Глава 16 Макроекономічна рівновага та економічне зростання

§ 1. Економічна рівновага: сутність, види та передумови

Проблема макроекономічної рівноваги — одна з основних в еко­номічній теорії, і привертає вона до себе велику увагу економістів протягом ХІХ-ХХІ ст.

Макроекономічна рівновага — це збалансованість і пропорційність економічних процесів у масштабі всього народного господарства: су­купного попиту і сукупної пропозиції, виробництва і споживання. Досягнути макроекономічної рівноваги можна, але тільки тимчасово, позаяк вона має динамічний характер і діє скоріше за принципом «рівновага-нерівновага». Однак суспільство зацікавлене, щоб відхи­лення від рівноваги були мінімальними і короткочасними, тому воно дійшло висновку про необхідність регулювання макроекономічної рівноваги в процесі реалізації відповідної економічної політики. Для оцінки такої рівноваги використовуються показники кінцевих резуль­татів розвитку макроекономіки: ВНП, ВВП, НД.

Механізм економічної рівноваги макроекономіки суттєво відрізняєть­ся від механізму мікроекономіки. Для останньої рівновага означає вста­новлення такої ціни, за якої розмір попиту дорівнює розміру пропозиції. Така рівновага встановлюється стихійно механізмом саморегулювання ринкової економіки. Макроекономічна рівновага є не наслідком пове­дінки покупців та продавців, а результатом дії складного механізму збалансованого кругообороту структурних частин валового національ­ного продукту та національного доходу, а саме величин сукупної пропо­зиції і сукупного попиту. Збалансоване, рівноважне зростання економі­ки передбачає узгоджений динамізм її складових структурних ланок залежно від розвитку народного господарства як цілісної системи.

Рівновага буває ідеальною, реальною, частковою і загальною.

Ідеальна (бажана) рівновага — це такий стан економіки, за якого забезпечується оптимальна реалізація інтересів усіх суб’єктів еконо­міки та узгодженість в їхній поведінці. При цьому рівновага теоретич­но передбачає, що всі суб’єкти знаходять на ринку предмети спожи­вання та фактори виробництва, а весь продукт, вироблений у минуло­му році, має бути реалізованим. Така рівновага можлива за наявності вільної конкуренції та економічної гармонії, за відсутності протилеж­ностей та диспропорцій.

Реальна рівновага встановлюється в економічній системі як на­слідок впливу зовнішніх факторів на ринок в умовах недосконалої конкуренції. Така рівновага є відповідністю між обмеженими ресур­сами і зростаючими потребами суспільства. Для її досягнення необ­хідно вжити заходів, спрямованих на ефективне використання ресурсів, збільшення продуктивності суспільної праці чи обмеження плато­спроможного попиту споживачів.

Часткова рівновага в масштабі всього народного господарства озна­чає досягнення кількісної відповідності двох взаємозв’язаних окремих сторін чи ланок економіки, ринку товарів, послуг, факторів виробництва. Наприклад, збалансованість між виробництвом і споживанням, попитом і пропозицією, прибутками і видатками з бюджету та ін.

Загальна макроекономічна рівновага — це збалансований розвиток усіх сфер економічної системи, одночасна відповідність на ринку в цілому.

Макроекономічна рівновага передбачає досягнення пропорційності як доцільності, впорядкованості та відповідності відтворюваних зв’язків, сторін та фаз. При цьому локальні, окремі пропорції є взаємо­пов’язаними, доповнюють одна одну і зумовлюють збалансований розвиток усієї економічної системи, або рівновагу.

Між рівновагою, пропорційністю та збалансованістю існує тісний взаємозв’язок. Якщо рівновага є бажаною метою макроекономічного розвитку, то пропорційність і збалансованість — це елементи механіз­му її досягнення. Ігнорування якогось із цих понять завжди призводить до однобічних результатів, до суперечностей та диспропорцій в еко­номіці та суспільному житті. Так, в економічній літературі та практиці господарювання СРСР у 1930-1980-х роках поняття «економічна рів­новага» не використовувалося, бо ще в 1929 р. Й. Сталін на конферен­ції аграрників-марксистів вказав, що теорія рівноваги належить до «теорій, що забруднюють голови наших практиків», і закликав до «ви­корчовування» таких теорій. Це завдало великої шкоди радянській економічній науці і сприяло перетворенню її на інструмент захисту планової адміністративно-командної економічної системи.

Однак світова економічна наука вже протягом двох століть дослі­джує проблему економічної рівноваги, створюючи теорії, моделі та концепції загальної і часткової рівноваги.

Для загальної економічної рівноваги необхідна наявність певних передумов: відповідність сукупного попиту сукупній пропозиції на всіх чотирьох типах ринку (товарів, праці, капіталу та грошей); ефек­тивне використання всіх економічних ресурсів, що означає відсутність масового безробіття, високого рівня інфляції, нереалізованих товарів та їх дефіциту; відповідність державної мети існуючим економічним можливостям; збалансованість між виробництвом та споживанням з орієнтацією їх розвитку в інтересах споживачів; відповідність до­ходів витратам.

В економічній теорії розрізняють класичну, марксистську, неокла­сичну, кейнсіанську і монетаристську моделі макроекономічної рівно­ваги.

Представниками класичних моделей були Ф. Кене (1694-1774), Ж. Б. Сей (1767-1832) та ін.

Ф. Кене у своїй праці «Економічна таблиця» (1758) зробив першу спробу створити модель рівноваги у вигляді схематичного зображення процесу простого відтворення та обігу сукупного суспільного продук­ту (ССП), його реалізації між представниками трьох класів: виробни­чого (фермери), земельних власників і промисловців. Він обґрунтував концепцію «природного порядку», виходячи з розвитку економіки на основі вільної конкуренції, стихійного ринкового ціноутворення, екві­валентності обміну і невтручання держави в економіку.

Ж. Б. Сей у «Трактаті політичної економії» (1803) створив модель економічної рівноваги «попит є пропозиція». Відповідно до цієї моде­лі, виробництво товарів та їх пропозиція створюють свій власний по­пит. Оскільки продавець товару чи послуги отримує за них гроші, на які, у свою чергу, купує інші товари чи послуги, то величина попиту завжди дорівнює обсягу реалізованої пропозиції. За цих умов у еконо­міці попит та пропозиція завжди збалансовані, а диспропорції у ви­гляді дефіциту товарів або їх надвиробництва неможливі. Цей висновок у сучасній літературі називають «законом Сея», його можна зобразити у вигляді моделі «сукупна пропозиція = сукупному попиту».

