Розділ 15 Релігія і церква в системі державно-правових відносин

§ 1. Класифікація сучасних країн відповідно до їх ставлення до релігії і церкви

Існують різні моделі церковно-державних відносин, що склалися в суспільстві, де взаємодія релігійних ор­ганізацій і держави стали результатом історичних ком­промісів. Зараз характер церковно-державних відносин прямо пов’язаний зі здійсненням принципу свободи совісті як одного з фундаментальних прав і свобод люди­ни. Взявши за основу форму і спосіб взаємодії держави з релігійними організаціями, можна розділити держави на кілька груп.

1.  Держави, де існує офіційно узаконена і пануюча релігія, де відбулося злиття державної, світської і духов­ної влади, форма правління, при якій функціонування держави і регламентація громадського життя визнача­ється пануючою церквою і її органами. У найбільш по­слідовній формі державний режим стає теократичним (від грец. theos — бог, kratos — влада).Така форма прав­ління історично існувала в V—I ст. до н. е. в Іудеї, а за­раз існує у Ватикані. Сильні релігійні тенденції є в іслам­ських державах Марокко, Тунісі, Мавританії, Алжирі, Іраку, Ірані, Саудівській Аравії, де вони спираються на давні традиції правління династій Омейядів (661—750) та Абасидів (750—1258).

Прикладом таких взаємин може бути і статус право­славної релігії в колишній Російській імперії, де панівна релігія визначала характер державних і суспільних відно­син. Церковна реформа XVIII ст. скасувала патріаршество й установила державну церковність у вигляді православ’я. У Зводі законів Російської імперії (1875 р.) усі релігії поділя­лися на: державну, терпимі (католицизм, протестантизм, армяно-григоріянську, іслам, буддизм, іудаїзм) та нетер­пимі, до яких відносили секти, що виникли на основі ста­рообрядництва. В «Уложенні про покарання» особливим злочином вважалося спокушання віруючих переходити з православ’я в іншу віру. У сучасних державно-правових ре­жимах офіційні державні церкви існують в Англії, Данії, Ізраїлі, що закріплено в конституціях цих країн.

2.  Держави, де здійснюється законодавча підтримка однієї традиційно існуючої церкви. Відповідно до право­вих актів регламентується пануюче положення як офіцій­ної, так і іншої конфесії, визнаються відокремлення цер­кви від держави і школи від церкви. Як правило, такою конфесією стає та, що історично пов’язана з формуван­ням держави і справила найбільший вплив на переважну частину населення країни. Характерним прикладом є ста­тус православної церкви в Греції, де 35% населення — православні. Конституція Болгарії, проголошуючи відок­ремлення релігійних організацій від церкви, в той же час установлює, що традиційною релігією Болгарії є східно- православне віросповідання. В Італії Конституція визнає існування конкордату з Ватиканом, відповідно до якого римсько-католицька релігія є не лише привілейованою, але єдиною державною релігією в Італії.

3.  Держави, що обмежуються визнанням формальної рівності церков, без відокремлення їх від держави. Для цього типу відносин характерна різноманітна державна підтримка усіх церков. Прикладом є Німеччина, Японія, Австрія, Перу та ін.

4. Держави, де діяльність церкви в справах релігії і держави в справах церкви гарантує максимальне забезпечення свободи релігії, режиму толерантності, де свобо­да совісті визначається правом людини обирати будь-яке віросповідання або право не сповідувати жодної релігії. Типовим прикладом такої моделі є США, де свобода релігії захищається законом, усі спірні питання вирішу­ються в судовому порядку, релігійні організації звільня­ються від податків. Законодавчо закріплений такий са­мий принцип у Франції, Туреччині, Україні та інших постсоціалістичних країнах.

Загальні принципи відокремлення церкви від держа­ви такі:

а)  держава не втручається в справи церкви, якщо вони не порушують чинне законодавство;

б) держава і її установи не контролюють ставлення своїх громадян до релігії;

в) церква не виконує жодної юридичної функції;

г) держава не надає жодних привілеїв і матеріально не підтримує жодної церкви;

ґ) церква не втручається в державні справи.

