Розділ II ДЖЕРЕЛА РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА PDF Печать
Римское право - Є.М.Орач, Б.Й.Тищик Основи римського приват. права

 

§1. Поняття та види джерел римського приватного права

Вивчення інститутів римського приватного права передбачає чітке уяв­лення про джерела римського права та значення кожного з них в окремі періоди розвитку Римської держави.

Термін джерело означає першооснову усього того, що відбувається - умо­ви, місце, причини, які зумовлюють ту чи іншу подію або явище. В юридичній літературі з римського права, яка нагромадилася за дві тисячі років у різних народів поняття джерела права вживається: 1) у значенні матеріальних умов, з яких народжується право; 2) у значенні політичних, іделогічних, релігійних, моральних та інших умов, які впливають на зміст права; 3) у значенні форм правоутворення; 4) у розумінні джерела пізнання права.

Правові відносини будь-якого суспільства, в тому числі й рабовласниць­кого, кореняться в матеріальних відносинах і є юридичним виразом виробничих відносин. Інакше кажучи, джерело норм римського права треба шукати в ма­теріальних умовах життя римського рабовласницького суспільства, у пануючому в ньому способі виробництва, в характері пануючих відносин влас­ності. За своєю суттю право є лише піднесена до закону воля певної соціальної групи, класу або всього народу, зміст якої визначається матеріальними умова­ми життя суспільства.

У наведеному визначенні відображена єдність форми і змісту. Проте зміст може об'єктуватися в різних формах. У римському праві упродовж його історії формами правоутворення були: 1) звичаєве право; 2) закон (у період республ­іки - акти народних зборів, в період принципату - сенатусконсульти, в період абсолютної монархії - імператорські конституції); 3) едикти магістратів; 4) діяльність юристів.

Разом з тим необхідно зазначити, що необгрунтованим є механічне зве­дення юридичних норм до економіки, матеріальних умов життя того чи іншого суспільства. Право не можна розглядати як сукупність лише економічних відно­син - на його зміст суттєво впливають політика, релігія, особливості історичного розвитку тієї чи іншої країни, рівень культури тощо.

В юридичній науці існує поняття джерело прав у розумінні явищ і фактів, які спеціально мають служити джерелом пізнання правових приписів. До найвідоміших і важливих джерел пізнання римського привдтного права відносяться Закони XII таблиць, кодифікація імператора Юстиніана, яка завершила роз­виток римського права. У середньовіччя акти кодифікації Юстиніана дістали назву Corpus juris civilis - "Звід цивільного права".

 

 

§2. Звичай та звичаєве право

Право як сукупність загальнообов'язкових норм, правил поведінки люди­ни в суспільстві може знайти свій вираз у двох основних формах, які називаються джерелами права, - звичай і закон. Звичай - це безпосередній прояв народної правосвідомості, норма, яка свідчить про своє існування са­мим фактом свого неухильного застосування. Закон - це свідоме і чітко сформульоване веління уповноваженого на це органу влади.

З цих двох форм в історії кожного народу давнішим є звичай і тривалий час усе право мало характер звичаєвого. Безперечно протягом значного про­міжку часу звичаї зазнають змін, зокрема вони змінюються і в результаті судових рішень, які поступово стають прецедентами. Проте всі ці зміни ста­рих звичаїв, навіть якщо в них є елементи свідомості, не виходять за рамки конкретнх випадків, конкретних відносин. І тільки тоді з'являється закон, коли в середовищі того чи іншого народу або соціальної групи визріє думка свідо­мо встановити певну норму як загальне правило поведінки на майбутнє застосування.

Отже, народження закону в історії кожного народу є досить складним і важливим процесом пробудження соціальної думки, вступу на шлях свідомо­го й планомірного соціального будівництва. Рим у стародавній період своєї історії виявляє з цього погляду лише перші несміливі кроки.

Треба зазначити, що історія римлян з самого її початку спиралася на до­сить значну культурну й правову основу, винесену ними ще з арійської прабатьківщини і видозмінену в період переселень. Найближчим коренем, з якого виросло римське право, було, безперечно, право загальнолатинське, оскільки Рим був лише однією з латинських общин, членом єдиного латинсь­кого племені. Однак, вирісши з цього кореня, римське право згодом відокремлюється і розвивається як самостійне.