Створення марксистської моделі макроекономічної рівноваги пов’язується з дослідженнями К. Маркса (1818-1883), який у другому томі «Капіталу» обґрунтував загальні умови пропорційного розвитку просто­го і розширеного відтворення, пояснив сутність відтворення продуктивних сил і виробничих відносин, а також усіх його фаз: виробництва, розподі­лу, обміну і споживання. Відтворення просте — це процес виробництва, який відновлюється щорічно в незмінних обсягах. При розширеному від­творенні відбувається кількісне і якісне зростання кінцевих результатів виробництва. За умов розширеного відтворення додатковий продукт ви­користовується в певних пропорціях для особистого та виробничого спо­живання, для цього треба мати: додаткові засоби виробництва; додаткову робочу силу; додаткові засоби до існування робочої сили.

К. Маркс розглядав сукупний суспільний продукт як кінцевий ре­зультат процесу відтворення з двох сторін: натуральної і вартісної. Весь ССП та все суспільне виробництво з точки зору речового складу він поділяв на два підрозділи: виробництво засобів виробництва (І підроз­діл), які обслуговують все суспільне виробництво і використовуються для виробничого споживання, тобто компенсації спожитих у процесі праці речових факторів виробництва; виробництво предметів спожи­вання (ІІ підрозділ), які використовуються для особистого споживання робітників та власників. За вартістю ССП складається з постійного капіталу (c), змінного капіталу (v) та додаткової вартості (m).

К. Маркс визначив три умови пропорційної реалізації складових частин ССП при простому та розширеному відтворенні. В умовах про­стого відтворення продукт І підрозділу дорівнює фонду відшкодування обох підрозділів; продукт ІІ підрозділу дорівнює чистому продукту обох підрозділів; чистий продукт І підрозділу дорівнює фонду відшкодуван­ня ІІ підрозділу. В умовах розширеного відтворення продукт І підрозді­лу більший, ніж фонд відшкодування в обох підрозділах; продукт ІІ підрозділу більший, ніж чистий продукт обох підрозділів; чистий про­дукт І підрозділу більший, ніж фонд відшкодування ІІ підрозділу. Таким чином, процес відтворення тісно взаємозв’язаний з обміном продуктів обох підрозділів і потребує певної пропорціональності в самих підроз­ділах та між ними. Коли порушуються умови пропорціональності, ви­никають диспропорціональність і нерівновага.

Представник неокласичної школи швейцарський економіст Л. Вальрас (1834-1910) розробив модель загальної економічної рівноваги, що показує, яким чином ринкова економіка забезпечує рівність між сукуп­ною сумою попиту та сукупною сумою пропозиції. Відповідно до «за­кону Вальраса», економічні агенти не мають ніяких надходжень коштів зовні, а також «відкладеного попиту». Тому коли при незмінних цінах попит та пропозиція збігаються на всіх ринках, то внаслідок бюджетних обмежень економічних агентів попит та пропозиція автоматично збіга­ються і на єдиному ринку. Л. Вальрас показав, що рівновага домогоспо- дарств і ринків споживчих товарів узгоджується з рівновагою фірм та ринків факторів виробництва. Він вперше описав взаємозв’язок товарних ринків у вигляді системи рівнянь загальної рівноваги:

Класичні моделі макрорівноваги в цілому довели, що рівновага між сукупним попитом (АD) та сукупною пропозицією (А5) може порушу­ватися внаслідок зменшення попиту на розмір заощаджень (S), що зумовлює особливий інтерес підприємців, які мають потребу в креди­тованих інвестиціях (І). Тому АD = АSза умов, що розмір заощаджень дорівнюватиме величині кредитованих інвестицій, тобто S = I. Рівність сукупного попиту та сукупної пропозиції потребує рівності кредито­ваних інвестицій та інвестованих заощаджень.

У ринковій економіці заощадження необхідно використовувати з метою отримання доходу у вигляді процента. Власник заощаджень прагне дати їх у кредит під високий процент, а підприємець, якому потрібні інвестиції, бажає отримати їх у кредит під низький процент. Тому ринкові відносини встановлюють однакову норму процента, яка виконує роль ціни на ринку грошових коштів, де пропозиція виступає у вигляді заощаджень, а попит — у вигляді позикових інвестицій. За рівної норми процента розмір інвестованих заощаджень збігається з розміром кредитованих інвестицій.

Класичні моделі економічної рівноваги створювалися на основі вільного ціноутворення як регулятора забезпечення пропорціональ- ності та збалансованості в економіці.

Кейнсіанська модель загальної рівноваги започаткована науковою працею Дж. М. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента та гро­шей» (1936). У ній повна модель макроекономічної рівноваги описана за допомогою системи семи рівнянь.

Перше рівняння характеризує рівновагу на ринку товарів та послуг, передбачає рівність між обсягом заощаджень та обсягом інвестицій, останні виступають функцією норми процента.

Друге рівняння описує рівновагу на грошовому ринку і означає рівність між готівкою та вартістю угод. Рівновага на ринку праці ви­значається третім рівнянням, яке вказує на те, що пропозиція праці є функцією грошової, номінальної заробітної плати. Четвертим та п’ятим рівняннями відображається взаємозв’язок між рівнем заробіт­ної плати і повною зайнятістю. Пропозиція праці стає функцією ре­альної заробітної плати. Шосте рівняння відбиває зв’язок між рівнем зайнятості та виробничою функцією. Сьоме рівняння вказує на те, що гранична продуктивність праці визначає реальну заробітну плату.

Кейнсіанська модель загальної рівноваги заснована на пріоритеті сукупного попиту, регулюючої ролі обсягу продаж, можливості забезпе­чити рівновагу за наявності безробіття та інфляції, спаду виробництва. Держава повинна здійснювати активну політику експансії, впливаючи на рівень сукупного попиту за допомогою збільшення державних витрат, зменшення податків та зниження процентної ставки. Кейнс відкрив ефект мультиплікатора — загальне зростання національного доходу перевищує державні витрати на стимулювання сукупного попиту, що призводить до розширення виробництва і підвищення рівня зайнятості.

