Розділ 7 Володіння

§ 1. Загальне вчення про володіння

Володіння (possessio), будучи одним із найдавніших інститутів римського права, визначається як фактичне панування особи надріччю, поєднане із наміром мати предмет володіння цілком для себе.

Історично виникнення володіння пов’язане із освоєнням вільних земель, а джерела римського права (D. 41. 2. 1), як і відомі римські юристи, вказують на походження терміна possessio від sedere, що має значення сидіти або посідати. Тобто захоплення римськими родами і громадами переважно родючих земель сільськогосподарського при­значення, посідання на них і обумовлювало виникнення та розвиток цього правового інституту. Закони ХІІ таблиць не тільки дозволяли захоплення таких земель, а і вказували, що дворічний строк добро­совісного володіння перетворює володільця в цивільного власника. Це правило поширювалося й на інші речі, але термін добросовісного во­лодіння для набуття права власності на ці речі становив один рік.

У фактичному складі відносин володіння виділялися два елемен­ти — суб’єктивний (animus possidendi) та об’єктивний (corpus possessionis). Якщо перший передбачав наявність володільницької волі, тобто намір володіти річчю для себе, то другий — реальне володарю­вання над предметом, можливість у будь-який момент здійснити певний потрібний суб’єкту вплив на річ. Як зазначав відомий римський юрист Паул, володіння це єдність двох елементів — corpus і animus^[1]. Фізичне панування особи над річчю як таке є відношенням до предмета во­лодіння, без виникнення будь-яких відносин щодо цієї речі з боку третіх осіб, що підкреслює виключність володіння. З цих підстав речі, які перебували в спільному користуванні, наприклад вода, повітря, публічні речі, не могли бути предметом володіння. Панування над предметом володіння повинно мати постійний характер, отже, фраг­ментарна, «моментальна» можливість впливу на річ, хоч вона і має винятковий характер не породжує володіння^[2]. З найдавніших часів для визначення фактичного панування над річчю достатньо було дотор­кнутися до неї рукою чи тілом. Щодо рухомих речей (наприклад, тва­рини в лісі) це було схоплення та тримання речі в руці. При заволодінні земельною ділянкою, крім вступу на ділянку та її освоєння, необхідно було також відмежувати її від сусідніх земель, вжити заходів щодо охо­рони ділянки. У класичну епоху обов’язковість тілесного захоплення предмета володіння витісняється простим оглядом речі, особливо це стосувалося великих за площею земельних угідь. Особа з будь-якого високого місця оглядала ділянку, маєток, будинок і цим засвідчувала свій статус володільця. Відомий юрист Цельс казав про передачу володіння полем, яке можна охопити поглядом з вежі (D. 41. 2. 18. 2).

Фактичне володіння річчю повинно являти усталені, зміцнілі від­носини особи до речі. Буквальне тлумачення цього елемента володін­ня застосовувалося лише на початковому етапі розвитку римського права, в умовах недостатньо розвинутого обігу^[3]. Але вже в класичний період фактичне панування над річчю розуміється значно ширше. Так, навіть якщо річ передавалася в користування іншій особі, це не при­пиняло володіння. Римське право класичного періоду визнавало мож­ливість здійснення володіння не тільки особисто, а й через іншу особу, яка діяла від імені володільця, до них належали раби, підвладні діти, повірені, орендарі, інші особи. Отже, відсутність фізичного контакту володільця з річчю не впливала на володіння. Як слушно зазначали дослідники, не втрачається володіння місцем у горах, залишене во­лодільцем восени і неприступне взимку; не припиняється володіння річчю, яку загублено; не припиняється володіння тваринами, які мають звичку повертатися додому. Навпаки, володіння може бути втрачене всупереч наявності безпосередньої можливості фізичного впливу на річ, зокрема, припиняється володіння земельною ділянкою, якщо во­лоділець тривалий час не турбується та не обробляє її, якщо після смерті орендаря володілець довгий час залишає землю без догляду^[4].

