Глава 25 Сутність, структура та закономірності розвитку світового господарства

§ 1. Поняття світового господарства. Головні сфери світової економіки

Сучасне світове господарство являє собою сукупність національ­них господарств окремих країн, об’єднаних участю в міжнародному поділі праці й системою міжнародних економічних відносин. За по­казниками галузевої структури економіки, рівня соціально-економічного розвитку (ВВП на душу населення, стан освіти та здоров’я громадян) у ньому визначаються такі групи держав:

країни з розвиненою ринковою економікою;

країни з перехідними економічними системами (на території Схід­ної Європи та колишнього СРСР);

країни, що розвиваються.

До групи промислово розвинутих країн із ринковою економікою належать Країни Північної Америки (США, Канада, Мексика), Японія, країни Західної Європи. Зазначені держави мають групу лідерів: Ве­лика Британія, Італія, Канада, Німеччина, США, Франція, Японія. Країни з розвиненою ринковою економікою посідають провідне місце у світі щодо головних макроекономічних показників. Вони мають суттєвий вплив на стан світових ринків товарів, послуг, капіталу, валют, визначають домінуючі напрями світової науки та техніки.

У 80-90-х роках ХХ ст. у світовому господарстві відбулася подія надзвичайного значення — держави з командно-адміністративною системою почали ринкове реформування економіки. Ця обставина дала змогу об’єднати посткомуністичні країни в групу держав із перехід­ними економічними системами. До цієї групи належать усі колишні соціалістичні країни, крім Північної Кореї та Куби.

Слід зауважити, що перехідні країни не є однорідними. Серед них вирізняються три групи держав із різними можливостями участі в глобальних процесах. У першу групу входять Латвія, Польща, Словач­чина, Словенія, Угорщина, Чехія, де склалися сприятливі умови для швидкого завершення перехідного етапу. Незважаючи на суперечності та труднощі перехідного періоду, у цих країнах з 1994 р. почалось економічне зростання. В Естонії, Литві падіння економіки припини­лося в 1995 р. Саме ці держави стали першими претендентами на вступ до ЄС, який відбувся у травні 2004 року. У цих країнах зберігаються високі темпи економічного зростання, динаміка прямих іноземних інвестицій, зростання частки наукомісткого сучасного обладнання для розвитку інноваційних процесів.

Друга група країн із перехідною економікою представлена балкан- ськими державами, які не мали розвинутої промисловості. Крім того, воєнні події, що відбувалися на їх території, не могли не позначитися на стані економіки й створенні передумов до включення у процес гло­балізації. Втім, балканські країни в умовах командно-адміністративної системи у значних масштабах зберегли приватний сектор. Ця обстави­на відчутно прискорила процес ринкових перетворень і час виходу з економічної кризи.

До третьої групи перехідних країн увійшли республіки колишньо­го СРСР за винятком країн Прибалтики. Оскільки режиму, який би відповідав сучасним критеріям ринкової демократії, не знала й доре­волюційна Росія, то завдання розбудови ринкової економіки в цьому регіоні було дуже важким. Головна проблема країн, що переходять до сучасної ринкової економіки, полягає в деформованому розвиткові їх промисловості, диспропорції у співвідношенні виробництва засобів виробництва й товарів широкого вжитку. Це призвело не тільки до не­узгодженості окремих секторів економіки, але й до фактичної стагна­ції таких галузей, як сільське господарство, легка й харчова промис­ловість. Тож першочерговими завданнями країн із перехідною еконо­мікою є раціоналізація структури народного господарства, розвиток приватного підприємництва, відкритість економіки.

Неоднорідність соціально-економічного та історичного розвитку зазначених країн викликала застосування ними різних моделей вклю­чення їх економік у світове господарство. Однак становлення країн із трансформаційними економіками як самостійних суб’єктів світового господарства тільки починається. Незважаючи на початковий характер теорії й практики розвитку міжнародних економічних відносин, у за­значеній групі країн зростає усвідомлення необхідності прискорення їх участі у світових економічних процесах. Адже тільки спираючись на тісне співробітництво із суб’єктами світового господарства, можна успішно долати соціально-економічні труднощі перехідного періоду, розбудовувати економіку, забезпечуючи високі темпи економічного зростання і достойний рівень життя народу.

