КК особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяж­кості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примири­лася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподія­ну шкоду.

Проте суд, виносячи постанову про звільнення Г. від кримінальної від­повідальності та закриття справи в порядку, встановленому ст. 8 КПК, і на підставі ст. 46 КК, не врахував, що він обвинувачувався у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 122 і ст. 186 КК, які згідно зі ст. 12 КК належать до зло­чинів середньої тяжкості.

З огляду на це колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України подання прокурора задовольнила: постанову Ми­хайлівського районного суду Запорізької області від 21 грудня 2004 р. щодо Г. скасувала і справу направила на новий судовий розгляд.

 

Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення злочину і до набрання вироком законної сили минули строки, передбачені ст. 49 КК

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 30 вересня 2004року// Судова практи­ка Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. — К, 2006. — С. 20—22

(витяг)

Мелітопольський міський суд вироком від 18 березня 2003 р. засудив Б. за ч. 1 ст. 2153 КК 1960 р., ч. 2 ст. 215 КК 1960 р. і на підставі ст. 42 цього Ко­дексу до 5 років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспорт­ними засобами строком на 5 років, а на підставі ст. 75 КК 2001 р. звільнив від відбування покарання з випробуванням та іспитовим строком 3 роки, з по­кладенням обов’язків, передбачених ст. 76 КК України. Суд також постано­вив стягнути з Б. на користь потерпілих: А. — 9662 грн 84 коп. на відшкоду­вання матеріальної шкоди; Ц. і С. — відповідно 3000 грн і 2000 грн на відшко­дування моральної шкоди.

Вироком Апеляційного суду Запорізької області від 27 травня 2004 р. скасовано вирок місцевого суду від 18 березня 2003 р. у частині призначено­го покарання і за ч. 2 ст. 215, ч. 1 ст. 2153 КК 1960 р. за сукупністю злочинів, на підставі ст. 42 КК 1960 р. визначено 3 роки позбавлення волі з позбавлен­ням права керувати транспортними засобами строком на 3 роки.

Засудженого визнано винним у тому, що 13 грудня 1997 р. приблизно о 17 год. 30 хв., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, він незаконно, та­ємно заволодів без мети крадіжки автомобілем «Опель-рекорд», який нале­жав А.

Керуючи цим автомобілем, Б. порушив пункти 2.8, 10.1, 14.2 Правил до­рожнього руху, що спричинило зіткнення з автомобілем «Фіат-Уно», яким керував Н. У салоні автомобіля знаходилися С. і М., і в результаті зіткнення М. була смертельно травмована, а С. заподіяно тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя.

У касаційній скарзі засуджений просить звільнити його від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 2153 КК 1960 р. на підставі ст. 49 КК 2001 р. у зв’яз­ку із закінченням строків давності та звільнити від покарання, призначеного за ч. 2 ст. 215 КК 1960 р. на підставі ст. 75 КК 2001 р. із випробуванням.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення засу­дженого Б., який підтримав касаційну скаргу, потерпілих, які заперечували проти задоволення скарги, думки прокурора, який просив задовольнити скар­гу, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України скаргу задовольнила з таких підстав.

Висновок про доведеність вини Б. у вчиненні інкримінованих злочи­нів підтверджений доказами, розглянутими у судовому засіданні, і не оспо­рюється.

Колегія вважає, що засуджений підлягає звільненню від покарання, при­значеного за ч. 1 ст. 2153 КК 1960 р., оскільки на момент набрання вироком апеляційного суду від 27 травня 2004 р. законної сили і з дня вчинення цього злочину — 19 грудня 1997 р. — минуло більше 6 років. Саме тому згідно з п. 3 ч. 1 ст. 49 КК 2001 р. засуджений підлягає звільненню від покарання.

Колегія суддів вважає обґрунтованими доводи, скарги про те, що при призначенні покарання Б. за ч. 2 ст. 215 КК 1960 р. апеляційний суд хоча і послався на обставини, що пом’якшують покарання, проте не врахував їх. Суд не врахував, що засуджений має позитивну характеристику, у вчиненому щи­ро розкаявся, про що свідчить відшкодування шкоди всім потерпілим, страж­дає на тяжке захворювання — туберкульоз, його мати є інвалідом II групи, з моменту вчинення злочину минуло більше 6 років.

Крім того, судом визнано, що винуватими у зіткненні автомобілів є оби­два водії — Б. і Н.

Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Апеляційного суду Запорізької області від 27 травня 2004 р. щодо Б. у частині призначення покарання за ч. 1 ст. 2153 КК 1960 р. скасува­ла і на підставі п. 3 ч. 1 ст. 49 КК 2001 р. звільнила його від покарання.

Визнала його засудженим за ч. 2 ст. 215 КК 1960 р. на 3 роки позбавлен­ня волі з позбавленням права керувати транспортними засобами на 3 роки. На підставі ст. 75 КК 2001 р. звільнила Б. від відбування покарання з випро­буванням з іспитовим строком 3 роки.

В іншій частині вирок Апеляційного суду Запорізької області від 27 трав­ня 2004 р. та вирок Мелітопольського міського суду від 18 березня 2003 р. за­лишила без зміни.

 

Відповідно до закону можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності з передачею на поруки колективу підприємства, установи чи організації не залежить від кількості вчинених цією осо­бою злочинів

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 травня 2005 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 47

(витяг)

Ленінський районний суд АРК постановою від 29 березня 2004 р. звіль­нив Л. та О. від кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 204 і ч. 2 ст. 216 КК на підставі ст. 47 цього Кодексу: у зв’язку з передачею на поруки. В апеляцій­ному порядку справа не розглядалася.

Л. та О. обвинувачено в тому, що вони у березні 2003 р. відкрили під­пільний цех, у якому до 3 грудня того самого року незаконно виготовляли алкогольні напої, а також за попередньою змовою групою осіб використову­вали незаконно виготовлені марки акцизного збору.

У касаційному поданні заступник прокурора АРК, посилаючись на не­правильне застосування кримінального законодавства, порушив питання про скасування постанови суду і передачі справи на нове розслідування.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України відмовила в його задоволенні на таких підставах.

Наведене прокурором у поданні твердження про те, що суд незаконно застосував до Л. та О. ст. 47 КК України (оскільки вони обвинувачувались у вчиненні не одного, а двох злочинів), не ґрунтується на законі.

Відповідно до ч. 1 зазначеної статті особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості та щиро покаялася, можна звільнити від кримінальної відповідальності з передачею на поруки колективу підприєм­ства, установи чи організації за їхнім клопотанням за умови, що вона протя­гом року з дня передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухиляти­меться від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадського порядку.

Отже, відповідно до закону можливість звільнення особи від криміналь­ної відповідальності з передачею на поруки не залежить від кількості вчине­них цією особою злочинів. Щодо інших передбачених законом підстав тако­го звільнення, то їх наявність підтверджена матеріалами справи.

З огляду на наведене колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України визнала рішення Ленінського районного суду АРК від 29 березня 2004 р. про звільнення Л. та О. від кримінальної відпові­дальності у зв’язку з передачею їх на поруки законним і обґрунтованим.

