Тема 7 Вітчизняна філософсько-правова думка: традиції, світоглядно-методологічні засади, ідеї

Ідея права є фундаментальною ціннісною основою сучасної цивілі­зації. Однак сучасний світ є культурно неоднорідним. Тому закономірно виникає запитання: якою мірою універсальна ідея права може бути за­стосована в рамках тієї чи іншої окремої культури? Особливої актуаль­ності це питання набуває для країн, які здійснюють модернізацію сус­пільства і зіштовхнулися з необхідністю реформування своїх правових систем на засадах прав і свобод людини. До їх числа належить й Україна. Це питання має не тільки теоретичне, а й величезне практичне значення, оскільки правова система, яка реформується, повинна, з одного боку, ґрунтуватися на універсальних засадах права, а з другого — має орієн­туватися на національну традицію правосвідомості.

Основною метою цієї теми є виявлення особливостей українсько­го національного філософського світогляду та зумовленого ним об­ґрунтування права.

§ 1. Філософія права в Україні: виникнення, світоглядно-методологічні витоки, основні ідеї

Філософсько-правова думка в Україні пройшла у своєму розвитку такі етапи:

1)  докласичний (ІХ-ХУІІ ст. ст.);

2)  класичний (XVIII — перша половина XIX ст.);

3)  ліберально-романтичний (друга половина XIX — початок XX ст.)

4)  сучасний етап (з середини 80-х років ХХ ст.)

Зародження філософсько-правової думки в Україні. Виникнен­ня філософської, у тому числі філософсько-правової, думки в Украї­ні історично належить до періоду формування першої держави схід­них слов’ян — Київської Русі і ґрунтується на наступних чинниках:

а) виникнення і поширення писемності; б) християнізація Київської Русі; в) формування державності. Саме в цей період виникають пер­ші філософсько-правові ідеї, що спочатку мали релігійно-міфологічний, а потім (у зв’язку з прийняттям і поширенням християнства) теоло­гічний характер.

Слід зазначити, що власне філософсько-правові концепції почали формуватися в епоху Просвітництва (у класичний період). Для першого ж періоду становлення філософсько-правового знання (IХ-ХVII ст. ст.) характерним є виникнення окремих ідей, що стали прообразом філо­софії права. До них можна віднести:

-    ідею рівноцінності і рівноправності народів, сформульовану митрополитом Іларіоном у «Слові про закон і благодать»;

-   ідею демократизації церкви і свободи совісті як майбутню під­ставу принципу автономії особистості;

-   ідею права України на самовизначення і суверенітет, яку обґрун­товано в першій «Конституції України» Пилипа Орлика (1672-1742).

Філософське Просвітництво в Україні (кінець ХVII — друга по­ловина ХVШ ст.) було безпосередньо пов’язане з діяльністю профе­сорів Києво-Могилянської академії: Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, Яна Козельського, Семена Десницького та ін. У цей час найважливішою була проблема універсального обґрунтування ідеї права, що спиралося на європейські ідеї «природного права» і «сус­пільного договору». До інших характерних рис філософсько-правової думки епохи Просвітництва в Україні можна віднести: а) зародження класичної національної філософії права; б) поширення і подальший розвиток в українській філософсько-правовій думці «філософії сер­ця»; в) появу професійних філософів, які розробляли в тому числі філософсько-правові питання.

«Філософія серця» як світоглядно-методологічний фундамент національної філософії права. Методологічну основу класичної на­ціональної філософії права становить «філософія серця» (кардіоцен- тризм). Цей філософський напрям припускає, що сутність людини визначається не тільки і не стільки свідомими психічними пережи­ваннями (розумністю), а «серцем», яке є джерелом думок і пізнання. Національному характеру українського народу притаманні такі риси, як емоційність, індивідуалізм і прагнення волі, визнання цінності миру між людьми і гармонії людини з Богом. Тому найбільш адекват­ною національному характеру є кардіоцентрично-екзистенційна ре­лігійна філософія, чи «філософія серця». З позиції «філософії серця» акцент в обґрунтуванні права робиться на внутрішній духовній сут­ності права. Ідея права с позиції кардіоцентризму полягає не у фор­мально зовнішньому примусі, а в регулюванні життя з урахуванням внутрішнього світу і свободи людини. Право при цьому розглядаєть­ся як умова, можливість творчої самореалізації особистості, її інди­відуального розвитку.

