Розділ 13 Буддизм

§ 1. Умови виникнення, розвитку та поширення

Загальна характеристика умов виникнення. Буддизм — це найстаріша зі світових релігій, що виникла у VI ст. до н. е. у стародавній Індії.

У середині VI ст. до н. е. індійське суспільство пере­живало відчутну кризу традиційного світогляду, який за­безпечував стабільність соціального буття, усталеність культурних, політико-економічних відносин і зв’язків. Розпад родової системи та перехід до землеробської ци­вілізації з сильним впливом сусідської спільноти призво­див до зміни звичаїв людей, орієнтованих на родопле- менні відносини. Стародавній індійський брахманізм пояснював і «освячував» саме ту систему життєвих коор­динат, де місце людини в суспільстві та мета її існуван­ня пояснювалися волею богів: за походженням людина належить до окремої касти (брахмани, кшатрії, вайш’ї, шудри) і належним чином виконує сукупність соціаль­них обов’язків — йде шляхом догодження богам, який в Індії традиційно називають карма-марга. За цим чітко ієрархічним принципом розбудовувалася сукупність соціальних стосунків, а надзвичайно високий статус брахмана як провідника божественного в земне і волода­ря таємного сакрального знання гарантував незмінність споконвічного порядку речей у світі.

За принципово нових історичних обставин підсилю­ються позиції представників військової шляхти— кшат- ріїв. Між ними та брахманами розпочалася боротьба за владу в індійських князівствах, яка призвела до появи військових династій. Зросла знедоленість нижчих каст, збільшилася кількість людей, що перебували поза пев- ною соціальною структурою індійського суспільства. Ці фактори призвели до зростання відчуття дестабілізації бут­тя, вторгнення хаосу, що порушує божественні встановлен­ня. За умов світоглядної кризи поширюються настрої соці­ального песимізму та невіри у традиційні цінності. Ці на­строї стимулювали пошук нових засобів розв’язання суспільних проблем та теоретичного обґрунтування основ індивідуального буття. Тому в Індії VI ст. до н. е. зростає кількість послідовників традицій тапасу — суворо аскетич­ного способу життя, який вимагає приборкання почуттєво- емоційних, тілесних зв’язків з навколишнім світом заради духовного самовдосконалення.

Життєвий шлях та діяльність Будди. Завжди, коли йдеться про східного мудреця, життя його овіяне над­звичайними легендами, які багато в чому дозволяють зрозуміти сутність віровчення.

Існує різне датування життя Будди, але найбільш по­ширеним є 566—486 рр. до н. е. Він народився в родині князя Шуддходани у північно-східній Індії і був назва­ний Сіддхартхою Гаутамою Шакьямуні (той, хто досяг мети). Хлопчик мав багато ознак того, що його чекає ве­лике майбутнє (золотавий колір шкіри, довгі мочки вух, довгі пальці рук та ін.). Було провіщено, що в майбутнь­ому принц стане або великим володарем, якщо його мо­лоді літа пройдуть безтурботно, або великим вчителем мудрості, якщо він зустрінеться зі стражданнями світу. Батько Сіддхартхи створив для нього максимально ком­фортні умови життя. Не виходячи за межі князівської сади­би, принц вивчав стародавню ведійну літературу, навички управління, правила етикету тощо. Але одного дня, вже після одруження та народження дитини, Сіддхартха ви­падково опинився за стінами палацу і тоді відбулися так звані «чотири зустрічі», які докорінно змінили його жит­тя. Він зустрівся з покритими виразками хворими, з людьми дуже похилого віку і з похоронною процесією. Таким чином принц дізнався про існування хвороб, бідності, старості та смерті, супутниками яких є страж­дання людей та їхніх близьких. Нарешті, він зустрів мо- наха-аскета, який вів досі невідомий для принца спосіб життя, сенсом якого є пошук істини.

