Розділ 6 Загальне вчення про речове право
Розділ 6 Загальне вчення про речове право
§ 1. Поняття та класифікація речей у римському праві
Речі в римському праві розглядалися як певні предмети матеріального світу, «доступні пануванню людини». У філософському аспекті все, що існує матеріально та піддається пізнанню, визнавалося речами. Саме в такому значенні термін «річ» (res) розуміли представники школи римських стоїків Сенека, Цицерон[1], інші філософи. Однак слід наголосити, що в джерелах римського права, працях юристів того часу, що збереглися до сьогодні, речі розглядалися принаймні у трьох значеннях: у найбільш загальному, широкому розумінні — усе, що існує в матеріальному оточенні; у вузькому — усе, що може бути предметом правовідносин між особами; у найбільш вузькому — усе, що уявляється предметом майнових прав, зокрема речових і зобов’язальних. Визначення речі в римському праві класичного періоду охоплювало всі три розуміння і розглядало річ як частину природи, що доступна і корисна людині, самих людей (рабів), дії людей, а також окремі права, якщо вони могли бути предметом майнових відносин[2]. Отже, з позицій сучасності таке розуміння може бути використане лише частково, із застереженням, що люди є не об’єктами, а суб’єктами права.
У римському праві сформувалася розгорнута класифікація речей, в якій було зафіксовано досвід узгодження індивідуальних волевиявлень, втілених в окремих об’єктах. Класифікація речей містила якості, що здавалися значущими для цивільно-правового обороту і для правових форм розподілу між суб’єктами освоєного предметного простору[3].
Як зазначав Гай, головним є поділ речей на речі божественного права (res divini iuris) і людського права (res humani iuris) (G. 2. 2). До першої групи відносили речі, що належали богам, причому кожна річ — окремому божеству. Щодо таких речей визнавалося неможливим існування ні державної, ні приватної власності, а самі вони, будучи належністю небесних володарів, користувалися особливою охороною і захистом з боку Римської держави. Речами божественного права визнавалися сакральні речі (res sacrae), тобто ті, що державною владою Риму присвячені одному чи декільком богам та освячені понтифіками. До сакральних речей належали, зокрема, храми. Їх пошкодження, блюзнірство, наруга, інше протиправне діяння каралося публічною владою. Будь-яка особа з народу могла вчинити на захист цих речей позов[4]. Іншим різновидом речей божественного права були речі вшановані (res religiosae), зокрема місця для поховання. Річ набувала такого статусу не за актом органів Римської держави, а за волею приватної особи, найчастіше глави родини, квіритського власника, який здійснював поховання на своїй землі. Однак з цього моменту річ належить «тіні померлого» і над нею не тяжіє будь-яке майнове право людини. Святість цих місць захищалася претором, пізніше було введено і кримінальне покарання за блюзнірство[5]. Відносини щодо божественних речей регулювалися переважно публічним, а не цивільним правом.
Речі людського права, в свою чергу, поділялися на публічні й приватні. Суб’єктом права на публічні речі виступав римський народ, тоді як носієм прав на приватні речі — окремі особи. До публічних належали речі, що перебували в спільному користуванні, — повітря, річки, моря, їх береги, дороги, театри тощо; речі, що забезпечували виконання державних функцій, — казна, військове майно; речі, що входили до державного земельного фонду.
Подальшого розподілу на групи зазнали речі приватного права (res privata). Так, виділялися речі, допущені до цивільного обороту (res in commercio), і речі, що існують поза оборотом (res extra commercium). Причому до першої групи входили речі, що можуть бути об’єктом права окремої особи, тоді як другу групу становили речі, що не могли належати за своїми властивостями певним особам. Річка в римському праві вважалася публічною річчю (D. 1. 8. 4. 1), струмінь води в ній — річчю extra commercium, а вода з річки, налита в посудину, визнавалася річчю, допущеною до обігу.
Римськими юристами було опрацьовано також поділ речей на тілесні (res corporals) та безтілесні (res incorporales). До тілесних речей належали матеріальні об’єкти, що існували в навколишньому світі, незалежно від правових приписів, тоді як до безтілесних — права, включаючи права на чужі речі (сервітут, узуфрукт тощо), зобов’язальні права вимоги. Тобто безтілесні речі існували лише у відносинах між людьми, що регулювалися римським цивільним правом. Однак і тілесні, і безтілесні речі мали одну спільну властивість — були об’єктом майнового обороту1.
У римському праві існував поділ речей на манциповані (res mancipi) і неманциповані (res nec mancipi). Критерієм такої класифікації виступає правова форма переходу прав на ті чи інші види речей. Манципо- вані речі переходили від одних осіб до інших лише в суворо визначених формах, за допомогою освяченого ритуалу манципації, що був доступний лише римським громадянам. До цієї групи речей було віднесено найбільш важливі з економічних позицій того часу речі — раби, земельні ділянки, робоча худоба. Усі інші речі вважалися неманципова- ними, їх оборот регламентувався менш детально, а форми передачі неманципованих речей були спільними як для римських громадян, так і для інших мешканців Римської держави. Ця класифікація була притаманна лише римському праву.