 

За змістом статей 71,111 КПК України закриття кримінальної справи з нереабілітуючих підстав, зокрема у зв'язку із закінченням строків давності, не допускається, якщо проти цього заперечує особа, щодо якої вирішується зазначене питання

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 травня 2005 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 48—49

(витяг)

Щорський районний суд Чернігівської області вироком від 30 липня  2004  р. засудив Г. за ч. I ст. 366 КК України до штрафу в розмірі 30 неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян і звільнив його від цього покарання на підставі п. «б» ст. 1 Закону України «Про амністію» від 11 липня 2003 р. № 1131-IV.

Г. визнано винним у службовому підробленні, вчиненому за таких обста­вин. Тимчасово виконуючи обов’язки начальника залізничної станції згідно з розпорядженням заступника начальника відділу перевезень Конотопської дирекції залізничних перевезень, Г. умисно склав завідомо неправдиві доку­менти на списання товарно-матеріальних цінностей на суму 255 грн, підро­бивши підписи членів комісії.

Апеляційний суд Чернігівської області ухвалою від 20 вересня 2004 р. вирок щодо Г. скасував і справу закрив у зв’язку із закінченням строків дав­ності.

У касаційній скарзі Г. стверджував, що до кримінальної відповідальності його притягнули необґрунтовано, оскільки в документах, які він з відома чле­нів комісії за них підписав, було відображено справжні дані про витрату то­варно-матеріальних цінностей. У доповненнях до скарги він зазначив, що не був службовою особою, оскільки наказ про призначення його тимчасово ви­конуючим обов’язки начальника станції видано не було, і що про це він заяв­ляв під час розгляду справи районним судом та писав у апеляції, проте обидві судові інстанції залишили зазначені доводи поза увагою. Г. просив скасувати судові рішення і закрити справу через відсутність в його діях складу злочину.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу задовольнила частково на таких підставах.

Згідно з ч. 2 ст. 377 КПК України при залишенні апеляції без задоволен­ня апеляційний суд має зазначити в ухвалі підстави, з яких апеляцію визна­но необґрунтованою.

Скасовуючи вирок районного суду у зв’язку із закінченням строків дав­ності за апеляцією Г., яка була аналогічна до його касаційної скарги, апеля­ційний суд порушив вимоги як статей 71, 111 КПК України, так і ст. 377 цьо­го Кодексу, оскільки фактично залишив апеляцію без розгляду.

За змістом статей 71,111 КПК України закрити кримінальну справу з не- реабілітуючих підстав, зокрема у зв’язку із закінченням строків давності, мож­на лише за згодою засудженого, якому має бути роз’яснено право заперечу­вати це. За наявності такого заперечення закриття справи на зазначених під­ставах не допускається.

Як видно з матеріалів справи, апеляційний суд скасував вирок, не з’ясу­вавши думки Г. щодо закриття справи з нереабілітуючої підстави і не роз’яс­нивши йому право заперечувати це, наведені в апеляції доводи не розглянув і не зазначив в ухвалі жодної підстави, з якої визнав апеляцію необґрунтованою.

Скасовуючи у зв’язку з цим ухвалу апеляційного суду як незаконну і пе­редаючи справу на новий апеляційний розгляд, колегія суддів Судової пала­ти у кримінальних справах Верховного Суду України запропонувала апеля­ційному суду з урахуванням тривалості судового провадження у справі вирі­шити питання про її попередній розгляд згідно зі статтями 357, 358 КПК України, необхідність проведення судового слідства та його обсяг, а в разі нового апеляційного розгляду — ретельно перевірити викладені Г. в апеля­ційній скарзі доводи, дотримання судом закону при застосуванні амністії та постановити ухвалу, яка відповідала б вимогам ст. 377 КПК України.

 

Звільнення особи від кримінальної відповідальності з передачею на поруки колективу підприємства обвинувальним вироком суперечить вимогам ст. 327 КПК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 31 січня 2006 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 49—50

(витяг)

Вінницький районний суд Вінницької області вироком від 11 березня 2005 р. засудив Ш. за ч. 3 ст. 185 КК України на три роки позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК України Ш. звільнено від відбування покарання з випро­буванням з іспитовим строком 2 роки. Відповідно до ст. 76 КК України його зобов’язано: не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозво­лу органу кримінально-виконавчої системи, повідомляти цей орган про зміну місця проживання, періодично з’являтися для реєстрації в зазначений орган.

Цим самим вироком Ш. та I. за ч. 2 ст. 185 КК України із застосуванням ст. 47 КК України звільнено від кримінальної відповідальності у зв’язку з пе­редачею на поруки колективу підприємства, і справу в цій частині закри­то. Постановлено також стягнути з Ш. та I. на користь підприємства «Бахо- нецьке» по 2040 грн з кожного.

В апеляційному порядку вирок не розглядався.

Ш. визнано винним у тому, що він 25 грудня 2004 р. проник у приміщен­ня майстерні й таємно викрав звідти електродвигун вартістю 500 грн.

Ш. та І. визнано винними в тому, що вони 8 січня 2005 р. за попередньою змовою таємно викрали належний зазначеному підприємству комплект кат­ків вартістю 4080 грн.

У касаційному поданні заступник прокурора Вінницької області пору­шив питання про скасування вироку у зв’язку з неправильним застосуван­ням кримінального законодавства та істотним порушенням вимог криміналь­но-процесуального законодавства.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду України задовольнила касаційне подання на таких підставах.

Згідно зі ст. 47 КК України від кримінальної відповідальності може бу­ти звільнено з передачею на поруки особу, яка вперше вчинила злочин неве­ликої або середньої тяжкості. Ш., як визнав суд, вчинив злочини, передбаче­ні частинами 2 і 3 ст. 185 КК України, які відповідно до ст. 12 КК України є злочинами як середньої тяжкості, так і тяжкими.

Таким чином, щодо Ш. застосовано ст. 47 КК України усупереч вимогам цієї норми.

Звільняючи Ш. та І. від кримінальної відповідальності на підставі ст. 47 КК України у зв’язку з передачею їх на поруки колективу підприємства, суд постановив вирок без додержання вимог ст. 10 КПК України, в якій передба­чено, що за наявності підстав, зазначених у ст. 47 КК України, у справах, які надійшли до суду з обвинувальним висновком, суд у судовому засіданні ухва­лює постанову (а не вирок) про закриття справи. Крім того, відповідно до ст. 327 КПК України вирок може бути обвинувальний або виправдувальний. Суд наведених положень не врахував і постановив вирок, яким закрив спра­ву, що є істотним порушенням закону.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України вирок Вінницького районного суду Вінниць­кої області від 11 березня 2005 р. щодо Ш. та I. скасувала і передала справу на новий судовий розгляд.

 

Відповідно до ст. 45 КК України особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальнос­ті у зв'язку з дійовим каяттям, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкоду­вала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

Неповне з'ясування судом зазначених обставин при вирішенні пи­тання про закриття справи потягло скасування судового рішення

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України від 19 грудня 2006 р. // ВВСУ. —2007. — № 5. — С. 18—19

(витяг)

Лутугинський районний суд Луганської області постановою від 11 черв­ня 2005 р. звільнив В. і С. від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 366 КК і закрив справу у зв’язку з дійовим каяттям.

У касаційному поданні заступник прокурора Луганської області пору­шив питання про скасування постанови і направлення справи на новий судо­вий розгляд у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону, а саме ст. 45 КК. Він, зокрема, стверджував, що суд не з’ясував, в чому поля­гає дійове каяття В. і С. та яким чином вони усунули негативні наслідки вчи­неного злочину.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України задовольнила його з таких підстав.

