Розділ 14 Інститут спадкування

§ 1. Поняття та історія спадкування

Спадкування свій довгий і складний шлях розвитку прокладало крізь всі відомі соціально-економічні формації, кожна з яких вносила певні корективи у зміст спадкового права. Але його стрижнева суть завжди залишалася незмінною — майнове правонаступництво, яке становить зміст інституту спадкового права.

Римське спадкове право нерозривно пов’язане з процесом розвит­ку інститутів власності (propretas) і сім’ї (familia). Первісно право спадкування мало сімейний характер, що обумовлювалося пануванням довічної і абсолютної влади батька — глави сім’ї (patria potestas, pater familias). Після смерті когось із членів роду майно залишалося у членів того самого роду. Майнові відносини, які виникли до смерті особи — спадкодавця, зберігалися у всій цілісності, поки не з’являвся наступ­ник, представник покійного — спадкоємець (heres).

Основним інститутом спадкового права є спадкування (hereditas). Спадкування (hereditas) — це перехід майна померлої особи до іншої особи (осіб). За допомогою цього інституту забезпечується збережен­ня в цілісності майна померлого і перехід цього майна до правонас­тупника. Цим самим спадковим правом забезпечується загальне (уні­версальне) майнове наступництво після смерті особи. Універсальне правонаступництво (sucessio universitas, universales) має місце в разі, якщо одна особа бере на себе майнові права і обов’язки другої як одне юридичне ціле (universitas).

Спадщина — це сукупність прав і обов’язків спадкодавця, яка пе­реходила в порядку правонаступництва до його спадкоємців. Спадщи­на існує і тоді, коли у її складі немає майна (речей) взагалі, а також коли борги померлої особи перевищують її права і вимоги. Отже, за сутністю римське визначення спадщини не збігалося із визначенням майна.

Важливий правовий принцип римського права полягав у тому, що спадщина до прийняття її спадкоємцем, не маючи живого, фізичного суб’єкта, все ж зберігає статус майна відомої, хоча і померлої особи. І тільки тому це майно не визнається безгосподарним (нічиїм), воно само собі хазяїн. Це майно «охороняє» особа померлого власника. Воно здат­не і в такому стані зменшуватися та збільшуватися у своєму складі, якщо для цього не будуть потрібними дії фізичної особи (наприклад, збіль­шення майна за допомогою рабів). Про спадщину, що не була прийнятою, римляни казали: спадщина лежить, покоїться (hereditas jacet).

Поряд із універсальним правонаступництвом, римське право виділяло і так зване сингулярне (successio singularis), сутність якого полягає в наданні особі окремих прав без покладення на неї обов’язків. Це правонаступництво відбувалося у двох історичних формах: цивіль­на форма сингулярного наступництва, яка називалася легат (legatum), і загальнонародна форма — фідеїкоміс (fideicommissum). Сутність обох цих форм становить розпорядження спадкодавця, яке вигідне для тре­тьої особи і має бути обов’язково виконане спадкоємцем. У праві Юстиніана ці форми були об’єднані в окремий інститут.

За римським правом спадкування можливе було лише або за за­повітом, або за законом. Спадкування за законом мало місце в разі, якщо заповіт не був складений певною особою або був визнаний не­дійсним, або спадкоємець за заповітом не прийняв спадщину. Харак­терною особливістю римського спадкового права була неприпустимість поєднання цих двох підстав спадкування (заповіту та закону) в одному і тому ж випадку, тобто було неприпустимим, щоб одна частина спад­щини перейшла до спадкоємця за заповітом, а інша частина цієї ж спадщини — до спадкоємців за законом¹.

Довгий час римське спадкове право включало дві історичні форми: цивільну (mris civilis) і преторську (mris praetorii). Цивільний порядок спадкування мав назву hereditas, преторський порядок уводу у фактич­не володіння спадщиною — bonorum possesio. Право Юстиніана вста­новило тільки один порядок спадкування, що являв собою симбіоз існуючих раніше цивільного і преторського порядків спадкування.

§ 2. Види порядків спадкування

Римське спадкове право пройшло чотири етапи свого розвитку:

1)   спадкування за цивільним правом;

2) спадкування за преторським едиктом;

3) спадкування за імператорськими законами;

4) спадкуван­ня за правом Юстиніана.

Цивільне спадкування (hereditas) регламентувалося Законами ХІІ таблиць, які визначали два види спадкування: спадкування за запові­том та спадкування за законом. Останнє мало місце, якщо спадкода­вець помирав, не залишивши заповіту. Якщо померла особа залишила заповіт і він відповідає вимогам закону, воля заповідача є священною і незмінною.

Ще один важливий принцип був закріплений Законами ХІІ таблиць і полягав у тому, що спадкоємці беруть на себе всі борги померлого, так само поділяють між собою всі ті вимоги, які належали спадкодав­цеві, для того, щоб і те і інше відповідало часткам спадщини та діста­лося кожному із спадкоємців. Спадкоємцями могли бути тільки агнати. Цивільний спадкоємець мав особисто виявити свою волю на набуття спадщини. Набуття спадщини за цивільним правом (іш сшіе) було для окремих спадкоємців не правом, а обов’язком. Якщо не було ні «своїх», ні «найближчих агнатів», майно спадкували та ділили між собою ті родичі померлого, з якими він збирався на куріатні збори у складі свого роду.

