1. Правові засади державної регулятивної діяльності в сільському господарстві
2. Форми й методи регулятивної діяльності державних органів у сільському господарстві
3. Система й повноваження державних органів, які здійснюють регулювання сільського господарства
4. Органи державного контролю та інспекції в АПК

§  1. Правові засади державної регулятивної діяльності в сільському господарстві

Сільське господарство є центральною ланкою агропромислово­го комплексу України. Агропромисловий комплекс — це сукуп­ність галузей економіки, пов'язаних із виробництвом продовольс­тва і предметів широкого вжитку із сільськогосподарської сирови­ни та постачанням їх населенню. Він умовно ділиться на 3 групи галузей: галузі, які виробляють засоби виробництва для сільського господарства, здійснюють його матеріально-технічне забезпечення та виробниче обслуговування; безпосередньо сільськогосподарське виробництво; галузі, які забезпечують рух продуктів виробництва від   сільського   господарства до   кінцевого   споживача.

Державно-правове регулювання сільського господарства стано­вить собою сукупність заходів щодо визначення системи органів державного управління в аграрній сфері, прийняття й виконання аграрно-правових актів, закріплення певних повноважень цих ор­ганів.

В аграрній сфері вживаються такі поняття як "управління" і "регулювання". Різниця між цими поняттями полягає в широті впливу на певні види суспільних відносин. Регулювання безпосе­редньо не пов'язане з підпорядкуванням, але припускає управлін­ський вплив. Вживання в законодавстві термінів "управління", "регулювання" засвідчує ширину і глибину втручання державних органів   у ту  чи   іншу   сферу.

Якщо основою державного управління агропромисловим ком­плексом є вплив на розвиток виробництва, то регулювання — це такий цілеспрямований вплив суб'єктів на об'єкт, коли визнача­ються напрям, межі функціонування об'єкта, глобальні стратегічні цілі, головні завдання, засоби їх розв'язання. Державне регулюван­ня відрізняється від державного управління специфікою методів і форм   впливу,   а також  суб'єктами.

Аналіз чинного законодавства показує, що регулювання визна­чає напрям діяльності декількох систем галузевих органів, поста­новку загальних питань, а управління забезпечує безпосередній вплив на підприємства й установи, тобто такий вплив, коли між суб'єктом і об'єктом управління немає проміжних ланок. Управ­ління, яке не має безпосереднього характеру, стає регулюванням. Ознаками державного регулювання відносин в аграрній сфері є: його державно-правовий  характер;   в   ньому  виявляється   внутрішня функція держави; його зміст — підтримка у певному режимі гро­шово-фінансової системи; регулювання витрат держави і життєво­го рівня населення; регулювання соціальної інфраструктури; регу­лювання зовнішньоекономічних зв'язків; регулювання на макро-рівні структури виробництва; розробка організаційно-економічних заходів   щодо   охорони   навколишнього   середовища та  ін.

Державне регулювання має на меті досягнення сільським госпо­дарством максимальної ефективності для задоволення попиту на­селення на продукти харчування, сировину й продовольство рос­линного і тваринного походження. Завданням його є координація і   розвиток   міжгалузевих  та   внутрішньогалузевих   зв'язків.

Вищезазначене дає підстави визначити державне регулювання як сукупність економіко-правових заходів, спрямованих на вста­новлення ринкових відносин, роздержавлення, приватизацію, під­приємництво, розвиток села й різних форм господарювання з ме­тою поліпшення організації виробництва і доведення до спожива­ча   продукції   сільського   господарства  .

Суб'єктами державного управління агропромисловим комплек­сом є органи державного управління, які здійснюють державно-правове регулювання сільським господарством, забезпечують до­держання аграрного законодавства, управління підлеглими струк­турами, а також органи сільськогосподарських інспекцій і контро­лю   за діяльністю   сільськогосподарських  товаровиробників.

Об'єктами державно-правового регулювання є матеріальні засо­би й форми ведення сільськогосподарського виробництва . До основних з них належать землі сільськогосподарського призначен­ня, що є головним засобом сільськогосподарського виробництва і просторово-операційним базисом; усі галузі й підгалузі сільсько­господарського виробництва (рослинництво, тваринництво, садів­ництво, городництво); відносини ветеринарного обслуговування сільськогосподарських товаровиробників і громадян-власників ху­доби   й   птиці.

У порядку державно-правового регулювання агропромислового комплексу приймаються і застосовуються відповідні законодавчі акти:

Перехід України до ринкової економіки передбачає прийняття й реалізацію відповідних законодавчих актів; формування системи економічних інститутів державного управління; розробку й узгод­ження стратегії економічної, соціальної і науково-технічної політи­ки; зміцнення умов функціонування ринкових відносин; регулю­вання пропозицій та попиту на товари; перерозподіл доходів насе­лення і суб'єктів господарювання; стимулювання виробництва но­вої продукції; бюджетне фінансування регіональної політики; збе­реження  навколишньої природного  середовища.   З   метою   виконання перелічених завдань концепція Національної програми відрод­ження села на 1995-2005 роки , схвалена постановою Верховної Ра­ди України від 4 лютого 1994 р, передбачає: проведення аграрної реформи; створення економічного механізму ринкового типу; фор­мування багатогалузевої виробничої сфери села на сучасній техно­логічній основі; удосконалення структури виробництва в агропро­мисловому комплексі; відновлення родючості землі; раціональне використання природних ресурсів; розроблення системи законо­давчих і нормативних актів; відпрацювання державної структури управління розвитком села відповідно до міжгалузевого характеру проблем   та   ін.

