Значення наукових положень, викладених у да­ній темі, найбільшою мірою виявляється на прак­тиці тоді, коли доводиться брати безпосередню участь у правотворчій діяльності або так чи інакше впливати на неї. Але і при застосуванні та реалізації юридичних норм неможливо обійтися без знань про їх офіційні джерела, тобто зовнішні форми.

Знання, які спираються на згадані положення, становлять, таким чином, неодмінну умову пра­вильного і швидкого відшукування нормативного правового акта, яким слід керуватись у певній життєвій ситуації.

Не менш важливі у практичному відношенні і положення щодо меж дії різних нормативно-право­вих актів. Знання цих меж — один з обов'язкових чинників, котрі забезпечують правильність засто­сування та реалізації таких актів.

1. Загальна характеристика правотворчості

Правові (юридичні) норми, система яких утво­рює об'єктивне юридичне право як особливе соці­альне явище, виникають внаслідок свідомої цілес­прямованої діяльності державних органів (а іноді й деяких інших суб'єктів). Цю діяльність відобража­ють поняттям правотворчості.

Правотворчість — це діяльність компетентних державних органів, уповноважених державою громадських об'єднань, трудових колективів або (у передбачених законом випадках) всього народу чи його територіальних спільностей із встановлення, зміни чи скасування юридичних норм.

Соціальне призначення правотворчості — встановлювати стандарти, еталони, взірці поведін­ки учасників суспільної життєдіяльності, тобто мо­делювати суспільні відносини, які, з позицій дер­жави, є припустимі, бажані або необхідні (обов'яз­кові чи заборонені).

Йдеться, ще раз підкреслимо, не про «даруван­ня» громадянам (чи іншим суб'єктам) певних мож­ливостей, благ і, отже, не про творення прав люди­ни, які є «природженими» і мусять бути невідчужуваними. Мається на увазі формування саме об'єктивного юридичного права («юридична правотворчість») у схарактеризованому вище значенні цього поняття.

Види правотворчості:

1) за суб'єктами — Правотворчість державних органів, Правотворчість громадських об'єднань (які уповноважені державою на встановлення правових норм), Правотворчість трудових колективів, правотворчість народу (дорослого населення країни) або територіальної спільності — референдум;

2) за способом формування юридичних норм — встановлення юридичних норм, санкціонування

(схвалення.! загальнообов'язкове забезпечення неюридичних правил поведінки, що існували раніше).

2. Форми права

Оскільки юридичні норми мають стати відоми­ми тим учасникам суспільного життя, поведінку, діяльність котрих покликані регулювати, вони по­винні бути певним чином проявлені зовні, об'єкти­вовані, тобто виражені у певних матеріальних «джерелах». Ці джерела юридичних норм відобра­жаються поняттям форма права.

Форма права — це спосіб внутрішньої організа­ції, а також зовнішнього прояву правових норм, який засвідчує їх державну загальнообов'язковість.

Відповідно розрізняють внутрішню форму норми права — спосіб внутрішньої організації змісту норми (тобто її структуру) і зовнішню — спосіб її об'єкти­візації, зовнішнього прояву, матеріальної фіксації.

Види зовнішніх форм (джерел) права:

- правовий звичай — санкціоноване (забезпечу­ване) державою звичаєве правило поведінки за­гального характеру;

- правовий прецедент — об'єктивоване (вира­жене зовні) рішення органу держави в конкретній справі, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні наступних аналогічних справ;

- нормативно-правовий договір— об'єктивоване формально обов'язкове правило поведінки загально­го характеру, яке встановлене за взаємною домовле­ністю кількох суб'єктів і забезпечується державою;

- нормативно-правовий акт — письмовий до­кумент компетентного органу держави, в якому за­кріплено забезпечуване нею формально обов'язко­ве правило поведінки загального характеру.

Зв'язок між типом права і формою права:

- зовнішня форма права визначається, зумов­люється насамперед його історичним типом;

- крім типу права, на його зовнішню форму впливають також інші соціальні явища, чинники (внутрішньосуспільна ситуація, історичні, націо­нальні, культурні традиції, рівень політичної і правової культури, стан правосвідомості, юридич­ної науки тощо), тому у кожному типі права вико­ристовуються зазвичай декілька його форм;

- у кожному типі права існує найбільш поши­рена, основна його форма;

- форма права здатна впливати певною мірою на тип права, тобто на його соціальну сутність.

Нормативно-правовий акт — основна форма права соціально-демократичної орієнтації. Поши­реність нормативно-правових актів пояснюється незаперечними перевагами такого способу вира­ження юридичних норм саме з точки зору загаль­нолюдських правових принципів, які поступово впроваджуються у право соціально-демократичної

орієнтації.

До таких переваг, зокрема, належать можливості:

- найбільш чітко, ясно, однозначно формулю­вати зміст юридичних прав і обов'язків;

- якнайшвидше довести до відома адресатів юридичної норми її зміст;

- забезпечити сприятливі умови для швидкого відшкодування потрібної норми права;

- створити умови для правильного, адекватно­го розуміння адресатом норми її істинного змісту;

- оперативно змінювати чи скасовувати юри­дичну норму;

- здійснювати впорядкування, погодження, си­стематизацію численних норм права.

3. Правотворчість держав соціально-демократичної орієнтації

У перехідній державі соціально-демократичної орієнтації в процесі правотворчості мають бути ви­роблені такі юридичні норми, які максимально відповідали б вищенаведеним загальнолюдським принципам права.

Для цього сама правотворча діяльність повинна підпорядковуватися певним керівним засадам,

Принципи орієнтованої на соціальну демокра­тію правотворчості:

- гуманізм: юридичні норми мають закріплю­вати й охороняти соціальні умови, необхідні для здійснення та захисту основних прав людини, прав народу (нації), усього людства;

- демократизм: норми права повинні виражати волю більшості населення, враховувати інтереси різних соціальних груп; до участі у правотворчості залучаються найширші верстви населення, різно­манітні об'єднання громадян;

- збереження національної самобутності та інтернаціоналізм: в юридичних нормах мають бути виражені і враховані специфічні інтереси кожної нації, народності та етнічної групи, що проживають на території даної держави; у правотворчій діяль­ності повинні брати участь представники всіх націй, народностей і національних груп — для максималь­ного забезпечення прав кожного народу (нації);

- науковість: юридичні норми повинні відпові­дати досягнутому рівню розвитку суспільства, ре­альним соціальним умовам, закономірностям су­спільного життя; при їх розробці слід використову­вати новітні висновки відповідних наук;

- законність: юридичні норми повинні встанов­лювати тільки компетентні органи в межах їх повноважень, з дотриманням визначеної процеду­ри, а головне — відповідно до змісту конституції та інших законів держави;

- техніко-юридична досконалість: при роз­робці та встановленні юридичних норм слід засто­совувати оптимальні, рекомендовані юридичною наукою і випробувані практикою засоби правотворчої техніки.

Стадії правотворчості:

- підготовки проекту нормативно-правового акта (прийняття рішення про необхідність розроб­ки проекту; визначення проектантів; розробка про­екту; погодження проекту (із зацікавленими орга­нізаціями); доопрацювання проекту);

- прийняття нормативно-правового акта (вне­сення проекту до правотворчого органу на обговорення; обговорення проекту у правотворчому ор­гані; прийняття нормативно-правового акта);

— оприлюднення (опублікування) нормативно-правового акта.