Розділ 1 Поняття та предмет римського приватного права

§ 1. Римське приватне право як частина загального права Стародавнього світу

Римське право в історії людства посідає особливе місце. Із нерозви­нутої, переважно архаїчної системи патріархального права, що мало вузько національний характер, воно перетворилося на загальне право всього Стародавнього світу. Причому окремі його інститути застосо­вуються і у найсучаснішому праві, наприклад, ним розроблена і втіле­на в життя збалансована система спадкового права, яка рівною мірою задовольняє інтереси кровних родичів, з одного боку, і прагнення до заповідальної свободи — з іншого^[1].

На перших ступенях свого розвитку римське право характеризується станом злиття публічного і приватного права, виокремлення яких відбу­валося поступово в ході історичного процесу. Підставами цього вважають: вивільнення особистості від її зв’язків із суспільними союзами (рід, сім’я тощо); посилення державної влади і зосередження в її руках функцій публічного права; перехід натурального господарства в грошове^[2].

Право в Давньому Римі вже поділяється на публічне й приватне. Ульпіан визначив цей поділ таким чином: «Публічне право — це те, що належить до положення Римської держави, приватне — стосується користі окремих осіб; існує корисне у суспільному відношенні й ко­рисне у приватному відношенні» (D. 1. 1. 1. 2). Таким чином, критерієм розмежування публічного і приватного права, за Ульпіаном, є характер інтересів. Право, що захищає інтереси держави, суспільні інтереси, — публічне право, а право, яке захищає інтереси приватних осіб, є приватним правом.

Публічне право визначає устрій суспільної організації Риму, вста­новлює положення магістратів, жерців, правовий режим святинь тощо. Норми публічного права мають імперативний характер, а отже, засто­совуються державою (в особі уповноважених органів) за власною ініціативою, коли цього вимагає захист загальних суспільних інтересів (покарання злочинців, стягнення податків, штрафів тощо)^[3]. Імператив­ний характер норм публічного права знайшов своє відбиття і в його принципах, зокрема у принципі, що забороняв можливість надання приватних привілеїв (privilegiy ne inroganto), а також у принципі, сфор­мульованому римським юристом Папініаном: публічне право не може змінюватися договорами приватних осіб (D. 2. 14. 38). Основну сутність публічного права становить прийом юридичної централізації.

Отже, публічне право — це сукупність правових норм, які регулю­ють відносини, що побудовані на засадах влади і підпорядкування їх учасників владним інституціям і пов’язані з державними або суспільними інтересами.

Приватним правом у Давньому Римі регулювалися майнові відно­сини, що складалися між громадянами Риму за їх розсудом і могли захищатися останніми самостійно (самозахист) або за допомогою держави. Захист за допомогою норм приватного права здійснювався державою тільки на вимогу заінтересованої особи, права якої були порушені, в межах заявлених вимог. Норми приватного права, на від­міну від норм публічного права, мали диспозитивний характер. При­ватне (цивільне) право — це система юридичної децентралізації^[4].

Таким чином, приватне право — сукупність правових норм, що за допомогою диспозитивного методу забезпечують і регулюють захист відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному воле­виявленні та майновій незалежності їх учасників.

Приватному праву Давнього Риму була притаманна ознака елас­тичності, тобто здатність пристосовуватися до тих чи інших умов, що знайшло своє відбиття в існуванні систем приватного права, до яких належали: цивільне право (іus сіvilе); право народів (іus gentium); преторське право (іus practorium). Указані системи існували і розви­валися паралельно, дедалі більше проникаючи одна в одну і взаємно збагачуючись.

Цивільне право^[5] — це право, яке народ Риму встановив сам для себе і яке поширювало свою дію тільки на римських громадян — кві- ритів (ms Quiritium), тому і отримало ще одну назву — квіритське право.

Із поширенням італійської влади на інші народи цивільне право, що було засноване на Законах ХІІ таблиць та збірниках формул, навіть з тими доповненнями, які містили сенатусконсульти та інші джерела права, не могло задовольнити потреби центру світового торгового обороту, яким став згодом Рим. Цивільне право, як право формальне. на той час не знало багатьох інститутів, що були необхідні для здійс­нення торговельних операцій, зокрема таких, як представництво, то­вариства, договори страхування та інші види договорів тощо. Звідси численні ділові відносини, в яких брали участь представники різних країн, потребували впровадження норм нового права, яке було б віль­ним від місцевих та національних особливостей і могло рівною мірою задовольняти як інтереси громадян Риму, так і інтереси іноземців-пе- регринів.

