Глава 4 Інститути і право власності

§ 1. Поняття «інститути» та їх функції в економічному житті

Економічні дії індивід здійснює не в ізольованому просторі, а в певному соціумі. І тому має велике значення, як суспільство реагува­тиме на них. Щоб уникнути неузгодженості в економічному житті та не допустити неправомірної економічної поведінки в рамках економіч­ного і соціального порядку, виробляються схеми поведінки, які за тих чи інших умов є найефективнішими. Водночас економічні суб’єкти при прийнятті рішення щодо способів використання ресурсів завжди спираються на певну інформацію, яка має обмежений характер. Озна­ками обмеженості інформації можуть бути: великий обсяг та склад­ність її отримання, асиметричність та асинхронність (тобто суб’єкти отримують інформацію в різних обсягах і неодночасно), невизначе­ність (неможливість достовірно її перевірити і прогнозувати). Саме тому економічна поведінка має характер обмеженої раціональності. Частина цієї інформації накопичена у людини в пам’яті у вигляді пев­них звичок, іншу він спеціально здобуває протягом всього життя. Ви­трати на обробку інформації, з метою прийняття раціонального рішен­ня, завжди мають об’ємний характер, що не в змозі зробити окремі індивіди. Саме тому виникає потреба у певних інститутах, які економ­лять зусилля окремих індивідів. Слідування заздалегідь відомим стан­дартам поведінки робить дії окремих індивідів більш економними, ефективними, прогнозованими й визначеними.

У всякому разі для прийняття рішення необхідно мати певний ал­горитм поведінки, що її обмежує. Це означає, що здійснення економіч­них дій завжди відбувається в межах певних правил, які являють собою загально визнані розпорядження, що забороняють або дозволяють ді­яльність як окремої людини, так і різних угруповань (організацій, фірм, партій, держави). Отже, правила — це моделі або зразки поведінки людини в суспільстві. Таким чином, ми маємо перше уявлення про інститут як сукупність правил, що обмежують і визначають поведінку суб’єктів. Утім, цього надто мало, щоб отримати повне уявлення про суспільні інститути.

Почнемо із визначення самого слова «інститут». У перекладі з ан­глійської (to institute) воно означає «встановлювати», «фундирувати». Тобто інститути — це все те, що дає можливість упорядковувати життє­діяльність людей. Приміром, технологія виробництва упорядковує діяльність людей згідно з її внутрішніми принципами дії. А значить, техноло­гія — це теж економічний інститут. В економічній теорії вперше поняття «інститут» було включено в аналіз Т Вебленом. Він вважав, що інститу­ти — це поширений образ думки в тому, що стосується окремих відносин між суспільством і особою та окремих виконуваних ними функцій. Під інститутами Т. Веблен розумів ще й структуру виробничого або економіч­ного механізму, властиву в даний час суспільного життя. Інший осново­положник інституціоналізму Дж. Коммонс визначає інститут таким чином: інститут — це колективна дія з контролю, звільнення і розширення інди­відуальної діяльності. Це означає, що діяльність окремих людей здійсню­ється під контролем колективної спільноти, яка, з одного боку, обмежує поведінку людей, а з другого — звільняє їх від зовнішньої невизначеності й розширює їх можливості досягати більш ефективних результатів. У іншого класика інституціоналізму — У. Мітчелла можна знайти таке визначення: інститути — це панівні й надзвичайно стандартизовані су­спільні звички. Нині в межах сучасного інституціоналізму найпоширені­шим є трактування інститутів Д. Нортом: інститути — це правила, меха­нізми, що забезпечують їх виконання, і норми поведінки, які структурують повторювані взаємодії між людьми.

У загальному вигляді можна сказати, що інститути — це всі роз­роблені людьми обмеження, які регулюють, координують поведінку економічних агентів і впорядковують взаємодії між ними, а також передбачають механізми контролю за їх дотриманням.

Інститути можуть бути формальними, тобто свідомо розробленими людьми (конституції, закони, нормативні акти), і неформальними, «не­писаними», які знаходять свій вияв у загальноприйнятих умовностях, традиціях, звичках, етичних нормах, релігійних поглядах.

Слід розрізняти три основних види інститутів. Перший — це інсти- тути-діяльності, що обмежують і регулюють діяльність професійних груп фахівців, скажімо інститут кредитування, інститут судочинства. Другий — це інститути-норми, що включають усю сукупність правил, які регулюють спільні дії людей. Третій — інститути-організації, тобто всі установи, які регламентують, контролюють, захищають ді­яльність суб’єктів і примушують їх дотримуватися вироблених норм. До них належать усі державні (сама держава та її органи, комітети) і саморегулюючі (різного роду фірми, домогосподарства, товариства) організації.

