Розділ 12 Іслам

§ 1. Соціально-історичні причини виникнення ісламу

Іслам виник в Аравії на початку VII ст. серед кочівників-скотарів, яких називали арабами, тобто «скотаря­ми», на відміну від інших нечисленних племен, що меш­кали на півдні півострова на придатних для землеробства землях. На той час відбувався розпад патріархального ладу, і з представників сильних родів почала складатися військово-політична еліта. Вона мала найбільшу кіль­кість худоби, захоплювала громадські пасовиська, дже­рела та колодязі, без яких життя в Аравії взагалі немож­ливе. Слабкі ж роди швидко зубожіли і терпіли прини­ження з боку сильних і багатих.

У цей час на заході півострова, у так званому Хіджазі, посилилося плем’я курайшитів, що мешкало в місцевості Мекка. Через Хіджаз уздовж узбережжя Червоного моря проходив древній караванний шлях, що мав важливе економічне значення для племен, які осіли на стра­тегічних пунктах цього шляху. Верхівка курайшитів, ви­користовуючи вигідне положення Мекки на перехресті торговельних шляхів, одержала великі можливості для збагачення, зміцнення своєї влади. З Меккою суперни­чав Ясриб, де оселилися племена аус і хазрадж. Ці міста і відіграли вирішальну роль в об’єднанні Аравії.

Мекка, крім економічної і політичної могутності, мала важливе значення в релігійному житті арабських племен. Тут був розташований Кааба — древній язич­ницький храм. В одну зі стін Кааби був умурований Чор­ний камінь — аль-хаджаруль-асвад, що за легендою впав з неба. На знак шанування Кааби араби поставили навко­ло неї скульптурні зображення своїх племінних і родових богів. Усього їх було близько 360. У чітко визначену пору року араби робили паломництво в Мекку, щоб поклони­тися Чорному каменеві і своїм племінним ідолам. На цей період припинялися усі міжплемінні конфлікти, чвари між родами, навіть кровна помста.

Курайшити були визнаними усіма племенами охо­ронцями Кааби. У них були ключі від храму, їхні пред­ставники відправляли релігійні ритуали. Це плем’я по­стачало прочанам їжу, воду, одяг. Усе це піднімало курай- шитів над усіма іншими племенами, що здійснювали паломництво.

§ 2. Життя Мухаммада і поширення його вчення

Засновником нової релігії — ісламу був Мухаммад з племені курайшитів. Він народився близько 570 р., по­мер у 632 р.

Перша біографія Мухаммада була складена медин- цем Ібн Ісхаком приблизно через 100 років після смерті пророка. Звичайно її називають Сіру, скорочено від «Сірат расуль Аллах» — «Життєпис посланця Аллаха». Є й інші джерела, що містять відомості про Мухаммада. Мухаммад походив зі збіднілого роду хашим племені ку- райш. Ще в дитинстві майбутній пророк бачив соціаль­ну несправедливість, бо хашимів пригноблювали багаті одноплемінники з іншого роду — умайї. До того ж він рано залишився сиротою. Спершу помер батько — Аб- дуллах, потім мати — Аміна. Його виховував дід Абду уль-муталіб, а після смерті діда — дядько по батьківській лінії Абу Таліб. Хлопчиком йому доводилося пасти худобу, юнаком він найнявся в погоничі караванів. У 24 роки Мухаммад став працювати у багатої купчихи-вдови, со­рокалітньої Хадіджі, незабаром оженився на ній і сам став торговцем. У сорокалітньому віці Мухаммад почав своє проповідування єдинобожжя. Свої проповіді він проголошував спершу у рідному місті — Мецці. Потім, у 622 р., переселився в Ясриб, що одержав назву Медина (повна назва Мадинат ун-набі — Місто пророка). Тут він і був похований у мечеті, закладеній ним поряд з його будинком.

