Глава 5 Економічний розвиток суспільства. Сучасні економічні системи. Перехідна економіка

§ 1. Економічні системи та їх класифікація

Економічна система найчастіше визначається як сукупність взаємопов’язаних і певним чином упорядкованих елементів економіки, які формують економічну структуру суспільства.

Формаційний підхід до аналізу економічних систем здійснюється у традиціях марксистської школи. Основним соціально-економічним критерієм типологізації економічних систем тут є спосіб поєднання виробників із засобами виробництва, або панівна форма власності на засоби виробництва. Еволюція ж економічних систем відбувається відповідно до розв’язання основної економічної суперечності: між новими продуктивними силами і організаційно-економічними відно­синами, з одного боку, та існуючою формою власності — з другого. Нові, більш сучасні продуктивні сили щоразу вимагали нових способів організації виробництва, нових економічних і соціальних відносин між людьми. Способом зміни формацій вважалася соціальна революція.

Виокремлюють п’ять соціально-економічних формацій (способів виробництва): первіснообщинний лад (примітивний колективізм); рабовласництво; феодалізм; капіталізм; комунізм (соціалізм).

Сучасні немарксистські концепції не відмовляються від побудови «економічних систем» залежно від інститутів власності. Однак дослі­дження обов’язково доповнюються проблемою задоволення зроста­ючих потреб людей в умовах відносно обмежених природних та інших ресурсів, тобто проблемою ефективності суспільного виробництва. Вона конкретизується в низці фундаментальних економічних питань: що виробляти, як виробляти, для кого виробляти. Чи здатне виробни­цтво адаптуватися до змін у споживчому попиті, постачанні ресурсів, технології тощо?

Інакше кажучи, критерієм класифікації економічних систем є ме­ханізм координації (регулювання, управління) економічної діяльності суспільства. Це — функціональний підхід до економічних систем.

Наприклад, у структурно-управлінських визначеннях під економіч­ною системою розуміють механізм управління у трьох ключових сферах: виробництві, споживанні й розподілі, а еволюція економічних систем означає його зміни та вдосконалення.

Автори мотиваційних (цільових) визначень економічної системи виходять з того, що сучасне суспільство в економічній сфері реалізує багато цілей, зокрема досягнення повної зайнятості, певних темпів економічного зростання, справедливого розподілу доходів. Тобто еко­номічна система є механізмом координації економічної діяльності заради досягнення головної, кінцевої мети суспільства.

В інституціонально-соціологічних визначеннях економічну сис­тему характеризують як комплекс економічних відносин між госпо­дарськими одиницями (домогосподарствами, фірмами, профспілками) та економічними агентами (працівниками, споживачами, підприєм­цями), що розвиваються завдяки певній сукупності економічних, соціальних, політичних, культурних та інших інститутів. Останні й вирішують, що, як і для кого виробляти. Еволюція економічних сис­тем при цьому відбувається під впливом змін у політико-правових інституціях, соціально-культурних потребах населення, в техніко- економічній базі суспільства.

Стадійний підхід класифікує економічні системи суспільства за­лежно від рівня продуктивних сил і технологічного розвитку суспіль­ства. Так, відповідно до теорії стадій економічного зростання Уолта Ростоу, розвиток суспільства відбувається в такій послідовності:

традиційне суспільство — із сільським господарством як основною галуззю економіки, аграрною працею з використанням примітивних знарядь праці, низьким рівнем продуктивності праці. Економічна і політична влада в суспільстві належить великим землевласникам;

перехідне суспільство — у ньому закладаються основи для май­бутнього індустріального розвитку та необхідних для цього перетво­рень: зростання продуктивності праці та нагромадження капіталу;

суспільство, що зазнає процесу зрушень, — період промислової революції, коли з’являються принципово нові засоби праці та нові технології, що сприяє різкому підвищенню продуктивності суспільної праці;

«зріле», індустріальне суспільство — побудоване на великому машинному виробництві з використанням найсучасніших досягнень науково-технічного прогресу;

суспільство масового споживання — швидкими темпами розви­ваються галузі, спрямовані на розвиток людини як виробника, спо­живача, творчої особистості, насамперед сфера послуг.

Цивілізаційний підхід (від лат. civils — суспільний) розглядає еко­номічний розвиток як зміну цивілізацій. Термін «цивілізація» в цьому разі означає систему соціально-економічних, правових, культурних та інших відносин розвинутого суспільства. Для аналізу економічного розвитку характерна багатомірність. Крім економічних факторів (внут­рішніх) цей підхід бере до уваги й такі неекономічні (тобто зовнішні стосовно економіки) фактори, як соціокультурні (національні, релігій­ні, етичні тощо), соціально-політичні (цінності демократії, правової держави), постекономічні (соціально-творчі, комунікативні), природ- нокліматичні, географічні та ін.