Сутність інститутів та механізмів впливу на економіку краще за все розкривається за допомогою виявлення їх функцій.

Функція інформаційного інструментарію. Це означає, що в інсти­тутах узагальнюється і накопичується досвід сумісної життєдіяльнос­ті. Спадкоємність інститутів і можливість їх передачі від покоління до покоління веде до накопичення знань та освіти. Тому людині не треба щоразу самостійно добувати необхідну інформацію при виконанні тих чи інших економічних дій. Наприклад, підприємець для здійснення своєї діяльності орієнтується на існуючі нормативні акти, типові до­говори, суспільну думку (яка теж надає йому необхідну інформацію).

Зниження рівня невизначеності зовнішнього середовища. Ця функ­ція полягає в тому, що інститути зменшують невизначеність вибору шляхом забезпечення прогнозування результатів. Якщо люди здійсню­ють свою діяльність згідно з розробленими нормами та правилами, їхні дії завдяки інститутам стають передбачуваними і прогнозованими. Це дає змогу, наприклад, планувати і здійснювати довгострокові інвес­тиції, знижувати їх ризики невизначеності і добиватися створення більшої вартості. Крім того, засоби, заощаджені на дослідженні і про­гнозі поведінки контрагентів, також можуть бути використані з про­дуктивною метою. Навпаки, в умовах невизначеного середовища, за відсутності діючих інститутів, економічні агенти не тільки стикаються із зменшенням вигоди від намічених інвестицій (що, вочевидь, може призвести до відмови від їх здійснення), але й вимушені витрачати додаткові кошти на запобіжні заходи при здійсненні господарських дій, наприклад, на страхування операцій чи отримання додаткової інфор­мації про контрагента угоди. Цю функцію інститути найкраще вико­нують у формі різного роду договорів, правочинів, контрактів, що іс­нують саме для зниження невизначеності в сумісних діях.

Економія часу (трансакційних витрат) на здійснення сумісних дій. Передумовою прийняття рішень та їх виконання завжди є збирання й обробка інформації, укладення угод, передбачення поведінки необхід­них економічних суб’єктів (скажімо, фірма збирає дані про можливий попит на свій продукт), захист від несумлінних контрагентів. Само­стійне виконування цих дій потребує значного використання грошей і часу. Тому в економіці об’єктивно з’являється потреба в інститутах (діяльності, нормах, установах), які беруть на себе професійне виконан­ня всіх цих дій. За рахунок спеціалізації та професіоналізму посеред­ницькі операції стають ефективнішими, що економить гроші та час для всіх економічних суб’єктів. Прикладом такого процесу є поява банків як професійних інститутів кредитування, що виникають з метою еко­номії витрат при пошуку та отриманні грошей.

Координаційна функція. У загальновідомому розумінні координація в економіці здійснюється на підставі поточних цін. Але в довгостро­ковому періоді розподіл ресурсів не може здійснюватися через механізм ціноутворення, тому економічна координація залежатиме від інститу­тів. Координаційний ефект є одним із тих механізмів, за допомогою якого інститути впливають на ефективність функціонування економіки. Це досягається тим, що інститути обмежують доступ до певних ресур­сів (наприклад, шляхом видачі ліцензій, сертифікатів), спрямовують діяльність фірм у необхідному напрямі (скажімо, встановлюючи різні ставки податку), забороняють виконання певних економічних дій (при­міром, заборона на продаж наркотиків), захищають від неправомірних та непередбачуваних дій тих, хто намагається уникнути виконання домовленостей.

Слід зазначити, що координаційний ефект інститутів виникає і дає себе взнаки як чинник, що позитивно впливає на економіку, лише в тому разі, коли інститути взаємозлагоджені у напрямах дій економічних аген­тів. Якщо серед інститутів виникають суперечності щодо правил або вони не збігаються із загальним «мегаправилом», то досягнути коорди­нуючого ефекту буде неможливо. Мегаправилом є найсуттєвіші уста­новки людського життя у вигляді менталітету або релігійних поглядів. Якщо розробляються формальні правила, що не відповідають їм, то інститути не в змозі виконати координацію сумісних дій. Так трапилось у нашій країні в процесі створення інституційного середовища земель­ного ринку, де дуже складно йдуть інституційні перетворення. Коорди­наційна функція інститутів знаходить свій вияв у положенні про те, що в разі суперечностей між національним і міжнародним правом застосо­вуються норми міжнародного права, а в разі ухвалення органом держав­ного управління двох підзаконних нормативних актів, що суперечать один одному, застосовується той, який прийнятий пізніше.

