Глава 2 Етапи виникнення, становлення та розвитку економічної теорії

§ 1. Зародження економічних знань

Економічна теорія як наука пройшла довгий шлях розвитку. Спо­чатку економічні погляди не виокремлювалися у спеціальну галузь знань, вони були складовою частиною єдиної неподільної науки. Ці знання зберігалися й передавалися від покоління до покоління у ви­гляді навичок, звичаїв, заповідей та правил поведінки.

Економічні ідеї знайшли відображення в єгипетських папірусах, у збірниках законів вавилонського царя Хаммурапі, староіндійських ведах. У Китаї найбільшого поширення дістало конфуціанство, еконо­мічні погляди якого виклав Мен-дзи (372-329 рр. до н. е.), який захищав селянське землеволодіння.

Мислителі Давньої Греції та Давнього Риму намагалися визначити принципи і методи організації управління господарством рабовласни­ків. Вчення про його організацію називалось економією, а вчення про управління державою — політикою. Так, Ксенофонт (430-355 рр. до н. е.) у своїй праці «Економікос» визначає економіку як науку про збагачення господарства. Він високо оцінює гроші як концентроване багатство і засіб обігу.

Вершиною економічної думки Давньої Греції були твори Арісто- теля (384-322 рр. до н. е.). Своє економічне вчення він розвивав, ви­ходячи з передумови, що рабство є природним явищем і завжди має бути основою суспільного виробництва.

Оскільки в Давній Греції існувало товарне виробництво, Арістотель досліджував товарно-грошові відносини і зробив це досконаліше, ніж інші античні мислителі. Він розрізняв простий товарообіг та обіг гро­шей, рух грошей як засобу обігу та їх рух як грошового капіталу. Уперше у світовій літературі він вказав на відмінності між споживною вартістю та вартістю товару. За грошима Арістотель визнає лише дві функції — міри вартості та засобу обігу.

Арістотель поділяв багатство на два види: 1) сукупність споживних вартостей; 2) нагромадження грошей, золота та срібла. Перший вид багатства він вважав природним, оскільки воно створюється в про­цесі виробничої діяльності людей. Другий вид багатства він назвав протиприродним, бо виникає воно в процесі обігу. Відповідно до цього науку про багатство він поділяв на дві частини: економіку і хрема- тистику, тобто вміння «робити» гроші.

Значним внеском у розвиток економічного знання було римське право приватної власності, яке стало класичним для всієї історії і віді­грало важливу роль у подальшому розвитку економічних відносин.

У середні віки економічна думка ще не виокремилась у самостійну галузь знань. Основними її джерелами були церковні канони та юри­дичні кодекси. Серед мислителів класичного середньовіччя було бага­то представників християнської церкви. Найвідомішим серед них був Фома Аквінський (1225/26-1274), який висловлював міркування з про­блем обміну, ціни, торгівлі, торгового прибутку, грошей та ін. Він ви­сунув теорію «справедливої ціни» як такої, що встановлюється за до­мовленістю між продавцем та покупцем.

§ 2. Меркантилізм, класична політична економія, марксистська політична економія

Економічна теорія як самостійна наука виникла в період становлен­ня капіталістичного способу виробництва та формування національно­го ринку. Тоді ж з’явився і сам термін «політична економія», що склада­ється з трьох грецьких слів: політейя — суспільний, ойкос — господар­ство, номос — закон, тобто закони суспільного господарства.

Капіталістичні відносини виникли спочатку в торгівлі. Тому пер­шою школою буржуазної політичної економії був меркантилізм. Мер­кантилізм (від італ. мerkante — купець) — економічне вчення і по­літика держави доби первісного нагромадження капіталу, що виникло в останній третині XV ст. і відображало інтереси торгової буржуазії. Багатство ототожнювалося з грошима, золотом, сріблом. Меркантилі­сти стверджували, що джерелом збагачення є зовнішня торгівля, а тому дослідженню підлягає лише сфера обігу.

Меркантилізм у своєму історичному розвитку пройшов два етапи. На ранньому етапі (XV ст. — поч. XVI ст.) він виступав у вигляді мо- нетаризму, для якого характерною була ідеалізація золота та срібла як єдиної форми багатства. Його представники (У. Стаффорд в Англії, Г Скаруффі в Італії, Ж. Боден у Франції, О. Ордин-Нащокін у Росії та ін.) висунули теорію «грошового балансу», згідно з якою заборонявся вивіз грошей, золота та срібла з країни, встановлювалися високі мита на ввіз товарів. Із середини XVI ст., коли торгівля різко зросла, а конт­роль за нею став малоефективним, стала помітною повна неспромож­ність монетаризму.