Очевидно, Мухаммад бажав об’єднати всіх арабів в сильну і водночас вільну від соціального напруження дер­жаву. Як колись Мойсей об’єднав євреїв під гаслом Єдино­го Бога, так і Мухаммад з самого початку своєї проповід­ницької діяльності закликав повернутися до древньої релі­гії Авраама або, арабською мовою, Ібрахима. Коран так характеризує віру Авраама: «Слідуйте... за релігією Ібрахи- ма... — адже він не був многобожником!» (3:89). Згодом Мухаммад вважав Ібрахима засновником Кааби. Ім’я ж єдиного бога — Рахман — він зробив одним з епітетів Алла­ха і кожну проповідь починав словами: «Бісміляхи-р-рах- мані-р-рахім» — «В ім’я Аллаха милостивого, милосердно­го». Мухаммад вважав себе пророком єдиного бога — Ал­лаха, обраним ним для того, щоб наставити людей на шлях щирої віри. «...О люди! Я — посланець Аллаха до вас усіх, Того, якому належить влада над небесами і землею, — немає божества крім Нього... Віруйте ж в Аллаха і Його по­сланця... і слідуйте за Ним...» (К. 7:157—158).

У Мецці проповіді Мухаммада були зустрінуті знат­ними курайшитами, особливо з роду умайя, вкрай воро­же. Адже він відкидав язичницькі культи, а це, на думку мекканських багатіїв, могло завдати шкоди святості Ка- аби, з поклонінням якій були пов’язані не лише їхні релігійні почуття, але й значні матеріальні вигоди. Крім того, у своїх проповідях посланець Аллаха засуджував надмірне багатство, закликав допомагати бідним, дотрмуватися справедливості. Особливо різко виступав він проти лихварів, що поневолювали цілі бедуїнські роди. Супротивники Мухаммада стали його висміювати, потім стали погрожувати і навіть збиралися вбити.

Переслідуваний впливовими курайшитами, Мухам- мад був змушений залишити Мекку і з групою своїх при­хильників переселився в Ясриб. Вважається, що це пере­селення (арабською мовою хіджра) відбулося 16 липня 622 р. Ця дата пізніше стала першим днем мусульмансь­кого літочислення. У Ясрибі, що став незабаром назива­тися Мединою, проповіді Мухаммада зустріли майже загальне схвалення. Мединці бачили в Мецці постійно­го конкурента і тому швидко об’єдналися навколо про­рока. Принявши нову віру — іслам, жителі Медини скла­ли разом з переселенцями з Мекки ядро мусульманської громади — умму.

Невдовзі Мухаммад став не лише духовним головою релігійної громади, імамом, але й правителем Медини, головним суддею і воєначальником. Таким чином, у му­сульманстві із самого початку злилися воєдино громада і держава, релігія і політика, духовна і світська влада.

§ 3. Коран і Сунна

Оголошений офіційним список головної книги му­сульман — Коран — був спочатку безсистемними запи­сами проповідей Мухаммада. Вже після смерті пророка його секретар Зайд ібн Сабіт запропонував поділ цих за­писів на сури (глави) і аяти (вірші). Сури розташовані в порядку зменшення обсягу. Для зручності запам’ятову­вання текст був поділений на 30 джуз (частин) і 60 хизб (відрізків). Коран містить 114 сур. Першу суру «Аль-Фа- тіха» зобов’язаний знати напам’ять кожен мусульманин. За місцем проголошення сури поділяють на мекканські (610—622) і мединські (622—632). Коран був складений на мекканському діалекті арабської мови. Розуміння са­мого тексту Корану — непросте завдання для читача, у ньому поряд з ясно викладеними віршами — мухкамат, містяться одкровення, зміст яких не піддається одно­значному тлумаченню, — муташаббіхат. Їхніми комента­рями займаються вчені — знавці ісламу.