Під впливом цих зустрічей Сіддхартха залишив свою родину і став аскетом, аби знайти джерело страждань та зрозуміти сенс буття. Протягом семи років він приборку­вав бажання тіла та зміцнював дух і волю. Одного разу, вже зовсім виснажений, принц дав собі обіцянку не вста­вати з-під дерева, аж доки йому не відкриється істина. Після того як Сіддхартха витримав спокуси чудовиська- демона Мари, на нього зійшло Просвітлення та відкри­лися таємниці істинного Знання. З цього часу принц от­римав нове духовне ім’я — Будда (Просвітлений).

§ 2. Віровчення й культ

Вчення Будди має перш за все етичний характер. На відміну від західної релігійної і філософської традиції первісний буддизм мало уваги приділяв проблемам по­ходження та розвитку всесвіту. За легендою, одного разу учень запитав Будду: «Що таке світ у цілому?» Замість від­повіді Будда звернувся до учня: «А скажи мені, якого кольо­ру волосся дитини тієї жінки, яка ще не народжувала?» Смисл цього епізоду полягає в тому, що людина не повин­на витрачати дорогоцінний час життя на з’ясування тих проблем, які лише відволікають від пошуку сенсу життя. Тому в багатьох світоглядних аспектах буддизм сприйняв традиційні для Індії положення та ключові поняття.

Єдність світу та різноманість зв’язків у ньому існують завдяки коливанням дхарм. Термін дхарма використо­вується в індійській літературі у різних значеннях: вчен­ня, праведний шлях, закон. Але у буддизмі дхарма виз­начається як елементарна психофізична частка, носій певної властивості. Комбінації дхарм, тобто їх специ­фічні поєднання і утворюють природний світ у цілому та будь-яку його окрему складову — богів, людей, тварин, духів тощо. Непередбачуване коливання дхарм створює ситуацію, коли, з одного боку, будь-яка подія має свої причини, а з другого — неможливо з’ясувати і спрогно- зувати усю сукупність причинно-наслідкових зв’язків. Тому в Індії традиційно вважають, що речі та обставини завжди є не такими, як нам уявляються. Для позначен­ня недосконалості наших почуттєвих вражень про світ використовується термін «майя», тобто ілюзія. Оскільки людина є також сукупністю дхарм, які динамічно зміню­ються залежно від людських думок, слів, вчинків, то людське життя є «великий лабіринт, який не має плану». Зовні випадковий вчинок незнайомої людини здатний змінити твоє життя, а твої думки впливають на перебіг подій у житті іншої.

Буддизм приймає також положення про нескінчен­ність життя, яке лише набуває різних форм. Смерть, як завершення циклу існування певної тілесної форми, що підтримує процеси зміни дхарм, вважається тимчасовим порушенням безперервності буття. Тому традиційно в Індії поховальні церемонії пов’язані із спаленням тіл по­мерлих. Поховальне вогнище допомагає дхармам зали­шити вже не потрібне тіло і таким чином легше віднай­ти нову форму життя. Символізує безкінечний процес перевтілень та надбання нових форм існування Колесо буття — сансара. Всі живі істоти підпорядковуються зако­ну перероджень, тому серед сегментів колеса сансари зу­стрічаються Боги, люди, тварини, асури, прети, духи. Кожна з цих форм буття має свої варіанти; скажімо люди різних каст, тварини, які є об’єктом вшанування, або ж комахи. Якість подальших перевтілень завжди обумов­люється сумою думок, слів та вчинків людини. Так спра­цьовує універсальний закон причинності — карма. Тільки від карми залежить соціальне становище, матеріальний добробут, вдача людини та інші фактори — вони завжди відбиток індивідуальних подій у її попередніх життях. Це вчення пояснювало і підтримувало кастову систему Індії та соціальну стабільність суспільства в цілому.

Таким чином, буддизм приймає характерну для Індії стратегію визначення місця та ролі людини у світі, де пізнання порядку речей здійснюється задля найкращо­го пристосування до його вимог. Але принципова відмін­ність полягає в розумінні особливостей праведного гар­монійного пристосування: буддизм акцентує увагу на індивідуалізації зусиль і наголошує на моральності шля­ху пізнання. Це простежується вже в перших проповідях Будди, в яких було сформульовано основні теоретичні положення віровчення, так звані Чотири благородні істини.

