Глава 22 Фінансова система. Державний бюджет. Податки

§ 1. Сутність і функції фінансів. Фінансові відносини, ресурси і системи

Термін «фінанси» походить від латинського «finansio» (дохід, платіж) і виник в Італії у XIII-XV ст., передусім у містах Флоренції, Генуї, Ве­неції, які були на той час великими центрами торгівлі, грошових роз­рахунків і банківської справи. У подальшому цей термін почали пов’я­зувати із системою грошових відносин, утворенням грошових ресурсів, що мобілізуються державою для виконання своїх функцій.

Сутність фінансів, закономірності їх розвитку і роль визначаються типом економічної системи суспільства, а також природою і функція­ми держави.

Матеріальним носієм фінансових відносин є фінансові ресурси — специфічна форма руху грошових коштів. Вони формуються у держави і суб’єктів господарювання за рахунок різних видів грошових доходів, відрахувань і надходжень, а використовуються на розширене відтворен­ня, матеріальне заохочення, задоволення суспільних потреб.

Фінансові ресурси мають грошовий вираз, але не всі кошти, що на певний момент перебувають у розпорядженні підприємств чи грома­дян, є фінансовими ресурсами. Це та частина коштів, що забезпечує отримання доходу, тобто гроші (власні, позичені чи залучені), які про­дукують гроші.

Економічна теорія вивчає не ресурси як такі, а суспільні відносини, що виникають на основі утворення, розподілу і використання ресурсів, досліджує закономірності розвитку фінансових відносин.

Фінанси — це:

1) система економічних відносин, що складаються в суспільстві у процесі формування та використання фондів грошових ресурсів;

2) цільові грошові фонди (кошти) загального призначення, які формуються, створюються, перерозподіляються державою, її орга­нами на основі принципів нееквівалентності і безвідплатності. Отже, у фінансах закладена своєрідна двоїстість, оскільки вони відображають економічні відносини і водночас є грошовими фондами.

Характерними рисами фінансів є такі:

грошова форма вираження;

безеквівалентний, розподільчий і трансфертний характер відносин;

розподіл ВВП не за допомогою цін, а через спеціальні фонди.

Сутність фінансів розкривають їх функції.

Розподільча функція проявляється в тому, що фінанси беруть ак­тивну участь у розподілі і перерозподілі валового внутрішнього про­дукту і національного доходу між суб’єктами економіки, галузями, регіонами, сферами матеріального і нематеріального виробництва. Через розподільчу функцію здійснюється первинний розподіл вартості ВВП і формування первинних доходів, грошових надходжень до різних сфер і секторів економіки.

Відтворювальна функція фінансів полягає в тому, що вони є си­стемою утворення і використання грошових ресурсів, які забезпечують процес розширеного відтворення. Наприклад, у виробництві вони органічно вписуються в кругооборот і оборот капіталу, обслуговують його безперервний рух через послідовну зміну грошової, продуктивної і товарної форми капіталу.

Контрольна функція означає, що фінанси є універсальним засобом обліку і контролю з боку суспільства за процесом відтворення, дотри­манням встановленого порядку формування, розподілу і використання кожного виду грошових ресурсів на всіх рівнях господарювання.

Стимулююча функція зводиться до використання фінансів як ін­струменту економічного стимулювання, їх суттєвого впливу на розви­ток виробництва, підвищення його ефективності, є засобом мотивації до праці. У складі фінансових стимулів можна виокремити раціональ­не інвестування, утворення заохочувальних фондів, використання бюджетних коштів для сприяння розвитку виробництва, встановлення фінансових пільг або застосування фінансових санкцій.

Усі зазначені функції взаємопов’язані. Їх виконання залежить від чітких дій державних фінансових структур, підприємств різних форм власності, стабільного функціонування господарського і правового механізмів.

Фінансові відносини являють собою органічну складову економіч­них відносин, що відображають грошові зв’язки між суб’єктами еконо­міки на різних рівнях. Основними суб’єктами фінансових відносин є: держава, яка володіє державними коштами і розподіляє їх, а також отримує платежі та податки, формує державний і місцевий бюджет;

підприємства, установи, організації всіх галузей і сфер економіки, а також підприємці, які одержують кошти від держави або від спожи­вачів — покупців їх продукції і витрачають їх на оплату виробничих витрат, податків, здійснення інших витрат;

домогосподарства — люди, сім’ї, які отримують гроші від держави, підприємств та організацій у вигляді заробітної плати, пенсій, стипен­дій, грошової допомоги та інших доходів, що йдуть на задоволення особистих потреб або на нагромадження.

Відповідно до суб’єктів, вирізняють державні фінанси, фінанси суб’єктів господарювання та фінанси домогосподарств.

Державні фінанси — це система фондів грошових ресурсів, що сконцентровані в руках держави і мають забезпечити виконання вла­стивих їй функцій, а також сукупність форм і методів, за допомогою яких ці функції реалізуються.

Фінансами суб’єктів господарювання є грошові ресурси, які забез­печують процес виробництва і відтворення в межах даного підприєм­ства (фірми), а також сукупність форм і методів їх створення та вико­ристання.

Фінанси домогосподарств — це грошові фонди, які складаються з прибутків, одержаних громадянами в результаті трудової, господар­ської чи ще якоїсь форми діяльності. Їх витратна частина — всі ви­трати і заощадження населення.

Названі вище підсистеми фінансів тісно взаємопов’язані між собою (рис. 22.1). Саме з грошових надходжень від підприємств та населення формуються державні фінанси за допомогою податкових і страхових механізмів, а також гарантовані платежі. У свою чергу, державні фі- ансові ресурси значною мірою повертаються населенню і підприєм­ствам у формі різних виплат (заробітна плата, пенсії, стипендії, субси­дії, дотації і капіталовкладення).