Сунна — в перекладі з арабської зразок, приклад, це священний переказ ісламу, звід текстів, що описують життя Мухаммада, його висловлювання і справи. Ці пе­рекази (хадіси) збирали і записували, так з’явилася Сун- на. Існує навіть професія мухаддіса — збирача і комента­тора хадисів. Хадіси складаються з двох частин: існад (опора)— там перелічуються імена переповідачів, і маті (текст)— власне зміст. У широкому значенні Сунна — збірник хороших звичаїв, традиційних настанов. Сунна доповнює Коран і шанується як джерело знань про те, яка поведінка є богоугодною. Тому вивчення Сунни є важливою частиною релігійного виховання.

Ще за життя Мухаммада громада регулювала норми життя, спираючись на авторитет пророка. Після смерті пророка його наступникам — халіфам удалося за допо­могою Сунни організувати життя релігійної громади і вирішувати багато практичних питань. Через багато століть після Мухаммада Сунна стала шануватися поряд з Кораном, оскільки Коран давав відповіді далеко не на всі питання і в ньому зустрічалися протиріччя, які мож­на було з’ясувати, посилаючись на спогади найближчих сподвижників Мухаммада.

§ 4. Догматика і культ ісламу

Іслам включає основні догмати, визнання яких вва­жається обов’язковим для всіх мусульман.

1.  Віра в Аллаха. Як правило, всі мусульманські текс­ти й офіційні промови починаються з фрази: «В ім’я Ал­лаха милостивого, милосердного». Аллах є єдиним і Все­могутнім Богом. Аллах створив світ і людину. Він не має конкретного образу і тому не може бути зображений. Вчення про Аллаха є основою мусульманської релігії, а догмат про одиничність і єдність Аллаха (ат-таухід) — головним її догматом. Відповідно до нього повинне бути побудоване все життя мусульманина. Короткий символ віри говорить: «Немає ніякого божества, крім Аллаха, і Мухаммад — посланець Аллаха». «Він — Аллах — і не був Йому рівним жоден» (К.112).

2.  Віра у святість Корана — головної священної кни­ги мусульман. Праведні розглядають Коран як нестворе- не слово Аллаха і атрибут буття. Ніхто не може змінити в ньому ані слова.

3.  Віра в янголів і демонів. Мусульмани вірять, що між Аллахом і людиною існує безліч янголів і демонів. Усіма за- непалими янголами — джинами — керує Ібліс (шейтан).

Крім цього, він здатний сам породжувати їх. Ібліс — один зі створених з вогню янголів, що відмовився вкло­нитися створеній Аллахом з пороху людині і був за це скинутий з небес. Мусульмани вірять, що в житті люди­на має двох янголів, які записують його добрі і погані справи, і цей реєстр визначить його загробне життя.

4. Віра в пророків і посланництво Мухаммада. Про­років нараховуються десятки тисяч. Головними з них вважаються Адам, Ной, Авраам, Мойсей, Ісус. Мухам­мад — останній пророк.

5.  Віра в рай і пекло. Рай уявляється як місце, де пра­ведники знайдуть вічне блаженство: це тінисті сади з численними каналами і джерелами. Людина одержить там основні насолоди: прохолоду, спокій, їжу і питво. У Корані і мусульманській есхатології пекло — це місце, де невіруючі і грішники будуть піддані покаранням. Жерт­ви горітимуть у вогні: «А ті, котрі нещасливі, — у вогні, для них там — крики і ревіння» (К.11:106/108).

6.  Віра в божественну зумовленість долі. Мусульмани вірять у зумовленість долі. Усе на світі створено Аллахом, і ніхто не може змінити хід подій. Кожна подія вписана в книгу вічності до створення світу, і доля, година смерті кожної людини визначені заздалегідь.

Якщо догматика ісламу (іман) відносно проста, то цього не можна сказати про його культову практику (дін), що містить у собі п’ять основних, обов’язкових по­ложень — п’ять «стовпів» релігії (аркануд-дін): проголо­шення і визнання істинності Корану, щоденна п’ятира­зова молитва, дотримання місячного посту, сплата бла­годійного податку, паломництво в Мекку.

