§2. Зміст права власності

Основним речовим правом є право власності, обсяг і межі якого римляни визначали шляхом правомочностей власника. Сукупність цих правомочностей становила зміст права власності. Власник мав право володіти річчю (jus possidenti), користуватися нею за власним розсудом (jus utendi) і розпоряджа­тися нею (jus abutendi), продавати, заставляти, дарувати та ін. До числа прав власника іноді відносять право на одержання плодів (jus fruendi), право повер­нути собі річ від чужого фактичного володільця (jus vindicandi). Звичайно, даний перелік окремих повноважень власника не є і не може бути вичерпним. Принциповий погляд римських юристів на право власності такий, що власник має право робити з самою річчю все, що йому не заборонено. Тому право влас­ності вважають найповнішим правом за обсягом, оскільки всі інші права на річ поступаються йому в цьому.

Право володіння (jus possidendi). Це право означає, що власник може фак­тично володіти річчю, тобто річ повинна фактично бути в господарстві власника і виконувати своє господарське призначення. Право володіння влас­ник може здійснювати як особисто, так і передаючи його іншим особам (наприклад, за договором), при цьому зберігаючи право власності на дану річ.

Особи, яким передано власником право володіння, здійснюють його не від свого імені, а від імені власника, який передав їм річ на підставі договору. Наприклад, власником передана річ у володіння прекаристу, заставодержате-лю. Однак не усякий договір про передачу речі у тимчасове користування іншій особі переносить на неї володіння. Так за договором найму власник передає наймачеві річ тільки в держання, а не у володіння. У даному випадку маємо фактичне володіння річчю, проте немає волі, направленої на неї як на свою. Тому такі володільці, як уже було сказано, користуються захистом лише через власника, що робило їх ще більш залежними від нього.

Право користування (jus utendi). Це право є найважливішою правомочні­стю власника. У ній закладена можливість задовольнити його особисті, побутові, господарські та інші потреби. Здійснюючи цю правомочність, влас­ник має право добувати з речі її корисні якості. Користуватися річчю можна в різних формах: позичити річ, передати в оренду, споживати тощо, не завдаю­чи при цьому шкоди іншим особам, або користуватися річчю всупереч закону.

Правом користування річчю власник міг також поступитися іншій особі, зберігаючи за собою право власності. Це може статися, наприклад, за догово­ром позички, коли власник передає річ іншій особі у тимчасове безоплатне користування.

Право розпоряджатися річчю (jus abutendi). Це право полягає в тому, що власник міг вирішувати правову долю речі всіма дозволеними способами: про­дати, заповідати, встановлювати сервітут на користь іншої особи тощо. Право розпорядження річчю може здійснюватися в різних формах, але з однією умо­вою - воно не повинно суперечити закону. Власник може сам розпоряджатися річчю, а може доручити й іншій особі, якщо він сам позбавлений такої можли­вості, наприклад він може віддати річ на комісію.

У своїй сукупності всі три елементи правомочності власника становлять зміст права власності, його суть. Усе це переконливо свідчить також про те, що право власності - виняткове право особи володіти, користуватися і розпо­ряджатися річчю в своїх інтересах. Виняткове право тому, що воно неподільне, тобто належить тільки власнику, який ні з ким його не поділяє.

 

§3. Обмеження права власності

Як відомо, римська приватна власність була необмеженим і винятковим правом. Власність відкривала носію цього права всебічну можливість корис­тування і розпорядження річчю і не допускала втручання сторонніх осіб у сферу панування власника. Однак таке необмежене і виняткове панування особи-власника над річчю іноді вступало в суперечність з інтересами самих власників. А тому, як виняток, в інтересах власників окремих правомочностей (наприклад, володіння або користуванння) могло не бути, а в деяких випадках вони . обмежувались.

Обмеження виникали разом з появою самої власності або з'явилися зго­дом у зв'язку з особливим юридичним актом. Підставами виникнення обмежень права власності були закон і правочин.

І. Закон (lex). На підставі закону обмеження права власності виникали вод­ночас з появою самої власності з міркувань суспільного інтересу або в інтересах сусідів за так званим сусідським правом.

1. Обмеження права власності з міркувань суспільного інтересу: а) влас­ник ділянки, розташованої на березі ріки громадського користування, зобов'язаний дати можливість користуватися прибережною смугою; б) влас­ник ділянки, що знаходиться біля дороги громадського користування, на випадок руйнування дороги зобов'язаний надати для користуваня частину своєї землі; в) власник ділянки повинен допустити розкопки на своїй ділянці, однак за завдані збитки він мав право на винагороду в розмірі однієї десятої частини прибутку.

2. Обмеження права власності в інтересах сусідів: а) власник нижчерозта-шованої ділянки повинен терпіти стік води з вищої ділянки; б) власник не міг споруджувати на своїй ділянці будівлю, яка перешкоджала б припливу повітря до ділянки сусіда; в) власник не мав права забороняти сусіду збирати плоди, які падали з дерева на сусідську ділянку.

Названі випадки, звичайно, не є вичерпними.

II. Правочини. Іноді обмеження права власності виникали не разом з ви­никненням самої власності, а внаслідок особливого юридичного акту. Ці обмеження полягали в тому, що низка правомочностей власника надавалася невласнику шляхом правочину: невласнику надавалися речові права на чужу річ. У римському праві існувало чотири таких права: сервітути, емфітевзис, суперфіцій і заставне право.

До числа обмежень права власності відносяться заборони відчуження. Ці обмеження полягали в тому, що власник був позбавлений права відчужувати свою річ. Такі заборони встановлювалися по-різному: законом, рішенням суду, заповітом та договором.

За законом заборонялося відчужування приданого (dos), дошлюбного да­рунка (donatio).

Право відчужування могло бути заборонено рішенням суду в інтересах по­зивача, наприклад заборона на нерухоме майно відповідача.

Особливий вид обмеження права власності становить спільна власність, яка виникає на підставі договору або заповіту. Враховуючи те, що річ у ціло­му і у всіх своїх частинах належить усім власникам разом, то з цього випливає незапречне правило: розпоряджатися, володіти і користуватися річчю можна за згодою всіх власників, при цьому кожний користується однаковим голо­сом, незалежно від того, яка частина права йому належить. Незгода одного припиняє розпорядження іншого. У такому випадку право кожного обмежуєть­ся правом інших. Відбувається взаємне обмеження.

Але кожний з власників на свій розсуд може розпоряджатися своєю част­кою права спільної власності. Однак переважне право на набуття відчужуваної одним з власників своєї частки прав у спільній власності належить іншим співвласникам і тільки в разі їх відмови власник-відчужувач мав право прода­ти свою частку третій особі. Кожний із співвласників мав право вимагати поділу спільної власності в будь-який час і інші співласники не могли йому в цьому відмовити, якщо такий поділ не шкодив самій речі.