Взаємозв’язок сфер і ланок фінансових відносин, в процесі яких утворюються і використовуються фонди коштів, становлять фінансо­ву систему країни.

Виокремлюють фінансову систему в широкому і вузькому розумін­ні. Фінансова система в широкому розумінні — це сукупність фінан­сових відносин у країні. У вузькому розумінні — це система фінансових закладів і організацій разом із структурними підрозділами держав­ної податкової служби. Соціально-економічний зміст, функції і струк­тура цих інститутів визначаються державною економічною політи­кою.

Фінансова система — це також і система форм і методів утво­рення, розподілу і використання фондів коштів держави, суб’єктів господарювання і домогосподарств. З цього боку фінансову систему утворюють дві головні складові: централізовані і децентралізовані фінанси. Централізовані фінанси концентруються в бюджетних та позабюджетних державних цільових фондах. За Законом України «Про державний бюджет України на 2007 рік» до бюджетних ці­льових фондів, крім самого Державного бюджету, відносять фонд для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і соціального захисту населення, Фонд соціального за­хисту інвалідів, Державний фонд охорони навколишнього середови­ща та інші. До позабюджетних цільових фондів відносять Пенсій­ний фонд України, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонд загальнообов’язкового державного страхування на випадок безробіття, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань і деякі інші.

Джерелами централізованих фінансів є: надходження від підпри­ємств, організацій та різних закладів; податки з юридичних та фізичних осіб; надходження від державних позик.

Децентралізовані фінанси перебувають у розпорядженні підпри­ємств, установ та громадських організацій. Джерелами децентралізо­ваних фінансів є: прибуток і нагромадження відповідних підприємств і організацій; частково — кошти громадян (власників акцій і облігацій); позичкові кошти.

Окремо у фінансовій системі вирізняють фінанси страхування (со­ціальне, особисте, майнове страхування) і фінанси системи кредиту­вання (банківська система і парабанківська система).

Фінанси — це сфера суспільних відносин, що є об’єктом дер­жавного впливу. Фінансова політика держави являє собою сукуп­ність державних заходів, спрямованих на мобілізацію фінансових ресурсів, їх розподіл і використання для виконання державою її функцій. Фінансова політика спрямована на формування максималь­но можливого обсягу фінансових ресурсів як матеріальної бази будь-яких перетворень, державних програм економічного і соціаль­ного розвитку.

§ 2. Державний бюджет як складова частина фінансової системи. Державні доходи і державні видатки

Як економічна категорія бюджет являє собою сукупність еконо­мічних відносин між державою, з одного боку, і юридичними та фізич­ними особами — з другого, з приводу розподілу і перерозподілу ВВП з метою формування і використання централізованого фонду коштів, призначеного для забезпечення виконання державою її функцій.

Бюджет — це також фонд фінансових ресурсів, який перебуває в розпорядженні органів виконавчої влади певного рівня й використо­вується для виконання покладених на них функцій, передбачених Конституцією.

Бюджет є й планом утворення та використання фінансових ресур­сів держави та її складових — територіальних одиниць, який забез­печує можливість виконання відповідними органами державної влади та місцевого самоврядування покладених на них функцій.

Державний бюджет може складатися із загального та спеціального фондів.

Загальний фонд бюджету включає кошти, що не мають цільового призначення, перебувають у розпорядженні уряду і є загальними ре­сурсами бюджету.

Спеціальний фонд бюджету включає бюджетні призначення на видатки за рахунок конкретно визначених джерел надходжень.

Доходи спеціального фонду є переважно власними доходами дер­жавних органів влади та бюджетних організацій. Ці доходи перебува­ють безпосередньо в розпорядженні зазначених установ (а не уряду загалом) і мають цільове призначення.

Розподіл бюджету на загальний та спеціальний фонди визначаєть­ся Законом України про Державний бюджет України.

Доходи держбюджету — це економічні відносини, що виникають у держави із суб’єктами господарювання, установами, організаціями і домогосподарствами у процесі формування бюджетного фонду кра­їни. Форми прояву цих відносин — різні види платежів, що мають форму коштів і мобілізуються в бюджетний фонд.

Доходи бюджету класифікуються за такими розділами: податкові надходження (загальнодержавні та місцеві податки, збори та інші обов’язкові платежі); неподаткові надходження (доходи від власності та підприємницької діяльності, адміністративні збори та платежі, до­ходи від некомерційного та побічного продажу, надходження від штра­фів та фінансових санкцій, інші неподаткові надходження); доходи від операцій з капіталом; трансферти.

Трансферти — це кошти, одержані від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі.

Видатки державного бюджету — це економічні відносини, що виникають у зв’язку із розподілом фонду коштів держави і його ви­користання на потреби економіки і на виконання функцій держави. Усі видатки держбюджету можна розподілити на дві групи: за економічним призначенням — фінансування різних сфер еконо­міки (наприклад, виробничої і невиробничої сфери);

за функціональним призначенням — фінансування народного гос­подарства, соціально-культурної сфери, оборони і управління, право­охоронної діяльності; видатки на фундаментальні дослідження і спри­яння науково-технічному прогресу.

Для того щоб конкретизувати аналіз структури грошових ресурсів і повніше дослідити процес їх руху, звернемося до показників бюдже­ту України у 2005 р. (табл. 22.1).

З поглибленням ринкових реформ та втіленням соціально орієнто­ваної моделі економічного розвитку суттєво зменшується рівень ви­датків бюджету на фінансування виробничих галузей народного гос­подарства. Водночас передбачається:

зростання частки видатків на соціальний захист і соціальне забез­печення населення;

досягнення постійно високої частки бюджетних видатків на освіту і охорону здоров’я;

реалізація принципу пріоритетного фінансування науки.