Слід зазначити, що правова форма взаємин держави і церкви у тих країнах, де церква відокремлена від держави, обумовлена різними соціально-політичними та історич­ними причинами і тому в кожній державі має свої особли­вості. Залежно від конкретної моделі державно-церков­них відносин існують різні схеми фінансування церков­них інститутів: збір спеціального церковного податку, що витрачається згідно з бажанням платників (Іспанія, Іта­лія); церковним податком розпоряджаються керівники релігійних організацій і витрачають кошти на власний розсуд (Австрія, Швеція, Швейцарія); релігійні органі­зації не фінансуються державою й існують за рахунок добровільних пожертвувань, видавничої та господарської діяльності, продажу релігійної атрибутики тощо (США, Франція, Україна, Нідерланди); пряме фінансування ре­лігійних організацій і контроль за використання наданих коштів (Бельгія, Норвегія).

§ 2. Поняття свободи совісті

Духовна сторона людської природи виявляється в усвідомленні людиною свого ставлення до божества та відповідних моральних, інтелектуальних, естетичних потреб. Внаслідок цього духовному життю людини вла­стива релігійна сфера з усіма тими особливостями, що випливають з неї, прагненнями до конкретної форми віросповідання. Тому на державу покладені відповідні зав­дання по забезпеченню прав віруючих та запобіганню мож­ливим міжконфесійним конфліктам. Відповідно до пану­ючих переконань релігійні вірування — це справа совісті кожної людини. Принципи віротерпимості і свободи со­вісті проголошуються всіма державами, державна влада не має права втручатися у внутрішній світ людини. Але слід враховувати, що релігійні вірування існують не лише у внут­рішньому духовному житті людей, але й отримують зовніш­ню організацію в церкві. У цьому разі релігійні вірування і церковні громади не мають територіальних кордонів і мо­жуть впливати на відносини між державами. Прикладом цього став Вестфальский мирний договір 1648 р., постано­ви Берлінського трактату 1878 р., конкордати (угоди Папи Римського з урядами держав світу).

Свобода совісті — одна з фундаментальних, невід’ємних свобод, що визначається через здатність людини самореа- лізовуватися в духовній сфері, а також можливість її діяль­ності на основі ціннісного вибору. Поняття свободи совісті тісно пов’язане з розвитком суспільства і держави, і функ­ціонує як категорія права. Правовий аспект свободи совісті являє собою законодавчо оформлену сукупність юридич­них норм, що регулюють соціальні відносини в аспекті реа­лізації особою своїх прав на свободу совісті. Тому свободу со­вісті слід розглядати і як філософську, і як правову категорію.

У філософському аспекті свободу совісті слід розуміти як внутрішню здатність людини оцінювати й осмислюва­ти свої вчинки стосовно навколишнього світу на підставі власної совісті і реалізовувати себе на підставі вибору.

Совість виявляє себе не лише у формі усвідомлення дій, яким дається моральна оцінка, але й в емоційній сфері у формі переживань, у почутті провини. Совість тлумачить­ся як прояв, що є підставою морального обов’язку.

Формування уявлень про свободу совісті і віроспо­відання, способи їхньої реалізації в суспільстві мають тривалу історію, пов’язану з ідеями, що відбили всі про­тиріччя історичного процесу. Слід підкреслити, що став­лення суспільства до релігії залежить від рівня його циві­лізації, традицій, місця і ролі церкви. Ставлення індивіда визначається своєю власною світоглядною позицією, свободою переконань, тому з огляду на історичні і правові аспекти свободи совісті не можна не звернути увагу на те, що вона є і категорією культури.

Суспільства древнього світу характеризуються про­явом віротерпимості стосовно богів і культу інших релігій. Глави держав мирилися з тим, що скорені ними народи молились своїм богам. У древніх державах релігійні сис­теми не претендували на свою винятковість, тому і не відкидали інші релігійні уявлення. Не можна забувати, що поряд з релігійними ідеями виникали ідеї вільнодумства, прикладом є роботи Ксенофана (приб. 570—478 до н.е.), Демокріта (народ. приб. 470 до н.е.), Анаксагора (приб. 500—428 до н. е.). Таким чином, у древніх державах сфор­мувалися різні підходи до релігії, що пізніше проявилися в понятті свободи совісті і віросповідання.

