Розділ 2. Теорія конституції. Конституція — Основний Закон Української держави PDF Печать
Конституционное право - Конституційне право України (Годованець В.Ф.)

 

Розділ 2. Теорія конституції. Конституція — Основний Закон Української держави


Конституція (від лат. constitutio — установлення, устрій) у матеріальному розумінні — писаний акт, сукупність актів або конституційних звичаїв, які проголошують і гарантують права й свободи людини та громадянина, а також визначають основи суспільного ладу, форму правління й територіального устрою, основи організації центральних і місцевих органів влади, їх компетенцію і взаємовідносини, державну символіку та столицю; у формальному розумінні — це закон або група законів, які мають вищу юридичну силу стосовно інших законів.
Поряд з терміном "конституція" вживається термін "основний закон".
Вважається, що для позначення нормативно-правового акта з юридичними властивостями основного закону термін "конституція" уперше був вжитий 1780 року в північноамериканському штаті Масачусетс. Для відповідних цілей цей термін було використано 1787 року і в новоутвореній федеративній державі США. Згодом він був прийнятий у Франції (1791 р.) і поширився в усьому світі. Термін "основний закон" для позначення конституційного акта вперше був використаний 1809 року в тексті документа "Форми правління у Швеції". У 1814 р. основним законом було названо чинну й нині конституцію Норвегії, а також прийняту того ж року конституцію Нідерландів.
Доволі поширений у конституційному праві й термін "конституціоналізм".
Конституціоналізм — це: 1) правління, обмежене конституцією, політична система, що спирається на конституцію і конституційні методи правління; 2) політико-правова теорія, що обґрунтовує необхідність встановлення конституційного ладу.
Конституціоналізм визначають також як теорію і практику конституційного будівництва. Теорія, доктрина, згідно з якою здійснюється конституційне будівництво, формуються найважливіші суспільні й державні інститути, є важливою складовою конституціоналізму. Такі положення останнього, як теорія розподілу влад, парламентаризм, проголошення прав і свобод громадян є надбанням цивілізації.
Елементами конституціоналізму є фактична і юридична конституція, конституційна теорія і практика, конституційні відносини. Конституціоналізм не можна ототожнювати з конституційним законодавством або процесом його реалізації, оскільки це складові конституціоналізму.
Конституціоналізм є барометром прогресу, розвитку суспільства. Криза суспільства — це насамперед криза його конституціоналізму. Основними проявами такої кризи є істотні розбіжності між конституцією фактичною та юридичною, конституційною правосвідомістю і офіційною політико-правовою доктриною.
Сутність конституції виявляється в її внутрішній основі, змісті, найважливіших якостях і властивостях, які визначають усі специфічні та функціональні характеристики основного закону суспільства й держави.
У процесі аналізу сутності конституції будь-якої держави постає низка питань: та або інша конституція є конституцією власне держави чи суспільства? Конституція є політичним чи правовим актом? Вона закріплює лише існуючі відносини чи містить також програмні положення, спрямовані на майбутнє?
Навряд чи можна стверджувати, що будь-яка конституція є конституцією виключно держави чи суспільства. Як свідчить практика переважної більшості країн, конституції поряд із закріпленням основ державного ладу, найважливіших державних інститутів визначають також вихідні положення, що характеризують певний суспільний устрій, систему власності, соціально-економічні й політичні відносини, рівень духовного життя країни.
За загальною характеристикою конституція — це насамперед основний закон держави. Крім того, вона визначає основи суспільного ладу. Будь-яка конституція виникає й діє передусім для того, щоб визначити устрій (лад) держави, а не суспільства, проте вона не може бути індиферентною до проблем суспільства.
Щодо питання, політичним чи правовим актом є конституція, слід зазначити, шо кожна конституція орієнтована на здійснення такої політики, яка відповідає потребам суспільства. Однак у справді демократичних державах політика не може виходити за межі права, закладених у ньому високих моральних принципів. Конституція є політико-правовим актом.
Конституція — це не програма розвитку держави і суспільства и відповідних дій у межах цього розвитку. Вона грунтується передусім на реальних досягненнях суспільства. Конституції зазвичай приймаються на різких зламах розвитку суспільств. Тому цілком логічно, що в конституціях багатьох країн поряд зі статтями, що закріплюють становище, яке склалося в певній сфері державного будівництва й розвитку суспільства, існують норми, які ще тільки слід реалізувати.
Зазвичай конституція — це своєрідний суспільний договір, який фіксує й узгоджує політичні інтереси різних соціальних груп, прошарків, класів тощо.
