Розділ 12 Окремі види договірних зобов’язань. Квазіконтракти

§ 1. Вербальні контракти

Залежно від підстав виникнення в римському праві розрізняли: вербальні (verbis), літеральні (litteris), консенсуальні (consensu) та реальні (re) контракти.

Раніше за всіх виникли вербальні контракти, які вважалися укладеними після виголошення традиційних словесних формул за дотримання низки формальностей. У зв’язку з цим процедура укла­дення цих контрактів була досить громіздкою.

Вербальні контракти (verbis) — це усні контракти, для укла­дення яких необхідно в установленій послідовності промовити строго визначені слова.

Основною ознакою вербальних контрактів було безумовне пану­вання форми. Це виявлялося, зокрема, у тому, що, з одного боку, у разі пропущення одного слова чи зміни черговості їх проголошення зобов’язання не виникало, а з іншого — при дотриманні форми договір вважався укладеним, навіть якщо він вчинявся під впливом насилля, погрози тощо.

У римському праві до зазначених контрактів належали: стипуляція, клятвена обіцянка вільновідпущеника і встановлення приданого.

Стипуляція (лат. stipulatio — вимовляння, благання (вигід)) — це усний договір, укладений шляхом запитання майбутнього кредито­ра і відповіді боржника, яка збігається із запитанням. Під цією назвою зазначений договір фігурував, коли він розглядався зі сторони кредито­ра. Зі сторони боржника він виступав під назвою обіцянка (sponsio)¹.

Ще Закони ХІІ таблиць передбачали стипуляційну форму договору. Стипуляцію вважали найважливішим видом вербальних контрактів, оскільки вона була досить зручною для кредиторів.

Зобов’язання виникало у випадку виголошення контрагентами пев­них установлених фраз у вигляді запитання і відповіді: «Зобов’язуєшся урочисто дати? — Зобов’язуюсь урочисто дати», «Обіцяєш? — Обіцяю» і т. ін. При цьому договір вважався укладеним, якщо, напри­клад, майбутній кредитор запитував: «Обіцяєш дати 10?» і тут же от­римував відповідь: «Обіцяю». Якщо у відповідь був зроблений простий позитивний кивок головою, то у зв’язку з відсутністю слів це не по­роджувало вербального контракту.

Доречно звернути увагу, що зобов’язання виникало лише за умови, якщо мала місце повна і безумовна згода боржника. У зв’язку з цим, якщо на запитання потенційного кредитора: «Обіцяєш дати 10?» була надана відповідь: «Обіцяю дати 7», то договірних відносин не вини­кало. Однак із часом відбулося пом’якшення формальних вимог, а тому у разі спору між сторонами стосовно суми вважалося, що зобов’язання виникло на меншу суму (у наведеному прикладі — не на 10, а на 7).

Утім, якщо спочатку виходили з того, що зобов’язання виникало лише у разі, якщо відповідь була дана тим же дієсловом, яким було задане питання, то пізніше на це не звертали уваги. Так, договір вва­жався укладеним, якщо на запитання кредитора: «Обіцяєш дати 10?» боржник відповідав: «Чому б ні?». Більше того, допускалося виголо­шення словесних формул різними мовами за умови, що сторони ро­зуміють один одного (D. 45. 1. 1. 2). Так, питання могло бути задано латинською мовою, а відповідь дана грецькою.

Процедура укладення стипуляції здійснювалася в присутності кредитора, боржника і свідків, які підтверджували достовірність кон­тракту. Звідси випливає безумовна вимога — обов’язкова присутність сторін в одному місці. При укладенні договору представництво не допускалося, оскільки можна було набути прав лише для себе осо­бисто. У зв’язку з цим стипуляція була недоступна глухим, які не могли безпосередньо сприймати на слух питання чи відповідь, а також німим, які не могли виголосити необхідні словесні формули.

Стипуляція є одностороннім договором, оскільки одна сторона мала лише права, а інша — тільки обов’язки. Відповідно обов’язки виника­ли на стороні особи, яка дала обіцянку. Саме вона з моменту укладен­ня договору визнавалася боржником. Кредитором ставала та особа, на користь якої було здійснено обіцянку. Таким чином, за цим договором кредитор нічим не зобов’язувався, однак набував права вимоги.

Від інших договорів стипуляція відрізнялася своєю формальністю і абстрактним характером, оскільки для її дійсності не мало ніякого значення, що спонукало боржника взяти на себе відповідне зобов’язання. Юридичні наслідки породжувало дотримання форми, а підстава (causa) до уваги не бралася. Це означає: якщо дотримувалися необхідних вимог стосовно порядку укладення стипуляції, то зобов’язання виникало незалежно від того, що було підставою укладення контракту і чи до­сягнуто мети, якої прагнули сторони, вступаючи в договірні відносини. Отже, можна вважати, що, як абстрактний і разом з тим суворо фор­мальний договір, стипуляція була юридичним попередником майбут­нього векселя.

Оскільки стипуляція породжувала зобов’язання з моменту усного проголошення запитання кредитора і відповіді боржника, то з цього часу боржник вважався зобов’язаним і повинен був платити із стипуляції, незважаючи на те, що він ще міг не отримати грошей від кредитора. Щоб усунути існуючу несправедливість, претор надавав боржникові право заперечення. Таким чином, сама по собі абстрактність зобов’язання не позбавляла можливості боржника доводити, що відсутня підстава, з якої він взяв на себе зобов’язання. Проте це було досить складно і вима­гало затрат часу, протягом якого кредитор міг уже здійснити своє право з існуючого зобов’язання, породженого стипуляцією.

До того ж, незважаючи на абстрактний характер стипуляційного зобов’язання, сторони не лише могли згадати в тексті запитання й відповіді, підставу (causa), за якою стипуляція здійснювалася, а й пос­тавити силу стипуляції в залежність від наміченої мети шляхом вклю­чення відповідної умови.

У класичний період стипуляція була основною договірною формою. Певною мірою це пояснювалося наявністю її переваг у зв’язку з абс­трактним характером. Так, кредитор мав можливість досить просто і швидко стягнути борг. До того ж стипуляційної форми можна було надати будь-яким зобов’язальним відносинам.

Якщо спочатку стипуляція використовувалася лише для виникнення боргового зобов’язання, то у подальшому сфера її застосування значно розширилась. Так, за допомогою стипуляції встановлювали відповідаль­ність у разі невиконання чи неналежного виконання зобов’язання.

У зв’язку з формальним характером стипуляції її дія поширювала­ся лише на сторони, а тому неможливо було ні покласти обов’язки на третю особу, яка не брала участі в стипуляції, ні обумовити для неї вигоди. Утім можна було застосувати стипуляцію для залучення третіх осіб на сторону кредитора чи боржника. У цьому випадку мала місце множинність осіб у зобов’язанні¹.

Унаслідок поширення у зв’язку із контактами зі Сходом письмової форми наприкінці республіканського періоду стало звичайним складати документ (instrumentum), який свідчив про наявність питання та відповіді^[1]. Наявність цього документа полегшувала доведення факту здійснення стипуляції (G. 8. 37-38. 14). Спочатку цей письмовий до­кумент не мав самостійної зобов’язувальної сили, у зв’язку з чим навіть за його наявності боржник мав можливість доводити відсутність усної стипуляції. Однак поступово документ набуває незаперечної сили, у зв’язку з чим за його наявності слова стипуляції вважалися виголо­шеними. Це послужило підставою для зменшення значення стипуля- ційної форми, і вона могла вже укладатися будь-якими словами, які виражають суть угоди. Єдиною формальною вимогою, яка була непо­хитною, залишалася потреба особистої присутності сторін у момент укладення договору.

Клятвена обіцянка вільновідпущеника (jusjurandum liberti) — це різновид вербального контракту, який виникав у разі проголошення вільновідпущеником клятви надавати послуги патрону. Власник раба за своїм бажанням міг відпустити його на волю^[2]. Однак досить часто він хотів і в подальшому користуватися його послугами. Особливо на­гальною була така потреба в разі, якщо раб мав особливі таланти чи спеціальні навики. У зв’язку з цим власник раба був зацікавлений у виникненні зобов’язання, за яким його колишній раб не поривав би з ним зв’язків і в подальшому при потребі надавав би йому допомогу.

Однак проблема полягала в тому, що раб не був суб’єктом права, а тому його обіцянки в цьому статусі не породжували бажаних наслідків. Саме цим обумовлена в практиці Давнього Риму дволанкова процедура виникнення зобов’язання між патроном (patronus) і вільновідпущеником (libertinus). Так, ще будучи в рабстві раб давав клятвену обіцянку, що і після його звільнення на свободу він залишатиметься зв’язаним перед своїм патроном певними повинностями. Так клятва породжувала лише натуральне зобов’язання (obligatio naturalis)^[3] . Тому після звільнення вільновідпущеник брав на себе відповідне зобов’язання вже у вигляді клятвеної обіцянки, яка оформлялася вербальним контрактом, у зв’язку з чим таке зобов’язання забезпечувалося примусовою охороною.

