Печать
PDF

Розділ II Кримінальна відповідальність та її підстави

Posted in Уголовное право - Кримінальне право України Загальна частина

Розділ II  Кримінальна відповідальність та її підстави


§ 1. Поняття кримінальної відповідальності

1.  У КК часто застосовується термін «кримінальна відповідаль­ність» (наприклад, ст. 2 має назву «Підстава кримінальної відповідаль­ності»; розділ ІІ — «Закон про кримінальну відповідальність»; розділ ІХ — «Звільнення від кримінальної відповідальності»), але при цьому КК ніде не розкриває її поняття, хоча проводить відмінність криміналь­ної відповідальності від покарання (наприклад, розділи Х, ХІ і ХІІ Загальної частини КК називаються відповідно «Покарання та його види», «Призначення покарання», «Звільнення від покарання та його відбування»). У науці кримінального права також немає єдиного розу­міння кримінальної відповідальності: одні автори ототожнюють її з кримінальним покаранням; другі характеризують кримінальну від­повідальність як певного роду обов’язок особи, що вчинила злочин; треті розглядають її як конкретні кримінально-правові відносини; четверті розуміють кримінальну відповідальність як реалізацію санк­ції кримінально-правової норми; п’ яті — вважають кримінальну від­повідальність осудом винного обвинувальним вироком суду за вчине­ний злочин із призначенням покарання або без нього тощо.

2.  При визначенні кримінальної відповідальності слід виходити з того, що вона є одним із видів публічно-правової відповідальності. І хоча остання в правознавстві розуміється по-різному, проте у вузько­му, спеціально-правовому, значенні вона тлумачиться як відповідаль­ність ретроспективна, тобто як відповідна реакція держави на вчинене в минулому правопорушення. З цього погляду публічно-правову від­повідальність можна визначити як вид і міру обмеження державною владою передбачених законом прав і свобод особи, яка вчинила право­порушення.

Поняття кримінальної відповідальності відповідає родовим ознакам публічно-правової відповідальності і водночас характеризується своїми видовими, відзначальними ознаками. Ними є такі:

1) кримінальна відповідальність — це вид державного примусу, що виражається на­самперед в осуді злочинця та його діяння обвинувальним вироком суду, а також у покладанні на винного додаткових позбавлень і обмежень;

2)   вид і міра обмежень особистого (наприклад, позбавлення волі), майнового (наприклад, штраф) або іншого характеру (наприклад, по­збавлення права обіймати певні посади) визначені тільки в криміналь­ному законі, передусім у санкції відповідної кримінально-правової норми;

3) кримінальна відповідальність являє собою реальну взаємодію суду і спеціальних органів виконавчої влади держави та особи, визна­ної винною у вчиненні злочину, внаслідок чого ця особа зазнає певних обмежень; 4) зазнавання таких обмежень завжди має вимушений, а не добровільний характер, оскільки їх застосування є обов’язком суду та спеціально уповноважених на це органів держави; 5) кримінальна відповідальність можлива тільки за вчинення злочину, що виступає як підстава такої відповідальності. З урахуванням викладеного криміналь­на відповідальність — це передбачене КК обмеження прав і свобод особи, яка вчинила злочин, що індивідуалізується в обвинувальному вироку суду і здійснюється спеціальними органами виконавчої влади держави.

3. Як уже відзначалося, поняття кримінальної відповідальності відбиває факт реальної взаємодії особи, що вчинила злочин, і суду та спеціальних органів держави. Така взаємодія врегульована нормами кримінального права і тому здійснюється в рамках певних правовід­носин, що називаються кримінально-правовими. Одні з науковців вважають, що ці правовідносини виникають із моменту вчинення зло­чину. На думку ж інших, вони виникають з моменту або порушення кримінальної справи, або притягнення особи як обвинуваченого, або навіть із моменту винесення чи набрання законної сили обвинувальним вироком суду. Відповідь на це та інші запитання залежить від розумін­ня того, що являють собою ці правовідносини, який зміст мають їх структурні елементи, у чому виражається їх взаємодія, в якому спів­відношенні перебувають кримінальна відповідальність та аналізовані правовідносини і т. д.

Вважається, що з моменту, коли особа вчинила злочин, між нею та державою виникають певні юридичні відносини, внаслідок яких у дер­жави з’являються владні повноваження щодо особи, яка вчинила зло­чин, а в останньої — обов’язок підкоритися законному обмеженню державою її певних прав і свобод. При цьому, звичайно, така особа має право вимагати від держави, щоб її дії були правильно кваліфіковані; щоб покарання було призначено лише в рамках санкції тієї статті КК, яка передбачає вчинений нею злочин, при врахуванні відповідних по­ложень Загальної частини КК тощо. У свою чергу, держава повноваж­на засудити злочинця за вчинене ним діяння, а також обмежити його правовий статус у рамках строків давності притягнення до криміналь­ної відповідальності і строків погашення або зняття судимості, проте при цьому вона зобов’язана забезпечити правильну кваліфікацію ско­єного, призначити покарання відповідно до вимог КК з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особи винного, а також обставин, що пом’якшують чи обтяжують покарання, тощо. Вочевидь, що зазначені повноваження держави та права особи, яка вчинила злочин, мають кримінально-процесуальну природу.

