Розділ 12 Окремі види договірних зобов’язань. Квазіконтракти PDF Печать
Римское право - Основи римського приват. права(Борисова, Баранова)

Розділ 12 Окремі види договірних зобов’язань. Квазіконтракти

 

§ 1. Вербальні контракти

Залежно від підстав виникнення в римському праві розрізняли: вербальні (verbis), літеральні (litteris), консенсуальні (consensu) та реальні (re) контракти.

Раніше за всіх виникли вербальні контракти, які вважалися укладеними після виголошення традиційних словесних формул за дотримання низки формальностей. У зв’язку з цим процедура укла­дення цих контрактів була досить громіздкою.

Вербальні контракти (verbis) — це усні контракти, для укла­дення яких необхідно в установленій послідовності промовити строго визначені слова.

Основною ознакою вербальних контрактів було безумовне пану­вання форми. Це виявлялося, зокрема, у тому, що, з одного боку, у разі пропущення одного слова чи зміни черговості їх проголошення зобов’язання не виникало, а з іншого — при дотриманні форми договір вважався укладеним, навіть якщо він вчинявся під впливом насилля, погрози тощо.

У римському праві до зазначених контрактів належали: стипуляція, клятвена обіцянка вільновідпущеника і встановлення приданого.

Стипуляція (лат. stipulatio — вимовляння, благання (вигід)) — це усний договір, укладений шляхом запитання майбутнього кредито­ра і відповіді боржника, яка збігається із запитанням. Під цією назвою зазначений договір фігурував, коли він розглядався зі сторони кредито­ра. Зі сторони боржника він виступав під назвою обіцянка (sponsio)1.

Ще Закони ХІІ таблиць передбачали стипуляційну форму договору. Стипуляцію вважали найважливішим видом вербальних контрактів, оскільки вона була досить зручною для кредиторів.

Зобов’язання виникало у випадку виголошення контрагентами пев­них установлених фраз у вигляді запитання і відповіді: «Зобов’язуєшся урочисто дати? — Зобов’язуюсь урочисто дати», «Обіцяєш? — Обіцяю» і т. ін. При цьому договір вважався укладеним, якщо, напри­клад, майбутній кредитор запитував: «Обіцяєш дати 10?» і тут же от­римував відповідь: «Обіцяю». Якщо у відповідь був зроблений простий позитивний кивок головою, то у зв’язку з відсутністю слів це не по­роджувало вербального контракту.

Доречно звернути увагу, що зобов’язання виникало лише за умови, якщо мала місце повна і безумовна згода боржника. У зв’язку з цим, якщо на запитання потенційного кредитора: «Обіцяєш дати 10?» була надана відповідь: «Обіцяю дати 7», то договірних відносин не вини­кало. Однак із часом відбулося пом’якшення формальних вимог, а тому у разі спору між сторонами стосовно суми вважалося, що зобов’язання виникло на меншу суму (у наведеному прикладі — не на 10, а на 7).

Утім, якщо спочатку виходили з того, що зобов’язання виникало лише у разі, якщо відповідь була дана тим же дієсловом, яким було задане питання, то пізніше на це не звертали уваги. Так, договір вва­жався укладеним, якщо на запитання кредитора: «Обіцяєш дати 10?» боржник відповідав: «Чому б ні?». Більше того, допускалося виголо­шення словесних формул різними мовами за умови, що сторони ро­зуміють один одного (D. 45. 1. 1. 2). Так, питання могло бути задано латинською мовою, а відповідь дана грецькою.

Процедура укладення стипуляції здійснювалася в присутності кредитора, боржника і свідків, які підтверджували достовірність кон­тракту. Звідси випливає безумовна вимога — обов’язкова присутність сторін в одному місці. При укладенні договору представництво не допускалося, оскільки можна було набути прав лише для себе осо­бисто. У зв’язку з цим стипуляція була недоступна глухим, які не могли безпосередньо сприймати на слух питання чи відповідь, а також німим, які не могли виголосити необхідні словесні формули.

Стипуляція є одностороннім договором, оскільки одна сторона мала лише права, а інша — тільки обов’язки. Відповідно обов’язки виника­ли на стороні особи, яка дала обіцянку. Саме вона з моменту укладен­ня договору визнавалася боржником. Кредитором ставала та особа, на користь якої було здійснено обіцянку. Таким чином, за цим договором кредитор нічим не зобов’язувався, однак набував права вимоги.

Від інших договорів стипуляція відрізнялася своєю формальністю і абстрактним характером, оскільки для її дійсності не мало ніякого значення, що спонукало боржника взяти на себе відповідне зобов’язання. Юридичні наслідки породжувало дотримання форми, а підстава (causa) до уваги не бралася. Це означає: якщо дотримувалися необхідних вимог стосовно порядку укладення стипуляції, то зобов’язання виникало незалежно від того, що було підставою укладення контракту і чи до­сягнуто мети, якої прагнули сторони, вступаючи в договірні відносини. Отже, можна вважати, що, як абстрактний і разом з тим суворо фор­мальний договір, стипуляція була юридичним попередником майбут­нього векселя.

Оскільки стипуляція породжувала зобов’язання з моменту усного проголошення запитання кредитора і відповіді боржника, то з цього часу боржник вважався зобов’язаним і повинен був платити із стипуляції, незважаючи на те, що він ще міг не отримати грошей від кредитора. Щоб усунути існуючу несправедливість, претор надавав боржникові право заперечення. Таким чином, сама по собі абстрактність зобов’язання не позбавляла можливості боржника доводити, що відсутня підстава, з якої він взяв на себе зобов’язання. Проте це було досить складно і вима­гало затрат часу, протягом якого кредитор міг уже здійснити своє право з існуючого зобов’язання, породженого стипуляцією.