Регулююча функція. Кожний інститут, обмежуючи спосіб економіч­ної поведінки, дозволяє економічним агентам змінити її і таким чином впливає на розподіл ресурсів, витрат і доходів. Спостереження за еко­номічним життям свідчать про те, що правила здійснення різних гос­подарських операцій — виконання договорів, ведення бухгалтерсько­го обліку, проведення рекламних кампаній тощо — безпосередньо позначаються як на структурі та рівнях витрат, так і на ефективності і результатах господарської діяльності підприємств. Наприклад, прави­ла тарифного і нетарифного регулювання експорту та імпорту разом із співвідношенням цін на внутрішніх і світових ринках безпосередньо впливають на розподіл капіталів. З погляду економічної теорії законо­давчо встановлені правила господарської діяльності є не що інше, як особливий тип ресурсних обмежень, а останні, звичайно ж, впливають на економічні результати.

Стимулююча функція. Інститути обмежують економічні дії людей, надають їм позитивні та негативні (покарання за недотримання визна­чених правил) стимули. Так, податкові пільги для венчурного капіталу стимулюють ризиковані інвестиції в інноваційний процес — найваж­ливіший ресурс економічного зростання в сучасній економіці. Одним із найпереконливіших прикладів щодо цього є пояснення Д. Норта, яке стосується економічної розбіжності між Англією й Іспанією, що ви­никла в Новий час після тривалого стану абсолютної рівності їхніх сил у XVI-XVII ст. На його думку, причиною зростання економіки Англії і стагнації економіки Іспанії були не ресурси як такі (Іспанія одержала їх із американських колоній більше, ніж Англія), а характер стосунків між королівською владою й економічно активним дворянством. В Анг­лії можливості корони у сфері вилучення доходів та іншого майна були суттєво обмежені парламентом, що представляв дворянство. Дворян­ство ж, маючи вплив на прийняття законодавчих рішень, могло захис­тити свою власність від владних посягань короля і таким чином здій­снювати довгострокові й вигідні капіталовкладення, результатами яких стало різке економічне зростання. В Іспанії ж влада корони була об­межена кортесами суто формально, тож експропріація майна в потен­ційно економічно активних суб’єктів була цілком можливою. Відпо­відно значущі і довгострокові капіталовкладення робити було вельми ризиковано і одержувані з колоній ресурси використовувалися для споживання, а не для накопичення. Внаслідок прийнятих у цих країнах базових політико-економічних правил Велика Британія стала світовою державою, а Іспанія трансформувалася в другорозрядну європейську країну. Інститути, що не були способами державного регулювання економіки, показали себе в Іспанії такими, що обмежували ділову ак­тивність, пригнічували економічну ініціативу.

В історії нашої країни можна навести приклад із приватнопідпри­ємницької діяльності, яка Кримінальним кодексом СРСР трактувалася як кримінальний злочин. Це нівелювало ініціативу найактивніших верств населення, призводило до спаду виробництва.

§ 2. Економічний та юридичний зміст власності. Право власності

Власність у побутовому розумінні — це будь-яка річ, добро, яким ми володіємо. Усе, що ми можемо визначити як «моє», «наше», сприй­мається нами як власність. Нам здається, що власність тісно пов’язана із річчю. Однак таке розуміння власності відразу ж розпадається, щойно ми уявимо когось на безлюдному острові. Ніхто не казатиме про навко­лишні блага (плоди, землю та ін.) як про «мої» або «чужі». І лише коли на острові з’явиться ще одна людина, виникне необхідність чимось ді­литися і розподіляти речі поміж собою. Отже, власність — це суспіль­ні відносини, які визначають спосіб привласнення різних речей, можли­вість отримання вигоди від користування ними, характер реалізації певних інтересів. Власність має дві сторони — об’єктивну (визначає її економічний зміст) та суб’єктивну (свідомо формується людьми).