Дуже велику частину економіки світу становлять колишні колонії. Це близько 140 країн світу. Вони обіймають понад 70% території пла­нети, в них проживає понад 80% населення світу, саме тут зосереджена більшість розвіданих запасів корисних копалин. У світовій економічній літературі зазначену групу держав називають країнами, що розвива­ються. Попри значні відмінності, ці держави мають спільні характер­ні риси: багатоукладність їхніх економік; значне відставання виробни­чих сил порівняно з передовими країнами; наявність традиційного сектору економіки, зорієнтованого на просте відтворення в багатьох країнах; низький рівень життя та освіти; масове безробіття; значний вплив традицій і релігії на економічний розвиток.

З часом посилюється відмінність у соціально-економічному роз­витку між державами, що становлять цю групу. Вирізняють високо- розвинуті країни, середньорозвинуті і найменш розвинуті. Для най­розвинутіших країн цієї групи характерна експортна орієнтація ви­робництва, висока конкурентоспроможність, перехід від видобувної до обробної промисловості та високотехнологічного виробництва. Представниками зазначеної групи країн є Аргентина, Бразилія, Гонконг, Індія, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань. Економісти розрізняють також середньорозвинуті і найменш розвинуті країни регіону, що розглядаєть­ся. Протягом останніх двох десятиліть відбуваються позитивні зрушен­ня в структурі матеріального виробництва країн, що розвиваються. Серед колишніх колоній уже вирізняється певна група країн, які, почи­наючи з 80-х років, за темпами зростання ВВП на душу населення більш ніж удвічі випереджають промислово розвинуті країни.

Зазначені позитивні зміни у світовому господарстві суттєво не вплинули на соціально-економічний розвиток 49 найбідніших країн світу, де мешкає 10,4% населення планети, яке не може скористатися можливостями, наданими їм міжнародним поділом праці, де з усією повнотою розкриваються суперечності розвитку сучасного світового господарства. Для їх розв’язання світове співтовариство здійснює від­повідні заходи: найбідніші країни світу отримують суттєву допомогу з різних міжнародних джерел (безоплатна допомога, пільгові кредити, списання боргів, зниження митних тарифів).

Слід зауважити, що світове господарство розвивається суперечливо. Розв’язуються суперечності шляхом переходу до нового типу економіч­ного зростання, який ґрунтується на принципово нових формах поєднан­ня науки з виробництвом, створенні нових елементів продуктивних сил (ЕОМ, мікроелектроніка, лазерна техніка), на якісно новому рівні вико­ристання людського фактора виробництва. Крім високого рівня середньої освіти, сучасні промислово розвинені ринкові країни забезпечують без­перервне підвищення рівня кваліфікації протягом усього життя працюючої людини. Така концепція була схвалена ЮНЕСКО як генеральний напрям підвищення ефективності освіти, найбільш наближений до життя. Реалі­зація цієї концепції висувала нові вимоги до середньої й вищої школи, а також забезпечувала додаткове навчання у сфері виробництва, тобто пере­підготовку робітників та службовців, спрямовану на врахування вимог «інформаційно-технологічної» революції.

Таким чином, новий тип економічного зростання ґрунтується на поєднанні досягнень НТР із творчим розвитком людини, із соціально орієнтованим ринковим механізмом, розвитком науки, освіти. Сучас­ний тип економічного зростання супроводжується перебудовою на­родногосподарських комплексів: відбувається перехід від структури, в якій домінувало промислове виробництво, до структури, де визна­чальним є інформаційний сектор суспільного виробництва.

Унаслідок структурної перебудови економіки промислових країн, значного підвищення продуктивності праці відбувається скорочення чисельності зайнятих у сільському господарстві розвинутих країн світу. За останні 50 років кількість працюючих у цій галузі зменшилась у п’ять разів. Аналогічні процеси відбуваються й у видобувній та обробній про­мисловості. Тут чисельність робітників скоротилася відповідно в чоти­ри й у два рази. Одночасно значно збільшилася кількість працюючих у сфері послуг. У Сполучених Штатах відсоток зайнятих у цій сфері вже перевищив 70 % і є найбільшим у світі. Особливо високими темпами зростала зайнятість у фінансовій і страховій справі, у сфері особистих професійних та ділових послуг, у державному управлінні.

§ 2. Форми міжнародних економічних відносин. Міжнародні економічні організації

Як відомо, суб’єкти світового господарства об’єднуються в єдину цілісну систему міжнародними економічними відносинами. Розрізня­ють такі форми міжнародних економічних зв’язків: міжнародна торгівля товарами й послугами; міжнародний рух капіталу; міжнародні валютні відносини; міжнародна міграція трудових ресурсів.