Деякі мусульманські богослови розглядають як ще один — шостий «стовп» релігії — війну проти «невірних» — джихад, або газават, один з головних обов’язків мусуль­манина. Однак, починаючи з IX—Х ст. поняття «джихад» (первісне значення — «старання», «ретельність») напов­нилося новим змістом. З’явилося уявлення про вищу форму джихада як внутрішнього, духовного самовдоско­налення на шляху пізнання Аллаха.

Молитва. Мусульманин повинен п’ять разів на добу робити молитву — салят (персидською мовою — намаз): на світанку, опівдні, у другій половині дня, після заходу сонця і на початку ночі. Існує мусульманський переказ про те, що під час чудесної подорожі Мухаммада на небеса Аллах заповідав йому молитися 50 разів на день, але піз­ніше змилостивився і скоротив це число в десять разів. Перед намазом обов’язкове омивання. «Коли встаєте на молитву, то мийте ваші обличчя і руки до ліктів, обтирайте голову і ноги до щиколоток», — сказано в Корані (5:8).

Піст. Дотримувати посту (саум, або сийям) слід в дев’­ятий місяць за мусульманським місячним календарем, що був введений Мухаммадом у 632 р. В арабських країнах цей місяць називається рамадан, а в Туреччині, Ірані, Афга­ністані, Пакистані рамазан. Мусульманський піст своє­рідний: цілий день не можна ні їсти, ні пити, після захо­ду сонця усе це дозволяється.

Паломництво. Кожен повнолітній мусульманин зо­бов’язаний, якщо він здоровий і забезпечений матеріально, зробити хоч раз у житті паломництво (хаджж) до Мекки. Після цього він одержує право на почесний ти­тул «хаджжі» або, у єгипетській вимові, «хаг». Територія Мекки (Саудівська Аравія) вважається священною (ха- рам). Перш ніж вступити на неї, прочанин повинен при­вести себе в особливий молитовний стан (іхрам). Юрби прочан у білому одязі стікаються до мекканської мечеті, розташованої в центрі міста. На її великому дворі знахо­диться Кааба і священне джерело Замзам. Тут прочани слухають проповіді, читають молитви, обходять сім разів навколо Кааби. Кожний прагне поцілувати Чорний ка­мінь або, якщо це неможливо через велику кількість ба­жаючих, хоча б дотягнутися до нього рукою...

Благодійний податок. В ісламі існує традиція збиран­ня коштів з багатих членів мусульманської громади для розподілу їх між бідняками. У Корані ця благодійність названа очищенням (закят): багатій ніби очищається перед Аллахом від гріха надмірного багатства. Закят при­писаний і мусульманським правом (шаріатом). У ряді країн (наприклад у Лівії) він став державним податком. Стягують його раз на рік у певний термін з кожного виду майна. Звичайно він становить 2,5% річного доходу.

§ 5. Шаріат

Шаріат — «мусульманський спосіб життя», «закони віри», «правильний шлях»— сукупність закріплених Ко­раном і Сунною настанов, якими керуються мусульма­ни, щоб досягти досконалості і благополуччя. Шаріат є релігійно-етичним стрижнем фікху — мусульманського права. У Корані і Сунні містяться норми, що регулюють порядок виконання релігійних обов’язків — ібадат і ха­рактер взаємин між мусульманами — муамалат.

Ібадат являє собою вічні, не піддані змінам духовні потреби віруючих. Муамалат не має чітких визначень. Коран і Сунна встановлюють загальні принципи й орієн­тири. На рівні нормативної регламентації відносин ша­ріат не може обойтися без аль-фікх-права, тільки за до­помогою аль-фікха відбувається переклад положень ша­ріату в площину практичних дій. Таким чином, Коран і Сунна складають зміст шаріату, що відіграє роль ідейно­го джерела, релігійно-етичної основи аль-фікха ( права і юриспруденції). Суддя відправляє правосуддя на основі шаріату-каді (той, хто вирішує). Перші каді з’явилися ще за часів халіфа Омара. У наші дні там, де діє судочинство на основі шаріату, каді веде справи, що стосуються обря­довості, сімейного, приватного і частково кримінального права. Каді здійснює суд у метаєте або махкаме (судовій па­латі), при розборі складних справ запрошує брати участь у судовому засіданні факіхів — (знавців фікха). Іновірці не підлягають шаріатському судові, але позов між мусульма­нином і іновірцем розбирає кади.