Пізній (або зрілий) меркантилізм виник у другій половині XVI ст. і досяг розквіту в середині XVII ст. Його представниками були Т. Мен і С. Фортрей в Англії, А. Монкретьєн і Ж. Кольбер у Франції, Б. Давантазі й А. Серра в Італії, І. Посошков і В. Татіщев у Росії, Ф. Про- копович в Україні.

Пізні меркантилісти опрацювали теорію «торговельного балансу» і запропонували створити більш сприятливі умови для розвитку тор­гівлі своїх країн з використанням переважно економічних чинників.

У цілому ж меркантилізм був історично прогресивною теорією, яка сприяла розвитку продуктивних сил, товарно-грошових відносин та первісному нагромадженню капіталу. Накопичивши багатий фактичний матеріал щодо внутрішньої та зовнішньої торгівлі, грошового обігу, цін тощо, меркантилізм створив передумови для виникнення та роз­витку класичної політичної економії.

Класична політична економія надала економічній теорії справді наукового характеру. По-перше, вона відкрила реальне джерело багат­ства — процес виробництва. По-друге, економічна наука стала дослі­джувати господарську діяльність як систему, що охоплює виробництво, розподіл, обмін та споживання благ та послуг. По-третє, ця наука не обмежувалась описуванням економічних явищ і процесів, а перейшла до виявлення їхньої сутності та законів розвитку.

У класичній політичній економії утворилися дві школи: французь­ка (фізіократи) і англійська.

Фізіократи (від грец. «влада природи») — представники одного з напрямів класичної політичної економії, що виник у Франції в середині XVIII ст. як реакція на меркантилізм. Засновник цього напряму — Ф. Кене, видатні представники — А.-Р.-Ж. Тюрго, П. С. Дюпон де Немур, В. Р. Мірабо. Крім Франції, теорію фізіократів розробляли також в Гралії, Англії, Німеччині, Швеції, Польщі та інших країнах. Фізіократи критикували меркантилізм і вважали, що увага держави має бути зосереджена на створенні багатства із «утворів землі». За­слуга фізіократів у тому, що вони перенесли дослідження про похо­дження прибутку із сфери обігу у сферу виробництва. Однак вони обмежили виробництво тільки галуззю землеробства.

Великим досягненням Ф. Кене було розроблення «Економічної таблиці» (1758) — першої спроби кількісного макроекономічного аналізу натуральних і грошових потоків матеріальних цінностей у на­родному господарстві країни. В цілому вчення фізіократів було про­гресивним для свого часу і відіграло значну роль у розвитку економіч­ної науки. Деякі їхні ідеї зберігають своє значення і сьогодні: необхід­ність економічної свободи виробників і ринку, пріоритетна роль сіль­ського господарства як основа економічного розвитку, секторний і галу­зевий аналізи суспільного продукту та його частин.

Англійська класична політична економія виникла в другій по­ловині XVIII ст. на мануфактурній стадії капіталізму. її основополож­ники — У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо.

Головна робота У. Петті — «Трактат про податки та збори» (1662). Вершиною розвитку класичної політичної економії є твори А. Сміта «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776) і Д. Рікардо «Основи політичної економії та оподаткування» (1817). Предметом економічної науки у класиків було виробництво матеріаль­них благ у всіх його галузях.

Досягнення англійської класичної політичної економії полягає в тому, що вона дала перше наукове визначення процесу функціонуван­ня капіталістичної системи господарства на стадії вільної конкуренції; обґрунтувала головний принцип розвитку цієї системи — обмеження втручання держави в економіку; розкрила механізм ринкового само­регулювання на основі вільних цін, які формувалися під впливом по­питу і пропозиції («невидима рука» Сміта).

Найвидатнішою заслугою класиків є те, що вони створили і об­ґрунтували трудову теорію вартості. їх вчення містило низку важливих ідей про розвиток економічних систем. Це, наприклад, уявлення: про суспільство як про живий організм (У. Петті), про здоровий та хворий стан суспільства (Ф. Кене), про первісне та сучасне суспільство (А. Сміт), про динаміку прибутків у буржуазному суспільстві (Д. Рікардо). У цілому класична школа політичної економії мала великий вплив на всю майбутню економічну думку. Вона була головним джерелом еко­номічної теорії марксизму.

