Розділ 9 Православ’я

§ 1. Структура Православної Церкви

Православ’я існує як самостійна організаційна струк­тура після розколу 1054 р. Зараз православ’я порівняно з католицизмом і протестантизмом кількісно менша те­чія християнства (близько 100 млн. віруючих).

Всесвітнє православ’я утворюють усі православні церкви, пов’язані спільністю віровчення, канонів цер­ковного життя, особливостями обрядової діяльності. Православ’я в цілому представлено кількома автоке­фальними (самостійними) церквами: Константино­польською, Александрійською, Антіохійскою (Сирія, Ліван), Єрусалимською, Руською, Грузинською, Сербсь­кою, Болгарською, Румунською, Кіпрською, Елладсь- кою (грецькою), Польською, Чехословацькою, Амери­канською та ін. У структуру православного християнст­ва входять також автономні православні церкви.

Найважливіші для православного християнства пи­тання розглядаються на Всесвітній Раді церков, а з’їзди представників кожної автокефальної церкви (Помісні собори) є для неї вищими законодавчими органами. Константинопольський патріарх вважається всесвітнім і найсвятішим, проте він не має права втручатися в діяль­ність інших православних церков. Межі самостійності автономних церков визначаються угодою з тією автоке­фальною церквою, що надає автономію. Глави авто­номних церков обираються Помісними соборами з подальшим їхнім затвердженням патріархом автокефаль­ної церкви.

В адміністративному відношенні автокефальні церкви поділяються на екзархати, єпархії, вікаріатства, благо- чиння, приходи. Первинним осередком православної церкви є прихід (громада віруючих). Група церковних при­ходів складає округ (благочиння), а округи, в свою чергу, поєднуються в єпархії. Церковна влада патріарха й інших вищих церковних посадових осіб поширюється тільки на служителів культу. Патріархат керує ними в межах усієї патріархії, єпархіальний архієрей — у межах єпархії, бла­гочинний — у межах церковного округу, настоятель хра­му — у межах приходу. В єпархіальних архієреїв, керуючих духівництвом великих єпархій, є заступники (вікарії).

Уся церковна організація (апарат управління, служи­телі культу, обслуговуючий персонал, навчальні заклади, господарські організації, монастирі тощо) існують за ра­хунок добровільних приношень віруючих та господар­ської діяльності церкви.

§ 2. Особливості православного віровчення і культу

Головні принципи православного богослов’я і прак­тики богослужіння сформульовані ще в IV ст. і система­тизовані так званими «отцями церкви» в IV—VIII ст. Православне богослов’я не допускає формулювання но­вих ідей, що не могли б бути підтверджені екзегезою (тлумаченням) Біблії і творами ранніх «отців церкви». Тому православ’я зберігає багато рис, притаманних хри­стиянству перших століть нашої ери.

У питаннях віровчення православне християнство дотримується «Символу віри», прийнятого на Вселенсь­ких Соборах 325 і 381 рр., рішень семи перших Вселенсь­ких Соборів і подальших Вселенських православних і Помісних Соборів, вчення «отців церкви», правил древ­ньої богослужбової практики.

У православному тлумаченні християнського догмату про Святу Трійцю Дух Святий (третя іпостась єдиного Бога) виходить тільки від Бога-Отця, хоча він і дорівнює в достоїнстві Богові-Отцю і Богові-Синові. За Біблією, Дух Святий зійшов на апостолів на 50-й день після Хри­стова Воскресіння. Вважається, що він може сходити на віруючих через старанну молитву і через здійснення таїнств. Центральним догматом православ’я є також визнання спокутного значення розп’яття Христа — Божої жертви заради людського порятунку.

Проповідь визначається головною складовою право­славного богослужіння (літургії) і проводиться за бого­службовими книгами «Типікон», «Служебник», «Треб­ник», «Молитвослов» та ін. Для православ’я характерне також розуміння Церкви як «сходів» між небом і землею і як триваючого життя Христа в людях. Догматичне зна­чення надається всім семи християнським таїнствам. Проте існують особливості в їхньому проведенні: водо- хрещення проводиться через занурення у воду, миропо­мазання відбувається під час водохрещення, причаща­ють квасним хлібом і вином усіх віруючих.

