Глава 24 Роль держави в ринковій економіці

§ 1. Функції держави в ринковій економіці

Проблема доцільності, обсягу та напрямів державного втручання в економічні процеси має давню історію. Традиційно класична еконо­мічна теорія головним регулятором економіки визнавала ринок, який забезпечує економічну рівновагу. Марксизм, доводячи, що ринковий механізм неспроможний забезпечити ефективне використання обме­жених ресурсів, обґрунтовує необхідність його заміни тотальним дер­жавним регулюванням економіки на базі суспільної власності на засо­би виробництва. Кейнсіанська теорія визнає обмеженість ринкового механізму забезпечення макроекономічної рівноваги, доводить необ­хідність державного регулювання ринкової економіки, насамперед у напрямі стимулювання ефективного попиту. Теорії неокласичного, неоліберального, неоконсервативного напряму зводять державне втру­чання в економіку до мінімуму, віддають перевагу непрямим методам державного регулювання. Економічна школа неокласичного синтезу, яка поєднала наукові досягнення кейнсіанства, неокейнсіанства і нео­лібералізму, доводить необхідність змішаної системи регулювання ринкової економіки. Представники інституціонального напряму еко­номічної теорії обґрунтовують регулюючу роль не тільки ринку і держави, але й соціальних, політичних, правових, національних, пси­хологічних та інших чинників економічного розвитку.

Сучасні погляди на роль держави в ринковій економіці базуються на визнанні доцільності поєднання ринкових стимулів економічного розвитку і активної ролі держави в регулюванні соціально-економічних процесів.

Економічними функціями держави є головні напрями державно­го впливу на економіку, сукупність яких розкриває зміст її економічної ролі.

По-перше, держава забезпечує створення правового режиму еко­номічної діяльності суб’єтів господарювання ринкової економіки. Йдеться про законотворчу діяльність держави в галузях господарсько­го та цивільного права, яка регулює економічну поведінку агентів ринку.

По-друге, діяльність держави у сфері економіки пов’язана з існу­ванням неспроможностей (провалів) ринку — певного обмеження регулюючої ролі ринку, що є причиною виникнення ситуацій, коли ринковий механізм координації поведінки економічних суб’єктів не забезпечує максимізації суспільної корисності.

Наприклад, ринковий механізм не може забезпечити національну економіку необхідною кількістю грошей. Тому держава бере на себе функцію пропозиції грошей на грошовому ринку. Саме цим обумов­люється роль центрального (національного) банку в економіці та необ­хідність здійснення державою певної грошової політики.

Ринок неспроможний задовольняти потреби й у суто суспільних благах. Ринковий механізм спрямований на задоволення платоспро­можних потреб, тобто попиту, вимірниками якого є певна кількість одиниць товару. Блага, кожна одиниця яких може бути продана за окрему плату, — це суто приватні блага. Але є блага, що задоволь­няють певні суспільні потреби, які не можуть бути поділені на одини­ці споживання і продані за частками. Це суто суспільні блага, які мають кілька властивостей.

1.  Суто суспільні блага споживають усі громадяни, незалежно від того, платять вони за них чи ні. Використання суспільних благ у теорії розглядається як «ефект пасажира без проїзного квитка», коли людина, отримуючи вигоду з користування благом, одержує його безкоштовно. її не можна обмежити або виключити з тієї кількості людей, що корис­туються суспільним благом.

2.  Суто суспільні блага мають надходити до споживача в тій самій кількості, що й іншим споживачам, вони не вибіркові у споживанні.

3.  Суто суспільні блага споживаються громадянами тільки разом, колективно.

4.  Обсяг індивідуального споживання суто суспільних благ повинен дорівнювати обсягові їх колективного споживання, тобто кожний спо­живає стільки блага, скільки його споживають усі разом. Ці блага мають нульові граничні витрати — при збільшенні кількості споживачів витрати не зростають. При цьому споживання суто суспільних благ здійснюється колективно, але індивідуальна корисність від їх споживання різна.

Прикладом суто суспільних благ можуть бути національна оборона, державне управління, охорона правопорядку, національна система ко­мунікацій, єдина енергетична система, фундаментальна наука.

Суто суспільні блага не зорієнтовані на ринковий попит, тому за­доволення суспільних потреб у них є функцією держави. Саме вона фінансує виробництво суто суспільних благ за рахунок, насамперед, видатків із державного бюджету. При цьому, оскільки суто суспільні блага мають певну регіональну структуру, фінансування здійснюється за рахунок коштів як центрального, так і місцевих бюджетів.

Слід зазначити, що існують також блага, які мають ознаки і суто приватних, і суто суспільних благ, наприклад освіта, медичне обслу­говування. У цьому разі необхідно визначити міру участі держави в забезпеченні громадян такими благами з погляду співвідношення «витрати — вигоди».

Суспільні витрати виробництва являють собою альтернативну вартість ресурсів, витрачених на реалізацію такого проекту. Якщо ви­хід (В) більше витрат (U), тобто В/U > 1, то проект буде прийнятним. Нарощувати виробництво суспільних товарів у межах проекту буде вигідно доти, доки співвідношення В/U не досягне одиниці, бо В/U < 1 зробить проект невигідним.

