Глава 9 Домогосподарство як суб’єкт ринкових відносин

§ 1. Домогосподарство як економічний суб’єкт. Соціально-економічні функції домогосподарств

В економічній літературі поняття «домогосподарство» досі не має чіткого визначення. Відповідно до рекомендацій ООН, воно визнача­ється як «особа чи група осіб, поєднаних з метою забезпечення всім необхідним для життя», тобто об’єднаних спільним веденням госпо­дарства. У багатьох випадках термін «домогосподарство» перетина­ється із поняттям «сім’я», але вони не є тотожними. Ключова різниця цих термінів полягає в розмежуванні групи осіб, які ведуть спільне господарство, що знаходить свій вияв у спільному виробництві та спо­живанні благ, з одного боку, і групи родичів — з другого. Члени сім’ї не обов’язково живуть разом і мають спільний бюджет. Домогосподар- ство ж має визначені територіальні межі, може включати членів, що не є родичами, а також передбачає існування внутрішніх економічних відносин (власності, розподілу праці, бюджетних відносин, відносин влади і т. ін.).

У сучасній науці існують різні підходи до трактування поняття «домогосподарство». Так, у вузькому розумінні домашнє господарство розглядається як сфера зайнятості, у якій члени родини забезпечують своєю працею особисті потреби цієї родини у формі натуральних про­дуктів та послуг. У цьому значенні домашнє господарство протистав­ляється ринковій зайнятості.

У широкому розумінні домогосподарство розглядається як економіч­на одиниця, що складається з однієї чи більше осіб, об’єднаних спільним бюджетом та місцем проживання, яка є власником ресурсів, забезпечує ними економіку і використовує отримані за них гроші для купівлі товарів та послуг. Тобто роль домогосподарств у ринковій економіці характери­зується певною двоїстістю: вони є основним джерелом постачання всіх економічних ресурсів (праці, землі, капіталу, підприємницьких здібностей) і одночасно здійснюють чи не найбільші грошові витрати. У цьому розу­мінні домогосподарство протиставляється фірмі (підприємству), прово­диться різниця між сферою виробництва, де діють фірми, та сферою споживання, до якої належать домогосподарства.

Але таке розмежування сфер виробництва і споживання зазнало критики ще в рамках неокласичної школи. У 1960-х роках з’являється «нова економіка домогосподарств» (Г. Беккер, Я. Мінсер, К. Ланкастер та ін.), яка, базуючись на методології теорії раціонального вибору, роз­глядає сім’ю не як пасивного споживача ринкових товарів, а як актив­ного виробника споживчих благ. Домогосподарство порівнюється з маленькою фабрикою, яка за допомогою «виробничих факторів» (рин­кових товарів та часу) випускає «кінцеву продукцію» (споживчі блага), тобто у домогосподарстві відбувається поєднання виробництва із спо­живанням.

Неокласична школа виходить з того, що в ринковій економіці до- могосподарства діють раціонально. Домогосподарства, по-перше, оптимізують свою споживчу поведінку, купуючи те, що забезпечує максимум корисності при споживанні на основі найкращого співвід­ношення ціни та якості. По-друге, вони прагнуть найбільш вигідним для себе чином продати на ринку праці свій людський капітал, виби­раючи між альтернативними варіантами зайнятості на ринку праці, веденням домашнього господарства та вільним часом.

У межах неокласичного підходу домогосподарство як цілісна оди­ниця ототожнюється з окремим індивідом, при цьому не враховуються відносини всередині домогосподарства, мета його утворення і т. ін. Тобто воно, як і фірма, є «чорною шухлядою», для якої відомі фактори на «вході» (заробітна плата, проценти, дивіденди, соціальні трансфер­ти від держави) і на «виході» з нього (людський капітал, праця, спо­живання, заощадження).

Інший напрям економічної теорії, інституціоналізм, навпаки, при­діляє багато уваги внутрішній структурі домогосподарства, мотивам його утворення, цілям діяльності. Конкретні цілі певного домогосподарства мають відмінності в різних типах економічних систем, пере­бувають під впливом соціального та інституціонального середовища. Тому інституціоналісти розглядають домогосподарство як «ціннісно- раціональне», а не «цілераціональне» утворення, тобто його цілі та засоби їх досягнення залежать від соціальних цінностей, а не визна­чаються самим домогосподарством.