Основи марксизму, або політичної економії праці, викладені у фундаментальній праці К. Маркса «Капітал» (4 томи). К. Маркс і Ф. Енгельс зробили вагомий внесок у дослідження товару, грошей, капіталу, доходів, суспільного відтворення тощо. Наріжним каменем є теорія додаткової вартості, на основі якої пояснюється загострення антагонізму між капіталістами і найманими працівниками, що при­зведе до загибелі капіталізму і побудови соціалізму.

Утім, окремі положення марксизму не підтвердилися на практиці. Та, попри все, марксистська теорія була досить поширеною. При цьому в її трактуванні склалося два основних напрями: реформістський і ортодок­сальний. Представники реформізму (К. Каутський, Е. Бернштейн, Р. Гіль-фердінг та ін.), дотримуючись у цілому соціалістичної ідеї, вважали за необ­хідне творчо розвивати теорію марксизму і шлях до соціалізму вбачали в поступовій трансформації капіталістичних відносин і установ.

Представники ортодоксального напряму догматично сприйняли марксистську теорію як керівництво до практичних дій щодо здійснен­ня революції і побудови соціалізму. Найбільш повно і послідовно ці положення розвинув у своїх працях В. I. Ленін.

Система теоретичних положень про побудову економіки нового суспільного ладу дістала назву політичної економії соціалізму. Резуль­татом більш ніж 70-річного експерименту побудови соціалізму в ко­лишньому СРСР та в деяких інших країнах стала глибока криза прак­тики догматичного застосування марксизму-ленінізму.

§ 3. Основні напрями сучасної економічної науки

Сучасна зарубіжна економічна наука характеризується неоднорід­ністю, наявністю кількох напрямів, шкіл, течій. Це пов’язано з теоре­тичним відображенням економічних інтересів різних верств населення та особливостями економічного розвитку різних країн.

Більшість сучасних економічних теорій виникло наприкінці XIX — на початку XX ст. Всю сукупність течій, шкіл західної економічної думки можна умовно згрупувати в такі три головні напрями: 1) неокласична економічна теорія; 2) кейнсіанство; 3) інституціоналізм.

Неокласичний напрям економічної теорії виник у 70-х роках XIX ст. як альтернативний класичній політичній економії та марксизму. Його засновники — австрійські економісти К. Менгер, Ф. Візер, Є. Бем- Баверк, англійські економісти У. Джевонс, А. Маршалл, швейцарський економіст Л. Вальрас, американський економіст Дж. Кларк, шведський вчений К. Віксель. У західній економічній літературі неокласичний напрям має назву «суб’єктивна школа» і виступає проти активного втручання держави в економіку.

Неокласицизм охоплює низку шкіл економічної теорії: австрійську, англійську, американську, лозанську, російську, українську та ін. Нерідко ці школи економічної теорії дістають інші відповідні назви — суб’єктивно-психологічна, математична. У першому випадку критері­єм є географічне місце виникнення та розвитку школи, у другому — переважає метод дослідження. Водночас вони ґрунтуються на спільних методологічних принципах. Економісти-суб’єктивісти намагалися протиставити класичній теорії трудової вартості теорію суб’єктивної цінності. Методологічними засадами неокласичного напряму є мікро­аналіз і маржиналізм (від фр. ма^іпаї — граничний). У своїх дослі­дженнях вони широко використовують граничні величини і відповідні їм категорії — гранична корисність, гранична продуктивність, гранич­ні витрати, граничні доходи та ін. Представниками маржиналізму є К. Менгер, Ф. Візер, У. Джевонс, Л. Вальрас.

Предметом свого дослідження представники некласицизму обрали чисту економіку, або економіку взагалі, тобто таку, яка абстрагується від історичної і національної форм, типів і форм власності. Наприклад, У. Джевонс так визначив предмет економічної теорії: «Дано: певна кількість людей з різноманітними потребами та виробничими можливо­стями; треба визначити: спосіб використання праці, що максимізує корисність продукту».

Акцент на дослідження діяльності окремого індивіда, підприємця, безпосереднього працівника був підставою для характеристики нео­класичного напряму як суб’єктивної школи. У цьому полягає суттєва відмінність неокласицизму від класичної політичної економії.

Неокласична теорія набула найбільшого розвитку в працях англій­ського економіста А. Маршалла, який розробив теорію ціни як симбі­оз витрат виробництва, граничної корисності, попиту та пропозиції і запровадив нові терміни: «ціна попиту», «ціна пропозиції», «ціна рів­новаги», «еластичність попиту».