У цьому зв'язку може йтися про наявність відповідних принци­пів державного регулювання сільського господарства, що, як пра­вило, відображені в діючій правовій системі: одні з них безпосеред­ньо зафіксовані в правовій нормі; інші потрібно виводити із загаль­ного напряму правового регулювання взаємин суб'єктів; треті зак­ріплені в локальному законодавстві; четверті хоча й не дістали кон­кретного відображення в законодавстві, але є такими, що пройма­ють систему  законів   і   норм.

Одним із таких принципів є створення однакових умов для роз­витку всіх форм власності. Законодавство встановлює як рівність суб'єктів права власності, так і паритет форм господарювання, ор­ганізованих  на   базі  різних   форм   власності.

Усі суб'єкти сільськогосподарського виробництва мають право провадити виробничу діяльність з метою одержання прибутку, який формує принцип волі підприємницької діяльності. Однак во­ля підприємницької діяльності передбачає не тільки незалежну практичну реалізацію цілей сільськогосподарських товаровиробни­ків, але й визначення певних прав і обов'язків цих виробників, а також визначення статусу органів влади і управління в сфері сіль­ськогосподарської   діяльності,

Крім наведених, велике значення мають принципи законності, поєднання галузевого й територіального розвитку, єднання і дифе­ренціації у підході до суб'єктів сільськогосподарської діяльності, вза­ємодії і взаємоузгодження діяльності всіх підприємств агропромис­лового комплексу, принцип досягнення кінцевих результатів у сіль­ськогосподарському виробництві. Вони не є вичерпними у зв'язку з розвитком як аграрного сектора економіки загалом, так і самої сис­теми державного   регулювання   сільського   господарства   зокрема.

§ 2. Форми й методи регулятивної діяльності державних органів у сільському господарстві

Збільшення масштабів і ускладнення сільськогосподарського виробництва,  якісні  зрушення  в  економіці,   і докорінні зміни в  організації сільського господарства викликають потребу в системно­му, комплексному аналізі діяльності державного апарату управлін­ня цією сферою. Тому важливо досліджувати суть регулювання нею,   розкрити   його   форми   й  методи.

Форми безпосередньо відображають дії державних органів щодо регулювання діяльності сільськогосподарських підприємств, їх структуру  та   основи   реалізації   ними   своїх   функцій.

За своїм змістом і спрямованістю форми регулювання різнома­нітні.    Доцільно    дотримуватись    такої    класифікації:     правотворча, правозастосовна,   правоохоронна,   організаційна   .

Усі форми діяльності органів державного регулювання в галузі сільського господарства взаємозалежні. Тому тільки їх комплексне використання дає змогу оптимально розв'язати завдання, які вини­кають перед сільськогосподарським товаровиробником, раціональ­но   застосовувати   наявні   юридичні   засоби.

Правотворчу діяльність — здійснюють уповноважені органи держави, законодавчої і виконавчої влади щодо видання відповід­них   правових  актів   з   питань   сільського   господарства.

Правові акти органів держави спрямовані на удосконалення ор­ганізації і діяльності галузевого апарата, поліпшення планування, морального і матеріального стимулювання роботи працівників сільського господарства; впровадження в сільськогосподарське ви­робництво досягнень науки, економічних стимулів господарюван­ня; якнайефективніше використання матеріально-технічних і фі­нансових засобів; зміцнення законності. За допомогою правових актів визначається порядок здійснення господарської діяльності суб'єктів сільськогосподарського виробництва; основи їхнього пра­вового становища; режим земель сільськогосподарського призна­чення.

Правотворчість суб'єктів державного регулювання полягає в розробці, обговоренні і прийнятті законодавчих та інших норма­тивних   актів.

Стаття 92 Конституції України констатує, що лише законами визначаються основи використання природних ресурсів, основи соціального захисту, регулювання праці, правові основи і гарантії підприємництва та ін. Суб'єктами правотворчості також є органи виконавчої   влади.

Правові норми постійно змінюються відповідно до тих завдань, які стоять перед цією галуззю, наявності матеріальних і фінансових можливостей  держави   й   сільськогосподарського   виробництва.

Отже, правотворча діяльність держави та її органів визначаєть­ся важливістю ролі права в регулюванні суспільних відносин в аг­рарному   секторі   економіки   України.

Суть правотворчої діяльності полягає в тому, щоб реалізовувати в конкретних життєвих обставинах аграрну політику держави, пра­вові норми.   Вона є  оперативно-творчою:   вимагає  ініціативи,   активності, цілеспрямованості у розв'язанні завдань, врахування всіх обставин, що складаються в конкретній галузі, у кожному госпо­дарстві.

Правозастосовна діяльність дістає своє юридичне відображення в виданні правових актів індивідуального характеру, які містять державно-владні розпорядження стосовно суб'єктивних прав і юридичних обов'язків різних органів, посадових осіб, суб'єктів сільськогосподарського виробництва. Конкретність таких розпо-ряджень виявляється в тому, що: вони персоніфіковані, тобто їхнім адресатом є певна особа; за їхньою допомогою вирішуються інди­відуальні питання, які виникають у сфері державного регулювання; вони є юридичними фактами, що зумовлюють виникнення кон­кретних відносин . Індивідуальні акти найбільш поширені в прак­тиці державного регулювання сільським господарством, однак головною   вимогою   щодо   них  є   їх  відповідність  нормативним   актам.

Правоохоронна діяльність, будучи важливою формою держав­ного регулювання, знаходить вияв у перевірці відповідності всієї фактичної діяльності нормам права, в обстоюванні загальнодер­жавних інтересів, прав сільськогосподарських виробників, праців­ників галузі. Необхідність правоохоронної діяльності пояснюється наявними   фактами   порушення   правових  норм.