Крім того, поведінка домогосподарств, з точки зору інституціональ- ної теорії, здебільшого не є оптимізуючою, оскільки в реальності вони стикаються із ситуаціями, в яких просто немає можливості для опти- мізації (масштабність та складність інформації, невизначеність). На ринку споживчих товарів домогосподарства не можуть обробити всю наявну інформацію про різноманітні товари та послуги. Діючи на ринку праці, домогосподарство не в змозі отримати всі існуючі дані про вакансії. Відсутність можливості діяти як «раціональні оптиміза- тори» стає причиною того, що домогосподарства керуються іншими принципами поведінки (орієнтація на думку більшості, звички, тради­ції, звичаї та ін.).

Сутність домашнього господарства розкривається через його основні функції — споживчу, заощаджувальну, відтворювальну та виробничу.

Споживання являє собою процес задоволення матеріальних та духов­них потреб людей. У господарській системі споживання не тільки мотивує, обумовлює мету виробництва, визначає його межі, але є ще й засобом відтворення робочої сили та людського капіталу. Тому необхідна умова функціонування ринкового механізму — це виконання домогосподарства- ми споживчої функції, на мікрорівні — процес кінцевого споживання товарів та послуг, на макрорівні — формування сукупного попиту.

У тісному зв’язку зі споживчою функцією перебуває заощаджу- вальна функція. Значення заощаджень для домогосподарств полягає в можливості здійснювати різні інвестиційні проекти, вони дають змогу збільшити купівельну спроможність домогосподарств у майбут­ньому, виконують роль «стабілізатора», який захищає домогосподар- ства від надзвичайних ситуацій. Тобто заощадження виконують дві функції: споживчу (страхову), що полягає в забезпеченні операційних потреб (накопичення достатніх коштів для великих покупок, зменшен­ня нерівномірностей у отриманні доходу), та інвестиційну (зберігання частини доходу з метою вкладення його на заощаджувальні рахунки в комерційних банках, придбання цінних паперів для отримання при­бутку в майбутньому), значення якої виходить далеко за межі мікро- економіки. На макрорівні заощадження домогосподарства розгляда­ються як основне джерело акумуляції капіталу в ринковій економіці.

Не менш важливою є відтворювальна функція домогосподарств, яка охоплює відтворення робочої сили та людського капіталу. У про­цесі функціонування людського капіталу можна виокремити декілька стадій: створення умов для його виробництва, виробництво людського капіталу, його реалізація, відшкодування витрат та накопичення люд­ського капіталу. Під першою стадією розуміють створення матеріаль­ної бази сім’ї за рахунок формування та використання сімейного бю­джету і ведення домашнього господарства. На наступній стадії створю­ється фізична основа людського капіталу — людина. Вона розвивається й одночасно адаптується до соціально-економічної системи шляхом здобування освіти, виховання, послуг у сфері охорони здоров’я тощо. Реалізація людського капіталу здійснюється через участь членів до- могосподарства в ринковому господарстві, організацію сімейного бізнесу, ведення домашнього господарства.

Виробничу функцію домогосподарств можна розглядати у двох аспектах: внутрішньому та зовнішньому. Зовнішня виробнича функція полягає в постачанні домогосподарствами економічних ресурсів на ринки факторів виробництва або товарів та послуг на ринки готової продукції. Вона може набувати пасивних (виконання умов договору наймання робочої сили, надання в оренду землі, квартири) та активних (приватне підприємництво, сімейний бізнес тощо) форм. Внутрішня виробнича функція спрямована на задоволення індивідуалізованих по­треб сім’ї та її членів, її реалізація перетворює домогосподарство на кінцеву стадію виробництва. До неї можна віднести господарсько- побутову діяльність (доведення придбаних товарів та послуг до кінце­вого споживання, ремонт житла, одягу, взуття, побутової техніки, ди­зайн інтер’єра, догляд за непрацездатними та ін.).