За своїм станом державний бюджет може бути: збалансованим, коли доходи бюджету дорівнюють його видаткам; дефіцитним — з перевищенням видатків бюджету над його до­ходами;

профіцитним — з перевищенням доходів над видатками. Профіцит бюджету означає надійну фінансову стабільність держа­ви, але не може бути суттєвим і тривалим, оскільки формується пере­важно за рахунок збільшення податків.

Дефіцит бюджету виникає через різні причини: 1) необхідність здійснення масштабних державних економічних перетворень. У тако­му разі він відображає державне регулювання економіки; 2) внаслідок надзвичайних обставин (війни, стихійного лиха тощо), коли звичайних добутків бракує. Дефіцит бюджету, що виникає внаслідок цих двох причин, називають структурним. Він є продуктом обґрунтованої державної політики зі стабілізації економіки і суттєво зменшує амплітуду коливань економічної кон’юнктури; 3) як результат циклічного спаду виробництва, який відбиває кризові явища в економіці, нездатність уряду контролювати фінансову ситуацію в країні. Це циклічний дефі­цит, і його розглядають як небажане явище в економіці.

Законом України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» передбачено затвердити видатки держбюджету в сумі 161,819 млрд грн, доходи — в сумі 147,888 млрд грн, а також установити граничний дефіцит Державного бюджету України на 2007 р. у сумі 15,716 млрд грн, що становить 2,65 % ВВП.

Основною ланкою фінансової системи є бюджетна система, яка організаційно залежить від форми державного устрою і складається з державного та місцевих бюджетів. Відносини між державними і міс­цевими бюджетами будуються на основі єдності бюджетної системи і фінансової політики держави.

У Бюджетному кодексі України визначено: «Бюджетна система Укра­їни — сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів, побудо­вана з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно- територіальних устроїв і врегульована нормами права».

Бюджетна система України складається з державного бюджету та місцевих бюджетів.

Місцевими бюджетами визнаються бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування. Бюджетами місцевого самоврядування визна­ються бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань.

Вагомою ланкою фінансової системи є зведений (консолідований) бюджет, який включає бюджети всіх рівнів і окремі види централізо­ваних фондів фінансових ресурсів. Зведений бюджет є сукупністю показників бюджетів, що використовуються для аналізу та прогнозу­вання економічного і соціального розвитку держави.

Визначення оптимального співвідношення бюджетів різних рівнів має ґрунтуватися на позиції щодо співвідношення процесів централіза­ції та децентралізації державного управління, відповідному розподілі повноважень і функцій органів державного управління та місцевого самоврядування. Саме розмежування їхніх функцій повинно стати осно­вою для визначення доходів і видатків бюджетів усіх рівнів.

Як свідчить світовий досвід, роль держави в розподільчих процесах з розвитком ринкових відносин має посилюватися, і бюджет є достат­ньо ефективним засобом для здійснення державою цієї функції. У біль­шості розвинених країн світу через бюджет перерозподіляється від 30  до 50 % обсягу ВВП.

§ 3. Фіскальна політика держави. Шляхи збалансування державного бюджету

Фіскальна політика своїм впливом охоплює державний бюджет, податки, державні грошові доходи і витрати. В умовах ринкової еко­номіки вона є провідною формою фінансової політики і важливою складовою економічної політики держави.

Під фіскальною політикою розуміють сукупність державних за­ходів з організації управління фінансовими ресурсами держави. Вона включає мобілізацію, залучення необхідних коштів, їх розподіл, забез­печення застосування цих коштів за призначенням.

Фіскальна політика застосовується в різних варіантах, залежно від загальної економічної ситуації в країні і фази економічного циклу, в якій перебуває економіка. В період економічного піднесення фіскальна по­літика має обмежувальну спрямованість, стримує параметри зростан­ня в оптимальних межах. У період економічного спаду вона має роз­ширювальний характер, спрямовується на перехід до економічного зростання. Між цими двома курсами є й третій шлях дій, що дістав назву стабілізаційної фіскальної політики.

Політика стабілізації — це дії уряду щодо регулювання фінан­сових потоків, грошового обігу з метою максимізувати обсяг ВВП і утримати при цьому безпечні межі інфляції та високий рівень зайня­тості. Розрізняють автоматичну стабілізацію і таку, що регулюється. Остання передбачає застосування різних дискретних заходів, характер яких залежить від кон’юнктури.

Дискреційна фіскальна політика — це сукупність оперативних фінансових заходів уряду, що приймаються для доповнення або зміни постійно діючих правил, норм, звичаїв господарського життя.

У період економічного занепаду стимулююча дискреційна фіскаль­на політика може бути пов’язана із:

1) збільшенням державних витрат;

2)  зниженням рівня оподаткування;

3) поєднанням зростання держав­них витрат із зниженням податкового тиску.

Така фіскальна політика фактично призводить до дефіцитного фінансування, але забезпечує скорочення спаду виробництва.

В умовах інфляції, що зумовлена надлишковим попитом (інфляцій­не зростання), обмежувальна (рестрикційна) фіскальна політика здійснюється через: 1) зменшення державних витрат; 2) збільшення рівня оподаткування; 3) поєднання скорочення державних витрат із зростаючим податковим навантаженням. Така фіскальна політика орі­єнтується на позитивне сальдо бюджету.