Ці порушення мають як активну, так і пасивну форми. Пору-шення в активній формі виявляються в тому, що окремі особи пря­мо порушують розпорядження правових норм (розкрадання майна, нехтування нормами законодавства про землю й природокористу­вання, ігнорування агротехнічних і зоотехнічних вимог, здача нес­тандартної продукції тощо). У пасивній формі порушення правових норм виражаються в бездіяльності, відсутності розумного й твердо­го  розпорядництва,   безгосподарності.

Правоохоронна діяльність полягає у здійсненні органами дер­жави контрольно-наглядових повноважень, проведенні перевірок фактичного виконання виконавчо-розпорядчих функцій; прийнят­ті рішень щодо відновлення порушених прав підприємств і органі­зацій; вживанні заходів з попередження неправомірних дій у май­бутньому. При цьому органи держави застосовують кримінально-правові   й   адміністративно-правові   засоби   захисту.

У своїй правоохоронній діяльності, органи державного регулю­вання здійснюють державний контроль за використанням земель, правильною експлуатацією машинно-трактор ного парку, застосу-ванням інших матеріально-технічних засобів, вживають заходів щодо охорони природи, раціонального використання зрошуваль­них, обводнювальних та інших меліоративних споруджень, охоро­ни поверхневих і підземних вод, полезахисних лісонасаджень, по­сівів, дотримання правил утримання тварин. Вищі органи держави скасовують або припиняють незаконні акти інших суб'єктів дер­жавного   регулювання.

Охорону суспільних відносин у сільському господарстві держа­ва забезпечує також залученням винних осіб до кримінальної, ад­міністративної,   цивільної,   дисциплінарної   відповідальності.

Метою організаційної діяльності державних органів у сільсько­му господарстві є забезпечення чіткої, максимально ефективної ді­яльності цієї галузі й міцно пов'язаних із нею інших галузей АПК. Природно, що для функціонування сільського господарства велике значення мають зміст і сутність організаційних дій усіх систем ор­ганів законодавчої і виконавчої влади. Організаційними формами державного регулювання сільського господарства є — роз'яснення змісту нормативних актів; проведення службових нарад; складання інструктивних  листів,   узагальнень  тощо.

Отже, правотворча, правозастосовна, правоохоронна й організа­ційна діяльність — це основні форми державного регулювання сільського    господарства.

Методам державного регулювання сільського господарства, ін­ших галузей у науковій літературі приділено досить велику увагу. В науковому розумінні метод є сукупністю однорідних засобів,* при­йомів, які застосовуються систематично під час реалізації функцій державного    регулювання.

Застосування того чи іншого методу визначається характером ре­гульованих відносин, специфікою об'єктів регулювання, компетен­цією суб'єкта регулюючої діяльності, важливістю регульованого пи­тання, співвідношенням між суб'єктом і об'єктом. Але за будь-яких обставин застосування того чи іншого методу має бути продиктова­не не суб'єктивним бажанням суб'єкта регулювання, а зумовлене науковими принципами діяльності з регулювання сільського госпо­дарства,   передбачатися   або дозволятися   правовими   нормами.

Методи не лишаються незмінними. Поєднання методів держав­ного регулювання сільського господарства, виокремлення з них провідних, визначальних залежить від рівня продуктивних сил і стану виробничих відносин. Оптимальний розвиток суспільних процесів досягається за умов застосування всієї сукупності методів. Кожний із них своєрідно впливає на учасників суспільного ви­робництва, діяльність органів державного регулювання сільського господарства,    сільськогосподарського   товаровиробництва.

Усі методи державного регулювання сільським господарством традиційно поділяються на загальні і спеціальні . До загальних вар­то віднести економічні й адміністративні. Вони реалізуються на всіх рівнях державного регулювання, спрямовані безпосередньо на виробництво сільськогосподарської продукції, можуть застосовува­тися до   кожного   об'єкта  управління.

Спеціальні методи є складовою загальних методів, що їх кон­кретизують загальні методи, і разом з іншими методами сприяють здійсненню   загального   регулювання   сільського   господарства.

Найважливішим серед методів державного регулювання сіль­ського господарства є: переконання, дозволяння, метод прямих вказівок,   адміністративний,   економічний,   метод рекомендацій.

Метод переконання становить комплекс виховних, роз'ясню­вальних і заохочувальних дій, які здійснюються з метою забезпе­чення високої організованості й дисципліни, сумлінного виконан­ня  та дотримання   соціальних  і  технічних  норм.

Це — виховна робота, що сприяє поглибленню працівниками власного досвіду, поширенню досягнень науки й техніки, підви­щенню правової культури, моральне й матеріальне заохочування працівників.

У практиці регулювання сільського господарства державні орга­ни дедалі частіше застосовують метод дозволяння. Основа його — посилення самостійності в діяльності господарств, значне підви­щення кваліфікованості кадрів, зростання активності сільськогос­подарських виробників в управлінні виробництвом. Застосовуючи метод дозволу, державні органи надають право сільськогосподар­ським   підприємствам   самим   вирішувати  те  чи  інше   питання.

Метод прямих вказівок полягає у підготовці актів, в яких виз­начається конкретне поводження, що не допускає будь-яких відхи­лень, і якими керується суб'єкт у своїй господарсько-виробничій діяльності.

Метод прямих вказівок, застосовуваний державними органами щодо сільськогосподарських підприємств, має сприяти тому, щоб їхня діяльність відповідала загальнодержавним інтересам. Однак при цьому не повинно бути втручання в організаторську діяльність внутрішньогосподарських   органів.

У державному регулюванні сільського господарства застосову­ється також метод рекомендацій. Він полягає в тому, що державні органи пропонують той чи інший варіант рішення, а господарства самі визначають його прийнятність. Рекомендації, на відміну від обов'язкових розпоряджень, виконуються на принципово нових за­садах   внаслідок   своєї  авторитетності   й   наукової   обґрунтованості.