Таким чином, хоча на вільновідпущенику лежав обов’язок виявля­ти відданість і надавати послуги своєму патронові, цей обов’язок на­бував юридичного характеру і забезпечувався позовним захистом лише у випадку, якщо вільновідпущеник брав на себе таке зобов’язання шляхом проголошення клятви.

У самій обіцянці досить чітко зазначалося, які саме послуги необ­хідно буде надавати, а також їх зміст, якість, тривалість та періодич­ність. Однак цими послугами не обов’язково мав користуватися патрон особисто. Він міг наказати вільновідпущенику виконати обіцянку на користь своїх товаришів.

Установлення приданого (dotis dictio) — це різновид вербального контракту, який виникав у випадку, якщо на усну заяву особи, яка встановлювала придане, наречений давав свою згоду.

Імовірно, що витоки цього зобов’язання виходять із процедури заручин, яка передувала укладенню шлюбу. А після того як договір заручення перестав користуватися позовним захистом, обіцянка вста­новити придане (dos) набула значення самостійного усного договору.

Якщо при стипуляції ініціатива виникнення зобов’язання виходила від кредитора («Обіцяєш дати тисячу?»), то при встановленні прида­ного — від боржника («Отримаєш як придане тисячу?»).

Це зобов’язання могла взяти на себе майбутня дружина, будь-який з її боржників чи висхідних родичів. Кредитором у цьому разі був наречений. Саме йому належало право вимагати передачі приданого, яке могло складатися з коштів чи речей.

За часів Юстиніана цей різновид вербального контракту вийшов з ужитку.

§ 2. Літеральні контракти

Розвиток торговельних зв’язків, існування більш-менш система­тичних відносин по передачі речей між одними і тими ж учасниками зумовили потребу появи літеральних контрактів.

Літеральні контракти (litteris) — це контракти, які породжу­вали зобов’язання між кредитором і боржником на підставі дотри­мання письмової форми.

Літеральні контракти укладалися шляхом запису в спеціальних книгах або в інших відповідних актах (лат. littera — буква). Було звич­ним, що громадяни Риму, які вступали в ділові відносини з іншими людьми, вели книги. Відомі два типи книг: журнал (adversaria) і книга прибутків і видатків (codex accepti et expensi). Журнал (adversaria) мав значення пам’ятної книги і заводився на кожен місяць, по закінченні якого втрачав значення і міг бути знищений. До нього заносилися найрізноманітніші відомості, які мали певне значення і про які не можна було забути.

Постійною книгою, в якій записувалися грошові надходження і видатки, була книга прибутків і видатків (codex accepti et expensi). У ній висвітлювалася кожна господарська операція. Одну і ту ж суму кредитор фіксував у своїй книзі у графі «Видатки», а боржник — у графі «Прибутки».

Отже, записи у книгах не були первісною підставою виникнення договірних зобов’язань, а свідчили лише про те, що поступало чи віддавалося на виконання укладених договорів (купівлі-продажу, най­му тощо) або фіксували наслідки заміни сторони в зобов’язанні шляхом переведення боргу. В обох випадках (як при записі на особу його ж боргу, що виник з іншої причини, так і при записі на особу боргу іншої особи) мала місце новація зобов’язань (novatio)¹, здійснена у формі літерального контракту.

Безумовно, записи в книгах не залишилися в незмінному вигляді. У процесі позичкових і торговельних операцій між одними і тими ж контрагентами мали місце як зміна чи припинення існуючих зобов’язань, так і виникнення нових. Тому на кінець певного, наприклад місячного, періоду в книгах їх володільцями підбивалися підсумки і проводилися зарахування. Ці підсумки вже відривалися від конкретних операцій.

Зобов’язання зробити платіж виникало на підставі саме цих записів. Останні і становили літеральні контракти, не пов’язані з якою-небудь підставою, а подібно до вербальних контрактів мали абстрактний ха­рактер, оскільки боржник зобов’язувався книжковим записом. Проте і тут не існувало чіткості, оскільки запис у графі «Видатки» кредитор міг зробити безпідставно в односторонньому порядку або виходячи зі вже існуючого договору, укладеного в інший спосіб, у зв’язку з чим у нього виникало право вимагати від боржника подвійного виконання.

Оскільки літеральні контракти давали можливість зловживати своїм правом, то вже на початку класичного періоду вони поступово втрача­ли своє значення.

Через те що зазначені книжкові операції були підставою виникнен­ня договірних відносин лише між римськими громадянами (cives Quiritas), перегрини (peregrini) з аналогічною метою користувалися запозиченими з грецької практики борговими документами, так званими синграфами і хірографами, які з часом почали використовувати і римські громадяни.

Синграф (лат. syngrapha—боргова розписка, платіжне зобов’язан­ня) — це документ, написаний в присутності свідків, від імені третьої особи, який засвідчував факт передачі кредитором певної грошової суми боржнику, скріплювався підписами сторін та свідків.

Запис синграфу виглядав таким чином: «Така-то особа винна такій- то особі 100 сестерцій». За своїм призначенням це був безумовний платіжний документ, який був дозволений не тільки римлянам, але й перегринам (у тому числі у відносинах з римлянами)¹.

Процедура укладення договору була досить громіздкою і не зовсім зручною у зв’язку з тим, що при цьому обов’язково мали бути присут­німи свідки. При них спочатку зачитувався зміст договору, а потім ставилися підписи.

Хірограф (лат. chirographum — власноручний підпис) — це од­носторонній документ, виданий і підписаний боржником від влас­ного імені, який засвідчував факт отримання ним від кредитора певної грошової суми.

Запис хірографа виглядав таким чином: «Я такий-то винен такому- то 100 сестерцій».

Таким чином, замість книг прибутків і видатків літеральні контракти почали оформляти простою розпискою. Не існує єдиної позиції стосовно того, чи були це договори, що, як і літеральні контракти, породжували зобов’язання саме своєю формою безвідносно до їх підстав чи мали лише доказове значення. Однак з упевненістю можна стверджувати, що вони послужили прообразами майбутніх письмових угод.

Із часом літеральні контракти змінюються. В юстиніанівський період замість книг прибутків і видатків ці контракти оформляються простою розпискою. Особа, що видала розписку (боржник), мала пра­во оспорити її у зв’язку з підробкою чи за мотивами відсутності пере­дачі кредитором грошей. Це свідчить про втрату абстрактності, харак­терної для літеральних контрактів.

Утім, якщо розписка не була оспорена впродовж двох років, ні на які обставини вже не зважали, у зв’язку з чим розписка зобов’язувала до платежу сама по собі. Якщо ж боржнику не вдалося довести недій­сність розписки, то як санкція за безпідставне оспорювання зазначений в розписці борг стягувався в подвійному розмірі.

§ 3. Консенсуальні контракти

Складність формальних вимог до укладення вербальних і літераль­них контрактів обумовила потребу в існуванні договорів, не пов’язаних з певною чітко визначеною формою. Так з’явилися консенсуальні та реальні контракти, розмежування між якими проводилося за момен­том, з якого виникали зобов’язання між сторонами. Перевага консен- суальних контрактів полягала в простому порядку їх укладення. Не було потреби не лише дотримуватися формальностей, а й вчиняти дії щодо передавання речей. Вони базувалися лише на домовленості між сторонами (consensus). Якщо при цьому одночасно мала місце і передача речі, то вона вчинялася не з метою укладення, а з метою ви­конання вже існуючого договору.

Консенсуальними є контракти, в яких зобов’язання виникає з мо­менту досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов, іншими сло­вами, для укладення цих контрактів достатньо було згоди сторін.

Римське право розрізняло чотири види консенсуальних контрактів: купівлю-продаж, найм, доручення, товариство.

Договір купівлі-продажу (emptio-venditio) — це договір, за яким продавець (venditor) зобов’язується передати покупцеві річ (res) чи товар (merx), а покупець (emptor) зобов’язується прийняти річ чи товар і сплатити обумовлену вартість (pretium).

Унаслідок свого значення і простоти укладення договір купівлі- продажу набув найбільшого поширення серед консенсуальних договорів. З його допомогою опосередковувався перехід права власності на речі.

Якщо за договором передавалися неманципні речі (res nec mancipi), то в результаті укладення договору покупець набував права власності. Щоб виникло право власності на манципні речі (res mancipi), потрібне було вчинення процедури у вигляді манципації. В іншому випадку про­давець залишався квіритським власником, а покупець ставав бонітарним (преторським) власником. Квіритським власником покуцець визнавався лише після спливу строку набувальної давності (usucapio)¹.

Щоб договір купівлі-продажу був укладений, достатньо простої згоди сторін із двох обов’язкових умов:

1) речі, що продається, і

1)   ціни, що виплачується за неї.

Договір міг бути укладений як стосовно вже існуючих речей, так і тих, що будуть у майбутньому. Так, у разі продажу очікуваного в майбутньому врожаю (D. 18. 1. 8) договір купівлі-продажу вважався укладеним за відкладальної умови, оскільки правові наслідки породжувалися не одразу при укладенні договору, а лише після вирощення врожаю^[4].