Слід зазначити, що володіння таємно вилученою або вкраденою річчю не припинялося до того моменту, поки у володільця зберігається мож­ливість повернення втраченого володіння або ж до відкритої відмови від нього. Така ситуація призводила до виникнення «подвійного во­лодіння»: особа, яка захопила річ таємно або за допомогою насильства, вважалася володільцем щодо третіх осіб, однак не могла визнаватися такою щодо попереднього володільця. Відповідно інтердикт, що засто­совувався в такій ситуації, будучи рекуператорним, виконував функцію повернення втраченого володіння^[5].

Наявність суб’єктивного елемента володіння не вимагала особли­вих форм його прояву, а завжди припускалася, якщо існувало фактич­не володіння річчю. Утім не будь-яка воля панувати над річчю визна­валася володільницькою волею. Так, особа, яка мала у фактичному володінні річ на підставі договору з її власником (наприклад, договір зберігання, позички), не визнавалася володільцем саме через відсут­ність суб’єктивного елементу. Охоронець має волю щодо володіння цією річчю, але він має намір володіти річчю від імені її власника. Для володіння ж у юридичному розумінні необхідна була воля володі­ти річчю самостійно, не визнаючи над собою влади іншої особи, тоб­то воля ставитися до речі як до своєї.

З огляду на наявність суб’єктивного та об’єктивного елементів володіння, правова природа цього інституту є суперечливою. Немає єдиної думки з цього питання і серед учених-романістів. Навіть тексти джерел римського права містять певні суперечності в її визначенні. Так, у Книзі 41 Дигест, що присвячена саме цьому інституту, в окремих титулах йдеться про набуття і втрату володіння (Титул 2), про володін­ня річчю, що залишена її власником (Титул 7), яку передано у вигляді легату (Титул 8), про володіння річчю як своєю (Титул 10). Утім у цій же книзі вміщено Титул 1 про набуття власності на речі. У Книзі 43 титули про захист володіння (Титул 4) містяться разом із нормами про інтердикти для захисту права власності, про сервітути, суперфіції, тобто інші речові права^[6]. Відомий вчений Й. Покровський, характери­зуючи володіння, визначав неабияке значення в суспільстві, поряд із правами на речі, й фактичного розподілу речей, яке користується охо­роною від будь-яких посягань із боку приватних осіб^[7]. Відповідаючи на питання, чи є володіння фактом або правом, Ю. Барон зазначав, що володіння не є саме по собі правом, але оскільки його порушення міс­тить або може містити порушення права, володільцю надається захист для охорони фактичного стану^[8]. Свого часу В. Хвостов висловив ком­промісну позицію та вказав, що юридичне володіння є правом, однак правом із дуже бідним змістом^[9]. Сучасні дослідники розглядають во­лодіння тільки як факт, стверджуючи, що не могло й бути мови про «право володіння», оскільки не існувало самого права^[10].

Таким чином, фактично пануючи над річчю, володіння набуло за­хисту, який надавався речовим правам. Грімм Д. Д. зауважував, що володіння в юридичному сенсі є правом на самостійний захист^[11].

Володіння співвідносять із правом власності. Володіння визнача­лося дослідниками як реальність, видимість права власності. Володін­ня збігається із власністю в частині об’єктивних меж їх поширення, йде паралельно власності. Отже, у римському праві володіння не поширювалося далі власності: де неможлива власність, там не­можливе й володіння, і навпаки, де дозволяється власність, там має місце і володіння^[12]. Відомий у римському праві вислів «власність не має нічого спільного із володінням» (D. 41. 2. 12) не зводить між цими двома інститутами римського права китайського муру. Це положення слід розуміти як таке, що вказує на самостійність володіння щодо власності в практичній площині, не торкаючись питання про мету існування, підстави виникнення цих інститутів^[13]. Крім того, існує думка, що розмежування цих інститутів римського права перебуває в процесуальній площині, оскільки суб’єкт права власності не міг користуватися володільницькими інтердиктами. І, навпаки, саме в процесуальному аспекті між власністю та володінням немає нічого спільного^[14].