Згідно зі ст. 71 КПК провадження у справі суд може закрити у зв’язку з дійовим каяттям. Відповідно до вимог ст. 45 КК особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям, якщо вона після вчинення злочину щиро покаяла­ся, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

Ні в постанові слідчого про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення В. і С. від кримінальної відповідальності, ні в поста­нові районного суду від 11 червня 2005 р. не вказано вид і розмір заподіяної злочином шкоди та не зазначено про її усунення цими особами.

Оскільки факт відшкодування збитків чи усунення шкоди, заподіяної злочином, є обов’язковою підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України постанову Лутугинського районного суду Луганської області від 11 червня 2005 р. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд.

 

Вирішуючи питання про закриття кримінальної справи у зв'язку із за­кінченням строків давності, у який не встановлено особу, яка вчини­ла злочин, необхідно враховувати, що таке можливо лише тоді, коли з часу вчинення злочину минуло 15 років

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України від 17січня 2006р. —Судова практика у кримі­нальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 1(3). — С. 13—14

(витяг)

Постановою Вугледарського міського суду Донецької області від 18 черв­ня 2004 р. провадження у справі за фактом крадіжки майна закрито у зв’язку із закінченням строків давності.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Як зазначено в постанові місцевого суду, у період часу з 16 год. 30 хв. 8  жовтня 1993 р. по 6 год. 11 жовтня 1993 р. невстановлена особа проникла до столярного приміщення шахти «Південно-Донбаська № 3» у м. Вугледарі Донецької області, звідки таємно викрала майно на загальну суму 1 635 546 крб. 20 жовтня 1993 р. за цим фактом порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 81 КК 1960 р., але 23 травня 2004 р. діяння пе­рекваліфіковано на ч. 3 ст. 185 КК України. Зазначений злочин віднесено до категорії тяжких, а згідно зі ст. 49 КК України давність притягнення до кри­мінальної відповідальності за вчинення тяжкого злочину становить 10 років з моменту вчинення злочину.

У касаційному поданні прокурор просив постанову суду скасувати, а спра­ву передати на нове розслідування у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону та істотним порушенням кримінально-процесуально­го закону, оскільки в цьому випадку суд мав керуватися положеннями ч. 2 ст. 49 КК України, яка встановлює 15-річну давність притягнення до кримі­нальної відповідальності.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, перевіривши матеріали спра­ви та обговоривши доводи подання, колегія суддів вважає, що касаційне по­дання прокурора підлягає задоволенню.

Як убачається з матеріалів справи, особу (осіб), яка вчинила передба­чений ч. 3 ст. 185 КК України злочин, у цій справі не встановлено; до кримі­нальної відповідальності у справі ніхто не притягався і обвинувальний вис­новок не складався.

Відповідно до ч. 3 ст. 111 КПК України справу, в якій під час досудового слідства не встановлено особу, яка вчинила злочин, суд має право закрити за наявності підстави, передбаченої ч. 2 ст. 49 КК України.

Зазначеною нормою кримінального Закону (ч. 2 ст. 49 КК України) уре­гульовані особливості перебігу строків давності у разі ухилення особи, яка вчинила злочин, від слідства або суду і встановлено, що така особа звільня­ється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення злочину ми­нуло 15 років (за винятком випадку, зазначеного у ч. 4 ст. 49 КК України).

З огляду на те, що у цій справі особу, яка вчинила злочин, передбачений ч. 3 ст. 185 КК України, не встановлено і 15-річний строк з часу вчинення злочину не минув, рішення суду про закриття справи у зв’язку із закінчен­ням строків давності не може бути визнане таким, що відповідає вимогам кри­мінального та кримінально-процесуального закону.

З урахуванням того, що у справі необхідно встановити особу (осіб), яка вчинила зазначений злочин, з’ясувати обставини його вчинення та виконати інші вимоги кримінально-процесуального закону, ця справа підлягає напра­вленню на нове розслідування.

З огляду на наведене, керуючись статтями 395, 396 КПК України, коле­гія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Донецької області задовольнила, по­станову Вугледарського міського суду Донецької області від 18 червня 2004 р. скасувала, а справу за фактом крадіжки майна на шахті «Південно-Донбась­ка № 3» у м. Вугледарі Донецької області направила прокурору Донецької області на нове розслідування.

 

Згідно з частинами 1 і 3 ст. 49 КК України особа звільняється від кри­мінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину не­великої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі, й до дня набрання вироком законної сили минуло три роки

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 2 лютого 2006р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 1(3). — С. 14—16

(витяг)

Вироком Московського районного суду м. Харкова від 7 травня 2004 р. Г. засуджено за ч. 1 ст. 296 КК України 2001 р. на 6 місяців арешту; ст. 94 КК 1960 р. — на 10 років позбавлення волі.

За сукупністю злочинів Г. призначено 10 років позбавлення волі, а за су­купністю вироків — 10 років і 3 місяці позбавлення волі.

Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 19 серпня 2004 р. апеля­ції засудженого Г. і захисника К. залишено без задоволення, а вирок — без зміни.

Г. визнано винним у тому, що він у стані алкогольного сп’яніння 4 люто­го 1999 р. у м. Харкові вчинив хуліганські дії щодо К., а 26 травня 2001 р. у тому ж місті — умисне вбивство Г. без зазначених у ст. 93 КК 1960 р. ознак.

За змістом касаційної скарги засуджений Г., посилаючись на безпідстав­ність засудження за ч. 1 ст. 296 КК України, неправильну кваліфікацію його дій за ст. 94 КК 1960 р. і невідповідність призначеного судом покарання ступе­ня тяжкості злочину та його особі, просив судові рішення за ч. 1 ст. 296 КК України скасувати, а справу закрити, а в іншій частині — змінити та переква­ліфікувати його дії зі ст. 94 на ч. 3 ст. 101 КК 1960 р. і пом’якшити покарання.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, перевіривши матеріали справи, доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга засудже­ного підлягає частковому задоволенню.

Твердження засудженого Г. у касаційній скарзі про те, що його дії непра­вильно кваліфіковано за ст. 94 КК 1960 р., є безпідставними.

У справі встановлено, що Г. у стані алкогольного сп’яніння 26 травня 2001 р. у м. Харкові на ґрунті неприязних стосунків наніс Г-вій (дружині) із значною силою численних ударів руками і ногами в життєво важливі органи (голова і грудна клітка), чим заподіяв тяжке тілесне ушкодження, від якого вона померла на місці злочину. Це підтверджено показаннями свідків К., С., I. Д. і П. та висновками експертиз.

З огляду на викладене Г. законно й обґрунтовано засуджено за ст. 94 КК 1960 р., а тому підстав для перекваліфікації його дій на ч. 3 ст. 101 КК 1960 р., як про це йдеться у скарзі, немає.

Що ж до засудження Г. за ч. 1 ст. 296 КК України, то його не можна ви­знати законним на таких підставах.

Згідно з частинами 1 і 3 ст. 49 КК України особа звільняється від кримі­нальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину невеликої тяж­кості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення во­лі, і до дня набрання вироком законної сили минуло три роки.

Перебіг давності переривається, якщо до закінчення зазначених у части­нах 1, 2 цієї статті строків особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення давності в цьому разі по­чинається з дня вчинення нового злочину. При цьому строки давності обчис­люються окремо за кожний злочин.