Інший варіант фіскальної політики дає змогу в цілому не вдавати­ся до використання додаткових урядових заходів. Він представлений автоматичною фіскальною політикою, або політикою автоматичних (вмонтованих) стабілізаторів. Вони включають економічний меха­нізм, який автоматично реагує на зміну економічного стану без необ­хідності обов’язкового урядового втручання. До головних вмонтованих стабілізаторів належить, передусім, зміна податкових надходжень від­повідно до змін динаміки і обсягу ВВП.

У період економічного піднесення автоматичне зростання податко­вих надходжень формує тенденцію до скорочення або навіть ліквідації бюджетного дефіциту і виникненню бюджетного «надлишку», що, у свою чергу, сприяє зменшенню можливої інфляції. У період економічного спаду автоматичне скорочення податкових надходжень зумовлює бю­джетний дефіцит, який стимулює подолання спаду. Це можна зобразити графічно (рис. 22.2).

Бюджетна політика держави як частина фіскальної політики орієнтується головним чином на досягнення врівноваженого бюджету, збал ансованого за доходами і видатками протягом усього бюджетного періоду, а також на подолання бюджетного дефіциту критичного рівня (коли дефіцит бюджету сягає десятків відсотків його обсягу, наближа­ється до 10 % ВВП).

У країнах із стабільною грошовою системою застосовуються, як правило, два традиційні способи покриття дефіциту держбюджету: державні позики; більш жорстке оподаткування.

Є й третій шлях, що передбачає збільшення грошей в обігу, або власне виробництво грошей. Такий спосіб дістав назву «сеньйораж». Це не проста емісія грошей, а збільшення резервів комерційних банків через складну систему фінансових операцій. При цьому треба зазна­чити, що коли ці операції мають невеликий обсяг, то вони є небезпеч­ними. Але при зростанні їхнього обсягу грошова маса збільшується внаслідок мультиплікації грошової пропозиції, і тим самим виникає загроза підвищення рівня інфляції.

Існують певні концепції бюджетної політики.

1.  Бюджет повинен бути збалансованим щорічно. Донедавна це було метою будь-якої фіскальної політики. Однак такий стан бюджету виключає або зменшує ефективність антициклічної, стабілізуючої спрямованості фіскальної політики.

2. Бюджет повинен бути збалансованим у ході економічного циклу, а не за кожен рік. Передбачається, що уряд здійснює антициклічний вплив і водночас прагне збалансувати бюджет, але не обов’язково що­річно, а, можливо, за декілька років.

Особлива проблема, що виникає при цьому, — це те, що спади і піднесення в економічному циклі можуть бути неоднаковими за гли­биною і тривалістю.

3. Третя концепція пов’язана з ідеєю так званих функціональних фінансів. Відповідно до неї, метою державних фінансів є забезпечення збалансованості економіки в цілому, а не бюджету. При цьому досяг­нення макроекономічної стабільності може супроводжуватися як усталеним позитивним сальдо, так і стабільним бюджетним дефіцитом. Таким чином, збалансованість бюджету є в даній концепції другоряд­ною проблемою.

Друга і третя концепції є основою бюджетної політики, що орієн­тована на помірний бюджетний дефіцит і спирається на розвинену і стабільну грошову систему країни.

§ 4. Державний борг. Управління державним боргом

Державний борг визначається як загальна сума заборгованості держави, яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов’язань держави, включаючи державні боргові зобов’язання, що вступають у дію в результаті виданих гарантій за кредитами, або зобов’язання, що виникають на підставі законодавства або договору. Державний борг можна визначити і як суму накопичених за певний період часу бюджетних дефіцитів.

Державний борг складається з державного внутрішнього боргу і державного зовнішнього боргу і не включає борг місцевих органів влади та державних підприємств.

Внутрішній державний борг — це заборгованість держави грома­дянам, фірмам і організаціям даної країни, які є утримувачами цінних паперів, що емітовані її урядом. Боргові зобов’язання можуть мати форму позик і кредитів. Вони бувають короткостроковими (до одного року), середньостроковими (від одного до п’яти років), довгостроко­вими (від п’яти до 30 років) і мають погашатися в зазначений термін.

Зовнішній державний борг — це заборгованість держави іноземним державам, міжнародним організаціям, приватним фірмам, установам і особам.

Прямий державний борг — це зобов’язання, що їх бере держава як безпосередній позичальник шляхом випуску державних цінних папе­рів, укладення угод про позику або іншими шляхами, передбаченими законодавством України, в тому числі в результаті отримання розпо­рядниками коштів держбюджету кредитів, залучених під державні гарантії.

Умовний (гарантований) державний борг — зобов’язання, що їх беруть безпосередньо юридичні особи і гарантуються державою, в тому числі зобов’язання за кредитами МВФ, крім випадків їх безпосередньо­го спрямування до держбюджету. В разі набрання чинності державних гарантій умовні боргові зобов’язання переходять до прямих боргових зобов’язань і визначаються прямим державним боргом у сумі неви­конаних позичальником в строк зобов’язань.

Поточний державний борг — це витрати щодо виплати доходів кредиторам і погашення зобов’язань, термін оплати яких настав.

Зростання внутрішнього боргу менш небезпечне для національної економіки порівняно із зростанням зовнішнього боргу.

Державний борг тісно пов’язаний із бюджетним дефіцитом. По- перше, державна позика — важливе джерело покриття бюджетного дефіциту; по-друге, визначити, наскільки небезпечний той чи інший розмір дефіциту, неможливо без аналізу обсягу державного боргу. Крім того, для оцінки розміру державного боргу необхідно дослідити зро­стання бюджетного дефіциту.