Цивілізаційний підхід дає змогу дати кілька класифікацій еконо­мічних систем і показати їхню еволюцію, наприклад:

доіндустріальна (традиційна) цивілізація ^ індустріальна (еконо­мічна) цивілізація ^ постіндустріальна (постекономічна) цивіліза­ція;

традиційна (патріархальна, авторитарна) цивілізація ^ ліберальна (ринкова, демократична) цивілізація.

Будь-яка класифікація економічних систем є певною мірою умов­ною, вибудованою на використанні багатьох критеріїв. П. М. Леонен- ко та О. І. Черепніна, скажімо, наводять такі варіанти класифікації систем:

за домінуванням у системі економічних форм, типу механізму ре­гулювання і ступеня соціальності пріоритетів — капіталістична, со­ціально орієнтована та комуністична (соціалістична);

залежно від співвідношення в господарському механізмі ринку і плану — ринкова, централізовано планова, змішана, перехідна;

щодо оцінки сукупності макроекономічних показників — розви­нута, середньорозвинута і така, що розвивається;

за співвідношенням джерел створення валового внутрішнього про­дукту (ВВП) — переважно сировинного спрямування; переважно аграрного спрямування; переважно промислового спрямування; пере­важно «обслуговуючого» спрямування; переважно інформаційного спрямування;

за ступенем і динамікою розвитку країн із урахуванням їхнього географічного місцеположення — американська, європейська, азіат­ська;

з погляду прискорення глобалізації, способу взаємодії зі світовим господарством і типу вписання в нього — домінуюча, блокова, автар- кічна, розчинна, самодостатня.

«Чистих» соціально-економічних систем, як правило, не існує, тому в літературі йдеться про певні домінанти при визначенні типу тієї чи іншої системи.

§ 2. Еволюція економічних систем як форм господарювання. Типи, види та моделі економічних систем

Більшість економістів характеризують економічні системи як соці­ально створений механізм прийняття економічних рішень (що, як, для кого) у трьох ключових сферах: виробництві, споживанні й розподілі, тобто як форми господарювання. Економічні системи при цьому визна­чаються: 1) за формою власності на засоби виробництва і 2) за способом (механізмом) координації та управління економічною діяльністю.

Первіснообщинній системі, господарствам рабовласників і феода­лів була притаманна натуральна економіка, тобто такий тип органі­зації виробництва і координації економічних зв’язків, коли люди ви­робляли продукт лише для задоволення своїх власних потреб. Кожне господарство було замкнутою системою організаційно-економічних відносин, відокремленою від інших, існувало за рахунок власних ви­робничих ресурсів з метою самозабезпечення всім необхідним для життя. На основні запитання (що, як і для кого) відповідали власники господарств, орієнтуючись на внутрішньогосподарські потреби, тра­диції та звичаї.

Окремі вияви натуралізації економіки існують і в наш час у вигляді автаркії—господарської політики фірм, регіонів і навіть держав, спря­мованої на створення замкнутого господарства, розрив традиційних господарських зв’язків зі своїми партнерами. Однак у сучасному су­спільстві переважають зовсім інші економічні системи. Розглянемо їх.

Командна (командно-адміністративна, соціалістична, планова) економіка. Ця модель економічної системи була втілена в життя в ко­лишньому СРСР і країнах соціалістичної співдружності. Командному господарству властиві:

1)  одержавлення суспільної власності практично на всі матеріаль­ні ресурси;

2)  одержавлення робочої сили: централізоване вирішення питань підготовки і використання працівників на підприємствах, у регіонах; застосування примусових методів активізації працівників;

3)   централізоване регулювання економіки на основі державних директив і планів, встановлення основних народногосподарських про­порцій;

4)  централізований розподіл виробленого національного продукту;

5)  існування величезного бюрократичного апарату управління.

Суспільне виробництво регулюється з єдиного економічного цен­тру, який ототожнюється з державою та її управлінським апаратом.

Останній бере на себе всі повноваження верховного власника засобів виробництва і регулятора економіки.

Звичайно, командна економіка має і певні позитивні риси. До них належать: можливість комплексного використання ресурсів у вироб­ництві; повна зайнятість працездатного населення; спрямованість виробництва на забезпечення населення товарами першої необхідності; можливість значної економії виробничих витрат (зниження собівар­тості продукції) в умовах концентрації виробництва на великих під­приємствах і контроль з боку державних органів; безплатність багатьох послуг у сферах охорони здоров’я, освіти, культури, спорту тощо.

