Печать
PDF

Тема 2 Права нації (народу) і права людини

Posted in Теория государства и права - П.М.Рабінович Основи заг. теорії права та держави

 

 

Чи не найпереконливішим (хоча й сумним) свід­ченням актуальності даної проблеми є той факт, що зі 150 збройних конфліктів, які спалахували у світі після Другої світової війни, майже 130 були зумов­лені етнонаціональними суперечностями.

Практична значущість цієї проблеми спричи­няється, зокрема, й тим, що зараз у більшості роз­винених цивілізованих країн проживають різно­манітні національні меншини (в європейських дер­жавах їх питома вага серед усього населення стано­вить у середньому 15 відсотків, у Росії — 17, в Ук­раїні — 27 відсотків). Причому яскраво виражена тенденція державно-етнічного самовизначення, са­моутвердження багатьох націй, народів діалектич­не сполучається, поєднується, переплітається зі зростанням кількості держав саме з багатонаціо­нальним складом громадян.

Між тим взаємозалежність прав людини і прав нації видається очевидною: адже, з одного боку,

будь-яке порушення прав нації неминуче тягне за собою порушення прав людей, які до цієї нації на­лежать; а з іншого — порушення прав людини ча­сто-густо (хоч, ясна річ, не всюди й не завжди) мо­же відбуватися саме через її національність...

 

1. Основні права нації (народу)

Основні права нації (народу)це певні мож­ливості кожної нації (іншої етнічної спільноти, народу), які необхідні для її нормального існуван­ня і розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвит­ку людства і мають бути загальними та рівними для всіх націй (народів).

Розуміння прав нації передусім залежить від то­го, який зміст надати поняттю нації. Зважаючи на це, слід зауважити, що в суспільствознавстві (зокре­ма, у таких науках як етнологія, етнополітологія, етнопсихологія, етнографія, історія) існує щонай­менше три інтерпретації зазначеного поняття, а са­ме як спільноти: а) етнічної, б) територіальної, в) політичної (державно-громадянської).

У сучасний період, у зв'язку з процесами, які відбуваються в багатьох країнах (демократизація, «етнізація», інтернаціоналізація та ін.), набула вельми важливого значення проблема співвідно­шення прав людини і прав нації (народу). Нині не­рідко висувається і обговорюється питання: якій (чиїй) групі прав слід надати перевагу, забезпечи­ти першочергове задоволення?

Видається, що таким чином поставлене запи­тання є дещо некоректним, «механічним». Як уже відзначалось, одним із неодмінних склад­ників загальносоціальних прав людини є мож­ливість зберігати, виявляти, реалізовувати й роз­вивати свою національну самобутність. Тому за­безпечення даного права кожному члену певної національної спільності є водночас і забезпечен­ням відповідних етнічних прав всієї цієї групи людей. І навпаки: забезпечення прав нації в ціло­му дозволяє, ясна річ, кожному її представникові реалізовувати свої етнічні права.

Викладена інтерпретація співвідношення зазна­чених різновидів загально соціальних прав відобра­жає, звісно, їх діалектичний взаємозв'язок і усуває підставу для їх протиставлення, конкуренції (але водночас і не викликає їх ототожнення).

Показово, що у Загальній декларації прав лю­дини не оминаються такі поняття, як «воля наро­ду» (п. З ст. 21), «соціальний порядок» (ст. 27), тоді як присвячені правам людини Міжнародні пакти про економічні, соціальні і культурні права та про громадянські й політичні права прямо включають положення про «права народів» (ст. 1). Є й такі міжнародно-правові акти, в яких права лю­дини й права народів (націй) розглядаються в єдності, інтегровано (наприклад. Декларація 00Н про право на розвиток).

 

2. Види основних прав націй

Користуючись тим самим критерієм, який було застосовано у викладеній вище класифікації прав людини для визначення різновидів основних прав нації, останні можна розподілити на такі групи:

фізичні права — можливості нації, необхідні для її фізичного існування, виживання, задоволен­ня життєво необхідних матеріальних потреб (на­приклад, права на соціальну безпеку, національ­ний та міжнародний мир і мирне співіснування з іншими націями, народами; екологічну безпеку, тобто підтримування довколишнього природного середовища у стані, необхідному для збереження і відтворення здорового генофонду нації; забезпечен­ня життєво необхідного рівня матеріального добро­буту нації);

етнічні права — можливості збереження, вияв­лення, розвитку і захисту національної (етнічної) самобутності, своєрідності, унікальності (напри­клад, права на культивування своєї мови, особли­востей духовного менталітету, національних звичаїв і традицій, певної (історичної) назви нації, яку вона обрала для себе);

