Розділ 13 Зобов’язання із деліктів. Квазіделікти PDF Печать
Римское право - Основи римського приват. права(Борисова, Баранова)

Розділ 13 Зобов’язання із деліктів. Квазіделікти

 

§ 1. Становлення поняття та загальна характеристика зобов’язань із деліктів

Делікт (delictum) означає неправомірну дію; безчесний, амораль­ний поступок; злочин[1]. Тобто тлумачення делікту пов’язується не тільки з правопорушенням у буквальному розумінні цього слова, але й з аморальністю поведінки певної особи. Деколи суть поняття «делікт» розглядається в широкому і вузькому значенні цього слова. У широко­му розумінні делікт розглядається як «правопорушення, проступок», а у вузькому — як «суперечлива нормам цивільного законодавства дія, за яку передбачена кара у формі матеріальної (майнової) відповідаль­ності, що є підставою відшкодування завданої деліктом шкоди»[2].

У доктрині римського права категорія делікт ототожнюється з пра­вопорушенням.

Синтезуючи наведене, можна сказати, що делікт (delictum) — це протиправна дія, унаслідок якої завдається шкода, що не пов’язана з невиконанням правопорушником належного з нього зобов’язання. Тому в таких словосполученнях, як «деліктні зобов’язання», «зобо­в’язання із делікту» чи «зобов’язання із правопорушення», мають на увазі одне й те саме.

Якщо договірні зобов’язання викликаються до життя правомірни­ми діями, то зобов’язання із деліктів породжуються діями протиправ­ними, якими один із учасників відносин завдає шкоди іншому. Від­повідно до цього відбувається і розподіл прав та обов’язків між суб’єктами деліктного зобов’язання: потерпілий уповноважений на компенсацію завданої йому шкоди, а порушник зобов’язаний надати відповідну компенсацію потерпілому.

Співвідносячи договірні та деліктні зобов’язання, в дослідженнях римського права обговорюється питання стосовно того, що виникло історично раніше — зобов’язання із деліктів (правопорушень) чи зобов’язання, які виникали із законних підстав. Римський юрист Гай (ІІ ст. н. е.) зазначав, що кожне зобов’язання виникає або з договору, або із делікту (G. 3. 88). Отже, у римському архаїчному суспільстві відповідальність за злочин і за зобов’язаннями, пов’язаними з комер­ційною діяльністю, співіснували паралельно[3].

Не викликає сумнівів, що зобов’язання із деліктів та зобов’язання із договорів у римському праві співіснували, однак не одразу з появою цього права, а значно пізніше — у класичну, і в подальшому — у піс- лякласичну, юстиніанівську епоху римського права. Зобов’язання із деліктів у римському праві розпочали свій розвиток ще із Законів XII таблиць. Уже тоді було визнано, що приватне правопорушення поро­джує обов’язок порушника сплатити потерпілому штраф[4]. Приватним правопорушенням (delictum privatum), на відміну від кримінального злочину, вважалася неправомірна дія, якою порушуються інтереси окремих приватних осіб. Воно включало також протиправні дії, які сучасне право відносить до категорії тяжких кримінальних злочинів, наприклад крадіжка (furtum)[5]. Отже, вважають, що спочатку виникли не договірні зобов’язання, як це може здаватися на перший погляд, а зобов’язання, пов’язані з правопорушеннями[6].

На питання, чому сталося саме так, однозначної відповіді не існує. Можливо, це пов’язано з тим, що в найдавніші часи державна влада не втручалася у відносини приватних осіб, віддаючи перевагу тому, що захищати свої інтереси було справою саме потерпілих[7]. Утім, якщо виходити з даних, отриманих дослідниками з галузі історії держави і права, то причина першості появи зобов’язань із правопорушень вбачається дещо в іншому. У найдавніші часи основним джерелом римського права були Закони XII таблиць, які являли собою в основ­ному записи звичаєвого права. Ініціатива ж кодифікації звичаєвого права виходила від плебеїв, які найбільше страждали від свавілля пат­риціанських судів. Обмеження судів писаним правом було важливим, можна сказати, основоположним етапом у боротьбі плебеїв за досяг­нення рівності з патриціями. Наскільки в цьому була зацікавлена дер­жавна влада тих прадавніх часів, свідчить той факт, що сама розробка Законів XII таблиць здійснювалася спеціально обраною колегією у складі десяти осіб, яким на час роботи колегії були надані виняткові повноваження в галузі законодавства та управління[8]. Виходячи з цього, а також враховуючи, що Закони XII таблиць не стосувалися питань державного управління, а найважливішою їх ознакою був строгий формалізм, що покладав обтяжувальні обмеження на сферу лише май­нових відносин, можна зробити висновок: зазначеними Законами до­сягалася мета забезпечення правового захисту приватних осіб від правопорушень і тим самим вони створили підстави для виникнення зобов’язань із правопорушень, які лише згодом дістануть назву «зобов’язання із деліктів».

Таким чином, поява зобов’язань із правопорушень обумовлювалася причинами соціального характеру, цілями збалансування відносин між людьми в суспільстві і забезпечення захисту прав та інтересів приватних осіб від правопорушень і будь-якого свавілля з боку інших осіб. Тому й не дивно, що Закони XII таблиць одну з них — восьму присвячували регулюванню правовідносин із правопорушень, тобто дій, пов’язаних із посяганням із боку однієї особи на права та інтереси іншої особи. Отже, ще в часи свого започаткування римське право вирішувало питання щодо захисту прав потерпілого. Мабуть тому Закони XII таблиць і не деталі­зували правової регламентації договірних зобов’язань настільки, як це проглядається відносно зобов’язань із правопорушень.

Отже, слід зазначити, що «першість» появи деліктних зобов’язань, а не зобов’язань із договорів, у давньому римському праві була обумо­влена двома обставинами: а) державна влада в договірні відносини між людьми в основному не втручалась і надавала перевагу їх власному розсуду в формуванні взаємовідносин; б) римською владою надавала­ся перевага вирішенню за рахунок писаного права проблеми захисту інтересів потерпілих від правопорушень і свавілля з боку інших осіб із метою соціальної справедливості.

Порівняно з договірними зобов’язаннями, деліктним зобов’язанням був притаманний ряд особливостей. Наприклад, на відміну від зобов’язань із договорів, деліктні не завжди переходили у спадщину. Спадкоємці не відповідали за деліктами спадкодавця, якщо від делікту вони не набували певної вигоди. Якщо у договірному зобов’язанні брали участь кілька осіб на тій чи іншій стороні, то сума вимоги чи боргу або поділялась між ними на частки, або встановлювалося солі­дарне зобов’язання. У зобов’язаннях із деліктів штрафна відповідаль­ність часто покладалася на кожного із порушників, і не у відповідних частках та не за правилами солідарної відповідальності, а за принципом кумуляції, унаслідок якої розмір стягнення, так би мовити, помножу­вався на кількість порушників. Не завжди збігалася і дієздатність, необхідна до вступу в договірне зобов’язання, зі здатністю відповідати за делікти. Якщо неповнолітні не володіли здатністю укладати дого­вори, то за делікти вони відповідали.

Елементами приватного делікту визнавалися: 1) об ’єктивна шкода, завдана протиправною дією однієї особи іншій; 2) будь-яка форма вини особи, яка вчинила протизаконну дію; 3) визнання об ’єктивним правом цієї дії деліктом, тобто визначення приватноправових наслідків такої дії, які застосовувалися в порядку цивільного процесу.