Одним із прихильників кардіоцентризму в українській філософ­ській думці був Григорій Сковорода (1722-1794) — мандрівний фі­лософ, засновник класичної філософії в Україні. Він народився на Полтавщині, навчався в Києво-Могилянській академії, викладав у Харківському колегіумі.

Своєрідним аналогом ідеї права у Г. Сковороди є концепція «спо­рідненої праці», тобто такої, що органічно відповідає природним здіб­ностям, покликанню людини. Саме «споріднена праця» забезпечує людині самореалізацію, задоволення і радість. «Спорідненість» — це універсальний Божий закон, який полягає у тому, що має бути орга­нічна відповідність між внутрішньою та зовнішньою натурами в лю­дині, природі, суспільстві. Якщо цей закон виконується, то у світі встановлюється мир, а в індивідуальному плані — щастя.

«Спорідненість», за Г. Сковородою, пізнається через розуміння символічної мови Біблії. Кожна людина повинна відкрити у собі самій світ цінностей і змістів, що містяться в Біблії. Це робить її вільною, оскільки життя стає усвідомленим, таким, що не потребує примусу. «Спорідненість» як відповідність своїй ідеї повинна мати місце і між природним правом і правом чинним, тобто «громадянськими закона­ми», які мусять захищати право людини на її власний моральний шлях, на її самореалізацію. Критерієм же обрання людиною мораль­ного життєвого шляху є «спорідненість» (органічна відповідність) її з визначеним типом поведінки. Отже, ідея «спорідненої праці» ви­ступає у Г. Сковороди як моральна підстава права і механізм забез­печення соціальної справедливості

Істотний внесок у розвиток вітчизняного екзистенційно- романтичного світогляду зробили також Микола Гоголь, члени Кирило-Мефодіївського товариства — Микола Костомаров, Панте­леймон Куліш, Тарас Шевченко. Останні з позиції «філософії серця» обґрунтували українську національну ідею.

Подальший розвиток кардіоцентризм в Україні одержав у твор­чості Памфіла Юркевича (1827-1874), у якого «філософія серця» набуває характеру загальнофілософської концепції. Він народився на Полтавщині, закінчив Полтавську семінарію і Київську духовну ака­демію, де й викладав.

В обґрунтуванні права П. Юркевич, як і Г. Сковорода, додержу­вався позиції інтуїтивізму, вважаючи, що світ, передусім, індивідуально- особистісний світ, недоступний для розуму. Джерелом морального і правового законодавства, на думку П. Юркевича, є не розум, а серце, любов, тобто вільно прийнята система цінностей. «Глибина серця» — це первісна основа людської душі, що дозволяє людині відрізнити справедливе від несправедливого, добре від дурного. Морально зріла людина, вважав П. Юркевич, не тільки керується досягненнями ро­зуму, а й кориться заповіді любові, що вимагає жертвувати своєю осо­бистою користю задля блага інших, блага загального. У справедли­вості і любові полягають найміцніші умови для встановлення миру і братерства між людьми. П. Юркевич виступав проти обґрунтування права в рамках моральних систем евдемонізму і утилітаризму, за яки­ми корисність вчинку є критерієм моральності. Правило морального утилітаризму вимагає визнавати корисним тільки те, що гармонізує діяльність індивіда з загальним благом. Недоліком морального ути­літаризму, на думку П. Юркевича, є зневага гідністю людської осо­бистості, що при досягненні мети одержує не тільки задоволення, а й досконалість.

Розглядаючи питання про предмет філософії права, П. Юркевич відзначав, що філософія права методично досліджує постійні та іс­тотні підстави права позитивного. Філософія права стосовно чинно­го (позитивного) права — це аналітика його засад. Вона не повинна розглядатися як неухильний закон. Людина може судити про те, що є право, на підставі не тільки позитивного права, а й ідеї права, ство­реної внутрішньо.

П. Юркевич виділяв такі антропологічні засади філософії права:

1)  людина може визначатися не тільки зовнішніми, емпіричними чин­никами, а й усвідомленням ідей; 2) людина має певні правила, звичаї, коритися яким є справою доброю і святою; 3) підкоряючись цим пра­вилам і звичаям, людина має здатність судити про їх гідність

Отже, «філософія серця» у класичній українській філософії пра­ва виступає як методологічний фундамент морального обґрунтування права.