За словами німецького соціаліста Ф. Лассаля, чинна конституція — це фактичне співвідношення сил у країні; писана конституція лише тоді надійна й має значення, коли є точним відтворенням реальних співвідношень соціальних сил.
Конституція — категорія історична. Окремі елементи конституції були сформульовані у працях давньогрецьких філософів, зокрема Платона і Арістотеля, указах імператорів Стародавнього Риму, які мали силу джерел права, актах конституційного типу — хартіях. За свідченням істориків і правників, ідея створення конституції виникла в Англії. У XVII ст. там було прийнято такі важливі конституційні акти, як "Форма правління державою Англії, Шотландії, Ірландії та володіннями, які їм належать. Знаряддя управління" (1653 р.), Хабеас Корпус акт (1679 р.), Білль про права (1688 p.).
Поява конституцій у сучасному їх розумінні пов'язана з епохою буржуазних революцій. Першими такими конституціями вважаються конституції штатів Північної Америки: Декларація прав Віргінії (1776 p.), Білль про права Пенсільванії (1776 p.), конституція Північної Кароліни (1776 p.), конституція Меріленда (1776 p.), конституційні акти інших штатів. У 1787 р. установчими зборами була розроблена і згодом конституційними конвентами штатів ратифікована конституція США.
До перших належать Конституція Пилипа Орлика 1710 року, а також конституції Франції й Польщі 1791 року.
Протягом першої половини XIX ст. конституції були прийняті майже в усіх країнах Західної та Центральної Європи, а у другій його половині — у країнах Латинської Америки, Канаді й Новій Зеландії.Конституція — категорія правова. Як правило, вона становить єдиний правовий акт або систему таких актів, за допомогою яких народ чи органи держави, що діють від його імені, встановлюють основні принципи устрою суспільства й держави, форми безпосередньої демократії, а також визначають статус державної влади і місцевого самоврядування, механізми їх здійснення, закріплюють права і свободи людини й громадянина.
Конституція — особливий інститут правової системи держави, що має правове верховенство стосовно всіх інших її актів. Це не просто закон країни, а основний її закон, закон законів, як називав його К. Маркс. Конституція оформляє національну систему права, об'єднує чинне законодавство, визначає основи законності й правопорядку у країні.
Конституція становить основу правової системи держави. Це означає, що норми всіх галузей права, нормотворча і правозастосовча діяльність щодо здійснення правових приписів повинні бути зорієнтовані на конституцію. Правова система держави — доволі широке поняття. Елементами цієї системи є також усі юридичні установи (суди, прокуратура, різні інспекції, які стежать за дотриманням норм права відповідно до профілю), державні органи, які видають правові акти (парламенти, органи місцевої державної влади), державні та громадські організації, громадяни, яким адресуються правові приписи.
Конституція — категорія політична. її норми безпосередньо пов'язані з політикою держави; у конституції закріплюються основні засади політики держави і суспільства.
Конституції притаманна велика єднальна сила щодо охоплення всіх верств населення, усіх політичних сил процесом досягнення порозуміння в суспільстві.
Разом з тим, як зауважив І. Франко у статті "Дещо про польсько-українські відносини" (1896 p.), "конституція — це тільки грунт,  гірше або краще оброблений, який сам, без пильної праці і боротьби не дасть хліба". І. Франко застосував терміни "пильна праця" і ""боротьба" щодо процесу реалізації функцій конституції Австро-Угорщини стосовно проголошених нею прав і свобод українців, населені якими території перебували на той час у складі цієї держави. Іншими словами, конституція, навіть найкраще виписана й така, що відповідає високим світовим зразкам, сама собою не зумовлює утвердження певних передбачених чи встановлених нею правовідносин. Таке утвердження обов'язково потребує "пильної праці" і "боротьби".
У конституційному праві розрізняють фактичну і юридичну конституції.
Фактична конституція — це наявний суспільний устрій (конституційний лад), основою якого є ті об'єктивні відносини, які визначають найсуттєвіші економічні, політичні, соціальні та інші характеристики суспільства. Іншими словами, фактичну конституцію становлять органічно взаємопов'язані економічна, політична і соціальна основи суспільства.
Фактична конституція існує в будь-якому (у тому числі безкласовому) суспільстві незалежно від того, чи має юридичне закріплення.
Юридична конституція є офіційним визнанням фактичного стану речей, засобом правового впорядкування реальних суспільних відносин.
Фактична і юридична конституції цілком самостійні явища, які не можна ототожнювати. Проте юридичну конституцію можна вважати похідною від фактичної.