Неспроможність ринку пов’язана також із проблемою вимірюван­ня та компенсації зовнішніх ефектів (екстерналій). Зовнішні ефекти — це витрати або вигоди від ринкових трансакцій, що їх не відображають ціни. Ці ефекти можуть виникати внаслідок як виробництва, так і спо­живання благ, а зовнішніми вони є тому, що стосуються не тільки учасників певної трансакції, а й осіб, які не мають відношення до неї, тобто ефекти є зовнішніми щодо ринку. Якщо діяльність певного економічного агента супроводжується витратами осіб, які не є учас­никами трансакцій, зовнішні ефекти називають негативними, а якщо вигодами, що отримують зазначені особи, — позитивними. Наприклад, освіта, окрім збільшення вартості людського капіталу, підвищує за­гальний культурний рівень населення, сприяє зменшенню злочинності в країні, тому трансакції на ринку освітніх послуг мають певні пози­тивні зовнішні ефекти. До негативних зовнішніх ефектів належить забруднення навколишнього середовища. Так, теплова електростанція, яка працює на низькосортному вугіллі, інтенсивно забруднює прилеглу територію. У ціні кіловат-години електроенергії зовнішні витрати не відображені, оскільки побічний негативний ефект — забруднення при­роди, хвороби людей — економісти електростанції не враховують. Отже, ціна електроенергії дає суспільству спотворену інформацію, і тут уже потрібна зважена економічна політика уряду.

Соціальні витрати на виробництво або споживання певного то­вару складаються з приватних витрат виробника (споживача) та нега­тивних зовнішніх ефектів, які, насамперед, виражаються у забруднен­ні навколишнього середовища та в надмірній експлуатації обмежених природних ресурсів. Соціальні вигоди, пов’язані з виробництвом та споживанням певного товару, складаються з приватних вигод вироб­ника (споживача) та позитивних зовнішніх ефектів.

Державне регулювання зовнішніх ефектів повинно наближувати соціальні витрати (вигоди) до приватних. Наприклад, підприємець ви­користовує технологію, наслідком якої є забруднення навколишнього середовища. Ринкова ціна на продукцію підприємця не може врахува­ти витрати населення, пов’язані із зазначеним негативним зовнішнім ефектом. Завдання держави — сприяти перетворенню негативного зовнішнього ефекту на витрати саме цього підприємця, тобто на внут­рішні витрати.

За пропозицією А. С. Пігу, для цього можна використовувати ко­ригуючі податки та субсидії. Так, за допомогою коригуючих податків на випуск товарів з негативними зовнішніми ефектами можна пере­творити витрати третіх осіб від забруднення навколишнього середови­ща на внутрішні приватні витрати підприємця, діяльність якого є при­чиною негативних зовнішніх ефектів. Якщо благо характеризується позитивним зовнішнім ефектом, його виробникові держава може ви­давати коригуючу субсидію, яка сприяє наближенню соціальних вигод до приватних вигод цього підприємця. Використання коригуючих по­датків та субсидій як інструментів регулювання зовнішніх ефектів на практиці обмежено через складнощі та високий ступінь приблизності вимірювання витрат та вигод третіх осіб.

Р. Коуз довів можливість розв’язання проблеми зовнішніх ефектів без втручання держави. Згідно з теоремоюР. Коуза, якщо права влас­ності усіх сторін старанно визначені, а трансакційні витрати дорівню­ють нулю, кінцевий результат (що максимізує цінність виробництва) не залежить від змін у розподілі прав власності (якщо не брати до уваги ефект доходу). Тобто, якщо учасники можуть домовитися самі і витрати таких переговорів дуже малі (трансакційні витрати дорівню­ють нулю), то в умовах досконалої конкуренції можливо досягти рівно­сті соціальних та приватних витрат — результату, який максимізує цінність виробництва.

Державне втручання в економіку стає необхідним і через такі не­спроможності ринку, як:

внутрішньо властива ринку тенденція до монополізму, що витісняє конкуренцію, обмежує її врівноважувальну та стимулюючу функції, перешкоджає ефективному використанню економічних ресурсів. Тому антимонопольна діяльність держави та захист економічної конкуренції є однією з її головних функцій в ринковій економічній системі;

недосконалість інформації, що обумовлює значні витрати та ри­зики учасників трансакцій, оскільки вони володіють різною за обсягом та змістом інформацією. Важливість інформації для ринкового меха­нізму зумовлює необхідність державного контролю її повноти та точ­ності. Скажімо, для захисту інтересів споживачів вона зобов’язує продавців доводити до покупців певні відомості про споживчі власти­вості товарів, встановлює стандарти і контролює відповідність їм властивостей товарів тощо;

циклічна форма відновлювального процесу в ринковій системі, періодичні спади виробництва, безробіття, інфляція. Макроекономічне державне регулювання тоді сприяє досягненню рівноважного стану економіки, стримує темпи інфляції, забезпечує зайнятість населення;

відсутність ринкового механізму, який би забезпечував підтриман­ня соціальної справедливості. Саме держава реалізує програми бороть­би з бідністю, виконує функції соціального забезпечення та соціаль­ного захисту.

Сучасна ринкова економіка — це економіка змішаного типу, яка поєднує гнучкість ринкового механізму, цілеспрямованість корпора­тивного регулювання та загальносуспільну орієнтованість державного впливу на економіку. Регулююча роль ринку становить основу зміша­ної економіки. Корпоративне регулювання є механізмом координації, який в умовах ринкової системи дає змогу економічним суб’єктам активно впливати на розподіл ресурсів. Державне регулювання еконо­міки не заміщує, а доповнює та захищає ринковий механізм. Поєднан­ня зазначених механізмів координації сприяє ефективній реалізації соціально-економічних цілей суспільства, макроекономічному зро­станню, забезпеченню соціальної справедливості. Співвідношення ринкового, корпоративного та державного механізмів координації в різних країнах неоднакове. Є країни, де діє система економічного лібералізму, в якій домінують ринкові та корпоративні регулятори, а роль держави зведена до мінімуму (США, Канада, Велика Британія, Австралія та ін.), і країни економічного дирижизму, яким притаманний значний вплив держави на соціально-економічний розвиток суспільства (Швеція, Австрія, Німеччина та ін.).