В основу кейнсіанської повної моделі загальної рівноваги покла­дені також такі положення. Зміни сукупного попиту визначають точку макроекономічної рівноваги, загальний рівень цін, обсяг реалізації валового національного продукту та рівень зайнятості. Зростання на­ціонального доходу призводить до того, що обсяг заощаджень збільшує­ться відносно швидше, ніж обсяг споживчих витрат, тобто що більшим є національний доход, то менший сукупний попит. Щоб призупинити зменшення сукупного попиту, Дж. М. Кейнс запропонував збільшува­ти витрати на інвестування, що забезпечить підвищення зайнятості та приріст національного доходу, при цьому сукупний попит залишиться на тому ж рівні. Для розвитку підприємництва державі слід регулюва­ти норму процента; її розмір має бути менше за норму прибутку.

У середині ХХ ст. американський економіст М. Фрідмен, засновник сучасного монетаризму, обґрунтував монетаристську модель еконо­мічної рівноваги, в якій запропонував замість державної політики експансії політику обмеження доходів населення, рівня сукупного по­питу, грошових виплат населенню, державних витрат, приросту гро­шової маси. При цьому може спостерігатися зростання безробіття та зниження інфляції. Держава за такого стану економіки повинна засто­совувати політику лібералізації, тобто надання більшої свободи розвит­ку ринкових відносин, ціноутворенню.

§ 2. Макроекономічна рівновага в моделі «сукупний попит - сукупна пропозиція»

Макроекономічна рівновага означає рівність сукупного попиту (AD) і сукупної пропозиції (AS). Це зображено графічно на рис. 16.1, де 0Р — рівень цін; 0Q — реальний обсяг виробництва; AD — крива сукупного попиту; AS — крива сукупної пропозиції.

Перетинання кривих AD і AS визначає загальний для всієї еконо­міки рівноважний рівень цін 0Р_; та рівноважний обсяг виробництва продукції 0Q_r

Сукупний попит (AD) означає той реальний обсяг національного продукту, який споживачі, підприємці та уряд готові купити за кожно­го можливого рівня цін у певні періоди часу. Або: сукупний попит (AD) — це сума всіх витрат на кінцеві товари і послуги, вироблені в економіці. Він відображає зв’язок між обсягом сукупного випуску продукції, на який існує попит економічних агентів, та загальним рів­нем цін в економіці.

Сукупний попит складається з таких структурних елементів: попит на споживчі товари та послуги (С); попит на інвестиційні товари (І); попит на товари та послуги з боку держави (G); попит на експортні товари з боку іноземців (Х). Таким чином:

Між рівнем цін (0Р) і сукупним попитом, як бачимо, за інших рів­них умов, існує зворотна (або заперечна) залежність: що нижчим є рівень цін, то більший обсяг національного продукту зможуть купити споживачі, і навпаки. Характер кривої AD аналогічний кривій індиві­дуального попиту (рис. 16.2), але чинники, або ефекти, що зумовлюють зміни сукупного попиту, зовсім інші.

На сукупний попит впливає насамперед ряд цінових чинників: так звані ефект процентної ставки; ефект Пігу, або ефект реальних касових залишків чи ефект багатства; ефект імпортних закупівель.

Ефект процентної ставки. Зі зростанням рівня цін у країні збіль­шується попит на гроші, що призводить до збільшення процентної ставки. Що вищою вона стає, то більша частина споживачів прагне за­ощаджувати гроші, зменшуючи споживчий попит (кількість покупок). Подоро чання ж кредитів для підприємців скорочує їхній інвестиційний попит, реальні інвестиції та виробничі закупівлі. У результаті сукупний попит на реальний національний продукт скорочується. Тому крива AD набува низхідного (з наближенням до осі абсцис) характеру.

Ефект Пігу (або ефект реальних касових залишків чи ефект багат­ства). Зі зростанням цін відбувається знецінення готівки у населення і цінни паперів, зниження їх купівельної спроможності, а значить, і багат­ства. Населення реально біднішає і скорочує свої витрати. Багато до­рогих т варів (особливо тривалого використання) взагалі не купують­ся. Отже, за відсутності повноцінних грошей відбувається скорочення сукупного попиту. При зниженні рівня цін має місце протилежна еко- номічн ситуація.

Ефект імпортних закупівель. Коли ціни на товари та послуги на внутрішньому ринку перевищують ціни на аналогічну продукцію на зовніш іх ринках, спостерігається збільшення закупівель дешевих імпортних товарів за кордоном. Сукупний попит на товари всередині країни корочується.

Рух уздовж кривої AD відображає зміни сукупного попиту залежно від рівня цін.

На рівень сукупного попиту впливають також нецінові чинники, які зміщують криву AD паралельно вниз чи вгору (рис. 16.3). Їх можна згрупувати відповідно до чотирьох основних складових сукупного попиту (табл. 16.1).

Споживчі витрати залежать від рівня доходів споживачів, що від­биває зміщення кривої AD праворуч вгору. При цьому очікування майбутнього зростання доходів збільшує витрати споживачів і сукуп­ний попит, а зростання заборгованості споживачів за вже придбані товари, навпаки, знижує поточні витрати та сукупний попит. Полі­тика зниження (збільшення) ставок податку породжує збільшення (зменшення) чистого доходу і збільшення (зменшення) сукупного попиту.

Факторами рівня інвестиційних витрат є: а) зміни процентної став­ки, її зростання призводить до зменшення інвестиційних витрат, за­купівлі засобів виробництва, і навпаки; б) очікування підприємців, їхні прогнози щодо майбутніх прибутків; в) рівень оподаткування; збіль­шення податків зумовлює зниження прибутку підприємств, а отже, й інвестиційних витрат; г) необхідність впровадження нових технологій, що стимулює інвестування і відповідні витрати.

Рівень державних витрат залежить від прийняття різних урядових програм, зокрема від обсягу закупівель національного продукту бю­
джетними організаціями: зростання цих витрат збільшує сукупний попит, і навпаки.

Зміни в обсязі чистого експорту країни при незмінному рівні цін впливають на сукупний попит таким чином. Зниження обсягу націо­нального експорту чи його зростання залежать від курсу, наприклад гривні. Якщо курс гривні знизиться, це збільшить експортні закупки з боку іноземних споживачів і зменшить імпорт товарів, збільшить попит на національний товар та сукупний попит (крива AD зміститься право­руч). Зі зростанням курсу національної валюти та знеціненням іно­земної валюти товари країни подорожчають для імпортерів, що знизить обсяг чистого національного експорту і сукупний попит (крива AD зміститься ліворуч чи вниз).