Фактична конституція зазвичай випереджає юридичну в часі. Це засвідчує, наприклад, стан справ в Україні періоду 1991—1996 pp. Юридична конституція України 1978 року зі змінами й доповненнями, внесеними в зазначені строки, значно відставала від фактичної конституції, гальмуючи розвиток основних суспільних відносин. З огляду на це достосування юридичної конституції до фактичної було першочерговим завданням конституційного будівництва.
Фактична конституція визначає структурні й функціональні характеристики юридичної конституції, основними з яких є реальність і відповідність фактичним конституційним відносинам, без чого конституція є фіктивною. Якщо фактична і юридична конституції збігаються, то конституційна система є реальною, якщо ж вони не збігаються, існують відокремлено, то конституційна система є фіктивною, нереальною.
Розбіжності між фактичною і юридичною конституціями можуть існувати в будь-якій країні. І це природно, оскільки певна їх розбіжність запрограмована власне розвитком конституції. Однак у країнах розвиненого конституціоналізму ця розбіжність недовготривала: юридична конституція вчасно достосовується до фактичної. Це стабілізує суспільні відносини, упорядковує їх згідно з цілями і завданнями конституційно-правового регулювання.
Розбіжності між фактичною і юридичною конституціями свідчать про те, що частина норм юридичної конституції стала фіктивною, тобто не відповідає дійсності. Такий стан негативно впливає на суспільні відносини, дестабілізує правову систему, робить її неефективною. У цьому разі потрібно або достосувати юридичну конституцію до реальної дійсності, або навпаки, достосувати фактично існуючі суспільні відносини до конституції.
Юридична наука досліджує формальну і матеріальну конституції.
Формальна конституція складається з одного закону або низки законів. Такою була конституція Австро-Угорщини 1867 року, такими є чинні конституції Швеції (складається з трьох конституційних актів) і Фінляндії (складається з чотирьох органічних законів).
Матеріальна конституція складається з великої кількості писаних нормативних актів і конституційних звичаїв, наприклад, такою є чинна конституція Великої Британії.
Важливим для вивчення конституційного права є усвідомлення юридичних властивостей конституції, зокрема, таких:
- конституція — це насамперед закон, акт виняткового значення;
- конституції властиво юридичне верховенство, найвища юридична сила щодо інших правових актів. Жодний правовий акт не може бути вищий за конституцію;
- конституція є основою, базою правової системи країни, її законодавства. Поточне законодавство розвиває й розкриває конституційні приписи, деталізує їх;
- конституції властивий особливий порядок її прийняття і зміни, який зазвичай міститься в ній;
- наявність складного механізму реалізації конституції, оскільки вона діє на двох рівнях — реалізації конституції загалом і конституційних норм.
До основних рис конституції належать такі:
- засадничий характер, оскільки предметом конституційного регулювання є фундаментальні, найважливіші політико-правові, суспільні відносини, що відтворюють сутність суспільства;
- народний характер, який полягає в тому, що конституція відбиває інтереси народу і покликана служити йому;
- реальний характер, тобто відповідність конституції суспільним відносинам, які фактично склалися;
- стабільний характер.
Сутність конституції виявляється в її функціях, зумовлених її змістом, роллю в регулюванні суспільних відносин і задоволенні соціальних потреб. Функції конституції відтворюють її вплив на суспільні відносини, зокрема, напрями чи способи цього впливу.
Функції конституції поширюються на всі сфери суспільного життя, на ті суспільні відносини, які охоплені її дією. Вони мають багато спільного з основними функціями права і базуються на них.
Функції конституції поділяють на соціальні, або об'єктні, і нормативно-правові, або технологічні. До соціальних (об'єктних) функцій належать насамперед політична, економічна, ідеологічна (куль-"лрна), до нормативно-правових (технологічних) — установча, правотворча, охоронна (правоохоронна), інтегративна, системотворча та ін.
Політична функція конституції полягає в тому, що вона формує найактивніше, найістотніше в політиці: належність влади у країні, внутрішню і зовнішню політику, державний лад. Саме конституція закріплює інтереси й волю народу, його державний і національний суверенітет на найвищому законодавчому рівні. У конституції визначені правила політичної боротьби, відносини між політичними партіями й іншими політизованими об'єднаннями громадян з приводу завоювання, використання і утримання влади.
Економічна функція конституції полягає в тому, що вона фіксує основні суспільні відносини, які становлять економічний лад (економічну систему) суспільства, базу для функціонування всіх інших інститутів. Закріплення в конституції фундаменту суспільства, різноманітних форм власності створює необхідні умови для реалізації економічної політики країни, ефективного функціонування її господарського механізму.