Однак все це не вирішує основної економічної суперечності команд­ної економіки — між формально-юридичною рівністю всіх працівників як співвласників засобів виробництва і дійсним економічним привлас­ненням окремими представниками суспільства — державними органами та управлінським апаратом. Безпосередній виробник матеріальних благ за такої системи може бути тільки імітатором економічної активності. Неминучими стають отримання доходів без будь-якого зв’язку з резуль­татами праці, «тіньова економіка», нерегламентоване підприємництво. Деякі трудові колективи вдаються до економічних страйків.

Відомий японський економіст Наохіро Амая назвав командну еко­номіку моделлю Сталіна. З часом така модель неминуче трансформу­ється в модель, що називається Пастка розвитку (рис. 5.1).

Дійсно, у СРСР з 1960 до 1985 р. темпи зростання продуктивності праці знизилися майже у 2,5 разу, частка предметів споживання в загальному обсязі промислової продукції становила в 1985 р. лише 25 %, темпи зростання доходів населення знизилися з 5,9 % у 1960-1970-х роках до 1,4 % у 1985-1988 роках. Командно-адміністративна система виявилася неспроможною забезпечити інтенсивний економічний розви­ток і належний рівень суспільного добробуту. Подальше функціонуван­ня виробництва й існування суспільства вимагали реформування еконо­мічної системи в напрямі її демократизації.

«Чисто» ринкова економіка («чистий» капіталізм). Її основни­ми принципами є:

1)   приватна власність на матеріальні ресурси та вироблену про­дукцію;

2)  свобода вибору і підприємництва, а саме: споживача — у визна­ченні того, які товари і послуги має виробляти економіка; фірм- виробників — у виборі сфери діяльності, організації виробництва і збуту товарів, розподілі доходів тощо; власників ресурсів — у розпо­рядженні ними;

3) особистий економічний інтерес, відповідно до якого діє кожний еко­номічний суб’єкт і який є основною рушійною силою всієї економіки;

4) конкуренція як суперництво між учасниками ринкового господар­ства стосовно кращих умов виробництва, купівлі та продажу товарів;

5) господарські ризики: а) загальноекономічного характеру, які мож­ливі внаслідок поточної господарської ситуації у країні та окремих га­лузях; б) політико-правового характеру, зумовлені діями уряду, міжна­ціональними конфліктами, страйками тощо; в) виробничого характеру на рівні підприємств; г) комерційного характеру як результат зміни гос­подарської кон’юнктури, цін, валютних курсів, інфляції тощо;

6)  ціноутворення як основний координаційний механізм економіки, через який реалізуються рішення покупців і продавців.

«Чисто» ринковою економікою раніше традиційно вважали еконо­мічну систему США. Проте аналіз сучасних відносин власності й управління свідчить, що вона є скоріше теоретичною моделлю, ніж реальністю. У чистому вигляді ринкової економіки не існувало і не існує в жодній країні світу.

Змішані економічні системи. Більшість розвинутих країн мають змішані економічні системи. Їх суть полягає в тому, що на мікроеконо- мічному рівні відносини регулюються економічними законами ринку, а на макроекономічному — законами держави. Економічними функ­ціями держави при цьому є:

1)  підтримка конкуренції і вільного підприємництва шляхом ство­рення необхідної правової бази та захисту ринку від можливих проявів монополізму;

2)  розподіл доходів на основі принципів ринкової економіки — за власністю на ресурси (матеріальні і трудові) при одночасному держав­ному регулюванні нерівності розподілу економічними методами;

3)  забезпечення повної зайнятості;

4)  боротьба з інфляцією, стабілізація грошового обігу;

5)  реалізація програм економічного зростання;

6)  виробництво товарів першої необхідності, контроль за виробни­цтвом з урахуванням зовнішніх чинників та ін.

Економіка узгоджень. Концепцію «економіки узгоджень» було розроблено у країнах і для країн Скандинавії на основі спеціальних досліджень з питань політики заробітної плати та споживчого попиту. Висновок науковців полягав у тому, що головним регулятором еконо­мічних зв’язків і прийняття рішень з фундаментальних економічних питань у наш час стали переговори (узгодження), які доповнюють ринкове регулювання економіки. Найбільш очевидними вони є на ринку праці, де шляхом узгоджень між працівниками (профспілками) і роботодавцями регулюються рівень заробітної плати, тривалість робочого тижня, відпусток та інші питання. Так само між приватними фірмами і державою погоджуються інвестиційні проекти.

Великого поширення у наш час дістала концепція соціального рин­кового господарства. Такий термін запропонував А. Мюллер-Армак для характеристики форми переходу від воєнної, надцентралізованої еконо­міки Німеччини до мирної. Однак із часом це поняття перетворилося на концепцію нового економічного ладу для ФРН, яку було реалізовано в 1950-х роках. Його мета — досягнення високого рівня добробуту для переважної більшості членів суспільства в умовах економічних свобод і на основі ринкової економіки, конкурентного ладу.