У православ’ї відкидається католицький догмат про чистилище і вважається, що до другого пришестя Христа і відродження Ним тіл мертвих для Страшного Суду душі праведників перебувають в очікуванні вічних блаженств, а душі грішників, що не покаялися, — в очікуванні страшних мук. Оскільки душа людини не зникає зі смертю тіла, вва­жається можливим певний зв’язок між світом живих і по­кійних через молитви про душі померлих.

Особливу увагу православні церкви приділяють внут­рішньому оформленню й інтер’єрові храмів, де важливе значення надається іконам. Молитва під час богослу­жіння проводиться національною мовою, супровод­жується хоровим співом і дзвоном. Віруючі хрестяться трьома пальцями, складеними разом, із правого плеча на ліве, оголюють голову перед іконою, роблять колінопреклоніння, слухають проповіді та повчання і т. ін. У церк­ві чоловіки мають бути без головних уборів, а жінки — тільки з покритою головою.

Важливе місце в культовій практиці займають хрис­тиянські свята, що поділяються на головні, великі і пре­стольні. Головних свят 12.

Православне церковне новоліття починається за тра­дицією з 13 на 14 вересня, що відповідає сакральному часу подій біблійної і церковної історії.

21 вересня — Різдво Пресвятої Богородиці (свято на честь чудесного народження Пречистої Діви Марії від старих батьків — святих Іоакима і Ганни. Уперше зга­дується в V ст.).

27вересня — Поставлення Чесного і Животворящого Хре­ста Господнього (святкується з IV ст. н. е., коли за доручен­ням матері імператора Костянтина був знайдений і по­ставлений хрест, на якому був розп’ятий Ісус Христос).

4 грудня — Уведення в Храм Пресвятої Богородиці (з VII ст., присвячений відвідуванню трирічною Марією Єруса­лимського Храму для здійснення обітниці присвяти себе Богові. Відповідно до переказу, Марія тоді була введена первосвящеником Захарією у «Свята святих» Храму).

6 січня — Навечір’я Різдва Христова (Різдвяний Свят­вечір). Передує святу Різдва Христова — 7 січня.

19 січня — Водохрещення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, Святе Богоявлення (у пам’ять про водохрещення Ісуса Христа в річці Йордан пророком Іваном Предтечею).

15 лютого — Стрітення Господа нашого Ісуса Христа (свято, присвячене представленню Марією і Йосипом дитини Ісуса Богові на сороковий день у Храмі).

7 квітня — Благовіщення Пресвятої Богородиці (вва­жається, що у цей день Марії з’явився архангел Гавриїл зі звісткою про те, що вона стане матір’ю Сина Божого).

Вхід Господень в Єрусалим, або Вербне воскресіння (на­гадує християнам про в’їзд Ісуса в Єрусалим, коли Він був зустрінутий людьми з пальмовими гілками в руках, тобто як цар) — святкується залежно від щорічно зміню­ваної дати Великодня.

Великдень, або Великодень (символізує торжество жит­тя над смертю, нагадує про спокутну місію Ісуса Христа, відзначається в пам’ять про воскресіння Ісуса з мерт­вих).

Піднесення Господнє (на сороковий день після Вос­кресіння Ісус попрощався з апостолами, обіцяв послати їм Духа-Втішника і, благословивши, піднісся на небеса).

День Святої Трійці (святкується на 50-й день по Вели­кодню в пам’ять Зішесття Святого Духа на апостолів, після чого апостоли почали говорити різними мовами і змогли проповідувати вчення Ісуса по всьому світу).

19 серпня — Спас (відзначається в пам’ять про пере­творення Ісуса Христа в присутності апостолів у Божу сутність).

28 серпня — Успіння Пресвятої Богородиці (нагадує про день смерті Діви Марії).