Філософсько-правові погляди Михайла Драгоманова, Івана Франка, Михайла Грушевського. Ліберальна ідея в Україні. На­ступний етап розвитку філософсько-правової думки в Україні (XIX — початок XX ст.) пов’язаний з поширенням ідей лібералізму. У цей період посилюються позитивістські погляди на право, і акцент змі­щується з питання про обґрунтування права на питання про його функції. Найбільш яскравими українськими політичними мислите­лями цього часу були М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський. У центрі їх інтересів знаходилася проблема прав українського народу. Вони були прихильниками федералізму, який можна розглядати як принцип побудови громадянського суспільства і визнання цінності особистості та її прав. Основна філософсько-правова проблема сфор­мульована ними у вигляді співвідношення прав особистості і прав нації, а також прав держави.

Так, Михайло Драгоманов (1841-1895), розглядаючи питання про співвідношення особистості і держави, додержувався індивідуа­лістичної позиції (примат особистості над державою), був прихиль­ником теорії природного права. Він вважав, що людина від народжен­ня має природні права, найважливішим з яких є право на життя, осо­бисту недоторканність. Головне призначення позитивного права він вбачав у закріпленні прав людини і громадянина.

М. Драгоманов стояв на позиціях космополітизму, що припускав пошук всесвітньої правди, загальної для всіх національностей. Не заперечуючи цінності нації, він бачив її не в «національному дусі і характері», а в тому, що нація є формою духовної солідарності між людьми, формою певної культурної індивідуальності, формою, що повинна бути заповнена інтернаціональним змістом. Ідеал «бездер­жавності» робив його байдужим до питань національно-політичної самостійності України.

У філософсько-правовій творчості Івана Франка (1856-1916) основний акцент зроблено на співвідношенні «особистість — колек­тив» (вождь — маса; герой — натовп). У своїх політичних поглядах І. Франко — соціаліст, що визначило його бачення суспільного ідеа­лу як федерації громад на основі самоврядування, солідарності інте­ресів і культур. З цих самих позицій він тлумачив і право, критерієм якого є забезпечення соціальної справедливості, захист людини пра­ці. У питанні співвідношення «особистість — нація» І. Франко був прихильником пріоритету нації. Тому національну самостійність він розглядав як соціально-політичний ідеал, як повне, нічим не зв’язане і не обмежене життя і розвиток націй.

У творчості Михайла Грушевського (1866-1936) переважав по­зитивістський підхід, помітний також вплив поглядів М. Драгомано- ва, теорії солідарності. Дюркгейма, психологічної концепції Вундта, філософії Канта.

Історію суспільства М. Грушевський тлумачив як історію розвитку людського духу, насамперед національного духу народу. Він відсто­ював ідеї національної державності, пріоритету прав людини щодо права держави, пріоритету прав нації перед правами особистості, ви­знання людини самостійною цінністю, обґрунтовував примат інте­ресів трудового народу в Україні.

Філософію права в Україні у рамках ліберального світогляду роз­вивали ліберальні юристи. Сутність їхніх поглядів полягала у вису­ванні на перший план ідеї абсолютної гідності особистості, її прав і свобод, відстоюванні пріоритету права над політикою. Першим віт­чизняним професійним професором права, що додержувався лібе­ральних позицій, був Костянтин Неволін. В усякому законодавстві він розрізняв дві частини: закони природні і закони позитивні. Перші утворюють ідею законодавства, другі служать її проявам. Таким чи­ном, він розрізняв поняття «право» і «закон». Ідею, аналогічну по­зиції К. Неволіна, висував Петро Редькин. Наприкінці ХГХ — на початку ХХ ст. курси теорії права, філософії права та історії права в Харківському університеті читали такі відомі вчені, як К. Ярош, М. Фатєєв та М. Палієнко. З Київським університетом був пов’язаний початок професійної діяльності Л. Петражицького, Є. Трубецького, Е. Спекторського — філософів права, що справили значний вплив на інтелектуальне життя України і Росії.

Богдан Кістяківський як методолог права і автор соціокультурної філософсько-правової концепції. Значний внесок у розвиток філософії права в Україні зробив Богдан Кістяківський (1868-1920), один з найвидатніших українських теоретиків лібералізму. Він на­родився у сім’ї професора карного права Київського університету, вчився на історико-філологічному факультеті цього університету, іс­торичному факультеті Харківського університету, юридичному фа­культеті Дерптського університету, з яких був виключений за полі­тичними мотивами. Пізніше продовжив освіту за кордоном. Викладав право і філософію права в Москві і Ярославлі, займався публіцистич­ною і видавничою діяльністю. Б. Кістяківський у 1917 р. захистив у Харківському університеті дисертацію і одержав ступінь доктора права. Останні роки його життя були пов’язані з Україною. З 1917 р. він — професор юридичного факультету Київського університету, з 1919 р. — академік Української академії наук.