Сукупна пропозиція — це загальна кількість кінцевих товарів та послуг, вироблених в економіці. Показниками сукупної пропозиції є валовий національний продукт (ВНП) та валовий внутрішній продукт (ВВП).

Крива сукупної пропозиції AS показує, який обсяг сукупного ви­пуску продукції пропонує виробник на ринку за означеного рівня цін. укупну пропозицію можна зобразити у вигляді:

AS = заробітна плата + рента + процент + прибуток.

Форма кривої AS залежно від тривалості періоду, що розглядається, може бути різною (короткостроковий та довгостроковий періоди). і наведеного графіка (рис. 16.4) бачимо, що крива AS відрізняється від кривої пропозиції одиничного товару (мікрорівень) і складається з трьох відрізків: а — горизонтальний (кейнсіанський); б — висхідний (про­міжний); в — вертикальний (класичний і неокласичний).

зайнятості ресурсів. Класична модель описує поведінку економічних агентів в економіці в довгостроковому періоді (понад три роки). При цьому сукупна пропозиція аналізується за таких умов: обсяг випуску залежить тільки від кількості факторів виробництва та технології і не залежить від рівня цін; зміни у факторах виробництва та технології відбуваються повільно; економіка функціонує в умовах повної «за­йнятості» факторів виробництва; ціни і номінальна заробітна плата є гнучкими, їх зміни підтримують рівновагу на ринках.

Кейнсіанська школа відстоює концепцію, згідно з якою крива AS є горизонтальною або висхідною. Горизонтальний відрізок кривої AS відповідає економіці у стані глибокого спаду і недовикористання всіх ресурсів. Проміжний відрізок кривої AS є висхідним і відображає таку ситуацію, коли збільшення реального обсягу національного виробни­цтва супроводжується деяким зростанням цін як наслідок нерівномір­ного розвитку окремих галузей.

Кейнсіанська модель аналізує сукупну пропозицію в економіці за короткий проміжок часу (до трьох років) за таких умов: економіка функціонує при неповній «зайнятості» факторів виробництва; ціни і номінальна заробітна плата відносно стабільні, повільно реагують на ринкові коливання; реальний обсяг продукції, реальна заробітна плата рухливіші і швидко реагують на ринкові коливання. Крива AS має по­зитивний нахил і є горизонтальною.

На сукупну пропозицію та розміщення кривої AS впливають ціно­ві та нецінові фактори. Скажімо, зі збільшенням рівня цін на ресурси зростають витрати виробництва і знижується сукупна пропозиція, а крива AS зміщується ліворуч (вгору), і навпаки.

Зростання продуктивності праці зменшує вартість одиниці про­дукції і збільшує можливості суспільства щодо отримання великого реального обсягу національного виробництва за даного обсягу ресур­сів і витрат. Зростання продуктивності зумовлює зміщення кривої AS праворуч, а зниження продуктивності зміщує AS ліворуч.

Державна політика підвищення ставок оподаткування сприяє збіль­шенню витрат виробництва і скороченню сукупної пропозиції, крива AS зміщується ліворуч, і навпаки.

Рівновага між AD і AS досягається в точці їх перетинання, при цьому вирізняють три види рівноваги.

Перетинання кривих AD і AS на горизонтальному відрізку (а) кривої пропозиції, де рух до рівноважного реального обсягу національного про­дукту не супроводжується змінами рівня цін, зумовлено залученням до виробництва невикористаних ресурсів. При цьому за незмінної сукупної пропозиції зміщення кривої AD праворуч на «кейнсіанській ділянці» (з позиції AD_j до AD₂) збільшує реальний обсяг національного виробни­цтва (від 0^ до 0Q₂) і зайнятість, але не змінює рівня цін 0P₁ (рис. 16.5).

Криві AD і AS можуть перетинатися на проміжному відрізку кривої пропозиції (б), де зміни цін виключають надвиробництво чи недови- робництво товарів і послуг. На проміжному відрізку кривої AS зро­стання попиту до AD₃ збільшує і реальний обсяг виробництва (до 0Q₃), і рівень цін (до 0P₂).

Перетинання кривих AD і AS на вертикальному відрізку (в) кривої пропозиції вказує, що подальше збільшення сукупної пропозиції прак­тично неможливе через максимальне використання виробничих мож­ливостей та відсутність резервів, що зумовлюють зростання цін. На класичному відрізку будь-яке зростання попиту, наприклад до AD₄, збільшує ціни (від 0Р₂ до 0P₃), але не змінює реального обсягу вироб­ництва. Він досяг свого максимуму (0Q₄).

При зміщенні кривої сукупного попиту AD ліворуч спостерігається «ефект храповика», сутність якого полягає в тому, що ціни легко збіль­шуються, але не одразу спадають при зменшенні сукупного попиту. Тому зростання сукупного попиту в короткостроковому періоді збільшує рі­вень цін, а його зниження не завжди викликає відповідний спад цін.

Зміщення кривої сукупної пропозиції AS також впливає на рівно­важний рівень цін і обсяг національного виробництва: зміщення кривої AS ліворуч призведе до інфляції витрат і відповідного зростання цін, а зміщення праворуч — до збільшення реального обсягу національно­го виробництва і зниження цін.

Отже, головною умовою макроекономічної рівноваги є пропорцій­ність та збалансованість між сукупним попитом та сукупною пропози­цією. Це забезпечує рівноважний обсяг національного виробництва.

§ 3. Макроекономічне зростання: сутність, типи, чинники і критерії. Економічне зростання та економічний розвиток

Розвиток макроекономіки, шляхи забезпечення її рівноваги тісно пов’язані з економічним зростанням, яке означає збільшення обсягу виробництва товарів і послуг за певний період.

Економічне зростання — це регулярне розширення масштабів діяльності всіх суб’єктів господарювання, яке виявляється у збільшен­ні абсолютних розмірів (чи у процентах) ВВП, ВНП, НД в країні в ці­лому і на душу населення.

Економічне зростання є результатом процесу розширеного відтво­рення й економічного розвитку. Воно втілюється в таких формах:

1)   натурально-речовий результат — у зростанні національного багатства країни;

2)  вартісний результат — у зростанні національного доходу країни, ВВП, ВНП;

3)   працевитратний результат — в економії виробничого часу і зростанні вільного часу;

4)  інтелектуальний результат — у підвищенні рівня освіти, квалі­фікації, розвитку здібностей працівників;

5)  екологічний результат — у збереженні навколишнього середови­ща, здоров’я населення;

6)  соціальний результат — у підвищенні життєвого рівня населен­ня, в досягненні високого рівня ефективної зайнятості.