Міжгосподарські зв’язки починалися зі світової торгівлі, яка про­йшла шлях від одиничних зовнішньоторговельних угод до масштаб­ного торговельно-економічного співробітництва та формування світо­вого ринку — сфери стабільних товарно-грошових відносин між країнами, які пов’язані між собою участю в міжнародному поділі пра­ці. Міжнародна торгівля створює велику кількість переваг, що стиму­лює економічний розвиток окремих країн. Завдяки їй держави дістають можливість імпортувати продукцію, яку вони не виробляють самі. Світова торгівля сприяє поширенню нових ідей та технологій.

Для сучасної світової торгівлі характерні такі риси: у структурі товарообігу збільшується частка обробленої продукції і значно скоро­чується питома вага сировинних товарів; зростає роль наукомістких виробів (комп’ютерна техніка та інше електронне обладнання); у світо­вому господарстві створено не тільки ринок товарів у вигляді продук­ту, але й світовий ринок послуг.

Сучасні держави регулюють торгівлю з іншими країнами. При цьому можуть застосовуватися дві протилежні форми торгової політи­ки — протекціонізм і вільна торгівля.

Протекціонізм — економічна політика держави, спрямована на захист національної економіки від іноземної конкуренції. Здійснюєть­ся шляхом стимулювання експорту й обмеження імпорту.

Глобальним напрямом розвитку зовнішньої торгівлі протягом ХХ ст. є лібералізація торгівлі. Бо саме вона сприяє розвитку між­народної спеціалізації, котра ґрунтується на певних економічних пере­вагах кожної країни. Свобода торгівлі забезпечує розвиток конкуренції, підтримуючи інноваційні процеси, створює умови для масового ви­робництва в інтересах споживачів.

Звертають на себе увагу надзвичайно високі темпи зростання зов­нішньої торгівлі товарами країн, що розвиваються, та перехідних економік. Починаючи з 2003 р. позитивні зміни щодо темпів зростан­ня торгівлі спостерігаються у всіх регіонах світу. Навіть у найбідніших країнах суттєво зросли обсяги зовнішньої торгівлі як унаслідок стрім­кого зростання цін на традиційні експортні товари, так і завдяки зро­станню виробництва.

Останнім часом наша держава значно лібералізувала зовнішню тор­гівлю. Ця обставина мала як позитивні, так і негативні наслідки для української економіки. До позитивних належать: збільшення обсягу екс­порту; вихід країни на нові ринки, де вітчизняна продукція заповнює вільні «ніші»; суттєве розширення кола експортерів, які формують конку­рентне середовище в експортній діяльності. У 2006 р. експорт товарів з України перевищив 38 млрд дол. США, імпорт — 45 млрд дол. Зовніш­ньоторговельні угоди здійснювалися з партнерами з 213 країн світу. Не­гативними наслідками є: низька ефективність зовнішньої торгівлі; високий рівень неповернення валютного виторгу; сировинно-напівфабрикатний характер експорту, дедалі більше загострення проблеми конкурентоспро­можності українських товарів, особливо машинобудування та інших га­лузей, де необхідний високий ступінь обробки. Подоланню зазначених негативних явищ значною мірою сприяє залучення іноземного капіталу.

Міжнародний рух капіталу являє собою вилучення частки капі­талу певної держави й переміщення його у виробництво або обіг іншої держави з метою отримання прибутку та інших вигод. Результатом переміщення капіталу є створення зустрічного потоку капіталу у ви­гляді доходів, які повертаються на батьківщину. Рух капіталу сприяє розширенню товарного експорту й збільшенню доходів від закордонних інвестицій. З іншого боку, експорт капіталу може позбавити господар­ство необхідних для структурної перебудови коштів і загальмувати темпи економічного розвитку. Саме тому уряди застосовують час від часу обмеження експорту капіталу.

Слід зазначити, що іноземний капітал значною мірою забезпечив економічне зростання як промислово розвинених країн, так і нових індустріальних держав, бо сприяв створенню конкурентоспроможного експортного капіталу й розвитку наукомістких галузей. Для країн- імпортерів іноземний капітал стає джерелом індустріального розвитку, але одночасно існує небезпека сировинної спеціалізації цих країн, економічної та політичної залежності від країн-постачальників капі­талу, погіршення платіжного балансу.