Ідеологічна (культурна) функція конституції полягає в її визначальному впливі на волю й поведінку мас. Акумулюючи найістотніші моменти світогляду з базовою ідеєю народного суверенітету, суверенітет демократичної, соціальної і правової держави, конституція водночас формує певний тип суспільної свідомості, невіддільною складовою якої є правосвідомість. Це сприяє формуванню позитивних установок, подоланню деструктивних, антигромадських мотивів.
Установча функція конституції полягає в тому, що вона встановлює найважливіші інститути суспільства й держави, визначає їх спрямованість. На основі установчих норм визначається устрій держави, впроваджуються насамперед політичні й управлінські структури, різноманітні інститути демократії, закріплюється система державних органів, визначаються їх повноваження. Конституція є основою розбудови й діяльності держави і суспільства, законодавства загалом, політичних і корпоративних установ країни.
Правотворча функція конституції реалізується, зокрема, за допомогою норм, які визначають основи правового статусу суб'єктів конституційних відносин: громадян, державних і громадських органів.
Охоронна (правоохоронна) функція конституції полягає в забезпеченні належної дії певних її інститутів і норм, що досягається за допомогою специфічного механізму відповідальності. В основу такого механізму покладено конституційні санкції: визнання поведінки неконституційною, скасування чи призупинення дії актів державних органів тощо.
Інтегративна функція конституції полягає в її ролі як своєрідного інструменту, що об'єднує всі ланки правової системи в одне ціле. Типовими під цим оглядом є конкретні норми конституції щодо економічної системи, що визначають вихідні положення для цивільного, земельного, господарського та інших галузей права.
Системотворча функція конституції визначає принципові вимоги до призначення, змісту й методів галузей права, окреслює єдині засади правотворчості та застосування права, законності, правопорядку, а також є своєрідним нормативним орієнтиром.
Серед соціальних (об'єктних) функцій головну роль відіграє політична, серед нормативно-правових (технологічних) — установча, яка об'єднує всі правові функції.
Основне призначення конституції — закріплення й гарантування фундаментальних прав людини та громадянина, упорядкування й організація державної влади, утвердження загальнолюдських цінностей, на яких грунтується будь-яке суспільство.
Існують різні класифікації конституцій.За часом дії конституції поділяють на тимчасові та постійні. Часта зміна конституції зумовлюється нестабільністю політичної та економічної обстановки, частою зміною верхніх ешелонів влади. Так, до середини 60-х років XX ст. історія Гаїті налічувала 23 конституції, Венесуели — 22, Болівії — 20. Фактично кілька конституцій було прийнято в Україні впродовж 1917-1920 pp. (універсали, гетьманські закони, власне конституції).За державним режимом конституції бувають демократичні та авторитарні (у тому числі тоталітарні), за формою правління — монархічні та республіканські, за формою територіального устрою — федеративних та унітарних держав, за порядком внесення змін і доповнень — гнучкі, жорсткі та змішані.
Залежно від процедури прийняття розрізняють конституції откройовані (даровані), "народні" (тобто прийняті на підставі проведення референдуму), прийняті парламентом, установчими зборами, місцевими представницькими органами.
Конституції різняться за формою і структурою. Форма конституції — це спосіб відтворення і організації конституційних норм та інститутів. Конституція може функціонувати у вигляді моно-конституційного акта чи сукупності актів. Конституції першого виду називають ще кодифікованими, другого — некодифікованими. До першого виду належать колишні радянські конституції, колишні конституції Німеччини, Іспанії, Мексики, до другого — конституції Швеції і колишньої Чехословаччини. Конституція Великої Британії належить до конституцій змішаного виду. Вона об'єднує парламентські закони, судові рішення-прецеденти, доктринальні тлумачення, статути, конституційні угоди, які містять так звані конвенційні норми.
Іноді з'являються і тимчасово діють неписані конституції, які не мають формального закріплення (наприклад, у Румунії).
У переважній більшості країн структура конституції має сталий характер, включає низку елементів: преамбулу, основну частину, заключні, перехідні та додаткові положення.
Преамбула, як правило, відіграє політичну й ідеологічну функції і не є типовою правовою нормою. Вона становить декларацію з притаманними їй цілями і завданнями.
Основна частина конституції включає інститути і норми, які розкривають її зміст.
Розвиток конституційних актів на території України має довгочасну і складну історію.
Акти періоду Київської Русі. Першими правотворчими спробами в X ст. були устави і "уроки" княгині Ольги — фінансові й адміністративні розпорядження, спрямовані проти повсталих древлян з метою створення системи повинностей, збирання данини, централізації держави.