А втім початковим джерелом права, початковою формою його утворення в Римі був звичай, тобто норми, правила поведінки, які склалися в самій по­всякденній практиці. Такі правила поведінки були в додержавному житті, але тоді вони, природно, ще не мали характеру правових. Якщо такі правила по­ведінки, які склалися в практиці, не набувають визнання і захисту від держави, то вони залишаються простими звичаями, якщо ж звичаї визнаються і захи­щаються державою як вигідні і необхідні їй, вони стають юридичними звичаями. Отже, звичаєве право являє собою найстародавнішу форму утворення римського права. Норми звичаєвого права позначалися в римському праві та­кими термінами: mores majorum (звичай предків), usus (звичаєва практика), до якої можна віднести commentarii pontificum (звичаї, які склалися в практиці жерців), commentarii magistratum (звичаї, які склалися в практиці магістратів). Та чи було звичаєве право єдиною формою права в ранній період римсь­кої держави? Чи вже в той ранній період Рим, поряд із звичаєвим правом, знав ще деякі, нехай початкові спроби законодавства? Ці питання в юридичній літе­ратурі вирішуються по-різному. Деякі вчені вважають, що в той час писаних законів не було, і в умовах примітивного господарського ладу й усього сусп­ільного і державного життя та нерозвиненого обороту в законах не виникало потреби і можна було задовольнятися звичаєвим правом. Крім того, на думку цих учених, норми стародавнього звичаєвого права суттєво доповнювалися релігійними приписами. Разом вони забезпечували регулювання тогочасних суспільних відносин.

Організація державної влади та право справді ніколи в минулому не зали­шалися без впливу на них релігії, і чим стародавніша епоха, тим сильніший цей вплив. Навіть у пізніший період провести чітку лінію між правом світським і релігійним неможливо.

Зрозуміло, що в умовах нерозвиненості світського права багато відносин, які згодом відійшли до світської юриспруденції, в давні часи знаходили собі захист у релігії. Більше того, чимало проступків, байдужих для світського права, вважалися такими, що порушували приписи релігії і за вироками сакрального суду винні притягалися іноді до досить суворої відповідальності.

Норми релігійного права застосовувалися до різних питань сімейних і спад­кових відносин. Не були вільними від впливу сакрального права не "тільки норми приватного права, але й міжнародні відносини.

Отже, вплив релігійних приписів, особливо в ранній період римської дер­жави, був досить значним. Цей вплив поступово зменшується особливо з встановленням республіки, проте зовсім не зникає.

Незважаючи на велике значення релігійних приписів та відсутність пря­мих доказів, навряд чи можна стверджувати, що законодавство в Римі не було відоме аж до встановлення республіки. Адже у той час уже відчувалася потре­ба в регулюванні важливих суспільних відносин прямим встановленням правових норм, які, користуючись своєю владою, могли встановлювати імпе­ратори і королі шляхом свого особистого наказу - подібно до того, як це робили згодом республіканські магістрати у формі своїх едиктів. І такі накази мали силу упродовж усього періоду володарювання творця цих приписів. А в тих випадках, коли цар хотів спертися на думку народу, він міг звернутися до на­родних зборів, і тоді встановлена норма набувала загальнообов'язкового постійного характеру. Зрозуміло, що такі акти частіше спостерігалися в галузі державного управління, ніж у сфері приватно-правових цивільних відносин. Разом зі зміцненням і поширенням держави, з розвитком товарного обороту неписане звичаєве право стає незадовільною формою через його невизна­ченість, повільність утворення, і взагалі за допомогою цієї правової форми було важко регулювати дедалі зростаючий цивільний оборот. Звичаєве право відкриває шлях закону та іншим формам правоутворення. Інституції Гая на­водять такий перелік окремих форм правоутворення в Римі: закони, преторські едикти, діяльність юристів, сенатусконсульти , імператорські конституції та ін. Розглянемо окремо кожне з цих джерел римського права, покажемо важ­ливість кожного з них, з'ясуємо питання про можливість пересування впливу і ваги окремих джерел, які в певні епохи висуваються на перше місце, щоб у наступні історичні періоди відійти на задній план.