Тема З Правова держава як гарант здійснення та захисту прав людини — загальнолюдський соціально-політичний ідеал PDF Печать
Теория государства и права - П.М.Рабінович Основи заг. теорії права та держави

 

Практичне значення концепції правової держа­ви зумовлюється тим, що вона концентрує, втілює прогресивні здобутки людства у державно-правовій сфері. Вже саме поняття правової держави є загально цивілізаційним надбанням, загальнолюдською цінністю політико-юридичної практики.

До цієї концепції звертаються зараз у найрізно­манітніших ситуаціях, зокрема при:

організації політичних партій, інших громадсь­ких об'єднань, формулюванні їх політичних вимог, розробці програмних документів;

проведенні публічних політичних акцій — ви­борів, мітингів, демонстрацій, заснуванні друкова­них органів тощо;

виданні та застосуванні законів.

Концепція правової держави дає відправні гума­ністичні орієнтири для вдосконалення й розвитку сучасної демократичної держави (зокрема, в Украї­ні), спрямовує відповідним чином основні напрям­ки діяльності різноманітних державних органів.

Ця концепція може слугувати громадянам як ідеологічне джерело їхніх очікувань і сподівань стосовно держави, для обґрунтування побажань, рекомендацій, вимог щодо її правової політики.

 

1. Основи концепції правової держави

Здійснення основних прав людини всіма особами, що проживають у певній країні, може забезпечити насамперед відповідна держава: адже тільки вона здатна надати формальної (юридичної) загальнообо­в'язковості тим умовам, які конче необхідні для ви­користання кожною людиною її основних прав. І як­що держава максимальною мірою реалізовуватиме таку здатність, зробить це своєю основною функ­цією, вона може вважатися правовою. Отже, право­ва держава — це держава реальних прав людини.

Правова державаце держава, в якій юридич­ними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорону і захист основних прав люди­ни. Саме така держава є одним із найвизначніших загальнолюдських політика-юридичних ідеалів.

Концепція правової держави формувалася в історії політико-правової думки, поступово втілю­ючи кращі гуманістичні здобутки соціальної теорії та практики. При цьому використовувались окремі положення, висловлені такими видатними мисли­телями як Платон і Аристотель, Т. Гоббс і Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо і Ш.-Л. Монтеск'є. Голов­ним фундатором зазначеної концепції цілком за­служено вважається видатний німецький філософ І. Кант (хоча сам він вживав дещо інший терміно­логічний вислів — «правовий державний устрій»), Серед тих, хто підтримував і розвивав ідею право­вої держави наприкінці XIX — початку XX ст., бу­ли українські вчені (зокрема, Б. О. Кістяківський, М. І. Палієнко, С. Дністрянський, А. Малицький, В. Старосольський), відомі юристи-теоретики Росії (В. М. Гессен, С. А. Котляревський, М. М. Корку-нов, Ф. В. Тарановський тощо) і представники ба­гатьох інших країн.

Вихідні положення сучасної загальної теорії правової держави:

1) В єдності, «зв'язці» права і держави первин­ним є право як загально соціальне явище, оскільки воно виникає раніше і незалежно від держави.

2) Держава повинна бути обмежена саме таким правом. Вона пов'язана не тільки законами, які са­ма встановлює (вони, безперечно, обов'язкові і для неї), а й загально соціальним правом — передовсім у процесі законотворчості.

3) Найголовніше призначення такої держави — забезпечити здійснення, охорону та захист основ­них прав людини.

4) Уявлення про правову державу вирішальною мірою залежить від того, яким правом збираються її пов'язати, як саме розуміють права людини. А зміст останніх (як зазначалося раніше) завжди так чи інакше несе на собі відбиток конкретних істо­ричних умов існування людства, а отже, із плином часу цей зміст може зазнавати певних змін, розви­ватися. Відповідно ж до трансформації право ро­зуміння мають дещо оновлюватися і деякі елемен­ти уявлення про правову державу.