Порівнюючи формули-характеристики власності та володіння, бачимо, що суть права власності відбивається у формулі: «Я маю пра­во на річ», тоді як володіння — «Я маю річ»^[15].

Римські юристи вважали, що володіння виникало при поєднанні об’єктивного і суб’єктивного елементів володіння, тобто в разі поєд­нання фізичного панування над річчю та володільницької волі. Виник­нення володіння завжди встановлювалося вперше та самостійно самим суб’єктом. Якщо набуття речі здійснювалося вперше (зокрема, при окупації), то воно вважалося первісним. При первісному володінні факт заволодіння пов’язувався з волею володіти річчю. У разі якщо володіння набувалося від особи, яка вже здійснювала володіння, шля­хом передачі предмета володіння, виникало похідне володіння. Але й у цих випадках римське право не визнавало наступництва між попе­реднім та наступним володільцями. Похідне володіння встановлюва­лося на підставі договору із попереднім володільцем речі. Формою передачі речі була звичайна традиція (traditio). Наслідком розвитку цієї форми стала поява таких способів абстрактної передачі речі, як пере­дача довгою рукою (D. 41. 2. 18. 2), символічна передача (D. 41. 1. 9. 6) та передача короткою рукою (D. 41. 1. 9. 5).

Для передачі довгою рукою необхідно, щоб володілець покинув річ на очах у набувача, зробивши це з метою передання речі останньому. Покидаючи річ, попередній володілець дозволяв набувачеві заволодіти нею. Символічна передача відбувалася в разі передачі ключів від будівлі, де був товар. Причому вимагалося, щоб ключі передавалися в без­посередній близькості до складу^[16]. Передача короткою рукою має місце щодо особи, яка на підставі відповідного договору або з інших причин змінювала своє положення щодо речі, наприклад ставала із природного цивільним володільцем. Передача короткою рукою здійс­нювалася у випадках використання існуючого матеріально-правового ставлення до речі шляхом вираження намірів сторін. Тобто фактично­го передання речі в цьому разі не відбувалося, оскільки однієї лише «голої» волі господаря було достатньо для визнання законності на передання речі. Передача речі короткою рукою застосовувалася при продажу речі, раніше переданої в оренду чи позику, відповідно орен­дареві чи користувачу^[17].

Існувало правило, що ніхто не може змінити сам собі володільницьку волю, не змінивши підставу володіння. Так, у разі придбання речі, якою особа користувалася за договором найму, вона змінювала підставу володіння цією річчю.

Володіння припинялося із втратою будь-якого з двох елементів (об’єктивного чи суб’єктивного), тобто в разі матеріальної втрати речі, її фізичної загибелі чи вилучення з цивільного обороту або ж припи­нення наміру ставитися до речі як до своєї. Існує добровільний і при­мусовий порядок припинення володіння. Прикладом першого є відмова від володіння за волею особи, тоді як примусове володіння припиня­лося внаслідок витребування речі законним власником.

§ 2. Види володіння

Особи, які панували над річчю від чужого імені, тобто без володіль­ницького наміру ставитися до неї як до власної, отримали назву нату­ральних володільців, або детенторів, а їх панування визнавалося як натуральне посідання (detentio). Противагою натуральному в рим­ському праві було цивільне, або інтердиктне, посідання, підставою якого вважався будь-який правомірний акт передачі речі, укладений із невласником, або протиправні дії, що призводили до встановлення фізичної влади над предметом володіння. Тобто цивільне посідання визначалося фізичною владою над річчю, поєднаною із наміром трима­ти річ у себе. Практичне значення розмежування цивільного і натураль­ного посідання полягало, перш за все, у характері захисту, що надавався їх суб’єктам. Детентори, які панували над річчю від чужого імені, не отримували жодного правового захисту, крім того, що вони мали вима­гати від власника. Навпаки, суб’єкти цивільного посідання не могли вимагати захисту від власника, утім мали право на застосування осо­бливих правових засобів — інтердиктів від порушення володіння третіми особами. Суб’єкти володіння мали право розраховувати й на захист від власника, якщо він намагався передати володіння іншій особі^[18].