За часів Володимира Великого діяли Устав про десятини, суди та людей церковних, Устав земляний щодо основ державного устрою та правового становища дружинників.
Під назвою "Руська правда" увійшов в історію юридичний збірник Ярослава Мудрого. У його основу було покладено давньоруське звичаєве право. Умовно він складався з чотирьох частин: правових норм про вбивство, тілесні ушкодження, образу, порушення прав власності.
Про високий рівень правової думки в Київській Русі свідчили розмежування права власності й права володіння. Прагнення Ярослава Мудрого створити правничий фундамент Київської держави продовжили після 1054 року три його сини, які періодично збиралися для розв'язання найважливіших проблем внутрішньої та зовнішньої політики й ухвалення законодавчих актів.
Ізяслав, Всеволод і Святослав значно доповнили "Руську правду", і вона дістала назву "Правда Ярославичів", або "Устав Ярославичів". Основними досягненнями "Правди Ярославичів", з одного боку, було скасування кровної помсти і її заміна системою грошових стягнень, з іншого — спрямування штрафу не до потерпілих, а до державної скарбниці.
"Розширена Правда" стала наслідком об'єднання правових норм, що набрали сили за доби Ярослава та Ярославичів, і Уставу Володимира Мономаха з нормами зі сфер цивільного, кримінального та процесуального права. Цей Устав містив 121 статтю. Найдавніший з цих списків вміщений у Синодальній Кормчій 1282 року й зберігається в Державному Історичному музеї в Москві, а найповніший Троїцький список XIV ст. — у Російській державній бібліотеці.
Устав Володимира Мономаха містив норми, що регулювали питання боргових зобов'язань і кабальних відносин, соціальні відносини у вотчинах, питання спадкоємства, діяльності судово-адміністративного апарату, деяких інших посадових осіб і судочинства, правового становища суспільства.В Уставі Володимира Мономаха було зроблено перші спроби визначення правового статусу жінки.
Акти Гетьманської держави. Гетьманські статті XVII ст. — документи державно-правового характеру, які визначали суспільно-політичний устрій Української держави — Гетьманщини — і порядок її васальних відносин з Росією. Це — березневі статті Б. Хмельницького (1654 p.), Переяславські статті Ю. Хмельницького (1659 p.), Батуринські та Московські статті І. Брюховецького (1663, 1665 p.), Глухівські статті Д. Многогрішного (1669 p.), Конотопські та Переяславські статті І. Самойловича (1672, 1674 p.), Коломацькі статті Івана Мазепи (1687 p.), Решетилівські статті Івана Скоропадського (1709 p.), а також Гадяцький трактат (1658 р.) — угода гетьмана 1. Виговського з польсько-шляхетським урядом про унію України з Польщею і Литвою, договори зі Швецією й Туреччиною.Конституція Пилипа Орлика, або "Бендерська конституція", прийнята на емігрантській Козацькій раді в м. Бендери 5 квітня 1710 р. одночасно з обранням гетьманом П. Орлика. Повна її назва — "Пакти і Конституції прав і вольностей війська Запорізького".Декларативні положення цієї Конституції мають велике значення як маніфест "мазепинського" руху, програма борців за українську незалежність початку XVIII ст. До основних її постулатів належать такі:
- державна незалежність України;
- православна віра як державна релігія;
- вічність і недоторканність встановлених кордонів;
- затвердження шведської протекції над Україною (фактично союзу двох держав);
- необхідність встановлення дружніх і союзних відносин з Кримським ханством.
Конституція визначала нову форму існування держави — правову. У ній вперше зафіксовано устрій козацької держави. Висловлюючись сучасною мовою, в Україні встановлювалася парламентська республіка, основою якої мало стати загальне виборче право, виборність усіх цивільних та військових посад і принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.
Законодавчі функції повинен був виконувати парламент у складі генеральної старшини, цивільних полковників (з урядниками та сотниками генеральних радників від полків) і послів від Низового Війська Запорізького. Парламент вирішував справи державної важливості. Питання для обговорення в парламенті формулював і вносив гетьман. Парламент збирався тричі на рік — на Різдво, Великдень і Покрову. Усі парламентарі присягали на вірність державі.
Найвищу виконавчу владу уособлював гетьман разом з генеральною старшиною, місцеву адміністрацію — полковники з полковими старшинськими радами, полковими радами з міськими підскарбіями та нижчою адміністрацією. Судові функції виконував Генеральний Суд, уповноважений розглядати всі судові справи державного значення.
На жаль, положення цього документа не були реалізовані, хоча формально він діяв на Правобережній Україні до 1714 р.
