Розділ III. ОСОБИ PDF Печать
Римское право - Є.М.Орач, Б.Й.Тищик Основи римського приват. права

 

§1. Поняття особи та її право- і дієздатність

Цивільне право за самою своєю ідеєю передбачає наявність багатьох ок­ремих автономних центрів, між якими зав'язуються найрізноманітніші господарські відносини. Усі такі центри господарського життя, клітинки того чи іншого суспільства і називаються суб'єктами цивільного права.

Цілком зрозуміло, що кінцевою метою всіх правових установ є сама лю­дина як особа, як індивід. Метою об'єднання людей в союзи і держави, створення різноманітних правових інститутів було якнайкраще забазпечити їхні індивідуальні інтереси, поліпшити їх існування. Природно, що основну масу цивільно-правових центрів суб'єктів прав становлять люди, громадяни в загальноприйнятому розумінні - так звані фізичні особи.

Разом з тим часто ті ж людські інтереси потребують, щоб у ролі самостійно­го центру господарського життя була визнана не та чи інша окрема фізична особа, а певна сукупність осіб (наприклад, цех, корпорація, підприємства усіх форм власності) або незалежна від них установа (лікарня, притулок). У тако­му випадку з'являються певні організації, яких називають юридичними особами.

Насамперед простежимо за еволюцією фізичних осіб, а потім розглянемо виникнення та історичний розвиток як самого поняття, так і окремих форм юридичних осіб.

У Римі особа позначалась терміном persona. Проте не всі люди у Римській державі визнавались особами - суб'єктами права. Інтереси панівного класу ра­бовласників не допускали рівності всіх людей, тому такий великий клас людей, як раби, не визнавався суб'єктом права, а був об'єктом права.

Пам'ятки римського права як джерела пізнання не тільки правд, але й історії і культури Стародавнього Риму, свідчать, що тільки вільна людина є носієм прав і обов'язків і в цьому розумінні вона є особою, здатною до права.

Здатність особи бути суб'єктом цивільних прав, здатність мати право на­зивається правоздатністю, а здатність своїми діями набувати певні права і нести відповідні обов'язки називається дієздатністю. Хоча повнота якості суб'єкта передбачає наявність того й іншого, однак для самого поняття суб'єкта суттє­вішою є правоздатність.

Здатність бути суб'єктом цивільних прав римські юристи позначали терм­іном caput. Людина стає правоздатною з моменту народження, проте цього ще недостатньо. Для виникнення людської особи необхідно, щоб дитина на­родилася живою. Зародок, який міститься в череві матері, ще не є людина, але якщо народиться живим, то стає правоздатним і його юридичне становище відноситься до моменту зачаття. Це має важливе значення для права на спад­кування. Так дитина має право на успадкування майна батька, який помер до її народження.

Правоздатність особи припиняється з її смертю. Від припинення право­здатності однієї особи дуже часто залежить право інших осіб. Тому факт і момент смерті, як стверджують римські юристи, повинен бути завжди точно встановленим, що не завжди вдається зробити, а іноді й просто неможливо. Для розв'язування складних випадків у римському праві допускалась презум­пція щодо тих, які помирали'одночасно. Суть цієї презумпції полягала в тому, що коли траплялись нещасливі події (наприклад, корабельна аварія, пожежа) і разом гинуло декілька осіб, але не доведено, хто з них помер раніше, то при­пускається, що всі вони померли одночасно. Але коли разом померли висхідні і низхідні родичі, то припускалося, що повнолітні низхідні пережили своїх висхідних родичів, а неповнолітні низхідні померли раніше.

Отже, правоздатність людини виникає з моменту народження і припиняєть­ся з її смертю. Римське право прирівнювало до смерті продаж у рабство, полон, засудження до пожиттєвого ув'язнення (довічна каторга). Якщо людина, про­дана в рабство, знову набувала свободу, то її правоздатність відновлювалась, хоч і не завжди в попередньому обсязі.