Економічна роль держави в умовах сучасної ринкової (змішаної) системи охоплює такі основні напрями її діяльності:

загальна координація соціально-економічного розвитку на базі розробки та здійснення довгострокової стратегії — структурної, науково-технічної, інноваційної;

діяльність, спрямована на розвиток людського капіталу, підвищен­ня рівня та якості життя населення, захист інтересів виробників та споживачів благ;

макроекономічне регулювання;

створення та удосконалення загальних інституціональних умов для господарювання економічних суб’єктів;

регулювання виробничого та рекреаційного навантаження на при­роду, стимулювання економії природних ресурсів;

захист інтрересів країни та зміцнювання її позицій у світовому господарстві, розвиток зовнішньоекономічних зв’язків;

участь у розв’язанні глобальних проблем;

розвиток соціального партнерства, погодження соціальних дій з інститутами громадянського суспільства та бізнесом.

Економічній ролі держави в сучасних умовах притаманна соціаль­на спрямованість, що розкриває загальносоціальну сутність держави, її призначення задовольняти потреби всього суспільства, зебезпечува- ти його цілісність та розвиток. Але держава має й спеціально-соціальну сутність, орієнтуючись на задоволення економічних потреб тієї части­ни населення, яка відіграє домінуючу роль у суспільстві.

Збільшення загальносуспільної спрямованості впливу держави на економіку обумовлено розвитком її соціальної природи від диктатури панівного класу до держави, яка діє на базі соціального контракту. Останній являє собою взаємні зобов’язання сторін, а саме: громадян, їхніх організацій і держави, яка діє в межах правочинності, що деле­гована їй громадянами. Соціальний контракт між державою, бізнесом та інститутами громадянського суспільства може розглядатися як кон­кретна домовленість між різними економічними суб’єктами та як пере­говорний процес, у ході якого відбувається самовизначення соціальних груп і який виключає опортуністичну поведінку сторін. Це можливо лише за умов солідарності й компромісу, тобто здатності всіх учасни­ків соціального контракту жертвувати частиною своїх інтересів заради суспільного блага.

В умовах трансформації командно-адміністративної економічної системи на ринкову має місце перехідна модель державного впливу на економіку: від моделі економічної ролі тоталітарної держави — до моделі контрактної держави. Перша спрямована на максимізацію доходів держави, мета другої — максимізація сукупного доходу су­спільства, що є показником ефективності виконання державою і гро­мадянами зобов’язань згідно із соціальним контрактом.

§ 2. Форми державного регулювання економіки. Економічна політика: сутність, види, заходи

Діяльність держави в економічній сфері має дві головні складові. Перша — це діяльність держави як власника засобів виробництва. Державний сектор економіки утворюють сукупність підприємств, організацій, установ, що перебувають у державній власності й управ­ляються державними органами або призначеними ними юридичними особами.

Державна власність зосереджена насамперед у стратегічних галу­зях економіки, де приватні інвестиції не можуть забезпечити реалізацію довгострокових проектів: аерокосмічна промисловість, атомна енер­гетика, інші капіталоємні та наукоємні виробництва, фундаментальна наука. До державного сектору (у різних формах і масштабах) належать також галузі інфраструктури: залізничний транспорт, пошта, телеко­мунікації. Держава здійснює й виробництво суспільних благ — таких як освіта, оборона, охорона здоров’я та ін.

Країни з розвинутою ринковою економікою демонструють неод­накові підходи до визначення пріоритетних для державного підпри­ємництва галузей. Наприклад, у Австрії, Франції, Німеччині, Швеції. Нідерландах, Великій Британії, Японії, Іспанії 75 % підприємств таких галузей, як пошта та залізниця, є державною власністю. У Швеції державна частка в авіалініях та виробництві електроенергії становить 50 %. У США державна власність дорівнює близько 25 % в автомо­більній промисловості та виробництві сталі, авіалініях, залізничному транспорті.

В Україні частка державного сектору в загальній кількості підпри­ємств різних галузей економіки становить від 0,1 % до 20 %. У 2005 р. держава отримала 1,7 млрд грн дивідендів на частку в капіталі акціо­нерних товариств, зокрема від «Криворіжсталі» — 600 млн грн, «Укр- телекому» — 703 млн грн, «Нафтогазу України» — 102 млн грн. У 2006 р. підприємства цього сектору економіки перерахували до державного бюджету 2,8 млрд грн. На початок 2007 р. в Україні до державного сектору належали 4 тис. господарських товариств, у тому числі 1,7 тис. відкритих акціонерних товариств.

Другою складовою діяльності держави в економічній сфері є регу­лювання економіки — сукупність заходів державного впливу на об’єкти і процеси з метою певного спрямування господарської діяль­ності суб’єктів національної економіки, узгодження їх інтересів і дій для реалізації суспільних цілей.

Нині склалося кілька моделей державного регулювання еконо­міки:

американська — державне регулювання зводиться до використан­ня правових та опосередкованих методів, насамперед податково-бюд­жетних з метою створення сприятливих умов для розвитку конкурен­ції та підприємництва;

японська — система взаємодії державних органів та корпорацій, спрямована на досягнення стратегічних цілей в економіці;

шведська — активне втручання держави у процес розподілу та перерозподілу доходів з метою створення сильної системи соціально­го захисту населення;

німецька — система управління національною економікою з актив­ним використанням ринкових регуляторів та створення на державному рівні ефективної системи соціального захисту громадян. Для Західної Європи взагалі характерне поєднання великої частки державних витрат у ВВП з наявністю значного державного сектору.

Основні напрями державного регулювання економіки виявляються в його функціях (табл. 24.1).

Державне регулювання економіки має кілька основних форм. Пер­ша — бюджетно-податкове регулювання, пов’язане з функціонуван­ням державних фінансів, формуванням державного бюджету та дер­жавними витратами. Маніпулюючи податковими ставками, держава отримує можливість стимулювати окремі напрями підприємництва (малий бізнес, фермерство, інноваційну діяльність), перспективні га­лузі, розвиток науково-технічного прогресу. Регулювання бюджетної сфери надає можливість сприяти вирівнюванню економічного розвитку регіонів, виділяти додаткові кошти окремим підприємствам (субсидії), галузям, соціальним групам. За рахунок засобів державного бюджету можуть надаватися довгострокові кредити великим корпораціям, що потрапили в смугу економічних труднощів. Бюджетне фінансування може стимулювати сукупний попит.

