Розділ 11 Загальні положення про договори

§ 1. Поняття та види римських договорів

Римські юристи визначали, що зобов’язання виникає із двох основ­них юридичних фактів: договору та делікту. На практиці ж найбільш поширеним, а тому й найважливішим джерелом (підставою) зобов’язань у Давньому Римі був договір.

Договір (contractus’) — це домовленість (узгоджене вираження волі) двох або більше сторін, спрямована на досягнення певного правового результату, а саме: виникнення, зміну або припинення прав та обов’язків.

У будь-якому договорі виражається воля, як правило, двох сторін. Отже, договір є вольовим актом і за юридичною природою двосторон­нім правочином. Вважається, що визначення договору як домовленості сторін було зроблено римськими юристами під впливом грецької пра­вової культури^[1].

Історія римського народу відома науці відтоді, коли Рим був сіль­ськогосподарською общиною, в якій окремі сім’ї жили замкнутим господарським життям (натуральне господарство). У ті часи не було необхідності в обміні товарами. Отже, не було й потреби у розвиненій системі договорів. Існувала обмежена кількість окремих типів дого­ворів, причому всі вони укладалися в досить складній формі.

Давньореспубліканському римському праву були відомі три основ­них типи договірних зобов’язань: нексум (nexum) — зобов’язання, що опосередковує особисте підпорядкування неплатоспроможного борж­ника кредитору щодо його обов’язку відробити борг, яке здійснювало­ся у формі складного обряду із застосуванням злитків та ваг; стипуля- ція (stipulatio) — словесна угода у формі запитання та відповіді; літе­ральний контракт (litteris) — письмовий договір.

Загальною, об’єднуючою рисою вказаних видів договорів був їх формалізований характер, який ускладнював процес їх укладення.

Із розвитком економічних відносин договір перестає бути винят­ковим, рідкісним явищем. Старі форми договорів уже не відповідають стрімкому зростанню їх кількості та гальмують розвиток господарсько­го життя. Поступово відмирає найстаріша форма договору — nexum. Стипуляція та письмові контракти продовжують застосовуватися, але щодо них відбуваються значні зміни в бік послаблення жорстких ка­нонів їх укладення. Одночасно з’являються нові види договорів, по­збавлені обтяжливого формалізму та урочистості їх вчинення.

Таким чином, розвиток римського договірного права здійснювався у двох напрямках. По-перше, розширювалося коло договорів, які ко­ристувалися позовним захистом, і по-друге, послаблювався формалізм при укладанні договорів.

Незважаючи на те, що договори є двосторонніми правочинами, вони мають свою класифікацію за критерієм розподілу прав та обов’язків між сторонами. Коли за договором одна сторона (кредитор) набуває тільки права, а інша (боржник) — тільки обов’язків, договір вважається одно­стороннім. Прикладом одностороннього договору є позика (mutuum). За цим договором позикодавець має право вимагати повернення грошо­вої суми або речей того ж роду і якості, а за певних умов і сплати про­центів. У позичальника, навпаки, є лише обов’язок повернути позику. Ті договори, в яких кожна із сторін має права та обов’язки, тобто одно­часно є кредитором і боржником, називаються двосторонніми. Так, за договором купівлі-продажу (emptio-venditio) продавець зобов’язаний передати товар покупцю і має право вимагати від останнього оплатити цей товар. Відповідно покупець зобов’язаний сплатити певну грошову суму за товар і має право вимагати передачі його продавцем.

У свою чергу, двосторонні договори залежно від обсягу прав та обов’язків сторін поділяються на: двосторонні з нерівноцінними обов’язками, в яких кожна із сторін мала і права, і обов’язки, але різні за обсягом (наприклад, договір позички); синалагматичні (synallagma), якими для сторін встановлювалися рівноцінні (однакові за обсягом) права та обов’язки (наприклад, договір купівлі-продажу).

Залежно від наявності зустрічного надання блага договори поділя­лися на: відплатні, тобто ті, за якими майнову вигоду отримували обидві сторони (договір купівлі-продажу); безвідплатні, тобто ті, що укладалися на користь тільки однієї сторони (договір дарування, без­процентна позика).

У докласичному римському праві формалізованим був не тільки процес укладення договорів, але й порядок тлумачення їх змісту. Це виражалося в культі буквального тексту договору, подібно до того, як при тлумаченні закону виходили із букви закону. При встановленні дійсного змісту договору головним вважали волю, яку сторони бажали виразити в договорі, а саме текст (букву) договору.