З новим трактуванням предмета економічної теорії пов’язана відмова неокласиків від традиційної назви економічної науки «політична економія» на користь більш нейтральної «економікс». Найбільш розгорнуте визна­чення предмета економіксу дав сучасний американський економіст, лау­реат Нобелівської премії з економіки П. Самуельсон: «Економікс — це наука про те, які з рідкісних продуктивних ресурсів люди і суспільство протягом часу, за допомогою грошей і без їх участі, обирають для вироб­ництва різних товарів і розподілу їх з метою споживання тепер і в майбут­ньому між різними людьми і групами суспільства».

Отож неокласицизм характеризують такі його основні риси: у центрі уваги є аналіз не об’єктивних закономірностей господар­ських процесів, а суб’єктивістських та психологічних умов економіч­ної поведінки суб’єктів, вияв принципів прийняття рішення ізо­льованими індивідами;

інтерес спрямовано не на процес змін, що відбуваються в еконо­мічних явищах, а на стан, в якому вони досягають рівноваги у про­цесі свого функціонування. З цією метою широкого використання набуває статистичний аналіз та математичні методи, що дають змогу розглядати явища незмінними в часі;

для дослідження економічної поведінки суб’єктів та умов прийнят­тя ними рішення велике значення мають не загальні характеристики явищ, а додаткові обставини, що приводять до змін. Тому виникає по­треба в дослідженні додаткових (граничних) величин в корисності, витратах, продуктивності і т. ін. Застосування методу граничного ана­лізу дало назву новому напряму неокласицизму — маржиналізм;

основним об’єктом дослідження стають не об’єктивні закономір­ності формування вартості (як у класичній теорії), а цінність, яка роз­глядається як суб’єктивне сприйняття (ступінь корисності залежно від кількості благ, інтенсивність бажання) необхідності блага з урахуван­ням граничної корисності та витрат. Цінність впливає на ціну, попит та пропозицію;

витрати виробництва розглядаються не як реальні затрати вироб­ничих факторів, а як оцінка альтернативних можливостей їх викорис­тання в іншому виді діяльності.

Практичне застосування методів регулювання економіки, побудо­ваних на принципах неокласичної теорії, не змогло запобігти кризовим явищам. Велика депресія 1929-1933 рр. виявила недостатність основ­них положень класичної теорії, яка не враховувала впливу монополій на ціноутворення. Тому виникає потреба в теорії, яка б змогла роз’яснити причини кризових явищ та виявити способи запобігання їм. На ці питання дає відповідь інша економічна теорія — кейнсіанство.

Кейнсіанство ґрунтується на теорії відомого англійського еконо­міста Дж. М. Кейнса, викладеній у його головному творі «Загальна теорія зайнятості, процента та грошей» (1936). Предметом свого до­слідження кейнсіанство обрало національну економіку в цілому. Кейнс та його послідовники висунули на передній план практичну функцію економічної науки, спрямовану на оздоровлення та стабілізацію еко­номіки шляхом державного регулювання ринкових відносин. Кейнсіанці твердили:

ринок не є ідеальною моделлю саморегулювання економіки, оскіль­ки не дає можливості забезпечити автоматичне відновлення порушеної рівноваги; остання не може залежати від діяльності окремих суб’єктів;

основну увагу необхідно приділяти макропроцесам, де відбувається взаємодія між індивідами:

економічна система в динаміці завжди є нерівноважною, оскільки попит не йде автоматично за пропозицією, а тому необхідно основну увагу приділяти умовам регулювання сукупного ефективного попиту (тобто попиту всіх суб’єктів економіки);

велике значення для формування рівноважного стану економіки мають дії держави, передусім її фінансові, податкові, бюджетні можливості;

споживання у людей відбувається під впливом психологічних фак­торів (тобто існує схильність до споживання) і прямо не залежить від розміру доходів, частина якого завжди спрямована на заощадження, які стають основою для інвестицій;

держава повинна формувати ефективний попит шляхом стимулю­вання споживання, регулювання заощаджень та інвестицій, які стають основним об’єктом дослідження та державного регулювання. Саме це забезпечує зростання національного доходу.

Практична спрямованість теорії Кейнса забезпечила їй широку популярність у діяльності урядів багатьох країн у післявоєнні роки, коли почали використовуватися антициклічні та антиінфляційні про­грами. Кейнсіанські рекомендації стали науковою програмою для створення змішаної економіки.

Але в 1970-х роках в економіці більшості країн спостерігаються труднощі, пов’язані із суттєвим спадом національних виробництв, зростанням безробіття, світовими структурними кризами (екологічною, сировинною, валютною), що призвело до зменшення інтересу до чи­стого кейнсіанства, появи неокейнсіанських та посткейнсіанських поглядів, відродження нових неокласичних напрямів.