Державний прямий і гарантований борг України становив на 1 січня 2007 р. 15,946 млрд дол., у тому числі зовнішній борг — 12,661 млрд дол. (79,38 % загальної суми боргу), внутрішній — 3,289 млрд дол. Держав­ний прямий борг України на 1 січня 2007 р. становив 13, 092 млрд дол.. у тому числі прямий зовнішній борг — 9,803 млрд дол. За 2006 р. прямий державний зовнішній борг збільшився на 12, 62 %, або на 1,099 млрд дол., внутрішній — зменшився на 13,45 %, або на 511,006 млн дол. Сукупний державний борг за 2006 р. збільшився на 3,07 %.

Згідно з держбюджетом — 2006, граничний розмір державного внутрішнього боргу України на 1 січня 2007 р. був встановлений на рівні 18,689 млрд грн і 1,084 млрд дол. Стосовно зовнішнього боргу був передбачений його приріст на 10,3 % — до 9,172 млрд дол.

Збільшення показників 2006 р. пов’язане передусім з випуском облі­гацій зовнішньої держпозики для фінансування бюджету. Зменшення частки державного прямого боргу зумовлено перевищенням виплат по відшкодуванню боргу над сумою позик. Гарантований борг за 2006 р. зменшився на 3,79 %, або на 112,46 млн дол., і становив 2,858 млрд дол.

Законом України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» передбачено установити на 31 грудня 2007 р. граничний розмір дер­жавного внутрішнього боргу України в сумі 20,275 млрд грн і 1,034 млрд дол., граничний розмір державного зовнішнього боргу України — в сумі 9,89 млрд дол. США.

Державний борг має реальні негативні економічні наслідки:

1)   виплата відсотків за державним внутрішнім боргом посилює диференціацію в доходах, оскільки основна частина державних зобов’язань зосереджена в найзаможнішої частини населення;

2)  підвищення ставок податків як засіб виплати державного внут­рішнього боргу підриває дію економічних стимулів розвитку вироб­ництва, а також посилює соціальну напруженість у суспільстві;

3)   безперервне збільшення державою обсягу позик на ринку по­зичкового капіталу підриває приватні інвестиції через ефект витіс­нення — зменшення попиту, викликане підвищенням відсоткових ставок завдяки бюджетним витратам;

4)  збільшення державного боргу водночас означає і зростання ви­трат по його обслуговуванню. Стосовно зовнішнього боргу це перед­бачає суттєве скорочення можливостей споживання для населення всередині країни. До того ж існування зовнішнього боргу передбачає передачу частки ВВП за межі країни в разі виплати відсотків або суми основного боргу;

5)  зростання зовнішнього боргу суттєво впливає на міжнародний імідж країни;

6)   існує й суто психологічний ефект: із зростанням державного боргу посилюється зневіра населення «стосовно завтрашнього дня».

Виникає необхідність управління боргом. Під управлінням дер­жавним боргом розуміють сукупність заходів держави щодо погашен­ня і регулювання суми державного кредиту, а також залучення нових позичкових коштів. Погашення державних позик і виплата відсотків здійснюється або із бюджетних коштів, або шляхом рефінансування. Методи управління державним боргом включають конверсію і консо­лідацію.

Конверсією називають зміну умов позики, які стосуються дохід­ності, тобто зменшення або збільшення розмірів відсотків за позикою. Консолідація (реструктуризація) — це зміна умов позики, що пов’язані з її термінами (перетворення короткострокових зобов’язань на довго- і середньострокові).

Управління державним боргом має загальну мету — забезпечення боргової безпеки держави. Під нею розуміють дотримання такого рів­ня державної заборгованості, який задовольняє потреби держави у фінансових ресурсах, дає змогу зберегти стійкість фінансової систе­ми країни і при цьому не ставить під загрозу можливість виконання державою своїх функцій та зобов’язань щодо погашення та обслуго­вування боргів зокрема.

Одним із найбільш важливих показників, що характеризує ефек­тивність боргової політики країни та її спроможність виконувати бор­гові зобов’язання, є співвідношення сумарних виплат з обслуговуван­ня й погашення державного боргу до загальних доходів державного бюджету та до ВВП (рис. 22.3).

Після фінансової кризи 1998 р., коли сумарні боргові виплати в Укра­їні сягнули 71,4 % річного обсягу дохідної частини держбюджету, здій­снення упродовж 1999-2002 рр. реструктуризації боргових зобов’язань дало змогу суттєво знизити навантаження на державний бюджет.

Незважаючи на те що протягом останніх років спостерігалося поступове зростання обсягів платежів за державним боргом в абсо­лютній величині, бюджетні витрати на погашення та обслуговування державного боргу стабілізувались у межах 3,8-4 % від ВВП, а у 2006 р. зазначений показник становив 2,5 % від ВВП.

Співвідношення загальних платежів з погашення та обслуговуван­ня державного боргу до загальних доходів державного бюджету Укра­їни у 2006 р. становило 12,77 % проти 20 % у 2005 р. та 22,67 % — у 2004 р.

У 2006 р. загальна сума державного та гарантованого державою боргу становила 16,5 % від ВВП, що свідчить про економічно безпеч­ний розмір державного боргу і відповідає критеріям, визначеним Бю­джетним кодексом України.

Показник відношення державного боргу до ВВП в Україні є одним з найнижчих серед країн, що межують з Україною, та у 2,3-9,3 разу нижчий за показник у розвинених країнах світу.

§ 5. Основи оподаткування. Форми та види податків і порядок їх стягнення

Оподаткування є невід’ємною економічною функцією будь-якої держави. Податки — це обов’язкові платежі державі юридичними та фізичними особами. Це головна форма державних доходів. Податко­ві відносини уособлюють певну частину фінансових відносин, що пов’язана з формуванням грошових доходів держави. Тому податок як економічна категорія, передусім, втілює систему економічних відносин з приводу розподілу частини власності (доходу) між державою та ін­шими суб’єктами господарювання.