У Римській державі вже на початку республіки проживало багато людей, які прибули з різних країн, і всі вони користувалися певною мірою правоздат­ності. Однак для того щоб володіти повною правоздатністю в усіх галузях політичних, майнових і сімейних відносин, особа повинна відповідати таким трьом станам:

1)     стану свободи - status libertatis:

2)     стану громадянства - status civitates:

3)     сімейному стану - status familiae. За станом свободи розрізнялися вільні і раби. За станом громадянства - римські громадяни та інші вільні особи, але не громадяни. За сімейним станом - домовладики і підвладні особи.

Отже, повна правоздатність передбачала свободу, громадянство і самостійне становище в сім'ї'. Таке становище в сім'ї займав тільки домовладика - глава сім'ї. Він був особою власних прав, усі підвладні йому члени сім'ї спочатку були майже безправними, повністю підкорялися його владі. Лише згодом, у міру розвитку товарно-грошових відносин, члени сім'ї поступово стали наділятися певними правами, проте ніколи не досягай того правового становища, в якому перебував глава сім'ї.

Зрозуміло, що регламентація правоздатності не була однаковою у всі періоди Римської держави і для інших вільних людей. З розвитком економічних відносин йшов розвиток і правоздатності вільних людей.

Як відомо з попереднього розділу, в міру перетворення Риму з невеликої сільськогосподарської общини у світову державу, з розвитком зовнішньої торгівлі відмінності в правоздатності окремих груп вільного населення поча­ли згладжуватися, хоч безодня між рабами і вільним зберігалася. Врешті-решт на початку III ст. н.е. усі відмінності в правовому становищі різних категорій населення втратили своє значення. У 212 р. імператор Каракала поширив статус римського громадянина на всіх підданих великої території.

З початку III ст. усе вільне населення Риму користувалося всією повнотою правоздатності у сферах політичного, майнового і сімейного життя. У даному випадку важливо з'ясувати зміст цивільної правоздатності, з яких конкретних цивільних прав вона складається.

Цивільна правоздатність римського громадянина складається з двох основних елементів: 1) jus connubii - права вступати в шлюб, в якому діти набувають статус римських громадян; 2) jus commercii - права торгувати, яке охоплює право бути власником всякого майна, здійснювати будь-які цивіль­но-правові правочини, зокрема дарувати, міняти, право бути спадкоємцем, вести цивільно-правові спори в суді.

Нам уже відомо, від чого залежить повна правоздатність особи в Римі, а також ми ознайомлені зі змістом цивільно-правової правоздатності. Проте юри­дичне становище людини як суб'єкта прав і члена суспільства внаслідок певних обставин може бути або зовсім знищене, або ж тією чи іншою мірою послаб­лене чи зменшене. Таке зменшення цивільної правоздатності залежно від зміни в особистому стані особи на мові римських класичних юристів називається capitis dominutio - втрата правоздатності.

Оскільки повнота цивільної правоздатності зумовлюється потрійним ста­ном особи - станом свободи, станом громадянства і сімейним станом, то відповідно до цього і зменшення правоздатності може полягати у втраті стану свободи (але разом з тим неминуче втрачається і стан громадянства й сімей­ний стан), або у втраті стану громадянства, або у втраті тільки сімейного стану. З огляду на це класичні римські юристи розрізняють і три ступеня зміни пра­воздатності - maxima (максимальна), media (середня), minima (мінімальна). Розглянемо випадки зміни правоздатності та її наслідки дещо детальніше.

Повна втрата правоздатності - capitis dominutio maxima. Вона наступала щоразу, коли людина втрачала свободу. Наприклад, римський громадянин потрапив у полон чи проданий в рабство за борг. Проте в період республіки подібні випадки відпали. З часом натомість з'являються інші причини втрати свободи - з тих чи інших причин громадянин Риму ставав рабом всередині держави. Наприклад, дехто дозволив себе продати як раба; жінка, яка вступа­ла у зв'язок з рабом, незважаючи на перестороги.