5) Правові держави можуть формуватись у неод­накових соціально-економічних устроях, системах. Становлення різних за типами правових держав са­ме за сучасних умов пояснюється тим, що всім таким державам притаманні якісь спільні, однакові соціально-змістовні ознаки. Наявність таких оз­нак — результат того, що в будь-якій сучасній юри­дичній системі у тій чи іншій формі мають місце приписи, які відображають визнання певної самоцінності кожної людини, а також необхідність за­безпечити виживання людського роду в цілому. Є підстави вважати, що за умов зростання глобаль­них, загальнолюдських проблем, у міру нормально­го, еволюційного розвитку загально цивілізаційних процесів питома вага таких ознак правових держав у різних країнах підвищуватиметься.

6) Поряд з тим, оскільки на право розуміння, поширене серед різноманітних соціальних спіль­нот, груп, прошарків конкретного суспільства, неод­мінно накладають відбиток, у кінцевому підсумку, їхні реальні потреби та інтереси, теорія і практика формування правової держави у різних країнах на­вряд чи можуть бути повністю уніфіковані. Крім того, на формування такої держави в окремих країнах за різних умов впливає ряд конкретно-історичних факторів (економічний лад і соціальна структура суспільства, політика правлячого осе­редку суспільства, класу або іншої соціальної гру­пи, історичні, національні, культурні традиції та умови, міжнародна ситуація). Тому в кожному ви­падку слід зважати на цю специфіку, відображаю­чи її, зокрема, шляхом визначення конкретної соціальної сутності відповідної правової держави.

7) Для впровадження у життя панівного в су­спільстві право розуміння держава вдається до різ­номанітних загальнообов'язкових організаційно-юридичних структур, механізмів, процедур (техно­логій) тощо. Всі вони характеризуються, описують­ся, фіксуються, як правило, через формально ви­значені ознаки відповідних дій, фактів, ситуацій. І саме для правової держави специфічним є те, що право розуміння, якому вона підпорядкована, не­одмінно охоплює і певний мінімум формальних оз­нак тих суспільних відносин, котрі одночасно ін­терпретуються як правові. Без певних юридичних процедур правова держава неможлива. Тому остан­ня має характеризуватись і формальними (а не ті­льки соціально-змістовними) властивостями. При­чому обидві названі групи властивостей настільки тісно пов'язуються, поєднуються, переплітаються між собою, що утворюють певну цілісність, розі­рвати, сепарувати яку можна у чистому вигляді лише теоретично, в абстракції.

Отже, для справді правових держав мають бути притаманні як загальні, спільні, так і особливі, своєрідні ознаки, риси. Всі вони можуть бути поді­лені на соціально-змістовні (або так звані матері­альні) і формальні (структурно-організаційні, про­цедурні та ін.).

 

2. Основні загальні ознаки правової держави

Соціально-змістовні:

1) закріплення в конституційному та інших за­конах основних прав людини;

2) панування у суспільному і державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи при цьому основні за­гальнолюдські цінності та ідеали. Наголос саме на пануванні таких законів має на меті підкреслити, що для утворення правової держави замало лише наявності законів як актів представницького орга­ну вищої державної влади. Принципово важливо, щоб вони відповідали зазначеним («матеріаль­ним») показникам і щоб такими актами були вре­гульовані всі основні ділянки, зони суспільного життя (насамперед відносини між громадянами, з одного боку, і органами, організаціями держави — з іншого). Інакше кажучи, стан панування законів характеризується певними якісними і кількісними показниками;

3) врегулювання відносин між особою і держа­вою на основі загально-дозволенного підходу, прин­ципу: «особі дозволено чинити все, що прямо не за­боронено законом»;

4) взаємо відповідальність особи і держави;

5) притаманність усім громадянам високої культури права, зокрема їх обізнаність із життєво необ­хідними юридичними законами, а також уміння і навички їх використання у практичному житті. Формальні:

1) чіткий розподіл функціональних повнова­жень держави між певними спеціалізованими сис­темами її органів — законодавчих, виконавчих, су­дових — на основі підпорядкування саме закону як волевиявленню народу або вищого представниць­кого органу державної влади усіх інших органів держави (принцип розподілу влади);