Загальна світоглядна позиція Б. Кістяківського була сформована під впливом ідей М. Драгоманова. Оригінальний підхід Б. Кістяків- ського до розв’язання філософсько-методологічних проблем можна визначити як соціокультурний. Він передбачає, з одного боку, визнан­ня права як найбільш значного виразника культури, а з другого — розгляд культури як найважливішого способу реального буття права. Тому історично сформований рівень правосвідомості і правової куль­тури є визначальними чинниками побудови правової держави.

До розуміння права Б. Кістяківський підходив і як соціолог, і як прихильник неокантіанської філософії цінностей. У першому випад­ку він розглядав право як соціальне явище, засіб контролю суспільства над індивідом; в другому — як соціальне втілення надісторичних цінностей, завдяки яким право посідає центральне місце у сфері куль­тури. Тому загальна теорія права, вважав Б. Кістяківський, має ґрун­туватися на загальній філософії культури.

У питанні про визначення права Б. Кістяківський займав позицію методологічного плюралізму. При цьому він визнавав цінність різних філософських і окремих наукових підходів до визначення права, але вважав їх обмеженими і відносними.

У розумінні права Б. Кістяківський виділяв чотири підходи:

1) аналітичний — відповідно до позитивістської концепції права;

2)  соціологічний, де право — форма соціальних відносин;

3)  психологічний, що відповідає психологічному поняттю права;

4)  нормативний, що відповідає аксіологічному поняттю права.

З позиції його синтетичної загальної теорії права слід відкинути кожну з концепцій як однобічну і неадекватну і одночасно визнати їх методологічними підходами, що відповідають чотирьом граням пра­ва як сукупності культурних феноменів. Розглядаючи позитивні сто­рони і недоліки кожного з цих підходів, Б. Кістяківський вважав, що необхідно розробити синтетичну теорію права, засновану на філосо­фії культури.

У теорії правової держави Б. Кістяківського можна виділити три аспекти: 1) методологічні основи вчення про правову державу; 2) те­орію прав людини як ядро концепції правової держави; 3) концепцію «правового соціалізму», в центрі якої «право на гідне існування». Для нього «правова держава» — соціально-політичний ідеал, що рідко коли досяжний в емпіричній реальності. Але у той же час це й реаль­на історична форма державності, найвища з практично існуючих. У ній поступово втілюється цей ідеал. Правовою держава стає тоді, коли, використовуючи право як інструмент упорядкування соціаль­ного життя, вона сама стає підпорядкованою праву.

«Природні», споконвічно притаманні людям права, на думку Б. Кістяківського, обмежують державну владу, виступають осно­вою і доповненням підзаконної влади та становлять основу фун­даментальних принципів правової держави. Вони повинні бути визнані і охоронятися за допомогою не тільки приватного, а й пу­блічного права. Звідси концепція про суб’єктивні публічні права, основним з яких є «право на гідне існування», що включає право на прожитковий мінімум і освіту як основу домагань особистості. Концепція суб’єктивних публічних прав дала можливість Б. Кіс- тяківському розглядати соціалістичну державу як цілком сумісну з індивідуальною волею, що надає нову, більш розвинену форму правової держави.

Значним внеском Б. Кістяківського у вчення про право було розроблення проблеми російського «правового нігілізму». Він від­штовхувався від того очевидного соціального факту, що в Росії протягом століть був відсутній цивілізований правопорядок. Як наслідок цього — відсутність у російської інтелігенції серйозного інтересу до правових ідей. У той же час, аби увійти до культури народу, ідеї свободи і прав людини (правові цінності) повинні бу­ти не просто запозичені, а пережиті. Відсутність поваги до право­порядку, на думку Б. Кістяківського, призвела до того, що право­свідомість навіть інтелігенції відповідає рівню поліцейської дер­жави, коли право сприймається не як правове переконання, а як примусове правило. Б. Кістяківський закликав інтелігенцію визна­ти свою моральну відповідальність і не виправдовуватися зовніш­німи причинами.

Філософсько-правова спадщина Б. Кістяківського має цінність не тільки тим, що є першою вітчизняною систематизованою концепцією права, а й актуальністю ідей, що містяться в ній.

§ 2. Основні ідеї російських філософів права

Історія України нерозривно пов’ язана з історією Росії, крім того, коли йдеться про сферу духу, то просторові кордони перестають мати визначальне значення. Тому, говорячи про вітчизняну філософію пра­ва, не можна не зупинитися на поглядах видатних російських філо­софів, які вплинули на збагачення світоглядно-методологічного по­тенціалу філософсько-правової думки в Україні.