Соціальне ринкове господарство (соціально орієнтована економіка) реалізується в кількох моделях.

Континентальна (німецька) модель (Німеччина, Австрія, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, частково — Франція) характеризується висо­кими обсягами перерозподілу ВВП через бюджет (до 50 %), формуван­ням страхових фондів переважно за рахунок роботодавців, розвиненою системою соціального партнерства, орієнтацією на повну зайнятість населення.

Англосаксонська модель (Велика Британія, Ірландія, Канада) перед­бачає, навпаки, низький рівень перерозподілу ВВП (до 40 %), пере­важно пасивну державну політику зайнятості, високу частку приватних і суспільних компаній у наданні соціальних послуг.

Середземноморська модель (Греція, Іспанія, Італія) спрямовує соці­альну політику в основному на соціально вразливі верстви населення.

Скандинавській моделі (Швеція, Данія, Норвегія і Фінляндія) вла­стива найактивніша соціальна політика, спрямована на постійне зро­стання добробуту населення, забезпечення соціальної солідарності. Основним джерелом фінансування соціальних програм є державний бюджет, через який перерозподіляються 50-60 % ВВП. Така модель належить, скоріше, до соціал-демократичних, а не до соціальних рин­кових економік.

§ 3. Порівняльний аналіз економічних систем у теоріях індустріально- економічного розвитку. Постіндустріальне суспільство як концепція і реальність

За ступенем індустріально-економічного розвитку суспільства роз­різняють доіндустріальне, індустріальне та постіндустріальне су­спільство (табл. 5.1).

Становлення теоріїпостіндустріального суспільства в її сучасно­му вигляді пов’язане з ім’ям Д. Белла, професора соціології Гарвард­ського університету. У 1962 р. він підготував аналітичну доповідь «Постіндустріальне суспільство: гіпотетичний погляд на Сполучені Штати в 1985 році і далі», яка стала першою роботою з цієї проблеми.

На думку Д. Белла, постіндустріальне суспільство не замінює ін­дустріального суспільства і не припиняє виробництва матеріальних благ, так само як індустріальне суспільство не ліквідує аграрний сектор. Постіндустріальні тенденції «накладаються» на попередній період розвитку суспільства.

У постіндустріальному суспільстві:

матеріальне виробництво перестає бути вирішальним фактором змін, який впливає на звичаї, соціальний лад і цінності суспільства. Сучасне суспільство базується на виробництві послуг та інформації. Нині в розвинених країнах у цій сфері зосереджено 70-80 % ВВП й загальної чисельності зайнятих осіб, понад 2/3 капіталовкладень та основного капіталу, а також великі обсяги нематеріальних активів;

ключовим ресурсом стають інформація і знання. Як у свій час «капі­тал» замінив «землю» як основний ресурс при обмеженій його пропозиції, так і сьогодні «знання», будучи рідким виробничим фактором, замінюють «капітал». Однак, на відміну від промислових товарів, які виробляються, розподіляються, обмінюються, а потім споживаються і в результаті втра­чають свою форму і зникають, інформація та знання не «витрачаються» і не припиняють свого існування. Більше того, інформація і знання можуть вироблятися і нагромаджуватися безмежно і залишатися доступними одночасно будь-якій кількості людей. Глобалізація економіки при цьому прискорює оновлення та обмін технологіями і знанням, долаючи тради­ційні географічні й політичні кордони між країнами;

докорінно змінюється саме поняття «благо». В інформаційному суспільстві розрізняють зовнішні блага — у формі матеріальних това­рів, і внутрішні блага — творчі здібності людини. Останні означають як уміння людини використовувати для свого розвитку суспільні ін­формаційні блага, так і її можливості самій створювати інформаційні продукти. Інакше кажучи, творчий розвиток людини — це її здатність споживати і виробляти одночасно. До цього такі здібності не тільки не збігалися, але й належали різним суспільним класам: виробляли — нижчі класи, а споживали — вищі класи суспільства;

по-новому звучить проблема розподілу і нерівності в суспільстві. З одного боку, зовсім не кожен член суспільства може однаковою мірою ефективно користуватися тими знаннями, доступ до яких має. При­чому творчі здібності — це не матеріальні блага, вони не можуть бути відчуженими від людини, перерозподіленими, переданими від одних індивідів до інших.