1.  Життя — це страждання. Народження, хвороби, розлуки, смерть, розставання з чимось дорогим, поєднан­ня з немилим серцю, прагнення володіти речами та їх втрата — все це у ланцюгу життя є страждання, які змі­нюються лише залежно від конкретної ситуації.

2. Причина страждань — це належність до самого життя, яке є лише зміною форми та джерела страждань. Бажання жити, потяг до насолод, пристрасті ведуть лю­дину від одного втілення до іншого у колесі буття — сан-сарі.

3.  Існує можливість подолати страждання — вже сама думка про це є саморозкриття благородної істини. Го­ловним чинником належної зміни світогляду стає відмо­ва від ілюзій людського «я», коли оточуючий світ сприй­мається як простір освоєння людською свідомістю, а земне життя здається єдиною можливістю існування.

4.  Існує шлях, який веде до подолання страждань.

Це «благородний восьмирічний шлях», пов’язаний з додержанням 8-ми чеснот:

1)  правильна віра — розуміння чотирьох істин;

2)   правильна рішучість — готовність діяти згідно з істинами;

3)  правильна мова — правдивість, відмова від неправ­ди, наклепів, грубих слів;

4)   правильна поведінка — незаподіяння шкоди жи­вим істотам, участь у добрих справах;

5)   правильне життя — заробляти на життя чесним шляхом, гідно поводити себе в суспільстві;

6)   правильне зусилля — постійність у подоланні не­гативних думок, поганого впливу;

7)   правильна увага (пам’ять) — постійно пам’ятати про наповненість життя скорботою, необхідність від­сторонення від мирських прив’язаностей;

8)   правильне зосередження — досягнення внутріш­нього спокою, самоконтролю, неухильність у прагненні звільнитися від покликів тіла, байдужості до страждань і втрат .

Той, хто пройде цим шляхом, досягне останнього ступеня на шляху спасіння — ідеального стану нірвани. Нірвана (згасання) — це абсолютний спокій, стан, в яко­му згасають усі емоції, пристрасті, почуття, будь-яка прив’язаність до земного життя, навіть бажання існува­ти у наступних переродженнях. Разом з належністю до життя долаються притаманні йому страждання. Аби за­побігти їх відтворенню у наступних перевтіленнях, лю­дина, що досягла нірвани (архат), розмикає Колесо бут­тя і більше не народжується в майбутньому в будь-якій тілесній формі. З точки зору західної раціональності, нірвана — це перехід в ніщо, але для буддиста цей стан означає перехід у якісно інше буття розчинення у гар­монії всесвіту, стан, який неможливо описати за допомо­гою звичних людських категорій і понять. Нірвана залишає «по той бік буття» усі наші уявлення про життя та його сенс, у ній припиняється дія закону карми, бо до­лається коливання дхарм.

Таким чином, пристосування людини до цього світу трансформується в поступове відсторонення від суспіль­но значущої діяльності, від усіх звичайних повсякденних справ, які містять прив’язаність до життя. Цю особливу модель буття, запропоновану буддизмом, визначають також як втечу від світу (ескапізм).

Унікальної рисою буддизму є відсутність віри у бога- творця. Припинити коливання дхарм може лише той, хто подолає авідью (незнання) Благородних істин та Шляху до них. Слід зазначити, що саме позакастова універсаль­ність цих вимог, визнання рівності усіх людей на шляху до спасіння сприяли швидкому поширенню буддизму і зреш­тою перетворенню його на світову релігію.

Людина, яка вирішує стати на праведний шлях, може стати ченцем, зобов’язуючись підкорятися віровченню Будди та статуту чернецької спільноти. Це означає від­мову від родини і касти та суворе дотримання 253 правил та приписів. П’ять з них є обов’язковими для всіх тих, хто сповідує буддизм, десять — для монахів та аскетів (Кодекс Панчашила).