Особливість рекомендаційної норми поля гає в тому, що вона не має обов'язкового характеру. Рекомендації, навіть якщо вони викладені у формі юридичного акта, містять положення, виконан­ня яких юридичними санкціями не забезпечується. Тому їх не можна вважати правовими настановами; вони позбавлені обов'яз­ковості виконання. Рекомендаційна норма визначає напрями ви­рішення того чи іншого питання. Якщо її прийнято, вона набуває ознак внутрішньогосподарської і стає регулюючою для даного гос­подарства .

Адміністративний і економічний методи є основними в діяль­ності державних органів, що регулюють сільське господарство. Во­ни взаємозумовлені й доповнюють один одного. Протиставляти їх не можна. Оптимальне регулювання сільським господарством до­сягається за умови нерозривної єдності економічних і адміністра­тивних   методів.

Адміністративні методи державного регулювання — способи і прийоми впливу на керуючу й керовану системи, їх окремі елемен­ти із використанням відносин субп ід рядності. Особливість цих ме­тодів полягає в тому, що за їх допомогою здійснюється прямий вплив на керований об'єкт; визначаються найближчі завдання ос­таннього, порядок і терміни їх виконання, ресурси й умови роботи керованого   об'єкта.

Якщо економічні методи спонукають діяти у певному напрямі, то адміністративні змушують до цього. Накази, завдання, постано­ви, розпорядження, вказівки характеризуються обов'язковістю ви-конання. Невиконання їх розглядається як пряме порушення дис­ципліни і супроводжується накладенням на виконавця відповідно­го стягнення.

Водночас адміністративні методи мають не тільки самостійне значення, а є опосередкованою ланкою для здійснення інших ме­тодів, наприклад економічних. Перевага цих методів полягає в то­му, що оперативність, гнучкість здійснення рішень забезпечує можливість у найкоротший термін досягти змін у виробничому процесі.

Економічними методами можна вважати таку сукупність засобів впливу, яка ґрунтується на застосуванні системи економічних сти­мулів (оплата праці, преміювання, ціна, собівартість, госпрозраху­нок, прибуток, рентабельність, кредит тощо), які сприяють матері­альній зацікавленості й передбачають матеріальну відповідальність управлінських  працівників   і  колективів.

Методом державного регулювання сільського господарства є й ціноутворення. Міністерство фінансів України розробляє і дово­дить до сільськогосподарських товаровиробників орієнтовні закупі­вельні ціни і порядок закупівель та розрахунків за зерно й іншу продукцію щорічно. Відбувається поетапний перехід до паритетних закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, що реалізу­ється за державним контрактом і державним замовленням. Норми прибутку мають забезпечувати сільськогосподарським виробникам оптимальні умови для розширеного відтворення та узгоджуватися із  платоспроможним   попитом  населення.

Відповідно до Закону України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріо­ритетність соціального розвитку села й АПК у народному госпо-дарстві"^л редакції Закону від 15 травня 1992 р.) провадиться дер­жавне інвестування розвитку соціальної сфери села й АПК. Будів­ництво в сільській місцевості об'єктів освіти, охорони здоров'я, во­допроводів, ліній газопостачання, електропостачання тощо здій-снюється   за  рахунок державного   й   місцевого   бюджетів.

Економічним методом є пільгове кредитування. Для підтримки фермерських господарств і створення стабільних умов одержання кредиту банку, використовуються кошти Українського державного фонду   підтримки   фермерських   господарств.

Законом України від 17 грудня 1988 р. "Про фіксований сіль­ськогосподарський   податок"    визначено   механізм   сплати   фіксованого сільськогосподарського податку, який вноситься сільськогос­подарськими товаровиробниками в грошовій формі або у вигляді поставок сільськогосподарської продукції. Цей податок розрахову­ється   з  одиниці   земельної   площі.

У сучасних умовах економічні методи є найбільш дієвими засо­бами впливу на об'єкти державного регулювання, тому що їхнє зас­тосування дозволяє створювати економічні умови, що підштовху­ють сільськогосподарських виробників діяти в напрямі, потрібно­му суспільству, вирішувати ті чи інші питання відповідно до загаль­нодержавних і особистих інтересів. Вони дають змогу зберегти вільний   вибір   поводження.

Отже, під методами державного регулювання сільського госпо­дарства варто розуміти способи, прийоми, що застосовуються в процесі регулятивної діяльності органами законодавчої і виконав­чої влади для розв'язання завдань у сфері сільськогосподарського виробництва   з   метою досягнення   певних   результатів.

§ 3. Система й повноваження державних органів, які здійснюють регулювання сільського господарства

Центральним спеціалізованим органом державного управління   є      Міністерство      аграрної     політики України, Правове становище та повноваження Мінагрополітики України визначаються Положенням про Міністерство аграрної політики України, затвердженим Указом Президента України від 7 червня 2000 p. N* 772/2000'. Згідно з цим актом, Міністерство аграрної по­літики України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації державної аграрної політики, продовольчої безпеки держави, дер­жавного управління у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової промисловості, рибного господарства, пе­реробки   сільськогосподарської   продукції.