В епоху середньовіччя, із становленням християн­ства як пануючої релігії злиттям світської і церковної влади неможливо говорити про свободу совісті і переко­нань. Відступ від віри вважався злочином, а вільнодум­на людина — зрадником. Прикладом осуду і неприйнят­тя християнства стала поява в Католицькій Церкві інкві­зиції, завданням якої була боротьба з єретиками.

Період кінця XVI ст. і до середини XVIII ст. характе­ризується змінами в політиці й економіці, а також у су­спільній свідомості, де починає формуватися розуміння необхідності відокремлення церкви від держави. Саме в цей період починає поширюватися вчення про правову державу, природне право, громадянське суспільство, відпо­відно до якого держава і її встановлення мають не небесне, а земне походження. Ці ідеї реалізуються і закріплюються в законодавстві, що є кроком до свободи совісті.

Особливий внесок у розвиток уявлень про свободу совісті внесли видатні філософи: Спіноза (1632—1677), Бейль (1647—1706), Гоббс (1588—1679), Гольбах (1723— 1789), Ламетрі (1709—1751). Саме французькі просвіти­телі обґрунтували можливість тлумачення свободи со­вісті, як право не лише на свободу віросповідання, але й можливість бути атеїстом. Крім цих питань французька освіта торкнулася проблеми відокремлення церкви від дер­жави і школи від церкви. У працях філософів і правознавців піднімалася проблема можливості вибору тієї чи іншої ре­лігійної конфесії і вільного відправлення релігійних потреб. Пізніше основні ідеї, підняті французькою освітою, що стосуються питань взаємин церкви і держави, були закрі­плені в «Декларації прав людини і громадянина» (1789 р.). Зараз реальне забезпечення свободи совісті дає можливість людині на різні варіанти світоглядного самовизначення, ґрунтуючись на принципах свободи переконань. Кожна людина самостійно вирішує, в що їй вірити, і вправі виби­рати життєві орієнтири і цінності. Релігійна віра людини, як і справжнє вільнодумство, є самостійним велінням совісті. Слід підкреслити, що вільний світоглядний вибір повинен бути свідомим, тобто грунтуватись на розумінні обраної альтернативи. Ряд сучасних законодавчих актів свідчать про підвищення в нашій країні культури ставлен­ня суспільства до релігії і забезпечення гарантій свободи совісті. Прикладом може бути повернення церквам куль­тових приміщень і допомога в їхньому відновленні. Ре­ально забезпечене відокремлення церкви від держави додало їй незалежності, що дозволило можливості уник­нути конфліктів між її членами.

Масова свідомість звільнилася від упередженого став­лення до релігії, вільний вибір став принципом навчання і виховання, кожна людина може реалізовувати право на свої власні переконання. Держава послідовно проводить принцип толерантності стосовно свободи совісті і пере­конань, основою цього принципу є повага до особис­тості і її світогляду.

§ 3. Загальна декларація прав людини про свободу совісті

Статут Організації Об’єднаних Націй містить юри­дично обов’язкові положення про необхідність здійснен­ня міжнародного співробітництва в заохоченні і розвитку поваги до прав і основних свобод людини. Одночасно Статут ООН сформулював ряд принципів, що регулю­ють дотримання таких прав людини, як гідність і цін­ність людської особистості, рівноправність народів, рів­ноправність чоловіків і жінок, неприпустимість дис­кримінації за ознаками раси, статі, мови і релігії.

До прийнятого ООН Міжнародного білля про права людини входять: Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права і два факультативних протоколи до ньо­го: про приватні скарги і скасування страти.