Друга форма — кредитно-грошове регулювання, спрямоване на забезпечення економіки повноцінною і стабільною національною ва­лютою, підтримання рівноваги на грошовому ринку. Держава виступає також активним суб’єктом на ринку цінних паперів, купуючи та про­даючи державні облігації.

Третя форма — регулювання цін та заробітної плати з метою стримування інфляції, регулювання цін на компенсаційній основі (за рахунок засобів державного бюджету, коли сторона, що зазнає збитків, отримує дотації з бюджету).

Четверта форма — адміністративно-економічне регулювання, яке передбачає створення умов для функціонування ринкової системи та реалізації соціальних цілей суспільства. Складовою частиною зазна­ченої форми є правове регулювання економічних і соціальних проце­сів — держава встановлює на базі законотворчої діяльності правові засади економічної поведінки суб’єктів господарювання, сприяє фор­муванню правового середовища підприємницької діяльності.

Державне регулювання здійснюється за допомогою методів, серед яких:

1) економічні та адміністративні;

2) імперативні та індикативні;

3)  прямі та непрямі (опосередковані).

Економічніметоди державного регулювання пов’язані зі створен­ням державою фінансових або матеріальних стимулів, здатних впли­вати на економічні інтереси суб’єктів господарювання й обумовлюва­ти їх поведінку. До інструментів економічних методів належать ставки податків, облікова ставка, митні тарифи, норми амортизації тощо.

Адміністративні методи базуються на використанні сили дер­жавної влади, засобів заборони, дозволу або примусу. До них належать і правові методи, за допомогою яких держава регламентує діяльність суб’єктів господарювання. Адміністративні методи необхідні в таких сферах, як контроль держави над монополіями, охорона навколишньо­го середовища, соціальний захист населення та захист національних інтересів у світових господарських зв’язках, реалізація державних програм. Інструментами адміністративних методів державного регу­лювання є укази, декрети, розпорядження, ліцензування, квотування, встановлення фіксованих цін, валютних курсів, економічних, харчових, фармацевтичних, соціальних, екологічних стандартів і нормативів, контроль за додержанням законів та правил, а також санкції за їх по­рушення.

Імперативні методи державного регулювання — це владні, адмі­ністративні методи. На відміну від них, індикативні методи мають орієнтований, рекомендаційний характер (наприклад, індикативні ціни). Як правило, це економічні методи.

За допомогою прямих методів держава безпосередньо втручаєть­ся в економічні процеси. До них можна віднести адміністративні ме­тоди (крім правових методів, які є непрямими методами державного регулювання економіки), а також такі інструменти, як держконтракт і держзамовлення, субсидії, субвенції, дотації, прямі витрати уряду. Не­прямі методи — це сукупність опосередкованих засобів державного впливу на економіку.

Державне регулювання економіки відбувається згідно з економіч­ною політикою держави — системою практичних заходів, що здійс­нюються державою, урядом у сфері управління економікою з надання економічним процесам спрямованості відповідно до мети, завдань та інтересів країни.

Відомі вчені-суспільствознавці по-різному розуміли сутність еко­номічної політики. Дж. М. Кейнс розглядав її як загальну волю, втіле­ну в державному регулюванні економіки. Вільгельм Ойкен розумів її як сукупність державних заходів впливу на економічні процеси. Дж. Б’юкенен, нобелівський лауреат, вважав економічну політику про­цесом обміну між суб’єктом та державою, за якого кожен добровільно погоджується обмінювати свою частку витрат з утримання державних служб на послуги, що споживаються спільно. М. Фрідмен відносив економічну політику до мистецтва ухвалення рішень, що надає мож­ливості виявляти єдність кінцевої мети у представників різних еконо­мічних течій і сприяє подоланню розбіжностей.

Економічна політика держави може бути макроекономічною (на­ціональною), регіональною (спрямованою на розвиток окремих тери­торій країни), галузевою, зовнішньоекономічною та ін.

За своїм спрямуванням економічна політика може бути антицикліч- ною, конкурентною (антимонопольною), структурною, інвестиційною, науково-технічною, інноваційною, амортизаційною та ін. Держава здійснює також фіскальну (бюджетно-податкову), монетарну (кредитно- грошову) та цінову політику.

Макроекономічна політика може мати властивості стабілізаційної політики та політики економічного зростання. Стабілізаційна політи­ка — це діяльність держави, спрямована на відновлення реальних об­сягів виробництва за умов наближення до повної зайнятості (або при­родного рівня безробіття), тобто до рівня потенційного ВВП, та забез­печення помірної інфляції. Іноді під стабілізаційною політикою розумі­ють заходи держави, що спрямовуються на вирівнювання циклічних коливань в економіці. Тому стабілізаційну політику можна назвати анти- циклічною, антиінфляційною. Економічна стабілізація включає також фінансову стабілізацію, яка виявляється через стан державного бюдже­ту та платіжного балансу, а також через параметри грошового ринку.

Політика економічного зростання передбачає: 1) стимулювання сукупної пропозиції шляхом збільшення потенційного ВВП на базі залучення в економічний обіг більшої кількості ресурсів, науково- технічного та технологічного прогресу; 2) утримання темпів зростан­ня сукупного попиту на рівні темпів зростання сукупної пропозиції і потенційного ВВП, оскільки від цього залежить рівень інфляції.

§ 3. Соціальна політика держави. Справедливість та соціальний захист

Соціальна політика — це державне регулювання, спрямоване на формування гідної якості життя кожної людини, її розвиток і захист прав, а також урахування й узгодження інтересів усіх соціальних груп населення при виробленні загальної економічної політики.