Загальним юридичним результатом capitis dominutio maxima була повна втрата прав як особистих, так і майнових. Майно особи, яка повністю втрати­ла правоздатність, переходило у власність держави або до певних приватних осіб, зокрема: до кредитора, який продав боржника, до господаря раба, з яким жінка вступала в зв'язок.

Середня втрата правоздатності - capitis dominutio media наступала тоді, коли особа зберігала свободу, проте втрачала право римського громадянина. Наприклад, римський громадянин стає перегрином або латином з метою одер­жання землі на периферії. В імператорський період громадянство втрачалося у випадку заслання. Особа, піддана capitis dominutio media, втрачала свої цивільні права, але зберігала відносини jus gentium.

Мінімальна втрата правоздатності - capitis dominutio minima відбувалась зі зміною сімейного стану особи, що траплялося в таких випадках: а) особа власних прав перетворювалась в особу чужих Прав; б) сімейно самостійна осо­ба всиновлювалась іншою особою; в) жінка, яка не перебувала ні під чиєю владою, одружується та ін. Результатом capitis dominutio minima - це повний розрив попередніх сімейних зв'язків з усіма правами, які з них випливали (спад­кування тощо). Усі перелічені фактори тісно пов'язані з правоздатністю особи в Римській державі.

Отже, юридичне становище людини як суб'єкта права внаслідок певних обставин може змінюватися і таким чином стати предметом спору. Оскільки цей спір мав значення для публічних справ, він вирішувався відповідною вла­дою в порядку адміністративного розгляду: якщо, наприклад, дехто хотів виставити свою кандидатуру в магістрати, а хтось заявить про те, що канидат - libertinus (вільновідпущеник), то з'ясувати істину було справою магістрата, який керував виборами. Однак, якщо спір про status мав значення для тих чи інших цивільних правовідносин, він підлягав компетенції суду.

Якщо спір про статус громадянства як самостійний спір підлягав вирішен­ню магістратом у порядку адміністративного розгляду, то ж в цивільному суді він міг виникнути як інцидент у процесі вирішення питання, чи мали місце ті чи інші цивільні відносини.

Спір про сімейний стан можливий лише в тому випадку, коли хтось пре­тендував на роль домовладики, а тим часом інша особа також цього домагалась. Спори такого роду траплялися, однак, зрідка.

Наявність правоздатності - тільки одна сторона правосуб'єктності. Для того, щоб повною мірою користуватися благами права, однієї правоздатності замало. Адже правоздатність - це лише наявність прав, а користуватися ними самостійно особа може тільки за наявності дієздатності.

Римське право не знало категорії дієздатності, проте в Римі за кожним громадянином визнавалася здатність здійснювати дії з юридичними наслідка­ми, які становлять зміст поняття дієздатності.

Дієздатність завжди і скрізь визначалась віком людини, оскільки розумін­ня смислу вчинених дій і здатність володіти собою та зважено приймати рішення залежало головно від віку. За віковим цензом дієздатність громадян поділяла­ся на три групи.

До першої групи відносили дітей віком до 7 років, які були повністю не­дієздатними.

Друга група - це частково дієздатні. До них належали дівчатка віком до 12 і хлопці - до 14 років. Такі особи могли здіснювати лише дрібні правочини: робити незначні покупки, приймати невеликі подарунки, проводити дрібний обмін речей тощо. У випадку здійснення правочину, спрямованого на припи­нення прав або встановлення якоїсь повинності, необхідний був дозвіл опікуна, який давав його в момент вчинення правочину. В іншому випадку такий пра-вочин зобов'язував неповнолітнього лише у випадку і в межах збагачення, одержаного за цим правочином.

До третьої групи відносилися особи жіночої статі віком з 12, а чоловічої з 14 і до 25 років, які визнавалися як неповнолітні, але дієздатні. Такі особи мали право укладати різного роду цивільно-правові угоди, проте, уклавши явно не­вигідну для себе угоду, могли просити претора визнати її недійсною і повернути сторони у стан до укладення угоди, тобто провести реституцію.