Цим документом визначені основні повноваження Мінагропо­літики.   Останнє   відповідно до   покладених  на  нього   завдань:

• забезпечує   згідно   із   законодавством   здійснення   на   підпри­ємствах усіх форм  власності державного  контролю  за якістю  вироб­люваної  ними  сільськогосподарської  продукції та сировини,   їх збе­ріганням  і реалізацією,   в тому числі під час  здійснення  експортно- імпортних   операцій;
• координує   разом   із   спеціально   уповноваженим   органом   ви­конавчої   влади   з   питань   земельних   ресурсів   проведення   земельної реформи,   моніторингу  земель  сільськогосподарського  призначення та відновлення їх продуктивної цінності, визначає основні напря­ми державної політики у сфері використання й охорони земель сільськогосподарського   призначення ;
• здійснює   аналіз діяльності,   макроекономічне   прогнозування й   нормативне   планування   розвитку   галузей   агропромислового   ви­ робництва   з   урахуванням   попиту   і   пропозицій   на   продовольчі   то­вари     ;
• бере   участь  у  розробленні   й   здійсненні   заходів   щодо   рефор­мування   майнових   і   земельних   відносин  у сфері агропромислового виробництва;
• координує   діяльність   підприємств,   пов'язану   з   проведенням державних    випробувань    сільськогосподарської    техніки    та    облад­нання,   сортів   і   гібридів   сільськогосподарських   культур   та   об'єктів селекції   у   тваринництві,    в    межах    своїх    повноважень    контролює якість   техніки   та   обладнання,    пально-мастильних   матеріалів,    за­пасних  частин,   насіння,   племінних   (генетичних)   ресурсів,   органі­зує    роботу,    спрямовану   на   розвиток   насінництва,    розсадництва, племінної  справи   у тваринництві;
• забезпечує   у   межах   своїх   повноважень   проведення    моніто­рингу,   економічний  аналіз рівня   й динаміки   цін   на  світовому,   віт­чизняному та регіональних ринках  продовольства,   готує   пропозиції щодо   цінової   політики   на   ринку   продукції   галузей   агропромисло­вого    виробництва,    забезпечує    створення    системи    інформування про   попит  і   пропозицію   на  зазначеному ринку;
• здійснює   в   межах   своєї   компетенції  державний   контроль   за додержанням   законодавства   про   захист   рослин,   пестициди   і   агрохімікати,   забезпеченням   безпечного   використання   результатів  рос­ту   рослин;
• розробляє   і здійснює   заходи  щодо  розвитку ринкової  інфрас­труктури    в   АПК    (аграрні   біржі,    аукціони   худоби,    оптової   продо­вольчі     ринки,      обслуговуючі     сільськогосподарські     кооперативи, кредитні  спілки,   страхові  компанії,   виставки  й  ярмарки  тощо);
• розробляє   пропозиції з охорони  й  раціонального  використан­ня  земель сільськогосподарського  призначення,   підвищення родю­ чості  ґрунтів,   бере   участь у розробленні  та   в  установленому  поряд­ку  затверджує  умови   експлуатації  меліоративних  систем   у разі   при­ватизації   майна   сільськогосподарських    підприємств,    які    мають   у своєму   користуванні   меліоративні   землі;
• забезпечує,    відповідно  до   законодавства,   державне   управлін­ня   племінною   справою   у тваринництві;
• забезпечує   через Державний департамент   ветеринарної   меди­цини   проведення   державної   політики   в   галузі   ветеринарної   меди­цини та  здійснення державного   ветеринарного   контролю,,  держав­ного   контролю   і   нагляду  за якістю  та  безпекою  харчових  продуктів і продовольчої сировини,   а також охорони території України  від за­несення   збудників   карантинних хвороб   тварин;
• здійснює   організаційне   та  медичне   забезпечення   підготовки, перепідготовки   і   підвищення   кваліфікації   керівників  у  навчальних закладах, що належать до сфери управління Міністерства аграрної політики України, сприяє кадровому забезпеченню підприємств, установ   і  організацій,   що   належать до   сфери  його  управління;
• організовує   і  здійснює державний  контроль за забезпеченням схоронності  матеріальних цінностей та їх  використанням,   станом   і достовірністю    ведення   бухгалтерського   обліку   та   звітності,   додер­жанням   вимог законодавства   про   боротьбу  з   корупцією   на  підпри­ємствах,   в   установах та  організаціях,   що   належать до   сфери  управ­ління   Міністерства   аграрної   політики   України;
• виконує   інші   функції,   що   випливають  з   покладених   на   ньо­го   завдань.

Рішення Міністерства аграрної політики України, прийняті в межах його повноважень, є обов'язковими для виконання цен­тральними й місцевими органами виконавчої влади, органами міс­цевого самоврядування, підприємствами та організаціями, неза­лежно   від   форми   власності,   а також  громадянами.

Міністр аграрної політики України несе персональну відпові­дальність перед Президентом України та Кабінетом Міністрів Ук­раїни   за  стан   справ  у   галузях  агропромислового   виробництва.

До складу Мінагрополітики входять структурні підрозділи: Уп­равління по обслуговуванню роботи Міністра; Департамент кадро­вої політики, аграрної освіти та науки; Департамент організаційної роботи; Юридичне управління; Управління реформування управ­ління АПК та соціально-трудових відносин; Департамент стратегії розвитку аграрної економіки; Департамент фінансово-кредитної та податкової політики; Департамент міжнародної інтеграції, інвести­ційної політики та розвитку аграрного бізнесу; Управління органі­зації та методології бухгалтерського обліку і фінансової звітності; Управління ревізії і контролю; Департамент ринків продукції рос­линництва та розвитку насінництва; Департамент ринків продукції тваринництва з Головною державною племінною інспекцією; Го­ловна державна інспекція якості та сертифікації сільськогосподар­ської продукції (відділ); Департамент розвитку соціальної інфрас­труктури сільської місцевості; Департамент науково-технічної полі­тики; Державна інспекцію по нагляду за технічним станом машин, обладнання та якістю пально-мастильних матеріалів; Відділ охоро­ни праці, пожежної безпеки та безпеки дорожнього руху; Департа­мент реформування сільського господарства; Положення про Де­партамент розвитку підприємництва та інфраструктури сільсько­господарських ринків; Управління державною власністю та прива­тизації.

