І. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ PDF Печать
Уголовное право - Кваліфікація злочинів (М.Й. Коржанський)

І. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ

 

У кримінальному праві кваліфікацією називається юридична оцінка злочину і встановлення (застосування) тієї кримінально-правової норми, яка повніше описує ознаки цього злочину. Кваліфікувати злочин означає встановити повну відповідність його ознак ознакам норми, яка передбачає відповідальність саме за вчинення цього злочину. Термін "кваліфікація" походить від латинського qualis — який, якої якості. Кваліфікація взагалі — віднесення певного явища, речі за їхніми властивостями (якістю) до певного класу чи категорії. Правова кваліфікація — це пошук, вибір і застосування до певної події, випадку конкретної правової норми.

У кримінальному праві кваліфікація злочину — це реалізація кримінального закону шляхом застосування до вчиненого діяння конкретної кримінально-правової норми, або підведення певного злочину під ознаки конкретної норми.

Теорія кваліфікації злочинів почала розвиватися зовсім недавно. Перші праці на цю тему були надруковані лише після другої світової війни. Насамперед слід відзначити працю професора А.А. Герцензона "Кваліфікація злочинів". Кваліфікацію злочинів А.А. Герцензон визначав як встановлення відповідності конкретного діяння ознакам того чи іншого складу злочину, передбаченого кримінальним законом1. Таке визначення поняття кваліфікації злочинів взагалі можна визнати правильним. Воно відображає основну сутність кваліфікації — встановлення відповідності ознак вчиненого діяння ознакам складу злочину, описаного в законі. Але воно правильне лише як загальне і орієнтовне. Головний недолік цього визначення в тому, що воно не вказує на ту кримінально-правову норму, яка є єдиною, що повинна бути застосована у цьому випадку саме до цього діяння. Кримінально-правова кваліфікація є застосування не будь-якої норми закону, а лише певної, конкретної. Кримінальна відповідальність за певний, конкретний злочин передбачається в кількох кримінально-правових нормах, іноді — у низці норм. Відповідальність за вбивство, зокрема, передбачають норми статей 93, 94, 95, 96, 97 та 98 Кримінального кодексу України (далі — КК). Крім того, є багато інших кримінально-правових норм, які теж передбачають відповідальність за позбавлення іншої особи життя, — статті 58, 59, 190', ч. 2 і ч. З ст. 215, ч. З ст. 2172 та ст. 226 КК. Яку з них необхідно застосувати у конкретному випадку?

Кваліфікація може бути правильною лише тоді, якщо буде застосовано саме ту норму, яка передбачає це діяння, тобто застосовано лише одну і лише певну, конкретну норму. Проте у визначенні А.А. Герцензона поняття кваліфікації злочинів вказівка на відповідність конкретного діяння ознакам того чи іншого складу злочину, передбаченого кримінальним законом, не визначає цієї норми, єдино правильної для цього випадку норми. Цей недолік робить поняття кваліфікації злочинів малопридатними для практики.

У подальшому найбільший внесок у розвиток теорії кваліфікації злочинів зробив академік В.М. Кудрявцев. Кваліфікація злочинів, на думку В.М. Кудрявцева, є встановлення та юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння та ознаками складу злочину, передбаченого кримінальним законом2,. На відміну від професора А.А. Герцензона академік В.М. Кудрявцев точніше визначає ту норму, яку необхідно застосувати при кваліфікації злочину.

Так само як і В.М. Кудрявцев визначають поняття кваліфікації злочинів професори А.Ф. Зелінський3 Б.А. Куринов4 і С.А. Тарарухін5. Але й таке визначення цієї норми незадовільне, оскільки і воно неконкретне, неоднозначне, не виключає застосування неналежної норми, тобто не виключає помилки. Воно не враховує детальної конкретизації і диференціації кримінально-правових норм, що відображають прагнення законодавця до диференціації кримінальної відповідальності. Сучасна диференціація кримінально-правових норм настільки деталізована, що багато окремих, самостійних складів злочинів, передбачених законом, відрізняються один від одного лише однією ознакою. Так, наприклад, різні склади розкрадання державного чи колективного майна (статті 81, 82, 83, 84, 86 та 862 КК) відрізняються лише однією ознакою — способом вчинення діяння — таємно (ст. 81), відкрито (ст. 82 КК), із застосуванням обману (ст. 83 КК) і т. ін. Всі інші ознаки цих складів злочинів тотожні, однакові. Крім того, і в межах однієї статті містяться кілька окремих складів злочинів, які теж відрізняються лише однією ознакою (зокрема, ч. 2 ст. 81 від ч. 1 цієї ж статті) — повторністю вчинення цього злочину чи вчиненням його за попереднім зговором групою осіб.