Економічне зростання забезпечується за допомогою відповідних чинників:

екстенсивні чинники: збільшення кількості працюючих, працеви- трат, авансованого капіталу, нагромаджень, інвестицій тощо;

інтенсивні чинники: зростання продуктивності праці, підвищення якості продукції, ефективності використання основних та оборотних фондів; інтенсифікація виробництва на основі досягнень НТП;

ринкові чинники: попиту — заробітна плата, податки, рівень заоща­джень і цін; пропозиції — кількість і якість ресурсів (праці, капіталу, землі);

загальні чинники: тип економічної системи країни; цілі економічної політики уряду; методи державного регулювання економіки; законодавчо- інституціональні засоби; економічна криза, інфляція тощо.

Економічне зростання як результат розширеного відтворення є трьох типів (видів): екстенсивний, інтенсивний і новий.

Перші два типи економічного зростання спостерігаються при інду­стріальному економічному розвитку країни (наприклад, країни СНД), третій — при постіндустріальному економічному розвитку (наприклад, розвинуті країни ЄС, США, Японія, Сінгапур, Таїланд та ін.).

Екстенсивний тип економічного зростання — це розширення виробництва шляхом кількісного приросту всіх функціонуючих фак­торів при їх незмінній технічній основі. Він виступає історично першим типом економічного зростання в умовах розширеного відтворення (при звуженому і простому відтворенні говорити про економічне зростання немає смислу) і має певні негативні наслідки:

економічне зростання відбувається повільно, без інноваційних процесів;

обсяг виробництва продукції збільшується лише тією мірою, якою зростає використання застарілих виробничих основних фондів, робо­чої сили і природних ресурсів. На низькому рівні залишаються показ­ники матеріаломісткості, фондовіддачі, загальної економічної ефек­тивності;

мають місце низький життєвий рівень населення, неспроможність економіки забезпечити задоволення зростаючих потреб людини і су­спільства;

зростає економічна залежність економіки країни від імпорту това­рів і послуг, іноземної валюти, сучасних технологій та ін.;

породжуються диспропорції — галузеві, демографічні, матеріаль­ні і трудові.

Інтенсивний тип економічного зростання — це розширення виробництва шляхом якісного вдосконалення всіх функціонуючих факторів на основі впровадження досягнень науково-технічного про­гресу, сучасних засобів виробництва, підвищення кваліфікації праців­ників. В економіці мають місце збільшення продуктивності праці. капіталовіддачі, ефективного використання природних ресурсів, значне скорочення трудомісткості, капіталомісткості, ресурсомісткості про­дукції.

На практиці розширення виробництва та економічне зростання супроводжуються поєднанням обох типів. Тому важливо розрізняти, внаслідок переважно яких чинників було досягнуто економічне зро­стання — екстенсивних чи інтенсивних.

Із середини ХХ ст. панівним в розвинутих індустріальних країнах є переважно інтенсивний тип економічного зростання. Країни СНД тіль­ки переходять на інтенсивний шлях розвитку. Пріоритетними для еко­номічного зростання та розвитку визнаються такі інтенсивні фактори, як: впровадження досягнень науково-технічного прогресу (нових тех­нологій, оновлення основних фондів та ін.); підготовка й перепідготов­ка кваліфікованих кадрів, підвищення їх освітнього, інтелектуального рівня; удосконалення організації й управління виробництвом; удоскона­лення структури суспільного виробництва в напрямку переважного розвитку машинобудування, електроніки, комп’ютеризації та інші.

Важливим виявом становлення переважно інтенсивного типу еко­номічного зростання є інтенсифікація виробництва, сутність якої полягає в системному використанні його факторів, їх якісному вдос­коналенні, зростанні продуктивності та ефективності праці. Процес інтенсифікації виробництва має свої етапи:

перший — часткова інтенсифікація, коли у сфері виробництва починається масова заміна ручної праці на машини, механізація ви­робництва (у 30-70-х роках у колишньому СРСР розгорнувся процес механізації);

другий — комплексна інтенсифікація у всіх сферах і галузях макро- економіки. Здійснюється всебічна заміна непродуктивної ручної праці механізмами, машинами, системою машин — автоматів. У цей період спостерігається скорочення витрат на одиницю виробленої продукції, реальне підвищення економічної ефективності макроекономіки, пере­важно інтенсивне економічне зростання завдяки інтенсифікації кож­ного фактора суспільного виробництва та їх системи в цілому. Еконо­міка України має пройти такий етап якнайшвидше, щоб наздогнати розвинуті країни світу й вступити на постіндустріальний шлях еконо­мічного розвитку.

На зламі ХХ-ХХІ ст. процес модифікації класичних типів еконо­мічного зростання набув прискорення, що дало підстави дослідникам постіндустріальної (інформаційної) економіки виокремити новий (постіндустріальний, неоіндустріальний) тип економічного зрос­тання. Його основними рисами називають:

переважний розвиток сфери виробництва духовних цінностей та послуг порівняно із сферою виробництва товарів;

перехід від капіталомісткого до переважно наукомісткого типу економічного зростання;

зростання витрат на придбання інформації та інформаційних тех­нологій порівняно з витратами на основні фонди;

упровадження новітніх технологій, інноваційних процесів, про­дуктів, засобів, форм управління (інноваційна складова зростання);

розвиток здібностей людей, освіти, науки, охорони здоров’я як пере­важної форми нагромадження, що супроводжується різким зростанням інвестицій у виробництво знань, інтелектуального капіталу. Наукові знання стають реальним ресурсом, фактором і джерелом розвитку економіки;

панування безвідходної, ефективної економіки, яка всемірно ви­користовує новітні технології переробки вторинної сировини;

зростання експорту патентів, продукції знань, творчості в обмін на товари матеріальної, індустріальної економіки;

удосконалення структури ВНП, ВВП, НД і НБ в напрямку виробни­цтва товарів і послуг, які спроможні забезпечити досягнення стратегії «чистого економічного добробуту», тобто зростання життєвого рівня населення, їх вільного часу, збереження навколишнього середовища; відтворення природних ресурсів та їх ефективне використання.