§ 6. Сунніти і шиїти — головні течії в ісламі

Після смерті Мухаммада у створеній ним державі (ха­ліфаті) почалася боротьба за владу. Внаслідок суперниц­тва двох родів племені курайш почався розкол мусульман­ства на так званих суннітів і шиїтів. Як вже зазначалося, один з родів — хашим, до якого належав сам пророк, інший — умайя (омейя), який згодом дав початок династії Омейядів, що закріпилася в Дамаску (Сирія) і правила Халіфатом з 661 по 750 р. У боротьбі за право успадкову­вати халіфат переплелися політичні інтереси феодальних угруповань з родовими амбіціями курейшітських сімейств. За іронією історії, саме омейяди, а не хашиміти стали першими наступниками пророка. Вони вважали себе вірними послідовниками Корану, установлень Мухамма- да і його сподвижників. Справа в тому, що засновник ісла­му не залишив спадкоємців чоловічої статі. Від його шлю­бу з першою дружиною Хадіджою народилося два сини і чотири дочки. Але сини вмерли в дитинстві. Тільки в останньої дочки Фатіми народилися сини Хасан і Хусайн. Фатіма була дружиною Алі, двоюрідного брата й одного з найближчих сподвижників Мухаммада.

Більшість членів ранньої мусульманської громади на­зивали себе суннітами (від араб. «ахл ас-сунна валджа- маа»— люди Сунни і згоди громади). Суннітські глави громад боролися за релігійну єдність громади і заснува­ли сильну ідейну традицію. Визнання догматів розгляда­лося як слідування «правильним шляхом», неухильного слідування літері і духові релігійного переказу у повсяк­денному житті мусульман.

Як близький родич пророка Алі міг претендувати на посаду халіфа, спадкоємця Мухаммада. Однак вибір громади спочатку впав на іншого сподвижника пророка

—  Абу Бакра, потім главою халіфату став Омар і після його смерті Осман. Осман одержав владу в халіфаті тоді, коли державу стали роздирати усобиці і смути. У цей час і виникла ідея законності права Алі на престол. Після довгих виборчих перегонів спочатку мусульмани Єгип­ту, а вже потім мешканці Мекки, Медини та Іраку обра­ли Алі халіфом. Після загибелі Алі єдина мусульманська громада розкололася на суннітів і шиїтів .

Основні принципи ісламських догматів і культу в шиїзмі і його різних напрямках і сектах майже не зміни­лися, але ряд положень, особливо пов’язаних із питан­нями законної влади та судочинства, одержали дещо відмінне тлумачення порівняно із суннізмом. Так, шиї­ти зробили одним із принципів державного права іма­мат — верховну духовну владу. Спочатку вчення про імамат виникло для того, щоб обґрунтувати законність прав Алі і його нащадків на владу, потім воно перетвори­лося на один з основних догматів, відповідно до якого імам «встановлений Аллахом» і не може залежати від ба­жання людей, тобто не може бути виборним, як це виз­навали сунніти у теорії і як це здійснювалося на прак­тиці при обранні перших халіфів.

На думку шиїтів, влада як Божа Благодать, або сак­ральна еманація, передається таємничим чином від од­ного імама до іншого. Усього, як вважають більшість шиїтів, було 12 імамів. Останній з них — теж Мухаммад

—  нібито зник у печері під Самаррою в Іраку. Він є «тає­мним імамом», незримо присутнім у цьому світі і пови­нен знову з’явитися всім як махді (месія), щоб віднови­ти на землі щиру віру — шиїзм.