Сформувалися три моделі соціальної політики. За допомогою кон­сервативної моделі держава лише формує умови для того, щоб сам громадянин вирішував проблеми власного добробуту. На себе вона бере лише ті функції, які власними силами не може виконувати ні конкретна особа, ні сім’я. Соціал-демократична модель має на меті досягнення соціальної справедливості в суспільстві, пом’якшення не­рівності шляхом бюджетного перерозподілу коштів, забезпечення державних гарантій рівня доходів та соціальної допомоги. У радян­ському суспільстві панувала патерналістська модель соціальної по­літики. Держава брала на себе регулювання всіх умов життя людей і не допускала невиправданого їх розшарування за рівнем життя. Зво­ротний бік патерналізму — це зрівнялівка, зниження стимулів до праці, існування непосильного бюджетного тягаря для уряду.

До основних напрямів соціальної політики держави відносять: державну політику зайнятості; державну політику доходів; державну політику розвитку соціально-культурної сфери.

Загальні основи регулювання ринку праці ми розглядали у главах 12 та 17. Тут лише додамо, що найактуальнішими напрямами політи­ки зайнятості в Україні визначені: всебічне стимулювання економіч­ного зростання малого бізнесу, що забезпечує додаткові робочі місця; скорочення структурного безробіття і забезпечення підготовки кадрів; точний статистичний облік безробітних у віці 15-70 років; правове забезпечення трудових відносин і удосконалення соціального захисту безробітних.

Державна політика доходів спрямована на запобігання невиправ­даній диференціації доходів населення та поляризації суспільства, зняття соціальної напруги, боротьбу з бідністю, мінімізацію конфлікту між ефективністю і соціальною справедливістю.

Існують чотири погляди на соціальну справедливість.

егалітарний — всі члени суспільства отримують рівні блага;

роулсіанський — максимізується корисність найменш забезпечених осіб;

утилітарний — максимізується загальна корисність усіх членів суспільства;

ринковий — справедливість встановлює ринок.

Найбільш суперечливим є останній. Ринок потребує відповідності доходу кожного власника фактора виробництва граничному продукту від цього фактора і припускає значну нерівність у розподілі доходів. Наслідком цього може бути соціальний вибух, який порушить стабіль­ність суспільного життя, що спостерігалося в Україні восени та взим­ку 2004 року.

Для кількісної оцінки диференціації доходів застосовують різні показники.

Ступінь нерівності в розподілі доходів демонструє крива Лоренца (рис. 24.1). Якби існував абсолютно рівний розподіл доходів між усіма членами суспільства, то його відображала б бісектриса ОА. Насправді ступінь нерівності фіксує заштрихована ділянка ОСА між бісектрисою та кривою Лоренца. Що віддаленіша крива від бісектриси, то більшою є нерівність.

Коефіцієнт концентрації доходів — індекс Джині — показує ве­личину відхилення фактичного розподілу доходів населення від лінії їх рівномірного розподілу. Розраховують його таким чином.

Що вищий коефіцієнт Джині, то більшою є нерівність. Вона змі­нюється від 0 до 1.

Децильний коефіцієнт показує співвідношення між середніми доход ми 10 % найбільш високооплачуваних громадян і середніми до­ходами 10 % найменш забезпечених. У Європейському Союзі дециль- ний к гфіцієнт становить 6:1, а в Україні, за непрямими оцінками із урахуванням тіньових доходів — 30:1. Це дуже велика нерівність, що сформ валася під впливом недосконалості державного управління, напівкримінальної приватизації та лобіювання інститутів влади вели­кими фінансово-промисловими групами з метою перерозподілу дер­жавного бюджету на свою користь. Низька якість життя в Україні пере­плітається із психологічним несприйняттям економічної нерівності, поши зністю бідності серед працюючого населення (майже в полови­ні родин, що бідують, хтось із дорослих працює).

З метою стримування невиправданого розшарування населення й поля изації рівня життя держава вдається до низки заходів, таких як:

перерозподіл доходів через держбюджет;

встановленім мінімумузаробітної плати та прожиткового мінімуму на місяць;

ув дення прогресивної шкали оподаткування доходів громадян. Ступінь перерозподілу вищий у соціал-демократичних моделях соці­альної політики (до 50 % національного доходу), менший — у консер­вативній моделі;

стримування зростання заробітної плати з метою. зниження витрат виробництва і стимулювання інвестиційної складової (цей напрям характерний для Гонконгу, Тайваню, Південної Кореї, Китаю); забез­печення переважаючих темпів зростання продуктивності праці щодо темпів зростання заробітної плати (Японія);

стимулювання збільшення доходів громадян — як фактор підви­щення внутрішнього попиту і подальшого економічного розвитку (європейські країни). У 1960—1970-ті рр. в Західній Європі широко застосовували антиінфляційну політику доходів, до якої входила індек­сація доходів залежно від зростання цін. Однак згодом від неї почали відмовлятися, бо така політика пригнічує стимули до праці і сприяє інфляції;

виплата адресної допомоги незаможним громадянам. Навіть у США — країні з меншим рівнем соціального регулювання, ніж у Європі, ви­плати й пільги із соціальних фондів становлять приблизно 25 % від реально використаних доходів населення. Середній розмір пенсій пере­вищує середній розмір заробітної плати на 40 %. Частина допомог у доходах матерів сягає 20 %. Третина розлучених американок отримує на дітей державні аліменти. Розвивається безплатна охорона здоров’я. Ця проблема актуальна і для України, де досі панує стара система пільг, яка не сприяє реальному підтриманню громадян, породжує зловжи­вання і гальмує зростання економічної ефективності.