культурні права — можливості зберігати, ви­являти, розвивати і захищати здобутки національ­ної культури в усьому розмаїтті її проявів, а також користуватись культурними надбаннями інших на­родів (право на збереження пам'яток національної історії та культури);

економічні права — можливості розвивати, збільшувати виробництво матеріальних благ для забезпечення і підвищення рівня добробуту кожної нації (наприклад, право володіти, користуватись і розпоряджатись усіма природними та матеріальни­ми ресурсами на своїй території);

політичні права — можливості самостійно, за своїм власним добровільним рішенням визначати характер і спосіб свого соціально-політичного кон­ституювання, самоствердження як певної єдності, спільноти, а також формування своїх взаємин з ін­шими етнічними — як державними, так і бездер­жавними — утвореннями (це, насамперед, право на політичне самовизначення, тобто визначення свого державницького статусу або як окремої держави, або як автономії чи територіально-національного утворення у складі іншої держави, або як держави, що входить до об'єднання кількох держав тощо).

Право на існування та право на самовизначен­ня — насамперед політичне (тобто на державну са­моорганізацію), але й також економічне, соціаль­не, духовне, культурне — належать до найважли­віших, визначальних прав нації (народу).

Під час демонтажу Союзу РСР український на­род використав право на самовизначення, коли ви­рішив в особі свого вищого представницького орга­ну законодавчої влади — Верховної Ради Ук­раїни — проголосити державний суверенітет і утво­рити незалежну, самостійну державу Україна. По­силання на згадане право вміщено у Декларації про державний суверенітет України (1990 р.) та в Акті проголошення незалежності України (1991 р.).

Інші основні права українського народу (як, зрештою, і права всіх етнічних спільнот, груп,

що проживають в державі) було закріплено у Дек­ларації прав національностей України (1991 р.). Зазначаються вони й у Конституції України (1996 р.).

 

3. Міжнародно-правові засоби, спрямовані на здійснення і захист прав нації

До таких засобів належать:

а) міжнародно-правові акти, документи;

б) міжнародні (міждержавні) органи, організа­ції, структури.

Серед згаданих засобів слід розрізняти «всесвіт­ні» (тобто ті, що існують на рівні Організації Об'єднаних Націй або під її егідою) та «регіональ­ні» (зокрема, континентальні).

Засоби всесвітнього співтовариства а) Міжнародно-правові акти:

Статут Організації Об'єднаних Націй (п. 2 ст. 1);

Міжнародна Конвенція про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього (1948 р.);

Резолюція 00Н «Право народів і націй на само­визначення» (1952 р.);

Декларація про надання незалежності ко­лоніальним країнам і народам (1960 р.);

Резолюція 00Н «Невід'ємний суверенітет над природними ресурсами» (1960 р.);

Декларація «Про ліквідацію всіх форм расової дискримінації» (1963 р.);

Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965 р.);

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права. Ст. І (1966 р.);

Міжнародний пакт про громадянські і політич­ні права. Ст. І (1966 р.);

Декларація про расу і расові забобони (ЮНЕС-КО, 1978 р.);

Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва

між державами відповідно до Статуту 00Н (1970 р.);

Декларація про права народів на мир (1984 р.);

Декларація про право на розвиток (1986 р.).

б) Міжнародні органи:

Комітет 00Н з прав людини;

Комітет 00Н з ліквідації расової дискримінації.

Регіональні засоби Африка

а) Міжнародні акти, документи:

Африканська хартія прав людини і народів (1981 р.).

б) Міжнародні органи: —

Африканська комісія з прав людини і народів. Європа

а) Міжнародні акти, документи:

Заключний акт НБСЄ (1975 р.);

Документ Копенгагенської зустрічі держав — учасниць НБСЄ (1990 р.);

Паризька хартія для нової Європи (1990 р.);

Документ Гельсінської зустрічі держав — учас­ниць НБСЄ «Виклик часу перемін» (1992 р.);

Декларація про агресивний націоналізм, шові­нізм, расизм, ксенофобію і антисемітизм (Рада ОБСЄ, 1993 р.).

б) Міжнародні органи:

Рада Європи;

Міжпарламентська асамблея Європейського Економічного Співтовариства (Європарламент);

Рада ОБСЄ (Рада міністрів закордонних справ держав — учасниць ОБСЄ);

Комітет вищих посадових осіб ОБСЄ.