Податкова система — це закріплена законодавством сукупність податків, які стягуються, а також принципів, форм і засобів їх побудо­ви. Вона забезпечує концентрацію в безпосередньому розпорядженні держави фінансових ресурсів для вирішення найголовніших загально­державних та соціальних завдань.

Оподаткування базується на певних принципах, сформульованих свого часу ще Адамом Смітом. Головні з них — рівномірність, визна­ченість, зручність та дешевизна.

Рівномірність означає єдиний підхід держави до суб’єктів опо­даткування незалежно від їх економічного та юридичного статусу. Всі платники перебувають в однаковому становищі і при отриманні одна­кових доходів повинні сплачувати однакову суму податку.

Принцип визначеності свідчить про те, що податок визначається державою заздалегідь у фіксованому розмірі й підраховується в певний строк.

Принцип зручності полягає в тому, що оподаткування повинно бути зрозумілим для кожного. Система сплати податків повинна бути про­стою і прозорою.

Дешевизна оподаткування означає оптимальність розмірів вста­новлених податків. Занижені ставки податків не в змозі будуть напов­нити державний бюджет, а надмірні ставки посилюватимуть податко­вий тягар і сприятимуть спаду виробництва, зниженню ділової актив­ності і зростанню тінізації економіки.

В умовах сучасного податкового регулювання вирізняють також принципи законодавчого закріплення, гнучкості, ефективності, уста­леності, обов’язковості, взаємної відповідальності. Сутність принци­пу ефективності полягає в тому, що витрати, пов’язані з оподаткуван­ням, повинні покриватися сумою податку, що надходить державі зав­дяки його введенню.

Система оподаткування має бути усталеною. Розміри податків і терміни їх сплачення не повинні часто переглядатися. Водночас вона має бути гнучкою, щоб держава могла удосконалювати оподаткування відповідно до змін, що склалися в системі господарювання.

Законний, легальний характер платежів, господарська самостій­ність платника — це родові ознаки податкової системи правової держави.

Податки виконують три основні функції. Фіскальна функція пов’язана з формуванням джерел державних доходів, з яких форму­ється державний бюджет країни. Розподільча функція передбачає перерозподіл доходів юридичних та фізичних осіб відповідно до при­йнятих у суспільстві законів, вимог економічної ситуації та принци­пів державної політики соціальної справедливості. Регулююча функ­ція виявляється у формуванні потрібної структури економіки, а також у регулюванні суспільних, колективних та особистих інтересів, вза­ємовідносин держави з різними соціальними сферами суспільства.

Податкова система, крім зазначених вище структурних підрозділів, охоплює також податкове законодавство та структуру і функції дер­жавних органів, які стягують податки і здійснюють нагляд за їх надхо­дженням — податкову інспекцію і податкову міліцію. Серед елементів податкової системи найголовнішими є:

суб’єкт оподаткування — юридична або фізична особа — платник податку;

носії податку — особи, які фактично сплачують податок; об’єкт оподаткування — матеріально-грошові субстанції, на які нараховується податок;

джерело податку — дохід, з якого сплачується податок; податкова ставка (норма оподаткування) — розмір податку на одиницю обкладення; буває гранична і середня;

податкова квота — податкова ставка, встановлена як відсоток до доходу;

податкова пільга — повне або часткове звільнення від податку; податковий режим — сукупність податкових ставок і податкових пільг;

податкова політика — діяльність держави у сфері організації та використання податків, а також розробка певних концепцій розвитку і принципів організації системи оподаткування;

податковий механізм — містить сукупність організаційно-правових норм та економічних методів управління оподаткуванням. Держава надає йому юридичної форми за допомогою податкового законодавства і регулює його.

Поряд із суто фінансовими функціями податковий механізм містить численні можливості для економічного впливу на суспільне виробни­цтво, його динаміку та структуру, на розвиток науково-технічного прогресу та ін. Так, податкова система західних країн стала дедалі органічніше включатися до єдиної системи грошово-фінансового ре­гулювання процесів відтворення.

За джерелами оподаткування податки поділяються на виплачувані з доходів зароблених та незароблених (доходів на капітал). До заробле­них доходів належать заробітна плата, підприємницький прибуток, гонорар осіб вільних професій, доходи індивідуальних підприємств. До незароблених, але легальних доходів відносять дивіденди, відсотки за вкладами, зростання вартості нерухомості та цінних паперів, рента із землі та будов.

Об’єкти оподаткування класифікуються таким чином: дохід (по­даток з доходу); майно (у тому числі земля, капітал, інша нерухомість, предмети розкоші); передача майна (податок на спадщину та даруван­ня, на угоди купівлі-продажу, позики, передачі на зберігання тощо); споживання (акцизи на окремі товари); експорт та імпорт товарів (мито).

Залежно від різних ознак податки поділяються на такі види: 1) за об’єктом оподаткування — прямі та непрямі; 2) за установою, яка здійснює стягнення податків — державні та місцеві; 3) за характером використання — загальні та спеціальні.

Прямі податки встановлюються на дохід і майно фізичних та юридичних осіб, котрі сплачують податки. Головні види прямих по­датків є реальні та особисті.

Реальні податки утримуються з окремих видів майна (земля, будо­ви) за зовнішніми ознаками з урахуванням середньої дохідності плат­ника. Залежно від об’єкта оподаткування до них належать земельний податок, податок із володарів будівель, транспортних засобів та ін.