З другого боку, власник знань і творчих здібностей як виробник інформаційних продуктів обмінює їх на необхідні йому матеріальні блага. Якщо держава має на меті подальший розвиток суспільства, вона намагається розподіляти матеріальні блага так, щоб індивід з більши­ми творчими здібностями отримував і більший обсяг допомоги, ніж решта людей. Визнанням його здібностей та створюваного ним інфор­маційного продукту стають заслуги, а принцип розподілу благ тоді звучить так: «Кожній людині — по її заслугах». Система економічної і політичної влади, заснована на цьому принципі, називається мери- тократією (англ. merit — заслуга). Соціальна нерівність долається лише в довгостроковій перспективі через виховання та здобування освіти найменш розвинутими членами суспільства.

Указані процеси вже нині йдуть у розвинутих країнах світу. Змі­нюється соціальна структура суспільства: знижується частка пролета­ріату і зростає частка висококваліфікованих працівників, особливо зайнятих у наукомістких галузях економіки; відповідно зменшуються доходи низькокваліфікованого персоналу і зростає рівень життя людей з високим рівнем освіти, носіїв унікальних здібностей;

культура, психологія, соціальне життя та економіка в цілому фор­муються під впливом техніки та електроніки, особливо комп’ютерів і комунікацій;

необхідними стають нові форми управління як у масштабах окре­мих фірм, так і суспільства в цілому.

Втім, таке суспільство не є безконфліктним. За певних умов воно породжує соціальне протистояння між класом носіїв знань, які кон­тролюють суспільне виробництво, і класом людей, фактично виклю­чених з виробництва знань. Крім того, для тих верств населення, які досягли високого рівня добробуту, все більш значущими стають пост- матеріальні мотиви діяльності, намагання реалізувати себе в іннова­ційній праці, тоді як малозабезпечені та середні верстви населення прагнуть передусім до підвищення свого матеріального добробуту. Поглиблення такої нерівності може призвести до повномасштабного класового конфлікту, який не прогнозувався «класичною» теорією постіндустріального суспільства. Такий конфлікт може перекинутися на глобальну економіку і відтворитися як конфлікт між розвинутими і слабко розвинутими регіонами або країнами.

З початку 1960-х років концепція постіндустріального суспільства набула кількох різновидів:

«суспільство знань» (П. Дракер, У. Хадсон, С. Н. Бобильов та ін.), що акцентує увагу на знаннях як визначальному факторі виробництва. Економіка знання створює, поширює і використовує знання для забез­печення свого зростання та конкурентоспроможності. Знання збагачу­ють усі галузі, всі сектори і всіх учасників економічних процесів;

інформаційне суспільство (У. Дж. Мартін, І. Массуда, М. Кастельс, Л. Г. Мельник та ін.) — соціально-економічна формація, в якій вироб­ництво і споживання інформації становлять основу економічної си­стеми і соціальної структуризації суспільства. Інформація визнається головною продуктивною силою, основним продуктом виробництва і предметом споживання.

Постіндустріалізм розвивається також у моделях «суспільства третьої хвилі» А. Тоффлера; «суспільства інформатики і високої тех­нології» Дж. Несбіта; «суспільства послуг» Ж. Фурастьє; «суспільства нового гуманізму» А. Печчеї; «суспільства постматеріальних цінно­стей» Р. Інглехарта та ін.

Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного су­спільства в Україні на 2007-2015 роки» № 537-V від 9 січня 2007 р. визначає як один із головних пріоритетів України «прагнення побуду­вати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожен міг би створювати і накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ і обмінюватися ними, щоб надати можливість кожній людині повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи суспільному і особистому розвиткові та підвищуючи якість життя».

§ 4. Перехідна економіка. Закономірності та особливості розвитку перехідних економік. Трансформація економічної системи в Україні

Методологічну основу розкриття сутності перехідних станів еко­номічних систем становлять теорії перехідної економіки і теорії транс­формації економічних систем.

Теорії перехідної економіки базуються на неокласичній концепції загальної економічної рівноваги і розглядають перехід від одного рів­новажного стану економіки до іншого. При цьому головна увага при­діляється аналізу початкового стану економіки та її бажаному кінце­вому стану в майбутньому. Теорії перехідної економіки стосовно пере­ходу до ринку є основою «шокового сценарію», тобто швидкоплинно­го ходу трансформації, який не враховує соціально-економічних, по­літичних, національних, культурних особливостей країн.

Теорії трансформації економічних систем ґрунтуються на ви­знанні безперервності економічних перетворень в суспільстві. Еволю­ція економічних систем охоплює стадії їхнього формування, відтво­рення і розвитку на власній основі та розпаду. На стадії відтворення і розвитку економічні системи функціонують як цілісність. На стадіях формування та розпаду вони не є цілісними. Причому для системи, що формується, перехідний період є необхідним етапом її висхідного руху до сталого стану. Для системи, що розпадається, перехідний стан від­повідає етапу руйнування її цілісності та зникнення.