Міграція капіталу здійснюється в таких основних формах: прямі інвестиції, портфельні інвестиції, середньо- та довгострокові кредити позичкового капіталу. Прямі інвестиції дають право прямого контролю за іноземними підприємствами та компаніями. Експорт капіталу в роз­мірах, що не дають права прямого контролю, веде до створення порт­фельних інвестицій.

Швидкий прорив на міжнародні ринки та високі темпи економіч­ного зростання багатьох країн світу обумовлені саме залученням капі­талу у формі прямих іноземних інвестицій. У ролі прямого інвестора частіше виступають транснаціональні корпорації, які використовують ресурси й конкурентні переваги багатьох країн світу і стрімко поши­рюються. Найзначніші експортери капіталу — Японія, США, Франція, Німеччина, Велика Британія. Географічно майже 80 % прямих зару­біжних інвестицій переміщується серед розвинених країн світу, інші направляються в країни, що розвиваються, та в держави з перехідною економікою.

Досвід багатьох країн із перехідною економікою (Китаю, нових членів ЄС) доводить, що позитиви щодо іноземного інвестування на­багато перевищують загрози цієї форми міжнародних економічних зв’язків. Інвестиційний режим спрямовувався на максимально повне включення прямих зарубіжних інвестицій у стратегію економічного розвитку та зростання. Протягом останніх п’ятнадцяти років велика кількість країн не тільки скасувала більшість обмежень для іноземних інвестицій, але й розробляла стимулюючі заходи, спрямовані на їх за­лучення.

Беручи до уваги розміри держави й рівень її індустріального роз­витку, обсяг іноземних інвестицій, направлених в Україну, надзвичай­но малий. Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій на 1 січня 2007 р. становив 21 млрд дол. Країна посідає одне з останніх місць у Європі з фінансування інвестиційних проектів на душу населення — 454 дол., це значно менше, ніж у країнах Центральної Європи. Куму­лятивний обсяг інвестицій з України в економіку країн світу дорівню­вав 221,5 млн дол. (46,3 % від загального обсягу в країни СНД, 53,7 % — в інші країни світу).

Останнім часом спостерігається різке збільшення попиту на прямі іноземні інвестиції з боку всіх категорій країн, що утворюють світове господарство: розвинених країн, країн, що розвиваються, країн із пере­хідною економікою. Однак інтенсивне залучення іноземного капіталу стає можливим тільки на основі сприятливого інвестиційного клімату: системи політичних, економічних, юридичних, соціальних, організацій­них умов, в яких здійснюється функціонування іноземного капіталу.

Створення зазначених умов в Україні має відбуватися в таких на­прямах:

обов’язкове виконання міжнародно-правових зобов’язань України щодо двосторонніх міжнародних угод про взаємний захист інвести­цій;

широке запровадження такого методу іноземного інвестування, як концесія;

створення умов для залучення іноземних банків у процес інвесту­вання;

посилення контролю за використанням кредитів, наданих під га­рантію держави;

застосування цілеспрямованих стимулюючих заходів для забез­печення інноваційного характеру іноземного інвестування.

Розвиток міжнародної економічної діяльності передбачає посилення міжнародної міграції робочої сили. Вона виявляється в еміграції (виїзді за кордон) й імміграції (приїзд трудящих із-за кордону). Зовнішня мігра­ція населення охоплює практично всі континенти й країни, всі соціаль­ні прошарки населення. Сучасними центрами тяжіння мігрантів є: США, Канада, Західна Європа, нафтодобувні країни Близького Сходу, Аргентина, Бразилія, Венесуела, Росія.

Вихід із ізоляції регіону Центральної та Східної Європи, включаючи простір колишнього СРСР, значно вплинув на геополітичну ситуацію в зазначеному регіоні й спровокував нові потоки й напрямки міграцій, але не змінив тих глобальних закономірностей міграції, які склалися у світі до кінця 80-х років: посилення ролі трудової міграції, постійне збільшення масштабів міграції, значне зростання нелегальної міграції, збільшення серед мігрантів частки висококваліфікованих спеціалістів.

Міжнародна міграція існує в різних формах: трудова, сімейна, рекреаційна, туристична. Міжнародна трудова міграція є формою транскордонного руху населення з метою працевлаштування та по­шуку більш вигідних умов праці. Країни, що приймають мігрантів, мають значну економію на підготовці працівників, їх навчанні за кошти держави та підприємств. Мігранти є фактором підвищення сукупного попиту і відповідно зростання виробництва. Шляхом залучення робіт­ників молодого віку деякі держави намагаються вирішити демографіч­ні проблеми.

