Розділ 1 Поняття та предмет римського приватного права PDF Печать
Римское право - Основи римського приват. права(Борисова, Баранова)

 

Розділ 1 Поняття та предмет римського приватного права

 

§ 1. Римське приватне право як частина загального права Стародавнього світу

Римське право в історії людства посідає особливе місце. Із нерозви­нутої, переважно архаїчної системи патріархального права, що мало вузько національний характер, воно перетворилося на загальне право всього Стародавнього світу. Причому окремі його інститути застосо­вуються і у найсучаснішому праві, наприклад, ним розроблена і втіле­на в життя збалансована система спадкового права, яка рівною мірою задовольняє інтереси кровних родичів, з одного боку, і прагнення до заповідальної свободи — з іншого[1].

На перших ступенях свого розвитку римське право характеризується станом злиття публічного і приватного права, виокремлення яких відбу­валося поступово в ході історичного процесу. Підставами цього вважають: вивільнення особистості від її зв’язків із суспільними союзами (рід, сім’я тощо); посилення державної влади і зосередження в її руках функцій публічного права; перехід натурального господарства в грошове[2].

Право в Давньому Римі вже поділяється на публічне й приватне. Ульпіан визначив цей поділ таким чином: «Публічне право — це те, що належить до положення Римської держави, приватне — стосується користі окремих осіб; існує корисне у суспільному відношенні й ко­рисне у приватному відношенні» (D. 1. 1. 1. 2). Таким чином, критерієм розмежування публічного і приватного права, за Ульпіаном, є характер інтересів. Право, що захищає інтереси держави, суспільні інтереси, — публічне право, а право, яке захищає інтереси приватних осіб, є приватним правом.

Публічне право визначає устрій суспільної організації Риму, вста­новлює положення магістратів, жерців, правовий режим святинь тощо. Норми публічного права мають імперативний характер, а отже, засто­совуються державою (в особі уповноважених органів) за власною ініціативою, коли цього вимагає захист загальних суспільних інтересів (покарання злочинців, стягнення податків, штрафів тощо)[3]. Імператив­ний характер норм публічного права знайшов своє відбиття і в його принципах, зокрема у принципі, що забороняв можливість надання приватних привілеїв (privilegiy ne inroganto), а також у принципі, сфор­мульованому римським юристом Папініаном: публічне право не може змінюватися договорами приватних осіб (D. 2. 14. 38). Основну сутність публічного права становить прийом юридичної централізації.

Отже, публічне право — це сукупність правових норм, які регулю­ють відносини, що побудовані на засадах влади і підпорядкування їх учасників владним інституціям і пов’язані з державними або суспільними інтересами.

Приватним правом у Давньому Римі регулювалися майнові відно­сини, що складалися між громадянами Риму за їх розсудом і могли захищатися останніми самостійно (самозахист) або за допомогою держави. Захист за допомогою норм приватного права здійснювався державою тільки на вимогу заінтересованої особи, права якої були порушені, в межах заявлених вимог. Норми приватного права, на від­міну від норм публічного права, мали диспозитивний характер. При­ватне (цивільне) право — це система юридичної децентралізації[4].

Таким чином, приватне право — сукупність правових норм, що за допомогою диспозитивного методу забезпечують і регулюють захист відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному воле­виявленні та майновій незалежності їх учасників.

Приватному праву Давнього Риму була притаманна ознака елас­тичності, тобто здатність пристосовуватися до тих чи інших умов, що знайшло своє відбиття в існуванні систем приватного права, до яких належали: цивільне право (іus сіvilе); право народів (іus gentium); преторське право (іus practorium). Указані системи існували і розви­валися паралельно, дедалі більше проникаючи одна в одну і взаємно збагачуючись.

Цивільне право[5] — це право, яке народ Риму встановив сам для себе і яке поширювало свою дію тільки на римських громадян — кві- ритів (ms Quiritium), тому і отримало ще одну назву — квіритське право.

Із поширенням італійської влади на інші народи цивільне право, що було засноване на Законах ХІІ таблиць та збірниках формул, навіть з тими доповненнями, які містили сенатусконсульти та інші джерела права, не могло задовольнити потреби центру світового торгового обороту, яким став згодом Рим. Цивільне право, як право формальне. на той час не знало багатьох інститутів, що були необхідні для здійс­нення торговельних операцій, зокрема таких, як представництво, то­вариства, договори страхування та інші види договорів тощо. Звідси численні ділові відносини, в яких брали участь представники різних країн, потребували впровадження норм нового права, яке було б віль­ним від місцевих та національних особливостей і могло рівною мірою задовольняти як інтереси громадян Риму, так і інтереси іноземців-пе- регринів.

Вирішення цієї проблеми здійснювалося поступово. Спочатку до перегринів почали застосовуватися цивільні позови на підставі фікції, яка включалася у формулу позову: «si civis romanus esset», тобто суддя мав ставитися до перегрина так само, якби той був римським грома­дянином. У подальшому поряд із нормами цивільного права почали застосовуватися норми іноземного права (іш peregrinum). Наприклад, звичай давати завдаток при укладенні купівлі-продажу, страхування майна (у формі позики) при перевезенні його морем і таке інше взято з грецького права. Вважається, що такі запозичення відбувалися через юрисдикцію перегринського претора[6]. Діяльністю претора, яка втілю­валася в едиктах (постановах), було запроваджено особливий правовий порядок, що отримав назву загальнонародного права, або права на­родів (ius gentium)[7]. Саме завдяки цьому праву набули розвитку торговельні угоди і торговельне право. Замість урочистості та формалізму при укладенні угод було започатковано вільний вибір їх форми і тлума­чення за дійсним змістом, а поведінка контрагентів оцінювалася з огляду на вірність даному слову (fides), добросовісність (bona fides) та справедливість (aeguitas).