Предметом договору могли бути як тілесні, так і безтілесні речі^[5] (наприклад, право на спадщину, сервітут). Так, при купівлі сервітуту продавець брав на себе обов’язок допустити виникнення сервітутного права на стороні набувача. Що стосується тілесних речей, то головне, щоб річ не була вилучена з обігу і була індивідуально визначена або конкретизована мірою, вагою чи кількістю, а також якістю.

Ціна (pretium) вважалася узгодженою, якщо вона була, по-перше, визначеною (certum); по-друге, реальною (verum); по-третє, вираже­ною в грошах (in pecunia numerata).

Ціна вважалася визначеною навіть за відсутності згоди стосовно її розміру за умови, що сторонами був узгоджений механізм її встанов­лення (наприклад, сторони поручали установити її третій особі, взяв­ши на себе обов’язок підкоритися її рішенню). Однак ціна не вважа­лася визначеною, якщо на таке рішення була уповноважена одна із сторін (G. 3. 140).

Реальність ціни вимагалася для того, щоб під виглядом удаваного продажу не здійснювалося дарування в обхід установленої для нього форми, а також окремих обмежень і заборон.

Вимога до вираження ціни у коштах була підставою розмежування з договором міни, за яким річ обмінювалася на іншу річ (G. 3. 141).

Крім зазначених, право Юстиніана ввело ще одну обов’язкову умову — справедливість ціни (mstum pretium). Якщо продавець отри­мував менше половини вартості речі, продавець міг вимагати понов­лення попереднього положення, тобто повернення кожною зі сторін отриманого за договором. Однак з метою залишення в силі договору існувала можливість доплати до рівня справедливої ціни.

У праві Юстиніана розрізняли усну і письмову купівлю-продаж.

За загальним правилом договір купівлі-продажу вважався укладе­ним із моменту досягнення згоди між сторонами, а при їх домовленос­ті — з часу дотримання письмової форми.

Хоча договір купівлі-продажу вважався укладеним у момент до­сягнення сторонами згоди, з цього правила було два винятки. По-пер­ше, якщо в момент укладення договору сторони домовилися оформи­ти свій договір у формі стипуляції, договір купівлі-продажу набував чинності лише після виконання цієї умови. По-друге, якщо сторони домовилися про завдаток (arrha), то договір купівлі-продажу вважався укладеним із моменту виплати завдатку.

Інтереси продавця забезпечувалися наданим йому позовом із при­воду проданого (actio venditi), який полягав у можливості вимоги від покупця сплати покупної ціни. Покупцю з метою захисту своїх прав було надано право позову до продавця з приводу купленого (actio empti).

На продавця покладалися такі обов’язки:

1) передача речі покупцеві;

2) забезпечення збереження речі до її передачі покупцеві. Оскільки це відплатний договір, продавець зобов’язувався проявляти такий ступінь піклування, який характерний турботливому господарю, а тому відповідав навіть за просту необережність (culpa). Однак ризик випад­кової загибелі речі ніс покупець, тобто у разі такої загибелі речі він зобов’язаний був сплатити покупну ціну продавцеві;

3)  гарантування відсутності недоліків у проданій речі. Порушення цього обов’язку могло бути підставою розірвання договору і зазвичай спричиняло відповідальність продавця у вигляді відшкодування фак­тичних збитків. Утім, якщо предметом був раб — збитки стягувалися в подвійному розмірі. Тому при укладенні договору продавець повинен був повідомити, зокрема, про захворювання рабів чи худоби, які були предметом договору;

4)  захист покупця від евікції (лат. evictio — відсудження, витребу­вання). Продавець повинен виступити на стороні покупця з метою захисту його від спроб третьої особи відсудити куплену річ. Якщо продавець цього не зробив і річ була витребувана, продавець по доюс- тиніановському праву зобов’язаний був сплатити подвійну вартість відсудженого майна, а за правом Юстиніана — відшкодувати понесені збитки.

Покупець за договором купівлі-продажу зобов’язаний був, по-пер­ше, прийняти куплену річ і, по-друге, сплатити обумовлену договором ціну, що було необхідною умовою переходу до нього права власності на куплену річ.

Ризик випадкової загибелі речі покладався на покупця в момент укладення договору купівлі-продажу. Це означає, що покупець зазнавав збитків у результаті загибелі речі ще до самого моменту передачі речі та виникнення в нього права власності. А тому в разі випадкової заги­белі речі покупець зобов’язаний був сплатити її вартість продавцю, а якщо він її сплатив раніше, то не міг вимагати повернення сплаченої суми. Таке правило «контрактний ризик несе покупець» (periculum est emptoris) порушує принцип взаємності надання¹.

Сторони могли укласти спеціальну угоду (pactum displicentae), згідно з якою покупець, якщо куплена річ з якихось причин йому не підходила, мав право протягом обумовленого строку розірвати до­говір із поверненням сторонами одна одній усього виконаного.

Сторони могли включити в договір додаткову умову (additio in diem) про право продавця впродовж обумовленого строку розірвати договір із поновленням попереднього положення, якщо йому вдалося знайти більш вигідного покупця.

Договір найму (locatio conductio) — це договір, за яким наймодавець зобов’язується передати майно в користування, виконати певну роботу чи надати послугу, а наймач зобов’язується оплатити це.

Отже, у римському праві найм охоплював досить широке коло відносин по відплатному користуванню речами, виконанню робіт та наданню послуг.

Розрізняли три види найму:

1)   найм речі (locatio rei) — це надання у відплатне користування речі (в тому числі житла);

2)   найм роботи (locatio conductio operis) — це різновид договору найму, за яким контрагент за обумовлену працю зобов’язувався не прос­то виконати будь-яку роботу, а в результаті виконання отриманого замов­лення досягти заздалегідь обумовленого замовником результату. Це прототип договору підряду, який включав також перевезення;

3) найм робочої сили (locatio conductio operarum), або найм послуг, — це різновид договору найму, за яким продавець зобов’язується за обумов­лену плату надати здатність до праці для використання в певних цілях, а наймач (роботодавець) зобов’язується використовувати її та оплачу­вати робочий час. Вважається прототипом трудового договору.

Сторонами договору найму були наймодавець (locator) та наймач (conductor).

Договір найму вважався укладеним, якщо сторони досягли згоди стосовно предмета найму і найомної плати (merces).

Найомна плата мала бути виражена в коштах із чітким визначен­ням її розміру. Однак допускалася натуральна форма оплати у вигляді обумовленої частини від отриманого врожаю в разі здачі в найм сіль­ськогосподарських угідь.

За цим договором наймодавець зобов’язаний передати в користу­вання річ або забезпечити виконання певної роботи чи досягнення обумовленого результату. При порушенні своїх обов’язків він зобо­в’язаний був відшкодувати збитки. Виконання обов’язків наймодавцем забезпечувалося наданим наймачу правом позову з приводу наймано­го (actio conducti).

У разі укладення договору наймач зобов’язаний: по-перше, прий­няти здану в найм річ чи виконану роботу і сплатити найомну плату; по-друге, забезпечити схоронність отриманого в користування майна; по-третє, повернути його в обумовлений строк наймодавцю.

Інтереси наймодавця забезпечувалися наданим йому позовом із приводу зданого в найм (actio locati).

Наймач зобов’язаний відшкодувати збитки наймодавцю при пошкодженні чи знищенні майна, переданого в найм. Однак ризик випадкової загибелі речі ніс власник, тобто наймодавець.

Зміна власника переданої в найм речі (наприклад, у разі відчуження чи спадкування) аж ніяк не впливала на чинність договору найму — він продовжував діяти на тих же умовах.

Зазвичай договір припинявся у зв’язку із закінченням обумовлено­го сторонами строку. Але якщо фактичне користування річчю з боку наймача продовжувалося і по закінченні строку, договір вважався по­новленим за мовчазною згодою сторін¹.

Право на одностороннє розірвання договору виникало: у наймача, якщо обставини склалися так, що річ не приносила обумовленого ефекту (наприклад, раб унаслідок хвороби не міг працювати); у най- модавця, коли він мав потребу в зданому в найм майні або наймач ухилявся від внесення найомної плати протягом двох років підряд.

Договір доручення (mandatum) — це договір, відповідно до якого одна сторона — довіритель (mandans) — доручала зробити що- небудь у своїх інтересах іншій особі — повіреному (mandator), яка зобов’язувалася вчинити ці дії безвідплатно.

Характерною ознакою господарського життя Давнього Риму було те, що господар особисто вів справи по управлінню своїм господар­ством і лише в окремих випадках (наприклад, у разі виїзду до іншої місцевості) виникала потреба попросити близьку особу замінити його. Такі відносини оформлялися у вигляді договору доручення.

Договір доручення конструювався як безвідплатний. Обумовлено це тим, що при його укладенні учасники виходили зі суспільного обов’язку і дружби, які, на думку римлян, є несумісними з винагоро­дою. Якщо за вчинені дії особа отримувала винагороду (merces), то мав місце не договір доручення, а договір найму (locatio conductio) (G. 3. 162). Тому наявність чи відсутність оплати була одним із кри­теріїв розмежування договорів доручення і найму.