Відповідно до ч. 2 ст. 111 КПК України суд у судовому засіданні за наяв­ності підстав, передбачених ч. 1 ст. 49 КК України, закриває кримінальну справу у зв’язку із закінченням строків давності у випадках, коли справа на­дійшла до суду з обвинувальним висновком.

Як убачається з матеріалів справи, кримінальна справа щодо Г. за ч. 1 ст. 296 КК України надійшла до суду з обвинувальним висновком. Зазначе­ний злочин учинено 4 лютого 1999 р. і він належить до злочинів невеликої тяжкості. З урахуванням учинення Г. 26 травня 2001 р. нового злочину (умис­ного вбивства) строк давності за ч. 1 ст. 296 КК України закінчився 26 трав­ня 2004 р. З огляду на це і відповідно до вимог ст. 49 КК України і ч. 2 ст. 111 КПК України апеляційний суд повинен був за ч. 1 ст. 296 КК України звіль­нити засудженого від кримінальної відповідальності й закрити справу, але він цього не зробив, чим порушив закон.

За таких обставин судові рішення щодо засудження Г. за ч. 1 ст. 296 КК України слід скасувати, а справу закрити, що виключає можливість призна­чення Г. покарання відповідно до статей 70 і 71 КК України.

Посилання засудженого у касаційній скарзі на те, що йому за ст. 94 КК 1960 р. призначено надто суворе покарання, є безпідставними.

Як видно з матеріалів справи, Г. призначено необхідне і достатнє для його виправлення покарання, а тому його не можна визнати надто суворим, як про це зазначає у скарзі засуджений.

Керуючись статтями 395 і 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу за­судженого Г. задовольнила частково, вирок Московського районного суду м. Харкова й ухвалу апеляційного суду Харківської області щодо Г. за ч. 1 ст. 296 КК України скасувала, а справу закрила у зв’язку із закінченням стро­ків давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Виключила із зазначених судових рішень посилання на призначення за­судженому Г. покарання на підставі статей 70 і 71 КК України та засудила його за ст. 94 КК 1960 р. на 10 років позбавлення волі.

 

Суд, звільняючи особу від кримінальної відповідальності у зв'язку з актом амністії, не взяв до уваги, що її злочинні дії продовжува­лись і після набуття чинності Законом України «Про амністію» від 31 травня 2005 р. № 2591-IV

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 29 серпня 2006р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 1(3). — С. 17—18

(витяг)

Як видно з матеріалів справи, Г. обвинувачувався у тому, що він вчинив продовжуваний злочин, передбачений ч. 1 ст. 263 КК України, в період часу з літа 2000 року до 17 листопада 2005 р.

Відповідно до вимог ст. 12 Закону України «Про амністію» від 31 травня 2003  р. дія цього закону поширюється на осіб, які вчинили злочини до дня набуття ним чинності включно.

Зазначений закон набув чинності 23 червня 2005 р.

Отже, звільняючи від кримінальної відповідальності Г. у зв’язку з актом амністії, суд не взяв до уваги, що його злочинні дії, які полягали в незаконно­му зберіганні бойових припасів, продовжувалися і після набуття чинності Законом України «Про амністію» від 31 травня 2005 р., а тому положення цього закону на Г. не поширюються.

За таких обставин постанова суду піддягає скасуванню, а справа — на­правленню на новий судовий розгляд, під час якого суду належить прийняти законне та обґрунтоване рішення.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 394—396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни постанову Городищенського районного суду Черкаської області від 23 січ­ня 2006 р. щодо Г. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд.

 

Звільнення особи від кримінальної відповідальності за ст. 46 КК України у зв'язку з примиренням винного з потерпілим допускаються, якщо особа вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, примирилася з потерпілим, відшкодувала завдані нею збитки та усунула заподіяну шкоду

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 14листопада 2006р. — Судова практи­ка у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 2(4). — С. 10—11

(витяг)

Постановою Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 12 січня 2006 р. кримінальну справу щодо Б. за ч. 1 ст. 296 КК України за­крито у зв’язку з примиренням сторін.

Закриваючи справу, суд керувався ст. 46 КК України.

В апеляційному порядку справа не переглядалась.

Органами досудового слідства Б. було пред’явлено обвинувачення в то­му, що він 9 липня 2005 р. у квартирі по вул. Енгельса, 25 у м. Бердянську та у дворі цього будинку грубо порушив громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалось особливою зухвалістю: вислов­лювався нецензурною лайкою в присутності багатьох осіб, цеглиною розбив скло вікна зазначеної квартири, не реагуючи на зауваження сторонніх осіб.

У касаційному поданні прокурор посилається на неправильне застосу­вання кримінального закону при закритті справи на підставі ст. 46 КК України. Просить постанову скасувати і справу направити на новий судовий розгляд.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, перевіривши матеріали спра­ви, колегія суддів вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню.

Як видно з постанови, кримінальну справу щодо Б. суд закрив, керую­чись ст. 46 КК України, у зв’язку з примиренням винного з потерпілою.

Однак відповідно до вимог ст. 46 КК України передумовами звільнення особи від кримінальної відповідальності за зазначеною статтею є вчинення нею вперше злочину невеликої тяжкості, яким заподіяно шкоду певному по­терпілому.

У справі встановлено, що вироком Бердянського міського суду Запорі­зької області від 15 вересня 2004 р. Б. засуджено за ч. 3 ст. 185, ч. 2 ст. 186 та ч. 2 ст. 187 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 4 роки 3 місяці позбавлення волі та звільнено від відбування покарання на підставі ст. 75 КК України з іспитовим строком 2 роки.

Новий злочин (проти громадського порядку, а не певної особи) Б. учи­нив 9 липня 2005 р., тобто в період іспитового строку.

За таких обставин, закривши справу щодо Б. на підставі ст. 46 КК Украї­ни, суд припустився помилки та неправильно застосував кримінальний за­кон. Отже, касаційне подання прокурора підлягає задоволенню, а постано­ва — скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд.

Якщо при новому розгляді справи суд дійде висновку про винуватість Б. у вчиненні злочину, зазначеного в обвинуваченні, суд повинен постановити рішення, яке відповідає вимогам закону.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора задовольнила, постанову Бердянського міськрайонного суду За­порізької області від 12 січня 2006 р. щодо Б. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд.

 

Відповідно до вимог п. 2 ч. 1 ст. 49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо у разі вчинення нею злочину невеликої тяжкості, за яким передбачене покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі, з дня вчинення злочину і до дня набрання вироком законної сили минуло 3 роки

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 грудня 2006 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 2(4). — С. 11—12

(витяг)

Вироком Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від  20  квітня 2004 р. Р. засуджено за ч. 1 ст. 296 КК України на 2 роки обмежен­ня волі.

На підставі ст. 75 КК України Р. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік. Згідно з вимогами ст. 76 КК України на нього покладено обов’язки не виїжджати за межі України на по­стійне проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи та повідомляти ці органи про зміну місця проживання й роботи.

На підставі ст. 1 Закону України від 11 липня 2003 р. «Про амністію» Р. звільнено від призначеного покарання.

У апеляційному порядку вирок щодо Р. не переглядався.

Р. визнано судом винним і засуджено за те, що він, будучи в стані ал­когольного сп’яніння, 9 листопада 1999 р. разом з Т. у під’їзді будинку на вул. Шевченка в с. Нива Трудова Апостолівського району Дніпропетровсь­кої області грубо порушили громадський порядок — вибили двері у квартирі, а також вчинили хуліганські дії щодо її мешканця Л., спричинивши йому легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров’я і пошкодивши май­но потерпілого.