Об’єктивний (економічний) зміст власності, передусім, визнача­ється умовами її виникнення. Вони пов’язані з об’єктивною обмеже­ністю економічних благ. Тільки коли виникає обмеженість, з’являється інтерес до власності. У цьому разі виникає необхідність подолати від­чуження блага шляхом його привласнення і одночасно заборонити користуватися ним іншим людям. Оволодіння благом може здійсню­ватися шляхом витрачання трудових зусиль або загарбництвом. У та­кому випадку виникають відносини між людьми, коли панівним стає контроль над речами. Метою володіння є користування речами, тобто отримання від них якогось корисного ефекту. Цінність володіння ви­значається ступенем обмеженості та відтворення благ. Більш рідкісні блага обмежують доступ до них, тим самим потребують додаткових витрат на їх привласнення, що означає зростання цінності прав корис­тування, розпорядження та володіння. Отже, поняття «власність» охоплює сукупність відносин між людьми, їх можливості щодо речей, які трапляються в природі, певною мірою обмежені.

Об’єктом власності можуть бути: ресурси, речі, добро, продукт, товар, гроші, капітал, послуги, знання, інформація, здібності людини та ін. Характер об’єкта обумовлює спосіб його використання і багато в чому визначає особливості відносин між суб’єктами. Так, привлас­нення землі має специфіку порівняно з володінням споживчим майном (одягом, автомобілем та ін.). А власність на капітал відтворює осо­бливі економічні, соціальні та політичні відносини.

Економічний зміст власності визначається тим, що користування, володіння, розпорядження речами залежить від певного рівня розвитку продуктивних сил суспільства і не може бути змінено за бажанням людей чи держави. Коли ж суспільна власність впроваджується дирек­тивними способами, як це, наприклад, робилося за часів радянської влади, економіка перестає бути ефективною. Економічний зміст влас­ності відтворюється через усю систему економічних відносин і визна­чає характер виробництва (тобто яким способом будуть поєднані ре­сурси), розподілу (яка частина і в якій формі буде отримана учасника­ми виробництва), обміну (буде це натуральна чи товарна форма) та споживання (індивідуальне чи спільне).

Якщо існує обмеженість благ, значить суб’єкти в процесі привлас­нення повинні якимось чином їх відокремити (уособити). Це робиться шляхом усвідомлених дій, які закріплюються через традиції, табу, пра­вила, норми моралі і норми права. Не завжди економічний зміст влас­ності регламентується через правові норми. Так, людина може бережли­во ставитися до чужого майна не через те, що боїться кримінальної відповідальності, а тому, що це відповідає її моралі, правилам нормаль­ної поведінки. Тобто відносини власності можуть бути закріплені як державою у вигляді законів, судових рішень, так і у вигляді неписаних правил, традицій. Однак надійніше відносини власності забезпечують­ся силою держави, бо вона має більш вагомі засоби її охорони.

Економічний зміст власності набуває правової форми, завдяки чому створюється єдиний економіко-правовий альянс відносин, який не­можливо роз’єднати в реальній дійсності. Тому власність є категорією як економіки, так і права. Юридичний зміст власності реалізується через право власності. Під правом власності розуміють санкціонова­ні норми поведінки, які виникають у зв’язку із привласненням еконо­мічних благ. За допомогою права власності створюються «правила гри», якими люди керуються в економічних взаємовідносинах.

Встановлення повноважень (тобто можливість щось робити із ре­чами) відбувається через специфікацію прав власності, що передбачає закріплення певних правомочностей за певним суб’єктом на певний об’єкт з певним способом дії з ним. Специфікація прав власності за­безпечує сталість економічного середовища, оскільки зменшує його невизначеність, формує в суб’єктів стабільну поведінку відносно того, що вони можуть отримати в разі своїх дій та на що вони можуть роз­раховувати у своїх відносинах з іншими людьми. Якщо специфікація прав не встановлена, тоді говорять про ослаблення (розмивання) прав власності. Воно відбувається тоді, коли права власності встановлені не ретельно, погано захищені або права власності дуже обмежені, на­приклад з боку держави. Специфікація права власності проникає май­же в кожну економічну дію. Все, що відбувається в ринковій економі­ці, пов’язане з відносинами власності. Купівля чи продаж будь-якого товару, послуги водночас є процесом набування та відчуження прав власності чи її окремих повноважень.