Вирішення цієї проблеми здійснювалося поступово. Спочатку до перегринів почали застосовуватися цивільні позови на підставі фікції, яка включалася у формулу позову: «si civis romanus esset», тобто суддя мав ставитися до перегрина так само, якби той був римським грома­дянином. У подальшому поряд із нормами цивільного права почали застосовуватися норми іноземного права (іш peregrinum). Наприклад, звичай давати завдаток при укладенні купівлі-продажу, страхування майна (у формі позики) при перевезенні його морем і таке інше взято з грецького права. Вважається, що такі запозичення відбувалися через юрисдикцію перегринського претора^[6]. Діяльністю претора, яка втілю­валася в едиктах (постановах), було запроваджено особливий правовий порядок, що отримав назву загальнонародного права, або права на­родів (ius gentium)^[7]. Саме завдяки цьому праву набули розвитку торговельні угоди і торговельне право. Замість урочистості та формалізму при укладенні угод було започатковано вільний вибір їх форми і тлума­чення за дійсним змістом, а поведінка контрагентів оцінювалася з огляду на вірність даному слову (fides), добросовісність (bona fides) та справедливість (aeguitas).

Право народів перевершувало цивільне право більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого формалізму та національної обмеженості. Утім ще тривалий час системи ms сшіе та ms gentium існували й розвивали­ся паралельно, впливаючи одна на одну, що спричинило виникнення такої системи правових норм, як преторське право (ius practorium).

Як і будь-яка система права, римське приватне право мало і свої принципи (principium), тобто основні вихідні положення, які зміню­валися залежно від періодів його існування. Якщо розглядати Давній Рим доби Законів ХІІ таблиць, то слід визначити такі головні прин­ципи римського приватного права, як його формалізм і урочистість. Р. Ієринг підкреслював, що для римського права формалізм — це та сама школа дисципліни і порядку, яку народ знаходив у таборі (вій­ськовому).

Формалізм — це порядок юридичної оцінки актів, в якому припи­сується юридичне значення тільки їх певній визначеній формі^[8]. Це означало, що будь-який акт мав здійснюватися тільки за формою, розробленою і встановленою лише для нього, а зміст кожної проголо­шеної формули мав тлумачитись безпосередньо, виходячи із загально­прийнятого змісту слів. Будь-яка помилка у слові, жесті, кількості свідків робили акт недійсним у цілому. Яскравим прикладом цього є фрагмент із Законів ХІІ таблиць, в якому вказується, що при судовій оцінці угод слід суворо дотримуватися їх форми, а саме того, що було сказано при їх укладенні.

Урочистість форми акта підкорена в римському праві цілому ряду правил, які виходять одне з одного. Так, укладення угоди включає кілька урочистих дій, кожна з яких виражає певну чітко окреслену думку. Мета цих дій — справити найсильніше враження на оточуючих, а тому угода, якщо вона почалася, не може бути перервана і має своїм предметом породження тільки одного відношення^[9].

До принципів римського права слід віднести консерватизм, і як це не парадоксально, прогресивність. Відомо, що консерватизм — це прихильність до старого, його обстоювання. Причому це — одна з найголовніших його ознак, що пов’язано, перш за все, з бажанням підкреслити непорушність права рабовласницької держави, яким був Рим, незмінність існуючого устрою, а звідси неприпустимість будь- яких новел, які б становили загрозу для цього ладу. Римський народ виховувався в дусі беззаперечного вшанування закону, віри в його вічність і непохитність.

Утім, якщо норми існуючого права відставали від розвитку еконо­мічних відносин і в зв’язку з цим вже не захищали інтересів рабовлас­ників, то завданням права було розробити нові положення, які б запов­нили існуючу прогалину в праві, тобто йшлося про вдосконалення законодавства. У цьому полягала прогресивність римського приватно­го права. Водночас римські юристи не знали, а краще сказати, не ба­жали вносити зміни або відміняти положення старого законодавства, щоб не поширювати думку про можливість зміни права. Вони прий­мали новий закон, який існував разом із старим. Як слушно зазначаєть­ся в літературі, життя починало текти новим руслом, хоча старе русло не засипалося — воно просто висихало^[10].

На основі права народів, практичної діяльності магістратів, особливо преторів, правотворчості юристів (юриспруденції) сформувався ще один важливий принцип римського приватного права — формальна рівність усіх вільних осіб, хоча він зумовлювався низкою суттєвих застережень.