1.  Головною вимогою є любов до всіх живих істот, нена- сильництво, неприпустимість заподіяння шкоди будь-кому. Буддист цим запобігає погіршенню карми, яке не дозво­лить йому досягти нірвани. Задля цього ж він не повинен втручатися в будь-які події, пов’язані з насильницькими діями (той, хто до них вдається, карає себе сам), а також вміти їм не протистояти.

2.  Не говорити неправди.

3.  Не красти, не брати чужого майна.

4.  Не зазіхати на чужу жінку або чужого чоловіка.

5.  Не вживати збуджуючих засобів та одурманюючих напоїв.

6.  Не вживати їжі після опівдня.

7.  Не брати участь у веселощах.

8.  Не вживати парфумів.

9.  Не спати на високому зручному ліжку.

10. Не мати золота й коштовностей.

Буддизм від самого початку свого існування був терпи­мим і толерантним до інших вірувань. Це релігія ком­промісу ще й тому, що він не вимагав докорінних змін спо­собу життя тих людей, які вважали себе мирськими по­слідовниками буддизму. Виконуючи п’ять етичних вимог, людина могла готувати себе до наступного більш доско­налого перевтілення, яке і відкриє шлях до нірвани.

§ 3. Основні напрями буддизму: хінаяна і махаяна

Різні тенденції розвитку буддизму призвели до того, що в I-II ст. оформилися дві його головні течії: хінаяна та махаяна.

Хінаяна (мала колісниця, вузький шлях спасіння) пе­реважно відповідає ідеалам раннього буддизму. Будда виз­начається не як Бог, а як великий вчитель мудрості, яко­му відкрилася Істина. Він вказав людству шлях спасіння від страждань світу, і той, хто бажає досягти нірвани, по­винен присвятити цій справі все своє життя. Тому «мала колісниця» — це шлях небагатьох, тих, хто віддає себе слу­жінню трьом головним скарбам буддизму — Будді, дхармі (у значенні закону, вченню), сангхі (спільноті монахів). Хінаяна — це інтелектуально та ритуально складний шлях до нірвани, відкритий лише для монахів.

Махаяна (велика колісниця, або широкий шлях спа­сіння). Розвиток цієї течії пов’язаний з діяльністю леген­дарного Нагарджуни Махаяна — це перетворення буддиз­му на нескладну для розуміння звичайними людьми релі­гію. Наголошується, що можливість досягнення стану Будди є у всіх, оскільки кожен має в собі початкову сутність Будди, а заважає зрозуміти це лише власна необізнаність та погана карма. Поліпшення карми для подальшого на­ближення до нірвани в наступних перевтіленнях відкри­ває простим людям «широкий шлях спасіння».

У Махаяні змінюється саме поняття Будди. Це вже не тільки людина, яка досягла досконалості протягом багатьох життів. З’являється уявлення про вселенського Будду, який існує в кількох вимірах (тілах). Перше тіло Будди — Дхармакая, тіло істини або Абсолюту — його найвища сутність, велика порожнеча; друге — Рупакая, тіло форми — це проявлена у світі зі співчуття до живих істот форма Будди. Серед тіл форми — Самбхогакая, тоб­то тіло повноти Насолоди, це нематеріальна форма Буд­ди з чистого світла. У ньому Будда завжди перебуває у вічному блаженстві. Він проповідує особисто для добро­дійних буддистів в особливих світах — так званих «чистих землях». Згодом на цьому підґрунті розробляється вчен­ня про багатоманітність Будд у їх божественному прояві. Серед них: будда Амітаба (безкінечне світло) — володар щасливої чистої землі, будда Майтрейя — божественний месія, будда якісно нового майбутнього, прихід якого символізуватиме всезагальну перемогу над стражданням.

Спростили сприйняття буддизму і концепції раю та пекла, які підсилили образність віровчення. Пекло — це місце тимчасового кармічного покарання грішників, де завдяки стражданням вони очищуються перед подаль­шими перевтіленнями. Рай (щаслива земля, «поля Амі- таби») — місце, яке створив будда Амітаба для можли­вості поєднання у бесконечному світлі з сутністю Будди тих, хто досяг останньої межі на шляху до нірвани.