Так, з початку 1950-х років у неокейнсіанських теоріях починають активно розроблятися проблеми темпів та факторів зростання національ­них економік, співвідношення між зайнятістю та інфляцією. Серед різно­манітних варіантів неокейнсіанства особливо вирізняється теорія еконо­мічного зростання (Р Xаррод, С. Домар), в якій обґрунтовується висновок про те, що інвестиції є головним чинником економічного зростання.

Цю ж проблему намагаються розв’язати представники «неокласич­ного синтезу», родоначальником якого стає П. Самуельсон — автор найвідомішого у світі підручника з економікс. Він намагається органіч­но поєднати методи ринкового та державного регулювання економіки.

Посткейнсіанці (найвідомішим представником яких є Дж. Робінсон) у 1960-1970-ті роки зробили спробу виявити вплив на процес відтво­рення такого фактора, як розподіл доходів (зробити їх більш рівними), що дало б змогу обмежити ринкову конкуренцію і впровадити більш ефективні заходи для боротьби з інфляцією. Посткейнсіанство залучило до сфери досліджень також соціально-економічні інститути, що сприя­ло зближенню оновленого кейнсіанства з інституціоналізмом.

Неолібералізм як наукова школа виник майже одночасно з кейнсіан- ством у 1930-ті роки. В основу концепції покладена вимога невтручан­ня держави в економіку. Суть теоретичних положень неолібералізму полягає в тому, що він визначає і наголошує на існуванні очевидного зв’язку між індивідуальною свободою, приватною власністю та еконо­мічною ефективністю суспільства. Головними теоретиками лібераліз­му XX ст. є Л. Мізес, Ф. Xайєк, А. Мюллер-Армак, В. Ойкен та ін.

Монетаризм — сучасна економічна теорія, згідно з якою гроші та грошова система розглядаються як вирішальний фактор зростання валового національного продукту і головна причина інфляції, а грошово-кредитна політика — як найважливіший інструмент здійснен­ня економічної політики держави. Сучасний монетаризм виник у сере­дині 50-х років ХХ ст. у США. Його засновник — професор економіки Чиказького університету М. Фрідмен. Основні положення викладені у збірнику «Дослідження в галузі кількісної теорії грошей» (1956). Те­оретичними витоками сучасного монетаризму є ідеї представників раннього меркантилізму.

У монетаризмі:

ринок розглядається як саморегульована система, яка не потребує надмірного впливу держави;

основним об’єктом дослідження стає грошова маса, що перебуває в обігу і яка є визначальним фактором розвитку економіки;

основна ідея полягає у визнанні безпосереднього впливу змін гро­шової маси на рівень цін, реальні доходи, зайнятість;

оскільки динаміка грошової маси має першочергове значення для розуміння коливань у виробництві, кредитно-грошова політика стає найефективнішим інструментом регулювання економіки;

для економічних агентів попит на гроші, як на один із видів активів, формально збігається із закономірностями попиту на інші споживчі послу­ги. А саме тому держава повинна впливати на зміни попиту на гроші, що приводить до регулювання всіма іншими господарськими процесами;

економічна політика не повинна швидко реагувати на зміни еконо­мічної кон’юнктури, а дотримуватися таргетування тільки одного по­казника в довгостроковому періоді, а саме досягнення цінової стабілі­зації, якій будуть підпорядковані інші завдання економічної політики (досягнення повної зайнятості, необхідних темпів розвитку, певного рівня банківського відсотка, оптимального співвідношення показників зовнішньої діяльності);

раціональні очікування агентів господарювання пов’язані з очіку­ваною (а не передбачуваною) інфляцією, а тому при прийнятті рішен­ня суб’єкти розраховують на певний та прогнозований темп інфляції, яка повинна перебувати в межах 3-5 %, що дасть можливість орієнту­ватися на довгострокові господарські операції.

Монетаристська програма державного регулювання набула широ­кого застосування в діях урядів багатьох країн, у тому числі і в Украї­ні. Використання на практиці рекомендацій монетаристів (передусім, скорочення соціальних програм, зменшення видатків державного бю­джету, широке застосування грошових форм різного роду пільг) не завжди давало відчутні результати, що спричинилося до критики з боку представників інших теорій.

З кінця 1970-х років в економічній науці формується особливий напрям неокласичної концепції, що широко трактує проблеми еконо­мічного життя. Він дістав назву нової класичної економіки. Найвідо- мішими течіями цього напряму є теорія пропозиції і теорія раціональ­них очікувань.