Утім, формальна рівність приватних осіб не виключала відвертого індивідуалізму, що наклав свій відбиток на всю систему римського приватного права, яка ставила на перший план інтереси рабовласників та їх захист. Принцип індивідуалізму виявлявся і в необмеженій пра­вовій владі голови родини (раtеr familias), а саме, безмежній владі батька над дітьми, чоловіка над дружиною тощо.

Відомо, що право отримало свою назву від слова «справедливість», у Римі право розглядалося як інструмент справедливості. Справед­ливість полягає в тому, щоб кожному дати те, що йому належить. За влучним визначенням Цельса, право слід розглядати як мистецтво доброго і справедливого (D. 1. 1. 1. 2). Загальним принципом рим­ського приватного права є принцип справедливості (aeguitas), тобто здійснення своїх прав і виконання зобов’язань на законних та чесних підставах. З цього приводу Павло зазначав: «коли відсутній чіткий правовий припис, бажано справу вирішувати по справедливості» (D. 3. 9. 3. 2.), а Ульпіан, вважаючи, «що знання права є вмінням відрізня­ти справедливе від несправедливого», наполягав на тому, що «коли право суперечить справедливості, повинно зволіти останнє» (D. 15. 1. 32).

Слід зазначити, якщо певний із фундаментальних принципів рим­ського приватного права вступав у очевидну суперечність із доброю совістю і справедливістю, воно вдавалося до теорії фікції, яка служи­ла коригуванню права. Поширеним прикладом застосування вказаної теорії є ситуація з римським громадянином, який потрапляє в полон, а отже, стає рабом. Для того щоб його нащадки мали легальну мож­ливість отримати його майно, римські юристи застосували фікцію, за словами Ієринга, «юридичну неправду», освячену необхідністю виз­нати римського громадянина мертвим у момент його полонення^[11].

До принципів римського приватного права можна віднести і такі, як: вірність слову, совість, довіру, особливо у справах, що ґрунтуються на чесності, свободу договору, юридичну рівність сторін при укладенні договорів, вільне волевиявлення і майнову незалежність сторін, непри­пустимість позбавлення права власності, самозахист поряд із судовим захистом цивільних прав та інтересів; добросовісність і розумність.

§ 2. Роль римського приватного права у виникненні й розвитку правових систем у країнах Європи

Рецепція (лат. receptio — прийняття) — це відродження шля­хом впливу високорозвиненої системи права, яка існувала раніше, на менш розвинену правову систему. Рецепції права відбувалися в минулому і відбуваються в умовах сьогодення, що пов’язано з цикліч­ністю цивілізаційного розвитку суспільства.

Існують різні види, типи та форми рецепцій. Так, за видами ви­окремлюють прямі (первинні) та похідні (вторинні)^[12]; явні та приховані рецепції; до форм рецепцій належать — вивчення, коментування, за­своєння, безпосереднє застосування норм та положень тієї чи іншої системи права. Залежно від того, яка система права реципується і в яку, виділяються й окремі її типи^[13].

Історія права свідчить про те, що саме римське приватне право було предметом неодноразових рецепцій, наприклад, в Україні це відбулося при кодифікації цивільного законодавства на початку XXI століття. Утім у процесі свого зародження та становлення римське приватне право теж реципувало норми й положення інших систем права, зокре­ма положення грецького права^[14].

Рецепція римського приватного права — це процес відродження й пристосування загальних положень та засад цього права окреми­ми правовими системами в умовах певних суспільно-економічних відносин.

Найхарактернішим для рецепції римського права є те, що існують різні її типи, які мають суттєві розбіжності, а саме: східноєвропейський (візантійський)^[15] та західноєвропейський. Причому рецепція у Західній Європі стосувалася двох систем права — континентального та англо­саксонського.

У контексті нашого дослідження зупинимося на розгляді особли­востей західноєвропейського типу рецепції римського приватного права. Слід зазначити, що, по-перше, їх було декілька, по-друге, вони були різного виду, по-третє — відбувалися у різних формах.

В юридичній літературі існують різні погляди на етапи західноєвро­пейської рецепції римського права^[16], але найбільш поширеним є такий:

I етап — раннє та пізнє середньовіччя (V — початок XII ст.);

II етап — формування права «нової Європи» (XII-XVIII ст.);

III етап — кодифікація законодавства Франції та Німеччини у ХІХ ст.;

новітня рецепція — удосконалення національно-правових систем і створення нового права Європи (кінець XX — початок ХХІ ст.)^[17].