У перехідній економіці України важливим напрямом державного регулювання доходів є боротьба з тіньовою економікою. Існують три групи тіньових доходів: доходи, пов’язані з порушенням обліку норм і стандартів, з усілякими приписками; нелегальні доходи загально- кримінального походження (корупція, наркобізнес, контрабанда, тор­гівля органами людського тіла та ін.); доходи від неврахованої подат­ковими органами діяльності, що не є кримінальною. Відповідно до видів тіньових доходів, можуть бути застосовані різні методи бороть­би з ними — адміністративні (скажімо, програма «Контрабанда — стоп»), правові (удосконалення законодавства, судові системи), економічні (удосконалення податкової, фіскальної, грошово-кредитної політики). Найкращий ефект дає поєднання всіх цих методів. Але для сучасної України найважливішим і найзлободеннішим є політичний метод, а саме — відділення бізнесу від влади і політична воля верхніх владних ешелонів до боротьби з тіньовою економікою.

Однією з найгостріших проблем соціальної політики є бідність. Це така форма соціально-економічного й соціально-психологічного відчу­ження, за якої індивід не може задовольнити мінімальний рівень фізич­них і соціальних потреб, взятий за стандарт у даному суспільстві.

Основними формами бідності є бідність абсолютна і відносна. Аб­солютна бідність означає рівень добробуту, який не забезпечує стан­дартних матеріальних та духовних потреб населення. Відносна бідність притаманна будь-якому суспільству і визначається за майновим розша­руванням населення (наприклад, бідними вважають від 10% до 30% населення з найнижчими доходами). Проблема поділу бідності на абсо­лютну й відносну є одним з найсуперечливіших моментів усієї теорії. Найбільшу увагу її вивченню приділяють у розвинутих країнах.

За характером оцінки бідність поділяється на об’єктивну і суб’єктивну. Перша визначається за прийнятими у країні критеріями доходу та до­ступу до тих чи інших матеріальних і духовних благ: можливості дати дітям освіту, здобути професійну підготовку, якісно лікуватися, мати житло, що відповідає прийнятим стандартам, тощо. Другу розуміють як таку, яка визначається за самооцінкою, тобто людина тоді є бідною, коли вона сама так себе ідентифікує.

Відповідно до своєї тривалості бідність може бути тимчасовою. застійною (довгостроковою) та хронічною (передається з покоління до покоління). За глибиною бідність може набувати таких форм, як мало- забезпеченість, зубожіння (якщо харчове споживання не забезпечує 80 % мінімального раціону або якщо витрати на харчування переви­щують 80 % доходів), люмпенізм і пауперизм. Дві останні форми є край­нім виявом зубожіння, коли люди відчужені від усіх офіційних форм доходів у суспільстві.

Базисний комплекс індикаторів бідності об’єднує характеристики масштабів, рівня та глибини бідності, сукупного дефіциту добробуту бідних домогосподарств, якості харчування та структури витрат.

Масштаби бідності (Q) — загальна кількість домогосподарств, які визнаються бідними згідно з обраними критеріями. Масштаби зубожіння (R) — загальна кількість домогосподарств, які визнаються зубожілими згідно з обраними критеріями.

Рівень бідності (Р₀) — питома вага населення, яке визнається бід­ним відповідно до прийнятих критеріїв:

де Q — чисельність населення (домогосподарств), визнаного бід­ним відповідно до прийнятих критеріїв; n — загальна чисельність населення (домогосподарств).

0  < Р₀ < 1, Р₀ = 0, якщо у країні бідності немає (Q = 0); Р₀ = 1, якщо у країні все населення отримує доходи, нижчі за межу бідності (Q = n).

Глибина бідності (Р₁) визначається як відношення величини серед­нього дефіциту добробуту до межі бідності:

0   < Р₁ < 1, Р₁ = 0, якщо середній добробут бідних домогосподарств збігається з межею бідності, тобто немає дефіциту добробуту (а = 0); Р₁ = 1, якщо у бідних домогосподарств немає доходів.

В основі бідності лежить нерівність, яка породжується цілим комп­лексом причин. Ми виокремлюємо глобальні причини, серед яких можна назвати: існуючий економічний порядок, панування фінансово­го капіталу, міжнародних фінансових інститутів, глобальні економічні та екологічні катаклізми та ін. Загальноекономічні причини пов’язані з типом економічного зростання, обмеженістю ресурсів, конкуренто­спроможністю національної економіки та ін. Ринкові причини пов’язані з механізмом розподілу доходів, ступенем розвиненості системи со­ціального захисту населення та ін. Велику групу причин можна відне­сти до групи трансформаційних: глибина та тривалість трансформа­ційної кризи, диференціація доходів населення, порушення фінансових зобов’язань державою та іншими фінансовими інститутами, інститу- ціональні пастки та ін. Бідність може бути зумовлена особистими причинами: слабким здоров’ям, природними здібностями, кількістю утриманців та ін.

Методи визначення бідності різноманітні. До них належать:

абсолютні:

метод використання мінімального споживчого бюджету (прожит­кового мінімуму);

калорійність харчування (менш як 2100 ккал за добу — бідність; менш як 1680 ккал за добу — зубожіння);

структурні:

за питомою вагою витрат на харчування в сукупних доходах (ви­тратах) домогосподарства (більш як 60 % — бідність, більш як 80 % — зубожіння);

за питомою вагою найнеобхідніших витрат у сукупних доходах (витратах) домогосподарства;

відносні:

за фіксованою часткою середньодушового/еквівалентного доходу в країні;

за фіксованою часткою середньодушових/еквівалентних витрат в країні;

суб’єктивні:

за самооцінкою;

ресурсні:

виходячи з реальних бюджетних можливостей надання допомоги.

Орієнтація на ті чи інші критерії визначення рівня та поширення бідності у країні залежить також від поставленої мети та політичної складової.

У розвинутих країнах існують державні програми боротьби з бід­ністю. Вони містять як засоби, що запобігають її виникненню, так і грошову та речову допомогу, що підтримує дохід. Велика увага приді­ляється розвиткові освіти, створенню умов для зростання зайнятості, регулюванню диференціації доходів населення.