Обмін повноважень, який відбувається разом із обміном економіч­них благ, називається трансакцією. Остання може набувати таких юридичних форм, як правочин, угода, контракт, договір, погодження та ін. Трансакція може відбуватися навіть без певного блага, наприклад ф’ючерсний контракт. У цьому разі йдеться про обмін правами в чисто­му вигляді. Проте цей обмін надає суб’єктам взаємовідносин певні економічні вигоди у формі доходу. За наявності прав власності цінність кожного товару визначається не тільки витратами на його виробництво, але й вартістю отриманих на нього прав. Що більшою кількістю повно­важень наділений суб’єкт, то більшим стає стимул враховувати вигоди та шкоду, які його рішення надають іншим особам. Кожне повноважен­ня має вартість, яка складається з економічної вигоди від володіння об’єктом і трансакційних витрат, необхідних для укладення угоди (це витрати на збирання і обробку необхідної інформації, проведення переговорів, прийняття рішення, контроль за діями контрагентів та юридичний захист у разі порушення умов).

Існують дві основні точки зору на право власності. Згідно з конти­нентальною правовою традицією, право власності — це абсолютна єдність приватної власності, яка не розподіляється на окремі повно­важення. Відповідно до англосаксонської правової школи, власність, навпаки, є сукупністю часткових повноважень, які знаходять свій вияв у трансакціях, тобто угодах, контрактах. За їхньою допомогою відбу­вається обмін «пучка» повноважень на якийсь об’єкт (це може бути фізичне благо, послуга та ін.). Кількість набору прав власності зале­жить від норм, традицій, звичаїв у певній країні, які юридично оформ­лені в законодавстві цієї країни.

У 1961 р. англійський юрист А. Оноре запропонував так званий «повний пучок» (перелік) правомочностей з одинадцяти класичних специфікацій прав власності, а саме:

право володіння, тобто право виняткового фізичного контролю над благами;

право користування, тобто право застосування корисних якостей благ для себе;

право управління, тобто право вирішувати, хто і як забезпечувати­ме використання благ;

право на прибуток, тобто право володіти результатами від викорис­тання благ;

право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення добра;

право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ та від шкоди з боку зовнішнього середовища; право на передачу благ у спадщину; право на безстрокове володіння добром;

заборона на використання засобом, що завдає шкоди зовнішньому середовищу;

право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення майна до сплати боргу;

право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та інститутів, що забезпечують відновлення порушених правомочностей.

Сукупність усього набору повноважень визначає існування абсо­лютної приватної власності. Та чи інша комбінація визначають певні форми та види власності. Так, якщо переважну роль відіграють право управління та право безстрокового володіння майном, то в цьому разі існує номенклатурна форма державної власності.

Нині в законодавстві України ще не існує нормативного розподілу окремих повноважень. Так, згідно із Законом України «Про власність», право власності визначається як врегульовані законом суспільні від­носини з володіння, користування і розпорядження майном. Але деле­гування та розподіл цих відносин відбувається завжди, коли уклада­ються різні договори.

І хоча економічний зміст власності є визначальним, втім юридична форма власності не є пасивним його відбиттям. Без існування права власності часто стає неможливим користування речами, привласнення їх корисних властивостей. А якщо все ж користування благами здій­снюється без відповідного правового забезпечення, то це може призве­сти до порушення інтересів інших людей, що в кінцевому підсумку закінчиться правовим актом — кримінальною, адміністративною та іншими видами відповідальності.

Юридична форма власності може стати фактором, що стимулює чи гальмує розвиток економічних відносин. Часто без правового акта стає неможливим вирішення економічних проблем. Так, перехід до ринко­вих відносин у перехідній економіці України був би неможливим без встановлення права приватної власності.

Власність як економічна категорія по суті є приватною власністю. Це історично перша форма привласнення, яка й забезпечила станов­лення економіки як особливої сфери життєдіяльності людей.

Індивідуалізація людини, поява економіки нерозривно пов’язані з інститутом приватної власності. Розвиток поділу праці історично спри­яв збільшенню продуктивності праці, що, у свою чергу, дало можливість отримувати більше користі від благ окремим індивідом, якому стає ви­гідним відділити свої засоби виробництва від групового (колективного) привласнення, тобто перетворити їх на свою приватну власність.

Поряд з приватною власністю існують колективна і державна влас­ність. У Конституції України як про окрему форму йдеться про кому­нальну власність, тобто власність адміністративно-територіальної одиниці, а про колективну власність взагалі не згадано. З цим можна погодитися, виходячи з того, що власність кооперативів, товариств, акціонерних товариств за своєю природою є приватною власністю, оскільки припускає володіння, розпорядження, користування в інте­ресах частини суспільства, відокремленої групи індивідів.