У перехідний період функції домогосподарств зазнають істотних змін. Сконцентрованість власності на капітал у невеликого прошарку населення позбавляє більшу частину домогосподарств можливості включатися до економічного кругообігу в ролі повноцінного власника ресурсів, а не лише як власника робочої сили. Тому в умовах низької оцінки вартості робочої сили, незрілості інституційної системи (в тому числі у сфері розподілу факторних доходів) деформується споживча функція домогосподарств, обмежується зовнішня виробнича, підрива­ються ощадна функція і функція відтворення робочої сили і людсько­го капіталу. Одночасно інтенсифікується та набуває нового змісту (спрямованість на виживання) внутрішня виробнича функція.

Таким чином, при дослідженні домогосподарств необхідно мати на увазі два рівні аналізу — мікро- та макроекономічний. Рівень макро- економічного аналізу — це, передусім, вивчення домогосподарств як певної сукупності економічних одиниць, поведінка яких безпосередньо відображає становище населення та його економічні інтереси в цілому і суттєво впливає на національну економіку. На макрорівні досліджу­ється вся сукупність домогосподарств країни, їх типи, оцінюється за­гальне макроекономічне значення їх діяльності, тенденції економічної поведінки, адаптація до умов господарювання, що змінюються. Мікро- економічний аналіз передбачає вивчення поведінки домогосподарств як економічних агентів у ринковій системі; вивчення процесу прий­няття рішень домогосподарствами на ринку товарів та послуг і факто­рів, що впливають на їхній вибір.

§ 2. Поведінка домогосподарств (споживачів) на ринку товарів та послуг. Раціональний споживчий вибір

Основним моментом у споживчій поведінці домогосподарств є прийняття ними оптимальних, з їх точки зору, рішень, обумовлених поставленою метою і спричинених існуючими обмеженнями для їх досягнення. Теорія поведінки домогосподарств на ринку товарів та послуг виходить з того, що споживачі прагнуть максимального задо­волення потреб шляхом споживання корисних якостей економічних благ і послуг з урахуванням існуючих обмежень у доходах та цінах. При цьому перед споживачем стоїть подвійне завдання розподілу об­меженого бюджету: 1) між споживанням і заощадженнями; 2) між великою кількістю товарів і бажаннями.

В економічній теорії вирішення першого завдання базується на функції, яка співвідносить споживання із наявним доходом. Домогосподарства отримують дохід від праці та власності, сплачують податки, а потім вирішують, яку частку свого доходу після сплати по­датків використовувати на споживання, а яку — на заощадження. За­лежність між обсягом споживання та наявним доходом називається функцією споживання.

У західній науці споживча функція вже давно стала предметом детального вивчення. Було запропоновано різні способи визначення співвідношення споживання та доходу. Дж. М. Кейнс розглядав спо­живання як функцію від поточного (абсолютного) доходу. За Кейнсом, при збільшенні або зменшенні реального доходу розміри споживання змінюватимуться в тому ж напрямі, але не з такою ж швидкістю. Тоб­то гранична схильність до споживання (та частка приросту доходу, яка йде на приріст споживання) має тенденцію до зменшення.

Але ж споживча функція Кейнса не враховує впливу очікувань спо­живачів відносно їх майбутніх доходів. У довгостроковому періоді споживачі стикаються із міжчасовим вибором, що має на увазі більш складну функцію. Зокрема, в теорії І. Фішера споживання залежить не від поточного доходу, а від доходу людини протягом усього її життя. Відповідно до теорії життєвого циклу Ф. Модільяні, споживання за­лежить як від доходу, так і від накопиченого на даний момент часу багатства. Якщо людина починає своє доросле життя, не маючи суттє­вих накопичень, то за роки праці вона робить необхідні заощадження, а потім витрачає їх після виходу на пенсію (рис. 9.1).

