ЧАСТИНА ТРЕТЯ МЕХАНІЗМ ЮРИДИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ (ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА) Тема 9 Права людини і суб'єктивне юридичне право
Праворозуміння зумовлюється, зокрема, багатозначністю слова «право» і надзвичайно важливою роллю в житті кожної людини тих явищ, які відображаються поняттям права і позначаються цим словом.
Положення даної теми аналізують порівняльну специфіку деяких із цих явищ (свобод, можливостей людини — з одного боку і правил поведінки, встановлених державою,— з іншого). Завдяки цьому, збагачується, розширюється загальне праворозуміння, уточнюються смислові межі поняття права як фундаментальної категорії юриспруденції.
Таким чином, знання зазначеного матеріалу повинні увійти до теоретико-методологічного фундаменту освіти і практики у сфері права.
1. Право як волевиявлення держави. Об'єктивне і суб'єктивне юридичне право
Як назначалось у темі 3, однією з необхідних передумов здійсненності й захищеності прав людини є закріплення їх державою у спеціальних, формально загальнообов'язкових правилах поведінки — так званих юридичних нормах. Тому права людини (суб'єкта), забезпечені саме такими нормами, відображають поняттям суб'єктивного юридичного права. А саму систему таких норм відображають поняттям об'єктивного юридичного права.
Юридичне право є суб'єктивним остільки, оскільки воно характеризує певні можливості (свободи), які належать саме суб'єкту (людині або іншому учаснику суспільного життя), а отже, залежать від нього, від його свідомості, принаймні щодо їх використання.
У державно-організованому суспільстві переважну частину своїх основних прав людина не може здійснювати, якщо вона не стане носієм суб'єктивного юридичного права. В цьому й розкривається основне соціальне призначення і основна особистісна цінність такого права. Наділяючи людину суб'єктивним юридичним правом, держава немовби відкриває доступ до здійснення її основних, невід'ємних прав.
Юридичне право є об'єктивним у тому розумінні, що державні загальнообов'язкові правила поведінки встановлюються та існують незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта (крім автора цих норм), поза нею: вступаючи у суспільне життя, він уже застає «готовими» певні юридичні норми, які виникли до і незалежно від нього, їхнє «життя», їхня доля не залежать від свідомості окремого суб'єкта.
2. Юридичне право як засіб конкретно-історичної інтерпретації та реалізації прав людини
Конкретно-історичне походження тих можливостей людини, що становлять її основні права, — навіть на всесвітньому, глобальному рівні — визначає, безперечно, неоднаковість їх конкретного змісту й обсягу у різних умовах і в різні часи існування людства. Вже тому уявлення про реальне здійснення права не можуть бути змістовно (а не номінальне) універсальними і незмінними. Інша ж причина різночитань у витлумаченні основних прав людини коріниться в тому, що їх розуміння не може не залежати і від своєрідних, специфічних інтересів різних народів, націй, класів і численних соціальних утворень. А серед таких інтересів є вже не тільки загальнолюдські, всесвітні, але й особливі, так би мовити, часткові.
Звідси стає ясним, що для закріплення і здійснення за допомогою об'єктивного юридичного права — внутрішньодержавного (національного) законодавства — основних прав людини набуває надзвичайного методологічного значення розв'язання проблеми їх розуміння (осмислювання) відповідними органами держави та іншими суб'єктами даного суспільства. Вирішення цієї проблеми має досягатися з урахуванням сучасних положень загальної теорії розуміння (інтерпретації), тобто комплексної галузі знань, яка зветься, за традицією, герменевтикою. Спираючись на цю науку, можливо, зокрема, пояснювати (та й передбачати), чому законодавство певної держави, яке фіксує її конкретно-історичне розуміння основних прав людини, досить часто не збігається (причому не стільки термінологічне, скільки у соціально-змістовному плані) із закріпленими у міжнародних нормативних документах «стандартами» таких прав, а ще більшою мірою — із законами інших держав з цих же питань.
Наслідком такої, так би мовити, герменевтико-юридичної ситуації стає те, що цінності, які у міжнародних документах декларуються, вважаються як загальнолюдські (зокрема, основні, невід'ємні права людини) є такими насамперед за їх назвами, найменуваннями, термінами; проте, при їх реальному здійсненні, втіленні у життя вони наповнюються цілком конкретним, здебільшого неоднозначним змістом, а отже, у дійсності функціонують не як загально-, а як окремо- (особливо-) людські. Чого варті загальнолюдські назви прав людини — це насправді виявляється лише тоді, коли вони використовуються для розв'язання реальних . життєвих проблем конкретних осіб у конкретно-історичних умовах.
Найбільш виразно, рельєфно така ситуація проявляється тоді, коли в процесі державно-правового (юридичного) регулювання неминуче постає проблема меж (обмежування) прав людини. Практичне розв'язання цієї проблеми, як засвідчує практика, ніде і ніколи не було універсальним, одноваріантним, «нерухомим».
Саме законодавство з питань прав людини осмислюється (інтерпретується, витлумачується) — наразі як при його створенні, встановленні, так і при застосуванні, втіленні в життя — у такий спосіб, аби воно могло стати дієвим засобом, інструментом для досягнення соціально-змістовних цілей тих суб'єктів суспільного життя (соціальних утворень, спільностей, формувань, груп, їх індивідуальних чи колективних представників — як державних, так і недержавних), котрі є учасниками відносин, що регулюються цим законодавством.
Викладене, проте, не означає, що колізії у внутрішньодержавному чи міждержавному (міжнародному) правовому регулюванні прав людини (розбіжності в їх законодавчій регламентації, а також у тлумаченні, застосуванні та реалізації відповідних законів) не піддаються практичному подоланню. Такі колізії розв'язуються, зокрема, шляхом визнання і здійснення владної юрисдикції певних органів, спеціально уповноважених давати обов'язкові для зацікавлених суб'єктів роз'яснення відповідних приписів об'єктивного юридичного права — внутрішньодержавного законодавства (скажімо, висновки конституційних судів, інших аналогічних органів державного конституційного судочинства чи нагляду) або ж настанов міжнародно-правових документів (наприклад, рішення Європейського суду з прав людини).
Втім, і акти таких органів неминуче відбивають конкретно-історичну правосвідомість тих осіб, що входять до їх складу (принаймні більшості членів цих органів, якщо питання вирішується шляхом голосування, а не на засадах консенсусу). Тому і в даному випадку висловлена ними інтерпретація основних прав людини, якій погодились або змушені підпорядкувати свою діяльність відповідні адресати (суб'єкти), становитиме результати узгодження певних соціальне зумовлених ідеологій, світоглядних позицій, правосвідомості декількох людей — членів цих органів.