Розділ 7 Володіння PDF Печать
Римское право - Основи римського приват. права(Борисова, Баранова)

Розділ 7 Володіння

 

§ 1. Загальне вчення про володіння

Володіння (possessio), будучи одним із найдавніших інститутів римського права, визначається як фактичне панування особи надріччю, поєднане із наміром мати предмет володіння цілком для себе.

Історично виникнення володіння пов’язане із освоєнням вільних земель, а джерела римського права (D. 41. 2. 1), як і відомі римські юристи, вказують на походження терміна possessio від sedere, що має значення сидіти або посідати. Тобто захоплення римськими родами і громадами переважно родючих земель сільськогосподарського при­значення, посідання на них і обумовлювало виникнення та розвиток цього правового інституту. Закони ХІІ таблиць не тільки дозволяли захоплення таких земель, а і вказували, що дворічний строк добро­совісного володіння перетворює володільця в цивільного власника. Це правило поширювалося й на інші речі, але термін добросовісного во­лодіння для набуття права власності на ці речі становив один рік.

У фактичному складі відносин володіння виділялися два елемен­ти — суб’єктивний (animus possidendi) та об’єктивний (corpus possessionis). Якщо перший передбачав наявність володільницької волі, тобто намір володіти річчю для себе, то другий — реальне володарю­вання над предметом, можливість у будь-який момент здійснити певний потрібний суб’єкту вплив на річ. Як зазначав відомий римський юрист Паул, володіння це єдність двох елементів — corpus і animus[1]. Фізичне панування особи над річчю як таке є відношенням до предмета во­лодіння, без виникнення будь-яких відносин щодо цієї речі з боку третіх осіб, що підкреслює виключність володіння. З цих підстав речі, які перебували в спільному користуванні, наприклад вода, повітря, публічні речі, не могли бути предметом володіння. Панування над предметом володіння повинно мати постійний характер, отже, фраг­ментарна, «моментальна» можливість впливу на річ, хоч вона і має винятковий характер не породжує володіння[2]. З найдавніших часів для визначення фактичного панування над річчю достатньо було дотор­кнутися до неї рукою чи тілом. Щодо рухомих речей (наприклад, тва­рини в лісі) це було схоплення та тримання речі в руці. При заволодінні земельною ділянкою, крім вступу на ділянку та її освоєння, необхідно було також відмежувати її від сусідніх земель, вжити заходів щодо охо­рони ділянки. У класичну епоху обов’язковість тілесного захоплення предмета володіння витісняється простим оглядом речі, особливо це стосувалося великих за площею земельних угідь. Особа з будь-якого високого місця оглядала ділянку, маєток, будинок і цим засвідчувала свій статус володільця. Відомий юрист Цельс казав про передачу володіння полем, яке можна охопити поглядом з вежі (D. 41. 2. 18. 2).

Фактичне володіння річчю повинно являти усталені, зміцнілі від­носини особи до речі. Буквальне тлумачення цього елемента володін­ня застосовувалося лише на початковому етапі розвитку римського права, в умовах недостатньо розвинутого обігу[3]. Але вже в класичний період фактичне панування над річчю розуміється значно ширше. Так, навіть якщо річ передавалася в користування іншій особі, це не при­пиняло володіння. Римське право класичного періоду визнавало мож­ливість здійснення володіння не тільки особисто, а й через іншу особу, яка діяла від імені володільця, до них належали раби, підвладні діти, повірені, орендарі, інші особи. Отже, відсутність фізичного контакту володільця з річчю не впливала на володіння. Як слушно зазначали дослідники, не втрачається володіння місцем у горах, залишене во­лодільцем восени і неприступне взимку; не припиняється володіння річчю, яку загублено; не припиняється володіння тваринами, які мають звичку повертатися додому. Навпаки, володіння може бути втрачене всупереч наявності безпосередньої можливості фізичного впливу на річ, зокрема, припиняється володіння земельною ділянкою, якщо во­лоділець тривалий час не турбується та не обробляє її, якщо після смерті орендаря володілець довгий час залишає землю без догляду[4].

Слід зазначити, що володіння таємно вилученою або вкраденою річчю не припинялося до того моменту, поки у володільця зберігається мож­ливість повернення втраченого володіння або ж до відкритої відмови від нього. Така ситуація призводила до виникнення «подвійного во­лодіння»: особа, яка захопила річ таємно або за допомогою насильства, вважалася володільцем щодо третіх осіб, однак не могла визнаватися такою щодо попереднього володільця. Відповідно інтердикт, що засто­совувався в такій ситуації, будучи рекуператорним, виконував функцію повернення втраченого володіння[5].

Наявність суб’єктивного елемента володіння не вимагала особли­вих форм його прояву, а завжди припускалася, якщо існувало фактич­не володіння річчю. Утім не будь-яка воля панувати над річчю визна­валася володільницькою волею. Так, особа, яка мала у фактичному володінні річ на підставі договору з її власником (наприклад, договір зберігання, позички), не визнавалася володільцем саме через відсут­ність суб’єктивного елементу. Охоронець має волю щодо володіння цією річчю, але він має намір володіти річчю від імені її власника. Для володіння ж у юридичному розумінні необхідна була воля володі­ти річчю самостійно, не визнаючи над собою влади іншої особи, тоб­то воля ставитися до речі як до своєї.