На основі Положення про Міністерство аграрної політики Ук­раїни розробляються відповідні положення про обласні та районні управління   сільського   господарства   і   продовольства.

Правомочності Головного обласного управління міністерства аг­рарної політики визначені Типовим положенням про Головне уп­равління сільського господарства і продовольства обласної, управ­ління    сільського    господарства    і    продовольства    Севастопольської міської державної адміністрації, затвердженим постановою Кабіне­ту Міністрів України від 12 жовтня 2000 р. №1546'. Головне управ­ління сільського господарства і продовольства є структурним під­розділом обласної, Севастопольської міської державної адміністра­ції, підзвітним та підконтрольним голові відповідної держадмініс­трації  і   Мінагрополітики.

Свою управлінську діяльність управління здійснює відповідно до завдань та компетенції, визначених Типовим положенням. Най­важливішими серед них слід визнати повноваження щодо його участі у формуванні та реалізації державної аграрної політики, ор­ганізації розроблення і здійснення заходів щодо гарантування про­довольчої безпеки держави; розробленні та здійсненні заходів що­до державної підтримки й захисту товаровиробників, сприяння де­монополізації виробництва й розвитку конкуренції в агропромис­ловому комплексі, формування ринкової інфраструктури, створен­ня сприятливих економічних, матеріально-технічних і соціальних умов для прискореного розвитку реформованих господарств; учас­ті у формуванні та реалізації соціальної політики на селі; забезпе­чення рівних умов для розвитку всіх форм власності та господарю­вання в галузях агропромислового виробництва; організації роботи з питань насінництва й розсадництва, сортовипробування і захис­ту рослин, племінної справи, з питань наукового й кадрового за­безпечення, стандартизації, карантинного режиму, охорони праці й техніки   безпеки.

Обласне управління готує пропозиції до проектів програм соці­ально-економічного розвитку відповідної території та до проектів місцевого бюджету; складає місцеві баланси забезпечення сільської місцевості трудовими, сировинними, продовольчими, матеріально-технічними   й   енергетичними   ресурсами.

До його компетенції належить сприяння формуванню інфрас­труктури аграрного ринку та розвитку підприємництва в галузях аг­ропромислового виробництва; забезпечення державної підтримки підприємництва в сільській місцевості, зокрема селянських (фермер­ських) господарств та особистих підсобних господарств; узагальнен­ня практики реформування сільського господарства, внесення про­позицій з цих питань до Мінагрополітики й розроблення заходів та рекомендацій  з   питань реформування   сільського   господарства.

В межах повноважень воно приділяє увагу забезпеченню додер­жання підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності вимог законодавства з охорони праці, нагляду за техніч­ним станом машин та обладнання пожежної безпеки, безпекою до­рожнього руху; додержання законодавства про охорону навколиш­нього природного середовища й раціональне використання при­родних   ресурсів.

Обласне управління сільського господарства і продовольства здійснює   планування,    організацію,    ведення   лісового   господарства й використання лісових ресурсів у галузях агропромислового ви­робництва .

Його важливим повноваження є здійснення аналізу стану ціно­вої політики і подання Мінагрополітики пропозицій щодо її про­ведення з метою забезпечення цінового паритету на сільськогоспо­дарську продукцію, і щодо зміни в установленому порядку умов оподаткування, кредитування, державної підтримки суб'єктів гос­подарювання   всіх   форм   власності   агропромислового   виробництва.

У процесі своєї діяльності обласне управління взаємодіє з інши­ми підрозділами обласної (міської) державної адміністрації, пред­ставницькими органами та органами місцевого самоврядування, а також із підприємствами, установами, організаціями, об'єднання­ми   громадян.

Правомочності управління (відділу) сільського господарства і продовольства районної державної адміністрації визначені Типо­вим положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України   від   12 жовтня   2000  р.   №    1546 .

Органом державного управління землями сільськогосподар­ського призначення, які є головним засобом виробництва в сіль­ському господарстві, є Державний комітет України по земельних ре­сурсах (Держкомзем). Він є центральним органом виконавчої вла­ди, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Мі­ністрів України через Міністра екології та природних ресурсів Ук­раїни. Правове становище і компетенція Держкомзему визначені Положенням про Державний комітет України по земельних ресур­сах, затвердженим Указом Президента України від 14 серпня 2000 р. №   970/2000².

Держкомзем України узагальнює практику застосування законо­давства з питань, що належать до його компетенції, розробляє про­позиції щодо його вдосконалення і в установленому порядку вно­сить їх на розгляд Президентові України і Кабінету Міністрів Укра­їни. У межах своїх повноважень він організує виконання актів зако­нодавства та  здійснює   систематичний   контроль  за їх реалізацією.

Держкомзем бере участь у підготовці пропозицій щодо форму­вання державної політики у сфері регулювання земельних відно­син, використання, охорони та моніторингу земель, впровадження державного земельного кадастру та забезпечення реалізації цієї по­літики; координує проведення земельної реформи в Україні; здій­снює державний контроль за використанням та охороною земель; здійснює реєстрацію земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них, договорів оренди земельних ділянок, веде Державний ре­єстр прав на землю та нерухоме майно, організує в установленому законодавством порядку в єдиній системі державних органів зе­мельних ресурсів надання громадянам і юридичним особам додат­кових   платних   послуг  у  сфері   землеустрою   та   використання  даних державного земельного кадастру за переліком, що визначається Ка­бінетом Міністрів України; розробляє та бере участь у реалізації державних, галузевих і регіональних програм з питань регулюван­ня земельних відносин, раціонального використання, охорони та моніторингу земель, відновлення родючості Грунтів, ведення дер­жавного   земельного   кадастру.