Однак якщо довіритель хотів подякувати повіреному за вчинені дії, то він сплачував йому почесну винагороду — гонорар (honorarium) (D. 17. 1. 6. pr). Але ці дії вчинялися за власним бажанням довірителя, не принижували повіреного та не применшували соціального значен­ня відносин¹ і перебували за межами виконання договору доручення. Лише в період екстраординарного процесу допускалося примусове витребування винагороди за позовом повіреного в розмірі, визначено­му рішенням магістрату по спору.

Для укладення договору достатньо було узгодити саме доручення. Коло правомірних дій, обов’язок вчинення яких покладався на повіре­ного, було досить широким. Це могли бути як одиничні дії (покупка чи продаж конкретної речі), так і управління майном довірителя (отриманою спадщиною, торговим закладом тощо). Дії могли бути як фактичні (на­приклад, отримати куплену довірителем річ), так і юридичні (наприклад, вчинити для довірителя правочин, виконати процесуальні дії).

Оскільки пряме представництво заборонялося, то, доручаючи здій­снення своїх прав, довіритель попередньо уступав їх повіреному, а покладаючи на нього набуття для себе нових прав, допускав первіс­не їх виникнення в особи повіреного з наступним перенесенням на довірителя.

Незважаючи на безвідплатність договору, повірений був зобов’язаний точно, ретельно і турботливо виконувати доручення. Він мав чітко до­тримуватися вказівок довірителя, а після виконання своїх функцій пе­редати довірителю набуті права. Такий підхід пояснюється тим, що повірений із власної волі вирішує укладати чи ні зазначений договір, однак у разі добровільного прийняття на себе обов’язку виконати дору­чення ці дії необхідно було вчинити у повній відповідності зі змістом доручення. Якщо повірений відступав від вказівок довірителя, то він відповідав за це, як за невиконання взятого на себе доручення.

Якщо точно виконати зобов’язання було неможливо у зв’язку зі зміною обставин чи потрібно було відступити від доручення з метою отримання довірителем додаткових вигід, повірений не мав права дія­ти на власний розсуд і зобов’язаний був звернутися до довірителя за додатковими вказівками. Лише за відсутності можливості узгодити ці питання з довірителем (наприклад, у зв’язку з його відсутністю) повіре­ний міг діяти самостійно, однак прийняте ним рішення мало відпові­дати загальному змісту доручення. Якщо ж повірений перевищував межі доручення, то довіритель не був зобов’язаний визнавати ці дії і компенсувати додаткові витрати. Так, якщо повірений мав купити зе­мельну ділянку за 100, а придбав за 120, то довіритель зобов’язаний був прийняти виконане лише в межах доручення (100), у зв’язку з чим повірений зазнав збитків (20) (I. 3. 26. 8).

У разі неможливості виконання доручення з якихось причин повіре­ний був зобов’язаний негайно повідомити про це довірителя, щоб той мав можливість замінити його іншою особою. Якщо повірений не ін­формує про неможливість виконання зобов’язання, він повинен був відшкодувати всі заподіяні збитки.

Потрібно враховувати, що повірений зобов’язаний виконати дору­чення особисто лише у випадку, коли це чітко обумовлювалося при укладенні договору чи витікало з характеру доручення. За загальним правилом довірителя цікавив не процес, а результат. Тому повірений міг виконувати взяті на себе зобов’язання не лише особисто, а із залу­ченням інших осіб (замісників). У цьому випадку повірений відповідав за дії своїх замісників як за свої власні, а тому був зобов’язаний відшко­дувати довірителю завдані ними збитки у повному обсязі (D. 17. 1. 31). Однак якщо договором передбачалося право повіреного залучати по­мічників, то він відповідав перед довірителем лише за обережний та ретельний вибір замісника, а не за його дії¹.

Хоча у зв’язку з безвідплатністю договору доручення повірений не отримував жодних вигід, він відповідав перед довірителем за будь-яку вину (в тому числі й легку), а отже повинен був відшкодувати всі збитки, заподіяні невиконанням чи неналежним виконанням доручення.

Після закінчення виконання доручення повірений повинен був звітувати перед довірителем і передати йому все отримане при цьому. У разі ухилення повіреного від передачі набутого довіритель мав пра­во пред’явити прямий позов із доручення (actio mandati directa).

Довіритель зобов’язаний прийняти отриманий повіреним результат і в межах цього доручення компенсувати понесені ним витрати при виконанні доручення.

За загальним правилом договір припинявся у зв’язку з його на­лежним виконанням. Аналогічні наслідки наставали у випадку смерті будь-якої сторони. У разі смерті довірителя його спадкоємці були зобов’язані визнати всі дії, які повірений вчинив до того, як довідався про смерть контрагента. Коли ж помирав повірений, то його спадкоєм­ці зобов’язані були продовжувати вчиняти невідкладні дії, доки дові­ритель не вирішить необхідні питання.

Крім того, у зв’язку з довірчим характером відносин за договором кожна зі сторін мала право відмовитися від нього в односторонньому порядку. Цим правом довіритель міг скористатися, наприклад, у зв’язку із втратою довіри до контрагента. Разом з тим повірений міг відмови­тися лише за умови завчасного повідомлення про це довірителя та продовження вчинення покладених на нього дій до того часу, поки довіритель не зможе забезпечити свої інтереси в інший спосіб.

Якщо в розглянутих вище договірних конструкціях можна чітко виділити дві сторони, інтереси яких не збігаються, то в товаристві могла брати участь необмежена кількість осіб, які прагнуть досягти спільного для них результату.

Договір товариства (societas) — це договір, відповідно до якого кілька осіб поєднують свої вклади для досягнення спільної мети (наприклад, збудувати будинок, разом вести торгівлю тощо).

Розрізняли чотири види товариств (і відповідно договорів товари­ства):

1)  товариство всього майна (societas omnium bonorum) — вини­кало між членами сім’ї, які спільно отримали спадщину і домовилися зберегти сімейну спільність;

2)  дохідне товариство (societas quaestus) — виникало між особа­ми, які поєднували частину свого майна у вигляді внесків із метою отримання в майбутньому спільних доходів;

3)  товариство якої-небудь справи (societas alicujus negotiationis) — створювалося з метою спільного здійснення певного виду діяльності шляхом поєднання особами необхідного для цього майна;

4)  товариство однієї речі або однієї справи (societas unius rei) — виникало при поєднанні осіб для спільного користування однією річчю (землею, рабом) або для здійснення разового заходу (наприклад, тор­гового рейсу).

Оскільки договір товариства первісно виник на базі родинних зв’язків, то для нього був характерний довірчий характер відносин. Укладаючи його, учасники розраховували на взаємну підтримку та допомогу в досягненні спільної мети. Тому римські юристи визначали товариство як своєрідне братерське об’єднання осіб.

Договір вважався укладеним із моменту досягнення згоди про спільну мету і розмір вкладів кожного з учасників. Зрозуміло, що не­припустимо товариство для здійснення недозволеної або аморальної мети, тобто не може бути товариства для досягнення нечесних цілей (D. 17. 2. 57)^[6]. Вклади могли бути рівними або нерівними; у вигляді грошей, майна чи послуг вкладника.

Одна з характерних ознак товариства — спільність майна. Залежно від домовленості вона могла поширюватися на все майно учасників або лише на те, що було необхідним для досягнення спільної мети.

Хоча за загальним правилом доходи (lucrum) і збитки (damnum) розподілялися між учасниками порівну, в договорі могло бути встанов­лено інше (наприклад, обумовлено поділ доходів і витрат пропорційно розмірам внесених вкладів).

Після укладення договору особи набували рівних прав і обов’язків з управління спільними справами. Однак вони могли поручити веден­ня справ одному з товаришів.

Оскільки товариство — це не самостійна особа, а сукупність осіб, то при укладенні договору будь-яким учасником навіть в інте­ресах товариства відповідальність за його виконання ніс саме цей учасник. Однак за згодою між учасниками товариства у зовнішніх відносинах ця відповідальність могла бути розподілена між всіма учасниками.

Кожен з учасників мав турбуватися про спільні справи, як про свої власні, і був наділений правом на позов із товариства (actio pro socio). Цей позов супроводжувався безчестям (infamia)^[7] для того, хто прису­джувався за ним³.

Договір товариства припинявся з різних підстав: по-перше, у разі смерті одного з учасників, якщо інші не уклали спеціальну угоду про продовження дії договору; по-друге, в результаті досягнення поставленої спільної мети, неможливості її досягнення або загибелі спільного майна; по-третє, через відсутність довіри і згоди всіх учасників на продовжен­ня спільної справи, у зв’язку з чим хтось із них вимагає припинення товариства; однак якщо така відмова необгрунтована або недобросовіс­на, то це можливо за умови відшкодування заподіяних цим збитків іншим особам; по-четверте, за позовом будь-якого з товаришів у разі відмови інших учасників припинити договір.

§ 4. Реальні контракти

Для того щоб реальний контракт породжував правові наслідки, недостатньо було лише згоди сторін. Необхідно було вчинити чітко визначені дії.