Теорія М. Фрідмена базується на гіпотезі постійного доходу. В ній ідеться про те, що коливання можуть бути як постійними, так і тим­часовими. Постійний дохід — та частина доходу, яку споживач очікує отримувати і в майбутньому. Тимчасовий дохід — це дохід, який спо­живач не очікує зберегти в майбутньому. Поточне споживання залежить від постійного, а не поточного доходу і слабко реагує на тимчасові зміни доходу. Тимчасовий компонент доходу майже повністю заоща­джується, якщо він позитивний, або позичається, якщо він негативний. Слід зазначити, що гіпотези життєвого циклу та постійного доходу є більш адекватними ринковій економіці з достатньо високим рівнем розвитку ринкової і соціальної інфраструктури. Вони базуються на тому, що домогосподарства можуть вільно позичати й зберігати, щоб підтримувати певний рівень споживання. У перехідній економіці ці умови не виконуються, більш ймовірною реакцією домогосподарства на зниження оходу є не використання заощаджень або запозичень, а скорочення поживання, тобто функція споживання домогосподарств визначається скоріше не постійним, а лише поточним доходом.

Крім того, на думку деяких економістів, у теорії споживання необ­хідно враховувати ще й вплив соціальних факторів. Так, Дж. Дьюзен- беррі показує, о обсяги споживання суттєво залежать не від абсолют­ного, а від від осного доходу — споживачі порівнюють свої можли­вості зі споживанням більш заможних груп, що спонукає їх збільшу­вати обсяги сп живання. Причому, оскільки значна частина процесу споживання зд йснюється відкрито, а обсяг заощаджень часто залиша­ється сімейною таємницею, споживча поведінка перебуває під значно більшим впливом соціальних факторів, ніж заощаджувальна.

Х. Лейбенс гайн, вивчаючи соціальний вплив на споживання, роз­межував функціональний (зумовлений споживчими властивостями економічного блага) та нефункціональний (зумовлений чинниками, що безпосередньо не пов’язані з властивостями економічного блага) попит на споживчі товари та послуги. Він виокремив три типових випадки нефункціонального попиту:

1)  ефект приєднання до більшості. Споживач намагається витри­мати загальний стиль і купує те, що купують інші, хто є для нього взірцем. Він залежить від інших споживачів, і ця залежність є прямою. Тобто це ефект збільшення споживання, пов’язаний з тим, що спожи­вач, додержуючись загальноприйнятих норм, купує той самий товар, який купують інші;

2)  ефект сноба. Деякі споживачі намагаються досягти винятково­сті, а не наслідувати інших. І в цьому разі вони залежать від вибору інших, але тепер ця залежність зворотна. Тому ефект сноба — це ефект зміни попиту внаслідок того, що інші люди споживають цей товар;

3)   ефект Веблена. Т. Веблен вперше описав демонстративну по­ведінку споживачів, коли товари та послуги використовуються не за прямим призначенням, а для того, щоб справити враження на інших. Під ефектом Веблена розуміють ефект збільшення споживчого попиту, пов’язаний з тим, що товар має більш високу (а не більш низьку) ціну. Цей ефект є подібним до ефекту сноба. Однак різниця полягає в тому, що ефект сноба залежить від обсягів споживання інших людей, тоді як ефект Веблена залежить насамперед від ціни.

При вирішенні другого завдання, тобто при відповіді на запитання, що визначає індивідуальний попит домогосподарств на окремі товари, використовують в основному підходи, що ґрунтуються на понятті граничної корисності, кривих байдужості та бюджетних обмежень.

§ 3. Корисність: поняття, тенденції розвитку. Бюджетна лінія. Крива байдужості

Сучасному споживачеві пропонується величезна кількість різно­манітних товарів та послуг. Але одночасно придбати всі товари не­можливо через нестачу доходів. Тому кожен споживач, розмірковуючи, як розподілити свої обмежені ресурси з метою найповнішого задово­лення власних потреб, постійно вирішує для себе три питання: що купити, скільки це коштує та чи вистачить грошей. Ці три проблеми становлять зміст теорії поведінки споживача. Виходячи із міркувань раціональності, кожний споживач обирає для себе «кращий», «най­корисніший», на його думку, набір товарів у межах свого доходу.