Трохи інакше, ніж сунніти, шиїти ставляться до ме­четі. Для суннітів вона є тільки молитовним будинком. Для шиїта мечеть — щось подібне до клубу. Після мо­литви він може проводити тут багато годин, пити чай, вести світські бесіди, навіть ділові переговори. Так, і за­раз у часи загострення політичної ситуації мечеті в Ірані перетворюються на центри ідеологічної боротьби, полі­тичної агітації і пропаганди.

Крім загальномусульманського паломництва в Мек­ку і Медину, шиїти роблять хаджж до місць поховання своїх мучеників і святих. В Іраку це в першу чергу Карбе- ла з гробницею Хусейна і Неджеф із гробницею Алі, Са- марра, де знаходиться склеп «таємного імама»; в Ірані — Мешхед (з могилою восьмого імама Рези) і Кум, де похо­вана його сестра Фатіма. Крім загальномусульманських, шиїти мають і свої особливі свята і пам’ятні дати.

§ 7. Подальші ідейні розгалуження в ісламі

Суфізм. Містичне вчення суфізм (ат-тасаввут) ви­никло в ісламі в VIII ст. Поняття суфізму походить від слова суф («вовна») — в одяг з вовни вбиралися мусуль­манські пустельники. Перші вожді суфіїв —Аль-Басрі, Аль-Халлай, Аль-Мухазбі вчили шукати Бога в собі. В основі процесу зближення з Аллахом лежить інтуїтивне пізнання божественної істини. Теоретичними переду­мовами суфізму є неоплатонізм Плотіна, з його тезою про божественну еманацію, про земний світ як дзеркало, в якому відбиваєтья божественне, ідеї буддизму з те­зою про примат Абсолютної Реальності перед світом відчуттів і ідеї східно-християнського ісихазму. Суфії бага­то уваги приділяли розмірковуванням над таємним зміс­том коранічних текстів, молитвам, постам, практичним вправам входження в транс з метою отримання екста­тичного досвіду тощо. Зокрема, вони випробували себе довгим мовчанням, постами і самітництвом, практикува­ли медитацію, об’єктом якої був пророк Мухаммад. У своїх медитаціях використовували чітки з 99 бусинами, прославляючи 99 імен Аллаха. У пошуках пізнання істин­ного Бога вони також використовували музику й танці, вважаючи, що вони служать духовному просвітлінню.

Суфії засуджували багатство і розкіш, жорстокість правителів. У середині XI—XII ст. у містах Аравії почали складатися суфійські братства, в яких наставник навчав релігійно-містичній практиці своїх прихильників. Братст­ва зазвичай мають свої релігійно-філософські доктрини.

Ваххабізм. Як фундаменталістська течія ґрунтується на богословсько-правовій доктрині Ахмада ібн Ханбала, багдадського богослова IX ст. Ханбал вимагав чистоти мусульманської релігії, виступаючи проти розкоші і роз­бещеності халіфського двору. Ханбалітство виникло як релігійно-політичний рух соціальних низів. З одного боку, Ханбал визнавав право на халіфат за будь-яким представником роду курайшитів, а з іншого — вважав за можливе усунення негідного правителя від влади. Хан- балітські богослови розробили струнку систему визна­чення гріха багатобожжя, яка пізніше стала ідейною ос­новою ваххабізму. Попередником ваххабізму визнаний суфійський богослов Ібн Таймійя, що виступав за зміну форми ісламу, що тоді існувала, і засуджував палом­ництво до мавзолею пророка в Медині. Ібн Таймійя на­магався сформувати свої погляди за принципом «золотої середини» — сполучення опори на розум і на віру. В дог­матиці Ібн Таймійя був монотеїстом, доводив неправомірність ототожнення Аллаха з його творіннями. В сфері політики виступав за єдність держави й ісламу.