Теорія пропозиції (А. Лаффер, М. Фельдстайн, М. Еванс та ін.), на відміну від кейнсіанської ідеї регулювання ефективного попиту, основну увагу приділяє розширенню пропозиції факторів виробництва, що дає змогу забезпечити економічне зростання. Для цього необхідно зменшити активність фіскальної політики держави (знизити податки, надання пільг деяким корпораціям, скоротити дефіцит держбюджету). Теорія пропозиції набула популярності на зламі 70-80-х років XX ст. Однак втілення реко­мендацій цієї теорії у практику, здійснюване у 1980-ті роки в США адмі­ністрацією президента Р. Рейгана, не дало бажаних результатів.

Теоріяраціональних очікувань (Р. Лукас, П. Сарджмент, Н. Уолес та ін.) ґрунтується на тому, що для прийняття рішень економічні суб’єкти повинні оптимально використовувати необхідну для них ін­формацію. Це означає, що вони мають не просто пристосовуватися до поточної економічної ситуації, а, використовуючи свої знання, врахо­вувати можливі наслідки розвитку подій (як з боку окремих суб’єктів, так і з боку урядової політики) для того, щоб максимізувати свою ви­году. У цьому разі їхня поведінка буде цілковито раціональною, а окремі помилкові рішення не викликатимуть серйозних відхилень від очікуваних результатів. Здатність економічних суб’єктів приймати раціональні рішення за умови повної інформації, однаковою мірою доступної для всіх, розглядається як найважливіший фактор ринково­го саморегулювання. Проте саме цього бракує сучасній економіці, яка базується на неповній інформації, що знаходить свій вияв у її асиме­тричності, асинхронності та невизначеності. Тож виникає питання — яким чином суб’єкти повинні приймати рішення в умовах неповної інформації. На це питання дає відповідь інституціональна теорія.

Інституціоналізм — напрям сучасної економічної теорії, що дослі­джує економіку як сукупність інститутів, під якими розуміють державу, корпорації, профспілки, а також правові, морально-етичні норми, звичаї, менталітет, інстинкти людей тощо. Він виник на зламі XIX-XX ст. у США. Його засновники — Т. Веблен, Д. Коммонс, У. Мітчел та ін. !нституці- оналізм від самого початку являв собою загальносвітову течію. Його ідеї опрацьовували в Європі представники так званої соціологічної школи (М. Вебер, В. Зомбарт). У повоєнні роки інституціоналістські концепції розвивали Дж. Гелбрейт, Д. Белл (США), Ф. Перру (Франція), Г Мюрдаль (Швеція) та ін.

Інституціоналізм у своєму розвитку пройшов два основних етапи: традиційний та неоінституційний. Традиційний інституціоналізм, пов’язаний з іменем Торстейна Веблена, основну увагу приділяв не­економічним чинникам розвитку економіки.

На відміну від нього, основним предметом дослідження неоінсти- туціоналізму було виявлення економічних принципів функціонування таких неекономічних явищ, як право, злочинність, політика уряду. Неоінституціоналізм є результатом поєднання неокласичних та інсти- туціональних методів дослідження. До цього напряму належать теорія прав власності, теорія суспільного вибору, економіка права, еконо­міка узгодження та ін. Найвагоміші наукові здобутки інституціона­лізму пов’язані з іменами Джона Р. Коммонса, Рональда Коуза, Ду- гласа Норта.

Представники неоінституціоналізму розробили також теорію «но­вого індустріального суспільства» (Дж. Гелбрейт) і концепцію «пост- індустріального суспільства» (Д. Белл). Головними ознаками постін- дустріального суспільства, за Беллом, є пріоритет науки і наукових знань, перехід від виробництва товарів до виробництва послуг, пере­важання серед працівників професійних фахівців і техніків тощо.

Багато ідей інституціоналізму покладені в основу економічної по­літики розвинених капіталістичних країн, зокрема у США. Значною мірою ідеї інституціоналізму реалізовані у шведській моделі економіч­ного розвитку.

Сучасному інституціоналізму притаманні такі основні риси: економічна поведінка людей формується не тільки під впливом їх індивідуальних економічних рішень. За сучасних умов вирішальне значення мають правові, політичні, соціокультурні, психологічні й моральні чинники, які є наслідком існування певних угруповань людей у родині, фірмі, національних і релігійних утвореннях, різних органі­заціях, державі. Тому економічна наука повинна вивчати поведінку не ізольованих індивідів, а їх суспільних об’єднань — інститутів;

прийняття рішення в умовах недосконалого ринку не може спиратися на повну інформацію, тому економічні дії людей здійснюються за певни­ми правилами, в яких накопичується необхідна інформація, що дає змогу економічним агентам приймати більш результативні рішення;

важливим способом регулювання економічних явищ стають не об’єктивні закони, що діють поза волею і свідомістю людей, а інсти­тути (правила, норми, закони), які осмислено розроблюються людьми з метою координування й узгодження їхніх взаємовідносин;

відносини між людьми відбуваються через трансакції, що означає обмін повноваженнями з метою отримання вигоди, переваги чи реалі­зації інтересу. Здійснення трансакцій вимагає певних витрат (на пошук партнерів, укладення угод, попередження опортуністичної поведінки контрагентів, специфікацію та захист прав власності), які регулюють розподіл ресурсів і стимулюють господарську діяльність.