Наступний напрям соціальної політики — розвиток соціально- культурної сфери (охорона довкілля, культура, освіта, охорона здоров’я, фізкультура і спорт, житлово-комунальне господарство, соціальне об­слуговування й соціальне забезпечення населення та ін.), яка має своїм безпосереднім адресатом людей, їхні матеріальні, фізичні та духовні потреби. Проте загальною тенденцією перехідної економіки є поступо­ва її адаптація до ринкового середовища, зняття надмірного наванта­ження з державного бюджету і підвищення відповідальності самих громадян за якість життя, тобто скорочення патерналізму.

Розглянемо функціонування освіти й охорони здоров’я як галузей, що відіграють вирішальну роль у формуванні людського капіталу й розвитку людства. Воно має певні особливості. До них належать зов­нішні позитивні ефекти (екстерналії) від споживання. Надання освіт­ніх та медичних послуг має сприятливі наслідки не лише для тих, хто їх купує, але й для всього суспільства. Що більше освічених і культур­них людей, то меншою є злочинність, вищою політична активність під час виборів, а також правова обізнаність, ширшою доброчинність, а також залучення інших цінностей, які консолідують суспільство. Що здоровіші люди, то меншими є втрати на лікарняні листки, якіснішим людський капітал, помітнішим економічний прогрес, не такою напру­женою демографічна ситуація.

Друга особливість — традиційно висока роль держави в регулюван­ні розвитку освіти й охорони здоров’я. Вона так само пояснюється наявністю зовнішніх ефектів. Однак не лише цим. Конституційне за­кріплення рівного доступу громадян до освіти й медичного обслуго­вування водночас висуває вимоги й до фінансового забезпечення цих прав. Володіючи монополією узаконеного насильства, держава має можливість коригувати розподіл соціальних благ шляхом розширення їх доступності для малозабезпеченої частини населення. Крім того, ринковим медичним послугам властиві, наприклад, невизначеність виникнення попиту, інформаційна асиметрія про їхню якість і локаль­ний монополізм виробників, що вимагає більш високого рівня держав­ної присутності в цій сфері економіки.

Третя особливість — активність некомерційного недержавного сектору економіки. Роль громадських інститутів є подвійною: вони коригують ринок, пом’якшуючи його вади і підсилюючи переваги, і одно­часно коригують хиби державного регулювання. Представники цього сектору заповнюють неприбуткові ніші ринку освітніх, медичних і куль­турних послуг на регіональному рівні і виявляють солідарність з особ­ливими споживачами — тими, хто з об’єктивних чи суб’єктивних при­чин неспроможний конкурувати з іншими членами суспільства в одержанні таких послуг (це, наприклад, інваліди, злидарі, а в медици­ні — хворі на СНІД, наркомани, приречені на смертельну недугу). Вони забезпечують соціальній сфері додаткове, недержавне фінансування — за рахунок урядових субсидій, членських внесків, доброчинних по­жертв, коштів від підприємницької діяльності, спрямованих на су­спільно корисні цілі.

В удосконаленні соціально-культурної сфери у світі простежують­ся дві основні тенденції:

суттєве зростання витрат на ці потреби, в тому числі й бюджет­них. Так, за період з 1960 по 2003 р. частина витрат на охорону здоров’я у ВВП країни зросла: в Канаді — в 1,8 разу, Швейцарії — у 2,3, Фран­ції — у 2,7, США — у 3 рази. Як наслідок, виникає гостра необхідність якомога раціональнішого використання цих коштів. Виникає конку­ренція виробників соціальних послуг у межах громадського сектору за бюджетні та позабюджетні кошти, поєднання переваг ринку і дер­жавного регулювання.

Споживачам також надається можливість вибору. Наприклад, в Англії оплата лікування державними ваучерами й сертифікатами забезпечила доступ до більш якісної і технологічно досконалої при­ватної медицини тих людей, які не належать до багатіїв. У США в такий же спосіб оплачується продовольча допомога населенню, дошкільна освіта, міський транспорт і т. ін. Часто держава фінансує програми підвищення кваліфікації і підготовку кадрів, надаючи самому праців­никові право вибору щодо варіанта навчання.

Розширюється також контрактний механізм взаємодії держави і приватного бізнесу. В США, приміром, за контрактами з місцевою владою університети керують системою шкільних закладів, приватні фірми опікуються закладами стаціонарної медичної допомоги. Участь приватного бізнесу в сумісній з державою діяльності на ринку соціально-культурних послуг гальмує витратний механізм, посилює зворотний зв’язок попиту і пропозиції;

посилення ролі неринкового сектору. Такий процес — закономірна реакція на зростання втрат від наслідків негативних екстерналій при­ватного ринку, зростання значущості соціально-культурної сфери в інноваційному розвитку суспільства, формування громадянського суспільства, ускладнення й виклики соціально-економічних процесів у постіндустріальному суспільстві, а також соціальні наслідки глоба­лізації.

§ 4. Середній клас як соціальна база ринкових реформ

Успішність ринкових реформ та макроекономічної політики в ці­лому залежить від соціально-економічної діяльності середнього класу як ефективного суб’єкта господарювання й соціального актора, який безпосередньо впливає на всі рівні трансформаційних процесів.

Середній клас — це соціальний інститут, що характеризується особливою моделлю життєдіяльності і поведінки. У розвинутих краї­нах він є домінуючою соціальною групою (60-90 %). До складу серед­нього класу разом із «старими» традиційними прошарками, які вклю­чають дрібних і середніх приватних власників, велику частину селян­ства і фермерства, входить і «новий» середній клас інтелектуалів — працівників нефізичної праці, професіоналів, фахівців. Якщо еконо­мічне становище «старого» середнього класу визначається і власністю, й самостійною трудовою діяльністю, то «нові» прошарки середнього класу складаються з осіб, що володіють інтелектуальною власністю, є носіями знань. Отже, не власність на фізичні об’єкти, а освіта стає головним капіталом, що гарантує в постіндустріальному суспільстві високу кваліфікацію і високий дохід.