Для кваліфікації діяння важливо встановити і застосувати саме ту норму, що містить певний, конкретний склад злочину. Але який? Як видно з наведеного, такі суміжні склади злочинів відрізняються один від одного лише однією ознакою (рідше — двома). За таких умов правильну кваліфікацію можна викласти у вигляді формули п+Д, де п — всі спільні, тотожні ознаки подібних складів злочинів, а Д — та додаткова ознака, яка відрізняє цей склад злочину від інших, суміжних, подібних.

Глибинною сутністю кваліфікації злочинів є встановлення всіх ознак певних злочинів і додатково ще однієї ознаки цього певного, конкретного діяння і складу злочину, що його передбачає. З цього випливає, що необхідна і єдина для кваліфікації норма відрізняється від інших подібних більшістю ознак, вона повніше описує ознаки певного злочину.

Отже, для правильної кваліфікації злочину необхідно вибрати і застосувати ту норму, яка найповніше описує ознаки вчиненого діяння. В цьому і полягає юридична сутність кваліфікації злочинів. Визначити з багатьох подібних найнеобхіднішу норму буває складно, що призводить до помилок. Щоб їх уникнути, Пленум Верховного Суду України змушений майже у кожній постанові про практику застосування законодавства про відповідальність за окремі види злочинів вказувати судам на необхідність посилити увагу до кваліфікації злочинів.

У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р. вказується, що "суди допускають помилки при кваліфікації дій винних осіб, відмежуванні одних злочинів від інших, вирішенні питань про наявність або відсутність кваліфікуючих ознак та призначенні мір кримінальних покарань6".

У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про хуліганство" від 28 червня 1991 р. зазначається, що "деякі суди як хуліганство кваліфікують дії осіб, які вчинили більш тяжкі злочини, засуджують за ч. 1 ст. 206 КК осіб, які вчинили злісне чи особливо злісне хуліганство, кримінально каране хуліганство розцінюють як дрібне хуліганство і, навпаки, до кримінальної відповідальності притягують осіб, які вчинили дрібне хуліганство. Допускають інші помилки при кваліфікації дій винних"7.

Велике практичне значення кваліфікація злочинного діяння має тому, що вона визначає:

1) юридичну оцінку вчиненого діяння, його суспільну сутність і небезпечність (тяжкість);

2) міру відповідальності і міру покарання;

3) суттєве підсилення кримінальної відповідальності за вчинення наступних злочинів (п. 1 ст. 41, ч. 2 ст. 86, п. "з" ст. 93, ч. 2 ст. 117, ч. 2 ст. 125, ч. 2 ст. 142 та деякі інші норми КК);

4) підстави для визнання особи особливо небезпечним рецидивістом (ст. 26 КК);

5) правові наслідки кримінальної відповідальності (позбавлення певних прав — статті 31 і 38 КК, судимість — ст. 55 КК, адміністративний нагляд). Для кваліфікації мають значення не всі ознаки конкретного діяння, а лише ті з них, які визначають його кримінально-правовий зміст, тобто є ознаками складу злочину. Перелік ознак діяння, які враховуються при кваліфікації, обмежений законом, рамками складу злочину. Але за межами складу злочину перебуває чимало інших ознак, обставин, які мають кримінально-правове значення — соціальна характеристика особи—суб'єкта злочину, склад його сім'ї, стан здоров'я, професія, певні обставини вчинення злочинного діяння тощо. Згідно з цим у кожному злочині можна виділити такі групи ознак:

1) вся сукупність ознак і властивостей злочину;

2) ознаки і властивості, які мають значення для вирішення кримінальної справи по суті;

3) кримінально-правові ознаки —- ознаки складу злочину8.

Аналіз кримінально-правових особливостей усіх ознак вчиненого діяння свідчить, що для його кваліфікації вирішальне значення мають не всі, а лише деякі ознаки злочину. При відмежуванні, наприклад, викрадення зовсім не використовуються ознаки суб'єктивної сторони, оскільки цими ознак"ами викрадення не відрізняються від суміжних складів злочину. Всі відомі способи викрадення чужого майна вчинюються лише навмисно і з корисливих мотивів. Причому умисел усіх викрадачів лише прямий, оскільки викрасти чуже майно, без бажання заволодіти ним неможливо.

Так само і умисне вбивство, відповідальність за яке передбачають статті 94 і 95 КК, відрізняються одне від одного лише однією ознакою — наявністю чи відсутність сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого. Неналежне дослідження цієї ознаки призводить до того, що вбивство у стані сильного душевного хвилювання кваліфікується за ст. 94 КК, а діяння, передбачене ст. 95 КК, — за ст. 94 КК.