З глибокої давнини і до перших століть республіканського періоду зберігся звичай, який дозволяв спадкодавцеві виявити волю перед куріат- ними коміціями, а під час війни, у поході — перед військом (останнє було дозволено правом Юстиніана). Для попередження будь-якого об­ману ім’я спадкоємця записувалося особисто заповідачем. Крім того, сім свідків підписували заповіт та скріплювали їх печатками. З цієї миті заповіт набував сили. Не могли бути свідками жінки, неповнолітні, німі, глухі, божевільні особи, які перебували під опікою.

Із Законів ХІІ таблиць вбачається, що спори стосовно спадщини не були рідкістю і в ті давні часи, бо позов про поділ спадщини вихо­дить із приписів цього закону. Наприклад, спори виникали щодо обся­гу спадкової частки, заповідального відказу (легату), позбавлення спадщини, недійсності заповіту тощо.

На цьому етапі розвитку римського спадкового права вже визнаєть­ся та закріплюється принцип свободи заповіту, хоча існують ще й пе­режитки інституту власності агнатської сім’ї. Когнатське споріднення ще не дає права спадкування за законом.

Спадкування за преторським едиктом полягало у володінні спадко­вими речами, яке дозволено претором у спорі двох претендентів на спад­щину. Реформи, які здійснювалися у спадкуванні претором, почалися ще в республіканський період і завершилися в епоху принципату. Головним у процесі переходу від цивільного до преторського спадкування є зміщення центру тяжіння від особи спадкоємця до господарчої специфіки спадку­вання, тобто від суб’єкта до об’єкта. У цьому і полягає принципово нова концепція спадкування за преторським правом (bonorum possessio).

Процедури, які обтяжували процес цивільного спадкування, були несприятливими для законного спадкоємця в разі його відсутності або неможливості прийняти спадщину за будь-яких інших поважних при­чин. Претор, керуючись принципами «доброї совісті» і справедливості, скасовує набуття спадщини за давністю володіння (usucapio) і вводить інтердикт проти володільця спадковою масою за давністю володіння на користь дійсного спадкоємця. Таким чином, унеможливлюється набуття чужої спадщини, а у разі якщо таке набуття здійснене з корис­ливими намірами, воно вважається злочином.

Спадкоємець за преторським правом називався не heres, а loco heredis. Спадкоємцями за преторським правом були когнати, а також подружжя та найближчий агнат померлої особи. Такі зміни були на користь окремих спадкоємців. Так, за преторськими едиктами набува­ють права на спадкування за законом:

1)    діти померлого, у тому числі еманциповані, але за тієї справедливої умови, що ці останні внесуть у загальну спадкову масу все своє власне майно;

2)   найближчий агнат померлого, який свого часу перебував під його владою, але з певних причин залишив сім’ю заради самостійних занять, наприклад служби в муніципалітеті, і не ділився з нею заробітком; мати померлого, якщо вона перебувала у шлюбі з чоловічою владою (cum many) з батьком померлого;

3)  усі інші кровні родичі померлого до шостого ступеня споріднення;

4)  один із подружжя, що пережив другого — спадкодавця.

Спільне спадкування осіб, які входили до різних черг, вважалося неможливим, тобто попередня черга спадкоємців завжди виключала наступну.

Набуття спадщини завжди залежало від волі спадкоємця, виявлен­ня якої могло бути здійснено в будь-який час після відкриття спадщи­ни. Набуття спадщини не обмежувалося в часі. Про прийняття спад­щини не потрібно було заявляти перед будь-якою владою. Допускало­ся виявлення волі спадкоємця щодо прийняття спадщини через пред­ставника. Власність на спадкове майно була не цивільною, а преторсь­кою (бонітарною). Спадкові вимоги реалізовувалися за допомогою фіктивного позову; позову, аналогічного з цивільним спадковим по­зовом; спеціального позову interdictum quorum bonorum. Останній являв собою прискорену судову міру для тимчасового визнання права позивача на відому спадщину, яка перебувала у відповідача.

Спадкування за імператорськими законами. У період принципа­ту та абсолютної монархії відбулося подальше вдосконалення рим­ського спадкового права. Імператорські конституції та сенатусконсуль- ти (senatus consulta) продовжили тенденцію пріоритету кровного споріднення, що призвело до розширення й узаконення прав дітей на материнську спадщину та надання їм права на спадкування майна родичів по материнській лінії. Значну увагу приділяли узагальненню та закріпленню засад преторської системи спадкування. Проте спад­кове право залишалося складним і не мало чіткої системи.

Спадкування за правом Юстиніана. Поступово спадкування, яке вважалося преторським, було прирівнено до цивільного спадкування, що сприяло утвердженню та спрощенню спадкового права. У 542 р. відбува­ється реформа спадкування за заповітом, яка стосувалася, зокрема, необхід­ного спадкування. У зв’язку зі складністю цього інституту було зроблено спробу його спрощення. Необхідними спадкоємцями почали вважати ви­східних та низхідних родичів. Обов’язкова частка (portio debita) могла на­даватися цим спадкоємцям у будь-якій формі, наприклад у формі дарунка за життя спадкодавця. Якщо така частка не була визначеною, то спадкоємець, якого обминули в заповіті, мав право вимагати не цієї частки, а того, що належало б йому при спадкуванні за законом. У юстиніанівський період розмір обов’язкової частки був збільшений до 1/2 частки, що за законом належала б кожному певному спадкоємцеві, якщо ця частка була менше за 1/4 від усієї спадщини, і до 1/3 — якщо ця частка була більше.