Але приплив іммігрантів має й негативні моменти для сторони, яка приймає. Вони пов’язані з посиленням конкуренції між місцевою та іноземною робочою силою на ринку праці. На ньому зростає пропо­зиція праці, і за відсутності збільшення попиту відбувається зниження оплати праці місцевих працівників. Масова присутність людей з іншою культурою, релігією, менталітетом може суттєво впливати на форму­вання економічної політики держави і навіть стати однією з реальних загроз безпеці держави.

Країни, що експортують робочу силу, також мають враховувати як позитивні, так і негативні наслідки цього процесу. По-перше, емігран­ти стають джерелом постачання на батьківщину вільно конвертованої валюти, яку вони переказують своїм сім’ям. Практика підтверджує, що доходи від експорту робочої сили можуть бути не меншими, а іноді й більшими, ніж доходи від товарного експорту.

Від’їзд в іншу країну на заробітки зменшує напруження на ринку країни еміграції, але стає причиною несприятливих наслідків мораль­ного характеру і зумовлює економічні, соціальні, психологічні втрати: кваліфікованих спеціалістів, що мають першочергове значення для ба­гатьох країн (науковці, інженери, програмісти, медики); значні кошти, вкладені в освіту, підвищення кваліфікації тощо. При цьому втрачаєть­ся інтелектуальна цінність цих кадрів, плоди їх майбутньої творчої ді­яльності; скорочення можливостей розвитку сучасних видів виробни­цтва, структурної перебудови економіки, підйому національної науки. Еміграція висококваліфікованих кадрів має і суттєві соціальні наслідки. Це є скороченням кількості представників інтелектуальної еліти, здатної бути носієм національної культури і прогресивних тенденцій. Під впли­вом цих обставин ускладнюються й гальмуються процеси демократиза­ції суспільства, становлення, розбудови незалежних держав.

На основі розглянутих вище форм міжнародних економічних зв’язків складаються міжнародні валютні відносини — повсякденні зв’язки між приватними особами, фірмами, банками на валютних та грошових ринках із метою здійснення міжнародних розрахунків, кре­дитних та валютних операцій. Співвідношення між сумою платежів, одержаних із-за кордону, і сумою платежів, переказаних за кордон за певний проміжок часу, називається платіжним балансом держави.

Платіжний баланс складається з трьох розділів: рахунок поточних операцій; рахунок операцій з капіталом; розрахунки за офіційними міжнародними резервами (рух ліквідних коштів країни). Стан платіж­ного балансу держави є важливою характеристикою її ролі в системі міжнародних економічних відносин.

Інтенсивний розвиток міжнародних економічних зв’язків підтвер­джує, що глобалізація господарського життя стає головною тенденцією розвитку сучасного світового господарства. Цьому сприяє діяльність міжнародних організацій. До міжнародних економічних організацій належать організації, які на основі міжнародно-договірних відносин проводять роботу, спрямовану на організацію та здійснення міжнарод­ного економічного співробітництва. Правоздатність, яку мають між­народні економічні організації, дає їм можливість укладати різні до­говори як із окремими державами, так і з міжнародними організаціями в межах завдань і цілей, закріплених у їх установчих документах.

Найбільш значну роль у розвитку міжнародного економічного співробітництва відіграють такі міждержавні структури: Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), до якої належать усі промислово розвинені держави; Європейський Союз (ЄС); Між­народна торговельна організація (МТО); Міжнародний валютний фонд (МВФ); Світовий банк (включає чотири міжнародних фінансових ін­ститути: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Між­народну асоціацію розвитку (МАР), Міжнародну фінансову корпорацію (МФК), Багатостороннє агентство гарантії інвестицій (БАГІ); Євро­пейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР); Організація Об’єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО); Організація Об’єднаних Націй з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД).

§ 3. Економічна глобалізація: сутність та характерні риси

У своєму розвитку світове господарство пройшло два етапи: інтер­націоналізації та економічної інтеграції і наразі перебуває на третьо­му — етапі економічної глобалізації.

Термін «глобалізація» (globalisation) походить від французького «global» — всесвітній і вживається для характеристики сучасних пла­нетарних процесів. Він виявився найбільш адекватним новій фазі в роз­витку світового господарства.