Цивільне і натуральне володіння ще отримало назву титульного і безтитульного володіння. Критерієм їх розмежування була наявність правової підстави (титулу) володіння (msta causa possessionis). Титуль­не володіння характеризувалося наявністю правової підстави — пев­ного юридичного факту, який визнавався достатнім для набуття во­лодіння. Причому титул міг бути як правомірним (наприклад, захоп­лення речі, що нікому не належала), так і неправомірним (наприклад, заволодіння річчю всупереч волі власника). Римські юристи вважали, що наявність титулу володіння свідчить про намір особи володіти річчю для себе (possessio pro suo) із подальшою можливістю набуття права власності (usucapio).

Титульному протистояв вид володіння, за яким у суб’єкта не було наміру набувати речі у власність, він отримав назву безтитульного володіння^[19]. До безтитульного володіння належать:

-   володіння кредитором річчю, яку передано в реальну заставу;

-   володіння в порядку секвестру — володіння річчю, яку передано особі на зберігання на час судового процесу, з умовою подальшої передачі речі його переможцеві. Оскільки право власності особи оспорюється, невідомо від чийого імені здійснюється володіння в по­рядку секвестру. Секвесторному володінню надавався самостійний володільницький захист;

-   володіння спадкового орендаря на підставі довгострокового до­говору оренди землі;

-   прекарне володіння, яке встановлювалося шляхом відступлення предмета в тимчасове користування, до моменту витребування, з боку власника.

У римському праві розрізнялося також неправомірне і правомірне володіння. Неправомірним вважали володіння, встановлене за допо­могою насильства, таємно, прекарно (vi, clam, precario), шляхом уник­нення реституції. Таке володіння не могло претендувати на захист від попереднього суб’єкта, але всупереч вимогам третіх осіб йому міг на­даватися захист. Правомірне володіння ґрунтувалося на певній правовій підставі, зокрема договору. Правомірний володілець, на обґрунтування свого статусу міг послатися на будь-який титул, який за звичайних умов мав би наслідком виникнення права власності.

Неправомірне володіння у свою чергу поділялося на володіння добросовісне і недобросовісне. Добросовісне володіння існувало тоді, коли його набувач у момент встановлення володіння не був та не міг бути обізнаний, що титул набуття речі містить такі недоліки, що не може бути підставою для передачі права. Навпаки, недобросовісний володілець із набуттям речі був обізнаний чи мав бути обізнаний щодо причини, унаслідок якої в нього не виникне право власності. Володін­ня крадія завжди розцінювалося як недобросовісне. Лише добросовіс­ний володілець міг у подальшому розраховувати на набуття права власності за давністю володіння (usucapio).

Довгий час у римському праві панувала думка, що предметом во­лодіння можуть бути лише тілесні речі. Однак пізніше, у післякласич- ний період, набуло поширення володіння правами (quasi possessio). Воно належало особам, які намагалися користуватися і користувалися будь-яким правом у своїх інтересах. Квазіволодіння прирівнювалося до володіння тілесною річчю^[20].

§ 3. Захист володіння

Слід зауважити, що специфіку володіння найбільш чітко виявляє характер його захисту, який може бути спрямований і проти власника. Як зазначали дослідники, захист володіння є «полегшеним» захистом власності^[21]. Володіння користувалося в римському праві самостійним захистом, причому він надавався не шляхом судового розгляду, оскіль­ки йому підлягали лише спори про право, а за допомогою адміністра­тивних засобів — преторських інтердиктів. Для застосування інтер­диктів, які при захисті володіння отримали назву посесорних, необхід­но було довести дві обставини: факт володіння та факт порушення володіння. Інтердикте провадження виключало спір про право цивіль­не, зокрема про право власності, а в деяких випадках саме посилання на нього на обґрунтування своїх вимог не дозволялося.