У 548 р. реформується спадкування за законом, яке будується ви­ключно на когнатському спорідненні. Усі родичі були розподілені на п’ять черг залежно від ступеня їх споріднення зі спадкодавцем. Крім того, до спадкування могли закликатися всі родичі без обмеження ступеня споріднення. Був створений чіткий порядок спадкування, що становить основу сучасного спадкового права.

§ 3. Спадкування за заповітом

Ульпіан зазначав: «Заповіт — це правомірне виявлення волі, зроблене урочисто для того, щоб воно діяло після нашої смерті».

Заповітом (testamentum) у римському праві вважалося не будь-яке розпорядження особи на випадок смерті, а лише те, що містить при­значення спадкоємця (hereditas institutio). За класичним правом вима­галося, щоб таке призначення було зроблено на початку заповіту. Якщо в розпорядженні, зробленому на випадок смерті, є навіть вичерпні вказівки, кому і в яких частках має перейти майно після смерті даної особи, але ніхто не вказаний у цьому розпорядженні спадкоємцем (нікому не дано ім’я спадкоємця (nomen heredis)), заповіт вважався недійсним. Спочатку вимагалося призначення спадкоємців в урочистій обстановці, а з 339 р. — у будь-яких формах.

До змісту заповіту могли також включатися інші розпорядження: від- кази (легати), призначення опікунів для малолітніх спадкоємців тощо.

Заповіт мав юридичну силу, якщо є сукупність певних умов: а) укла­дення у встановленій формі; б) активна заповідальна правоздатність заповідача (testamenti factio activa); в) призначення спадкоємцем особи, яка має пасивну заповідальну правоздатність (testamenti factio passiva).

Форма заповіту, надзвичайно громіздка у стародавні часи, посту­пово спрощувалася, але все ж таки і в юстиніанівський період була достатньо складною. Існували приватні та публічні заповіти.

Приватні заповіти здійснювалися без участі органів державної влади. Залежно від форми волевиявлення приватні заповіти могли бути письмовими і усними. Укладення заповіту в будь-якій формі відбува­лося за присутності семи свідків (у деяких випадках — восьми). За свідків брали тільки вільних та дієздатних осіб. Свідками не могли бути жінки, глухі, німі, сліпі; особи, над якими заповідач мав батьків­ську владу; спадкоємці, їх друзі; марнотрати; особи, позбавлені запові­дальної правоздатності.

Для письмових заповітів встановлювалися особливі вимоги щодо їх складання. Так, заповіт, як правило, мав укладатися особисто запові­дачем і підписувався ним власноруч у присутності семи свідків. Якщо заповідач не міг підписати заповіт, то запрошували восьмого свідка, який підписував заповіт і вказував, що він це робить за дорученням заповідача. Свідки засвідчували заповіт своїми підписами та скріплю­вали печатками. Усний заповіт оголошувався в присутності восьми свідків мовою, зрозумілою для всіх.

Крім того, у деяких випадках допускалося складання заповіту в спеціальних формах. Так, військовослужбовці (солдати) могли здій­снити заповіт під час служби, походу без будь-яких формальностей унаслідок «крайньої недосвідченості» у справах. Селянам дозволяло­ся укладати заповіти усно при п’ятьох свідках, якщо заповідач був неграмотним і не міг власноруч підписати заповіт. Під час епідемій при укладанні заповіту не вимагалася присутність усіх свідків разом. Письмові заповіти висхідних родичів на користь низхідних дозволя­лося укладати без залучення свідків.

Поряд із приватними, практикувалися публічні заповіти, які укладалися за участю органу державної влади: а) шляхом внесення усної волі заповідача до протоколу суду (судовий заповіт); б) шляхом передачі до імператорського архіву на зберігання письмового заповіту (заповіт, який подавався імператору).

За свідченням Гая, у стародавньому праві існували такі форми заповітів: а) заповіт, засвідчений народними зібраннями (testamentum comitiis calatis); б) заповіт у поході (testamentum in procinctu). Обидві форми були виявленням волі спадкодавця перед римським народом. Але порядок та умови здійснення цих заповітів були різними.

Заповіт comitiis calatis здійснювався на народних зборах по куріях, які скликалися для цього двічі на рік. Заповідач усно виражав свою волю щодо призначення спадкоємця, легату, опікуна дружині та непов­нолітнім дітям, а потім звертався до народу з проханням засвідчити його волю.

Заповіт in procinctu здійснювався військовослужбовцями усно у поході, перед військом без додержання формальностей.

Утім письмова форма заповіту набула пріоритету перед усною, і в республіканський період претор надає захист письмовому заповіту, скріпленому встановленою законом кількістю печаток. Але якщо цей заповіт не супроводжувався передачею, то спадщина належала видачі цивільному спадкоємцеві у разі пред’явлення ним позову. Преторський письмовий заповіт став рівноправним із заповітом приватним. За кон­ституцією 439 р. законної сили набував уже будь-який письмовий за­повіт, підписаний заповідачем та сімома свідками. Це й був звичайний приватний заповіт класичного римського права. Поряд із цим продов­жував існувати й усний заповіт після вигаданого продажу спадщини. Як для письмового, так і для усного заповіту вимагалося, щоб вся процедура здійснення заповіту проходила безперервно.