Перехідна економіка — це особливий період (етап) в еволюції економіки, коли розпадається стара економічна система і формується нова. Саме в умовах перехідної економіки здійснювалося перетворен­ня традиційної системи на ринкову, доіндустріального суспільства на індустріальне. У сучасний період перехідною можна вважати еконо­міку країн, які перебувають на етапі становлення інформаційної еко­номіки, економіки знань.

Оскільки в перехідному періоді здійснюється докорінна заміна конституючих ознак старої системи на конституючі ознаки нової си­стеми, перехідна економіка є трансформаційною.

Перехідну економіку характеризують:

несталість, пов’язана із суперечністю між новими та старими економічними відносинами, що є основою її нестабільності, значних суперечностей між економічними інтересами різних груп населення, соціальних конфліктів;

історичність та специфіка економічної трансформації в різних країнах, обумовлені історичним періодом, у межах якого здійснюють­ся економічні перетворення, політичними, соціально-економічними, національними особливостями певної країни;

інерційність — збереження протягом певного часу старих еконо­мічних форм, що свідчить про спадкоємність еволюційного процесу;

інтенсивність розвитку нових економічних форм як виявлення необоротності трансформаційних процесів у суспільстві.

Залежно від масштабів та характеру економічної трансформації мож­на виокремити локальні перехідні процеси, притаманні окремим країнам чи групі країн, і глобальні перехідні процеси, що охоплюють всі країни, людство в цілому. Важливо також розрізняти природно-еволюційний тип перехідної економіки та її реформаторсько-еволюційний тип, який харак­теризується значним впливом реформ, що здійснює держава.

Нині, на думку вчених, відбуваються кілька масштабних трансфор­маційних процесів:

перехід від індустріального до постіндустріального суспільства (у розвинутих країнах);

перехід до індустріального суспільства за розвинутих ринкових відносин (у багатьох країнах Азії, Африки та Латинської Америки);

рух до соціалістичного ринкового господарства (Китай, В’єтнам, Лаос та ін.);

перехід від адміністративно-командної до ринкової економіки (у 29 постсоціалістичних країнах Центральної і Східної Європи та постра­дянських республіках).

Ринкова економічна трансформація в постсоціалістичних країнах передбачає роздержавлення власності, перехід від державної моно­полії до конкурентних засад функціонування економічних суб’єктів, від централізованого розподілу ресурсів — до ринкового механізму, від державного встановлення цін — до ринкового ціноутворення. Їй притаманні як загальні риси та закономірності перехідних процесів, так і певна специфіка.

По-перше, змістом економічної трансформації є перетворення командно-адміністративної системи на сучасну ринкову (змішану) систему, яка базується на поєднанні різних механізмів координації поведінки економічних агентів: ринкового механізму, державного та корпоративного регулювання.

По-друге, ринкова трансформація економіки постсоціалістичних країн має інверсійний (зворотний) характер. Перехід до ринку здій­снюється в умовах індустріального суспільства, тоді як ринкові пере­творення класичного типу охоплювали етапи формування ринкових відносин в умовах доіндустріальної системи та їх утвердження на технологічній базі індустріальної стадії суспільного розвитку. Подаль­ший розвиток ринкової системи здійснювався в напрямі перетворення ринкової економіки епохи вільної конкуренції на змішану економічну систему, в умовах якої ринковий механізм координації економічних відносин доповнюється державним регулюванням економіки.

По-третє, перехідна економіка постсоціалістичних країн за своїм типом є реформаторсько-еволюційною. Активну роль у всіх економіч­них процесах відіграє держава. Від обґрунтованості та послідовності реформ, які вона здійснює, безпосередньо залежать темпи та глибина ринкової економічної трансформації.

По-четверте, перехід постсоціалістичних країн до ринку відбувся в умовах розгортання глобальних перетворень, пов’язаних із становленням інформаційної економіки, соціалізацією економіки, економічною глоба­лізацією. Якщо в умовах локальної перехідної економіки здійснюються ринкові перетворення, то глобальна перехідна економіка є періодом трансформації індустріального суспільства на постіндустріальне.

Ринкові перетворення в умовах перехідної економіки базуються на ліберальному (неокласичному) або градуалістському підходах до ви­значення напрямів, засобів та методів економічної трансформації.