Реальними (re) є контракти, що вважаються укладеними в момент передачі одним контрагентом іншому певної речі (res).

У зв’язку з тим, що зобов’язання виникало лише за умови виконан­ня однією із сторін обов’язку з передання речі, вимога кредитора за реальним контрактом завжди спрямована на повернення одержаного.

Реальні контракти відрізняються від попередніх простотою поряд­ку укладення, оскільки виконання формальностей не вимагалося. Достатньо було домовленості та одночасної передачі речі однією осо­бою іншій. Однак, поки не відбулася передача, зобов’язання із реаль­ного контракту не виникає (D. 2. 14. 17. pr.). Оскільки реальні контрак­ти надавали перевагу змісту, а не формі, вони не могли бути абстрак­тними, а тому породжували зобов’язання лише, якщо мали під собою певні підстави (causa).

Римське право виділяло чотири види реальних контрактів: позика (mutuum), позичка (commodatum), поклажа (depositum) і застава (pignus).

Договір позики (matuum) — це реальний договір, який виникає внаслідок передачі однією особою (позикодавцем) речей, визначених родовими ознаками, іншій особі (позичальнику) у власність із зобов’язанням останнього повернути їх у тій же кількості, такого ж роду і якості в установлений строк або до вимоги.

Договір позики є одним із найдавніших видів реального контракту. Пояснюється це тим, що з розвитком господарського життя, торгівлі й ремесла існувала потреба в договорі, укладення якого було б досить простим і зручним. Цим вимогам відповідав договір позики. Він вва­жався укладеним із моменту передачі грошей чи речей, визначених вагою, кількістю чи мірою (олія, вино, хліб, мідь, срібло, золото тощо). Ці речі передавались іншій стороні у власність (proprietas), а тому вона мала можливість вільно ними розпоряджатися. У зв’язку з цим одер­жувач був зобов’язаний повернути не ті самі речі, а інші такого ж роду і якості. Звідси виникла і назва позики (matuum), оскільки те, що мною передано тобі, із мого стає твоїм (meum + tuum = mаtuum).

Оскільки надані в борг речі переходили у власність позичальника, який зобов’язувався повернути не їх, а таку саму кількість таких же речей, то предметом договору позики не могли бути індивідуально визначені речі (species). Пояснюється це тим, що замінити можна лише речі, визначені родовими ознаками (genera). Таким чином, предметом договору позики є гроші або речі, визначені родовими ознаками, які називалися валютою позики^[8].

Оскільки передані за договором речі переходили у власність борж­ника, то саме він ніс ризик їх випадкової загибелі. При цьому римляни виходили також із того, що рід не може загинути, а тому боржник має можливість замінити знищені речі іншими.

Договір позики є одностороннім, через те, що позикодавець має лише права (вимагати погашення боргу), а позичальник — лише обов’язки. Пояснюється це тим, що в момент укладення договору позикодавець виконує всі свої обов’язки щодо передання речі позичальнику.

Реальність договору позики полягає в тому, що сама по собі обіцян­ка позичити в борг, наприклад, певну суму грошей не породжує жодних зобов’язань. У подальшому потенційний позикодавець може відмови­тися виконати свою обіцянку без будь-яких негативних для себе на­слідків.

Однак навіть реальність договору позики не виключала можливість існування зловживань, особливо за наявності письмових документів. Так, іноді на практиці траплялися випадки, коли кредитор отримував розписку ще до передачі грошей, а потім відмовлявся передати гроші боржнику. У зв’язку з цим виникла потреба надання боржнику право­вих засобів для запобігання стягнення неіснуючого боргу. У нього було два можливих варіанти поведінки: по-перше, висувати заперечення проти заявленого позову кредитором у зв’язку з тим, що одержання розписки кредитором здійснено обманом, або, по-друге, заявити позов про повернення розписки, яка була видана при обіцянці, що позика буде одержана.

За правом Юстиніана пред’явлення боржником позову про повер­нення розписки було обмежено двома роками. Якщо протягом цього часу боржник не заявив позов, розписка ставала безспірним і незапе­речним доказом.

Існували певні обмеження стосовно суб’єктів зобов’язання. Зокре­ма, у разі укладення договору позики підвладними особами (persona alieni mris) він вважався недійсним. З метою обійти цю заборону сини заможних осіб отримували в борг суми з умовою, що вона буде повернена після смерті домовладики і одержання спадщини. Але на початку імперії в Римі стався прикрий випадок, який спричинив зміну існуючої практики. Так, один із синів Мацедо з метою розрахуватися з кредито­рами вбив свого батька. Сенат видав постанову, яка дістала назву Мацедоніанської, якою позбавляв кредиторів позову за договорами, укладеними з підвладними особами без згоди домовладики навіть після смерті останніх. Однак підвладні особи могли добровільно ви­конати зобов’язання.

Окремо виділяли морську (корабельну) позику. Суть її полягала в тому, що позикодавець давав кошти для певних цілей і з певною умо­вою¹. Однак позичальник брав на себе обов’язок повернути взяту суму лише за умови, що корабель благополучно дістанеться місця призначен­ня. Такий ризик кредитора компенсувався сплатою йому відсотків.

Хоча договір позики міг бути як безвідсотковим, так і відсотковим, за загальним правилом позика вважалася безвідсотковою. Для отри­мання відсотків необхідно було укласти спеціальну угоду шляхом стипуляції (stipulatio) (стипуляція про відсотки). Оскільки незручно було укладати два самостійних договори, то відсотковій позиці нада­вали стипуляційної форми (як стосовно відсотків, так і основного боргу).

Можливість стягувати відсотки була обмежена. Їх максимальний розмір змінювався. У Законах ХІІ таблиць їх гранична норма не могла перевищувати 8 % річних. У 347 р. до н. е. законом цей максимум було зменшено наполовину, а наступний закон взагалі заборонив стягувати відсотки. Проте така ситуація тривала недовго. За часів Цицерона розмір відсотків не міг перевищувати 12 % на рік, а за Юстиніана за загальним правилом — 6 %, для торговців — 8 % річних. Якщо пози­чальник отримав більший розмір відсотків, то він зобов’язаний був повернути позичальнику подвійну суму надлишково отриманого по доюстиніанівському праву і однократну суму за правом Юстиніана.

Договір позички (commodatum) — це реальний договір, за яким одна особа (комодант) передає іншій особі (комодатарію) якусь певну річ у тимчасове й безоплатне користування на чітко визна­чений строк.

На відміну від договору позики, майно за договором позички на­давалося в користування на певний строк, а не у власність. Якщо в договорі строк не було встановлено, у зв’язку з чим річ необхідно було повернути на першу вимогу, мав місце інший договір, який нази­вався прекарієм (precarium) і належав до безіменних контрактів (contractus innominati).

Предметом договору позички є індивідуально визначені неспожив- ні речі, які підлягають поверненню власнику. Це є основним критерієм розмежування договору позики (matuum) і позички (commodatum).

За характером розподілу прав і обов’язків між учасниками позичка є випадком недосконалої синалагми. Хоча зазвичай комодант (commodans) (власник речі) виконував свої обов’язки в момент укла­дення договору, у зв’язку з чим ставав кредитором, існував виняток із цього правила. Так, за певних обставин деякі обов’язки виникали на стороні комоданта: він зобов’язаний був компенсувати витрати комо- датарія, обумовлені виниклою в процесі користування річчю потребою провести для підтримання речі екстраординарні витрати.

Основні обов’язки покладалися на комодатарія, який був боржни­ком. Він був зобов’язаний, по-перше, користуватися річчю за призна­ченням (в іншому випадку його дії розцінювалися як крадіжка (furtum)); по-друге, забезпечити збереження отриманої речі; по-третє, після закінчення строку договору повернути річ комоданту (commodans) у тому вигляді, в якому вона була передана, з урахуванням нормального зносу речі, унаслідок дозволеного користування.

Договір поклажі (depositum) — це реальний договір, відповідно до якого одна особа (поклажодавець) передає іншій особі (поклажо- наймачеві) на безоплатне збереження рухому річ із правом повер­нення за першою вимогою. Сторонами договору поклажі був покла- жодавець (депозитант) — особа, схоронність майна якої забезпечува­лася цим договором, і поклажонаймач (депозитарій) — особа, яка зобов’язувалася забезпечити схоронність майна.

Як і позичка (commodatum), поклажа (зберігання) — це реальний і безвідплатний договір. За ним речі передавалися лише у володін­ня, а не в користування. Предметом договору могли бути як індиві­дуально визначені речі (species), так і речі, визначені родовими ознаками (genera). Залежно від цього і розрізняли два різновиди договору поклажі.

Якщо предметом договору були індивідуально визначені речі (species), то їх необхідно було повернути після закінчення договору. Якщо ж на зберігання передавалися речі, визначені родовими ознаками (genera), то мав місце спеціальний різновид цього договору — іррегу­лярне зберігання (depositum irregulare). По закінченні такого договору поверталися не ті самі речі, а така ж кількість однорідних речей (зерна, овочів, фруктів тощо).