Загальна декларація прав людини, прийнята Гене­ральною Асамблеєю ООН у 1948 р., стала першим в істо­рії міжнародних відносин документом універсального характеру, що вмістив перелік прав і свобод людини. Проголошення Загальної декларації прав людини поста­вило завдання для всіх членів ООН, «щоб кожна людина і кожна структура суспільства, постійно враховуючи поло­ження цієї Декларації, прагнули шляхом проведення про­світницької та освітньої діяльності сприяти поважанню цих прав і свобод, а також забезпечити, шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів, їх загальне й ефективне визнання та дотримання як серед народів держав — членів Організації, так і серед народів тих тери­торій, що перебувають під їхньою юрисдикцією» (Преам­була Загальної декларації прав людини 1948 р.).

Загальна декларація прав людини складається з Пре­амбули і 30 статей, в яких викладаються основні права людини і свободи, на які мають право усі чоловіки і жінки у світі без жодного розрізнення.

У статті 1 викладаються філософські постулати, на яких заснована Декларація. У статті зазначається, що «усі люди народжуються вільними й рівними за своєю гідністю та правами. Вони наділені розумом і совістю та повинні діяти один стосовно одного в дусі братерства». Стаття визначає основні положення Декларації, зокре­ма, що право на свободу і рівність є невід’ємним правом людини, якого вона не може бути позбавлена. Оскільки людина має розум і совість, вона відрізняється від інших істот на Землі і тому має право на певні права і свободи, якими не користуються інші істоти.

Основні принципи, на яких будується Загальна дек­ларація прав людини, засновані на гідності, властивій усім членам людського суспільства. Ця гідність і права на свободу та рівність, що випливають з неї, є невідчужувани- ми і нескасовуваним. Вони мають перевагу над усіма повно­важеннями, включаючи повноваження держав, що можуть їх регулювати, але не скасовувати. Людська гідність існує і повинна визнаватися без жодного розрізнення. Права людини універсальні за своєю природою і набуваються при народженні всіма членами суспільства, незалежно від політичного, правового або міжнародного статусу країни чи території, до яких людина належить.

У статті 3, першому основному положенні Декла­рації, проголошується право на життя, свободу й особи­сту недоторканність — право, що має життєво важливе значення для користування всіма іншими правами. Ця стаття є вступною до статей 4—21, у яких викладаються інші громадянські і політичні права, включаючи свобо­ду думки, совісті і релігії.

У відозві Тегеранської конференції, прийнятій Міжна­родною конференцією по правах людини, що відбулася в Ірані в 1968 р., зазначалося, що Загальна декларація прав людини відбиває загальну домовленість народів світу щодо невід’ємних і непорушних прав кожної людини і є зобов’язанням для членів міжнародного співтовариства.

В останні роки при підготовці міжнародних докумен­тів в царині прав людини в органах Організації Об’єд­наних Націй посилюється тенденція до включення до них посилань не лише на Загальну декларацію прав лю­дини, але й на інші положення Міжнародного білля про права людини. Це стосується Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії або інших переконань 1981 р.; Декларації про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і язикових меншин 1992 р. На Всесвітній конференції 1994 р. у Ріо-де-Жанейро була зроблена спроба додати в Загальну декларацію прав людини 31-у статтю — еколо­гічну. Однак сприйнята розвинутими країнами як загро­за сформованим у них споживчим стандартам, вона була провалена і з того часу так і не потрапила до порядку денного Генеральної Асамблеї.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і куль­турні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права були прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 р. і набули чинності в 1976 р.

Преамбули і статті 1, 3 і 5 обох Пактів майже іден­тичні. У Преамбулі до кожного Пакту вказується на зо­бов’язання держав відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй заохочувати права людини; нага­дується про те, що кожна окрема людина повинна дома­гатися заохочення і дотримання цих прав, і визнається, що відповідно до Загальної декларації прав людини ідеал вільної людської особистості, що користується грома­дянською і політичною свободою і свободою від страху і нестатків, може бути здійснений, тільки якщо будуть створені такі умови, за яких кожен може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними пра­вами, так само як і своїми громадянськими і політични­ми правами. Крім того, статті передбачають захист пра­ва на свободу думки, совісті і релігії (ст. 18) і права до­тримуватися своїх думок і на вільне вираження своєї думки (ст. 19). Вони передбачають заборону законом будь-якої пропаганди війни і будь-якого виступу на ко­ристь національної, расової або релігійної ненависті, що являє собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі або насильства (ст. 20).

Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права дає можливість Ко­мітету з прав людини, створеному відповідно до поло­жень цього Пакту, одержувати і розглядати повідомлен­ня осіб, які заявляють, що вони є жертвами порушень якого-небудь із прав, викладених у Пакті.

Міжнародний білль про права людини є важливою віхою в історії прав людини, справжньою «Великою хар­тією вільностей», що свідчить про початок нового важ­ливого етапу в історії людства — свідомого наділення людської особистості гідністю і цінністю.

Згадані документи із самого початку мали форму міжнародних конвенцій, обов’язкових для держав, що беруть участь у них, і були актами, які встановлюють стандарти у сфері прав людини.

Право на свободу думки, совісті і релігії — ці положен­ня використовуються в ст. 18 Загальної декларації прав людини 1948 р. і ст. 18 Міжнародного пакту про грома­дянські і політичні права людини 1966 р. Однак не мож­на лишати поза увагою і «свободу переконань». Загаль­новизнано, що формулювання «релігія і переконання» включає теїстичні, нетеїстичні й атеїстичні переконання.

Нетерпимість на основі релігії і переконань має два аспекти: по-перше, негативне ставлення до осіб і груп осіб, що сповідують іншу релігію або дотримують інших переконань, і, по-друге, прояв такого ставлення на прак­тиці. Такі прояви часто мають характер дискримінації, однак у багатьох випадках вони йдуть ще далі і розпалю­ють ненависть або навіть спричиняють переслідування окремих осіб або групи, що сповідують іншу релігію чи мають інші переконання. Важливо враховувати, що рів­ність усіх людей означає відсутність дискримінації. В аб­солютній повазі права закладені справжня рівність і єдина можливість повного користування правами люди­ни без дискримінації за ознаками раси, статі або релігії.

Релігія може бути представлена як «пояснення сен­су життя і того, як слід жити». Кожна релігія має як мінімум віру, кодекс соціальної поведінки і культ. Церк­ва представляє інституціональну організацію або співто­вариство віруючих, що мають адміністрацію, клерикаль­ну ієрархію, встановлений комплекс переконань і зви­чаїв і форму ритуалів.

Що стосується права кожної людини змінювати свою релігію або переконання, то в ст. 18 Загальної декларації прав людини вказується, що «кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії; це право передбачає сво­боду змінювати свою релігію або переконання». У статті 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні пра­ва зазначається, що кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати або приймати релігію чи переконання за своїм вибором. У статті 1 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості або дискримінації на основі релігії або переконань ука­зується, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах. Це право включає свободу мати або приймати релігію або переконання за своїм вибором.

Прояви нетерпимості і дискримінації на основі релі­гії або переконань мають серйозний характер. Вони не­безпечні тим, що можуть призвести до грубих порушень прав людини і злочинів проти людства (геноциду), що становить загрозу для міжнародного миру і безпеки. Це обмежує і порушує основне право на свободу думки, совісті, релігії, переконань і інші свободи, зокрема: відправляти культи або збиратися у зв’язку з релігією або переконаннями і створювати чи надавати місця для цих цілей; створювати і надавати відповідні благодійні або гуманітарні установи; робити, здобувати і використову­вати у відповідному обсязі необхідні предмети і матері­али, пов’язані з релігійними обрядами, звичаями або пе­реконаннями; готувати, випускати і поширювати від­повідні публікації в цих галузях; викладати питання релігії або переконань у місцях, що підходять для цих цілей; звертатися з проханням і одержувати від окремих осіб і організацій добровільні фінансові й інші пожертву­вання; готувати, обирати або призначати за правом спадкування керівників відповідно до потреб і норм тієї або іншої релігії або переконання; дотримувати днів від­починку і відзначати свята і відправляти обряди відпо­відно до розпоряджень релігії або за переконаннями; встановлювати і підтримувати зв’язок з окремими особа­ми і громадами у сфері релігії і переконань на національ­ному і міжнародному рівнях.