Корисність — це здатність економічного блага задовольняти по­треби споживачів. Корисність — суб’єктивне поняття, яке не підлягає точному вимірюванню, оскільки розуміння корисності індивідуальне, нестійке й відносне. Те, що один споживач вважає для себе корисним, може бути зовсім непотрібним іншому споживачеві. Наприклад, тепла куртка взимку є дуже корисною для мешканців холодних країн, а в теплих країнах її корисність майже нульова.

Через суб’єктивізм оцінок корисності виміряти її практично немож­ливо. Однак з навчальною метою, для наочності, корисність вимірюють за допомогою вигаданих одиниць — ютилей (від англ. utility — корис­ність). Ютиль не має стандарту, як метр або літр. Що більше ютилей, то більшою є корисність. Такий підхід до вимірювання корисності назива­ється кардиналістським (кількісним). Його незалежно один від одного запропонували в останній третині XIX ст. У. Джевонс, К. Менгер, Л. Вальрас. Незважаючи на свою суб’єктивність, кардиналістський під­хід спрямував економічну теорію на вивчення поведінки споживача, довівши, що корисність — визначальний чинник попиту.

Користування будь-яким товаром зазвичай дає споживачеві задо­волення не нескінченно, а до певної межі. Наприклад, якщо потреба у придбанні першої пральної машини велика, то другої і третьої від­повідно нижче. У зв’язку з цим введено поняття граничної та загальної корисності. Гранична корисність — це додаткова корисність, яку спо­живач отримує від додаткової одиниці блага. Загальна корисність — сукупна корисність від споживання всіх наявних одиниць блага. На­приклад, якщо загальна корисність 10 з’їдених бананів дорівнює 15 ютилям, а 11 бананів — 16 ютилям, то гранична корисність спо­живання 11-го банана дорівнює 16 - 15 = 1 ютиль. Між загальною та граничною корисністю існує взаємозв’язок: загальна корисність до­рівнює сумі граничних корисностей.

У міру насичення потреб споживач отримує дедалі меншу додат­кову корисність від кожної наступної одиниці блага. При цьому цілком можливим є досягнення від’ємних значень граничної корисності, якщо подальше споживання наноситиме шкоду. Ця закономірність назива­ється законом спадної граничної корисності, згідно з яким додаткова корисність від споживання кожної наступної одиниці блага знижується. Хоча сам закон багато в чому має очевидний характер (його дію хоч раз у житті кожен випробовував на собі), уперше його сформулював у 1854 р. Герман Генріх Госсен, на честь якого закон іноді називають першим законом Госсена. Із закону Госсена випливає, що через змен­шення граничної корисності споживач купуватиме додаткові одиниці товару тільки за умов падіння цін.

Оскільки виміряти корисність за допомогою абсолютних показни­ків, як пропонує кардиналістська теорія, дуже важко, економісти за­пропонували замінити абсолютну шкалу відносною, за допомогою якої можна було б порівняти вподобання споживача. Такий ординаліст- ський підхід висуває до споживачів менш суворі вимоги: їм тільки треба визначитися, який набір благ має більшу корисність (наприклад, 5 апельсинів та 3 яблука або 5 яблук та 3 апельсини), але не уточню­вати наскільки. Ординалістську теорію розробляли Ф. Еджворт, В. Па- рето, І. Фішер, Р. Ален, Дж. Хікс, Є. Слуцький.

Припустимо, що споживач обирає між яблуками та апельсинами. Якщо запропонувати два набори товарів (наприклад, 5 апельсинів та 3 яблука або 5 яблук та 3 апельсини), споживач обере той, що краще від овідає його вподобанням. Якщо обидва набори дають однакове задоволення, для споживача байдуже, який обирати. Вподобання спо- жи іча зазвичай ілюструються за допомогою кривих байдужості, які пок зують різні комбінації двох продуктів, набори яких мають одна­кову корисність для споживача.