Заповідальна правоздатність. Для здійснення заповіту вимагалася спеціальна здатність — активна заповідальна правоздатність (testamenti factio activa). Вона передбачала наявність загальної правоздатності в галузі майнових відносин. Активна заповідальна правоздатність повністю зале­жить від загальної цивільної правоздатності, отже, зменшення останньої після укладання заповіту робить заповіт недійсним.

З давніх часів перегрини були позбавлені заповідальної правоздат­ності, оскільки керувалися не цивільним правом (іш civils), а дотри­мувалися своїх власних порядків. Заповідальної правоздатності не мали інтестабелі (особи, яким за аморальні вчинки заборонялося бути свідками та запрошувати свідків у своїх інтересах), психічно хворі, а в період пізньої імперії — апостати (відступники від християнства) й деякі інші особи.

Пасивна заповідальна правоздатність — це здатність особи бути спадкоємцем. Цей вид правоздатності виникав за таких випадків: під час укладання заповіту, смерті заповідача та прийняття спадщини. Він визначався методом виключення, тобто визначали тих осіб, які цим правом не користувалися. Наприклад, раби могли приймати спадщину тільки разом із відпущенням на волю. Згідно із законом Воконія (169 р. до н. е.) громадяни, які мали максимальний ценз (100 тис. сес­терцій і більше), не могли призначати спадкоємцями жінок за «прита­манне їм марнотратство»¹. Дозволялося залишати на їх користь легат, який не перевищував половини спадкової маси, і тільки за умови, якщо вони належали до агнатських дочок. Пасивної заповідальної правоз­датності не мали особи, які в момент смерті заповідача ще не були зачаті; діти державних злочинців; негідні перед заповідачем особи; особи, які не були громадянами Римської держави (винятком було отримання громадянства не пізніше 100 днів після відкриття спадщи­ни); юридичні особи (виняток становили міські об’єднання, благодій­ні установи, церкви). Одночасно римське спадкове право, поряд із указаними особами, встановило коло осіб, які були позбавлені пасив­ної заповідальної правоздатності: сторонні особи, які виявляли мило­сердя щодо батьків, дітей шляхом надання їм допомоги, догляду за ними; урядовці, які здійснювали нагляд за ходом спадкового процесу або пов’язані з їх здійсненням; особи, яких заповідач не міг уявити собі як реально існуючий суб’єкт (боги, юридичні особи).

Деякі особи, хоча і мали пасивну правоздатність, але не могли отри­мувати спадщину повністю або в частині, якщо не відпаде обставина для отримання спадщини. Так, за законами Августа неодружені чолові­ки віком 25-60 років та незаміжні жінки 20-50 років могли отримати спадщину за заповітом лише після найближчих родичів. Після будь- якого іншого заповідача вони отримували спадщину тільки в разі, якщо протягом 100 днів після відкриття спадщини укладали шлюб тощо.

У зв’язку з тим, що в заповіті необхідно було вказати ім’я спад­коємця, позбавлялися можливості бути спадкоємцями діти, зачаті за життя спадкодавця і народжені після його смерті. Поступово, за спри­яння претора, ці особи отримали право на спадщину. Більше того, за­повіт вважався недійсним, якщо «постуми» (майбутні діти) не призна­чалися спадкоємцями або не позбавлялися спадщини.

Призначення спадкоємця з умовою дозволялося, якщо умова мала характер відкладальної. У цьому разі спадщина відкривалася не в момент смерті спадкодавця, а з настанням умови¹. Прикладом відкладальної умо­ви може бути підпризначення спадкоємця (heredis substitutio). На випадок, якщо призначений спадкоємець за тієї чи іншої обставини (смерті, неба­жання отримати спадщину тощо) не стає спадкоємцем, у заповіті, крім основного спадкоємця, міг призначатися запасний спадкоємець.

Обов’язкове спадкування. У стародавні часи заповідач користу­вався необмеженою свободою розпоряджатися своїм майном. Але з часом заповідачі почали зловживати такою свободою розпоряджень та майно інколи передавалося стороннім особам, а найближчі родичі за­повідача, які своєю діяльністю значно сприяли створенню спадкового майна, нічого з нього не отримували. На цій підставі поступово почали виникати обмеження заповідальної свободи, які потім оформилися у право деяких спадкоємців за законом на так звану обов’язкову частку в спадщині. Існував категоричний наказ, звернений до спадкодавця: прямі спадкоємці (його діти і постуми) мають бути або призначені спад­коємцями за заповітом, або усунені від права на спадкування. Якщо заповідач не призначав і не усував обов’язкових спадкоємців, заповіт вважався недійсним і спадкування здійснювалося за законом.

Коло осіб, за якими визнавалося право на обов’язкову частку, було розширене претором приєднанням до них еманципованих дітей. У кла­сичну епоху право на обов’язкову частку вже належало низхідним та висхідним родичам заповідача завжди, а також повнорідним та єдинокров­ним братам і сестрам заповідача за умови, якщо спадкоємцем у заповіті призначена негідна особа (persona turpis). Розмір обов’язкової частки не мав бути меншим за 1/4 частки, яку отримала б особа при спадкуванні за законом, з відрахуванням боргових зобов’язань заповідача.