Крім цих головних свят, є й велика кількість інших, присвячених біблійним подіям і окремим святим. З де­якими ще язичницькими святами (Коляди взимку або Купали влітку) церкві довелося примиритися і вони пов’язуються з подіями Священної історії.

У християнському культі поряд з молитвами та свя­тами важливе символічне значення мають також і пости, які через обмеження плотських бажань (споживання їжі, міцних напоїв, статевих відносин тощо) ведуть до духовного очищення людини. Серед тижня пісними днями є середа і п’ятниця. Найбільш строгим і тривалим є Великий піст (сім тижнів перед Великоднем). Ще є Різдвяний або Пилипівський піст (40 днів перед Різдвом Христовим), Петрів піст (починається через тиждень після Трійці і продовжується до дня пам’яті апостолів Петра і Павла), Успенський піст (перед святом Успення 14 днів). Усього в православному календарі пости займа­ють близько 200 днів на рік.

§ 3. Православне християнство в історії України

Християнство почало поширюватися на території Київської Русі задовго до офіційної дати водохрещення киян. Русів хрестили ще просвітителі Кирило і Мефодій під час своєї подорожі до Хазарського каганату у 858 р. Сприяла християнізації Русі і княгиня Ольга, що прийня­ла хрещення в 955 р. під час своєї подорожі до Констан­тинополя. Місію перетворення християнства на держав­ну релігію взяв на себе її онук — князь Володимир.

Релігійні реформи Володимир починав з упорядку­вання язичницького пантеону і обрядів, пов’язаних з їхнім шануванням. У 980 р. бог Перун визначається Во­лодимиром як перший бог у системі державної релігії Київської Русі. Однак ця реформа не виправдала велико­князівських сподівань, тому після зваженого вибору (із православ’я, католицтва, ісламу й іудаїзму) Володимир вирішив прийняти як державну релігію Київської Русі християнство в його візантійському варіанті. Наприкінці літа 988 р. візантійські священики у водах Дніпра при­мусово хрестили киян. Ця дата і вважається початком нової християнської історії Київської Русі.

Головними причинами прийняття християнства були:

—  необхідність зміцнення і централізації велико­князівської влади, оскільки саме християнство на той час мало великий історичний досвід створення і зміц­нення владних ієрархій;

—  об’єднання розрізнених племен на території Русі під егідою великого Київського князя на основі єдиної християнської віри;

—  необхідність участі у вирішенні політичних про­блем того часу на міждержавному рівні, бажання зміц­нити дипломатичні позиції Русі у стосунках з Візантією та іншими європейськими державами, оскільки їхні глави відмовлялися від спілкування з язичницькими державами;

—  прагнення більш повно використовувати переваги географічного положення для розвитку торгівлі, реме­сел, транзиту товарів, що мало сприяти економічному розвиткові й усередині країни (територією Русі проходив стратегічний шлях «з варяг у греки»);

—  можливість прилучення до соціально-культурних цінностей і цивілізації вже християнізованих держав.

Християнська церква на Русі споконвічно організову­валася в такий спосіб: на її чолі стояв Київський митро­полит, а у великих містах були єпископи, що відали цер­ковними справами єпархії. Єпископам належала вся повнота церковної влади, а також право суду не тільки над духівництвом, але й з багатьох цивільних справ.

Остаточне оформлення церковної організації відбу­лося під час княжіння Ярослава Мудрого. При ньому була створена київська митрополія і побудована собор­на церква святої Софії, скликаний перший церковний собор у Києві, зроблені спроби встановити церковну ав­токефалію й обирати митрополита з числа київського духівництва. У правління Ярослава канонізовані й перші святі Київської Русі — брати князі Борис і Гліб.