§ 3. Інституційна структура економіки

В економічній теорії існують два поняття, що характеризують інституційні процеси: «інституційна структура» та «інституційне се­редовище». Ці поняття близькі за значенням, але їх не можна ототож­нювати. Інституційне середовище — це сукупність усіх формальних і неформальних організацій і правил, які визначають межі людської діяльності. Інституційна структура — це певний упорядкований спосіб поєднання (і взаємодії) окремого індивіда через систему інсти- туційних угод із інституційним середовищем. В інституційній струк­турі економіки відбувається зв’язок людини з державою і приватною економікою через ті чи інші форми організації, інститутів, що визна­чають обмеження для поведінки суб’єктів, які формуються в межах тієї або іншої системи координації господарської діяльності. У загаль­ному вигляді інституційна структура запропонована О. Уільямсоном (рис. 4.1).

Інституційна структура відбиває ієрархічний характер взаємодії правил, притаманних суспільству й економіці.

Розглянемо взаємозв’язок між рівнями інституційної структури.

Вплив індивідів на інституційні угоди. В основі інституційної структури перебуває індивід із сукупністю всіх своїх звичок, умовно- гей, менталітетом тощо. Для того щоб існувати, індивіди повинні входити в певні взаємозв’язки. Одні зв’язки формуються у сім’ї, що в економічному розумінні стає домогосподарством. Інші взаємозв’язки пов’язані із організацією господарської діяльності, що відбувається у фірмі. У тому й другому випадку між індивідами укладаються інститу- ційніугоди. Оскільки інституційні угоди є добровільними домовленос­тями, переваги й інтереси індивідів мають вирішальну роль у виникнен­ні (створенні) тих чи інших інституційних угод (звісно, в межах, визна­чених інституційним середовищем). У сім’ї це можуть бути оформлені чи неоформлені шлюбні угоди чи контракти. Навіть обов’язки між по­дружжям є формою неформальної угоди. Тим самим індивіди формують різні форми інституційних угод. На рівні фірми інституційні угоди ста­ють ще більш різноманітними. Це статути внутрішньої діяльності, до­говори з клієнтами, контракти з робітниками, навіть сплата податку є інституційною угодою між фірмою і державою.

Вплив індивідів на інституційне середовище. Індивіди впливають на інституційне середовище різними способами. По-перше, індивіди мають свої інстинктивні природні звички, які поступово оформлюють­ся в соціальні інститути, що потрапляють в інституціональне середови­ще. По-друге, індивіди беруть участь у виборах законодавчих органів держави та місцевих органів влади, що приймають закони. А по-третє, цей вплив здійснюється через укладення інституційних угод, які по­трапляють в інституційне середовище.

Вплив інституційних угод на індивідуальну поведінку. Якщо інсти- туційні угоди виникли, вони формують у індивідів обов’язки з їх до­тримання, навіть якщо ці угоди були укладені добровільно. Коли ж в економіці трапляються непередбачувані обставини, які змінюють си­туацію прийняття рішення, тоді виконання укладеної угоди може стати невигідним для однієї сторони, а розрив контракту призведе до збитків одного із контрагентів. За цих умов виникає потреба в меха­нізмах примушування виконання угоди та покарання за її невиконання. За будь-якого розкладу цей елемент інституційної структури запобігає виникненню суттєвих збитків для економіки в цілому.

Взаємовплив інституційних угод. Зміст цього типу взаємовідносин багатогранний. З одного боку, інституційні угоди можуть оформлюва­тися у вигляді різноманітних фірм, організацій, спілок, товариств. Зрозуміло, що між ними виникають різні взаємозв’язки як формаль­ного, так і неформального характеру. Наприклад, картельні угоди (неформальні домовленості про розподіл ринків) призводять до ви­никнення бар’єрів, що змінюють ринкову структуру. З другого боку, інституційні державні угоди (вони набувають форми законів, нор­мативних актів) зумовлюють приватні контракти, впливають на їх типи і характер.

Вплив інституційнихугод на інституційне середовище. Простішим прикладом такого впливу може бути наявність інституту лобіювання, який виникає тоді, коли певні інституційні угоди забезпечують від­чутні вигоди своїм учасникам. Для збереження й збільшення одержу­ваних вигод зацікавлені суб’єкти починають впливати на законодавчий процес, щоб домогтися ухвалення закону, що закріплює одержувані переваги шляхом формалізації попередньої приватної угоди.

Вплив інституційного середовища на інституційні угоди. Зміст такого зв’язку полягає в тому, що інституційні угоди укладаються згідно із сукупністю всіх правил і норм, що включені в інституційне середовище. Якщо тип інституційної угоди заборонений загальними правилами, то витрати індивідів, які вирішили все ж таки її укласти, зростають (бо додаються, наприклад, витрати на приховування інфор­мації); від такої угоди зменшуються також очікувані вигоди, оскільки знижується ймовірність досягнення успіху.