Виділялися в римському праві і такі види речей, як рухомі (res mobiles) та нерухомі (res immobiles). Рухомими визнавалися речі, що могли змінити своє розміщення в просторі, не змінюючи цінності і не завдаючи шкоди їх призначенню. Існували рухомі речі, що пересувалися самостійно (раби, тварини), та ті, що не могли пересуватися самостійно, тобто всі інші рухомі речі (D. 18. 1. 34. 2; D. 18. 1. 6. pr.). Нерухомими в римському праві вважалися речі, що не могли бути переміщені без заподіяння шкоди їх економічному призначенню. Нерухомістю вважалася земля, все, що пов’язане із нею (будівлі, споруди, насадження тощо). Юридичне значення цієї класифікації є досить важливим, зокрема, у римському праві існувало правило, що перебуває на землі, належить її власнику, незважаючи на те, кому належать інші складові частини.
З часів римського права набула поширення класифікація речей на родові (genera) та індивідуальні (species). Родовим речам були притаманні спільні риси даної групи речей, такі речі мали один спільний род і не мали в обороті індивідуальності. Їх мінова вартість визначалася за кількістю, вагою, мірою, обсягом тощо. Такі речі «своїм родом здійснюють своє призначення»[6]. Родовим речам протиставлялися речі індивідуальні, тобто такі, що є унікальними, а наявні в них ознаки притаманні лише цим речам (раб на ім’я Люцій). Юридичне значення цієї класифікації, перш за все, відбиває правило — genera non pereunt, що означає: рід ніколи не гине. У разі загибелі родової речі вона може бути замінена річчю такого ж роду чи виду, тобто є такою, що ніколи не зазнає юридичної загибелі. У разі загибелі індивідуально визначеної речі зобов’язана особа не може замінити її, вона може лише відшкодувати завдані збитки. Цій класифікації відповідає і відомий у римському праві поділ речей на замінні й незамінні. Так, до замінних належали гроші, інші речі, визначені родовими ознаками, тоді як до незамінних — індивідуальні речі.
Римському праву була відома і класифікація речей на споживні й неспоживні. Критерієм поділу слід визнати об’єктивні функціональні якості речей (зокрема, паливо, продукти харчування): споживні речі припиняють своє існування в процесі споживання, тоді як неспоживні речі розраховані на тривале багаторазове використання і експлуатацію (раби, робоча худоба). Причому цей критерій не пов’язаний із поділом речей на індивідуальні та родові. Існують споживні індивідуальні речі, водночас і родова річ може бути неспоживною[7].
Наступною класифікацією є поділ речей на подільні (res divisibiles) і неподільні (res indivisibiles). Подільними були речі, які допускалося поділяти на складові частини без зміни їх майнової цінності та завдання шкоди їх економічному призначенню. До подільних речей переважно належали земельні ділянки. Неподільні речі при діленні на частини втрачали функції єдиного цілого (наприклад, сідло).
За функціональною єдністю вирізняли речі прості (одиничні), складні та збірні. До першої групи належали речі, які визначаються «одним духом» (D. 41. 3. 30 pr.), тобто елементи яких не мають самостійної сутності, як-то: раб, колода, каміння. Складні речі існують як функціонально визначені одиниці, що об’єднують декілька самостійних речей[8]. Збірні речі складаються з елементів, наділених власною індивідуальністю, але сприймаються як складові частини цілого, наприклад отара овець, яка виступає єдиним об’єктом речових і зобов’язальних прав тощо.
Римські юристи виділяли також плоди і доходи речі. До плодів належали всі блага, що виникали в ході експлуатації речі, будучи похідними від неї (наприклад, урожай дерев). Від плодів відрізнялися інші блага, тобто корисні результати, отримані не безпосередньо від речі, а в результаті циркуляції її в обігу, учиненні правочинів із нею за участю третіх осіб (D. 50. 16. 121), так, проценти з грошей не входять у плоди. Доходи розглядалися в Римі як плоди цивільні, отримані безпосередньо від використання речі, наприклад, при здаванні речі в найм.
Результатом поступових узагальнень римських юристів щодо речей стало опрацювання ними вчення про майно, під яким розуміли об’єднану спільним господарським призначенням сукупність речей, прав вимоги та боргів особи. Причому до складу майна входили тілесні та безтілесні речі, раби, незалежно від способу їх набуття. Ознаки самостійного майнового комплексу мав у римському праві рабський пекулій. Виділялися в римському праві й інші види речей.