Володимир Соловйов (1853-1900) народився в сім’ї видатного російського історика Сергія Соловйова. За материнською лінією був нащадком Г. Сковороди.

Релігійна філософія В. Соловйова заснована на ідеях всеєдності і «цільного знання». Етика і вся практична філософія В. Соловйова ґрунтуються на метафізичній концепції людини як потенційно божої істоти, здатної зрозуміти ідею досконалості і самій здатній до нескін­ченного самовдосконалення і наближення до образу Божого. Про­гресивний розвиток моралі, що становить зміст історичного розвитку, полягає в розвитку божих рис людини, реалізації ідеї Боголюдства. Останнє, у свою чергу, залежить від ступеня зрілості людини, що є результатом тривалого виховного процесу. Розвиток моральної авто­номії особистості потребує певних умов, однією з яких виступає пра­во як момент «об’єктивної етики», що забезпечує зовнішні умови («безпека для всіх») для розвитку «суб’єктивної етики», внутрішньо­го вдосконалювання людини.

Ідея права має у В. Соловйова моральне обґрунтування. Право, на його думку, посідає проміжне становище між ідеальним добром і злою дійсністю. Шлях до загального блага лежить через примусову органі­зацію суспільного життя. Без права і держави моральність залишаєть­ся благим і неспроможним побажанням, а право без моральності втра­тило б свою безумовну підставу і не відрізнялося б від свавілля.

У співвідношенні права і моралі В. Соловйов виділяв такі моменти:

1)   між правом і моральністю немає суперечності; суперечності можуть виникати між формальною правомірністю і сутністю права, тобто в самому праві, а також між ззовні моральною дією і сутністю моральності, тобто в самій моралі;

2)   право і мораль взаємно передбачають одне одного, тобто мо­ральність є безумовною підставою права, без якої воно — свавілля.

Право ж є тим необхідним примусом, без якого моральна норма стає марнослів’ ям;

3)  єдність права і моралі забезпечується справедливістю, що міс­титься в них, тому будь-якому моральному відношенню може бути надана правова форма;

4)  право є мінімумом моральності чи нижчим її рівнем. Його за­вдання полягає не в тому, щоб світ перетворити на Царство Боже, а в тім, аби не дати світу перетворитися на пекло;

5)  якщо право наказує чи забороняє якісь конкретні, визначені дії, то моральна норма не є таким твердим розпорядженням;

6)  якщо в праві примус обов’язковий, то у сфері моральності він неможливий.

На підставі концепції єдності права і моралі В. Соловйов робить практичний висновок: закон, що суперечить моральності, суперечи- тиме і сутності права і, отже, має бути скасований.

«Мінімальним добром» В. Соловйов називав недопущення зов­нішніх проявів злої волі, тобто охорону життя і власності. Але не тільки. Нормальний стан припускає ще і гідне існування людини, то­му в необхідний правом мінімум добра В. Соловйов включав вимогу забезпечення всім людям зовнішніх умов для гідного існування і вдо­сконалювання. До таких умов він відносив: а) забезпечення засобів існування (їжа, одяг, житло); б) гідний фізичний відпочинок; в) мож­ливість користатися дозвіллям для свого духовного вдосконалювання. Сукупність цих умов становить, за В. Соловйовим, формулу «права на гідне існування».

Сутність права В. Соловйов вбачав у рівновазі двох моральних засад: особистої волі і загального блага. Формула рівноваги особистої волі і загального блага є формулою єдності природного і позитивно­го права.

Природне право, за В. Соловйовим, не є чимось, що передує пра­ву позитивному, як у метафізичних концепціях природного права, і не є моральним критерієм позитивного права, як у неокантіанських кон - цепціях. Природне право — це чистий феномен, ідея права; позитив­не ж — його об’єктивація. Природне і позитивне право суть дві точ­ки зору на один предмет, де природне право втілює «раціональний зміст права», а позитивне — історичне втілення права. Загальний же зміст права — здійснення справедливості.