Згодом преторська практика вийшла за межі буквального тлума­чення договору, тим самим пріоритету набула дійсна воля сторін, які уклали договір. Договори вже поділялися на договори суворого права (negotia stricti rnris) і договори доброї совісті (negotia bonae fides).

Саме поняття «договір» у римському праві не було однорідним і охоплювало такі дві групи: контракти (contractus) і пакти (pactum).

Контракти (contractus) — це формальні договори, які визнава­лися цивільним правом (ius civil) і забезпечувалися позовним захис­том. До контрактів належало тільки певне, визначене вичерпно коло договорів. Деякий відступ від цього принципу становили так звані безіменні контракти (contractus innominati).

Пакти (pactum) — це неформальні різні за змістом договори, які не регулювалися нормами права та, як правило, не забезпечувалися позовним захистом. З часом за деякими пактами була визнана сила контрактів, відповідно їм було надано позовного захисту.

Римський юрист Гай, систематизуючи різні види контрактів, виз­начав, що існує чотири види зобов’язань, які виникають із контрактів:

1)  зобов’язання, що виникає шляхом передачі речі (res); 2) зобов ’язання, що виникає шляхом проголошення певних слів (verba); 3) зобов’язання, що виникає шляхом написання певних слів (litterae); 4) зобов ’язання, що виникає шляхом досягнення згоди (consensus).

Виходячи з цього, римські юристи розробили закриту систему контрактів, яка містила їх вичерпний перелік. Римська система конт­рактів спочатку складалася з чотирьох груп: 1) консенсуальні — ті, що вважаються укладеними з моменту досягнення домовленості між сто­ронами; 2) реальні — ті, що вважаються укладеними з моменту пере­дачі речі; 3) вербальні — ті, що укладалися в усній формі; 4) літераль­ні — ті, що укладалися в письмовій формі.

Кожна із зазначених груп контрактів охоплювала чітко визначений перелік договорів. Утім згодом на практиці з’явилися нові різновиди контрактів. Оскільки основна система контрактів уже була розроблена та отримала визнання, ці нові контракти були об’єднані в окрему гру­пу — безіменні контракти. Безіменні контракти найбільше були схожі з реальними контрактами. Вони виникали з моменту вчинення однією із сторін певної дії.

Пакти — це неформальні угоди, які не мали позовного захисту. Відсутність позовного захисту пактів саме й обумовлювалася їх не- формальністю. З розвитком цивільного обороту пакти отримали пре­торський захист, оскільки, незважаючи на їх неформальний характер, вони не суперечили принципу справедливості. Згодом для укріплення ділових відносин деякі пакти, як виняток, отримали й позовний захист. Таким чином, визначилися дві категорії пактів: «голі пакти» — ті, що позбавлені позовного захисту; «одягнені пакти» — ті, що забезпечені позовним захистом¹.

§ 2. Зміст договору

Римські юристи, зокрема Павло, визначали зміст зобов’язання взагалі та договірного зобов’язання зокрема трьома термінами: дати (dare); зробити (facere); надати (praestare).

Зміст договору становлять елементи, які визначають права та обов’язки його сторін.

У зв’язку з тим, що елементи договору мали неоднакове юридичне значення для окремих видів договорів, їх поділяли на три групи: іс­тотні (essentialia); звичайні (naturalia); випадкові (accidentalia).

Істотними (essentialia) вважаються ті елементи договору, без яких він не міг існувати. Для кожного виду договору визначаються власні істотні елементи, зокрема, для договору купівлі-продажу (emptio- venditio) істотними є предмет договору (товар) та його ціна; для дого­вору товариства (societas) — спільна мета і розмір внесків у товариство. Погодження сторонами істотних елементів та включення їх до змісту договору є достатнім для укладення останнього.

Звичайні (naturalia) елементи не є обов’язковими, тобто їх відсут­ність не впливає на чинність договору. Однак, як правило, ці елементи включаються до договорів певного виду. Наприклад, у договорі найму (locatio conductio) зазвичай вказується строк (періодичність) внесення плати за найм (merces).

Крім зазначених елементів, договір може містити випадкові (accidentalia) елементи, які не є обов’язковими чи звичайними для цього виду договору, але включені в конкретний договір за бажанням його сторін. До таких елементів належали умови (condicio) і строки (dies), з якими пов’язувалися певні правові наслідки.

Умова (condicio) — це застереження в договорі, за допомогою якого юридичні наслідки договору стають залежними від настання (ненастання) в майбутньому певної події, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. Умова договору не може суперечити закону і добрим зви­чаям, а також має бути здійсненною.