У зв'язку з розвитком виробництва і цивільного обороту залучення до діло­вого життя недосвідчених, а іноді й необачних людей, які не досягли 25 років, підривало стійкість цивільно-правових відносин. Тому, починаючи з II ст. осо­бам, які не досягли 25 років, почали призначати кураторів, що обмежувало їх дієздатність. Тепер вони могли здійснювати важливі правочини тільки з (зго­ди) дозволу куратора. Разом з тим за ними зберігалося право самостійно розпоряджатися майном на випадок смерті, а також вступати в шлюб. Досяг­нувши 25 років, такі особи позбавлялися будь-яких обмежень дієздатності.

На дієздатність особи в Римі впливав її фізичний стан. Зокрема, глухонімі не могли укладати такі угоди, як стипуляція, виступати в суді під час дії легісакційного процесу, в якому необхідно було проголошувати формули, тощо. Душевно хворі та недорозвинуті на час хвороби визнавалися повністю не­дієздатними. Обмеженими в дієздатності були марнотратники - особи, нездатні розумно розпоряджатися своїм майном. Таким особам призначали піклуваль­ників, які були зобов'язані піклуватися про їхній майновий стан. Після призначення піклувальника особа-марнотратник самостійно здійснював лише такі правочини, які були спрямовані на набуття майна, а не відчуження, і ніс особисту відповідальність за вчинені правопорушення. Деякі обмеження дієздатності залежали від постійного місця проживання.

Крім вищеназваних факторів, повнота цивільної дієздатності і правоздатності передбачає ще стан громадянської честі. Окремі особи, з тих чи інших причин знеславлення, піддавалися громадянському збезчещенню, а отже, і об­меженню в правоздатності. В історії римського права громадянське безчестя відоме в декількох видах.

Повне позбавлення честі в результаті покарання судом, пов'язане з втратою громадянства.

Приниження честі зазнавали у формі jnfamia (ганьба) або turpitudo (аморальність).

Infamia - безчестя якого зазнавали внаслідок засудження за кримінальний злочин, порушення договору доручення, товариства, збереження, де вимагалася надзвичайна чесність; в результаті порушення деяких правових норм, наприклад, якщо вдова вступала в новий шлюб, не дотримавши року жалоби. Infamia зазнавали в результаті преторського едикту або судового рішення. Осо­ба, яка зазнала infamia, позбавлялася права бути обраною на громадські посади (наприклад, у місцеві декуріони), права опікунства, виступати на суді як пред­ставник за інших тощо.

Безчестя у формі turpitudo зазнавали ті особи, певні дії яких, їх спосіб жит­тя вважалися аморальними (наприклад, проституція). Ця форма безчестя була суттєвим обмеженням у,таких галузях як спадкування, одруження та ін.

Римське право знало ще одну форму приниження честі - intestabilis. Зако­ни XII таблиць постановляли: "Хто буде свідком під час укладення угоди і згодом відмовиться від свого свідчення (на випадок спору), нехай зазнає без­честя". Це означало, що така особа надалі взагалі не могла бути свідком і до себе не мала права нікого запрошувати у свідки. А оскільки майже всі угоди стародавнього права здійснювалися за участю свідків, то таке обмеження май­же повністю позбавляло винну особу дієздатності. Однак з поступовим зникненням старих формальних угод ця форма приниження честі втратила своє значення.

Не були рівноправними і обмежувалися в дієздатності в Римі жінки. Три­валий час вони перебували під опікою чоловіка, батька або іншого родича. Проте вже за часів принципату доросла жінка, яка не була під постійною опі­кою батька або чоловіка, мала право приймати самостійно рішення з приводу свого майна. Однак вона не могла приймати на себе відповідальність за чужі борги. Лише за законодавством Юстиніана була послаблена правова нерівність чоловіка і жінки.

Чи впливала релігія на праводієздатність особи в Римі? Язичницька релі­гія не мала на неї впливу, але після появи християнства язичники і єретики певної мірою обмежувались у дієздатності.

У Римі серед корінного населення розрізняли римських громадян, латинів, перегринів, рабів, вільновідпущеників і колонів. Розглянемо правове станови­ще кожного розряду названих категорій римського населення.