У касаційному поданні прокурора порушується питання про скасуван­ня вироку суду із закриттям провадження у справі у зв’язку із закінченням строків давності. Прокурор вважає, що оскільки події злочину відбулися у 1999 році, Р. вчинив злочин невеликої тяжкості, перебіг строку давності при­тягнення його до відповідальності закінчився ще у листопаді 2002 р.

Заслухавши доповідача, прокурора С., який підтримав касаційне подан­ня, перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши доводи по­дання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню на таких під­ставах.

Відповідно до вимог п. 2 ч. 1 ст. 49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо у разі вчинення злочину невеликої тяж­кості, за яким передбачене покарання у виді обмеження волі чи позбавлення волі, з дня вчинення злочину і до дня набрання вироком законної сили мину­ло 3 роки.

Як убачається із матеріалів справи, Р. учиняв дії, за які його засуджено, 9  листопада 1999 р., а постановлений щодо нього вирок за злочин невеликої тяжкості набув чинності у травні 2004 р. — більш як через 4 роки після вчи­нення злочину, тобто після закінчення строку давності, протягом якого Р. можна було притягнути до кримінальної відповідальності і засудити за ч. 1 ст. 296 КК України.

На ці обставини суд не звернув уваги і засудив Р., у той час як відповідно до вимог ч. 2 ст. 111 КПК України мав прийняти рішення про закриття спра­ви у зв’язку із закінченням строків давності.

Тому, як правильно зазначено в касаційному поданні, вирок Апостолів- ського районного суду Дніпропетровської області від 22 квітня 2004 р. щодо Р. підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Дніпропетровської області задовольнила, вирок Апос- толівського районного суду Дніпропетровської області від 22 квітня 2004 р. щодо Р. скасувала, а справу закрила на підставі ст. 49 КК України у зв’язку із закінченням строків давності.

 

Відповідно до ст. 47 КК звільнення від кримінальної відповідальності особи в порядку, передбаченому цією статтею, допускається за на­явності умов, що стосуються тяжкості діяння, та підстав — щирого роз­каяння, яке свідчить про її бажання спокутувати провину перед колек­тивом організації та виправити свою поведінку

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 19 червня 2007р. //ВВСУ. — 2007. — №9. — С. 15—16

(витяг)

Печерський районний суд м. Києва постановою від 31 січня 2006 р. звіль­нив Р. від кримінальної відповідальності на підставі ст. 47 КК і статей 71,

10   КПК з передачею на поруки трудовому колективу Державної виконав­чої служби районного управління юстиції (далі — виконавча служба) та за­крив справу за обвинуваченням його у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК.

Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 11 травня 2006 р. зазначену по­станову залишив без змін.

Органи досудового слідства обвинувачували Р. у тому, що він у період із  27 липня 2001 р. по 15 жовтня 2003 р., працюючи старшим державним ви­конавцем, а пізніше обіймаючи посаду заступника та першого заступника начальника відділу виконавчої служби, допустив службову недбалість — своєчасно не наклав арешт на розрахункові рахунки товариства з обмеженою відповідальністю у двох міських банках, що спричинило тяжкі наслідки у ви­ді ненадходження до Державного бюджету України грошових коштів на за­гальну суму 244 тис. 613 грн.

У касаційному поданні заступник прокурора м. Киева порушив питан­ня про скасування постанови районного й ухвали апеляційного суду у зв’я­зку з неправильним застосуванням до Р. кримінального закону, а також на­правлення справи на новий судовий розгляд. Він зазначив, що суд першої інстанції не врахував, а апеляційної — не звернув уваги на те, що перебу­вання Р. на посаді першого заступника начальника відділу виконавчої служ­би істотно обмежує можливість трудового колективу застосовувати до ньо­го заходи виновного характеру та об’єктивно оцінювати результати його роботи.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України дійшла висновку, що подання підлягає задоволенню з таких підстав.

Як убачається із матеріалів справи, суд, звільняючи Р. від кримінальної відповідальності на підставі ст. 47 КК, вказав, що Р. вчинив злочин середньої тяжкості, щиро розкаявся у вчиненому, позитивно характеризується за міс­цем роботи і колектив, в якому він працює, бере його на поруки.

Відповідно до ст. 47 КК звільнення від кримінальної відповідальності особи в порядку, передбаченому цією статтею, допускається за наявності умов, що стосуються тяжкості діяння, та підстав — щирого розкаяння, яке свідчить про її бажання спокутувати провину перед колективом організації та випра­вити свою поведінку.

Однак із матеріалів справи не видно, що Р. щиро розкаявся у вчиненому злочині та як він зобов’язувався виправити свою поведінку. У судовому засі­данні Р. лише визнав себе винним у допущенні службової недбалості, а що цей злочин спричинив тяжкі наслідки — ні, тобто вину визнав не в повному обсязі.

За змістом ст. 47 КК не може бути передана на поруки особа, яка не ви­знає себе винною у злочині. Районний суд фактично не з’ясував цю обставину.

Крім того, суд не звернув уваги на те, що заявлене колективом клопо­тання за змістом не відповідає вимогам ст. 47 КК, оскільки в ньому не зазна­чено, які заходи виховного характеру та яким чином буде застосовано до Р. і чи зобов’язується він законослухняною поведінкою та сумлінною працею ви­правдати довіру колективу.

Отже, суд передчасно дійшов висновку про можливість звільнення Р. від кримінальної відповідальності на підставі ст. 47 КК.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України постанову Печерського районного суду м. Києва від 31 січня 2006 р. та ухвалу Апеляційного суду м. Київа від 11 травня 2006 р. скасувала, а справу направила на новий судовой розгляд.

 

Відповідно до ст. 377 КПК України в ухвалі апеляційного суду мають бути вказані, зокрема, докладні мотиви прийнятого рішення. У разі залишення апеляції без задоволення в ухвалі апеляційного суду мають зазначатися підстави, через які апеляцію визнано необґрунтованою

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 травня 2007р. //ВВСУ. — 2007. — № 10. — С. 23—24

(витяг)

Бориславський міський суд Львівської області вироком від 1 червня 2004  р. засудив П. за ч. 2 ст. 191 КК на один рік шість місяців обмеження во­лі з позбавленням права обіймати керівні посади в загальноосвітніх навчаль­но-виховних закладах строком на один рік, за ч. 1 ст. 366 цього Кодексу — на один рік обмеження волі з позбавленням права обіймати керівні посади в за­гальноосвітніх навчально-виховних закладах строком на один рік. Відповід­но до ст. 70 названого Кодексу за сукупністю злочинів засудженому остаточ­но призначено один рік шість місяців обмеження волі з позбавленням права обіймати зазначені посади строком на один рік. На підставі п. 5 ст. 71 КПК П. звільнено від покарання, а справу щодо нього закрито у зв’язку із закінчен­ням строків давності. За ч. 1 ст. 367 КК цю особу виправдано.

Апеляційний суд Львівської області ухвалою від 17 жовтня 2006 р. за­значений вирок залишив без змін.