У римському праві існували посесійні інтердикти, спрямовані: 1) на охорону наявного володіння від зазіхань; 2) на відновлення вже порушеного, втраченого володіння; 3) на отримання володіння вперше.

До першої групи — посесійних інтердиктів, спрямованих на охо­рону наявного володіння, належали інтердикти, призначені для захисту володіння нерухомістю. Застосовуючи інтердикт, претор зазначав у формулі: якщо будівлями, про які йдеться, ви володієте, не отримав­ши володіння таємно, насильницьким шляхом чи прекарно один від одного, забороняю застосовувати насильство для використання наяв­ного володіння^[22]. Цей інтердикт обмежувався двома застереженнями: володіння мало бути наявним та набутим відкрито й без застосування насильства. Якщо ж володіння встановлено vi, clam aut precario, воно підлягало поверненню попередньому володільцю. Цікаво, що треті особи, навіть і знаючи про ці недоліки володіння, не могли вимагати застосування вказаних застережень і повернення володіння, для них воно залишалося недоторканним^[23].

Цією ж групою охоплювалися інтердикти, призначені для захисту володіння рухомими речами. Його формула у претора мала такий вигляд: забороняю застосовувати насильство з метою увести раба до себе проти того, у кого раб є в наявності, пробувши в нього більшу частину остан­нього року та не будучи отриманим таємно, за допомогою насильства чи прекарно, тобто в того, хто претендує на володіння. У цьому разі до умов застосування інтердикту додано умову про строк — особа повин­на володіти спірним предметом протягом останнього року більшу час­тину часу, ніж його супротивник. Однак при проведенні кодифікації Юстиніана це обмеження було скасоване та умови застосування інтер­диктів практично зрівнялися.

До посесійних інтердиктів про відновлення порушеного володіння належали інтердикти про повернення володіння нерухомістю, відібра­ною за допомогою насильства (unde vi — про насильство), та про по­вернення речі, переданої у прекарне володіння (de precario). Особливі­стю застосування інтердикту про насильство було те, що особа, яка застосувала насильство для захоплення нерухомості, сама зазнала насильства від супротивника. Застосування насильства не дозволяло­ся навіть у відповідь на насильство. Проти особи, яка вчинила насиль­ство, такий інтердикт міг бути застосований і тоді, коли вона вже втратила право на володіння нерухомістю, тоді її відповідальність набувала деліктного характеру^[24].

Окремого інтердикту для повернення володіння рухомою річчю в римському праві не існувало. За часів Юстиніана було встановлено, що будь-яке застосування сили у відносинах щодо володіння має каратися втратою права власності, реституцією відібраної речі та штрафом^[25].

Інтердикти про повернення речі, яку передано в прекарне володіння, застосовувалися на вимогу осіб, яким суб’єкт не повертає річ, пере­дану йому в прекарне володіння. При цьому мав бути доведеним факт, чи дійсно річ передавалася в прекарій особі щодо якої застосовувався інтердикт.

Інтердикт для встановлення володіння вперше набув поширення у спадковому праві, отримавши назву «введення у володіння». Він застосовувався для закріплення спадкових прав осіб, які не були спад­коємцями за квіритським правом, але входили до кола спадкоємців за преторською системою спадкування.

^[1] Римские юристьі о владении и собственности (Дигестьі. XLI. 1-2) / Пер. А. Д. Рудокваса, О. А. Ахтеровой // Древнее право. IUS ANTIQUUM. - 2002. - № 1 (9). - С. 265.

^[2] Див.: Колокольцов А. Понятие и природа владения вещами по римскому праву. Кандидатское рассуждение // Журнал Временник Демидовского юридического ли- цея. - Ярославль, 1874. - Кн. 8. - С. 1-51.