Принципова відмінність махаяни від хінаяни полягає також в появі ідеалу та культу бодхісаттви (пробуджена істота). Бодхісаттва — це людина, яка досягла стану найвищого духовного пробудження, але свідомо не увій­шла до нірвани. Цей останній крок бодхісаттва не ро­бить, щоб мати змогу допомагати іншим людям на їх шляху до спасіння. Тому той, хто стає на шлях махаяни, бере на себе й обов’язки бодхісаттви — не йти в нірвану, аж доки не буде врятовано усі живі істоти від страждань світу. Цей акцент махаяни на необхідності допомоги іншим заради загального спасіння, співчуття та милосер­дя змінює характер етики буддизму — з індивідуалістич­ної вона стає альтруїстичною, бо служіння людям визна­чається однією з головних цінностей. Підкріплює таку настанову культ бодхісаттви Авалокітешварі, в скульптур­них зображеннях якого підкреслюється велика кількість рук (у різних варіантах від 22 до символічної тисячі). Це ознака того, що любов, милість та співчуття Авалокітеш- вари відкриті будь-якій людині у різних проявах.

Культові практики махаяни пов’язані з вшануванням бодхісаттв і святих, будд. В країнах буддистської традиції розповсюджені їх скульптурні зображення. Застосову­ються жертвопринесення, які зазвичай проводяться у храмах. Буддисти використовують спеціальні молитви (мантри).

§ 4. Поширення буддизму

Буддизм у Китаї та Японії. Досить цікавих форм на­був буддизм у Китаї, де він з’являється як різновид маха­яни вже в II ст. н. е. Формування головних положень цьо­го напрямку пов’язується з діяльностю легендарного Бод- хідхарми ( закон просвітлення). Досягши территорій Китаю, Бодхідхарма віднаходить у ньому чудове місце, яке здалося йому найбільш придатним для пошуку істи­ни. За легендою, після зосередженої медитації у печері протягом 10 років на Бодхідхарму сходить Просвітлення і йому по-новому відкривається сутність буддизму.

Від самого початку його поширення та розвиток по­в’язані з китайським менталітетом. Започаткував поєд­нання буддизму з місцевими традиціями його перший китайський патріарх Дао-ань (312—385) у вигляді чань- буддизму («чань» — китайська вимова санскритського слова «дхіана» — зосередження, медитація). Остаточно оформлюється як самобутня течія буддизму у VI ст. н. е. У VII ст. головні положення чань-буддизму було сфор­мульовано у «Сутрі шостого патріарха».

Одна з головних тез цієї течії є такою: істина та Будда —  це сутність будь-якої речі, живої істоти, природного явища навколишнього світу — «тіло Будди розпростерто всюди». Ця істинна сутність різноманіття світу, початко­во чиста і просвітлена, Велика Порожнеча. З Великої По­рожнечі все народжується і в неї все повертається. Краса природи, зосередженість медитації, звичайна робота та інше — все має в собі сутність Будди. Тому головне навчи­тися це розуміти і вміти побачити прояви порожнечі: «будь-яке місце на цій землі — найкраще, будь-який час у цьому світі — найкращий». Все залежить від стану свідо­мості людини. «Порожнеча — і є Будда. Будда і є ти сам». Нірвана завдяки цьому не протиставляється звичайному світу — вони визнаються рівноцінними. Але мета духов­ного розвитку залишається традиційною для буддизму в цілому — досягнення стану свободи від бажань світу та пов’язаних з ними пристрастей і страждань.