Вплив інституційного середовища на індивідуальну поведінку. Така дія знаходить свій вияв в основоположних правилах, які діють безпо­середньо, наприклад через закони, що є обов’язковими до виконання кожним індивідом, і за допомогою інституційних угод, що також фор­муються під впливом інституційного середовища.

Не всі з розглянутих взаємодій вивчено економічною теорією од­наковою мірою. Разом із тим описана схема є корисним засобом для системного уявлення про взаємодії інститутів та їхній вплив на інди­відуальну поведінку суб’єктів.

§ 4. Особливості становлення інституціонального середовища України

Актуальним питанням сучасних економічних перетворень в Укра­їні є вибір сценаріїв трансформаційного розвитку. Велика група за­рубіжних економістів провела дослідження, фінансування якого здій­снював Всесвітній банк, щоб визначити, які саме фактори найбільш впливають на розвиток економіки, передусім на валовий дохід на душу населення. Було виявлено, що розвиток країн залежить не від кількос­ті ресурсів, які є в тієї чи іншої країни. Часом країни, позбавлені при­родних ресурсів, розвиваються краще тих країн, які мають такі ресур­си. З’ясувалося, що вплив чинників, які звичайно відносять до еконо­мічної політики: рівень інфляції, збирання податків, відкритість для зовнішньої торгівлі, — дуже незначний. Набагато більше впливають правила, які діють у країні: влада закону, ризик експропріації, загроза дефолту і недотримання урядом своїх контрактних зобов’язань, рівень корупції, якість бюрократії. Те, що пов’язано з правилами, впливає у два рази відчутніше, ніж те, що пов’язано з раціональною економічною по­літикою. Країна, яка має погану економічну політику, але просту, ясну і міцну систему правил, розвивається суттєво краще, ніж країна, де уряд проводить мудру економічну політику. Це все свідчить про необхідність зосередити увагу на інституційному облаштуванні економіки.

Інституційні зміни завжди відбуваються внаслідок об’єктивних технологічних та економічних процесів (передусім, упровадження прогресивних технологій та появи нових ринків чи їх сегментів), у зв’язку з чим стають неефективними попередні способи взаємозв’язків суб’єктів економіки, які замінюються на нові. Наприклад, нові вироб­ничі технології потребують великих розмірів капіталу, власники яких об’єднуються в акціонерні товариства, в результаті чого виникає по­треба в ринку цінних паперів та інститутів, що його обслуговують.

Існують дві моделі інституціоналізації як процесу закріплення у відносинах між індивідами певних правил і норм та збільшення частоти їх використання. Перший — це еволюційний процес формування інсти­тутів, коли вони з’являються відповідно до історичного розвитку країни. За еволюційною теорією неефективні інститути з часом відмирають, а ефективні — виживають і тому відбувається поступовий розвиток більш ефективних форм економічної організації. Другий — революційний про­цес формування — полягає в тому, що інститути імпортуються (транс­плантуються чи копіюються) з іншого інституціонального середовища. Відмінності між двома моделями знаходять свій вияв не тільки у змісті здійснених реформ, але й у тому, як швидко вони будуть проведені. Якість інституціоналізації залежить від зростання кількості індивідів, які використовують цей інститут, від усвідомлення необхідності й пере­ваг дотримання певного набору правил.

Сучасний етап інституціоналізації української економіки має пев­ні закономірності. Розглянемо їх більш детально.

1.  Інституційні зміни, що відбуваються в економіці, мають певні особливості, однією із яких є те, що спочатку з’являються неформаль­ні інститути, які протягом певного часу замінюються формальними нормами. Причому формальні норми можна змінювати досить швидко шляхом прийняття чи скасування необхідних законів. Вони існувати­муть і впливатимуть на розвиток суспільства тривалий час, тоді як неформальні обмеження (традиції, звичаї, менталітет) неможливо змінити чи ліквідувати за один день. A це значить, що формальні нор­ми, які не відповідають довготривалим інститутам, не матимуть мож­ливості ефективно впливати на економічний розвиток. У нашому суспільстві люди більше довіряють неформальним, ніж правовим формам регулювання своїх відносин, що призводить до правового нігілізму. Сьогодні в Україні ми можемо спостерігати, як суттєво не­формальні традиційні форми людських взаємовідносин впливають на економіку, прикладом чого може бути хабарництво. Воно стало націо­нальною особливістю функціонування економіки, «добровільною» традиційною формою плати чиновникам, свого роду індивідуальною винагородою за ризик прийняття рішення. За даними експертів Світо­вого банку, від 2 до 2,5 відсотка прибутку українських підприємств йдуть на хабарництво. Багато в чому причиною такого явища є істо­ричний процес відчуження людини від держави, яка не сприймається багатьма як організація, що покликана захищати інтереси людей.