Сьогоднішній етап розвитку економічної теорії йде шляхом поєд­нання різних концептуальних теорій, розробки спільних методів піз­нання економічних явищ і надання спільних рекомендацій та пропо­зицій стосовно регулювання економічних процесів.

§ 4. Розвиток економічної думки в Україні

Економічна думка в Україні бере початок із суспільно-економічних поглядів Київської Русі, з таких пам’яток, як «Руська правда» Яросла­ва Мудрого (ХІ ст.), «Повчання» Володимира Мономаха (ХІІ ст.), «Слово о полку Ігоревім» (ХІІ ст.), літопис «Повість минулих літ» (кінець ХІ — поч. ХІІ ст.), «Київський літопис» (ХІІ ст.), «Галицько- Волинський літопис» (ХІІ-ХІІІ ст.), «Моління Даниїла Заточника» (ХІІІ ст.). Ці твори містять окремі елементи суспільно-економічної думки, що відбивають ідеологію панівного класу феодалів, його на­магання обґрунтувати прагнення давньоруської держави відігравати самостійну роль у міжнародному житті.

У ХУІ ст. — на поч. ХУІІ ст. суспільно-економічна думка спрямо­вана на захист національної незалежності українських земель, які були захоплені шляхетською Польщею. Серед просвітителів України значне місце посідає І. Вишенський (1545/50-1620-ті рр.), який досліджував панщину, оброк, податі, торговельний та лихварський прибуток тощо. На його думку, майново-соціальна нерівність людей походить не від природи і не від Бога, а від земних несправедливостей.

З другої половини ХУІІ ст. головним центром культури та освіти стала Києво-Могилянська академія. Видатними її діячами були І. Гі- зель, Л. Баранович, Ф. Прокопович.

У другій половині ХУІІІ ст. суспільно-економічній думці України були властиві антикріпосницькі ідеї. Так, просвітитель Я. Козельський у творі «Філософські пропозиції» (1768) зазначав, що «не золото та срібло, а працелюбність людей становить багатство народів».

Найрішучіший протест проти кріпосництва прозвучав у творах Г. Сковороди — видатного українського мислителя. Як найбільше благо людства Г. Сковорода проголосив свободу. Новий суспільний устрій, що буде створений на основі принципу загального щастя, фі­лософ уявляв у формі демократичної республіки, яка гарантує свободу і братство між людьми. Здійснення свого соціального ідеалу Сковоро­да пов’язував з вихованням людей, розвитком освіти і культури.

Наприкінці XVIII ст. — у першій пол. XIX ст. в умовах розпаду кріпосницької системи та формування капіталістичного устрою відбу­вався процес становлення економічної науки як самостійної галузі знань. У цей період посилилася дворянсько-ліберальна течія, видатним пред­ставником якої був В. Н. Каразін — засновник Xарківського універси­тету. Він розробив аграрну програму, в якій пропонував ліквідувати панщину і замінити її грошовою рентою з передачею частини поміщиць­ких земель селянам у довічний спадок. З метою подолання економічної відсталості Каразін пропонував розвивати високими темпами промис­ловість, зміцнювати грошову систему та державні фінанси.

У 50-60-ті роки XIX ст. виникає революційно-демократична течія економічної думки, видатним представником якої в Україні був Т. Г. Шев­ченко. У своїх творах він рішуче засудив кріпосництво, панщину і закликав народ до боротьби проти феодального гніту, за створення нового суспільства, «сім’ї вольної, нової».

У середині XIX ст. панівним напрямом в економічній думці Укра­їни була класична політична економія. Найвідоміші представники класичної школи в Україні — професор Xарківського університету Т. Ф. Степанов (1795-1847), професори Київського університету

Вернадський (1821-1884), М. Бунге (1823-1895), професор Ново­російського (нині Одеського) університету М. Вольський (1834-1876). Вони були лідерами економічної науки в російській імперії. Наприклад, Т. Степанов написав перший підручник з політичної економії, за яким навчалися не тільки студенти Xарківського та Київського, але й Мос­ковського і Петербурзького університетів.