Аналіз практики кваліфікації злочинів свідчить, що чим загальніше визначені окремі ознаки злочину, чим важче їх конкретизувати, тим більше помилок припускається при виявленні, оцінці і використанні цих ознак. Так, наприклад, кримінальне каране хуліганство у ч. 1 ст. 206 КК визначене такими занадто загальними ознаками, як "умисні дії, що грубо порушують громадський порядок і виражають явну неповагу до суспільства".

У літературі вже зазначалося, що таке визначення ознак конкретного злочину невдале, оскільки майже всі навмисні злочини мають такі ознаки. Принаймні явна неповага до суспільства характерна для масових безпорядків (ст. 71 КК), групового розбою (ч. 2 ст. 86 і ч. 2 ст. 142 КК), групового зґвалтування (ч. З ст. 117 КК) та багатьох інших складів злочинів9. Тому буває занадто складно відмежувати хуліганство від злочинів проти особи. У судовій практиці найбільшу кількість помилок виявлено саме при розмежуванні хуліганства і злочинів проти особи10.

Взагалі весь процес кваліфікації злочинів, як вважає академік В.М. Кудрявцев, за своєю сутністю полягає в послідовному відмежуванні кожної ознаки вчиненого діяння від ознак інших, суміжних злочинів11. Всі ознаки складу злочину виконують відмежувальну роль і призначені головним чином для цього. Кожна ознака злочину, описаного в законі, відокремлює певний злочин від інших або відмежовує злочин від інших правопорушень.

Складно відмежувати злочини, які відрізняються один від одного лише однією ознакою. Такі відмежувальні ознаки у різних складах злочинів належать до різних їх елементів. Це можуть бути ознаки об'єкта (наприклад, склади злочинів у статтях 81 і 140 КК відрізняються лише ознаками об'єкта посягання), суб'єктивної сторони (наприклад, у складах злочинів, передбачених статтями 94 і 98 КК), суб'єкта злочину (наприклад, у злочинах, передбачених статтями 56 і 57 КК).

Найбільшу складність становить кваліфікація діянь, які спрямовані на один і той самий безпосередній об'єкт посягання і які утворюють низку послідовних, пов'язаних між собою дій. Так, зокрема, щодо працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця при виконанні ними обов'язків по охороні громадського порядку можуть бути вчинені образа (ст. 189' КК), опір (ст. 188' КК), погроза вбивством чи знищенням майна (ст.1892 КК) або посягання на їхнє життя (ст. 190' КК).

Кваліфікація злочину передбачає віднесення його до певного виду злочинної поведінки — вбивство, викрадення, зловживання, тілесні ушкодження тощо. Віднесення злочину до певного виду злочинів є його видовою кваліфікацією, яка визначається законодавчою назвою цього злочину. Без визначення назви злочину, без його законодавчого найменування не може бути повною, задовільною кваліфікація, оскільки вона не буде загальнозрозумілою.

Таким чином, враховуючи наведене, кваліфікацію злочинів можна визначити як кримінально-правову оцінку вчиненого діяння, вибір і застосування до нього тієї кримінально-правової норми, яка найповніше описує його ознаки. Вказівка на те, що для правильної кваліфікації діяння необхідно вибрати і застосувати лише одну, конкретну кримінально-правову норму з кількох суміжних, подібних, яка найповніше описує ознаки вчиненого діяння, має суттєве практичне значення, оскільки змушує право-застосовників шукати і застосовувати саме ту норму, яка є єдино правильною. Така конкретизація застосовуваної кримінально-правової норми допомагає розв'язати багато питань кваліфікації злочинів при конкуренції кримінально-правових норм, що підлягають застосуванню.

Разом з тим вказівка у визначенні поняття кваліфікації на її юридичне закріплення12, на наш погляд, є зайвою, оскільки воно (закріплення), по-перше, не властиве лише кваліфікації і, по-друге, його повністю охоплює поняття застосування кримінально-правової норми.

Кваліфікація злочинів полягає у встановленні зв'язку між ознаками вчиненого діяння і ознаками, викладеними у законі як ознаками певного складу злочину. Це зв'язок між окремим (вчинене діяння) і загальним (кримінально-правова норма). Сутність кваліфікації полягає в правильному визначенні і встановленні цього зв'язку. У процесі кваліфікації злочину ознаки складу злочину, передбаченого законом, порівнюються з ознаками діяння, вчиненого певною особою. При повній ідентичності цих ознак можна зробити висновок про правильне застосування певної кримінально-правової норми, про правильну кваліфікацію діяння.