Поважність причин позбавлення права на обов’язкову частку роз­глядав суд. У праві Юстиніана було наведено вичерпний перелік таких підстав для позбавлення обов’язкової частки, наприклад замах на життя заповідача, укладання шлюбу без дозволу батьків тощо.

Якщо заповідач частково позбавляв свого найближчого спадкоєм­ця обов’язкової частки, тобто призначав її не у повному обсязі, заінте­ресований спадкоємець міг звернутися з позовом про її доповнення.

Той, хто був позбавлений спадщини поіменно, не отримував навіть і обов’язкової частки.

Утрата заповітом сили. Хоча впродовж всієї історії Риму заповіт зберігав риси формалізму, проте у класичний період складається тенден­ція збереження сили заповіту за допомогою його тлумачення. Утім і заповіт, складений із дотриманням усіх вимог закону, міг втратити силу до відкриття спадщини внаслідок скасування його заповідачем. Скасу­вання могло бути здійснене тільки шляхом складання нового заповіту, а за преторським правом — знищенням, відривом із нього печаток тощо. У період імперії спочатку було визначено, що заповіт втрачає силу, якщо до спливу 10 років від дня його складання не буде відкрито спадщину. У праві Юстиніана це правило було послаблено. Після того, як мине 10 років заповіт міг бути змінений відповідною заявою у присутності трьох свідків. У період імперії допускалося також внесення до заповіту змін шляхом складання розпоряджень щодо фідеїкомісів.

§ 4. Спадкування за законом

Спадкування за законом (hereditas ab intestato) настає в тих ви­падках, коли після померлої особи не залишилося заповіту або коли спадкоємець за заповітом із тієї чи іншої причини не прийняв спад­щини.

Відома нам стародавня римська система спадкування за законом, яка належить до епохи Законів ХІІ таблиць, виходить від сімейної єдності майна та агнатської спорідненості. Відповідно до цього Закони ХІІ таблиць визнають першочерговими спадкоємцями безпосередньо підвладних спадкодавця (in patria potestate), дружину (in manu) помер­лого, його дітей, усиновлених та онуків від раніше померлих синів. Ці спадкоємці називалися «своїми» (heredes sui) і разом із цим «необхід­ними» (necessarii) в тому розумінні, що вони визнавалися спадкоємця­ми незалежно від виявлення їхньої волі щодо цього¹. Дружина, діти та усиновлені ділили майно нарівно. Якщо ж у спадкуванні брали участь онуки від раніше померлих синів, то спадкування здійснювалося ними за правом представлення (hereditas ius repraesentationis), тобто вони отримували всі разом частку спадщини, яку отримав би їхній батько, якщо б пережив спадкодавця, а потім ділили цю частку порівну між собою.

Спадкуванню «своїх» спадкоємців надавали особливого характеру: вони не лише набували нового для них спадкового майна, а і вступали в управління своїм майном, яке належало їм разом із pater familias на праві сімейної власності.

Якщо після спадкодавця не залишалося «своїх» спадкоємців, до спадкування закликався найближчий за ступенем агнатський родич (agnatus proximus). Так, насамперед закликалися до спадкування брати, сестри та мати померлого, яка перебувала з його батьком у шлюбі cum manu і цим набувала становища сестри померлого. Усі ці особи щодо померлого були агнатами другого ступеня. За відсутності агнатів другого ступеня закликаються агнати третього ступеня і т. д. Але за жіночою лінією спадкування не відбувалося далі повнорідних сестер. Якщо найближчий агнат не приймав спадщину, то вона не переходила ні до наступного ступеня споріднення, ні до кого іншого, а вважалася відумерлою. Отже, діяв принцип одноразовості закли­кання до спадкування.

Із розвитком економіки патріархальна сім’я розкладається, і сімейну власність змінює індивідуальна приватна власність. У зв’язку з цим система спадкування, побудована за принципом агнатського спорід­нення, втратила свою підставу. За преторським едиктом при спадкуванні враховувалося когнатське (кровне) споріднення. Не маючи права відміняти норми цивільного права, претор надавав новим спадкоємцям володіння спадковим майном (bonorum possessio), додержуючись такої черговості.

Перший клас — усі діти померлого та особи, які прирівнювалися до них. До цього класу належали: еманциповані діти померлого, а також діти, яких він віддав до усиновлення, якщо до моменту смерті спадко­давця вони були звільнені від влади усиновлювача. Таким чином, уже в цьому класі поряд із агнатами спадкодавця спадкують його когнати. Онуки та інші низхідні родичі спадкували за правом представлення.

Другий клас — особи, які мали право спадкування за Законами ХІІ таблиць, тобто агнатські родичі. Вони закликалися до спадкування за відсутності осіб, які належали до першого класу, а також у разі, якщо ніхто з цих осіб не звернувся до претора про встановлення володіння на спадкове майно у визначений строк. У другий клас входили «свої» та найближчі агнатські родичі, де «свої» закликалися вдруге, але вже без еманципованих дітей.

Третій клас охоплював кровних родичів померлого (cognati proximus) у порядку ступенів до шостого ступеня споріднення включ­но. Унаслідок кровного споріднення «свої» закликалися до спадкуван­ня втретє, еманциповані вдруге. Побічні когнати спадкують без обме­жень прав жінок. При цьому найближчий ступінь спорідненості усуває подальший, родичі одного ступеня ділять спадщину нарівно.