Досягненню цього стану підпорядковано усі складові культового життя чань-буддистів. Якщо сутність Будди є всюди, то втрачає сенс детальне вивчення канонічної літератури, бо шлях виключно інтелектуального розвит­ку не веде до пізнання сутності явищ. Людина має роз­винути в собі інше могутнє джерело пізнання — інтуїцію. Саме вона дозволяє раптово осягнути світло істини. Ме­тод, який використовується в чань-буддизмі задля до­сягнення Просвітлення, — саторі орієнтовано на розви­ток інтуїтивного ставлення до світу. Просвітлення — це результат правильного способу життя, тривалого зосере­дження і медитацій, але надходить завжди як несподіва­ний інтуїтивний поштовх. Тому в чань-буддизмі викори­стовуються під час навчання такі методи стимулювання просвітлення і розвитку інтуіції:

—  несподівані оклики, поштовхи учня вчителем під час медитацій;

—  практика розв’язання парадоксів гунь янь (япон. варіант — коан); учень повинен відповісти на запитання вчителя, відмовившись від звичайної логіки і відшукав­ши таємничий сенс парадоксу. Наприклад: «Удар однією долонею об іншу — це оплеск. А що таке оплеск однією долонею?»;

— діалоги з вчителем — веньда (япон. — мондо). Вчи­тель пропонує учневі речення, щоб той мав його продов­жити або сформулював відповідь. Таким чином тре­нується розуміння на рівні інтуїції.

Для монахів цієї течії є характерними постійний са­моконтроль, внутрішня та зовнішня дисципліна. У мона­стирях кожен чітко виконує свої господарські та риту­альні обов’язки.

В Японії чань-буддизм теж набув специфічних рис і от­римав назву дзен-буддизму. Перші згадки про буддизм в Японії датуються серединою VI ст. Вчення Будди сприя­ло оформленню адміністративно-бюрократичної систе­ми та окремих принципових підвалин сучасної японсь­кої етики та права. У поєднанні з особливим японським світосприйняттям буддизм сприяв вихованню в японцях таких рис, як соціальна дисципліна, повага до особис­тості, здатність до самопожертви.

Безпосередньо дзен-буддизм як відбиток японської національної свідомості в буддизмі формується протя­гом XII—XIII ст. Такі його вимоги, як стійкість у житті, постійний самоконтроль, було використано в кодексі самурайської честі — бушідо (шлях воїна); любов до навко­лишнього світу, природи породили особливу естетику дзен (споглядання природи, квітучих дерев, традиції образо­творчого мистецтва, ікебана, чайна церемонія); екзальтова­на повага до честі і гідності людини відтворилися навіть у ритуалі самогубства. У сучасній Японії буддизм органічно співіснує з національною релігією японців — синтоїзмом.

Ламаїзм. Назва цієї течії походить від терміну «лама» — монах, вчитель, найвищий. Виник і сформувався на тери­торії Тибету і вже звідти був запозичений монголами і бу­рятами. Поширенню його сприяли правителі Сронцзан Гамбо (629—649) та Цзонхава (1357—1419). Саме після ре­лігійних реформ Цзонхави ламаїзм набуває своїх особ­ливих рис. Оригінальна самоназва — гелукпа (добро­чинність).

Класичні канонічні тексти ламаїзму — книга «Ганд- жур» (108 томів). Коментарі до них — «Данджур» (225 томів). У них детально розроблено космологію та вчен­ня про багатоманітність будд. Володарем усіх світів та буддою усіх будд визнається Аді-будда (первинний буд­да). Загальна кількість будд, бодхісаттв, святих у тибетсь­кому буддизмі перевищує три тисячі. Найбільш відомі з них це Вайрочана (Прославлений), Акшобхья (спокій­ний), Ратнасамбхава (народжений зі скарбів), Амітабха (безграничне світло), Амогхасиддхі (непогрішимий успіх) та ін. Кожен з них пов’язаний з першоелементом, симво­лом, позами, прикрасами та іншими атрибутами. Вва­жається важливим вміти розібратися в цій багатоманіт­ності і під час медитацій звертатися саме до потрібного будди залежно від життевої ситуації. Тому особливе місце в цій течії посідають лами як посередники між кожною людиною та божествами. Лама, враховуючи індивіду­альність, пояснює, до кого і як потрібно звертатися, під­бирає захисні мовні формули — мантри. Він у цілому бере на себе відповідальність у справі спасіння учня і готує його до наступного досконалого перевтілення.