П. визнано винним у тому, що він, обіймаючи з вересня 1996 р. посаду директора середньої загальноосвітньої школи, будучи службовою особою, у період із листопада 1997 р. по квітень 1998 р. зловживав своїм службовим становищем, а саме — отримав і привласнив бюджетні кошти у виді заробіт­ної плати свого сина та брата на загальну суму 265 грн, яка нараховувалася цим особам на підставі виданих П. завідомо неправдивих документів: наказів про прийняття їх на роботу робітниками з обслуговування шкільної тепло­траси та відповідних наказів про звільнення з цих посад.

У касаційній скарзі засуджений П., посилаючись на неповноту й однобіч­ність досудового і судового слідства, невідповідність висновків суду фактич­ним обставинам справи та порушення його права на захист, просив судові рі­шення скасувати, а справу закрити на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК. Крім цього, він зазначив, що навіть за умови доведеності його винуватості у вчиненні злочинів органи досудового слідства відповідно до вимог ст. 48 КК 1960 р. не повинні були порушувати щодо нього кримінальну справу в серпні 2005 р. у зв’язку із закінченням строків давності.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в касаційній скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верхов­ного Суду України дійшла висновку, що вона підлягає задоволенню частко­во з таких підстав.

Відповідно до ч. 2 ст. 377 КПК у разі залишення апеляції без задово­лення в ухвалі апеляційного суду мають бути зазначені підстави, з яких апе­ляцію визнано необгрунтованою. На виконання цієї вимоги в ухвалі слід проаналізувати, співставивши з наявними у справі та додатково поданими матеріалами, всі наведені в апеляції доводи і дати на кожен із них вичерпну відповідь.

У справі щодо П. апеляційний суд зазначену вимогу закону повною мі­рою не виконав.

Засуджений подав апеляцію, в якій, посилаючись на матеріали справи, докладно обґрунтував думку про незаконність вироку у зв’язку з невідповід­ністю викладених у ньому висновків фактичним обставинам справи. П. за­значив, що суд неповною мірою з’ясував ці обставини та не перевірив доводи щодо недоведеності його вини у вчиненні інкримінованих йому злочинів. Крім того, він посилався на порушення судом вимог кримінально-процесу­ального закону.

Проте апеляційний суд, залишаючи апеляцію без задоволення, не навів в ухвалі переконливих аргументів на спростування доводів засудженого і не зазначив підстав, з яких визнав апеляцію необґрунтованою, а лише навів пе­релік доказів, якими обґрунтовано вирок, не проаналізувавши і не співстави­вши їх із наявними у справі. Суд апеляційної інстанції також не зробив жод­ного висновку щодо наведених у скарзі порушень кримінально-процесуаль­ного закону.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 17 жовтня 2006 р. ска­сувала, а справу направила на новий апеляційний розгляд. Під час цього роз­гляду апеляційний суд має ретельно дослідити зібрані у справі докази й дати їм та висновкам суду першої інстанції належну оцінку, ухваливши в разі не­обхідності рішення про проведення судового слідства, а також перевірити всі наведені в апеляції доводи, та з урахуванням усіх обставин справи ухвалити одне з рішень, передбачених ст. 366 КПК, і викласти його у відповідному про­цесуальному документі згідно з вимогами закону.

Згідно з п. «з» ст. 7 Закону України «Про амністію» від 11 липня 2003 р. амністія не застосовується до осіб, які вчинили злочини, що спричинили загибель двох і більше осіб

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 3 березня 2005р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 37—39

(витяг)

Постановою Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донець­кої області від 12 березня 2004 р. кримінальну справу з обвинувачення С. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, закрито на під­ставі п. «г» ст. 1 Закону України «Про амністію» від 11 липня 2003 р.

Постановою Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донець­кої області від 5 квітня 2004 р. кримінальну справу з обвинувачення Я. у вчи­ненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, закрито на підставі п. «г» ст. 1 Закону України «Про амністію» від 11 липня 2003 р.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

С.  та Я. звинувачувалися у тому, що, працюючи на посадах начальника та старшого майстра Червоногвардійської ділянки комунального підприєм­ства «Макіївський міськводоканал», які несуть повну відповідальність за своєчасність і якість виконання покладених на них посадовою інструкцією обов’язків, протягом більш як 3 місяці з 25 листопада 2002 р. по 19 березня 2003 р. у дворі буд. 7 на вул. Вокзальній у м. Макіївці Донецької області за­лишали без будь-яких попереджуючих огороджень розритий працівниками водоканалу котлован, в який надходила вода через порив водопровідної тру­би, залишаючи котлован наповненим, чим недбало поставилися до виконан­ня своїх обов’язків, що спричинило тяжкі наслідки — загибель двох малоліт­ніх дітей В. К. і С. А.

Постановами Червоногвардійського районного суду м. Макіївки До­нецької області від 12 березня 2004 р. та 5 квітня 2004 р. кримінальну спра­ву щодо С. та Я. за ч. 2 ст. 367 КК України закрито на підставі п. «г» ст. 1 За­кону України «Про амністію» від 11 липня 2003 р.

Прокурор у касаційному поданні просить постанови суду щодо С. та Я. скасувати, справу направити на новий судовий розгляд, посилаючись при цьому на неправильне застосування Закону України «Про амністію» від   11   липня 2003 р., внаслідок чого суд необґрунтовано закрив кримінальні справи щодо С. та Я.

Заслухавши доповідача, прокурора, який підтримав касаційне подання, перевіривши матеріали справи та доводи, наведені у касаційному поданні, ко­легія суддів вважає, що вони підлягають задоволенню на таких підставах.

З огляду на матеріали справи суд закрив кримінальну справу щодо С. та Я. за ч. 2 ст. 367 КК України на підставі п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК України, п. «г» ст. 1 Закону України «Про амністію» від 11 липня 2003 р.

Згідно з п. «з» ст. 7 Закону України «Про амністію» від 11 липня 2003 р. амністія не застосовується до осіб, які вчинили злочини, що спричинили за­гибель двох або більше осіб.

Згідно зі змістом постанови суду суд визнав, що С. та Я. недбало поста­вились до виконання своїх посадових обов’язків зі своєчасного усунення по­риву водопроводу, також не здійснили заходів для того, щоб закопати котло­ван на вул. Вокзальній, 7/2, і це привело до загибелі двох малолітніх дітей — В. К. і С. А.

За таких обставин до С. та Я. не може бути застосована амністія, а тому постанови про закриття щодо них справ підлягають скасуванню.

Враховуючи наведене, керуючись статтями 395, 396 КПК України, коле­гія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора, який брав участь у суді першої інстанції, задо­вольнила, постанови Червоногвардійського районного суду м. Макіївки До­нецької області від 12 березня 2004 р. та від 5 квітня 2004 р. щодо С. та Я. ска­сувала, справу направила на новий судовий розгляд.

 

Вирок скасовано, а провадження у справі закрито на підставі ст. 49 КК України у зв'язку із закінченням строків давності

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 11 жовтня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 39—41

(витяг)

Вироком Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2003 р. К. виправдано: за ч. 1 ст. 296 КК України за відсутності у його діях складу злочину; за ч. 1 ст. 122 КК України за відсутності події злочину.

Вироком Апеляційного суду м. Києва від 19 липня 2005 р. вирок район­ного суду щодо К. скасовано та визнано його винним за ч. 1 ст. 296 КК Украї­ни, призначено покарання у вигляді обмеження волі на 2 роки, а на підста­ві ст. 75 КК України його звільнено від відбування покарання з іспитовим строком на 1 рік.

У решті вирок щодо К. залишено без зміни.