Ідея права В. Соловйова на гідне існування одержала розвиток у вченні про право Павла Новгородцева (1866-1924). Він відстоював ідею морального ідеалізму в філософії права, вважаючи, що основу природного права становить етика абсолютних цінностей. П. Новго- родцев додержувався позиції «відродження природного права» як морального критерію та ідеалу. На його думку, право укорінене в гли­бинах духовного життя. Духовні основи російської філософії права він вбачав у таких положеннях: 1) вищий суспільний ідеал — вну­трішня вільна єдність усіх людей; 2) шлях до ідеалу лежить через вільне внутрішнє відновлення людей; 3) право і держава — лише до­поміжні ступені такого розвитку; 4) право і держава повинні черпати свій дух з вищої заповіді — закону любові; 5) визнання нерозв’язності соціальних суперечностей у межах земного життя; 6) неможливість абсолютної раціоналізації соціальних відносин (розум і наука віді­грають другорядну роль у суспільстві); 7) визнання кінцевості існу­вання людської цивілізації (есхатологічна позиція).

За оцінкою П. Новгородцева, уся російська думка просякнута прагненням до вищого, ніж право і держава, істини, чим є істина Бо­га, абсолютна правда. В цьому виявляється національна своєрідність російської філософсько-правової ідеї. Пошуки ж правди, характерні для російського характеру, мають поки не вищу істину, а лише три омани: есхатологізм, анархію і державний абсолютизм.

Право на гідне людське існування П. Новгородцев уявляє не тіль­ки як моральне право, а й як юридичне. Юридичний характер цього права, на його думку, полягає в тому, що тут мається на увазі «не по­зитивний зміст людського ідеалу, а тільки заперечення тих умов, що зовсім виключають можливість гідного людського життя», тобто зов­нішніх стиснень для духу. Це право не суперечить завданню і сут­ності права, оскільки здійснюється в ім’я охорони основних правових цінностей — волі і гідності особистості. Суб’єктом же права виступає особистість, наділена розумом і вільною волею в її зв’язках із сус­пільством. Це положення і становить основний принцип його соці­альної філософії.

Великий внесок у реабілітацію і захист права здійснив сучасник П. Новгородцева Лев Петражицький (1867-1931). Оригінальне тлу­мачення феномену права сам автор називав «психологічним», але таким, яке за своєю сутністю є «феноменологічним». Сутність права він вбачав у психічному переживанні, що міститься в праві, емоції, що уявлялася як субстанція юридичного. Психічне і юридичне у пра­ві співвідносяться як ірраціонально-несвідоме і раціонально- формальне. Право, вважав Л. Петражицький, — це емоційне пере­живання і осмислення емоцій-мотивацій імперативно-атрибутивного характеру, де «імперативність» — переживання свого боргу перед іншими, а «атрибутивність» — усвідомлення свого права. Мораль же є однобічним переживанням, що обмежене імперативним характером. Усвідомлення свого права становить основу правосвідомості, слабкий розвиток якої є недоліком російського менталітету. Процес же фор­мування права, на думку Л. Петражицького, містить у собі емоційне переживання, осмислення емоцій-мотивацій і наступну формалізацію (закріплення в законі) цих станів.

Останній етап формування права — офіційне, догматизоване пра­во, яке у спробі виразити за допомогою раціонального (формул, ка­тегорій) ірраціональне (переживання) спотворює останні. Співвідно­шення інтуїтивного і офіційного права являє собою варіант тлумачен­ня співвідношення природного права (правосвідомості) і позитивно­го права (закону). Офіційне право неадекватно виражає інтуїтивне, що стає причиною соціальних потрясінь. Середовищем формування правової норми Л. Петражицький вважав психіку індивіда, тому ін­туїтивне право більш гнучко реагує на запити життя. Соціальні ж ін­ститути не визначають поведінку індивідів, а лише створюють умови і ситуації для неї.

Як і усі видатні російські філософи права, Л. Петражицький під­тримував ідею «права на гідне існування», обґрунтовуючи її з позиції прав чи природних домагань індивідів.

Незважаючи на те що в обґрунтуванні права Л. Петражицький не звертався до релігійної свідомості, його тлумачення соціального іде­алу як «загальної любові» виявляє в його поглядах характерні для російського правового світогляду риси саме релігійної свідомості.

У першій половині XX ст. у російській (переважно емігрантській) філософсько-правовій думці відзначається зсув акценту у бік теоретич­ного захисту ідеї правового порядку як стану більш важливого, ніж хаос і свавілля. Цю тенденцію відображено у тому, що починається спроба з’єднати «російську ідею» з «ідеєю прав людини» не шляхом зневаги правом в ім’я моралі, а в діалозі з кращими досягненнями за­хідної філософської думки, насамперед феноменологічною.

