Тема 2 Права нації (народу) і права людини
Чи не найпереконливішим (хоча й сумним) свідченням актуальності даної проблеми є той факт, що зі 150 збройних конфліктів, які спалахували у світі після Другої світової війни, майже 130 були зумовлені етнонаціональними суперечностями.
Практична значущість цієї проблеми спричиняється, зокрема, й тим, що зараз у більшості розвинених цивілізованих країн проживають різноманітні національні меншини (в європейських державах їх питома вага серед усього населення становить у середньому 15 відсотків, у Росії — 17, в Україні — 27 відсотків). Причому яскраво виражена тенденція державно-етнічного самовизначення, самоутвердження багатьох націй, народів діалектичне сполучається, поєднується, переплітається зі зростанням кількості держав саме з багатонаціональним складом громадян.
Між тим взаємозалежність прав людини і прав нації видається очевидною: адже, з одного боку,
будь-яке порушення прав нації неминуче тягне за собою порушення прав людей, які до цієї нації належать; а з іншого — порушення прав людини часто-густо (хоч, ясна річ, не всюди й не завжди) може відбуватися саме через її національність...
1. Основні права нації (народу)
Основні права нації (народу) — це певні можливості кожної нації (іншої етнічної спільноти, народу), які необхідні для її нормального існування і розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх націй (народів).
Розуміння прав нації передусім залежить від того, який зміст надати поняттю нації. Зважаючи на це, слід зауважити, що в суспільствознавстві (зокрема, у таких науках як етнологія, етнополітологія, етнопсихологія, етнографія, історія) існує щонайменше три інтерпретації зазначеного поняття, а саме як спільноти: а) етнічної, б) територіальної, в) політичної (державно-громадянської).
У сучасний період, у зв'язку з процесами, які відбуваються в багатьох країнах (демократизація, «етнізація», інтернаціоналізація та ін.), набула вельми важливого значення проблема співвідношення прав людини і прав нації (народу). Нині нерідко висувається і обговорюється питання: якій (чиїй) групі прав слід надати перевагу, забезпечити першочергове задоволення?
Видається, що таким чином поставлене запитання є дещо некоректним, «механічним». Як уже відзначалось, одним із неодмінних складників загальносоціальних прав людини є можливість зберігати, виявляти, реалізовувати й розвивати свою національну самобутність. Тому забезпечення даного права кожному члену певної національної спільності є водночас і забезпеченням відповідних етнічних прав всієї цієї групи людей. І навпаки: забезпечення прав нації в цілому дозволяє, ясна річ, кожному її представникові реалізовувати свої етнічні права.
Викладена інтерпретація співвідношення зазначених різновидів загально соціальних прав відображає, звісно, їх діалектичний взаємозв'язок і усуває підставу для їх протиставлення, конкуренції (але водночас і не викликає їх ототожнення).
Показово, що у Загальній декларації прав людини не оминаються такі поняття, як «воля народу» (п. З ст. 21), «соціальний порядок» (ст. 27), тоді як присвячені правам людини Міжнародні пакти про економічні, соціальні і культурні права та про громадянські й політичні права прямо включають положення про «права народів» (ст. 1). Є й такі міжнародно-правові акти, в яких права людини й права народів (націй) розглядаються в єдності, інтегровано (наприклад. Декларація 00Н про право на розвиток).