У цьому класі діти, законні та незаконні, спадкують після матері і навпаки.

Четвертий клас надає спадщину за законом одному з подружжя, який залишився живим (unde vi uxo — чоловік або дружина).

Крім залучення до кола законних спадкоємців кровних родичів та одного з подружжя, претор створив ще одну новелу: встановив на­ступництво між спадкоємцями різних класів та ступенів. Отже, якщо особа, яка закликається до спадкування, не приймає спадщину, спад­щина не вважається відумерлою, а відкривається наступному за чергою кандидату.

Спадкування за новелами Юстиніана. Суттєво порядок спадку­вання за законом був реформований у новелах Юстиніана. Так, була спрощена система спадкування за законом, яка будувалася виключно на когнатському спорідненні.

За системою Юстиніана спадкування здійснювалося за чотирма чергами.

Першу чергу становлять низхідні родичі померлого: сини та доньки, онуки раніше померлих дітей. У тих випадках, коли онуки спадкували разом із дітьми, всі вони отримували частку, яка належала б їх помер­лому батькові, і ділили її порівну між собою.

Другу чергу становлять висхідні родичі (батько, мати, дід, баба та інші), а також повнорідні брати та сестри, діти раніше померлих братів та сестер (племінники). Спадкоємці цього класу ділять спад­щину порівну, проте племінники отримують частку їх батьків. Якщо спадкують тільки висхідні, то одна половина спадщини розподіляється між висхідними родичами з боку батька, друга — між висхідними родичами по материнській лінії.

Третя черга — неповнорідні брати та сестри, тобто ті, які народжені від одного з померлих батька, але від різних матерів або від однієї матері, але від різних батьків, а також діти неповнорідних братів та сестер (за правом представлення).

До четвертої черги закликаються всі інші бокові кровні родичі без обмеження ступенів.

У цьому списку спадкоємців відсутній той із подружжя, що є жи­вим. Він закликався до спадкування в останню чергу, якщо не прийме спадщину жоден із перелічених спадкоємців. Проте за «бідною вдо­вою», тобто яка не мала власного майна або приданого, що дозволяє жити згідно із соціальним становищем жінки, визнане право необхід­ного спадкоємця, або право на обов’язкову частку розміром 1/4 спад­щини, але не більше 100 фунтів золотом. Вона спадкувала одночасно з тими спадкоємцями, які закликалися до спадкування. Цієї частки чоловік не може позбавити дружину навіть своїм заповітом^[1].

У римському праві поряд із наступництвом між чергами та сту­пенями спадкоємців існувало так зване прирощення часток (ius accrescendi). Якщо до спадкування закликалося кілька осіб одного ступеня споріднення (наприклад, три сини) та один із них не набував своєї частки у спадщині, вона приростала до часток інших одночасно закликаних спадкоємців.

Відумерла спадщина (bona vacantia). Якщо спадщину не прий­няли ні спадкоємці за заповітом, ні спадкоємці за законом, вона вважа­лася відумерлою. У стародавні часи таке майно вважалося безгоспо­дарним і могло бути захоплене кожним. З епохи принципату відумерле майно передавалося державі; у період абсолютної монархії міська курія, церкви, монастирі отримували перевагу щодо набуття відумер- лої спадщини після осіб, які належали до цих організацій.

§ 5. Прийняття спадщини

«Лежача» (hereditas jacens) спадщина. Зі смертю спадкодавця відбувається відкриття спадщини. Саме на цей момент визначається, хто закликається до спадкування. Особи, які закликаються до спадкування, не набувають права на саме спадкове майно, поки не приймуть його. У період між відкриттям спадщини та його прийняттям спадкове майно не належить нікому. Це «лежача» спадщина, яка чекає свого суб’єкта^[2].

Оскільки господаря у цього майна не було, воно вважалося безгос­подарним (res nullius). Хоча до цього майна не застосовувалося прави­ло щодо заволодіння безгосподарними речами, але все ж будь-яка особа, отримавши річ із «лежачої» спадщини і володіючи нею протягом року, ставала власником, незважаючи на те, що умов для набуття пра­ва власності за давністю тут не було.

Згодом «лежачу» спадщину почали охороняти. її перестали вважа­ти безгосподарним майном. Але до прийняття майна спадкоємцем воно вважалося таким, що належить померлому. Особа спадкодавця продов­жувалася у спадковому майні («підтримувалася» спадщиною). Ця містична конструкція давала змогу запобігати різним посяганням на «лежачу» спадщину.

Прийняття спадщини (hereditas aditio). Прийняття спадщини не зводиться тільки до процедури, хоча і вона є не другорядною. Час, коли наступництво вважалося встановленим, та порядок цього встановлення в римському праві є неоднаковими для різних категорій спадкоємців. Що стосується цивільного права, слід зважати на два важливих моменти. По- перше, агнати, які перебували під владою спадкодавця, вважалися наступ­никами спадщини одразу ж після того, як вона відкривається, тобто в момент смерті глави сім’ї (спадкодавця). По-друге, ні за яких обставин агнати не могли відмовитися від прийняття спадщини.

Обидва правила діяли і щодо закликаних до спадкування рабів¹.

Вступ у спадщину міг бути здійснений або прямим волевиявлен­ням, або ж самою поведінкою особи як спадкоємця. Наприклад, особа стягує належні суми з боржників спадкодавця, сплачує борги його кредиторам тощо.