I етап. В епоху раннього середньовіччя на місці підкореної Західної Римської імперії утворюються варварські королівства. Xарактерною особливістю їх законодавства був принцип особистого права (ms personale), коли кожну людину судили за правовими звичаями тієї етнічної групи, до якої вона належала. На підставі зазначеного принципу римлянам залишили їхнє право, а з огляду на те, що судам варварів майже не були відомі численні джерела римського права, необхідно було створити особливі збірники римського права, що і було зроблено на по­чатку УІ ст. Збірники отримали назву Leges romanae (Закони римлян). До їх складу входили Codex, або Edictum Theodorici, Breviarium Alarici та Breviarium Alarici. Збірники створювалися з різною метою. Якщо перший з них розглядався як акт, що буде запроваджуватися до всіх жителів остготського королівства, то вже при створенні наступних ста­вили собі за мету збереження принципу особистого права.

Codex, або Edictum Theodorici, — збірник, створений за наказом остготського короля Теодоріка для Італії (500 р.). Він містив 154 стат­ті і поширювався не тільки на римлян, але й на остготів, бо сам король Теодорік був васалом Візантійського імператора і мав у своїх руках тільки владу військового начальника^[18]. Цей Кодекс діяв лише до пере­моги Юстиніана, який увів в Італії своє законодавство.

Breviarium Alaricianum, або Les Romana Visigothorum, — збірник, створений за наказом короля вестготів Алариха ІІ (506 р.), призначений для регламентації становища римлян, що опинилися під владою вест­готів (південна Франція, північна Іспанія, частина Італії). До цього збірника ввійшли фрагменти із постанов римських імператорів, із творів римських юристів, частина інституцій Гая, фрагменти з Кодексів Грегоріана, Гермогеніана, Феодосія^[19].

Les Romana Burgundionum, або Gundobada — збірник, створений для жителів римського походження в Бургундському королівстві (517 р.). Він містив джерела римського права, що були досить вільно інтер­претовані розробниками. Із завоюванням у 534 р. бургундського королівства він був замінений на збірник Breviarium Alariciаnum.

Рецепція — це не тільки законодавча діяльність, а й діяльність професійних юристів, спрямована на поширення права, формування правосвідомості жителів цих країн. Тому саме на цьому етапі рецепції продовжується вивчення права і виникає центр відродження римсько­го приватного права — Болонський університет (ХІ ст.). Перші викла­дачі цього університету відомі як глосатори. Свою назву вони отри­мали внаслідок тих приміток (роз’яснень) — глос, які робилися ними між рядками текстів, а потім на полях оригіналів Юстиніанівських збірників при підготовці до лекцій. Поступово глоси перетворилися на коментарі, зокрема найбільш відома Туринська глоса до Інституцій Юстиніана, а збірник глос «Glossa ordinaria», який з’явився у XIII ст., відіграв вирішальну роль у рецепції римського права, яка сприяла формуванню права «Нової Європи», бо тільки глоси через практичну судову діяльність почали набувати сили закону^[20].

Пізніше (у другій половині XII ст.) глосаторів змінили коментатори (постглосатори), які коментували вже не Юстиніанівське законодав­ство, а глоси своїх попередників. Їх метою було пристосування окремих положень, що містили глоси, до умов і потреб свого часу. Вважається, що постглосатори разом із глосаторами виробили ті визначення, якими почали користуватися в XH ст. і користуються дотепер.

II етап — формування права «нової Європи», яке відбувалося запо­зиченням положень римського приватного права. Це особливо яскраво виявилося у законодавстві Середньовічної Німеччини. Після розпаду імперії Карла Великого Leges Romanae втратили свою силу. Протягом X-XII ст. у Німеччині застосовувався принцип територіальних прав, що втілилося у таких збірниках права, як Саксонське зерцало і Швабське зерцало, які мали силу закону. Утім, існували і закони окремих міст, які мали велике значення, зокрема у Ганзейському союзі. Ці закони були архаїчними і не враховували змін, що відбувалися в суспільстві. Для того щоб утворити загальне національне право саме на цьому етапі, в Німеч­чині почало разом із місцевим застосовуватися римське та канонічне право, яке сприймалося практикою^[21]. Шляхами запровадження цього вважають трансформацію судів та надання університетам фактичного права «офіційних консультацій»^[22].