Економічна глобалізація — новий рівень інтернаціоналізації та міжнародної економічної інтеграції, що характеризується інтенсифі­кацією і новою якістю внутрішніх міжнародних зв’язків у планетар­них масштабах, перетворенням національних господарств та їх суб’єктів на складову частину планетарного відтворювального про­цесу. Процес економічної глобалізації почався у 80-ті роки ХХ ст. і триває дотепер. Саме ці хронологічні рамки можна аргументувати такими фактами:

на початку 80-х років ХХ ст. у багатьох промислово розвинених країнах світу відбувається перехід до посилення ринково орієнтованої економічної політики і відповідної нормативно-правової бази. У цей час починаються структурні реформи, які супроводжуються підви­щенням конкурентоспроможності й цінової гнучкості товарів, знижен­ням транскордонних бар’єрів, сприянням розвиткові конкуренції;

здійсненням переходу, починаючи з 1980-х років, до нового типу економічного зростання, який ґрунтується на створенні нових глоба- лізаційних елементів продуктивних сил (програмне забезпечення, розвиток Інтернету), якісно новому рівні підготовки та використання людського фактора;

перетворенням світового господарства в результаті проведення ринкових реформ у постсоціалістичних країнах на єдиний простір, що розвивається на основі законів ринку;

зростанням на етапі глобалізації кількості спеціальних (вільних) економічних зон як складових елементів процесу економічної глоба­лізації;

посиленням впливу на світову економіку міжнародних організацій, регіональних угруповань, багатонаціональних корпорацій, інституці- ональних інвесторів, неурядових організацій.

Сучасна глобальна економіка характеризується такими рисами: збільшенням кількості й масштабів діяльності регіональних угру­повань протягом 90-х років ХХ ст. й на початку ХХІ ст. (сьогодні між­регіональними угодами регулюється більш ніж половина всього об­сягу міжнародної торгівлі);

багатовекторністю міжнародного співробітництва (кожна сучасна країна може бути учасницею багатьох регіональних угруповань одно­часно);

посиленням взаємодії між регіональними інтеграційними об’єд­наннями та міжнародними організаціями.

Слід зазначити, що у світовій літературі існують різні підходи до визначення сутності глобалізації в економічній сфері та оцінки її на­слідків для людства. Різні світові школи глобалістики вирізняють такі критерії визначення якісної характеристики процесу економічної гло­балізації як особливої стадії розвитку міжнародної взаємодії держав: масштаби й роль міжнародного руху капіталу; новий рівень розвитку техніки й технології;

домінування світової фінансово-промислової еліти у формі транс­національних корпорацій і світових банків;

особливості взаємовідносин природи й суспільства; зміни статусу національних держав у процесі глобалізації; врахування еволюції всіх суспільних явищ та інституцій. Визначаючи структурні елементи процесу економічної глобалізації, слід враховувати весь комплекс сучасних міжнародних зв’язків: світо­ву торгівлю, міжнародний рух капіталів, валютні відносини, міжна­родну міграція населення.

Зазначимо, що глобалізація — це об’єктивний процес, який від­биває сукупність умов розвитку сучасного світового співтовариства і насамперед науково-технічного та економічного прогресу. Тому слід вирізняти фактори, які обумовили прискорення переходу світової еко­номіки на якісно новий етап.

1.  Науково-технологічний фактор. Визначається здобутками від використання досягнень науки й техніки, високого фахового рівня працівників у промислово розвинених країнах світу; зменшенням ви­трат сировини, матеріалів, енергії, інших ресурсів на виготовлення одиниці продукції. Сьогодні в економіці США послуги та комп’ю­теризація становлять 80 % ВВП, частка промислового виробництва — 15 %, сільського господарства — 1 %.

Темпи зростання засобів інформатики останніми роками значно перевищують темпи зростання таких основних економічних показни­ків, як ВВП, обсяг промислового виробництва й зовнішньої торгівлі. Особливо швидко розвивається програмне забезпечення, яке є базою нової технології в інформаційних системах; потужним каталізатором глобалізації став Інтернет.