За вироком апеляційного суду К. визнано винним та засуджено за те, що він 14 вересня 2002 р., близько 15 год. 15 хв., перебуваючи на території стадіо­ну «АТЕК», розташованого на вул. Чистяківській, 20 у м. Києві, грубо пору­шуючи громадський порядок, з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалось особливою зухвалістю, зневажаючи встановлені в суспіль­стві правила поведінки, на виду у присутніх на стадіоні громадян, із хуліган­ських мотивів, підійшов до С. та завдав йому два удари ногою в пах та один удар кулаком в обличчя, спричинивши при цьому легкі тілесні ушкодження, що призвели до короткочасного розладу здоров’я, а потім сів зверху на лежа­чого на землі потерпілого та утримував його до тих пір, поки С. перестав чи­нити йому опір, після чого припинив свої хуліганські дії.

У касаційній скарзі захисник-адвокат М. просить вирок апеляційного суду щодо К. скасувати та залишити в силі вирок суду першої інстанції, мо­тивуючи це тим, що суд безпідставно засудив його підзахисного за хуліган­ські дії.

Заслухавши доповідача, захисника-адвоката М., який підтримав свою касаційну скаргу, потерпілого С., який просив вирок апеляційного суду за­лишити в силі, міркування прокурора, перевіривши матеріали справи та об­говоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що вона підлягає частково­му задоволенню.

Установлено, що К. учинив хуліганські дії 14 вересня 2002 р., його вин­ність доведена зібраними у справі доказами, зокрема показаннями потерпі­лого С., свідків П., М. Н., С. О., П., X., Н., 3., експерта I. Д., а також даними ко­місійної судово-медичної експертизи, згідно з якою потерпілому С. були спри­чинені легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров’я.

Аналіз наведених даних, взятих у сукупності, дає підстави суду зробити правильний висновок щодо винності К. у вчиненні хуліганства та правильно кваліфікувати його дії за ч. 1 ст. 296 КК України.

Разом з тим, відповідно до положень ст. 49 КК України вирок щодо К. необхідно скасувати із закриттям провадження у справі.

Оскільки К. засуджено за ч. 1 ст. 296 КК України, тобто за злочин не­великої тяжкості, який було вчинено ним 14 вересня 2002 р. і на момент розгляду справи у суді касаційної інстанції вже минули строки давності, передбачені ст. 49 КК України, а саме 3 роки з моменту вчинення злочину невеликої тяжкості, то він підлягає звільненню від кримінальної відпові­дальності.

Тому вирок, що не набув законної сили, відповідно до вимог ст. 111 КПК України підлягає скасуванню, а провадження у кримінальній справі — за­криттю за закінченням строків давності притягнення К. до кримінальної від­повідальності.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу за- хисника-адвоката М. задовольнила частково, вирок Судової палати у кримі­нальних справах Апеляційного суду м. Києва від 19 липня 2005 р. щодо К. скасувала, а провадження у справі закрила на підставі ст. 49 КК України за закінченням строків давності.

 

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 49 КК України особа звільняється від криміналь­ної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину невеликої тяжкості, за який передбачено покарання у вигляді обмеження або по­збавлення волі, й до дня набрання вироком законної сили минуло три роки

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 13 жовтня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 41—44

(витяг)

Вироком Артемівського районного суд м. Луганська від 29 грудня 2003 р. Ч. засуджено: за ч. 1 ст. 296 КК України на 6 місяців обмеження волі; ч. 1 ст. 122 КК України на 1 рік 6 місяців позбавлення волі.

На підставі ст. 70 КК України Ч. остаточно визначено покарання у ви­гляді 1 року 6 місяців позбавлення волі.

Ухвалою апеляційного суду Луганської області від 13 квітня 2004 р. апе­ляції засудженого Ч., представника потерпілого — М., прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, залишено без задоволення, а вирок — без зміни.

Ч. визнано винним у тому, що він 20 грудня 2000 р. у м. Луганську, з осо­бою, справу щодо якої закрито внаслідок акту амністії, учинив хуліганство, у ході якого заподіяв М. середньої тяжкості тілесне ушкодження, що спричи­нило стійку втрату працездатності менш як на одну третину.

За змістом касаційної скарги захисник Б., посилаючись на невідповід­ність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи й не­відповідність призначеного Ч. судом покарання ступеню тяжкості злочи­нів та його особі, просить змінити судові рішення у справі та на підставі ст. 75 КК України звільнити засудженого від відбування покарання з ви­пробуванням.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, перевіривши матеріали спра­ви, доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга захисника під­лягає частковому задоволенню на таких підставах.

Посилання захисника Б. у касаційній скарзі на невідповідність виснов­ків суду фактичним обставинам справи були предметом розгляду та оцінки суду апеляційної інстанції, а тому відповідно до вимог ч. 1 ст. 398 КПК Украї­ни перегляду в касаційному порядку не підлягають. Отже, при розгляді реш­ти доводів касаційної скарги колегія суддів виходить із фактичних обставин, встановлених судом.

У справі встановлено, що Ч. 20 грудня 2000 р. у м. Луганську з особою, справу щодо якої закрито внаслідок акту амністії, учинив хуліганство, у ході якого заподіяв М. середньої тяжкості тілесне ушкодження, що спричинило стійку втрату працездатності менш як на одну третину. Це підтверджено по­казаннями потерпілого М., показаннями свідків П., С., Л., Ш., К., В. і Д. та висновками експертиз.

Отже, Ч. законно й обґрунтовано засуджено за ч. 1 ст. 122 КК України.

Засудження Ч. за ч. 1 ст. 296 КК України не можна визнати законним за наступних підстав.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину невеликої тяжкості, за який передбачено покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі, й до дня набрання вироком законної сили минуло три роки.

Відповідно до ч. 2 ст. 111 КПК України суд у судовому засіданні за наяв­ності підстав, передбачених ч. 1 ст. 49 КК України, закриває кримінальну справу у зв’язку із закінченням строків давності у випадках, коли справа на­дійшла до суду з обвинувальним висновком.

З огляду на матеріали справи кримінальна справа щодо Ч. надійшла до суду (в тому числі і за ч. 1 ст. 296 КК України) з обвинувальним висновком. Указаний злочин відноситься до злочинів невеликої тяжкості й учинений Ч. 20  грудня 2000 р. З огляду на це і керуючись вимогами ч. 1 ст. 49 КК Украї­ни, ч. 2 ст. 111 КПК України, суд 29 грудня 2003 р. повинен був за ч. 1 ст. 296 КК України звільнити засудженого від кримінальної відповідальності й за­крити справу, але він цього не зробив, чим порушив закон. Не виправив цієї помилки й апеляційний суд.

За таких обставин судові рішення у зазначеній частині підлягають ска­суванню, а тому з них необхідно виключити посилання судів на призначення засудженому покарання на підставі ст. 70 КК України.

Твердження захисника Б. у касаційній скарзі про невідповідність при­значеного Ч. покарання ступеню тяжкості злочинів та його особі є неперекон­ливими.

Призначаючи Ч. покарання, суд урахував ступінь тяжкості вчинених ним злочинів, його особу та обставини, що пом’якшують та обтяжують покаран­ня, зокрема ті, на які є посилання у касаційній скарзі. Призначене Ч. пока­рання відповідає вимогам ст. 65 КК України та є необхідним і достатнім для його виправлення.