априклад, споживачу однакове задоволення дають такі набори: 3 я пука і 2 апельсини та 1 апельсин та 4 яблука. Якщо, виходячи з цих комбінацій, побудувати графік, отримаємо криву байдужості (рис. 9.2, а). Сукупність кривих байдужості називають картою байдужості (рис. 9.2, б).

Криві байдужості мають певні власт ивості, які відбивають специ­фіку поведінки споживача:

що вище розташована крива, то привабливішою вона є для спо­живача, оскільки тоді доступнішою ста більша кількість товару;

криві мають спадний вигляд: спожива прагне отримати обидва това­ри, тому при зниженні споживання одн го товару обсяги споживання іншого зростають таким чином, щоб ступ нь задоволення не змінилася;

криві не перетинаються, оскільки оді одна комбінація товарів давала б споживачеві різний ступінь за волення, що неможливо;

криві увігнуті, їх нахил показує пропорцію, в якій споживач готовим замінити один товар іншим. Зазвичай споживачі охоче відмовляються від товарів, які вони мають вдосталь, на користь товарів, кількість яких обме­жена, тому нахил кривої зменшується в міру руху праворуч або ліворуч.

Форт кривої байдужості відображає готовність споживача обмінюва­ти один товар на інший. Що вищий ступінь взаємозамінності товарів, то меншою є увігнутість кривої. Якщо товари повністю взаємозамінні, крива байдужо гі перетворюється на пряму лінію (рис. 9.3, а). Якщо товари є взаємодоповнюючими, тобто такими, що задовольняють потреби тільки в комплекті один із одним (наприклад, лижі і палки), крива байдужості складається з двох відрізків, які утворюють прямий кут (рис. 9.3, б).

Вивчаючи поведінку споживача, економісти повинні проаналізувати не тільки те, що бажає придбати споживач, але й те, що він може придба­ти, виходячи зі своїх доходів. Такий аналіз здійснюється за допомогою бюджетної лінії, яка показує всі комбінаці двох продуктів, які споживач може придбати за даного рівня доходу і цін а умов повного використання наявних доходів. Наприклад, якщо товар А коштує 5 грн, а товар Б — 3 грн, то при доході у 120 грн споживач міг би купити ці товари в різних комбінаціях (табл. 9.1). У першому рядку показана ситуація, коли спо­живач увесь дохід витрачає на товар А, в останньому рядку — на товар Б. Інші рядки показують проміжні комбінації споживання двох товарів.

Бюджетну лінію можна накреслити графічно у вигляді прямої, від­клавши по осях кількість придбаних товарів (рис. 9.4). Точки перетину бюджетної лінії з осями відбивають ситуацію, у якій споживач повніс­тю витрачає свій дохід тільки на один товар, відмовляючись від купів­лі іншого. У точках, розташованих на бюджетній лінії, дохід витрача­ється повністю. Точки ліворуч лінії означають неповне витрачання доходів. Праворуч лінії положення неможливе, оскільки споживач не може витрачати більше, ніж дає змогу рівень доходів. Нахил бюджет­ної лінії залежить від співвідношення цін товарів і відображає пропор­цію можливої заміни одного товару іншим. У нашому прикладі, щоб придбати додаткових 10 одиниць товару Б, споживач має відмовитися від 6 товарів А.

У загальному вигляді рівняння бюджетної лінії має вигляд:

На розташування бюджетної лі ії впливають рівень доходів та ціни товарів. Збільшення доходів зрушує бюджетну лінію праворуч, змен­шення — ліворуч. Якщо пропорцій то знижуються ціни обох товарів — лінія зрушується праворуч, і навпаки. Якщо ціни змінюються непро­порційно, лінія змінює нахил (рис 9.5).

Сумісний розгляд бюджетної лінії та кривих байдужості дає змогу визначити вподобання споживача.