У науковій літературі розглядаються й питання щодо темпів зро­стання виробництва, а саме, якими вони повинні бути: високими, низькими чи взагалі нульовими. Одні економісти вважають, що темпи зростання виробництва мають: супроводжуватися випуском якісної продукції, ефективною структурою її приросту; не руйнувати навко­лишнє середовище; сприяти підвищенню добробуту населення і еко­номічної могутності держави. Американський економіст Д. Медоус у 1970-х роках, навпаки, сформулював концепцію «нульового економіч­ного зростання»: за умови, коли природні ресурси планети вичерпу­ються, а народонаселення збільшується, необхідно стримувати темпи економічного зростання заради забезпечення економічної рівноваги.

Економічне зростання повинно супроводжуватися економічним розвитком, який приводить не тільки до кількісних змін макроеконо- мічних показників, але й до якісних кінцевих результатів у напрямку збільшення задоволення потреб. Для економіки і суспільства еконо­мічний розвиток важливіший за економічне зростання. Економіка, яка зростає без поліпшення добробуту населення, збільшення тривалості його життя, не має майбутнього в умовах конкуренції і світової еконо­мічної глобалізації. Економічне зростання тому слід розглядати як умову економічного розвитку.

Існує багато концепцій, моделей і напрямів макроекономічного розвитку, серед яких особливо актуальними є такі.

Модель з використанням індикаторів: депресивна економіка по­чинає рухатися до зростання, якщо дотримуватися річних темпів ін­фляції на рівні 10-15 %, приросту ВВП від 5-8 %, облікової ставки Національного банку не більше 20 %, рівноваги платіжного балансу, стабільного обмінного курсу національної грошової одиниці і рівня попиту.

Модель структурних перетворень (трансформацій) (А. Льюїс, Х. Ченері) складається із таких рис: уся економіка поділяється на два головних сектори — сільське господарство і промисловість, між якими постійно спостерігається перерозподіл робочої сили, капіталів, по­кращення соціальних умов не менше ніж на 30 % на користь промис­ловості; збільшення інвестицій і заощаджень; диференціація обмежень економічного розвитку на внутрішні (економічні — кількість, освітній рівень, традиції і навички населення, природно-ресурсний потенціал; інституціальні — рівень системи політичних, правових і ринкових інституцій) та зовнішні (доступ до іноземних інвестицій, технологій та ринків, рівень економічної глобалізації).

Модель вільного ринку впроваджена в розвинутих країнах у 80-х роках ХХ ст. і поширена в країнах, що розвиваються, і з перехідною економікою. Основними рисами цієї моделі є: стимулювання сукупної пропозиції, лібералізація економіки, скорочення державних витрат, приватизація державних підприємств, здійснення перетворень і ви­користання ресурсів під наглядом міжнародних інституцій (МВФ, ЄС, МТО, Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР).

Модель ендогенного розвитку полягає в орієнтації країни на внут­рішні чинники, саморозвиток, пріоритет національних інтересів, що передбачає активну економічну політику держави щодо еволюційного переходу від економіки пропозиції до економіки попиту. Реалізація цієї концепції розвитку здійснюється індустріальними країнами різними шляхами — завдяки політиці «мобілізаційної», «наздоганяючої», «стійкої, або сталої» економіки.

Мобілізаційний тип розвитку опирається на використання всіх ресурсів з метою досягнення поточних завдань, поставлених державою, що породжує недовиробництво, диспропорції, незбалансованість, не­рівномірність господарювання. Ризики появи негативних наслідків потребують мати в наявності компенсаційну систему — сукупність бюджетних засобів і ресурсів, які можливо при необхідності включати в господарське життя. Така економічна модель не може бути цілісною та самодостатньою й за умови позбавлення її компенсаційних можли­востей стає некерованою та кризисною.

Наздоганяючий розвиток реалізується країнами, які перебувають на індустріальному рівні і намагаються перейти до переважно інтен­сивного типу розвитку, що пов’язано із подальшим розвитком інду­стріалізації економіки за рахунок збереження низького рівня доходів і попиту населення, високого рівня імпорту товарів, технологій і капі­талів, зростання економічної залежності від розвинутих країн, між­народних корпорацій і організацій. Усе це свідчить про неможливість за допомогою цієї моделі досягнути рівня соціально-економічного розвитку розвинутих країн.

Модель стійкого (сталого) економічного розвитку була запропо­нована в 80-х роках ХХ ст. ООН і лягла в основу концепції сталого розвитку України, розробленої в 1997 р. під керівництвом Ю. І. Кос­тенка і Б. Є. Патона. Вона містить такі характерні риси: тривалий без­перервний розвиток; забезпечення потреб людей; збереження та по­кращення навколишнього середовища; ефективне використання усіх видів ресурсів, творчого потенціалу членів суспільства; активне між­народне співробітництво; створення умов для економічної, соціальної та екологічної безпеки; нарощування національного потенціалу країни, щорічне зростання ВВП на 5-8 %; подолання кризових явищ та бід­ності; забезпечення збалансованого та раціонального економічного розвитку.

§ 4. Створення національної інноваційної системи України

Сучасною методологічною базою аналізу різноманітних проблем економічного зростання є концепція технологічного розвитку та ство­рення національних інноваційних систем.

У 2003 р. індекс технологічного розвитку України становив 3,15 (максимальне значення — 6,3), індекс рівня інновацій — 2,79 (6,44), індекс застосування інформаційних та комунікаційних технологій — 3,00 (6,32), індекс трансферту технологій — 3,46 (5,69). Слід зазна­чити, що індекс технологічного розвитку та індекс трансферту техно­логій є складовими індексу конкурентоспроможності, за яким Україна у 2003 р. посідала 70-те місце серед 102 країн, що досліджувалися. На початок 2005 р. технологічна структура промислового виробництва в Україні становила: сектор високих технологій — 11,56 %; сектор середніх технологій — 13,63 %; сектор низьких технологій — 73,10 %; доіндустріальні технології — 1,71 %. За таких умов технологічний розвиток України є важливою передумовою і ознакою подальшого економічного зростання.

Розрізняють пасивний та активний технологічний розвиток країни.

Пасивний технологічний розвиток означає впровадження техно­логій, які були розроблені в інших країнах. Розвиток виробничої сфе­ри ще не має стратегічної інноваційної спрямованості, що пояснюється відсутністю достатніх інвестиційних ресурсів, низьким рівнем розвит­ку інноваційної інфраструктури, складними проблемами відновлення виробничого потенціалу в умовах високого рівня зношування основних засобів, відсутністю інноваційної культури працівників.