З початку 1880-х років ідейною течією в Україні стає марксизм. Значну роль у поширенні марксизму в Україні відіграли твори М. Зі- бера, В. Воровського, Г. Петровського, Е. Квірінга, О. Шліхтера, М. Скрипника, В. Чубаря та ін.

В останнє десятиріччя XIX — на поч. 20-х років XX ст. сформува­лась українська школа неокласичного напряму. Його найвідоміші представники — Р. Орженцький, Д. Піхно, О. Білімович, Є. Слуцький. Зокрема, Є. Слуцький започаткував теорію поведінки споживача, він опублікував в італійському економічному журналі працю «До теорії збалансованого бюджету споживача» (1915), у якій поєднав аналіз функ­ції корисності з грошовими доходами і споживчим бюджетом. У цей же період значно вплинув на розвиток економічної думки М. I. Туган- Барановський (1865-1919) — видатний економіст, організатор науки, педагог. У своїх дослідженнях він розробляв проблеми ринків, про­мислових криз, розподілу, розвитку капіталізму, соціалізму, кооперації тощо. За його безпосередньою участю була створена Українська ака­демія наук (1920), у складі якої діяло одне з перших у світі відділень соціально-економічних наук. В останні роки свого життя він був про­фесором і деканом юридичного факультету Київського університету, головою кооперативного комітету та українського наукового товариства економістів.

У радянський період значним внеском у розвиток економічної те­орії були твори П. Першина, Л. Кухаренко, В. Корнієнка, А. Чухна, А. Покритана, В. Черняка та ін.

Головними центрами економічної науки в Україні нині є: Інститут економіки та прогнозування НАН України, Інститут економіки про­мисловості НАН України, Інститут аграрної економіки УААН, Інститут регіональних досліджень НАН України, Інститут економіко-правових досліджень НАН України, Рада по вивченню продуктивних сил Укра­їни, Інститут світової економіки та міжнародних відносин. Економічні дослідження проводяться також в економічних секторах, лабораторіях та інших підрозділах науково-дослідних установ і на економічних кафедрах вищих навчальних закладів України.

Наукові дослідження кафедри економічної теорії Національної юридичної академії Україні імені Ярослава Мудрого ведуться за таки­ми напрямами:

сучасна економічна теорія праці (д-р екон. наук Л. С. Шевченко); інституціональна теорія: історія виникнення та основні напрями розвитку, механізм функціонування ринку нерухомості (д-р екон. наук О. А. Гриценко);

протиріччя світогосподарських зв’язків і форми їх розв’язання в умовах включення перехідних економік у глобалізаційний процес (д-р екон. наук С. М. Макуха);

проблеми реформування структури економіки України на сучасно­му етапі її розвитку (канд. екон. наук О. О. Іваницький, канд. екон. наук О. О. Мамалуй, канд. екон. наук Л. В. Нечипорук, канд. екон. наук О. В. Овсієнко);

створення національної інноваційної системи України (канд. екон. наук О. С. Марченко, канд. екон. наук О. М. Левковець);

соціальні аспекти економічного зростання (д-р екон. наук Т. М. Камін- ська, канд. екон. наук В. В. Броницька, канд. екон. наук Т. І. Лучко, канд. екон. наук О. О. Тумакова);

особливості перехідного періоду в АПК України (канд. екон. наук О. В. Роздайбіда, В. А. Лизогуб);

економічна безпека держави (канд. екон. наук Г. Ю. Дарнопих).

Запитання для самоконтролю

1.  У чому полягають причини виникнення економічних знань?

2.  На чому ґрунтуються економічні погляди Арістотеля?

3.  Порівняйте вчення меркантилістів та представників класич­ної політичної економії.

4.  Які основні положення висувають представники неокласич­ної теорії?

5.  Які течії існують у неокласичній теорії?

6.  Чому з’являється кейнсіанство та які риси притаманні йому?

7.  У чому полягають основні положення теорії Дж. Кейнса?

8.  Що означає поняття «нова класична економіка»? Які школи до неї належать?

9.  Що сприяло розвиткові інституційної економічної теорії і які ідеї вона висуває?

10.  Назвіть основні теорії неоінституціоналізму та їхніх пред­ставників.

11.  Як розвивалася наукова економічна думка в Україні?

12.  У чому полягає специфіка сучасного розвитку економічної науки в Україні?

13.  Назвіть відомих представників вітчизняної економічної на­уки.