Особисті податки накладаються на доходи або майно фізичних та юридичних осіб. Вони утримуються з джерела доходу або за деклара­цією. Цей вид податку визначає об’єкти конкретно для кожного плат­ника, враховуючи і його фінансовий стан. За об’єктом оподаткування особисті податки виступають у вигляді прибуткового податку з гро­мадян, податку на прибуток підприємств, податку на доходи, плати за природні та трудові ресурси, воду, землю та ін. Платниками при­буткового податку в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно чи тимчасово проживають в Україні. Об’єктом оподаткування є сукупний оподатковуваний дохід за календарний рік. За основу обчислення ставки податку береться неоподатковуваний мінімум. Підприємства та організації виплачують податок на прибуток або дохід (залежно від чинного законодавства). Платниками виступають будь-які суб’єкти господарювання, які мають дохід від діяльності в Україні. Об’єкт оподаткування — валовий при­буток (дохід) підприємства чи організації.

При оподаткуванні доходів надзвичайно важливо розрахувати і вста­новити оптимальну ставку податку. Завищені ставки підривають сти­мули до інновацій, знищують ділову активність, сприяють тінізації економіки.

Американські експерти на чолі з професором А. Лаффером спро­бували теоретично довести, що при ставці прибуткового (дохідного) податку вище 50% різко знижується ділова активність платників. Об­ґрунтуванням цьому є так званий ефект Лаффера. Графічно його відо­бражає крива Лаффера, що показує залежність податкових надходжень від ставок податку (рис. 22.4.)

Із графіка видно, що збільшення ставок податків від 0 до r забез­печуватиме зростання бюджетних доходів. Вони досягають max в точці m на кривій. Подальше підвищення ставок податку веде до змен­шення стимулів розвитку виробництва, внаслідок чого розмір доходу, що підлягає оподаткуванню, знижується до рівня, коли обсяг надхо­джень до бюджету зменшується. Таким чином, головна ідея такої мо­делі — із з Зільшенням ставки податку від 0 до 100% надходження до бюджету зростатимуть від 0 до певного max (точка m), а потім, із по­дальшим зростанням, зменшуватимуться від m до 0. Оскільки вищі ставки податку стримують економічну активність, база оподаткування зменшується. Згідно з графіком, ставка податку в точці А є такою ви­сокою, що виробництво скорочується і тому надходження від оподат­кування стає нижчим max. Зменшуючи ставки податків від точки А до точки В, держава збиратиме стабільну величину надходжень від опо­даткування.

Непрямі податки — це податки на товари та послуги, які встанов­люються у вигляді надбавки до ціни або тарифу. Власник товару або послуги одержує суму податків, яку перераховує державі. Об’єкт опо­даткування виступає тут посередником між платником та державою.

Більше половини надходжень до держбюджету від непрямих по­датків здійснюється за рахунок податку на додану вартість, який є частиною овоствореної вартості і надходить до держбюджету на кожному е апі виробництва товарів, виконання робіт, надання послуг. Платником податку є суб’єкти підприємницької діяльності на терито­рії України. Об’єкт оподаткування — обороти з реалізації товарів (робіт, послуг), крім їх реалізації за іноземну валюту. Оподатковуваний оборот з реалізації товарів (робіт, послуг) обчислюється, виходячи з їх вартості з вільними цінами та тарифами, що включають податок на додану вар гість за встановленою ставкою. Широке застосування цього податку зумовлено його певними перевагами, зокрема універсальністю підходу до податкової шкали, до процесів обчислення та стягнення; суттєвим прощенням контролю за рухом витрат, товарів та послуг; стимулюванням експорту, оскільки вивіз товарів не оподатковується цим податком; на відміну від прямих податків, цей вид податку регу­лярно й рівномірно надходить до бюджету.

Разом із тим податок на додану вартість має й деякі негативні риси. Так, він, по суті, є регресивним податком на кінцевого споживача. Це означає, що групи осіб з низьким рівнем доходу виплачують як податок у ціні споживчих товарів більшу частку свого доходу, ніж високодохід­ні групи населення. Тому проблема використання цього податку без­посередньо пов’язана як з величиною диференціації населення за рівнем доходу, так і з відносною часткою низькозабезпечених категорій населення. Застосування податку на додану вартість неодмінно супро­воджується, крім того, підвищенням загального рівня цін і відповідно прискоренням темпів інфляції.

Як вид непрямого податку існує також податок з обороту, який утримується із вартості товарів масового виробництва. Це є акциз, який, як правило, сплачують підприємства недержавної форми влас­ності. Акцизний збір — це непрямий податок на високорентабельні та монопольні товари. Він включається до їх ціни. Перелік товарів (продукції), на які встановлюється акцизний збір, та його ставки затверджуються Кабінетом Міністрів України. Платниками його є суб’єкти підприємницької діяльності — виробники підакцизних то­варів, а також ті, що їх імпортують. Об’єкт оподаткування — обо­роти з реалізації підакцизних товарів, вироблених в Україні; з реалі­зації товарів для власного споживання, промислової переробки та для своїх працівників; митна вартість імпортованих товарів, придбаних за іноземну валюту. До підакцизних товарів відносять, головним чином, алкогольні напої, тютюнові вироби, бензин та нафтопродукти, легкові автомобілі та ін.

Ще одним видом непрямого податку можуть бути фіскальні моно­польні податки. Це непрямі податки на товари та послуги державної торгівлі. До них відносять податок з обороту та податок з продажу, який стягується з підприємств державного сектору.

На імпортні, експортні та транзитні товари накладається мито. Цей непрямий податок надходить до держбюджету відповідно до ставок митного тарифу.

Державні податки встановлюються і стягуються державними органами управління і надходять до держбюджету. Це, насамперед, прибутковий податок з громадян, податок на додану вартість, податок на доходи (прибуток) підприємств та організацій, акцизний збір, дер­жавне мито, експортне мито та ін.