Відповідно до покладених завдань Держкомзем здійснює в ме­жах своїх повноважень державний контроль за додержанням зе­мельного законодавства, зокрема встановленого порядку вилучен­ня й надання земельних ділянок, режиму їх використання, відпо­відно до їх цільового призначення та умов надання їх власниками і   землекористувачами.

Держкомзем має право організовувати та забезпечувати про­ведення робіт з грошової, в тому числі експертної, оцінки зе­мель, готує пропозиції щодо вдосконалення методики та поряд­ку проведення таких робіт; забезпечувати розроблення та здій­снення організаційних, економічних, екологічних та інших захо­дів, спрямованих на раціональне використання земель, їх захист від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтворення і підвищення родючості Грунтів, продуктивності земель, забезпе­чення режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреа­ційного та історико-культурного призначення; бере участь у роз­робленні та здійсненні заходів щодо розвитку ринку земель, кре­дитних відносин і вдосконалення системи оподаткування; готує разом з іншими центральними органами виконавчої влади про­позиції щодо вдосконалення захисту права власності на землю та права користування нею; бере участь у формуванні інвестиційної політики, виходячи з пріоритетних напрямів структурної перебу­дови   економіки.

На місцях контроль за використанням земель у системі Дер­жкомзему покладено на обласні, Київське і Севастопольське місь­кі головні управління земельних ресурсів та районні відділи зе­мельних ресурсів згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2003 р. № 200 "Про затвердження типових положень про   територіальні   органи   земельних   ресурсів".

§ 4. Органи державного контролю та інспекції в АПК

Державно-правове регулювання агропромисловим комплексом, крім функцій управління, передбачає здійснення органами держав­ного управління державного контролю за додержанням аграрного законодавства   всіма   аграрними   товаровиробниками.

Міністерство аграрної політики України здійснює на підприємс­твах всіх форм власності державний контроль за якістю сільсько­господарської продукції та сировини під час їх виробництва, пере­робки,    зберігання   та   реалізації,    в   тому   числі   під   час   проведення експортно-імпортних операцій,   а також за якістю насіння і племін­них   ресурсів.

При Міністерстві аграрної політики України на підставі наказу від 8 листопада 2000 р. № 222 створені і діють відповідні структур­ні підрозділи. Управління ревізії і контролю є самостійним струк­турним підрозділом центрального апарату Міністерства аграрної політики України (діє на підставі Положення про Департамент стратегії розвитку аграрної економіки, затвердженого вищевказа­ним   наказо м.

На нього покладено функції організації і проведення згідно з чинним законодавством ревізій та перевірок господарсько-фінан­сової діяльності державних підприємств, установ та організацій, що належать до   сфери   управління   міністерства.

Це управління контролює цільове та ефективне використання бюджетних коштів, матеріальних і фінансових ресурсів, збережен­ня державного майна, правильність і достовірність ведення бухгал­терського обліку, виявлення та усунення фактів порушення фінан­сової дисципліни, викриває нанесені збитки, безгосподарність і марнотратство, пере круче ння звітності на підприємствах, в устано­вах і організаціях, що належать до сфери управління міністерства. Мінагрополітики України має в своїй структурі Головну держав­ну інспекцію якості та сертифікації сільськогосподарської продукції. її правове становище визначено в Положенні про Головну держав­ну інспекцію якості та сертифікації сільськогосподарської продук­ції (відділ) Міністерства аграрної політики України (затверджено вищевказаним  наказом).

Головна державна інспекція якості та сертифікації сільськогос­подарської продукції, до складу якої входять Державна інспекція по заготівлях і якості продукції (Держзаготінспекція) та Державна хлібна інспекція (Держхлібінспекція), є структурним підрозділом Міністерства аграрної політики України. Вона здійснює свою ді­яльність через інспекції якості та формування ресурсів сільськогос­подарської продукції Автономної Республіки Крим, обласних, Се­вастопольської міської державних адміністрацій і державні хлібні інспекції Автономної   Республіки   Крим   та   областей.

Основними її повноваженнями є: організація роботи відповід­них служб з питань формування державних та регіональних ресур­сів сільськогосподарської продукції, її якості, сприяння здійснен­ню заходів щодо державної підтримки товаровиробників, цільово­го використання бюджетних коштів, а також забезпечення держав­ного контролю за якістю, збереженням та раціональним викорис­тай ням зерна і продуктів його переробки, насіння олійних культур, сировини для комбікормового виробництва і комбікормів; підго­товка та внесення у встановленому порядку керівництву міністерс­тва пропозицій щодо удосконалення нормативно-правових актів, які регламентують закупівлю сільськогосподарської продукції і си-ровини в державні та регіональні фонди, організація їх виконання, здійснення   систематичного   контролю   за  реалізацією   законодавчих актів на місцях; організація проведення державного нагляду за дот­риманням товаровиробниками, закупівельними організаціями і пе-реробними підприємствами стандартів, технічних умов, інструкцій, вказівок щодо правильності приймання, розрахунків та визначення якості сільськогосподарської продукції, зокрема зерна і продуктів його   переробки,   бобових   і  олійних   культур.

Державна інспекція по нагляду за технічним станом машин, об­ладнання та якістю пально-мастильних матеріалів є окремим під-розділом Міністерства аграрної політики України, яка діє на під­ставі Положення, затвердженого вищевказаним наказом, і забезпе­чує в межах наданих повно важень реалізацію державної політики з питань нагляду за технічним станом машин та обладнання підпри­ємствами, установами та організаціями всіх форм власності, а та­кож здійснення через систему органів Держтехнагляду державного технічного нагляду за дотриманням підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та громадянами правил техніч­ної експлуатації та вибракування машин (тракторів, самохідних шасі, самохідних сільськогосподарських, дорожньо- будівельних і меліоративних машин, тракторних причепів, посівних та збираль­них машин), правил транспортування та зберігання нафтопродук­тів на підприємствах і в організаціях галузей агропромислового ви­робництва .