Ліберальний підхід (Д. Сакс, Я. Корнаї, М. Фрідмен, Дж. Стіглер та ін.) передбачає швидкі радикальні зміни одночасно в економічній та політичній системах постсоціалістичних країн, використання адмі­ністративних методів руйнування засад старої системи та значне об­меження державного впливу на ринкові процеси. Ліберальний підхід дістав назву «шокова терапія». Його основу становила запропонована МВФ та Світовим банком для країн Східної та Центральної Європи програма ринкової трансформації «Вашингтонський консенсус». Голов­ними складовими програми були: швидка лібералізація економічних відносин, масштабна приватизація, дерегулювання і фінансова стабі­лізація за умов жорсткої монетарної політики. Проте довготривалий спад виробництва, поглиблення структурної деформації економіки та інші негативні наслідки практичної реалізації монетаристських реко­мендацій змусили розробити нову програму ринкової трансформації «Поствашингтонський консенсус» (1996), в основу якої був покладений уже поетапний перехід до ринку.

Градуалістський підхід (gradual — поступовий) до ринкової транс­формації (Дж.-К. Гелбрейт, В. Леонтьєв та ін.) базується на поступо­вому поетапному проведенні реформ, визнанні ролі держави та дер­жавного сектору в забезпеченні економічної стабілізації, розв’язанні завдань перехідного періоду. Економічна лібералізація спочатку про­водиться в окремих секторах чи галузях економіки, а потім поширю­ється на економіку в цілому в міру того, як з’являються необхідні елементи інституціональної структури ринкової системи.

Ліберальний та градуалістський підходи реалізуються в моделях пере­ходу до ринку певних країн. Наприклад, у Польщі, Україні та Росії засто­совувалась модель «шокової терапії». Позитивні наслідки мала лише Польща. Але, порівняно з Україною, у Польщі були інші вихідні умови ринкових реформ, передусім у сільському господарстві, де близько 80 % орних земель перебували в приватній власності. Крім того, економічне зростання в основному забезпечувалося значними іноземними інвестиці­ями. В Україні застосування моделі «шокової терапії» призвело до глибо­кого падіння виробництва, гіперінфляції, тінізації економіки, значного рівня безробіття та бідності, поглиблення структурної деформації еконо­міки, значного соціального розшарування населення.

Модель «оксамитової революції», реалізована в Чехії та Словаччині, характеризується поступовістю ринкової трансформації, включенням широких верств населення в процеси перетворення відносин власності, «м’яким» переходом від централізованого регулювання до змішаної системи регуляторів економіки. Зазначена модель забезпечила можли­вість здійснення процесів гуманізації та соціалізації економіки.

Модель «ринкового соціалізму», яку обрали Китай та В’єтнам, ба­зується на градуалістському підході та методі визначення провідного сектору економіки. У цих країнах створюється двосекторна економіка, у складі якої виокремлюються плановий та ринковий сектори. При цьому стабільне функціонування державного сектору формує умови для розвитку ринкового сектору, до якого, у першу чергу, належить сільське господарство. Ринкова трансформація промисловості спира­ється не на приватизацію державних підприємств, а на поступову де­централізацію управління, обмежену комерціалізацію їх діяльності. Завдяки цьому Китай вийшов на шлях швидкого економічного зро­стання: протягом десяти років ринкового реформування економіки обсяги валового внутрішнього продукту країни в розрахунку на одну особу подвоїлися.

Формування ринкової (змішаної) економічної системи базується на трансформації відносин власності шляхом роздержавлення та прива­тизації, лібералізації економіки, фінансовій стабілізації та структурній перебудові економіки.

Змістом роздержавлення економіки є перехід від одержавленої до змішаної економіки — з різноманітними формами власності і госпо­дарювання, ринковим саморегулюванням та застосуванням переважно непрямих методів державного регулювання економічних процесів.

Складовою роздержавлення економіки є приватизація — пере­творення державної (а також колективної) власності на приватну.

Приватизація може здійснюватися і в умовах розвинутої ринкової економіки. Наприклад, Комісія Конгресу США в 1954-1955 роках дійшла висновку про доцільність ліквідації державної власності на промислові і торговельні підприємства. У Великій Британії з приходом до влади кон­сервативних урядів на початок 1988 р. було продано до 30 % державного підприємницького сектору. Метою зазначених дій було підвищення ефек­тивності окремих галузей економіки та зменшення бюджетних витрат.

В умовах ринкової трансформації інверсійного типу приватизація є одним із головних напрямів створення фундаментальних основ рин­кової економічної системи. Так, у СРСР перед початком реформ дер­жавними були 92 % об’єктів власності, в Угорщині — 90 % основних фондів, в Україні — 85,4 % підприємств. Тому приватизації великих державних підприємств передувала їх корпоратизація, тобто перетво­рення на акціонерні товариства, 100 % акцій яких належали державі.