Подібні процеси відбувалися і в інших країнах Західної Європи, зокрема у Франції, де починаючи з другої половини XV ст. виникають збірники звичаєвого права (coutumes), на створення яких суттєво впли­ває римське право. При цьому навіть там, де діяло звичаєве право, і римське право не мало значення писаного права, його положення, особливо ті, що стосувалися зобов’язань, договорів, використовували­ся судами як ratio scripta (писаний розум).

III етап — кодифікація законодавства Франції та Німеччини у XLX ст. Поштовхом до проведення кодифікації законодавства у цих країнах, по-перше, стала Велика французька революція 1789 р., а по-друге, ті зміни, що відбулися в економічній сфері. Результатом кодифікацій стало прийняття у Франції Торгового кодексу (1807 р.), Цивільного кодексу (Кодекс Наполеона) (1803-1804 рр.), чим було запроваджено єдність у галузі торговельного та цивільного права Франції^[23]; у Німеч­чині — Загального вексельного статуту (1848 р.), Загального торгово­го уложення (1861 р.), Німецького цивільного кодексу (1900 р.), чим була запроваджена єдність у сфері вексельного, торговельного та цивільно­го права Німеччини^[24].

Якщо коротко охарактеризувати головні з указаних джерел, то слід зауважити на такому. Система розташування правового матеріалу в Кодексі Наполеона запозичена з Інституцій Юстиніана, а тому в її основі лежить відома римському праву юридична тріада: особи (personae), речі (res), позови (actiones), відповідно до яких і здійснюєть­ся систематизація цивільно-правових норм за розділами Цивільного кодексу. Що стосується Німецького цивільного кодексу, який деякими з німецьких романістів називався «класичною будівлею з готичними деталями», то він побудований за пандектною системою розміщення приватноправових норм. Назва вказаної системи пов’язана не з Пан- дектами Юстиніана, а із системою, яка була висунута німецькими юристами у XVI ст. і складалася із Загального розділу і чотирьох спеціальних — Речове право, Зобов’язальне право, Сімейне право, Спадкове право. Загальний розділ містить правила, які застосовують­ся до всіх спеціальних розділів: особи, об’єкти тощо. Вважається, що перевагою цієї системи є те, що наявність загального розділу (частини) звільняла від повторів спеціальні розділи^[25].

Зазначений етап рецепції становив основу для створення різних пра­вових сімей, зокрема романської, до якої належала Франція, і германської, до якої належить Німеччина. Підґрунтям романської родини є ідеї при­родного права, складовими — положення римського та місцевого зви­чаєвого права. Джерелами права є кодифіковані акти, зокрема кодекси, які побудовані за інституційною основою, що було характерним саме для римського права. Особливістю германської родини є зовсім інший підхід до структури цивільного права — пандектної, а також поява абс­трактних формулювань, нових правових категорій тощо.

Новітня рецепція — це вдосконалення національно-правових систем і створення нового права Європи (кінець XX — початок XX! сг.). Безумовно, Кодекс Наполеона та Німецьке цивільне уложення не діяли б за сучасних умов, якби вони за необхідних випадків не змінювались, не доповнювались, тобто не вдосконалювались відповідно до умов суспільно-економічного ладу країн. Xотілось би, щоб долю вказаних законів, прийняття яких при- йшлося на початок XIX та XX століть, успадкував Цивільний кодекс Украї­ни, прийняття якого збігається із початком XXI століття.

Суттєві перетворення у соціально-політичній та економічній цари- нах суспільного буття України, що відбулися після проголошення її незалежності та прийняття нової Конституції, обумовили принципові зміни у цивільно-правовій сфері й викликали необхідність закріплен­ня нових засад правового регулювання відносин за участю фізичних та юридичних осіб на основі загальновизнаних у світі засад приватно­го права: неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимості позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією та законом; свободи договору; свободи підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; су­дового захисту цивільного права та інтересу; справедливості, добро­совісності й розумності. Це принципово важливо, бо приватне (цивіль­не) право становить основу, є стрижнем правопорядку, що ґрунтується на ринковій організації суспільства.

Новий ЦК має традиційну для України пандектну систему і склада­ється із 6 книг: кн. 1 — Загальні положення; кн. 2 — Особисті немайнові і майнові права фізичної особи; кн. 3 — Право власності та інші речові права; кн. 4 — Право інтелектуальної власності; кн. 5 — Зобов’язальне право; кн. 6 — Спадкове право^[26].