Державний насіннєвий контроль здійснюється Українською дер­жавною насіннєвою інспекцією Міністерства аграрної політики Ук­раїни, повноваження якої закріплені в Положенні про Українську державну насіннєву інспекцію, затвердженому наказом Мінагропо­літики  України   від   19   грудня   2000  р.   №   255.

Українська державна насіннєва інспекція Міністерства аграр­ної політики України відповідно до Закону України від 2 6 грудня 2002 р. "Про насіння і садивний матеріал" , є органом державного контролю в насінництві. Вона очолює службу державного насіннє­вого контролю України, яка складається з Укрдержнасінінспекції, Державної насіннєвої інспекції Автономної Республіки Крим, об­ласних, міжрайонних, районних та міських державних насіннєвих інспекцій.

Ця інспекція та її органи на місцях здійснюють державний кон­троль за діяльністю суб'єктів усіх форм власності й господарюван­ня у сфері насінництва, які займаються виробництвом, заготівлею, обробкою, зберіганням, реалізацією й використанням насіння сіль­ськогосподарських культур, декоративних і лікарських рослин та садивного матеріалу картоплі щодо додержання ними методичних і технологічних вимог із забезпечення сортової чистоти, біологічних і урожайних властивостей сорту та посівних якостей насіння, за ве­денням документації сортових посівів, ділянок гібридизації насін­ня, за правильним відбором проб на визначення посівних якостей насіння для   власних  потреб   виробника,   за  оформленням документів про сортові, гібридні та посівні якості насіння, за введенням на­сіння в оборот. Важливим є той факт, що право видачі документів про якість насіння для всіх видів використання та в експортно-ім­портних операціях надається лише державним насіннєвим інспек­ціям.

Згідно із Законом України від ЗО червня 1993 р. "Про карантин рослин" в системі Мінагрополітики діє Головна державна служба з карантину рослин. Вона діє на підставі Статуту державної служби з карантину рослин України, який Кабінет Міністрів затвердив сво­єю постановою від 28 жовтня 1993 р. № 892 На неї покладено обов'язок здійснювати систему державних заходів щодо захисту рослин, продукції їх перероблення, сировини, окремих вантажів тощо   від  карантинних   об'єктів.

До державної служби з карантину рослин належать: Головна державна інспекція з карантину рослин з Центральною науково-дослідною карантинною лабораторією та Центральний фумігаційний загін Мінагрополітики, інші спеціальні органи в галузі каран­тину рослин, підпорядкованих Головній державній інспекції з ка­рантину   рослин.

Статут державної служби визначає основні завдання з каранти­ну рослин, до яких належить: охорона території країни від занесен­ня або самостійного проникнення з-за кордону або з карантинної зони карантинних об'єктів; їх своєчасне виявлення, локалізація й ліквідація, а також запобігання проникненню їх в регіони країни, де вони відсутні, здійснення державного контролю за додержанням особливого карантинного режиму й вжиттям заходів щодо каран­тину рослин під час вирощування, заготівлі, вивезення, ввезення, перевезення, зберігання, перероблення, реалізації та використання підкарантинних   матеріалів   та   об'єктів.

До компетенції органів державної служби з карантину рослин віднесено: проведення експертизи підкарантинних матеріалів та об'єктів, видача карантинних документів на імпорт насіння, рос­лин і продукції рослинного походження; внесення подання до Ка­бінету Міністрів України про запровадження особливого карантин­ного режиму, здійснення контролю за додержанням законодавства з карантину рослин, зокрема під час укладання договорів (контрак­тів) на завезення з-за кордону продукції рослинного походження; державний контроль за вжиттям карантинних заходів підприємс­твами, установами, організаціями та громадянами. Для виконання цих повноважень вказані органи мають право вживати відповідно до законодавства термінові заходи щодо локалізації та ліквідації ка­рантинних  об'єктів,   запобігання їх поширенню.

Закон України від 25 червня 1992 р. "Про ветеринарну медици­ну" передбачає здійснення державного ветеринарного контролю. Органом, який виконує ці функції є Державний департамент вете­ринарної  медицини, що    діє     на     підставі     Положення,     затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 2001 р. № 64Г. Державний департамент ветеринарної медицини є урядовим орга­ном державного управління, що діє у складі Мінагрополітики і йо­му  підпорядковується.    Напрямами   його діяльності  є:

• участь  у   межах   своєї   компетенції   в   реалізації державної   політи­ки   в   галузі   ветеринарної   медицини;
• здійснення державного ветеринарно-санітарного контролю й нагляду за якістю та безпекою сировини, продовольчої сировини, продуктів та харчових продуктів тваринного походження, а також охорони території України від занесення з території інших держав або   з   карантинної   зони   будників   інфекційних  хвороб  тварин;
• узагальнення практики застосування законодавства з питань, які належать до його компетенції, розробка пропозицій щодо вдос­коналення   цього   законодавства;
• розроблення й реалізація в установленому порядку комплексу заходів щодо: охорони території України від занесення з території інших держав або з карантинної зони збудників інфекційних хво­роб тварин; профілактики, діагностики інфекційних, інвазійних і незаразних захворювань тварин та їх лікування; захисту населення від хвороб, спільних для тварин і людей; державного ветеринарно-санітарного контролю і нагляду за виробництвом доброякісної у ветеринарно-санітарному відношенні продукції тваринного поход­ження   тощо.

Держветмедицини виконує свої повноваження безпосередньо та через управління ветеринарної медицини Автономної Республіки Крим, обласних і районних держадміністрацій, регіональні служби державного ветеринарно-санітарного контролю на державному кордоні та транспорті, підприємства, установи і організації ветери­нарної   медицини.