Коли спадкоємець приймає спадщину, він не лише набуває відповід­них прав, але і стає відповідальним за зобов’язаннями спадкодавця. Якщо спадщина складалася переважно з боргів спадкодавця, універ­сальний характер спадкового наступництва вимагав від спадкоємців їх прийняття. Уникнути такої необмеженої відповідальності спадкоємець міг тільки шляхом радикального заходу — неприйняття спадщини. У цьому разі претор призначав «конкурс», тобто розпродаж майна померлого, щоб задовольнити вимоги кредиторів.

Для захисту інтересів кредиторів спадкодавця преторським едиктом було введено «пільгу відділення». Вона полягала в тому, що кредиторам спадщини було надане право вимагати відділення спадкового майна від власного майна спадкоємця. Це робилося для того, щоб спадкове майно пішло, у першу чергу, на задоволення вимог кредиторів спадко­давця, потім на виплату легатів і лише в останню чергу на задоволен­ня вимог кредиторів спадкоємця.

Коли (на прохання спадкоємця) встановлений судом строк для прийняття спадщини закінчувався, суду залишалося визнати спадкоємця або таким, що прийняв спадщину, або таким, що від неї відмовився. До епохи Юстиніана спадкоємець, який прострочив прийняття спад­щини, вважався таким, що відмовився від неї, а після Юстиніана — таким, що прийняв спадщину.

У римському праві поступово склався інститут спадкової трансмісії (transmissio delationis).

Спадкова трансмісія — це перехід права на прийняття спад­щини до спадкоємців особи, яка була закликана до спадкування, але не встигла за життя реалізувати своє право на прийняття спад­щини.

За стародавнім цивільним правом спадкова трансмісія була неможли­вою. Якщо закликаний до спадкування спадкоємець не приймав спадщи­ну, вона вважалася безгосподарною. За преторським правом володіння спадковим майном пропонувалося в цьому випадку іншим спадкоємцям. Якщо ж спадщину не приймав до своєї смерті спадкоємець за заповітом, то відкривалося спадкування за законом. Таким чином, право прийняти спадщину розглядалося як особисте право спадкоємця, яке є невідчужуваним та не переходить до його спадкоємців. Але згодом допускалися винятки, а саме: претор допустив, якщо спадкоємець помре, не встигнувши прий­няти спадщину без своєї вини, то його спадкоємцям може бути надане право прийняти спадщину. Імператор Феодосій ІІ у 450 р. постановив, що десцеденти (низхідні родичі спадкодавця — діти, онуки, які закликалися за заповітом і померли до моменту прийняття спадщини) передають своє право спадкування власним низхідним спадкоємцям, для яких «закликан­ня» перетворюється у набуття спадщини. У праві Юстиніана це правило було узагальнено. Якщо смерть спадкоємця настала протягом року від дня, коли він дізнався про відкриття для нього спадщини, право прийняти спадщину вважається таким, що перейшло до його спадкоємців. Останні могли здійснити це право впродовж строку, який ще залишився для при­йняття спадщини.

§ 6. Легати та фідеїкоміси

Легат (legatum) — заповідальний відказ, безоплатне заповідальне розпорядження спадкодавця, яке робилося в заповіті, щодо надання спадкоємцям деяких грошових сум або речей визначеній особі, на підставі чого виникало сингулярне спадкування. Легат виключає пев­ну частину спадкової маси з решти майна, яке переходить спадкоємцям. З наведеного визначення випливає, по-перше, сингулярний характер наступництва легатарія (особи, на користь якої призначений легат) у майні спадкодавця. Це означає, що він — наступник спадкодавця в окремому праві, але не в будь-якій частці спадщини, і що отримання легату не супроводжується відповідальністю за борги спадкодавця. По- друге, оскільки легат залишається тільки в заповіті, неможливо покласти легат на спадкоємця за законом¹.

Виникнення легату сходить до Законів ХІІ таблиць. Спадкодавець, опікуючись долею дружини та дітей, які виключалися з-поміж цивіль­них спадкоємців, заповідав їм певну частину майна на прогодування. Згодом легати набувають більш широкого застосування, але як наступ­ництво, яке не породжує для легатарія жодних зобов’язань із боргів померлого. Легат відразу ж з моменту відкриття спадщини становить квіритську власність легатарія і може бути витребуваний із будь-якого володіння за допомогою віндикаційного позову.

Предметом легату могло бути все те, що перебувало в обороті, і те, що мало для легатарія економічний або моральний інтерес.

Суб’єктами легату є: а) заповідач; б) особа, для якої призначений легат, — легатарій (honoratus або legatarius); в) особа, зобов’язана видати легат (oneratus). Призначати легат мав право тільки запові­дач. Легатарієм міг бути тільки той, кого можна було призначати спадкоємцем. Заповідач міг зобов’язати видати легат лише тій осо­бі, яка отримує будь-що з майна заповідача. На випадок смерті до набуття легату право на нього переходило до його спадкоємців. Легат міг бути призначений або в заповіті, або в кодицилі (публічне або приватне розпорядження заповідача за присутності п’яти свід­ків).