Залежно від того, чи пов’язуються правові наслідки договору з настанням чи ненастанням певної події, розрізняли відповідно пози­тивні та негативні умови. Крім того, виділялися умови, щодо яких точно невідомо, настануть вони чи ні в майбутньому, але якщо наста­нуть, то точно відомо коли (наприклад, повноліття фізичної особи); і умови, про які невідомо — настануть вони чи ні в майбутньому, а також момент їх можливого настання (наприклад, укладення шлюбу).

Подібною до поняття «умова» була категорія «строк». Строк (dies) — це подія, яка неминуче настане в майбутньому. Строком, наприклад, вва­жається смерть особи.

Римські юристи розрізняли такі строки: визначений строк, тобто той, щодо якого відомо, коли він настане (строк дії договору — 1 рік); невизначений строк, щодо якого відомо тільки, що він неодмінно настане в майбутньому, але невідомо коли саме (смерть фізичної особи).

Залежно від правових наслідків, які пов’язувалися з настанням (ненастанням) умови або строку, останні поділялися на: відкладальні, тобто ті, за яких виникнення прав та обов’язків із договору пов’язуються із настанням певної події (умови або строку); скасувальні, тобто ті, за яких припинення прав та обов’язків із договору пов’язуються із на­станням певної події.

За наявності відкладальної умови до її настання має місце так зва­на невизначеність (pendentia)¹. У цей період право, що випливає з до­говору, ще не існує. Права та обов’язки сторін за договором виникають тільки в разі настання події, якою вони обумовлені. Права та обов’язки за договором із скасувальною умовою виникають, як правило, з мо­менту його укладення. Настання умови призводить до їх дострокового припинення. Ці правила поширювалися на відкладальні та скасуваль- ні строки.

Слід також зазначити, що умова, про неможливість настання якої вже відомо в момент укладення договору, вважається неможливою умовою. Включення такої умови до змісту договору призводить до його недійсності.

У найдавніші часи римським правом, в якому переважали строго формальні договори, заборонялося включення умов та строків у окремі різновиди договорів. Вважається, що спершу вони вносилися в більш гнучкі консенсуальні договори.

Договір, який не був ускладнений умовою або строком, називався чистим договором.

Мета договору (лат. causa — причина) — це найближча ціль, задля якої укладається договір; матеріальна підстава укладення договору.

Як правило, при укладенні договору сторони прагнуть досягнути певної цілі. Особа, яка укладає договір, може також переслідувати не одну ціль, а декілька. Наприклад, купуючи річ, особа має на меті подарувати її. Юридичне значення має лише найближча з декількох цілій. У наведеному прикладі найближчою метою є набуття права власності на річ. При цьому мета здійснити дарування придбаної речі є юридично байдужою.

Мета договору (causa) не повинна суперечити закону. Так, проти­правною є causa при укладенні договору дарування між подружжям¹.

Залежно від можливості встановлення causa та її юридичного зна­чення для дійсності договорів, останні поділялися на каузальні та абстрактні. Більшість договорів є каузальними, тобто такими, мета укладення яких є очевидною. Абстрактними є ті договори, щодо яких неможливо або складно встановити мету їх укладення. Для таких до­говорів causa не має юридичного значення, тобто не впливає на їх дійсність. У римському праві прикладом абстрактних договорів була стипуляція (stipulatio).

Сausa відрізняється від мотиву укладення договору (бажання до­сягти певної мети), що, як правило, не має юридичного значення для договору.

§ 3. Умови дійсності договорів

Юридична сила договору (його дійсність) залежить від дотриман­ня сторонами при його укладенні певних вимог, установлених законом. Такі вимоги закону ще іменуються умовами дійсності договору.

У римському праві визначалися такі умови дійсності договору:

1.  Законність договору. Зміст укладеного договору має відповідати вимогам закону. Зокрема, договір не може укладатися з приводу дій, що порушують норми права. Вимога законності договору тлумачилася римськими юристами розширювально, тобто вони вважали, що зміст договору не повинен суперечити не тільки нормам права, але й добрим звичаям та нормам моралі.