З 988 по 1447 р. Руська Православна Церква перебува­ла під юрисдикцією Константинопольського патріарха, який призначав Київського митрополита. Після навали монголо-татар Київський митрополит Кирило був змуше­ний переїхати у Владимир-на-Клязьмі. У 1299 р. його спадкоємці переносять митрополичу кафедру до Влади­мира, а в 1325 р. — до Москви. Але на українських землях була створена Галицька митрополія, а в XIV ст. Литовсь­ко-Руська з кафедрою в Києві. Тому в 1448 р. Москва прого­лосила свою митрополію незалежною і від Києва і від Кон­стантинопольської патріархії, тобто Московська (Руська) Православна Церква оголосила себе автокефальною. Проте автокефалія Московської митрополії була визнана Константинопольським патріархом лише в 1598 р., а тіль­ки після цього в Москві було створено патріархію.

Вже після підписання Переяславської угоди, у 1685 р., Київський митрополит порушив принцип автокефалії помісних церков, присягнувши на вірність Московському патріархові. Без згоди Константинопольського патріарха Руська Православна Церква приєднала до себе Київську митрополію. Таким чином самобутня Церква українсько­го народу, що мала свою багату церковну культуру, звичаї і традиції, формально втратила самостійність.

Відродження української автокефальної церкви ста­ло можливим тільки наприкінці XX ст. Цей процес за­вершився створенням у 1989 р. Української Автокефаль­ної Православної Церкви (УАПЦ) і проголошенням у Києві Українського Православного Патріархату. У свою чергу, з огляду на прагнення православних українців до само­стійності в церковному житті, Архієрейський собор Русь­кої Православної Церкви в жовтні 1990 р. надав статус ав­тономії Українській Православній Церкві: українські єпископи отримали права самоврядування, але залиша­лися під «священноначалієм» Московського Патріархату (УПЦ-МП).

В 1992 р. частина християн УАПЦ, а також представ­ники Української Православної Церкви Московського Патріархату прийняли рішення про об’єднання в єдину Українську Православну Церкву — Київський Патріархат (УПЦ-КП). У 1993 р. УПЦ-КП обирає патріарха Київсь­кого і всієї України — Русі.

Зараз, відповідно до даних Державного комітету Ук­раїни у справах релігій УАПЦ нараховує понад 1 тис. гро­мад, близько 11 тис. громад підтримує діяльність УПЦ — КП, і Українська Православна Церква, що перебуває під патронатом Москви, об’єднує більше 7,5 тис. громад і близько 30 млн. віруючих.

Вище політичне керівництво нашої держави, зокре­ма Президент України, неодноразово висловлювалися за подолання всіх канонічних, організаційних і майнових розбіжностей між церквами, що представляють православне християнство в Україні, заради вирішення загаль­них завдань: відродження духовності українського наро­ду, подолання релігійно-конфесійного відчуження, по­шуку позитивного морально-етичного потенціалу хрис­тиянства в сучасному світі.

На жаль, у сьогоднішній Україні деякі розбіжності між представниками УАПЦ, УПЦ-КП, УПЦ-МП, УГКЦ зберігають свою актуальність.

§ 4. Старообрядництво

Старообрядництво виникло в середині XVII ст. внас­лідок розколу в руському православ’ї. Підставою розко­лу стала відмова частини православних християн визна­ти церковні реформи патріарха Никона.

Суть цієї реформи була у виправленні й уніфікації богослужбових книг і церковних обрядів (заміна двопер- сного хрещеного знамення триперсним, земних уклонів поясними, написання імені Христа «Іісус» замість «Ісус» тощо). Никон мав на меті підкреслити ортодоксальність Руської Православної Церкви, а, отже, її першість у хри­стиянському світі. Вперше в церковній практиці рішен­ня про зміни приймалося одноособово самим патріар­хом. Старообрядники — православні християни, що не сприйняли нововведень Никона, були засуджені і цер­ковною, і світською владою в 1666—1667 рр. і піддані го­нінням. Відповідно, «розкольники»-старобрядці оголо­сили реформу «диявольською примарою», а світську владу протизаконною (глава старобрядців протопоп Авакум навіть оголосив царя Олексія Михайловича «ан­тихристом»). Як наслідок, старообрядники, рятуючись від переслідувачів, почали масово залишати місця про­живання, переселяючись, зокрема, й на Україну. Досить часто старобрядці на доказ міцності своєї віри добро­вільно спалювали себе (тільки з 1675 р. по 1695 р. у так званій «гарі» загинуло 20 тис. старовірів).