Місцеві податки та збори встановлюються і стягуються місцеви­ми органами управління і надходять до місцевих бюджетів. До них належать податки з власників будівель, плата за землю, екологічний податок, готельні, ринкові, курортні збори та ін.

Слід зауважити, що на етапі формування цивілізованої системи оподаткування конкретні види податків неодноразово змінювали (і ще, напевне, змінять) адресу своїх надходжень (з місцевих до державного бюджету і навпаки).

По кожному виду податку існують пільги щодо виплат. Вони за­фіксовані у відповідних законах України або рішеннях Кабінету Міні­стрів України. Ними користуються певні категорії фізичних осіб, а також окремі групи підприємств та організацій (або форми діяльності), які підпадають під перелік пільг.

На етапі використання податків загальні податки становлять ті, що надходять до єдиної каси держави і призначені для загальнодер­жавних заходів. Спеціальні податки використовуються за суто кон­кретним призначенням. Наприклад, внесок на соціальне страхування та формування Пенсійного фонду надходить до спеціального фонду і призначається для надання безпосередньо соціальних послуг (пенсій, виплат тощо).

Залежно від співвідношення між ставкою податку і величиною до­ходу податки можуть бути прогресивними, пропорційними і регресив­ними.

Для прогресивного податку характерним є підвищення середньої ставки податку зі зростанням доходу. Такий податок передбачає не тільки велику абсолютну суму, а й більшу частку доходу, що стягуєть­ся. Його тягар, як правило, максимальний для власників надвисоких доходів. Проте за умовами цього податку після певної межі доходів з’являються можливості для їх приховування.

Пропорційний податок означає, що середня податкова ставка не­змінна і не залежить від розмірів доходу. Його застосування стимулює зростання доходів, але в разі отримання високих доходів незаконним шляхом загострює соціальну несправедливість.

Податок вважається регресивним, коли його середня податкова ставка із зростанням доходу знижується. Цей податок торкається біль­шої частини доходу малозабезпечених верств населення і, на проти­вагу прогресивному, вигідний для багатих людей.

У практиці оподаткування існує кілька методів стягнення по­датків. Найпоширенішими є такі:

1.  Стягнення з використанням спеціального документа — реєстру, який містить перелік типових об’єктів (земля, майно), що розподіля­ються за зовнішніми ознаками (розмір ділянки, тип будови та ін.). Цим реєстром визначається і середня дохідність об’єкта оподаткування.

2. Стягнення податку до отримання власником доходу. Податок обчислюється і стягується бухгалтерією тієї фізичної особи, яка спла­чує податок. Таким чином стягується податок з громадян (під час ви­плати заробітної плати або відсотків за внесками).

3.  Стягнення податку під час використання доходу (оподаткування купівлі товарів, квитків на проїзд у певних видах транспорту тощо) або у процесі споживання (податок на автомобілі).

4. Подання платником до податкових органів декларації, тобто офіційної заяви про свої доходи. Це стосується громадян, які отриму­ють доходи не за місцем роботи основного призначення, в тому числі тих, які працюють за сумісництвом, а також за виконання разових та інших робіт, здійснених на підставі договорів підряду та інших дого­ворів цивільно-правового характеру.

Чинне податкове законодавство містить також досить жорсткі за­ходи щодо порушення нормативних актів, невиконання їх вимог і пе­редбачає адміністративну та кримінальну відповідальність.

Діяльність держави у сфері використання податків дістала назву податкової політики. До неї входить також розробка певних концепцій та принципів організації системи оподаткування.

Нині Україна перебуває на стадії формування нової податкової си­стеми, головне завдання якої — створити умови для розвитку підпри­ємництва і на цій основі забезпечити найповніше задоволення державних і соціальних потреб. Для цього необхідно запровадити комплекс заходів, котрі докорінно змінили б сам підхід до податків як необхідного атри­бута держави: зменшення кількості податків та обсягів податкової звіт­ності; спрощення механізму їх стягнення; уніфікація бухгалтерського обліку в різних галузях господарської діяльності і приведення його до рівня світових стандартів. Законом України «Про державний бюджет України на 2007 рік» передбачено зменшення податкового тиску на економіку на 4,8 %. У 2006 р. фіскальні вилучення з реального сектору економіки становили 35 % до ВВП. У 2007 р. планується знизити таке навантаження на економіку до 30,2 % до ВВП.

Ринкові відносини потребують гнучкої податкової системи, яка здатна ефективно використовувати податкові інструменти з метою економічного структурного та кон’юктурного регулювання, стимулю­вання НТП, регулювання соціальних процесів, а також врахування особливостей процесу відтворення в різних регіонах країни.

Запитання для самоконтролю

1. Розкрийте сутність фінансів.

2. Які складові частини становлять фінансову систему?

3. Назвіть особливості фінансових відносин та їхніх суб’єктів в Україні.

4. Які існують джерела формування державного бюджету?

5. З яких частин складається дохідна і витратна частини держ­бюджету?

6. Що таке консолідований бюджет і які його складові части­ни?

7. У чому полягають сутність і основні завдання фіскальної політики?

8. Чому утворюється бюджетний дефіцит?

9. Чи повинен держбюджет бути збалансованим?

10. Що включає категорія «державний борг»? Наскільки небез­печний він для економіки взагалі?

11. Який взаємозв’язок бюджетного дефіциту і державного боргу?

12. Дайте визначення податку: а) прогресивному, регресивному, пропорційному; б) прямому і непрямому.

13. Охарактеризуйте принципи оподаткування.

14. Які ви знаєте способи оподаткування?