Специфічне тлумачення феноменологічного методу ми знаходимо у видатного російського філософа права, учня П. Новгородцева — Ми­коли Алексєєва (1880-1964). На його думку, завдання філософії права полягає у подоланні правового релятивізму, притаманного позитивізму, і виявленні тих стійких основ, що роблять право необхідним.

Розв’язання проблеми чинників права М. Алексєєв бачив у ви­явленні правової ідеї (ейдосу), деякої ідеальної структури, притаман­ній будь-якій правовій системі, яка відрізняє право від інших соці­альних регуляторів. Ідея права не виводиться теоретично, вона «схоплюється» в особливому акті зацікавленості — «визнанні». Пра­во М. Алексєєв розглядав як багатомірне явище, що розкривається шляхом феноменологічного опису правової структури. Ця структура містить такі елементи: 1) суб’єкт права як носій правового змісту актів визнання; 2) реалізовані правові цінності; 3) основні визначен­ня права чи його модусів — прав і обов’язків.

Суб’єктом права, діяльною особою у праві може бути тільки лю­дина (дієздатна фізична особа). Людина як суб’єкт права розглядаєть­ся як онтологічна основа права — носій змісту права, здатного роби­ти акти визнання.

Система реалізованих у праві цінностей може бути розглянута як змістовний аспект правової ідеї. Основною правовою цінністю М. Алексєєв вважав не особистість, а справедливість, що розумієть­ся як такий порядок, в якому кожному належить «своє». Основу ідеї справедливості становить ієрархічне відношення цінностей як ідеаль­ного цілого. «Співіснування реалізованих цінностей на ґрунті загаль­ного взаємного визнання і є порядок суспільної справедливості, що служить основою для ідеї права» — така підсумкова формула спра­ведливості за М. Алексєєвим.

Правова структура, чи «логос» права, як деяка ідеальна цілісність правових явищ виступає для М. Алексєєва основою права. Норма права стає такою тільки тому, що в ній виявляється правова структу­ра. Завдяки наявності правової структури право як соціальний регу­лятор має власне обличчя і відрізняється від інших явищ. Правова структура є необхідним моментом будь-якого права, його ідеальним, ейдетичним моментом, тим, що дає підставу називати його правом.

Іншим видатним філософом права російського зарубіжжя, також учнем П. Новгородцева був Іван Ільїн (1883-1954), який свій творчий інтерес сконцентрував на проблемі правосвідомості. Вчення про пра­восвідомість і шляхи його дослідження є для нього відправною точ­кою філософського обґрунтування права, що має релігійно- екзистенційний характер. Сутність його зводиться до доведення того, що право є необхідною формою духовного буття людини. Без такого обґрунтування неможливо принципове визнання права людиною, а без визнання право не може бути діючим механізмом.

Підставою природного права, за І. Ільїним, є спосіб людського буття як безлічі самостійних індивідів, що прагнуть до духовної до­сконалості і об’єднані загальною основою зовнішнього життя. Право необхідне тоді, коли потрібно розмежувати домагання суб’єктів на земні блага для забезпечення духовно гідного життя. Тому право на духовно гідне життя в І. Ільїна стає основним природним і невідчу- жуваним правом людини.

Позитивне ж право засноване на незрілості людських душ, тому воно відрізняється примусовим характером. Призначення його по­лягає в підтримці і охороні природного права від тих, хто його по­рушує і не визнає індивідуально.

Правосвідомість І. Ільїн розглядав як складне цілісне явище, що включає не тільки знання і думку, а й уяву, волю, почуття. Основою правосвідомості служить несвідома здатність людини відрізняти краще від гіршого і прагнути до кращого (духовний інстинкт). Це особлива духовна настроєність інстинкту відносно себе й інших людей, у якому людина стверджує свою власну духовність і визнає духовність інших. Критерій права — повнота і точність виразу основних законів духовно­го життя та здатність виховати в душах автономну правосвідомість.

Правову і моральну свідомість І. Ільїн розглядав як автономні про­яви духовного життя людини, що у реальному житті взаємодіють. Підставою правосвідомості є воля до духу (духовної автономії), а мо­ральної свідомості — воля до добра, що в остаточному результаті прагне замінити собою право і зробити його непотрібним. Воля ж до духу затверджує право і правосвідомість як самостійну сутність.