Римське право — найважливіше і найяскравіше явище серед прав усіх часів. Воно значно вплинуло на розвиток цивільного права бага­тьох країн світу, а також на формування і розвиток правових систем у країнах Європи, зокрема романо-германської системи права.

^[1] Див.: БартошекМ. Римское право: (Понятия, терминьї, определения): Пер. с чешск. - М.: Юрид. лит., 1989. - С. 10.

^[2] Див.: ГамбаровЮ. С. Гражданское право. Общая часть / Под ред. и с предисл. В. А. Томсинова. - М.: Зерцало, 2003. - С. 38.

^[3] Виходячи з того, що детальна характеристика римського публічного права не входить до предмета цієї навчальної дисципліни, ми лише стисло окреслимо його ознаки. Докладніше про це див.: Підопригора О. А.,Харитонов Є. О. Римське право: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - Ч. 2. - С. 175-262.

^[4] Див.: Покровский И. А. Основньїе проблеми гражданского права. - М.: Статут, 1998. - С. 39-40.

^[5] Безумовно, цивільне право Давнього Риму не відповідає сучасному поняттю цивільного права, як сукупності правових норм, що регулюють диспозитивним мето­дом особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності її учасників.

^[6] Претор (praetor) - той, хто йде попереду народу.

^[7] Див.: Муромцев С. А. Гражданское право Древнего Рима. - М.: Статут, 2003. - С. 234-235.

^[8] Див.: Муромцев С. А. Гражданское право Древнего Рима. - М.: Статут, 2003. - С.  154.

^[9] Там само. - С. 172-173.

^[10] Римское частное право: Учебник / Под ред. проф. И. Б. Новицкого и проф. И. С. Перетерского. - М.: Юристь, 2004. - С. 9.

^[11] Див.: Бартошек М. Римское право: (Понятия, терминьї, определения): Пер. с чешск. - М.: Юрид. лит., 1989. - С. 9-10.

^[12] Похідні рецепції права відбуваються значно частіше, ніж прямі.

^[13] Докладніше про це див.: Харитонов Є. О. Історія приватного права Європи: Західна традиція. - Одеса: АО БАХВА, 2001; Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - Ч. 2. - С. 126-174.

^[14] Докладніше про це див. розд. 2 цього підручника.

^[15] Докладніше про східноєвропейський (візантійський) тип рецепції див.: Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - Ч. 2. - С. 132-155.

^[16] Див.: Основи римского частного права: Учеб. пособие / С. А. Слипченко, О. И. Смотров, В. А. Кройтор, Р Б. Шишка; Под ред. С. А. Слипченко, О. И. Смотро- ва. - Xарьков: ^спада, 2004. - С. 18-19; Косарев А. И. Римское право. - М., 1998. - С. 206-234.

^[17] Див.: Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - Ч. 2. - С. 140.

^[18] Див.: Пахман С. В. История кодификации гражданского права / Под ред. и с предисл. В. А. Томсинова. - М.: Зерцало, 2004. - С. 14.

^[19] Див. про це розд. 2 цього підручника.

^[20] Це ще раз свідчить про те, що римське право не було введено за наказом імпе­ратора Лотарія ІІ після того, як жителі Пізи передали йому захоплений при розгромі Амальфи (1135 р.) рукопис Юстиніанівської кодифікації, бо це тільки легенда.

^[21] Див.: Пахман С. В. История кодификации гражданского права / Под ред. и с предисл. В. А. Томсинова. - М.: Зерцало, 2004. - С. 69.

^[22] Див.: Харитонов Є. О. Історія приватного права Європи: Західна традиція. - Одеса: АО БАXВА, 2001. - С. 101.

^[23] До 1813 р. діяв також у тих країнах, які були в союзі з Францією, - в Італії, Гол­ландії, Великому герцогстві Баденському, королівстві Вестфальському, Варшавському герцогстві та в інших.

^[24] Останнім часом у літературі виникла точка зору, відповідно до якої підставою для існування германської родини права слід вважати появу не Німецького цивільно­го кодексу, а Австрійського цивільного кодексу (1811 р.), який був першим відгуком на потреби суспільства // Див.: Харитонов Є. О. Історія приватного права Європи: Західна традиція. - Одеса: АО БАХВА, 2001. - С. 225.

^[25] Див.: Иоффе О. С., Мусин В. А. Основи римского гражданского права: Учеб.- метод. пособие. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1974. - С. 4.

[26] В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - Т. 1. - С.  30-35.