Право народів перевершувало цивільне право більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого формалізму та національної обмеженості. Утім ще тривалий час системи ms сшіе та ms gentium існували й розвивали­ся паралельно, впливаючи одна на одну, що спричинило виникнення такої системи правових норм, як преторське право (ius practorium).

Як і будь-яка система права, римське приватне право мало і свої принципи (principium), тобто основні вихідні положення, які зміню­валися залежно від періодів його існування. Якщо розглядати Давній Рим доби Законів ХІІ таблиць, то слід визначити такі головні прин­ципи римського приватного права, як його формалізм і урочистість. Р. Ієринг підкреслював, що для римського права формалізм — це та сама школа дисципліни і порядку, яку народ знаходив у таборі (вій­ськовому).

Формалізм — це порядок юридичної оцінки актів, в якому припи­сується юридичне значення тільки їх певній визначеній формі[8]. Це означало, що будь-який акт мав здійснюватися тільки за формою, розробленою і встановленою лише для нього, а зміст кожної проголо­шеної формули мав тлумачитись безпосередньо, виходячи із загально­прийнятого змісту слів. Будь-яка помилка у слові, жесті, кількості свідків робили акт недійсним у цілому. Яскравим прикладом цього є фрагмент із Законів ХІІ таблиць, в якому вказується, що при судовій оцінці угод слід суворо дотримуватися їх форми, а саме того, що було сказано при їх укладенні.

Урочистість форми акта підкорена в римському праві цілому ряду правил, які виходять одне з одного. Так, укладення угоди включає кілька урочистих дій, кожна з яких виражає певну чітко окреслену думку. Мета цих дій — справити найсильніше враження на оточуючих, а тому угода, якщо вона почалася, не може бути перервана і має своїм предметом породження тільки одного відношення[9].

До принципів римського права слід віднести консерватизм, і як це не парадоксально, прогресивність. Відомо, що консерватизм — це прихильність до старого, його обстоювання. Причому це — одна з найголовніших його ознак, що пов’язано, перш за все, з бажанням підкреслити непорушність права рабовласницької держави, яким був Рим, незмінність існуючого устрою, а звідси неприпустимість будь- яких новел, які б становили загрозу для цього ладу. Римський народ виховувався в дусі беззаперечного вшанування закону, віри в його вічність і непохитність.

Утім, якщо норми існуючого права відставали від розвитку еконо­мічних відносин і в зв’язку з цим вже не захищали інтересів рабовлас­ників, то завданням права було розробити нові положення, які б запов­нили існуючу прогалину в праві, тобто йшлося про вдосконалення законодавства. У цьому полягала прогресивність римського приватно­го права. Водночас римські юристи не знали, а краще сказати, не ба­жали вносити зміни або відміняти положення старого законодавства, щоб не поширювати думку про можливість зміни права. Вони прий­мали новий закон, який існував разом із старим. Як слушно зазначаєть­ся в літературі, життя починало текти новим руслом, хоча старе русло не засипалося — воно просто висихало[10].

На основі права народів, практичної діяльності магістратів, особливо преторів, правотворчості юристів (юриспруденції) сформувався ще один важливий принцип римського приватного права — формальна рівність усіх вільних осіб, хоча він зумовлювався низкою суттєвих застережень.

Утім, формальна рівність приватних осіб не виключала відвертого індивідуалізму, що наклав свій відбиток на всю систему римського приватного права, яка ставила на перший план інтереси рабовласників та їх захист. Принцип індивідуалізму виявлявся і в необмеженій пра­вовій владі голови родини (раtеr familias), а саме, безмежній владі батька над дітьми, чоловіка над дружиною тощо.

Відомо, що право отримало свою назву від слова «справедливість», у Римі право розглядалося як інструмент справедливості. Справед­ливість полягає в тому, щоб кожному дати те, що йому належить. За влучним визначенням Цельса, право слід розглядати як мистецтво доброго і справедливого (D. 1. 1. 1. 2). Загальним принципом рим­ського приватного права є принцип справедливості (aeguitas), тобто здійснення своїх прав і виконання зобов’язань на законних та чесних підставах. З цього приводу Павло зазначав: «коли відсутній чіткий правовий припис, бажано справу вирішувати по справедливості» (D. 3. 9. 3. 2.), а Ульпіан, вважаючи, «що знання права є вмінням відрізня­ти справедливе від несправедливого», наполягав на тому, що «коли право суперечить справедливості, повинно зволіти останнє» (D. 15. 1. 32).

Слід зазначити, якщо певний із фундаментальних принципів рим­ського приватного права вступав у очевидну суперечність із доброю совістю і справедливістю, воно вдавалося до теорії фікції, яка служи­ла коригуванню права. Поширеним прикладом застосування вказаної теорії є ситуація з римським громадянином, який потрапляє в полон, а отже, стає рабом. Для того щоб його нащадки мали легальну мож­ливість отримати його майно, римські юристи застосували фікцію, за словами Ієринга, «юридичну неправду», освячену необхідністю виз­нати римського громадянина мертвим у момент його полонення[11].

До принципів римського приватного права можна віднести і такі, як: вірність слову, совість, довіру, особливо у справах, що ґрунтуються на чесності, свободу договору, юридичну рівність сторін при укладенні договорів, вільне волевиявлення і майнову незалежність сторін, непри­пустимість позбавлення права власності, самозахист поряд із судовим захистом цивільних прав та інтересів; добросовісність і розумність.