Але власне ваххабізм як релігійно-політичне вчення сформувався в Аравії лише в середині XVIII ст. на основі відродження Мухаммадом ібн Абд аль-Ваххабом доктри­ни ібн Таймійя. Суть вчення аль-Ваххаба полягала в за­судженні культу святих і твердженні єдинобожжя. Аллах вважався єдиним джерелом творіння і тому тільки він гідний поклоніння. Джерелом ісламу ваххабіти вважали Коран і Сунну, а всі інші джерела вважаються оманою. Мусульманин повинен пізнавати іслам через Коран, Сунну і мати власне тлумачення і розуміння першодже­рел. Ваххабіти заперечують посередництво між мусуль­манами й Аллахом, відкидають поклоніння людям, що мають духовну владу, поклоніння мавзолеям, надгроб­ним каменям.

На ранніх етапах формування ваххабізму як релігій­но-політичної течії йому був притаманний крайній фа­натизм у питаннях догматики й екстремізм у практиці боротьби зі своїми супротивниками. В соціальній сфері ваххабіти проповідували гармонію, братерство і єдність між усіма мусульманами, засуджували розкіш і корис­ливість. Особливе місце в ідеології і практиці ваххабізму приділялося джихаду — боротьбі за віру на шляху Алла­ха. Припускався «джихад меча» — священна збройна бо­ротьба з невірними. Загиблих під час цієї війни мусуль­ман чекало вічне блаженство в раю. Ідеї аль-Ваххаба було покладено в основу об’єднання аравійських пле­мен, що очолили Саудіди, зараз ваххабізм є офіційною ідеологією Саудівської Аравії.

Через Афганістан і Середню Азію в 70-і роки ХХ ст. ваххабізм проникає на територію колишнього Радянсь­кого Союзу як релігійна опозиція традиційному духів­ництву. На Північному Кавказі ваххабізм поширився в період першої Чеченської війни 1993—1995 рр. Слід підкреслити, що догматика і політика тісно перепліта­ються в практиці й ідеології ваххабізму, однією зі своїх політичних цілей ваххабіти вважають створення на Пів­нічному Кавказі ісламської держави. Фахівці вважають, що вплив ваххабізму (на території Росії) є необоротним процесом, тому необхідно створювати умови для діало­гу з лідерами руху.

§ 8. Сучасна ситуація в ісламі. Іслам в Україні

В першій половині XX ст. виникла потреба узгодити Коран і взагалі іслам з реаліями сучасності. Було розпо­чато серйозні реформи на користь модернізації ісламу. Яскраві приклади таких реформ дала Туреччина, в якій після революції 1918—1920 рр. під проводом Кемаля Ататюрка шаріат поступився місцем державним консти­туційним нормам. Після Другої світової війни з посилен­ням національно-визвольного руху іслам став впливати на політичні процеси, що відбувалися в багатьох інших країнах Азії та Африки. Спираючись на Коран, представ­ники модернізму намагалися знайти точки опори для примирення ісламу з сучасною етикою і демократією.

Але в той же час поширюється ідея, що тільки орто­доксальний іслам може стати фундаментом нового жит­тя в мусульманських країнах. Останнім часом у світі ство­рилися умови не лише для модернізації, а й для відрод­ження архаїчних форм ісламу. Прикладами реалізації таких фундаменталістських ідей можуть бути Алжир, Афганістан (рух талібан), Іран.

В Україні мусульмани, як і представники інших кон­фесій, одержали можливість вільно відправляти свої релігійні потреби на початку 1990 р. У 1991 р. був утво­рений Кадіят (Духовне управління) мусульман Криму. Кадіят поєднує кримських татар переважно суннітсько- го напряму. Крім цього, у Києві є Духовне управління мусульман України і Духовний центр мусульман України.

Відкрито Ісламський університет, виходять газети «Міна­рет» і «Аль Баян», є Ісламський культурний центр. Ще один ісламський центр є в Донецьку.

Питання до самопідготовки

1. Соціально-історичні причини виникнення ісламу.

2. Як поширювався іслам?

3. Основні джерела віровчення ісламу.

4. Догмати ісламу.

5. Особливості культу в ісламі.

6. Що таке шаріат?

7. Відмінності між суннітами та шиїтами.

8. Що таке суфізм і ваххабізм?

9. Як проявляються модернізм і фундаменталізм в ісламі?

10. Іслам в Україні.