Активний технологічний розвиток базується на вітчизняних інноваціях та їхньому застосуванні в економіці.

Поняття «національна інноваційна система» (НІС) було запропо­новано К. Фріменом для обґрунтування національних відмінностей у технологічному розвитку окремих країн наприкінці ХХ ст.

Національна інноваційна система — це сукупність організацій­них та інституціональних структур у державному та приватному сек­торах економіки в межах національних кордонів, активність та взаємо­дія яких ініціює, створює, модифікує та сприяє дифузії інновацій.

НІС має організаційну та інституціональну складові. Організацій­ну складову НІС формують організації (структури) виробничої, науко­вої та інноваційної сфер сучасної економіки, що зайняті створенням інноваційного продукту, виробництвом і комерційною реалізацією на­укових знань та технологій: виробничі підприємства, університети, технопарки, науково-дослідні інститути, консалтингові фірми тощо. Інституціональна складова НІС — це комплекс інститутів правового, фінансового та соціального характеру, що забезпечують інноваційний процес і мають національні, політичні та культурні особливості.

Залежно від змісту, завдань та ролі в сучасному інноваційному процесі окремих складових НІС можна визначити її головні функціо­нальні блоки.

Перший блок НІС — організації академічної, галузевої, вузівської, корпоративної науки державного та приватного секторів економіки, що здійснюють фундаментальні та прикладні наукові дослідження. Їхня головна функція — створення наукового продукту, що має інно­ваційний та ринковий потенціал.

Другий блок НІС — спеціалізовані організації різних форм влас­ності, які діють у інноваційній сфері економіки: технопарки, інновацій­ні центри, інноваційні бізнес-інкубатори, венчурні фонди тощо. Зазна­чені організації, з одного боку, є учасниками всіх стадій інноваційного процесу. З другого боку, вони виконують функції інноваційної інфра­структури, забезпечуючи необхідні умови для інноваційної діяльності.

Третій блок НІС — підприємства різних форм власності та органі­заційних форм, що діють у реальному секторі економіки і здійснюють інноваційну діяльність — інноваційні підприємства та інноваційно активні підприємства. Їх головним завданням є впровадження іннова­цій, виробництво й реалізація інноваційної продукції. Відповідно до Закону України «Про інноваційну діяльність», інноваційне підприєм­ство — це підприємство, не менш 70 % загального обсягу продукції (послуг) якого становить інноваційна продукція (послуги).

Четвертий блок НІС — комплекс організацій інфраструктури на­уки, спеціалізованих організацій інноваційної сфери, організацій ви­робничої та ринкової інфраструктур, що обслуговують і підтримують системний інноваційний процес на базі інтеграції наукової, виробничої, інноваційної діяльності та ринку.

П’ятий блок НІС забезпечує реалізацію функціонального призна­чення і взаємодію всіх блоків НІС, здійснення інноваційного процесу в умовах певних політичних, правових, економічних, соціальних, на­ціональних відносин, правил та норм. Головними складовими зазна­ченого блоку є: 1) інституціональна складова — нормативні акти, що являють собою базу державного регулювання інноваційної діяльності, принципи міжфірмового інноваційного співробітництва, правила та норми корпоративного управління інноваційним процесом; 2) ідеоло­гічна складова, що включає інноваційну культуру та інноваційне мис­лення. Саме інноваційно-ідеологічний блок НІС є чинником форму­вання у країні інноваційного клімату, інноваційного середовища, що сприяє розвитку інноваційної діяльності.

Національна інноваційна система України формується в умовах ринкової трансформації економіки. В Україні вже зруйнована нерин- кова модель інноваційного процесу, однак ще не створені необхідні соціально-економічні та інституціональні умови ринкової інноваційної діяльності: ринки інновацій, інформації, об’єктів інтелектуальної влас­ності, консалтингових послуг тільки формуються. Мають місце відок­ремлення науки від виробництва та ринку, фундаментальної науки від інноваційної сфери та ринкового інноваційного процесу, вищої школи від інноваційної діяльності, підприємств виробничої сфери від науково- технічної діяльності та інноваційної сфери. Бракує послідовної, науко­во обґрунтованої державної інноваційної політики. Низьким є рівень фінансування інновацій як з боку держави, так і з боку підприємців. Державне фінансування спрямоване переважно на підтримку окремих підприємств та інноваційних проектів.

Правову базу інноваційної діяльності становить значна кількість нормативних актів, зокрема Концепція науково-технічного та інновацій­ного розвитку України, що затверджена Постановою Верховної Ради від 13 червня 1999 р., Закони України «Про наукову та науково-технічну діяльність», «Про інвестиційну діяльність», «Про інноваційну діяль­ність», «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» та ін. Але суттєва невизначеність правового поля інноваційної діяльності залишається, оскільки відсутній системний підхід до самого об’єкта державного регулювання — інноваційного процесу, що обумовлює пев­ну несталість інституціонального середовища інноваційної діяльності.

Вирішення цих завдань, створення НІС стане умовою структурно- інноваційної перебудови економіки України, переходу до інноваційної моделі економічного розвитку.

§ 5. Людський розвиток як мета і критерій економічного зростання

Економічне зростання має сенс, якщо створює умови для людського розвитку, тобто зростання добробуту, освітнього і культурного рівня людей, охорони їхнього здоров’я, а також розширення свободи вибору, що дає змогу реалізувати їх потенційні здібності.

Розглядання суспільного та цивілізаційного прогресу як розвитку людського потенціалу — не нова позиція. Ще Арістотель визнавав, що економічне зростання — це засіб, а не мета. Але тільки наприкінці ХХ ст., з активізацією постіндустріальних тенденцій, ідея людського розвитку була офіційно проголошена ООН і прийнята світовою спіль­нотою. У 1990 р. спеціалісти ООН уперше зробили доповідь про світо­вий людський розвиток, яку тепер оприлюднюють щороку. Відтоді ведеться і моніторинг стану та тенденцій цього процесу.