За цим договором безвідплатність мала місце в інтересах поклажо- давця (депозитанта), оскільки він нічого не сплачував за надану по­слугу. У зв’язку з цим депозитарій відповідав не за будь-яку вину, а лише за умисел і грубу необережність, а також за менш турботливе ставлення до чужих речей, що зберігаються, ніж до своїх.

Це правило містить виняток, який стосується вимушеного збері­гання (depositum necessaria), коли внаслідок пожежі чи іншого стихій­ного лиха власник для забезпечення збереження свого майна змушений був якомога скоріше вручити його будь-якому депозитарію, не маючи можливості вибору і перевірки його добросовісності. За таких умов депозитарій відповідав за будь-яку вину і у випадку загибелі чи пошко­дження зданої на зберігання речі був зобов’язаний компенсувати її вартість у подвійному розмірі.

Депозитарій був зобов’язаний на вимогу депозитанта повернути майно.

Якщо депозитарій мав витрати по зберіганню чи будь-які збитки, він мав право стягнути відповідну компенсацію з депозитанта.

Коли поклажонаймач (депозитарій), незважаючи на те, що йому була передана річ на зберігання, тобто лише у володіння, користувався цією річчю, такі дії розцінювалися як крадіжка (furtum).

Договір застави (contractuspigne raticius) — це договір, за яким одна особа (заставодавець) передає іншій (заставодержателю) річ для за­безпечення боргу, але з умовою, що заставодержатель поверне ту саму річ у момент сплати боргу або припинення застави (pignus).

Це реальний договір, який виконує допоміжну роль стосовно інших договірних зобов’язань. Він вважався укладеним лише з моменту пе­редачі майна заставодержателю¹.

§ 5. Безіменні контракти

У Давньому Римі існував традиційний поділ всіх контрактів на чотири групи, а саме ті, що породжують зобов’язання: 1) словом (verbis); 2) буквою (litteris); 3) річчю (re contrahitur obligatio) або 4) згодою (consensu).

Після того як наведена класифікація міцно ввійшла в юридичну традицію, почали з’являтися нові договори, які не підпадали під існуючу класифікацію (виходили за її межі). Тривалий час вони не були юридично визнаними. У зв’язку з цим сторона, яка виконала свої обов’язки за одним із таких договорів, але не отримала зустрічного задоволення, могла лише вимагати повернення виконаного.

Цю групу договорів називали безіменні контракти (contractus innominati).

З часом ці договори почали захищатися претором, а римські юри­сти класифікували їх за допомогою наступних словесних формул:

1)    даю, щоб ти дав (do ut des);

2) даю, щоб ти зробив (do ut facias);

3) роблю, щоб ти дав (facio ut des);

4) роблю, щоб ти зробив (facio ut facias).

Ці формули послужили базою для формулювання спрямованого на захист безіменних контрактів позову (actio praescriptis verbis).

Безіменні контракти було закріплено у праві Юстиніана, але їх на­зва «безіменні контракти» так і залишилася. Римські юристи, глибоко шануючи все, що освячено віками, залишили існуючу класифікацію в попередньому вигляді, а нові договори підвели під поняття «безіменні».

Така назва зазначеної групи виникла не тому, що договори, які складали цю групу, не мали своїх назв, а тому, щоб показати, що ця група виходить за межі існуючої чотириелементної класифікації.

Безіменні контракти були найбільш близькими до реальних контрактів (re), оскільки вважалися укладеними лише з моменту вико­нання певної дії (наприклад, передачі речі). Однак реальні контракти будувалися як односторонні чи недосконало синалагматичні. У той же час безіменні контракти були двосторонніми, тобто одна особа пере­давала майно чи вчиняла певну дію для того, щоб отримати зустрічне задоволення.

Таким чином, існувало два основних критерії віднесення до безіменних контрактів: по-перше, договір вважався укладеним із моменту вчинення певної реальної дії, а по-друге, він породжував синалагматичне зобов’язання (кожна сторона мала як права, так і обов’язки).

Найбільш поширеними були три види безіменних контрактів: міна, прекарій і оціночний договір.

Договір міни (permutatio) — це контракт, за яким одна особа передавала у власність річ іншій особі з метою отримати від неї замість тієї іншу річ, еквівалентну за вартістю.

Договір міни підпадав під формулу: даю, щоб ти дав (do ut des). Це було підставою для намагань поєднати його з договором купівлі-продажу. Однак, по-перше, на відміну від договору купівлі-продажу, за цією договірною конструкцією здійснювався обмін речей без залучення коштів; по-друге, договір міни вважався укладеним із моменту передачі речі, а для виникнення зобов’язань із купівлі-продажу достатньо було згоди сторін; по-третє, низка правил для купівлі-продажу не могла бути застосована до міни, як і навпаки (наприклад, за договором міни не можна було заявити позов про відшкодування збитків у зв’язку з нееквівалентністю обміну, а за договором купівлі-продажу — вимагати повернення виконаного).

На сьогодні прагнення римських юристів реалізовані в положеннях Цивільного кодексу України 2003 р., який розглядає міну як різновид купівлі-продажу.

Прекарій (precarium) — це договір, за яким одна сторона пере­давала річ в безоплатне користування іншій стороні, яка, в свою чергу, зобов’язувалася повернути її на першу вимогу власника.

За цим договором власник надавав іншій особі право безвідплатно користуватися річчю без зазначення строку. Протягом цього часу ризик випадкової загибелі речі ніс власник. Римські юристи підводили цей договір під формулу: роблю, щоб ти зробив (facio ut facias). Поясню­валося це тим, що одна особа вчинила дії по передачі майна в користу­вання з метою, щоб на першу її вимогу інша особа вчинила дію на повернення майна. Отже, прекарій мав синалагматичний характер, що, на нашу думку, є досить умовним.

Оціночний договір (aestimatum) — це договір, за яким одна сто­рона передавала іншій якусь річ для продажу за обумовлену ціну, а друга сторона зобов’язана була передати першій виручену від про­дажу речі грошову суму чи повернути річ.

За допомогою цього договору великий торгівець передавав дрібному торгівцю річ із зазначенням її ціни з метою подальшого продажу іншій особі. Предметом цього договору могли бути будь-які речі, не вилучені з цивільного обороту.

Особа, яка отримала річ, не ставала її власником. Право власності набував покупець після укладення договору купівлі-продажу. Ризик випадкової загибелі предмета договору до переходу права власності лежав на власнику, який передав річ для реалізації.

Оціночний договір вважався укладеним із моменту передачі речі для продажу. Можливі були три варіанти подальшого після укладення договору розвитку відносин: 1) якщо дрібний торгівець не зміг прода­ти річ за зазначеною ціною, вона поверталася назад власнику; 2) у разі продажу за обумовленою в договорі сумою остання передавалася ко­лишньому власнику речі; 3) якщо ж дрібний торгівець продавав річ за вищою ціною, то виручена різниця залишалася у продавця.

Оціночний договір за своєю суттю близький до договору доручен­ня (mandatum). Однак, на відміну від оціночного договору, договір доручення конструювався як безвідплатний договір і повірений мав менше свободи в діях.

Серед римських юристів не було єдиної позиції стосовно того, під яку словесну формулу підвести оціночний договір. Однак у зв’язку з тим, що права і обов’язки виникали у двох сторін із моменту переда­чі речі, його віднесли до безіменних контрактів.

§ 6. Пакти

У договірній системі Давнього Риму, як уже зазначалося, розрізня­ли такі види договорів: контракти (contractus) і пакти (pactum).

Пакт (pactum) — це неформальна угода, укладення якої не супроводжувалося формалізмом, передбаченим римським цивіль­ним правом.

Саме тому спочатку пакти не забезпечувалися позовним захистом, у зв’язку з чим їх називали голими пактами (pacta nuda). Пояснюється це тим, що у Давньому Римі гола згода не породжувала зобов’язання.

Згодом у зв’язку з розширенням ділових відносин і розвитком торгівлі потреба в укладенні неформальних угод зростала. Обумовле­но це й тим, що вони були простими і доступними. Однак відсутність їх захисту не відповідала інтересам господарського обігу. Тому, врахо­вуючи потреби економічного обігу, з часом у римському праві нада­вався правовий захист окремим угодам, які виходили за межі визнано­го переліку консенсуальних контрактів. Такі угоди були підставою виникнення договірних зобов’язань, які дістали назву захищених пак­тів (лат. pacta vestita — в перекладі означає «одягнені пакти»).

Розрізняють три підвиди захищених пактів: додаткові, преторські й законні.

Додаткові пакти (pacta adjecta) — це додаткові до основного договору угоди, які мають на меті внести якісь видозміни в юри­дичні наслідки основного договору.

Потреба в укладенні додаткових пактів обумовлена, зокрема, тим, що з часом обставини змінювалися і необхідно було коригувати умови укладеного договору.

Додаткові пакти могли бути приєднані до основного договору як при його укладенні, так і в подальшому через деякий проміжок часу. Наприклад, при укладенні договору купівлі-продажу земельної ділян­ки можна було додатково домовитися, що продавець продовжуватиме і надалі користуватися нею протягом певного часу або що у разі по­дальшого продажу цієї ділянки він матиме переважне право на її придбання.