Акти середини XIX — початку XXст. До них належали "Начерки Конституції Республіки" Г. Андрузького — члена Кирило-Мефодіївського братства, підготовлені в 1846—1847 pp., проект Конституції України під назвою “Проэктъ основаній устава украинскаго общества "Вольный Союзъ" — "Вільна спілка"”, розроблений у 1884 р. видатним українським ученим і політичним діячем Михайлом Драгомановим, конституційний проект М. Грушевського, викладений у статті "Конституційне питання і українство в Росії", виданий у 1905 р. У цій статті М. Грушевський детально розробив механізм національно-територіальної децентралізації Російської імперії, обгрунтував повноваження і юридичну базу самоврядних областей, висловив пропозицію щодо формування влади автономно-територіальних областей, розглянув питання про місцеве громадське самоврядування.
До цих актів належить також проект Основного Закону Російської імперії, розроблений юристом-українцем Іваном Петрункевичем із соратниками-земляками в 1903—1904 pp., який неодноразово видавався. За твердженням відомого вченого О. М. Мироненка, для дослідження становить інтерес текст цього документа, виданого в Парижі на початку 1905 p., з передмовою, преамбулою, великою за обсягом і глибокою за змістом пояснювальною запискою і найдокладнішими коментарями до кожної з 80 статей проекту.
До цих актів доцільно зарахувати й варіант конституційного проекту М. Міхновського “Основний закон "Самостійної України"” (1905 p.), де вже не згадується Росія, а в основу покладено принцип побудови вільної, незалежної самостійної держави Україна. Передбачалося встановлення президентської республіки з обраним загальними виборами парламентом, який мав бути противагою владі президента. Парламенту мала належати законодавча влада, а виконавчу владу повинен був втілювати президент, обраний усім народом терміном на 6 років. У спеціальному розділі проекту проголошувалися права людини.
Акти періоду відродження Української держави (1917—1920рр.). Зокрема, це Третій Універсал Української Центральної Ради від 7(20) листопада 1917 p., Четвертий Універсал Української Центральної Ради від 9(22) січня 1918р., Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) від 29 квітня 1918 р., Конституція Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР) "Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії" від 13 листопада 1918 p., Закон про тимчасове верховне правління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці від 12 листопада 1920 р.Серед цих та інших конституційно-правових актів періоду 1917—1920 pp. чільне місце, безумовно, посідає Конституція УНР, яка юридично оформила відродження державності України. Це був прогресивний на той час документ, принципові положення якого зводились до такого:
- Україна є суверенною, самостійною та незалежною державою;
- уся влада в УНР належить народові України;
- за формою правління УНР є парламентською республікою, верховний орган влади якої — Всенародні збори;
- за формою державного устрою УНР — унітарна держава з широким місцевим самоврядуванням, територіальна організація влади в якій базується на дотриманні принципу децентралізації;
- відносини людини з Українською державою будуються відповідно до принципів ліберальної (Європейської) концепції прав людини;
- організація державної влади базується на засадах принципу розподілу влад:
- органом законодавчої влади проголошуються Всенародні збори, які формують інші гілки влади;
- вища виконавча влада належить Раді Народних Міністрів;
- вищим органом судової влади є Генеральний Суд УНР.
Через державний заколот гетьмана Павла Скоропадського положення Конституції УНР 1918 р. не були реалізовані. За часів гетьманату діяли тимчасові конституційні закони, основним серед яких був закон "Про тимчасовий державний устрій України" від 29 квітня 1918 р.
Повалення гетьманського режиму внаслідок народного повстання, очолюваного Директорією, започаткувало подальший конституційний розвиток України. Велику роль у відновленні конституційних засад УНР відіграла Декларація Української Директорії від 13 грудня 1918 p., відповідно до якої Україна знову проголошувалася республікою, скасовувалися всі закони і постанови гетьманського уряду, спрямовані "проти інтересів трудящих класів", відновлювалася дія демократичних принципів, проголошених Центральною Радою в її Універсалах.
В останній період існування УНР (12 листопада 1920 р.) було прийнято ще два конституційних акти: Закон про тимчасове верховне управління і порядок законодавства в Українській Народній Республіці і Закон про Державну Народну Раду Української Народної Республіки. У цих актах проголошувалося верховенство влади народу, яка тимчасово здійснювалася Директорією, Державною Народною Радою та Радою Народних Міністрів на засадах поділу влад.
Значний внесок у розвиток українського конституціоналізму зробив учений-правник Отон Ейхельман, який тривалий час працював доцентом, професором, завідувачем кафедри, деканом юридичного факультету Університету ім. Святого Володимира в Києві, брав участь у міському правлінні міста, в українському державотворенні. Він розробив проекти виборчого закону, Конституції України, а також Програму для складання повного зводу законів для звільненої України.