У літературі визнається, що основою кваліфікації є склад злочину13, тобто сутність встановлених кримінальним законом ознак окремого, певного виду діяння (вбивства, грабежу, зґвалтування, хуліганства тощо). Вчинене певною особою конкретне діяння теж має сукупність певних ознак. Органи, що застосовують кримінальний закон, аналізують, порівнюють ознаки вчиненого діяння з ознаками певного складу злочину. Якщо вони збігаються, робиться висновок про інкримінування певного складу (або складів) злочину за вину особі. Таким є процес кваліфікації злочину.

Але процес кваліфікації не є кваліфікацією. Кваліфікація злочину являє собою застосування певної норми чи кількох норм кримінального закону. Процес же кваліфікації ні в чому іншому не проявляється і нічого іншого не становить. Тому немає підстав поряд із кваліфікацією злочину встановлювати чи визначати додатково ще й процес кваліфікації.

Головним у кваліфікації злочину є завдання і результат — встановити наявність складу злочину у вчиненому діянні, тобто визначити підставу кримінальної відповідальності. Але кваліфікація злочину не є кримінальною відповідальністю і не є її підставою. Кримінально-правова кваліфікація — це засіб реалізації кримінальної відповідальності. Кваліфікація злочину конкретизує кримінальну відповідальність, встановлює її межі, визначає сутність. Кваліфікація злочину є конкретною та єдиною формою реалізацї кримінальної відповідальності.

П.А. Воробей правильно відзначає, що кваліфікація злочину та кримінально-правове ставлення за вину співвідносяться між собою як форма і зміст, де формою є кваліфікація, а ставлення за вину — її змістом14. Співвідношення цих юридичних явищ повністю відповідає співвідношенню філософських категорій змісту і форми, в якому форма є змістовною, а зміст — формальним. Кримінально-правова кваліфікація діяння є змістовною, а кримінально-правове ставлення за вину — формальним. Формальність кваліфікації злочину випливає з формалізованості кримінально-правової норми. Саме тому кваліфікація злочину вимагає відповідної форми, без якої кваліфікація неможлива. Кожній кримінально-правовій кваліфікації притаманна відповідна форма. Форма кримінально-правової кваліфікації завжди чітка, певна і конкретна. Особливості кримінальної відповідальності вимагають, щоб діяння завжди було чітко і конкретно кваліфіковано.

Конкретність кваліфікації діяння полягає у застосуванні конкретної кримінально-правової норми — частини чи пункту певної статті кримінального закону. Кваліфікація злочину має вигляд посилання на конкретну кримінально-правову норму — ч. 1 ст. 140, ч. 2 ст. 117, ч. 2 ст. 168 КК та ін. Конкретність кваліфікації діяння полягає також у тому, що кваліфікація не може бути загальною. Кримінальна відповідальність не тільки особиста (персоніфікована), але вона завжди конкретна, чітко визначена. Найбільшою мірою кримінальна відповідальність конкретизується саме кваліфікацією злочину, яка значною мірою визначає сутність, зміст і обсяг обвинувачення.

 


1 Герцензон А.А. Квалификация преступлений. — М., 1947. — С. 4.

 

2 Див.: Кудрявцев ВН. Общая теория квалификации преступлений — М., 1972. — С. 8. 9

 

3 Див.: Зелинский А Ф. Квалификацпя повторных преступлений. — Волгоград, 1976. — С. 5.

 

4 Див.: Куринов Б.А. Научные основы квалификации преступлений. — М„ 1984. — С. 5.

 

5 Див.: Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в судебной и следственной практике. — К., 1995. — С. 8.

 

6 Постанови... — С. 111—112

 

7 Там само. — С. 169.

 

8 Див. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. — С. 45.

 

9 Див.: Коржанский Н.И. Квалификация хулиганства. — Волгоград, 1989. — С. 6—7.

 

10 Див.: ухвала судової колегії Верховного Суду України від 12 грудня 1985 р. у справі Л. // Практика... — С. 138—139; ухвала у справі К. // Там само. — С. 136—137; постанова президії Харківського обласного суду від 14 вересня 1990 р. у справі П. // Там само. — С. 139—140.

 

11 Див.: Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. — С. 146.

 

12 Див.: Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. — С. 8.

 

13 Див.: Трайнин А.Н. Общее учение о составе преступления. — М., 1957. — С. 87; Брайнин ЯМ. Уголовный закон и его применение. — М., 1967. — С. 93; Кудрявцев В.Н. Вказана праця. — С. 70.

 

14 Див.: Воробей П.А. Теорія і практика кримінально-правового ставлення в вину. — К.. 1997.