2. Вільне волевиявлення сторін. Воля — це внутрішнє бажання особи встановити певні права та обов’язки. У договорі воля сторін має бути взаємною та спрямованою на досягнення певної мети. З огляду на те, що сторони в договорі мають протилежні цілі, їх волі є зустрічними. Для укладення договору воля однієї особи має бути доведена до іншої сторони. Волевиявлення — це зовнішня об’єктивна форма виявлення волі особи. Волевиявлення можна виявити в різний спосіб: усно, письмово, з допомогою жесту, певної дії, а також у деяких випадках мовчанням. Для дійсності договору необхідно, щоб воля та волевиявлення збігалися. Тривалий час серед римських юристів точилася дискусія щодо того, воля чи волевиявлення (у разі їх відмінності) мають враховуватися при тлумаченні договору. Врешті- решт було визнано, що при розбіжності між волею та волевиявлен­ням пріоритет надається дійсній волі.

У разі, якщо воля та волевиявлення не збігаються, йдеться про помилку (error). Помилка (error) — це неправильне уявлення однієї сторони договору про виявлену ззовні волю іншої сторони, яка спону­кала останню на певне волевиявлення. Помилка була пов’язана не із незнанням права, а з незнанням фактів (обставин справи). Правові наслідки помилки залежали від того, чи була ця помилка істотною (помилка щодо характеру договору, його предмета, особи контрагента) або неістотною (помилка щодо мотиву). Тільки істотна помилка могла бути підставою для визнання договору недійсним.

Вчення про помилку не було достатньою мірою розроблено рим­ськими юристами.

У разі, якщо волевиявлення однієї із сторін здійснювалося не віль­но, а під впливом іншої особи, вираження волі вважалося таким, що має вади (дефекти).

Вплив іншої особи на формування волі контрагента та його воле­виявлення міг полягати в: обмані (dolus) чи примусі.

Обман (dolus) — це умисне введення в оману контрагента з метою спонукати його до волевиявлення на шкоду власним майновим інтере­сам. У джерелах римського права dolus визначався як будь-яка хитрість, обман, що застосовувалися для того, щоб обхитрити, ввести в оману інших людей (D. 4. 3. 1. 2).

Примус міг виражатися у фізичному насильстві або у погрозі (metus) — психічному насильстві. При цьому юридичне значення для дійсності договору мала лише реальна, здійснена погроза. Так, у римському праві було закріплене правило, що страх має бути обґрун­тований: небезпека має дійсно існувати (D. 4. 2. 7. pr.).

Договір, укладений у результаті обману, завжди вважався абсолют­но недійсним.

У І ст. до н. е. також недійсним вважався договір, укладений унаслідок примусу як фізичного, так і психічного. Втім ці договори не були абсо­лютно недійсними. Сторони мали право на їх оспорювання.

3.  Правоздатність і дієздатність сторін договору. Волевиявлен­ня особи мало юридичне значення тільки, якщо ця особа за законом була здатна до волевиявлення, тобто мала цивільну правоздатність та дієздатність.

4.  Визначеність змісту договору. Не має юридичної сили договір, зміст якого є невизначеним узагалі. Римське право поділяло договірні зобов’язання на визначені та невизначені. Але такій поділ стосувався тільки договорів із визначеним змістом, тобто дійсних договорів. Пред­мет визначених договорів визначався чітко (індивідуально визначена річ), а предмет невизначених договір окреслювався загальними озна­ками (речі, визначені родовими ознаками).

5. Форма договору — це форма волевиявлення. У різні часи формами договорів були: манципація, стипуляція, письмова форма. Форма для окремих видів договорів встановлювалася в законі. Не­додержання сторонами форми договору призводило до його недій­сності.

6.  Реальна можливість виконання договору. Для дійсності догово­ру юридичне значення мала здійсненність установлених ним обов’язків боржника. При вирішенні питання: чи має юридичну силу той чи інший договір, враховувався той факт, чи існує реальна можливість вчинення дії, яка передбачена в договорі. Неможливість виконання договірного зобов’язання може бути фізична (наприклад, вичерпати воду з моря) або юридична (наприклад, продати річ, вилучену з обороту). Немож­ливість виконання боржником свого обов’язку може настати під час існування договору. У цьому разі договірне зобов’язання припиняєть­ся у зв’язку з неможливістю його виконання. Якщо ж буде встановле­но, що вже в момент укладення договору вбачалося, що він не може бути виконаний, договір визнається недійсним.