§ 4. Рівновага споживача

Розмірковуючи над питанням, як розпорядитися обмеженими до­ходами, споживач постійно обирає між різноманітними товарами, щоб зрештою придб ги найкорисніший з його точки зору набір товарів. Наприклад, студент має 5 грн, які він збирається витратити в їдальні. Пиріг коштує 1 рн, а чай 0,5 грн. Зрозуміло, що можна купити 5 пи­ріжків або 10 склянок чаю. Але скоріше за все студент обере певну комбінацію пиріжків і чаю, оскільки від п’ятого пиріжка він дістане менше задоволення, ніж від першої склянки чаю. Поступово студент знайде таку ком інацію, в якій неможливо буде збільшити корисність у межах наявного бюджету. Така ситуація називається рівновагою спо­живача. У стані рівноваги споживач не зацікавлений змінювати про­порції споживання.

Визначаючи оптимальний рівноважний набір споживання, спожи­вачеві завжди доводиться порівнювати додаткову (граничну) корис­ність, отриману ід кожної наступної одиниці товару, та ціну, яку до­велося за цю оди ицю сплатити. Раціональний споживач, намагаючись досягнути макс мального задоволення, прагне розподілити свої до­ходи таким чино , щоб гранична корисність у розрахунку на одиницю вартості товарів 5ула однаковою. Ця закономірність споживчої пове­дінки називається правилом максимізації корисності, або другим законом Госсен , і має вигляд:

Якщо стан рівноваги порушено, наприклад, гранична корисність товару А у розрахунку на одиницю вартості більша, ніж за товаром В, доцільно змінити структуру споживання, збільшивши обсяги спожи­вання товару А за рахунок зменшення споживання товару В. Що біль­ше одиниць товару А спожито, то меншою є їх гранична корисність, і, навпаки, що менший обсяг споживання товару В, то більшою є його гранична корисність. Таким чином вирівнювання співвідношення граничних корисностей приведе до відновлення рівноваги.

Через певний суб’єктивізм оцінки корисності кардиналістська тео­рія постійно зазнає критики, тому існує й інший (ординалістський) підхід до аналізу рівноваги, тісно пов’язаний із попереднім.

Визначення оптимального набору товарів зводиться до зіставлення бажань індивіда, представлених картою байдужості, та можливостей, передбач них бюджетним обмеженням. Сумістивши карту байдужості з бюджетною лінією, можна знайти точку рівноваги, яка і визначає найкорисніший набір споживання. На рис. 9.6 крива байдужості ІІІ, яка забезпечує більшу корисність порівняно з кривими І та ІІ, недо­ступна для сп живача, оскільки знаходиться вище бюджетної лінії. Точка В показу доступну комбінацію товарів, але такий набір не за­безпечує найвищу корисність. Рівноважний стан споживача досягається лише в точці А, де бюджетна лінія торкається кривої байдужості.

Виходячи з цього, оптимальний споживчий набір одночасно відповідає двом умовам: по-перше, дохід має бути повністю витра гним (точка рівно­ваги розташована на бюджетній лінії); по-друге, оптимальний набір това­рів повинен давати максимально можливе задоволення (тобто знаходити­ся на найвищій з доступних кривих байдужості). Графічно стану спожив­чої рівноваги відповідає точка дотику кривої байдуж сті та бюджетної лінії. Досягнутий рівень рівноваги не є постійним для споживача, оскіль­ки його доходи та ціни товарів можуть змінюватися. Тому далі розглянемо. як саме впливають на споживача зміни доходів та цін.

Реакція споживача на зміну доходів. Із зростанням доходів спожи­вачеві будуть доступні більші обсяги корисних товарів, із зниженням доходу обсяги споживання зменшаться. Разом із тим зміна доходів ви­кличе не тільки зміни в обсягах споживання, але й у його пропорціях. Ще в ХІХ ст. німецький статистик Е. Енгель зауважив, що із зростанням реальних доходів споживання вторинних благ зростає швидше, ніж то­варів першої необхідності. Ця залежність має назву закону Енгеля.

Залежно від того, як змінюються обсяги споживання товарів із зростанням доходів, виокремлюють три групи товарів: нормальні, не­якісні та нейтральні. Нормальними товарами вважаються ті, обсяги споживання яких зростають при збільшенні доходів. До неякісних товарів відносять товари, споживання яких скорочується у міру зро­стання доходів. Нарешті, нейтральними товарами є ті, споживання яких не змінюється із збільшенням доходів. Більшість товарів можна віднести до нормальних, прикладом неякісних товарів є громадський транспорт, нейтральних товарів — сіль, туалетний папір, зубна паста. Слід зазначити, що той самий товар може бути для одного споживача нормальним, а для іншого неякісним.