З огляду на наявність суб’єктивного та об’єктивного елементів володіння, правова природа цього інституту є суперечливою. Немає єдиної думки з цього питання і серед учених-романістів. Навіть тексти джерел римського права містять певні суперечності в її визначенні. Так, у Книзі 41 Дигест, що присвячена саме цьому інституту, в окремих титулах йдеться про набуття і втрату володіння (Титул 2), про володін­ня річчю, що залишена її власником (Титул 7), яку передано у вигляді легату (Титул 8), про володіння річчю як своєю (Титул 10). Утім у цій же книзі вміщено Титул 1 про набуття власності на речі. У Книзі 43 титули про захист володіння (Титул 4) містяться разом із нормами про інтердикти для захисту права власності, про сервітути, суперфіції, тобто інші речові права[6]. Відомий вчений Й. Покровський, характери­зуючи володіння, визначав неабияке значення в суспільстві, поряд із правами на речі, й фактичного розподілу речей, яке користується охо­роною від будь-яких посягань із боку приватних осіб[7]. Відповідаючи на питання, чи є володіння фактом або правом, Ю. Барон зазначав, що володіння не є саме по собі правом, але оскільки його порушення міс­тить або може містити порушення права, володільцю надається захист для охорони фактичного стану[8]. Свого часу В. Хвостов висловив ком­промісну позицію та вказав, що юридичне володіння є правом, однак правом із дуже бідним змістом[9]. Сучасні дослідники розглядають во­лодіння тільки як факт, стверджуючи, що не могло й бути мови про «право володіння», оскільки не існувало самого права[10].

Таким чином, фактично пануючи над річчю, володіння набуло за­хисту, який надавався речовим правам. Грімм Д. Д. зауважував, що володіння в юридичному сенсі є правом на самостійний захист[11].

Володіння співвідносять із правом власності. Володіння визнача­лося дослідниками як реальність, видимість права власності. Володін­ня збігається із власністю в частині об’єктивних меж їх поширення, йде паралельно власності. Отже, у римському праві володіння не поширювалося далі власності: де неможлива власність, там не­можливе й володіння, і навпаки, де дозволяється власність, там має місце і володіння[12]. Відомий у римському праві вислів «власність не має нічого спільного із володінням» (D. 41. 2. 12) не зводить між цими двома інститутами римського права китайського муру. Це положення слід розуміти як таке, що вказує на самостійність володіння щодо власності в практичній площині, не торкаючись питання про мету існування, підстави виникнення цих інститутів[13]. Крім того, існує думка, що розмежування цих інститутів римського права перебуває в процесуальній площині, оскільки суб’єкт права власності не міг користуватися володільницькими інтердиктами. І, навпаки, саме в процесуальному аспекті між власністю та володінням немає нічого спільного[14].

Порівнюючи формули-характеристики власності та володіння, бачимо, що суть права власності відбивається у формулі: «Я маю пра­во на річ», тоді як володіння — «Я маю річ»[15].

Римські юристи вважали, що володіння виникало при поєднанні об’єктивного і суб’єктивного елементів володіння, тобто в разі поєд­нання фізичного панування над річчю та володільницької волі. Виник­нення володіння завжди встановлювалося вперше та самостійно самим суб’єктом. Якщо набуття речі здійснювалося вперше (зокрема, при окупації), то воно вважалося первісним. При первісному володінні факт заволодіння пов’язувався з волею володіти річчю. У разі якщо володіння набувалося від особи, яка вже здійснювала володіння, шля­хом передачі предмета володіння, виникало похідне володіння. Але й у цих випадках римське право не визнавало наступництва між попе­реднім та наступним володільцями. Похідне володіння встановлюва­лося на підставі договору із попереднім володільцем речі. Формою передачі речі була звичайна традиція (traditio). Наслідком розвитку цієї форми стала поява таких способів абстрактної передачі речі, як пере­дача довгою рукою (D. 41. 2. 18. 2), символічна передача (D. 41. 1. 9. 6) та передача короткою рукою (D. 41. 1. 9. 5).

Для передачі довгою рукою необхідно, щоб володілець покинув річ на очах у набувача, зробивши це з метою передання речі останньому. Покидаючи річ, попередній володілець дозволяв набувачеві заволодіти нею. Символічна передача відбувалася в разі передачі ключів від будівлі, де був товар. Причому вимагалося, щоб ключі передавалися в без­посередній близькості до складу[16]. Передача короткою рукою має місце щодо особи, яка на підставі відповідного договору або з інших причин змінювала своє положення щодо речі, наприклад ставала із природного цивільним володільцем. Передача короткою рукою здійс­нювалася у випадках використання існуючого матеріально-правового ставлення до речі шляхом вираження намірів сторін. Тобто фактично­го передання речі в цьому разі не відбувалося, оскільки однієї лише «голої» волі господаря було достатньо для визнання законності на передання речі. Передача речі короткою рукою застосовувалася при продажу речі, раніше переданої в оренду чи позику, відповідно орен­дареві чи користувачу[17].

Існувало правило, що ніхто не може змінити сам собі володільницьку волю, не змінивши підставу володіння. Так, у разі придбання речі, якою особа користувалася за договором найму, вона змінювала підставу володіння цією річчю.

Володіння припинялося із втратою будь-якого з двох елементів (об’єктивного чи суб’єктивного), тобто в разі матеріальної втрати речі, її фізичної загибелі чи вилучення з цивільного обороту або ж припи­нення наміру ставитися до речі як до своєї. Існує добровільний і при­мусовий порядок припинення володіння. Прикладом першого є відмова від володіння за волею особи, тоді як примусове володіння припиня­лося внаслідок витребування речі законним власником.