Акти радянського періоду Української державності (1919—1990рр.). У період радянської державності в Україні було прийнято чотири конституції — 1919, 1929, 1937, 1978 р. Усі вони відповідали конкретно-історичному етапові розвитку держави, але разом з тим мали спільні риси: проголошували народовладдя і зосередження влади в радах у центрі та на місцях; закріплювали низку демократичних прав, скасування приватної власності й інші так звані соціалістичні "надбання". З формально юридичних позицій ці конституції були демократичними, чітко сформульованими, містили соціальні гарантії, що забезпечувало їх певний авторитет у світі. Проте характерними для них були декларативність багатьох положень, абсолютний пріоритет держави над особистістю, закріплення однопартійної командно-адміністративної системи. Значно обмежувала конституційні права України вимога відповідності Основного Закону України Конституції СРСР.
Акти новітнього конституційного процесу в Україні (1990— 1996рр.). Цей процес пов'язують з прийняттям Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 p., де утверджувалося здійснення українським народом його невіддільного права на самовизначення і проголошувалися нові принципи організації публічної влади й правового статусу людини і громадянина.Першим етапом цього процесу вважається період з 16 липня 1990 р. до 26 жовтня 1993 p., коли відбулися такі події:
- було створено Конституційну комісію у складі 59 осіб під головуванням тодішнього Голови Верховної Ради України Л. Кравчука;
- Верховною Радою України 19 червня 1991 р. було розроблено і схвалено Концепцію нової Конституції України;
- на основі Концепції Комісією було підготовлено проект Конституції України з датою останнього варіанта 26 жовтня 1993 р.
Паралельно з цим до Конституції Української РСР вносилися зміни й доповнення згідно з положеннями Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. і Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. Після 26 жовтня 1993 р. у зв'язку із загостренням політичної ситуації, що виявилось у протистоянні різних гілок влади, конституційний процес фактично припинився.
Другий етап цього процесу тривав з 10 листопада 1994 р. (після завершення дострокових парламентських і президентських виборів) до 8 червня 1995 р. Він характеризувався відновленням конституційного процесу. Верховна Рада України 10 листопада 1994 р. затвердила новий склад Конституційної Комісії, співголовами якої стали Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради України О. Мороз. Завершився цей етап укладенням між Президентом України і Верховною Радою України Конституційного договору "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України" від 8 червня 1995 р.
Зазначений Конституційний договір виявився феноменом у світовій державно-правовій практиці, оскільки мав "надконституційну" природу. Зокрема, у другому розділі цього Договору зазначалося, що "до прийняття нової Конституції України положення чинної Конституції України діють лише в частині, що узгоджується з цим Конституційним договором". За будь-яких умов, як стверджує відомий вчений В. М. Шаповал, залишається дискусійним питання щодо "надконституційності" Конституційного договору і щодо уповноваженості парламенту і глави держави укладати подібні акти.
Третій етап новітнього конституційного процесу, що тривав з 8 червня 1995 р. до 28 червня 1996 p., вирізнявся відмітними особливостями, вкрай рідкісними в конституційній практиці, а саме:
- створенням Робочої групи з підготовки проекту нової Конституції України в липні 1995 р., до якої входили фахівці в галузі конституційного права;
- створенням Конституційною комісією України на засіданні 24 листопада 1995 р. Робочої групи з підготовки проекту нової Конституції України зі складу членів Конституційної комісії (фактично для доопрацювання проекту, поданого першою Робочою групою);
- схваленням Конституційною комісією України проекту Конституції, поданого Робочою групою, і переданням його разом із зауваженнями та пропозиціями членів Конституційної комісії на розгляд Верховної Ради України;
- створенням Верховною Радою України 5 травня 1996 р. Тимчасової спеціальної комісії для доопрацювання проекту Конституції України;
- колективним обговоренням 27-28 червня 1996 р. на пленарному засіданні Верховної Ради України (упродовж майже доби) статей проекту Конституції України і прийняттям нової Конституції України кваліфікованою більшістю голосів;
- завершальним редагуванням тексту Конституції апаратом Верховної Ради України і урочистим підписанням тексту Конституції України Президентом України та Головою Верховної Ради України 12 липня 1996 р.
Конституція України 1996 р. складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті.
У преамбулі зазначаються цілі прийняття Конституції України.
Розділ І "Загальні засади "містить статті, що визначають основи суспільного ладу, державного ладу, громадянства, положення, які стосуються суверенітету України, соціального захисту її громадян, національної та екологічної безпеки, а також статті, що виражають державну символіку (статті 1-20).