Реакція споживача на зміну цін. Зміна цін справляє подвійну дію на споживача. По-перше, із зниженням ціни товар дешевшає відносно інших товарів і його споживання зростає. Тобто споживач відмовляє­ться від купівлі відносно дорожчого товару і спрямовує вивільнені кошти на придбання товару, що подешевшав, змінюючи таким чином структуру споживання. Це явище має назву ефекту заміщення. По- друге, за умови зниження ціни споживач може придбати все більше товарів на той же дохід, тим самим його реальний дохід зростає. Це явище називається ефектом доходу. Розмежування двох ефектів до­помагає визначитися, якою мірою зміни у споживанні викликані зро­станням доходів, а якою — зміною цін.

Зазвичай для нормальних товарів обидва ефекти діють в одному напрямі: із зниженням цін обсяги споживання зростають, і навпаки. Але існують товари, споживання яких може збільшуватися, незважа­ючи на зростання цін. Уперше це явище було досліджено у ХІХ ст. англійським економістом Р. Гіффеном і дістало назву парадокс Гіффе- на. Вивчаючи ціноутворення в Ірландії, Р. Гіффен помітив, що в пері­оди неврожаю картоплі її споживання суттєво зростало, незважаючи на підвищення цін. Він пояснив це тим, що через неврожай селянам доводилося відмовлятися від якісних товарів (м’ясо, молоко), які біль­ше подорожчали, ніж картопля. У цьому разі дія ефекту доходу пере­вищила дію ефекту заміщення. Товари, споживання яких зростає при збільшенні цін і які посідають значне місце в бюджеті споживача, на­зиваються товарами Гіффена. Товари Гіффена в реальному житті трапляються рідко.

Збільшення споживання під час зростання цін може відбуватися й у випадках, не пов’язаних із падінням доходів. Наприклад, споживачі можуть купувати модні та престижні товари, коли хочуть наголосити на своєму соціальному статусі або коли вважають, що висока ціна означає вищу якість, чи очікуючи чергового підвищення цін в умовах інфляції.

Теорія споживчого вибору уможливлює вирішення важливих еконо­мічних завдань. Виходячи з неї, фахівці пояснюють, чому збільшення обсягів споживання стає можливим лише за умов зниження цін, чому в деяких випадках обернена залежність між ціною і попитом перетво­рюється на пряму. При аналізі більш складних економічних ситуацій теорія споживчого вибору дає можливість зрозуміти, що зростання за­робітної плати може викликати не тільки збільшення, але й зменшення пропозиції праці, що збільшення відсоткової ставки не обов’язково при­водить до зростання заощаджень. Проте загальне її значення полягає в тому, що в ірраціональній, суб’єктивній поведінці споживача знаходять свій вияв загальні закономірності, які дають підстави знайти і описати правила споживчої поведінки, зробити її придатною для аналізу.

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягає сутність домогосподарств?

2. Порівняйте неокласичний та інституціональний підходи до вивчення домогосподарств як економічних суб’єктів.

3. Охарактеризуйте основні соціально-економічні функції до- могосподарств.

4. Розкрийте основні теорії споживання.

5. Наведіть приклади впливу соціальних факторів на спожи­вання.

6. Розкрийте економічний зміст поняття «корисність».

7. Що таке гранична корисність? Поясніть дію закону спадної граничної корисності.

8. Охарактеризуйте властивості кривих байдужості. Що таке карта байдужості?

9. Що показує бюджетна лінія?

10. Поясніть умови досягнення споживчої рівноваги. Сформу­люйте правило максимізації граничної корисності.

11. Покажіть графічно процес досягнення рівноваги споживача.

12. Опишіть реакцію споживача на зміну доходів.

13. Опишіть реакцію споживача на зміну цін товарів.