§ 4. Укладення договорів

У класичний період термін contractus набуває значення домовле­ності. Виходячи із визначення поняття контракту як домовленості сторін, можна сказати, що поєднання волі останніх і зумовлює укла­дення договору^[2]. Отже укладення договору являє собою, перш за все, процес досягнення домовленості осіб, який завершується тим, що вони «сходяться в одному». Римські юристи вважали, що сторони мають прагнути досягнення взаємних вигід, тому що: «...якщо чиєсь право применшується, необхідно з’ясувати, чи згоден він з цим» (D. 39. 3. 8)^[3]. Погодження воль було необхідним при укладенні будь-якого договору. Поняття домовленості є настільки загальним, що «.. .нікчемним є кон­тракт, нікчемним є зобов’язання, яке не містить домовленості, будь воно укладено шляхом передачі речі або шляхом проголошення слів; тому що і стипуляція, яка здійснюється у вербальній формі, є нікчемною, якщо позбавлена згоди сторін» (D. 2. 14. 1. 3).

Процес укладення договору може бути більш або менш тривалим, однак він завжди складається із певних пов’язаних між собою юридич­них дій осіб, які в разі укладення договору іменуються його сторонами. У Давньому Римі порядок укладення договору різнився залежно від його виду. Втім для всіх договорів передбачалися певні спільні дії, що здійснювалися майбутніми сторонами у процесі їх укладення.

Процес укладення договору відбувався в кілька етапів. Так, укла­дення договору починалося з виявлення ініціативи на це хоча б однією з майбутніх його сторін. Ця сторона пропонувала укласти певний вид договору конкретній особі або невизначеному колу осіб. Така пропо­зиція називалася офертою. Як правило, ініціатива укласти договір могла виходити від будь-якої його сторони — кредитора (creditor) або боржника (debitor). Однак за деяких випадків закон вимагав, щоб укладення договору ініціювалося конкретною стороною. Так, напри­клад, укладення стипуляції (stipulatio), як одного з основних видів вербальних контрактів (verbis), починалося із запитання кредитора до боржника: «Обіцяєш сплатити мені стільки-то?». Таке запитання і вважалося офертою. Форма оферти та спосіб її вираження, як правило, залежала від виду договору, на укладення якого вона була спрямована.

Для того щоб пропозиція вважалася офертою, вона мала відповідати певним загальним вимогам закону, а саме — бути визначеною, дове­деною до відома інших осіб (конкретних або невизначеного кола) та правильно ними сприйнята. Визначеність оферти означала, що з неї однозначно вбачається бажання особи (оферента) укласти договір певного виду. Пропозиція укласти договір має бути виражена в такий спосіб, щоб вона могла бути сприйнята іншими особами. І не просто сприйнята як певна інформація, а саме як оферта.

Оферта не породжувала договір, але «зв’язувала» особу, яка зробила цю пропозицію. Це означало, що оферент не міг відмовитися від укла­дення договору, якщо на його пропозицію пристане певна особа. Для виникнення договору було необхідним волевиявлення ще одного суб’єк­та — адресата оферти. Отже, друга стадія укладення договору полягала в прийнятті пропозиції укласти договір іншою особою. Згода на укла­дення договору називається акцептом. Акцепт мав бути безумовним, тобто особа погоджувалася з усім, що запропоновано в оферті.

У консенсуальних контрактах (consensus) акцептування оферти вважалося досягненням згоди (домовленості) сторонами. Отже, кон- сенсуальний контракт вважався укладеним і в сторін виникали права та обов’язки щодо його виконання. Для укладення реального контрак­ту (re) необхідно було, щоб сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, а також вчинили певну дію на виконання цього контракту. Наприклад, договір позики вважається укладеним з моменту передачі кредитором (позикодавцем) грошей чи речей, визначених родовими ознаками (genera), боржнику (позичальнику). Для укладення літераль­ного контракту (litteris) вимагалося оформлення волевиявлення сторін письмово, а отже, момент укладення літерального контракту збігався з моментом надання домовленості сторін відповідної форми.

Для укладення певних видів договорів юридичне значення мали дії осіб, які не були сторонами договору, наприклад затвердження контракту свідками.

У римському праві навіть на останніх стадіях його розвитку ви­знавалося правило, що договори укладаються особисто¹. Однак, якщо у найдавніші часи існувала пряма заборона укладення дого­вору через представника, то у класичному періоді як виняток доз­волявся такий порядок встановлення договірних відносин. Напри­клад, допускалося укладення через представника договору позики (matuum).

^[1] Римское частное право / Под ред. И. Б. Новицкого и И. С. Перетерского. - М.: Юрид. изд-во М-ва юстиции СССР, 1948. - С. 332-333.

^[2] Див.: Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - С. 375.

^[3] Див.: Черниловский З. М. Лекции по римскому частному праву. - М.: Юрид. лит., 1991. - С. 140.