Крім того, такі прояви можуть обмежувати або порушу­вати багато прав людини, включаючи: право на життя, осо­бисту свободу і безпеку; право на свободу від катувань або жорстоке, нелюдського або таке, що принижуює гідність, поводження чи покарання; право на свободу від дискрим­інації і будь-якого підбурювання до неї; право на справед­ливе і публічне заслуховування незалежним і неупередже- ним судом; право на свободу пересування і вибору місця проживання; право на свободу думки і вільне вираження своєї думки; право на свободу мирних зборів і асоціацій; право на невтручання в особисте життя і право релігійних меншин проповідувати і відправляти свою релігію.

У зв’язку з цим держави вживають заходів із захисту права на свободу думки, совісті, релігії і переконань у всіх його аспектах, особливо з метою дотримання норм, закріплених у Декларації про ліквідацію всіх форм нетер­пимості і дискримінації на основі релігії або переконань. Мета Декларації, встановлена в ст. 7, полягає в тому, щоб усі права, проголошені в ній, були представлені в націо­нальному законодавстві «таким чином, щоб кожна лю­дина могла користуватися такими правами і свободами на практиці» і вільно сповідувати свою релігію і виража­ти переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно або приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів.

Нетерпимість до дискримінації на основі релігії або переконань у сучасному світовому співтоваристві ба­зується на тому, що свобода релігії пов’язана з внутріш­ньою свідомістю людини і тому належить до сфери її особистих справ, що повне здійснення свободи релігії або переконань може бути гарантоване відокремленням церкви від держави. Однак державна релігія, що пропо­відує взаємну повагу і розуміння, може ефективно забез­печити терпимість і релігійні свободи.

§ 4. Проблеми державно-церковних відносин у постсоціалістичних країнах і в Україні

Аналіз релігійних процесів у постсоціалістичних краї­нах виявляє загальні та характерні для всіх них процеси.

Скасування обмежень щодо релігійних переконань, визнання цінності релігії створило нову соціально-по­літичну ситуацію. Релігійні інститути стали відігравати важливу роль у житті суспільства, релігія і її нормативи найчастіше заповнили духовний вакуум, що утворився після катастрофи ідеалів, підвищився рівень довіри до церкви. У той же час виникли проблеми, що призвели до військових конфліктів, які мають конфесіональне за­барвлення, — Закавказзя, Югославія. Зміна політичної карти, поява незалежних держав спричинили розколи у церквах, конфлікти між метрополіями. Слід зазначити, що Європа стала територією різних місіонерських рухів і нових релігійних рухів; це призвело до протиріч, що ви­никли між традиційною церквою і новими утворення­ми. У ході соціальних перетворень церква була втягнута у сферу політичної боротьби й іноді сприяла мирному вирішенню питань. У деяких країнах традиційно устале­ним церквам належить провідна роль в історичному про­цесі національно-державного становлення, але після де­сятиліть гонінь і обмежень вони не можуть конкурувати з організаціями, що мають величезне фінансування, підготовлену армію місіонерів, сучасні комунікації. Усі ці проблеми певною мірою стосуються України, яка не стоїть і не може стояти осторонь світового релігійного процесу. Слід зазначити, що побудова громадянського суспільства вимагає забезпечення свободи буття людини в соціумі. У релігійному житті країни іде процес створен­ня сприятливих умов для розвитку різних конфесій. Цей шлях вимагає розв’язання проблем церкви, постійної уваги керівників різного рівня до питань, що виникають у релігійній сфері, законодавчого забезпечення прав гро­мадян на відправлення релігійних потреб.

Питання до самопідготовки

1. Дайте характеристику сучасних моделей церковно-держав­них відносин.

2. Як ви розумієте свободу совісті та свободу церкви?

3. Проаналізуйте історичний розвиток поняття свободи со­вісті.

4. Особливості свободи совісті в Україні.

5. Яким має бути правовий статус нетрадиційних для України релігій та церков?

6. Розкрийте зміст основних міжнародних документів, що регу­люють принцип свободи совісті, і дайте їм характеристику.