Середній клас виконує важливі соціально-економічні функції, за­безпечуючи ефективне функціонування ринкового господарства й со­ціальну орієнтацію економічного розвитку. є основним платником податків; створює масовий попит на внутрішньому ринку; забезпечує інвестиційний потенціал країни;

виступає основним носієм інтелектуального і соціального капі­талу;

забезпечує ефективність системи економічної влади (її розподіл в суспільстві, ієрархію та рівновагу). Його представників характеризує висока економічна активність, наявність набору необхідних базових ре­сурсів і їх оптимальний розподіл, здійснення керівництва на середньому рівні управління й експертної організації виробничої діяльності;

реалізує функції соціального контролю за владними структурами і представниками великого бізнесу, що впливає на співвідношення приватних і соціальних витрат і вигод.

В Україні критерії ідентифікації середнього класу мають гостро дискусійний характер. У перехідному суспільстві вони ускладнені трансформаційними процесами й численними змінами, що відбулися в соціальній структурі. Застосування до такого суспільства показників та методичних підходів, використовуваних західними дослідниками (таких, як рівень доходів та професійно-освітньої підготовки, суб’єк­тивна ідентифікація себе із середнім класом та ін.), не завжди доціль­не. Тому вітчизняна наука пропонує розглядати середній клас із ура­хуванням ресурсних, суб’єктивних та функціональних ознак, тобто за його соціально-економічною активністю.

Ресурсні ознаки включають матеріальні (рівень доходів, рівень матеріальної забезпеченості, рівень заощаджень, показники структури споживчих витрат) та нематеріальні (наявність вищої освіти, рівень професійної кваліфікації, рівень культури та ін.).

До суб ’єктивних ознак віднесено самоідентифікацію, соціально- економічну адаптацію та економічні стратегії індивідуальних домашніх господарств.

Функціональні ознаки характеризують середній клас як такий, що забезпечує економічну, соціальну й політичну стабільність у країні.

Соціологічне дослідження Держкомстату України, проведене 2006 р., встановило, що найважливішими ознаками середнього класу українці вважають: середній рівень доходу (61,8 % відповідей), здатність роз­раховувати лише на себе (21,8 %), володіння певним набором товарів тривалого користування (20,1 %), наявність нерухомості (19,9 %), вища освіта (18,8 %), статус інвестора (17,4 %), належність до інтелігенції (16 %), самоідентифікація як представника середнього класу (13,5 %). Найгостріше дискутується проблема рівня доходів середнього класу. За середніми оцінками, мінімальний середньомісячний дохід для сім’ї

із чотирьох чоловік повинен становити 4960 грн, а в розрахунку на одного члена сім’ї — 1240 грн, що майже втричі перевищує офіційний прожитковий мінімум.

У результаті до середнього класу себе відносять 20,6 % українців, не відносять майже втричі більше — 58,4 %. Отже, в Україні можна говорити про наявність потенційного середнього класу, який, за певних умов, зможе трансформуватися в ефективний середній клас. Саме із урахуванням інтересів цього прошарку суспільства і слід проводити подальші реформи в країні.

Державна політика створення економічної бази середнього класу має бути спрямована на.

забезпечення стабільного, соціально орієнтованого економічного зростання в країні;

підвищення трудових доходів потенційного середнього класу — насамперед фахівців, зайнятих в галузях, що фінансуються державою (освіта, охорона здоров’я, наука і культура);

забезпечення одержання доходів від власності (акцій, облігацій та інших цінних паперів), які роблять людей менш залежними від заро­бітної плати. Саме гарантія стабільності щодо володіння власністю є генератором проведення реформ;

створення якісно нової робочої сили шляхом інвестицій у людський капітал та накопичення його суспільством з метою формування нової моделі споживання відповідно до стандарту добробуту середнього класу. Ігнорування проблеми накопичення людського капіталу в Укра­їні призвело до підриву відтворення інтелектуальної сфери суспільства та депрофесіоналізації потенційної бази «нового» середнього класу. За роки реформ відбулася значна девальвація людського капіталу, бо його носії фактично опинилися поза державними інтересами;

одержання вітчизняним потенційним середнім класом важелів впливу на макроекономічні, політичні процеси та ефективний розподіл економічної влади через розвиток системи соціального партнерства зі створенням для цього громадських установ та розробкою механізмів колективної діяльності;

загальну соціальну модернізацію (зміни в економічній, соціальній сфері, політичній системі і культурно-духовному житті). Важливу роль при цьому відіграє економічна культура, яка є необхідною умовою вдосконалення всіх форм діяльності людей, становлення нової еконо­мічної свідомості суспільства.

Запитання для самоконтролю

1.  Назвіть основні наукові підходи до визначення змісту та об­сягу державного впливу на економічні процеси.

2.  Дайте характеристику неспроможностям ринку, які обумов­люють певні напрями державного впливу на економіку.

3.  Розкрийте головні напрями реалізації економічної ролі дер­жави в умовах сучасної ринкової (змішаної) економіки.

4.  Поясніть зміст та головні форми державного регулювання економіки.

5.  Які методи державного регулювання економіки вам відомі?

6.  Визначіть суть і види економічної політики.

7.  Що таке соціальна політика держави? Які моделі має соці­альна політика?

8.  Які показники використовуються для оцінки диференціації доходів населення?

9.  До яких заходів може вдаватися держава з метою стримуван­ня невиправданого розшарування населення?

10.  Чому бідність є однією з найгостріших соціальних проблем сучасності?

11.  Як вимірюються рівень, масштаби та глибина бідності на­селення?

12. Які соціально-економічні функції в суспільстві виконує серед­ній клас?

13.  Назвіть основні критерії ідентифікації середнього класу.