2) юридична захищеність особи, тобто наявність розвинених та ефективних процедурно-юридичних засобів (механізмів) для вільного здійснення, охо­рони та захисту основних прав людини. Акцент на необхідності саме процедурно-процесуального за­безпечення здійснення прав особи покликаний відзначити ту обставину, що самого лише номіна­льного, «номенклатурного» їх закріплення в тексті Конституції, інших важливих законів для юридич­ної захищеності особи ще не досить. Таке деклару­вання, «називання» саме по собі набуває не більш як формально-пропагандистського значення. Не відповідаючи на запитання, як, яким чином, яки­ми конкретними діями втілити в життя по-іменоване право людини, закон перетворюється лише на обіцянку, декларацію, гасло, програму, але «не до­тягує» до явища власне юридичного;

3) високозначуще становище у суспільному і дер­жавному житті судових органів як, у певному ро­зумінні, вирішальної, найбільш надійної юридичної гарантії прав людини. Таке становище судових ор­ганів — своєрідний «лакмусовий» папірець, щоб оцінити, є держава правовою чи ні. Це пояснюється унікальними, найефективнішими можливостями са­ме цієї «гілки» державного апарату у визначенні того, що є право, правомірність, правда, справедли­вість з будь-якого конфліктного питання. Такі мож­ливості зумовлюються специфікою формування судових органів, їх внутрішньою організацією (струк­турою), змістом повноважень, порядком (процеду­рою) судочинства. До основних показників, за яки­

ми «діагностується» зазначене становище суду, мо­жуть бути віднесені: залежність здійснення право­суддя виключно від закону, відсутність будь-яких позазаконних чинників щодо ухвалення судових рі­шень; доступність судового захисту для громадян, яка характеризується тим, що лише загальнодозволенним принципом регулювання визначається мож­ливість звернутися до суду зі скаргою на порушен­ня, обмеження прав особи; максимально широке ко­ло державних органів, дії та акти яких можуть бу­ти визнані судом незаконними. Важливою умовою доступності судового захисту прав громадян є також його економічність, «собівартість», тобто сума різ­номанітних витрат (матеріальних засобів, коштів, часу, зусиль та ін.), зроблених особою з метою судо­вого захисту її інтересів;

4) неухильне і повсюдне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, насамперед державними та гро­мадськими органами.

Лише комплексне поєднання у державі всіх на­ведених ознак — і змістовних, і формальних — да­ло б підстави вважати її правовою.

 

З, Правова держава як держава соціальної демократії

Основні права людини можуть визнаватися, без­перечно, тільки у демократично організованому сус­пільстві. Відомо, що до провідних характеристик такого суспільства належить не тільки домінування у ньому волі більшості населення, а й визнання та захищеність, непорушність основних прав усіх осіб, включаючи й тих, що становлять його меншу час­тину. Тому й правова держава як держава реальних прав людини може існувати тільки у суспільстві, де існує справжня демократія, тобто повновладдя біль­шості з дотриманням прав меншості.

Такій демократії найбільше відповідає означен­ня «соціальна (суспільна, народна)». А держава, яка існуватиме у такому суспільстві, відповідно, і

буде державою соціальної демократії (тема 5). І на­впаки, повноцінна держава соціальної демократії не може не створювати необхідні умови для здійснення та захисту основних прав людини, тоб­то не може не набувати ознак держави правової. Цим і зумовлюється природний, органічний зв'язок процесів формування правової держави і утворення держави соціальної демократії (питання про озна­чену (прогнозовану) державу, а також про грома­дянське суспільство, в якому вона тільки й може сформуватись, зокрема, висвітлюється і в темі 5).

«Правовими» проголосили себе у відповідних конституціях, зокрема, такі держави, як ФРН, Іспанія. Бразилія, Центральноафриканська Рес­публіка, Польща, Угорщина, Україна, Росія, Ка­захстан Білорусь. Про «панування (верховенство) права» йдеться у конституційних актах Філіппін, Алжиру. Проте ці конституційні положення відоб­ражають, головним чином, не стільки реальну дійсність, скільки загальну орієнтацію, спряму­вання, прагнення відповідної держави.