За допомогою додаткового пакту до вже укладеного між сторонами договору додавалася якась нова умова або змінювалася існуюча. Ос­кільки додатковий пакт давав змогу змінювати існуючий договір, умови пакту підлягали юридичному захисту лише в тому випадку, якщо вони поліпшували становище боржника (наприклад, зменшували обсяг його обов’язків чи розмір відповідальності, давали можливість вико­нати зобов’язання частинами чи протягом більш тривалого часу або взагалі звільняли від боргу).

Преторські пакти (pacta praetoria) отримали таку назву завдяки тому, що початковий захист їм був наданий претором.

До цих пактів належали:

1)   клятвена угода (pactum de jurejurando) полягала в тому, що у відповідь на вимогу кредитора зробити платіж особа, яка не вважала себе боржником, погоджувалася повірити в існування заборгованості та вчинити платіж за умови, що кредитор поклянеться в наявності боргу. Якщо кредитор приносив клятву, то вже цього було достатньо для примусового виконання;

2)  угода про встановлення грошового боргу (pactum de pecunia constituta) виникала в разі визнання відповідачем пред’явленого до нього позову про сплату боргу, однак із проханням про його відстро­чення, а позивач на це погоджувався. Якщо в подальшому боржник ухилявся від виконання зобов’язання, борг міг бути стягнений на під­ставі цієї угоди зі збільшенням розміру суми від 1/3 до 1/2 на розсуд претора;

3) прийняття зобов’язання (receptum), яке мало три форми пактів:

перша: прийняття платежу (receptum argentariorum) — це угода з банкіром про сплату за рахунок клієнта певної суми третій особі. Укладення цього пакту не означало появи у кредитора нового боржни­ка, оскільки основне зобов’язання продовжувало діяти в попередньому вигляді. Правові відносини з пакту виникали лише між банкіром і клієнтом, а тому, якщо банкір у подальшому відмовлявся сплатити обумовлену суму кредитору, клієнт міг скористатися спеціальним по­зовом з укладеного пакту;

друга: прийняття на зберігання речей від мандрівників, купців, пасажирів (receptum nautarum, cauponum, strabulariorum) — це угода, яка укладалася з капітаном корабля, господарем заїжджого двору чи готелю. Отже, власники зазначених об’єктів несли відповідальність не лише за винне, а й випадкове заподіяння шкоди майну, отриманому ними від пасажирів, постояльців чи інших осіб, які змушені були до­ручати свої речі господарям;

третя: прийняття арбітрування (receptum arbitrii) полягало в тому, що між сторонами, які погодилися передати свій спір на розгляд ви­браного ними арбітра, і третейським суддею укладався пакт, на підставі якого суддя зобов’язаний був розглянути спір і винести своє рішення. Ніхто примусово не зобов’язував особу брати на себе обов’язки тре­тейського судді, однак, якщо особа погодилася на це, вона зобов’язана довести справу до кінця. За ухилення від виконання взятого зобов’язання міг бути накладений штраф. Лише поважні причини (наприклад, хво­роба) могли бути підставою звільнення від відповідальності. У разі неможливості добровільного виконання рішення арбітра воно реалі­зовувалося за наказом претора.

Законні пакти (pacta legitima) — це угоди, захист яких був пе­редбачений правовими нормами, прийнятими (установленими) імператором.

Так, Конституція Феодосія забезпечила юридичний захист пакту про надання приданого. Юстиніан своїми конституціями закріпив угоду про надання дарунка та про арбітрування. Тому інколи зазначені пакти називають також імператорськими.

Розрізняли такі види законних пактів.

1.  Пакт про надання приданого (pactum dotis) — це неформальна угода, за якою батько нареченої брав на себе обов’язок передати май­бутньому чоловікові своєї дочки певне майно як придане для полег­шення їх подальшого сімейного життя.

2.  Пакт про надання дарунка (pactum donationis) — це неформаль­на угода, за якою одна сторона (дарувальник) із метою проявити щед­рість безвідплатно передавала майно іншій особі (обдарованому). Дарунком могла бути передача права власності на річ, сплата грошової суми, надання сервітутного права тощо.

3. Пакт про арбітрування (compromissum) — це домовленість двох сторін про передачу їх спору на вирішення особи, якій вони довіряли (третейського судді). Це було, наприклад, доцільно, коли сторони хоті­ли уникнути публічного розголошення своїх взаємовідносин. За неви­конання в подальшому рішення арбітра на винну сторону накладався штраф.

§ 7. Квазіконтракти

Оскільки життя досить різноманітне, то з часом з’ясувалося, що зобов’язання між особами виникають не лише в разі укладення дого­вору чи вчинення правопорушення, а й з інших підстав. Серед них можна було виділити зобов’язання, які за своїм характером і змістом мали певні спільні риси з договорами, у зв’язку з чим нагадували їх. Ці зобов’язання виділили в окрему групу і назвали квазіконтрактами (лат. guasi ex contractus — зобов’язаннями ніби з договору). Вважаєть­ся, що поняття квазіконтракту було введено тільки в Інституціях Юс­тиніана (I. 3. 27)¹.

Їх особливість порівняно з контрактами полягала в тому, що для того, щоб одна особа визнавалася кредитором, а інша — боржником, згода між ними не була потрібною. Підставою виникнення квазіконт- рактів були події або дії однієї зі сторін. Останні за своїм характером могли бути як правомірними (ведення чужих справ без доручення), так і не завжди правомірними (безпідставне збагачення).

Хоча в Давньому Римі було відсутнє чітке визначення поняття квазіконтракту, на підставі аналізу віднесених до нього зобов’язань можна запропонувати таке визначення.

Квазіконтракти (quasi ex contractu) — це зобов’язання, які ви­никають на підставі події або дії однієї зі сторін і мають спільні риси з певними договорами.

Віднесення до зазначеної групи досить різнорідних зобов’язань було обумовлено існуванням, на думку римлян, схожих рис з уже іс­нуючими договорами. Звідси робили практичний висновок: якщо між сторонами квазіконтракту виникали спірні питання, то їх можна було вирішити аналогічним чином, як і за схожим договором (наприклад, стосовно умов і меж відповідальності).

Виділяють два основних види квазіконтрактів:

1)   ведення чужих справ без доручення (хоча термін negotiorum gestio, який вживався римськими юристами для цього виду квазіконт- рактів, означає «ведення чужих справ, турбота про чужу справу», для більшої чіткості при відмежуванні від договорів до існуючого терміна в подальшому в літературі додали слова «без доручення»);

2) безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої (condicti sine causa).

Ведення чужих справ без доручення (negotiorum gestio) мало міс­це в разі, якщо одна особа без повноважень із власної ініціативи у зв’язку з невідкладною потребою безоплатно вчиняла дії в інтересах іншої особи, але за рахунок останньої.

Такі дії могли бути як фактичними (наприклад, ремонт даху, пошкодженого стихійним лихом, з метою недопущення знищення майна, що перебуває в будівлі; управління майном померлої особи до появи спадкоємців тощо), так і юридичними (зокрема, сплата чужого боргу для незастосування санкцій до боржника).

Це зобов’язання віднесено до квазіконтрактів у зв’язку зі схожістю цих відносин із договором доручення. Воно виникало між непроханим виконавцем справи в чужому інтересі (так званим неуповноваженим повіреним) — гестором (negotiorum gestor) і особою, на користь якої велася справа, — господарем (dominus negotii).

Він мав місце за наявності одночасно таких умов: по-перше, здій­снювалося ведення чужої справи, а не власної; по-друге, гестор не був зобов’язаний піклуватися на користь господаря ні за договором (як повірений), ні за законом (як опікун), а вчинив ці дії з власної ініціа­тиви; по-третє, ведення чужої справи без доручення було обумовлено потребою вчинити певні дії в інтересах іншої особи, оскільки сам власник був відсутній або з певних причин зробити цього не міг і пря­мо не заборонив зовнішнє втручання у свої справи іншої особи (це правило містило виняток: витрати на поховання померлого завжди підлягали відшкодуванню); по-четверте, турбота про чужу справу має бути з позиції власника економічно вигідною і доцільною (гестор вчи­няв такі дії, які здійснив би сам власник, якби мав таку можливість); по-п’яте, ведення справ вчинялося безкоштовно, оскільки відносини між гестором та господарем основані на взаємній довірі та повазі; по-шосте, гестор при веденні чужих справ робив витрати з наміром віднести їх на рахунок власника.

Саме з факту ведення чужих справ за певних умов виникало зобо­в’язання як на стороні гестора, так і на стороні господаря. Таке правило встановлено, зокрема, для того, щоб відсутні власники не залиши­лися беззахисними і не зазнали збитків.

Оскільки гестор вчиняє дії в інтересах іншої особи, то до поведін­ки кожної зі сторін висуваються певні вимоги.