Порядок набуття легатів. У процесі набуття легатарієм його права розрізняють два моменти: виникнення права на легат та здій­снення цього права. Легатарій набував права на легат за законом без свого відома, але не всупереч своєї волі. Він міг відмовитися від цього права. Легатарій набував права на легат у день смерті заповіда­ча, але здійснити це право можна було тільки з моменту прийняття спадщини. Якщо легат залишений за умови, то право на легат виникає з моменту настання умови. Юридичне значення полягає в тому, що якщо легатарій переживе цей момент, його право на отримання легату само стає здатним переходити за спадкуванням. Отже, якщо потім легатарій помре, не отримавши легат, право на легат переходить до його спадкоємця.

Легатарій або його спадкоємці отримують право вимагати здійснен­ня їх права на легат із моменту прийняття спадкоємцем спадщини. Відтоді легатарій мав право пред’являти віндикаційний позов до будь- якої особи, в якої перебуває відказана річ, або зобов’язальний позов до спадкоємця про виконання легату.

Легати набули в Римі широкого поширення. При цьому нерідко заповідачі призначали стільки легатів, що спадкоємцям не залишалося майже нічого зі спадкового майна. Унаслідок цього в них не було інте­ресу приймати спадщину. У зв’язку з цим були введені обмеження легатів. Спочатку було встановлено, що забороняється призначати легати більше 1000 асів кожний і що жоден легатарій не може отриму­вати більше, ніж спадкоємець, який отримав найменшу частку в спад­щині. Але ці заходи виявилися недостатньо ефективними, тому що було можливим, призначивши багато невеликих легатів, все ж таки вичерпати всю спадщину.

Тому законом Фальцидія (І ст. до н. е.) була встановлена більш радикальна заборона: спадкоємець не мав права видавати як легат більше 3/4 спадщини. Чверть спадщини, яка залишалася після пога­шення боргів спадкодавця, повинна була залишитися спадкоємцеві. Це так звана фальцидієва четвертина^[3].

Фідеїкоміси (лат. fideicommissum — звернення до честі іншо­го) — це усне або письмове розпорядження останньої волі, через яке заповідач під чесне слово зобов’язував свого спадкоємця видати третій особі або всю спадщину, або її певну частку. У житті трапля­лися випадки, коли легати залишалися без дотримання форм цивіль­ного заповіту. Це були неформальні легати. Виконувати їх чи ні, було справою совісті спадкоємця. Саме тому ці розпорядження отримали назву — фідеїкоміси, тобто доручене совісті. Вони могли бути зверне­ні не тільки до спадкоємця, а й до боржника заповідача: «Борг свій віддай не моєму спадкоємцеві, а Тіберію, якому я винен уважним до­глядом... добрим вчинком... тощо»^[4].

Довгий час схоже прохання вважалося моральним обов’язком, і тільки імператор Август надав йому юридичного значення. Хоча такі розпорядження не користувалися позовним захистом, особа, на користь якої було здійснене таке розпорядження, могла звернутися до пред­ставницької адміністративної влади — консула (у подальшому до фі- деїкомісарного претора). В епоху принципату фідеїкоміси отримали позовний захист, що фактично об’єднало їх із легатами.

§ 7. Захист спадкових прав

Потреба судового захисту прав спадкоємця може виникнути або внаслідок невизнання тих прав, які входять до складу спадщини (на­приклад, особа відмовляється видати спадкоємцеві річ не тому, що не визнає його спадкоємцем, а тому, що заперечує право на цю річ самого спадкодавця), або внаслідок того, що будь-хто своєю поведінкою порушує або не визнає права даної особи як спадкоємця (наприклад, оспорює дійсність заповіту, з якого випливає право спадкування даної особи).

У першому випадку в розпорядженні спадкоємця були такі самі позови, що надавалися спадкодавцеві. Наприклад, якщо третя особа утримує в себе річ із складу спадщини, спадкоємець може подати він- дикаційний позов, який міг бути поданий спадкодавцем за його життя. У другому випадку надається цивільний позов щодо витребування спадщини, який за своїм змістом та наслідками аналогічний віндика- ційному позову. Спадкоємець, який не володіє спадковим майном, подає позов до особи, що не є спадкоємцем, але володіє спадщиною. Добросовісний володілець за таким позовом повинен повернути по­зивачеві все, що одержане за рахунок спадщини на момент подання позову, з відрахуванням витрат, понесених ним на спадкове майно. При цьому не має значення, чи були ці витрати необхідними, корисни­ми або здійснювалися тільки для задоволення особи. Недобросовісний володілець має повернути позивачеві все отримане від спадщини із усіма плодами та прирощеннями. Крім цього, він несе відповідальність за винне знищення або псування майна (а з моменту подання позову — й за випадкове). Недобросовісний набувач може отримати лише суму понесених ним витрат, що є необхідними та корисними, оскільки ко­рисні витрати все ще збільшують цінність тих речей, на які вони були зроблені.

Захист прав преторського спадкоємця забезпечувався інтердиктом, за допомогою якого він міг набути права володіння речами, які входи­ли до складу спадщини. Претор також надав низхідним та висхідним спадкоємцям право на свій власний позов про спадщину — протягом одного року від дня її відкриття, іншим спадкоємцям — 100 днів.

^[1] Див.: Новицкий И. Б. Римское частное право. - М., 1948. - С. 108-109.

^[2] Там само.

^[3] Див.: Новицкий И. Б. Римское частное право. - М., 1948. - С. 114.

^[4] Черниловский З. М. Лекции по римскому частному праву. - М.: Юрид. лит., 1991. - С. 203.