Змістовно правосвідомість в І. Ільїна презентовано її аксіомами, а саме: законом духовної гідності (самоствердження), законом авто­номії (здатності до самозобов’язування і самоврядування) та законом взаємного визнання (взаємна повага і довіра людей один до одного). Ці аксіоми визначають ті способи духовного буття і установки свідо­мості, що роблять право можливим. Так, людина повинна сприймати себе як деяку цінність, що слід відстоювати в боротьбі за існування. Завдяки почуттю власної гідності вона усвідомлює свою відповідаль­ність у відстоюванні власних прав і в додержанні обов’язків. Автономія як здатність до самообмеження і врядування виражає духовну зрілість суб’єкта. Взаємне визнання вказує на спосіб буття права як духовного відношення між людьми, що припускають здатність до волі, розуму і почуттів. Акт визнання включає: а) визнання права кожним із суб’єктів відносин як основи відносин між ними та іншими суб’єктами; б) ви­знання кожним із суб’єктів своєї духовності, тобто гідності і автономії як правотворчої сили; в) визнання кожним із суб’єктів духовності ін­шого суб’єкта як сили, здатної до правотворчості.

І. Ільїн розглядав правопорядок як систему взаємного духовного визнання.

Сучасний етап філософсько-правових досліджень в Україні.

У перші післяреволюційні роки в Україні зберігався високий рівень філософсько-правової думки, особливо в рамках Української Академії наук. Тут доречно згадати такі імена, як Микола Тарановський, автор популярного підручника з енциклопедії права, Станіслав Дністрян­ський, академік Микола Палієнко, академік Олексій Гіляров, що пере­важно розділяли погляди Б. Кістяківського та П. Юркевича і вважали, що цілісне світорозуміння можна створити лише на основі діяльного за своєю природою духовного начала.

Однак поступово дослідження з філософії права вже в 20-х роках XX ст. звелося нанівець. У правовій науці міцно затвердився правовий позитивізм у марксистському варіанті, де пануючим принципом стає «абсолютний суверенітет держави», а право розуміється як «зведена в закон воля панівного класу». Функціональне призначення права обмежується лише контролем за поведінкою особистості, а не забез­печенням її свободи.

Лише в 70-ті роки XX ст. починається поступовий відхід від вузь­кого юридичного розуміння права. Xоча сам термін «природне право» не вживався, тенденція до природно-правового підходу виявляється в реабілітації проблематики правосвідомості. Тут можна відзначити роботи Петра Недбайла, Миколи Козюбри, Вадима Чефранова, Петра Рабіновича та ін. І тільки із середини 90-х років XX ст. можна гово­рити про відродження в Україні досліджень з філософії права у влас­ному сенсі.

Висновки

1. Філософія права в Україні є невід’ємною частиною її філософ­ської і загальної національної культури. Українська філософсько-правова думка, багато в чому співзвучна ідеям європейської філософсько-правової традиції, у той же час ха­рактеризується самобутністю і оригінальністю. Ця оригіналь­ність полягає у релігійно-екзистенційному характері ідеї «при­родного права» і «прав людини».

2. Для вітчизняної філософії права характерно ірраціональне об­ґрунтування права. Найбільш наочно це виявляється в «філо­софії серця» Г. Сковороди і П. Юркевича, коли «серце» ви­ступає не предметом філософського осмислення, а методоло­гічною підставою.

3. Найбільший внесок у розвиток української філософії права зробив видатний мислитель кінця XIX — початку XX ст. Б Кістяківський, який вперше звернувся до систематичного роз­роблення філософсько-методологічних передумов правознав­ства, ідеї якого актуальні і сьогодні.

4. Величезне значення вітчизняні мислителі приділяли проблемі співвідношення права і моралі, морального обґрунтування права і боротьбі з правовим нігілізмом — явищем, характер­ним не тільки для народної свідомості, а й для свідомості ін­телігенції.

Контрольні запитання

1. Які філософсько-правові ідеї сформульовані українськими мислителями Середньовіччя й Просвітництва?

2. У чому зміст «філософії серця»?

3. Яким чином ідею «спорідненої праці» використовував Г. Ско­ворода для виправдання права і держави?

4. Які антропологічні підстави філософії права виділяв П. Юркевич?

5. Як розв’язується проблема співвідношення особистості, нації і держави у працях М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського?

6. Назвіть основні положення синтетичної теорії права і вчення про правову державу Б. Кістяківського.

7. Як, на думку В. Соловйова, співвідносяться мораль і право?

8. У чому основні ідеї філософії права П. Новгородцева?

9. Що є підставою права з погляду Л. Петражицького?

10. Які елементи містить у собі правова структура у філософії права М. Алексєєва?

11. Як можна охарактеризувати сучасний стан філософсько- правової думки в Україні?