Наприкінці XVII ст. старообрядництво розкололося на дві течії: так званих поповців, що мали священиків, і безпоповців, які вважали, що щире духівництво вже ціл­ком знищене Антихристом і тому кожен християнин сам може бути священиком, а богослужіння здійснюватися так званими «уставщиками» і «начотчиками», тобто знав­цями старих богослужбових книг. Далі ці напрями ще розділилися на окремі течії («толки») — білокрицький, поморський, федосіївський, пилипівський, мандрівни­чий тощо, які, у свою чергу, почали ділитися на чис­ленні, більш дрібні напрямки.

На Помісному соборі Руської Православної Церкви 1971 р. було прийняте рішення про зняття зі старообряд­ників церковної анафеми (прокльону, відлучення). У та­кий спосіб відновився діалог старообрядників із тра­диційною православною християнською церквою.

§ 5. Секти, що виникли на підґрунті руського православ’я

До середини XVIII в. у православному християнстві на території Російської імперії поширилося кілька нових течій, що були засуджені офіційною церквою як єресі (неправильні вірування). Найбільш відомі з них молока­ни і духобори («духовні християни»), а також христовіри.

Віровчення молокан близьке до європейського про­тестантизму. Єдиним джерелом віровчення визнається Святе Письмо (Біблія). Основа християнського життя людини — особиста віра. Заперечується церковна ієрар­хія, чернецтво, не визнається значущість ікон, мощів святих і т.ін.

Духобори джерелом своєї віри вважали «Книгу життя». Бог ототожнюється ними з «вічним добром», тому дана те­чія заперечує насильство в будь-якій формі (навіть як про- тивлення злу). Тому духобори відмовлялися визнавати бо- говстановленість державної влади, заснованої, з їхнього погляду, на насильстві, примусі, майновій і соціальній не­рівності. Відокремившись від православної церкви, духобо­ри відмовилися також від офіційних обрядів і таїнств, ша­нування ікон і хреста. Оскільки устав духоборів забороняв їм брати в руки зброю і служити в армії, царська адмініст­рація засилала їх на окраїни імперії, як правило, в не­спокійні місця Закавказзя, де ті часто гинули цілими сели­щами, не чинячи опору набігам войовничих горців.

Христовіри — містична течія в православ’ї. Її послідо­вники вважали, що існує можливість безпосереднього зв’язку віруючого з Ісусом Христом. Щоб досягти цього зв’язку, необхідний суворий аскетизм, що веде до зміни стану душі. Тому застосовувалася особлива форма бого­служіння, так звані «радіння», під час яких за допомо­гою спеціальних танців, співів досягався стан єдності зі Святим Духом. «Обрані» могли пророкувати. У цій течії акцентувалося характерне і для православ’я шанобливе ставлення до юродивих і взагалі до людей зі зміненою психікою, причому особливим знаком обраності вважав­ся епілептичний напад (недаремно українське слово «божевільний» — звільнений Богом від обов’язків світу і відповідальності). Христовіри також відкидали інститут офіційної церкви, значущість традиційної обрядовості.

З цієї течії виникла секта скопців. Протиставляючи духовне і тілесне як божественне і мирське, скопці вис­нажували тіло суворими постами. Щоб уникнути спокус тілесного життя, вдавалися до оскоплення (кастрації), від чого ця секта і отримала свою назву.

Секта так званих хлистів для досягнення екстазу під час «радінь», навпаки, практикувала групове перелюб­ство. При цьому вважалося, що гріховна природа люди­ни перемагається тільки зсередини, тобто, щоб мати можливість перебороти гріх, необхідно пройти через участь у ньому. Зазначені течії переслідувалися як «неза­конні» і світською, і церковною владою, тому були за­критими таємними сектами.