До того ж, незважаючи на абстрактний характер стипуляційного зобов’язання, сторони не лише могли згадати в тексті запитання й відповіді, підставу (causa), за якою стипуляція здійснювалася, а й пос­тавити силу стипуляції в залежність від наміченої мети шляхом вклю­чення відповідної умови.

У класичний період стипуляція була основною договірною формою. Певною мірою це пояснювалося наявністю її переваг у зв’язку з абс­трактним характером. Так, кредитор мав можливість досить просто і швидко стягнути борг. До того ж стипуляційної форми можна було надати будь-яким зобов’язальним відносинам.

Якщо спочатку стипуляція використовувалася лише для виникнення боргового зобов’язання, то у подальшому сфера її застосування значно розширилась. Так, за допомогою стипуляції встановлювали відповідаль­ність у разі невиконання чи неналежного виконання зобов’язання.

У зв’язку з формальним характером стипуляції її дія поширювала­ся лише на сторони, а тому неможливо було ні покласти обов’язки на третю особу, яка не брала участі в стипуляції, ні обумовити для неї вигоди. Утім можна було застосувати стипуляцію для залучення третіх осіб на сторону кредитора чи боржника. У цьому випадку мала місце множинність осіб у зобов’язанні1.

Унаслідок поширення у зв’язку із контактами зі Сходом письмової форми наприкінці республіканського періоду стало звичайним складати документ (instrumentum), який свідчив про наявність питання та відповіді[1]. Наявність цього документа полегшувала доведення факту здійснення стипуляції (G. 8. 37-38. 14). Спочатку цей письмовий до­кумент не мав самостійної зобов’язувальної сили, у зв’язку з чим навіть за його наявності боржник мав можливість доводити відсутність усної стипуляції. Однак поступово документ набуває незаперечної сили, у зв’язку з чим за його наявності слова стипуляції вважалися виголо­шеними. Це послужило підставою для зменшення значення стипуля- ційної форми, і вона могла вже укладатися будь-якими словами, які виражають суть угоди. Єдиною формальною вимогою, яка була непо­хитною, залишалася потреба особистої присутності сторін у момент укладення договору.

Клятвена обіцянка вільновідпущеника (jusjurandum liberti) — це різновид вербального контракту, який виникав у разі проголошення вільновідпущеником клятви надавати послуги патрону. Власник раба за своїм бажанням міг відпустити його на волю[2]. Однак досить часто він хотів і в подальшому користуватися його послугами. Особливо на­гальною була така потреба в разі, якщо раб мав особливі таланти чи спеціальні навики. У зв’язку з цим власник раба був зацікавлений у виникненні зобов’язання, за яким його колишній раб не поривав би з ним зв’язків і в подальшому при потребі надавав би йому допомогу.

Однак проблема полягала в тому, що раб не був суб’єктом права, а тому його обіцянки в цьому статусі не породжували бажаних наслідків. Саме цим обумовлена в практиці Давнього Риму дволанкова процедура виникнення зобов’язання між патроном (patronus) і вільновідпущеником (libertinus). Так, ще будучи в рабстві раб давав клятвену обіцянку, що і після його звільнення на свободу він залишатиметься зв’язаним перед своїм патроном певними повинностями. Так клятва породжувала лише натуральне зобов’язання (obligatio naturalis)[3] . Тому після звільнення вільновідпущеник брав на себе відповідне зобов’язання вже у вигляді клятвеної обіцянки, яка оформлялася вербальним контрактом, у зв’язку з чим таке зобов’язання забезпечувалося примусовою охороною.

Таким чином, хоча на вільновідпущенику лежав обов’язок виявля­ти відданість і надавати послуги своєму патронові, цей обов’язок на­бував юридичного характеру і забезпечувався позовним захистом лише у випадку, якщо вільновідпущеник брав на себе таке зобов’язання шляхом проголошення клятви.

У самій обіцянці досить чітко зазначалося, які саме послуги необ­хідно буде надавати, а також їх зміст, якість, тривалість та періодич­ність. Однак цими послугами не обов’язково мав користуватися патрон особисто. Він міг наказати вільновідпущенику виконати обіцянку на користь своїх товаришів.

Установлення приданого (dotis dictio) — це різновид вербального контракту, який виникав у випадку, якщо на усну заяву особи, яка встановлювала придане, наречений давав свою згоду.

Імовірно, що витоки цього зобов’язання виходять із процедури заручин, яка передувала укладенню шлюбу. А після того як договір заручення перестав користуватися позовним захистом, обіцянка вста­новити придане (dos) набула значення самостійного усного договору.

Якщо при стипуляції ініціатива виникнення зобов’язання виходила від кредитора («Обіцяєш дати тисячу?»), то при встановленні прида­ного — від боржника («Отримаєш як придане тисячу?»).

Це зобов’язання могла взяти на себе майбутня дружина, будь-який з її боржників чи висхідних родичів. Кредитором у цьому разі був наречений. Саме йому належало право вимагати передачі приданого, яке могло складатися з коштів чи речей.

За часів Юстиніана цей різновид вербального контракту вийшов з ужитку.