Гестор зобов’язаний: по-перше, вести справу, як свою власну, з найбільшою вигодою для господаря; по-друге, по закінченні справи надати господарю докладний звіт про свою діяльність; по-третє, піс­ля виконання передати господарю все отримане по справі; по-четвер­те, якщо господар не схвалює дії гестора та визнає їх недоцільними, гестор має повернути майно у первісний стан; по-п’яте, відповідати за будь-яку вину (однак гестор відповідав лише за навмисну вину в разі добровільного взяття на себе обов’язків по веденню чужих справ під впливом особливого почуття відповідальності за інтереси господаря у зв’язку з наявною небезпекою і нагальною потребою негайного вчи­нення невідкладних дій, наприклад, під час пожежі).

Господар зобов’язаний: по-перше, прийняти звіт; по-друге, відшко­дувати витрати по справі; по-третє, прийняти зобов’язання, які виник­ли в ході ведення справи, і привласнити отриманий дохід; по-четверте, при несхваленні та визнанні дій гестора недоцільними повернути остан­ньому гроші та речі, на які він збагатів від ведення справи.

Обов’язки в господаря виникали лише тоді, коли дії гестора від­повідали його інтересам.

Обов’язок господаря схвалити дії гестора і відшкодувати завдані збитки визначався лише ознакою господарської дії та досягнутим ефектом чи результатом. Питання доцільності дій гестора не виникало в разі схвалення їх господарем. Цим господар визнавав себе зобов’язаним відшкодувати понесені витрати. У випадку наступного схвалення дій гестора з боку господаря відношення розглядалося так, нібито гестор одразу діяв як повірений (mandator)¹. Тому до цих відносин застосову­вали правила договору доручення.

Навіть у разі несхвалення дій гестора власником, якщо суд визнавав їх доцільними, господар зобов’язаний був компенсувати завдані збит­ки. При цьому не мало значення, чи було насправді досягнуто очіку­ваного результату (наприклад, особа лікувала хворого раба, однак останній помер).

Хоча за загальним правилом гестор відповідав лише за вину, інко­ли він також відповідав і за випадок: наприклад, коли гестор розпочинав якусь нову справу, незвичну для відсутньої особи. У цьому випад­ку, якщо в результаті ведення чужої справи без доручення виникали лише витрати, то вони покладалися на гестора, якщо доходи — вони надходили господарю, а якщо одночасно доходи і витрати, то прово­дилося їх зарахування.

Якщо гестор не мав права на відшкодування понесених витрат, він міг вимагати від власника повернення тих цінностей, на які він збага­тився в результаті вчинення дій гестором (за правилами про повернен­ня безпідставного збагачення).

Окремо в Давньому Римі виділяли ведення чужих справ у своєму інтересі, яке мало місце, коли особа без доручення цілеспрямовано вчиняє дії по веденню чужих справ не для того, щоб захистити інтере­си іншої особи, а з метою отримати в подальшому певні вигоди для себе (наприклад, шляхом висунення вимог до господаря).

У такому випадку власник користується зазначеними правами стосовно набуття зроблених для нього вигід. Однак у гестора було менше прав, ніж при веденні справ у чужих інтересах. Зокрема, він міг не отримати навіть фактично вкладеного у справу, оскільки на госпо­даря покладався обов’язок відшкодувати понесені гестором витрати лише в межах отриманої вигоди.

Могла скластися й інша ситуація. Наприклад, особа, добросовісно вважаючи річ своєю, продала її і виручені кошти залишила в себе. Однак, якщо потім з’ясувалося, що це була чужа річ, дійсний власник міг вимагати повернути отримані вигоди за своїм вибором на підставі позову з ведення справ у чужих інтересах або про повернення безпід­ставного збагачення.

Безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої — це зобов’язання, яке виникало в одному з випадків, коли без належних підстав: 1) майно однієї особи збільшувалося у зв’язку з тим, що інша особа передала свої кошти чи майно (наприклад, помилкова сплата боргу не тому кредитору); або 2) майно однієї особи залишилося не­змінним, хоча повинно було б зменшитися, якби інша особа замість неї не передала свої кошти чи майно третій особі (наприклад, замість дійсного боржника помилково борг погасила інша особа).

Ознаками цього зобов’язання були: по-перше, збагачення однієї особи за рахунок іншої і, по-друге, безпідставність такого збагачення.

Безпідставне збагачення (condicti sine causa) мало місце у випадках, коли певна особа без належних на те підстав збагатилася за чужий рахунок. У зв’язку з цим у неї виникав обов’язок компенсувати безпід­ставно набуте тій особі, за рахунок якої відбулося збагачення.

Наявність певних схожих рис відносин при безпідставному збага­ченні з відносинами при позиці (mutuum) була підставою віднесення в римському праві безпідставного збагачення однієї особи за рахунок іншої до квазіконтрактів.

Зобов’язання з безпідставного збагачення дістали захисту через кондикційний позов (condictio).

Виділяють чотири основні категорії кондикційних позовів із без­підставного збагачення.

1.  Позов про стягнення оплаченого неіснуючого боргу (conditio indebiti). Якщо особа здійснила платіж без належної на те підстави (відсутній як борг, так і мета збагачення одержувача), то в одержувача виникав обов’язок повернути отримане платнику.

Позов про стягнення оплаченого неіснуючого боргу міг бути засто­сований за наявності таких умов: по-перше, особа вчиняла платіж із наміром погасити певний борг (це могла бути як передача грошей чи речей, так і припинення іншого зобов’язання у зв’язку із зарахуванням взаємного боргу); по-друге, відсутність боргу перед одержувачем, погашення якого мав на увазі платник (сюди належали також випадки сплати умовного боргу до настання передбаченої договором умови); по-третє, платіж неіснуючого боргу вчинено помилково.

Заявляючи позов про стягнення оплаченого неіснуючого боргу, платник вимагав повернення переданих коштів чи речей (або еквіва­лентну компенсацію їх вартості).

2. Позов про повернення наданого, мета якого не здійснилася (conditio causa data causa non secuta). Для виникнення цього різновиду зобов’язання необхідна наявність таких умов: по-перше, одна особа отримала майнову вигоду від іншої у будь-якому вигляді (шляхом передачі майна, коштів чи звільнення від обов’язку сплатити борг); по-друге, надання майнової вигоди було зроблено з чітко визначеною певною метою (наприклад, майно було передане як придане, а шлюб не був укладений); по-третє, очікувана мета, задля якої була передана майнова вигода, не здійснилася.

3.  Позов про повернення одержаного від крадіжки (condoctio ex causa furtiva). Речі, які отримав злодій у результаті крадіжки, ніколи на ставали його власністю. У зв’язку з цим власник у будь-який момент мав можливість вимагати їх повернення на підставі віндикаційного позову (res vindicatio). Однак ця процедура була досить громіздкою і вимагала значних зусиль і затрат часу. Тому для оперативного повер­нення своїх речей власник мав можливість скористатися також і кондикційним позовом (condictio). Він міг бути заявлений лише до злодія чи його спадкоємців. Злодій повинен був повернути все отри­мане в повному обсязі з усіма плодами і доходами, як фактично одер­жаними, так і можливими. До того ж злодій ніс ризик випадкової загибелі речі, яка мала місце після крадіжки. Це виявлялося в тому, що навіть у разі знищення викраденої речі з обставин непереборної сили (vis major) (пожежа, стихійне лихо тощо) злодій повинен відшкодувати її повну вартість власнику.

4.  Позов про набуття за несправедливою підставою (condoctio ex causa injusta). Цей позов застосовувався, наприклад, для повернення заставленої речі після сплати боргу, забезпеченого заставою, а також прибутків, одержаних від цієї речі після сплати боргу.

Поряд із зазначеними видами кондикції існувала загальна кондик- ція (condoctio sine causa), яка застосовувалася як універсальний позов на підставі того, що будь-яка особа, яка збагатилася без достатньої правової підстави, зобов’язана повернути отримане особі, за рахунок якої вона збагатилася. Загальна кондикція поширювалася, наприклад, на випадки потреби повернення речей або грошей, які перебували в особи на певній підставі, що згодом відпала. Цей позов, наприклад, застосовувався для повернення розписки, яка залишилася у кредитора, незважаючи на погашення боргу.

^[1] Див.: Санфилиппо Чезаре. Курс римского частного права: Учебник / Под ред. Д. В. Дождева. - М.: БЕК, 2000. - С. 246-247.

^[2] Докладніше див. розд. 3 цього підручника.

^[3] Докладніше див. розд. 10 цього підручника.

^[4] Римское частное право / Под ред. И. Б. Новицкого и И. С. Перетерского. - М.: Юрид. изд-во М-ва юстиции СССР, 1948. - С. 452.

^[5] Див.: Дождев Д. В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под ред. В. С. Нерсесянца. - М.: ИНФРА М-НОРМА, 1997. - С. 512.

^[6] Римское частное право / Под ред. И. Б. Новицкого и И. С. Перетерского. - М.: Юрид. изд-во М-ва юстиции СССР, 1948. - С. 496.

^[7] Докладніше див. розд. 3 цього підручника.

^[8] Див.: Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - С. 381.