2. Виробничо-технічний фактор. Визначається різким збільшенням масштабів виробництва, стрибком у розвитку транснаціональних кор­порацій (ТНК) в останні десятиліття, якісно новим рівнем розвитку транспортних засобів і зв’язку, які забезпечують швидке пересування між країнами товарів і послуг, виробничих ресурсів та об’єктів інтелек­туальної власності з метою їх більш прибуткового використання. Продаж зарубіжних філіалів ТНК зростає швидше, ніж світова торгівля товара­ми та послугами, а зростання частки нагромаджених, ввезених і виве­зених прямих зарубіжних інвестицій у світовому ВВП удвічі випереджає зростання частки в ньому світової торгівлі. Сьогодні ТНК контролюють майже половину світового промислового виробництва, понад 50 % між­народної торгівлі, близько 80 % світового банку патентів й ліцензій на нову техніку й ноу-хау. Таким чином, головним напрямом підприємниць­кої стратегії стає не національний, а наднаціональний рівень.

3.  Правовий фактор. Створення інтеграційних угруповань супро­воджується уніфікацією норм господарського права різних країн, створенням єдиного правового поля щодо регулювання соціально- економічної сфери. Підвищується глобальна регулююча роль міжна­родних економічних і фінансових організацій на основі розробки під їх керівництвом універсальних норм, стандартів і правил для розвитку світогосподарських зв’язків.

4.  Соціологічний фактор. Характеризується подоланням національ­ної обмеженості, зменшенням впливу традицій та звичаїв народів світу, підвищенням мобільності населення планети. Усі перелічені об­ставини породжують значні зміни в характері сучасних міграційних процесів.

5. Екологічний фактор. Йому властиве поєднання зусиль суб’єктів міжнародних економічних відносин, спрямованих на розв’язання су­перечностей між суспільством і природою, які наблизилися до критич­ної точки. Останнім часом ця проблема набула планетарного масшта­бу. Розширюється співробітництво щодо боротьби з голодом і хворо­бами, ліквідації відставання країн, які розвиваються, насамперед найменш розвинених країн Африки.

До феномену глобалізації прикута увага дослідників не так з метою з’ясувати сутність такого явища, як з бажанням визначити його наслідки для людства. У науковій і публіцистичній літературі склалося два підходи щодо оцінки наслідків економічної глобалізації. Представники одного підходу акцентують увагу на конструктивній ролі світових інтеграційних процесів у підвищенні ефективності сучасної економіки. Представники другого — гостро критикують цей процес, зосереджуючись на негативних сторонах глобалізації. Поширеним є таке звинувачення на адресу глоба­лізації: вона, мовляв, поглиблює відстань між багатством і бідністю, про­вокуючи таким чином міжнародні конфлікти.

Однак причина зубожіння населення значної частини світу полягає не в глобалізації, а у відстороненості найменш розвинених країн від участі у глобальних процесах. Ця відстороненість часто буває поро­дженою внутрішніми причинами: низькими темпами і недостатньою ефективністю реформування економік, некваліфікованим керівництвом економікою, поширенням корупції і міждержавними конфліктами.

Отже, світогосподарські зв’язки стають обов’язковою умовою господарського прогресу, соціального розвитку, історичного процесу в цілому. І тому є всі підстави розглядати включення окремих країн до світогосподарських зв’язків як складову загальнолюдського характеру розвитку сучасної цивілізації. У цьому контексті доцільно згадати слова великого Д. Рікардо стосовно того, що прагнення кожної держа­ви до власної користі за умов вільного обміну поширює загальний добробут і шляхом поєднань спільних інтересів та зв’язків згуртовує в універсальне ціле народи всього цивілізованого світу.

Запитання для самоконтролю

1.  Що являє собою світове господарство?

2.  Які соціально-економічні характеристики мають країни з роз­виненою ринковою економікою?

3.  Які особливості притаманні країнам із перехідною економі­кою?

4.  На чому ґрунтується класифікація країн, що розвиваються?

5.  Які форми міжнародних економічних зв’язків вам відомі?

6.  Визначіть поняття «протекціонізм» та «лібералізація торгів­лі».

7.  Які тенденції спостерігаються в розвитку сучасної світової торгівлі?

8.  Назвіть особливості сучасного міжнародного руху капіта­лів.

9.  Які шляхи поліпшення інвестиційного клімату в Україні ви можете запропонувати?

10. Назвіть основні центри міжнародної міграції населення.

11. Які наслідки має міграція робочої сили для держав, що прий­мають, і країн-«донорів»?

12. Що являє собою платіжний баланс держави?

13. Які міжнародні економічні організації вам відомі і яке зна­чення вони мають для розвитку світової економіки?

14. Розкрийте суть поняття «економічна глобалізація».

15. Які фактори прискорюють процес економічної глобалізації?