Розділ II "Права, свободи та обов 'язки людини і громадянина " містить норми, що визначають основні особисті, політичні, економічні, соціальні права та свободи людини і громадянина й гарантії їх реалізації, а також обов'язки людини і громадянина перед державою й суспільством (статті 21—68).
Розділ III "Вибори. Референдум"присвячений регулюванню порядку здійснення і впровадження таких основних форм народного волевиявлення, як вибори та референдум (статті 69—74).Розділ IV "Верховна Рада України "закріплює порядок утворення і діяльності єдиного органу законодавчої влади — Верховної Ради, її склад, компетенцію, а також статус народного депутата України (статті 75-101).
Розділ V "Президент України " містить норми, що регулюють правове становище Президента України, порядок його обрання, компетенцію, умови припинення його повноважень. Цей розділ закріплює також норми, що визначають порядок формування та функції Ради національної безпеки і оборони України (статті 102-112).Розділ VI "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади "присвячений порядку утворення, діяльності та компетенції уряду України, місцевих державних адміністрацій, а також порядку припинення повноважень цих органів (статті 113—120).
Розділ VII "Прокуратура "закріплює завдання та структуру органів прокуратури (статті 121 — 123).Розділ VIII "Правосуддя"містить норми, що регулюють порядок утворення й функціонування органів правосуддя та визначає статус суддів (статті 124—131).
Розділ IX "Територіальний устрій України "закріплює принципи та систему адміністративно-територіального устрою України (статті 132, 133).
Розділ X "Автономна Республіка Крим " містить норми, що визначають становище цієї республіки, її компетенцію, основи відносин між Україною та Автономною Республікою Крим, повноваження органів цієї республіки (статті 134—139).Розділ XI "Місцеве самоврядування " містить норми, що визначають систему органів місцевого самоврядування, їх склад, статус депутатів, а також повноваження цих органів (статті 140-146).Розділ XII "Конституційний Суд України " визначає склад і повноваження Конституційного Суду, встановлює гарантії незалежності та недоторканності суддів (статті 147—153).Розділ XIII "Внесення змін до Конституції України " встановлює порядок подання до Верховної Ради України законопроектів про внесення змін і доповнень до Конституції та порядок їх розгляду (статті 154-159).Розділ XIV "Прикінцеві положення"зазначає, що Конституція України набирає чинності з дня прийняття. День прийняття Конституції України є державним святом — Днем Конституції України (статті 160, 161).Розділ XV "Перехідні положення " закріплює положення щодо чинності чинного законодавства в частині, що не суперечить Конституції України, і порядок вирішення інших питань, що виникли у зв'язку з прийняттям нової Конституції України (14 пунктів).
Розрізняють поняття здійснення, реалізації, дотримання, виконання, використання і застосування Конституції.
Здійснення Конституції загалом, її окремих норм — це досягнення конституційних цілей та інтересів шляхом правотворчої діяльності суб'єктів конституційного права.
Реалізація — це перетворення, втілення конституційних норм у фактичній діяльності організацій, органів, посадових осіб і громадян.
Дотримання норм Конституції означає утримання від заборонених нею дій.
Виконання конституційних приписів — обов'язкове здійснення передбачених законом певних дій.
Норми Конституції реалізуються також шляхом їх використання — здійснення учасниками конституційних відносин дозволених нормами права дій, здійснення ними своїх прав. У таких випадках реалізуються уповноважувальні норми, які закріплюють основні права і свободи громадян, повноваження державних органів. Використання конституційних норм можливе також через тлумачення чинного законодавства.
Застосування — один з видів реалізації конституційних норм, де чітко визначений адресат: органи державної влади, посадові особи та ін. Застосування права — це державно-владна діяльність з вирішення конкретних юридичних справ уповноваженими суб'єктами. Реалізується вона шляхом прийняття акта, який індивідуалізує і конкретизує загальнообов'язковий правовий принцип. Без акта застосування немає чіткої форми реалізації конституційних норм.
За розглянутою раніше класифікацією конституцій Конституція України є формальною, постійною, демократичною, республіканською, унітарною, змішаною, прийнятою парламентом, кодифікованою.

 

Питання для самоконтролю


1. Поняття конституції і конституціоналізму.
2. Конституція: класифікація, форма і структура.
3. Основні етапи розвитку конституційних актів на території України.
4. Структура Конституції України.
5. Функції Конституції України.
6. Юридичні властивості Конституції України.
7. Роль Конституції України у зміцненні громадянської злагоди в суспільстві.