2.  Суттєве значення для сучасного процесу інституціоналізації має таке явище, яке дістало назву аномія (від фр. anomie — відсутність закону). Аномію треба розглядати не тільки як відсутність законів, а й як заперечення (неприйняття з різних причин) норм з боку людей. Таким чином, з одного боку ми маємо суб’єктивний аспект явища, а з другого — об’єктивний. Але обидва вони перебувають у взаємозв’язку. Проте ставлення до різних аспектів аномії міняє орієнтири практичної діяльності з інституціоналізації суспільства. Одна справа, коли за­кони є, але населення — з різних причин — не прагне їх дотримувати, і зовсім інша, коли суспільство — в особі виконавчої або законодавчої влади — не створило ефективні закони або ж вони не діють. Прикладом аномії може бути психологічне неприйняття певними верствами на­селення приватної власності, оскільки остання за часів існування со­ціалістичного суспільства сприймалася як негативне явище. Що біль­ше нормативних актів і що вищий рівень їх суперечностей і нижчий ступінь виконання, то більш розвинутою стає аномія. Проявом аномії є прийняття великої кількості нормативних актів і безперервний процес їх перегляду, внесення доповнень та змін. Важливим критерієм аномії є зростання економічної злочинності.

3.  Важливою рисою сучасного процесу становлення інститутів є на­явність інституційних пасток, тобто існування неефективних норм, що не відповідають об’єктивним реаліям, але які набули стійкого характеру. Інституційні пастки виникають в разі неузгодженості інтересів різних груп економічних суб’єктів, а також невідповідності між довготерміновими та короткостроковими інтересами. Прикладом такої інституційної пастки є проведення приватизації, яка за своїм економічним змістом означала про­цес первісного нагромадження капіталу (отже, виражала інтереси заро­джуваної буржуазії), але здійснювалася неадекватними інститутами со­ціалістичного характеру — безкоштовно, рівноправно для всіх громадян, з перевагами інтересів трудового колективу. Ця суперечність призводила до необхідності постійно змінювати орієнтири приватизації, яка значною мірою деформувала приватну власність.

4. Характерною ознакою інституційних перетворень трансформа­ційного типу є наявність інституційних пустот, тобто інституційного простору, в якому відсутні належні інституційні утворення (правила, норми, закони, установи і т. ін.) для узгодження професійної, комер­ційної або конкурентної поведінки. Вони виникають внаслідок інсти­туційної недобудованості системи. Можна навести приклад з інвести­ційними компаніями, які вкладають кошти на ринку нерухомості. Відсутність необхідних інститутів контролю та регламентування при­звела до заповнення інституційних пустот інституційними сурогатами (недобросовісними фондами та трастами), що призвело, у свою чергу, до порушення нормального функціонування інституційного механізму довіри і його суттєвих деформацій, наслідки яких ще довго впливати­муть на поведінку багатьох громадян. Кошти, які потекли у відкриту інституційну пустоту, було значною мірою розкрадено.

Інституціоналізація економіки здійснюється постійно, оскільки відбуваються постійні зміни як в об’єктивних відносинах, так і у сві­домості людей. Кожний сегмент ринкової економіки наповнюється своїми інститутами. Що краще будуть пізнані ці процеси, то ефектив­нішими стануть інститути (правила, норми, закони).

Запитання для самоконтролю

1. Наведіть визначення інститутів.

2.  Що таке формальний та неформальний інститути?

3.  Які функції виконують інститути?

4.  У чому полягає економічний зміст власності?

5.  Що таке специфікація прав власності?

6.  У чому полягає розвивання прав власності?

7.  Чим різняться між собою континентальна та англосаксонська концепції прав власності?

8.  Яким чином правова форма власності впливає на економіч­ний зміст?

9.  Що таке інституційна структура і які ієрархічні зв’язки вона встановлює?

10. Що є основою побудови інституційної структури?

11. Як відбувається субординація взаємовідносин у інституцій- ній структурі?

12. Якими є особливості інституціоналізації економіки України в сучасних умовах?