2. Види основних прав націй
Користуючись тим самим критерієм, який було застосовано у викладеній вище класифікації прав людини для визначення різновидів основних прав нації, останні можна розподілити на такі групи:
фізичні права — можливості нації, необхідні для її фізичного існування, виживання, задоволення життєво необхідних матеріальних потреб (наприклад, права на соціальну безпеку, національний та міжнародний мир і мирне співіснування з іншими націями, народами; екологічну безпеку, тобто підтримування довколишнього природного середовища у стані, необхідному для збереження і відтворення здорового генофонду нації; забезпечення життєво необхідного рівня матеріального добробуту нації);
етнічні права — можливості збереження, виявлення, розвитку і захисту національної (етнічної) самобутності, своєрідності, унікальності (наприклад, права на культивування своєї мови, особливостей духовного менталітету, національних звичаїв і традицій, певної (історичної) назви нації, яку вона обрала для себе);
культурні права — можливості зберігати, виявляти, розвивати і захищати здобутки національної культури в усьому розмаїтті її проявів, а також користуватись культурними надбаннями інших народів (право на збереження пам'яток національної історії та культури);
економічні права — можливості розвивати, збільшувати виробництво матеріальних благ для забезпечення і підвищення рівня добробуту кожної нації (наприклад, право володіти, користуватись і розпоряджатись усіма природними та матеріальними ресурсами на своїй території);
політичні права — можливості самостійно, за своїм власним добровільним рішенням визначати характер і спосіб свого соціально-політичного конституювання, самоствердження як певної єдності, спільноти, а також формування своїх взаємин з іншими етнічними — як державними, так і бездержавними — утвореннями (це, насамперед, право на політичне самовизначення, тобто визначення свого державницького статусу або як окремої держави, або як автономії чи територіально-національного утворення у складі іншої держави, або як держави, що входить до об'єднання кількох держав тощо).
Право на існування та право на самовизначення — насамперед політичне (тобто на державну самоорганізацію), але й також економічне, соціальне, духовне, культурне — належать до найважливіших, визначальних прав нації (народу).
Під час демонтажу Союзу РСР український народ використав право на самовизначення, коли вирішив в особі свого вищого представницького органу законодавчої влади — Верховної Ради України — проголосити державний суверенітет і утворити незалежну, самостійну державу Україна. Посилання на згадане право вміщено у Декларації про державний суверенітет України (1990 р.) та в Акті проголошення незалежності України (1991 р.).
Інші основні права українського народу (як, зрештою, і права всіх етнічних спільнот, груп,
що проживають в державі) було закріплено у Декларації прав національностей України (1991 р.). Зазначаються вони й у Конституції України (1996 р.).
3. Міжнародно-правові засоби, спрямовані на здійснення і захист прав нації
До таких засобів належать:
а) міжнародно-правові акти, документи;
б) міжнародні (міждержавні) органи, організації, структури.
Серед згаданих засобів слід розрізняти «всесвітні» (тобто ті, що існують на рівні Організації Об'єднаних Націй або під її егідою) та «регіональні» (зокрема, континентальні).
Засоби всесвітнього співтовариства а) Міжнародно-правові акти:
Статут Організації Об'єднаних Націй (п. 2 ст. 1);
Міжнародна Конвенція про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього (1948 р.);
Резолюція 00Н «Право народів і націй на самовизначення» (1952 р.);
Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам (1960 р.);
Резолюція 00Н «Невід'ємний суверенітет над природними ресурсами» (1960 р.);
Декларація «Про ліквідацію всіх форм расової дискримінації» (1963 р.);
Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965 р.);
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права. Ст. І (1966 р.);
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Ст. І (1966 р.);
Декларація про расу і расові забобони (ЮНЕС-КО, 1978 р.);
Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва
між державами відповідно до Статуту 00Н (1970 р.);
Декларація про права народів на мир (1984 р.);
Декларація про право на розвиток (1986 р.).
б) Міжнародні органи:
Комітет 00Н з прав людини;
Комітет 00Н з ліквідації расової дискримінації.
Регіональні засоби Африка
а) Міжнародні акти, документи:
Африканська хартія прав людини і народів (1981 р.).
б) Міжнародні органи: —
Африканська комісія з прав людини і народів. Європа
а) Міжнародні акти, документи:
Заключний акт НБСЄ (1975 р.);
Документ Копенгагенської зустрічі держав — учасниць НБСЄ (1990 р.);
Паризька хартія для нової Європи (1990 р.);
Документ Гельсінської зустрічі держав — учасниць НБСЄ «Виклик часу перемін» (1992 р.);
Декларація про агресивний націоналізм, шовінізм, расизм, ксенофобію і антисемітизм (Рада ОБСЄ, 1993 р.).
б) Міжнародні органи:
Рада Європи;
Міжпарламентська асамблея Європейського Економічного Співтовариства (Європарламент);
Рада ОБСЄ (Рада міністрів закордонних справ держав — учасниць ОБСЄ);
Комітет вищих посадових осіб ОБСЄ.