Разом з тим повноваження держави щодо обмеження на підставі КК прав і свобод особи, яка вчинила злочин, та обов’язок останньої зазнати цих обтяжень становлять юридичний зміст кримінально- правових відносин, що виникають з моменту вчинення злочину, неза­лежно від того, виявлено злочин органами держави чи ні (доказом цього слугує хоча б те, що строки давності відповідно до ст. 49 КК починають обчислюватися саме з дня вчинення злочину). Процесуаль­ні ж акти порушення кримінальної справи, притягнення особи як об­винуваченого або винесення обвинувального вироку не породжують і не створюють кримінально-правових відносин, а лише констатують їх, оскільки і до винесення цих актів між злочинцем і державою уже виникли реальні юридичні відносини. Суб’єктами таких відносин є, з одного боку, особа, яка вчинила злочин, а з другого — держава. Ці правовідносини є динамічними, вони увесь час розвиваються, уточ­нюються і змінюються внаслідок дій суб’єктів щодо реалізації їх вза­ємних прав і обов’язків (наприклад, винний може з’явитися із зізна­нням, активно сприяти розкриттю злочину, відшкодувати заподіяну шкоду та ін., що у свою чергу породжує у відповідних органів і служ­бових осіб обов’язок урахувати ці обставини при визначенні міри відповідальності чи зовсім звільнити особу від кримінальної відпові­дальності тощо). На певному етапі розвитку правовідносин органом, який представляє державу, виступає суд. Саме обвинувальний вирок суду остаточно засвідчує існування кримінальних правовідносин. Ви­рок є формою виразу державного осуду злочинця і вчиненого ним ді­яння та індивідуалізує вид і міру тих обмежень, яких повинен зазнати засуджений. Отже, з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком правовідносини досягають своєї повної визначеності. Об’єктом таких правовідносин є ті особисті, майнові чи інші блага особи, обмеження яких передбачається в санкції кримінально-правової норми, за якою особа визнається винною у вчиненні злочину і які ви­значені обвинувальним вироком суду. По суті таким об’єктом є кримі­нальна відповідальність. Надалі, при відбуванні засудженим покаран­ня, суб’єктами, які представляють державу в кримінально-правових відносинах, виступають органи, що відають виконанням призначеного судом покарання. Паралельно з кримінально-правовими тут виникають і розвиваються кримінально-виконавчі правовідносини.

Кримінальні правовідносини існують, за загальним правилом, з моменту вчинення злочину протягом усього часу відбування засудже­ним покарання та ще якийсь час після цього, а саме — до моменту погашення або зняття судимості (ст. 89 КК). Однак кримінально- правові відносини можуть бути припинені і на більш ранньому етапі. Підстави такого припинення можуть бути різними, наприклад смерть особи, закінчення строків давності (статті 49 і 80 КК), звільнення осо­би від кримінальної відповідальності (статті 45-48 КК), видання акта амністії або помилування (статті 85-87 КК) та ін.

У свою чергу, кримінальна відповідальність протікає в межах кримінально-правових відносин, але при цьому така відповідальність виникає з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили і закінчується, за загальним правилом, у момент погашення чи зняття судимості. Такий погляд на момент виникнення і припинення кримі­нальної відповідальності не є в науці кримінального права загально­визнаним. Багато хто з дослідників вважають, що кримінальна відпо­відальність виникає на більш ранніх стадіях — з моменту вчинення злочину, порушення кримінальної справи, затримання або арешту пі­дозрюваного (обвинуваченого) тощо. Проте відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р., яким дано офі­ційне тлумачення ч. 3 ст. 80 Конституції України (справа про депутат­ську недоторканність), кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду.

По-різному визначають і момент закінчення кримінальної відпо­відальності: момент припинення кримінально-правових відносин, відбування покарання, погашення або зняття судимості. Однак, якщо під кримінальною відповідальністю розуміти обмеження прав і сво­бод злочинця, то, вочевидь, вона має місце протягом усього часу відбування особою призначеного судом покарання, а також в окремих випадках протягом певного часу до моменту погашення або зняття судимості.

4. Розгляд взаємозв’язку кримінально-правових відносин і кримі­нальної відповідальності дає змогу зробити висновок про те, що кри­мінальна відповідальність може бути реалізована в таких трьох формах. Перша форма — засудження винного, що виражається в об­винувальному вироку суду, не пов’язаному з призначенням йому кри­мінального покарання. Так, відповідно до ч. 4 ст. 74 КК особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за ви­роком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з ураху­ванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно не­безпечною.

Другою формою реалізації кримінальної відповідальності є засу­дження особи, поєднане з призначенням їй конкретної міри покарання, від реального відбування якого засуджена особа звільняється. Так, від­повідно до ч. 1 ст. 75 КК, якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, об­меження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини спра­ви, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без від­бування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Третьою, найбільш типовою формою реалізації кримінальної від­повідальності є відбування винним призначеного йому судом покаран­ня (наприклад, відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк).

Останні дві форми реалізації кримінальної відповідальності ство­рюють для особи судимість як правовий наслідок її засудження до певної міри покарання. У той же час, як уже відзначалося, судимість має свої межі, зазначені в статтях 89 і 90 КК, які визначають межі кримінально-правових відносин та кримінальної відповідальності. Тому момент погашення або зняття судимості свідчить про припинен­ня як кримінально-правових відносин, так і кримінальної відповідаль­ності особи за вчинений злочин.