^[3] Римские юристи о владении и собственности (Дигести. XLI. 1-2) / Пер. А. Д. Рудокваса, О. А. Ахтеровой // Древнее право. IUS ANTIQUUM. - 2002. - № 1 (9). - С. 265.

^[4] Цит. за: Муромцев С. А. К учению о владении вещами по римскому праву // Избр. тр. по римскому и гражданскому праву. - М.: Центр ЮрИнфор, 2004. - С. 352.

^[5] Римские юристьі о владении и собственности (Дигестьі. XLI. 1-2) / Пер. А.  Д. Рудокваса, О. А. Ахтеровой // Древнее право. IUS ANTIQUUM. - 2002. - № 1 (9). - С. 265.

^[6] Див.: Перетерский И. С. Дигестьі Юстиниана. Очерки по истории составления и общая характеристика. - М.: Госюриздат, 1956. - 132 с. - С. 111-125.

^[7] Див.: Покровский И. А. История римского права. - М.: Статут, 2004. - С. 358­359.

^[8] Див.: Барон Ю. Система римского гражданского права // Пер. с послесл. нем. изд. Л. Петражицкий. - К., 1888. - С. 3.

^[9] Див.: Хвостов В. М. Система римского права (по изд. 1908 г.). - М., 1996. - С. 273.

^[10] Див.: Нагнибіда В. І. Концепція possessio у римському приватному праві та її сучасне розуміння в Україні // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. пр. - Оде­са, 2004. - Вип. 23. - С. 274-279.

^[11] Див.: Гримм Д. Д. Лекции по догме римского права. - М.: Зерцало, 2003. - С. 215.

^[12] Див.: МуромцевС. А. К учению о владении вещами по римскому праву // Избр. тр. по римскому и гражданскому праву. - М.: Центр ЮрИнфор, 2004. - С. 355.

^[13] Див.: Колокольцов А. Понятие и природа владения вещами по римскому праву Кандидатское рассуждение // Журнал Временник Демидовского юридического ли- цея. - Ярославль, 1874. - Кн. 8. - С. 32.

^[14] Див.: Савельев В. А. Юридическая концепция собственности в Древнем Риме и современность // Сов. государство и право. - 1990. - № 8. - С. 135-140.

^[15] Римське право (Інституції). - Х.: Одіссей, 2000. - С. 96.

^[16] Див.: Дождев Д. В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под общ. ред. акад. РАН, д. ю. н., проф. В. С. Нерсесянца. - М.: Норма, 2004. - С. 376.

^[17] Римские юристи о владении и собственности (Дигести. XLI. 1-2): Пер. А. Д. Рудокваса, О. А. Ахтеровой // Древнее право. IUS AnTIQUUM. - 2002. - № 1 (9). - С. 274.

^[18] Див.: Пухан И., Поленак-Акимовская М. Римское право (базовий учебник). - М.: Зерцало-М, 2003. - С. 171.

^[19] Див.: Дождев Д. В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под общ. ред. акад. РАН, д. ю. н., проф. В. С. Нерсесянца. - М.: Норма, 2004. - С. 370.

^[20] Див.: ПуханИ., Поленак-АкимовскаяМ. Римское право (базовий учебник). - М.: Зерцало-М, 2003. - С. 175-176.

^[21] Див.: Колокольцов А. Понятие и природа владения вещами по римскому праву Кандидатское рассуждение // Журнал Временник Демидовского юридического ли- цея. - Ярославль, 1874. - Кн. 8. - С. 33.

^[22] Див.: Покровский И. А. История римского права. - М.: Статут, 2004. - С. 361.

^[23] Там само.

^[24] Там само. - С. 362.

^[25] Див.: Пухан И., Поленак-Акимовская М. Римское право (базовий учебник). - М.: Зерцало-М, 2003. - С. 174.