Моделями приватизації в постсоціалістичних країнах у різні пе­ріоди були:

масова сертифікатна та грошова приватизація (Україна, Чехія, Словаччина, Росія та ін.);

колективна приватизація шляхом: оренди майна державних підпри­ємств трудовими колективами із правом наступного викупу; придбання частини акцій державних підприємств трудовими колективами, зокрема управлінцями, на пільгових умовах з подальшим відокремленням част­ки кожного працівника (Україна, Росія, Угорщина, Словенія);

продаж пакетів акцій державних підприємств зовнішнім інвесторам (Україна, Чехія, Словаччина, Угорщина, Естонія, Росія);

реституція — повернення частини майна попереднім власникам (країни Балтії, Східної та Центральної Європи).

Специфікою процесу роздержавлення в Китаї є визнання пріори­тетної ролі державної власності та державного контролю в стратегічних галузях економіки.

В Україні на початковому етапі ринкових перетворень, завдяки прийняттю законів «Про власність», «Про підприємництво», «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про приватизаційні папери», Концепції роздержавлення і приватизації підприємств, землі і житлового фонду та ін., було створено необхідну правову базу роздер­жавлення економіки.

В Україні приватизація здійснювалася в кілька етапів:

1992-1994 роки — відкриття громадянам приватизаційних рахун­ків в Ощадному банку у формі іменних депозитів, що не мали вільно­го обігу;

1995-1998 роки — сертифікатна приватизація шляхом випуску приватизаційних майнових сертифікатів у паперовій формі, термін дії яких неодноразово подовжувався. Приватизаційні рахунки та майнові сертифікати свідчили про право їх володарів на певну частку вартості державного майна. Сертифікати обмінювалися на акції державних підприємств, які продавалися на сертифікатних аукціонах, ураховува­лися при викупі державного майна трудовими колективами. За період сертифікатної приватизації 45,7 млн громадян України отримали при­ватизаційні майнові сертифікати. У 1995-1998 роках було приватизо­вано майже 50 тис. об’єктів, понад 90 % підприємств торгівлі, сервісу і громадського харчування стали приватними. Державний житловий фонд приватизувався на базі житлових чеків, які не мали вільного обі­гу. З 1998 р. розпочалася грошова приватизація.

З 1999 р. здійснюється індивідуальна грошова приватизація, яка передбачає продаж на певних умовах підприємств різних галузей еко­номіки.

Роздержавлення та приватизація є основою лібералізації та демо­нополізації економіки постсоціалістичних країн.

Економічна лібералізація — це процес переходу до ринкового ме­ханізму саморегулювання, зокрема до ринкового ціноутворення, ство­рення умов для підприємницької діяльності. її результати та наслідки безпосередньо залежать від ефективності процесу роздержавлення та приватизації, антимонопольної політики держави, формування ресурс­них ринків, конкурентного середовища та ринкової інфраструктури.

В Україні на початковому етапі ринкової трансформації внаслідок використання моделі «шокової терапії», проведення швидкої сертифі- катної приватизації, високого рівня монополізації економіки та від­сутності державної цінової політики відбувся післяприватизаційний перерозподіл власності, мали місце значне падіння обсягу виробництва та життєвого рівня населення, відокремлення значної частини насе­лення від власності, поширилася тінізація та криміналізація економіки, соціальна нестабільність.

Лібералізація цін обумовила гіперінфляцію. Наприклад, у 1992 р. інфляція становила 2000 %, у 1993 р. — перевищувала 10 000 %. На подолання гіперінфляції була спрямована фінансова стабілізація шляхом здійснення жорсткої кредитно-грошової політики, регулюван­ня валютного курсу, скорочення державних витрат. В Україні гіперінф­ляція була зупинена після впровадження гривні у 1996 р. Важливо підкреслити, що фінансова стабілізація є необхідною умовою досяг­нення цілей ринкової трансформації. З 2000 р. в Україні спостерігаєть­ся збільшення обсягу ВВП.

Запитання для самоконтролю

1. Що означає поняття «економічна система»? Які існують під­ходи до класифікації економічних систем?

2.  У чому полягають особливості натуральної економіки?

3.  Які риси властиві командній економіці?

4.  Назвіть основні принципи «чисто» ринкової економіки.

5.  Визначіть сутність змішаних економічних моделей.

6.  Коли була розроблена концепція соціального ринкового гос­подарства? Які елементи його сучасної структури ви знаєте?

7.  Якими рисами відрізняється постіндустріальне суспіль­ство?

8.  Дайте характеристику перехідній економіці.

9.  Визначте головні особливості ринкової трансформації інвер­сійного типу.

10. Розкрийте зміст ліберального та градуалістського підходів до ринкової трансформації економіки.

11. Дайте характеристику моделям та етапам переходу до ринку.

12. Розкрийте сутність процесів роздержавлення економіки та приватизації.

13. Дайте характеристику особливостям ринкової трансформації в Україні.