Концепція людського розвитку:

має на меті не збільшення обсягів ВВП та національного багат­ства країни, а забезпечення сталого зростання якості життя всього населення;

вважає основним інструментом економічного розвитку інвестиції не в машини або устаткування, а в освіту та професійну підготовку, у «люд­ський капітал». Причому, на думку американських економістів Г. Бекке- ра та Т Шульца, фінансування галузей освіти, охорони здоров’я, куль­тури — це водночас і капіталовкладення в галузі матеріального вироб­ництва. Формування знань, творчих здібностей та кваліфікації праців­ників сприяє ефективному використанню фізичного капіталу, впрова­дженню інновацій, забезпечує процес розширеного виробництва, еко­номічного зростання;

визнає людський розвиток критерієм економічного зростання в країні.

Ця концепція має дуже велике значення для визначення пріоритетів сучасного розвитку України. Не секрет, що нині серед економістів і політи­ків конкурують різні точки зору щодо майбутнього України. Одна пов’язана із зміцненням індустріального типу розвитку і тієї структури експорту, що йому адекватна. Рівень і якість життя розглядаються при цьому виключно як наслідок поступового покращення макроекономічних показників. У цьому є логіка, оскільки показники особистих доходів і доходів після відрахування податків — виокремлюються з ВВП, тобто між ними існує прямий зв’язок. Інша точка зору, не заперечуючи попереднього постулату, орієнтує ще й на нарощування інвестицій в людину, а відтак визнає вплив соціального розвитку на нову якість економічного зростання.

Домінування першої точки зору дає негативні наслідки. В Україні соціальна політика тривалий час фінансувалася за залишковим прин­ципом, а соціальна сфера хронічно випадала з пріоритетів бюджетно­го фінансування. Частка заробітної плати у ВВП України у 2006 р. не перевищувала 40 %, тоді як у розвинених країнах цей показник коли­вається від 60 до 80 %. Досі не відбувається відтворення основних фондів соціальної сфери; фінансування соціальних послуг не відпо­відає реальним потребам, не забезпечуються їх належна якість і до­ступність. У розвинених країнах — навпаки, потенціал соціальної політики береться до уваги при визначенні чинників відтворення виробництва, стабілізації фінансової системи, розвитку фондового і фі­нансового ринків, залучення потужного інвестиційного ресурсу.

Основними показниками людського розвитку тривалий час вважа­лися рівень та якість життя людини.

Рівень життя характеризують: 1) рівень споживання матеріальних благ і послуг (забезпеченість населення промисловими продуктами, про­дуктами харчування, житлом, низкою послуг); 2) реальні доходи на душу населення, реальна заробітна плата, доходи від вторинної зайнятості, дивіденди, проценти по вкладах, пенсії, допомоги, стипендії. Підвищення життєвого рівня створює передумови для поліпшення якості життя.

Якість життя, окрім показників рівня життя, характеризується також і якісними показниками: умови і охорона праці, доступність інформації, физичний і духовний розвиток людей, їх культурний рівень, забезпечення прав людини, особистої і громадської безпеки, а ще — здорове довкілля, позитивний психологічний статус та інші.

У 1990 р. спеціалісти ООН розробили методику розрахунку інте­грального соціально-економічного показника — індексу людського розвитку (ІЛР). Головними його параметрами є: очікувана тривалість життя при народженні; рівень освіти; обсяг валового внутрішнього продукту в розрахунку на душу населення. Ці складові є найбільшими цінностями для людини. Індекс людського розвитку розраховується як середнє арифметичне індексів окремих складових:

За даними світового Звіту за 2005 рік, Україна посіла 78-ме місце за ІЛР, який становить 0,766. Для порівняння: лідер цього рейтингу — Канада — має коефіцієнт 0,960, а, наприклад, Ефіопія — 0,252. За ІЛР Україна відстає від Російської Федерації (0,795) та Білорусі (0,786). При цьому за рівнем освіти Україна значно випереджає країни, близь­кі до неї за ІЛР, — як за рівнем грамотності дорослого населення, так і за охопленістю всіма рівнями освіти. У цій сфері Україна наближа­ється до найбільш розвинених країн світу, а деякі навіть випереджає. Так, якщо рівень грамотності українців становить 99,4 %, то в країнах, які посідають перші 20 позицій за рівнем ІЛР у світі, — 99 %.

Гіршими є справи з показником ВВП на душу населення. Незважа­ючи на те що від 2000 р. цей показник поступово зростав — з 3436 грн до 9017 грн в 2005 р., Україна таки відстає за ним від країн пострадян­ського простору — Росії, Білорусі, Казахстану та Прибалтійського регіону.

Але основним фактором у визначенні такого положення України на міжнародній шкалі людського розвитку є низька очікувана трива­лість життя при народженні. Цей показник дорівнює в Україні 66,1 року. Серед пострадянських країн він нижчий тільки в Російській Фе­дерації, Казахстані й Туркменистані. В розвинених країнах цей по­казник становить 78 років, а в Іспанії, Австрії, Канаді, Японії, Швеції, Швейцарії, Італії — понад 80 років.

У регіональному вимірі, тобто в самій Україні, найкращі місця за ІЛР посідають міста Київ (0,711), Севастополь (0,570), Харків (0,558), Закарпатська область (0,557), а найгірше становище спостерігається в Луганській (0,400), Донецькій (0,418), Сумській областях (0,466). Головна причина низького розвитку в цих областях — низька середня очікувана тривалість життя, високий коефіцієнт смертності немовлят, а також незадовільні результати міграційного руху.

Людський розвиток є одним із ключових елементів соціальної по­літики держави. Досягнення головних цінностей цього розвитку мож­ливе за умови консолідації зусиль різних суб’єктів на макро- та мікро- рівні — держави, підприємства, домогосподарства.

Запитання для самоконтролю

1. Які існують теорії макроекономічної рівноваги?

2. Що таке сукупний попит? Які фактори на нього вплива­ють?

3. Що таке сукупна пропозиція? Які фактори на неї вплива­ють?

4. Нарисуйте графіки рівноваги між сукупним попитом і сукуп­ною пропозицією.

5. Що таке макроекономічне зростання?

6. Назвіть показники переважно інтенсивного типу економіч­ного зростання.

7. Назвіть основні риси постіндустріального типу економічно­го зростання.

8. Які існують моделі економічного розвитку?

9.  Визначте сутність та охарактеризуйте структуру національної інноваційної системи.

10. Дайте характеристику особливостям національної інновацій­ної системи України.

11. Що означає людський розвиток? Чому концепція людського розвитку актуальна для України?

12. Як розраховується індекс людського розвитку? Про що свід­чить цей макроекономічний показник?