Серед лам існує чітка ієрархія. Найвищий ранг має Далай-лама (вчитель-океан), який вважається земним втіленням бодхісатви Авалокітешвари, та Панчен-лама (найвеличніший вчитель) — втілення будди Амітаби. Далай-лама виступає як світський керівник, вирішує су­купність організаційних, кадрових, культових питань, а вищим авторитетом у справах релігійних є Панчен-лама.

Їх найближчі помічники — хубілгани (перероджені), тоб­то земні перевтілення будд та бодхісаттв. Нижче розта­шовуються ще кілька категорій лам, найвищі з яких так звані «повні лами». Серед ламаїстів вважається досить досконалою ступінню життя народження у тілі людини, ще більша вдача — народження в країні ламаїзму, де існує можливість слідувати за ламою шляхом спасіння. Щоб досягти рівня бодхісаттви, потрібно дотримуватися обов’язкових правил поведінки. Вчення про 10 чорних гріхів та 10 білих чеснот установлює систему моральних цінностей. Вирізняються чесноти тілесні (захист чужо­го життя, щедрість, цнотливість), мовні (лагідність, справедливість, миротворчість, смиренність, милосер­дя) та пов’язані зі свідомістю (поміркованість, співчут­ливість, прагнення істинного вчення).

Їм протистоять протилежні за змістом гріхи. Гріхи тіла — вбивство, крадіжка, перелюбство; гріхи слова — грубість, брехня, наклепи, марнослів’я; гріхи думок — заздрість, злість, неправильна віра. За кожен з гріхів пе­редбачено покарання у подальших перевтіленнях.

Культова практика в ламаїзмі поєднує магію слова з ма­гією ритуалу. Під час пишних богослужінь, які проводять­ся в монастирях, використовуються яскраві костюми та особливі декорації, молитовні барабани, графічні зобра­ження (мандали). Ламаїсти вірять в особливу магію цифр та священне значення числа 108 (саме стільки зернят повин­но бути на будистських чітках), яке утворюється за допо­могою магічного трикутника. Серед мовних формул — мантр — особливе значення має універсальна «Ом мані падме хум». Столиця Тибету — місто Лхаса — з храмовим комплексом Поталою вважається священним.

§ 5. Культурно-історичне значення буддизму

За два з половиною тисячоліття свого існування буд­дизм сприяв становленню та розвитку особливої високорозвиненої східної цивілізації, яка й зараз відтворюється в країнах, частково населених представниками цієї релі­гії. Це перш за все країни Південно-Східної та Східної Азії: Індія, Непал, Бутан, Шрі-Ланка, Китай, Монголія, Корея, Японія, В’єтнам, Таїланд, Лаос. Буддизм завжди вбирав національно самобутні риси народу, який спові­дував цю релігію, адаптувався до вимог часу, але по суті залишався незмінним. Це сприяло тому, що й сьогодні прихильниками цієї релігії визнають себе приблизно 700 млн. людей, серед яких близько 1 млн. монахів. Коорди­нують діяльність буддистів у сучасному світі такі міжна­родні організації, як Всесвітнє братство буддистів (ВББ), Азіатська буддистська конференція за мир (АБКМ). Нині ламаїзм є досить поширеною течією не тільки на Сході, але й у США, країнах Західної та Східної Європи. Буддизм останнім часом вже досить помітно представле­ний і в сучасному релігійному житті України, хоча й не має істотних коренів у народній ментальності та історії українців.

Питання до самопідготовки

1. Історичні умови виникнення, розвитку та поширення буд­дизму.

2. Що у віровченні буддистів відповідає загальнолюдським цінностям?

3. Основні напрями в буддизмі.

4. Чи доводилося вам зустрічати буддистів і якщо так, яке вра­ження вони справили на вас?

5. Чи є у буддизму шанси на поширення в Україні?