Керуючись статтями 111, 395 і 396 КПК України та ст. 49 КК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу захисника Б. задовольнила частково; вирок Артемівського районного суду м. Луганська від 29 грудня 2003 р. та ухвалу апеля­ційного суду Луганської області від 13 квітня 2004 р. щодо Ч. у частині його засудження за ч. 1 ст. 296 КК України скасувала, а справу закрила у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності; виключила з указаних судових рішень посилання на призначення засудже­ному покарання на підставі ст. 70 КК України та ухвалила вважати його за­судженим за ч. 1 ст. 122 КК України до покарання у вигляді 1 року 6 місяців позбавлення волі.

 

Вироком Малиновського районного суду м. Одеси від 1 жовтня 2004 р. Л. засуджено за ст. 128 КК України на 1 рік обмеження волі.

На підставі ст. 75 КК України Л. звільнено від відбування призначеного покарання з іспитовим строком на 1 рік.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 7 грудня 2004 р. вирок щодо Л. скасовано, застосовано положення ст. 46 КК України, Л. за ст. 128 КК України від кримінальної відповідальності звільнено. На підставі ст. 7 КПК України кримінальну справу провадженням закрито.

Як зазначено у вироку, Л. 7 грудня 2003 р., близько 18 год. 30 хв., знахо­дячись у помешканні веранди своєї квартири, що в буд. 64 на вул. Степовій у м. Одеса, під час сварки, що виникла між нею та М., почала скидати з вікон­ного прорізу веранди цеглини, одна з яких, впавши на ногу потерпілого, зла­мала йому палець. Таким чином Л. з необережності спричинила М. середньої тяжкості тілесні ушкодження.

У касаційному поданні прокурор порушує питання про скасування ухва­ли апеляційного суду з направленням справи на новий апеляційний розгляд. В обґрунтування своєї позиції вказує на те, що суд першої інстанції обґрун­товано призначив засудженій покарання у вигляді обмеження волі, оскільки вона не є пенсіонеркою. Крім того, потерпілий не примирявся з Л., тому в апеляційного суду не було підстав для застосування ст. 46 КК України.

У касаційній скарзі потерпілий наводить аналогічні поданню прокурора доводи та підстави для скасування ухвали апеляційного суду, посилаючись на те, що примирення винної з ним не було.

Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи касаційного подання та касаційної скарги, ко­легія суддів вважає, що вони підлягають задоволенню на таких підставах.

Відповідно до вимог ст. 337 КПК України в ухвалі апеляційного суду мають бути проаналізовані й співставлені з наявними в справі і додатково по­даними матеріалами всі доводи апеляції.

При зміні чи скасуванні вироку в ухвалі повинно бути зазначено, які статті закону порушено й у чому полягають ці порушення.

Цих вимог закону апеляційна інстанція не дотрималась.

Зокрема, в ухвалі апеляційного суду зазначено, що суд першої інстанції грубо порушив вимоги ч. 3 ст. 61 КК України, оскільки призначив покарання у вигляді обмеження волі особі, яка досягла пенсійного віку.

Такий висновок апеляційного суду є надуманим, оскільки з огляду на матеріали справи засуджена Л. на час розгляду справи в суді як першої, так і апеляційної інстанцій пенсійного віку не досягла. У справі також відсутні дані, що вона є інвалідом першої чи другої групи.

Також апеляційний суд необґрунтовано застосував до засудженої Л. ст. 46 КК України і звільнив її від кримінальної відповідальності у зв’язку з при­миренням із потерпілим.

Згідно з запереченням на апеляцію, подану засудженою, потерпілий М. не бажав примирення з Л.

Водночас закон вимагає, що підстава для звільнення особи від криміналь­ної відповідальності має містити два складові елементи, а саме: 1) примирен­ня особи, яка вчинила злочин невеликої тяжкості, з потерпілим від цього зло­чину; 2) відшкодування зазначеною особою завданих нею збитків.

Відсутність хоча б одного з зазначених елементів виключає підстави зві­льнення від кримінальної відповідальності за ст. 46 КК України.

За таких обставин ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню з на­правленням справи на новий апеляційний розгляд, у процесі якого вказані недоліки необхідно усунути.

Керуючись статтями 395—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора та касаційну скаргу потерпілого М. задовольнила, ухвалу апеля­ційного суду Одеської області від 7 грудня 2004 р. щодо Л. скасувала, а спра­ву направила на новий апеляційний розгляд.

Статтею 47 КК України передбачено можливість звільнення від кри­мінальної відповідальності у зв'язку з передачею на поруки лише щодо особи, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості. На порушення цих вимог закону суд безпідставно звільнив від кримінальної відповідальності особу за злочин, передбачений ч. 2 ст. 271 КК України, який ст. 12 КК України віднесено до категорії тяжких

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 6 березня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 12—13

(витяг)

Постановою Рівненського міського суду Рівненської області від 20 січня 2006 р. щодо Г. закрито кримінальну справу за обвинувачення за ч. 2 ст. 271 КК України зі звільненням від кримінальної відповідальності на підставі ви­мог ст. 47 КК України з передачею на поруки трудовому колективу ТОВ фір­ма «Прометей-А».

У апеляційному порядку постанова суду щодо Г. не переглядалася.

Органами досудового слідства Г. обвинувачувався у тому, що він, обій­маючи посаду механіка в ТОВ фірма «Прометей-А» та будучи службовою особою, допустив порушення законодавства про охорону праці, внаслідок чо­го працівник цього підприємства Д. отримав тяжкі тілесні ушкодження.

Зваживши на те, що Г. вчинив злочин середньої тяжкості, визнав себе винним і щиро розкаявся, сприяв у розкритті злочину, відшкодував завдану шкоду, має на утриманні двох неповнолітніх дітей, суд задовольнив клопо­тання трудового колективу і передав П. на поруки трудовому колективу, в якому він працював.

У касаційному поданні першого заступника прокурора Рівненської об­ласті порушувалося питання про скасування постанови суду з направленням справи на новий судовий розгляд. Свою вимогу прокурор обгрунтував тим, що суд неправильно звільнив Г. від кримінальної відповідальності і передав на поруки трудовому колективу, оскільки такий порядок можна застосову­вати лише до особи, яка вчинила вперше злочин невеликої або середньої тяж­кості, в той час як відповідно до вимог ст. 12 КК України злочин, передбаче­ний ч. 2 ст. 271 КК України, у вчиненні якого обвинувачувався Г., віднесено до категорії тяжких.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, прокурора, яка підтримала касаційне подання, пояснення потерпілого Д. і Г, які заперечу­вали проти задоволення касаційного подання, перевіривши матеріали кримі­нальної справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню.

Статтею 47 КК України передбачено можливість звільнення від кримі­нальної відповідальності у зв’язку з передачею на поруки лише щодо особи, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, за наявності інших пе­редбачених у цій статті обставин. Ці вимоги закону суд порушив, оскільки Г. обвинувачувався у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 271 КК України, який відповідно до ч. 3 ст. 12 КК України віднесений до тяжких. Тому до Г. не могла бути застосована ст. 47 КК України.

Отже, постановляючи рішення щодо Г., суд допустив порушення кримі­нального закону, тому постанова суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд.

При новому розгляді суд має розглянути справу з дотриманням чинного законодавства.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання першого заступника прокурора Рівненської області задовольнила.

Постанову Рівненського міського суду Рівненської області від 20 січня 2006 р. щодо Г. скасувала, а справу направила до того самого суду на новий розгляд.