§ 6. Православ’я, держава і право

Основний принцип соціальної діяльності православ’я передбачає гармонію Царства і Священства — союз світ­ської і духовної влади. Держава і церква вступають у відносини співробітництва на тих умовах, що держава не втручається у внутрішнє життя церкви (насамперед у питання віровчення), а церква не претендує на контроль світського життя суспільства. На цих підставах держава і церква визначають цілі своєї діяльності в і разі необхі­дності допомагають одна одній в їхньому досягненні.

Ідея гармонії була висунута ще імператором Юс- тиніаном I (527—565), але остаточно оформилася в за­конодавчому зводі імператора Василія I Македонянина (867—886). Глава Візантійської церкви одержував висо­ке місце в державній ієрархії, формально рівне положен­ню магнатів. Відповідно до зводу, патріарх повинен тур­буватися про порятунок довірених йому душ і вирішува­ти питання, пов’язані з віровченням. У цю сферу не повинен втручатися імператор, що піклується про світ­ське «добре керування» і «підкріплює» своєю діяльністю вчення Церкви.

У православному християнстві ще Київської Русі були використані норми саме візантійського церковного пра­ва. Протягом ХІІІ—XIV ст. церква користувалася широ­кою юрисдикцією у сфері державного, адміністративно­го і цивільного права. Певні соціальні групи — «бо- годільні люди» (духівництво, церковні люди, удови, жебраки тощо) перебували в управлінні церкви, тобто в сфері церковно-правових відносин. Церква мала юрис­дикцію над усіма християнами в справах сімейних, справах про порушення святості і недоторканності християнських храмів і символів, мала право судити за віровідступництво, за «образу морального почуття». Під юрисдикцією церкви перебували також монастирі, богодільні, лікарні. Даний порядок був зафіксований у Церковних Статутах російських князів Володимира і Ярослава. У спеціальному указі князя Ярослава чітко визначені підсудні церкві справи й описаний порядок судочинства зі складною системою покарань. За основу бралося розрізнення понять гріха і злочину, ключове в розумінні всіх церковно-судових норм. Гріх визначався як моральний злочин, порушення божественного зако­ну (включаючи саму думку про діяння, яким грішник може заподіяти шкоду іншій людині або суспільству). Злочин же — це діяння, яким одна особа завдає мате­ріальної шкоди або моральної образи іншій особі.

Справи духовні (не пов’язані з порушенням мирсь­ких законів) розбиралися в єпископському суді без кня­зівського судді — чаклунство, порушення церковних за­повідей тощо. Справи «гріховно-злочинні», в яких пору­шення християнської заповіді сполучалося з заподіянням моральної або матеріальної шкоди іншій особі або з по­рушенням громадського порядку, перебували в компе­тенції князівського суду за участю церковного представни­ка. Це справи про образу словом або дією, про порушення подружньої вірності і т. ін.). Звичайні протизаконні дії над людьми церковного відомства розглядалися церковним судом, але за князівськими законами і з правом участі його представників у суді.

Традиції церковного права мали і надалі істотний вплив на розвиток законодавства в Русі, Україні, Мос­ковському царстві та в Російській імперії, що відбито в Судебниках 1497 і 1550 рр., Соборному уложенні 1649 р. На Помісному соборі РПЦ 1589 р. було прийняте Со­борне уложення, відповідно до якого після обрання патріарха його кандидатура затверджувалася царем. Со­борне уложення 1649 р. містило закони, що істотно роз­ширювали права держави відносно церкви й обмежува­ли її земельні володіння. З іншого боку, держава брала на себе зобов’язання відстоювати і захищати інтереси пра­вославного християнства. У нормах особливої частини кримінального законодавства на перше місце ставилися релігійні злочини, вміщені вже в главі 1 («богохульство», «церковна татьба», «спокушання до переходу в бусур- манство»). Зокрема, склад злочину «богохульства» міс­тив в собі невіру, заперечення православної віри, гань­блення, образу святинь. Пізніше, у 1733 р. за богохульст­во була встановлена смертна кара.

Остаточне підпорядкування церкви державі відбуло­ся під час правління Петра I. У 1721 р. в результаті про­веденої реформи організації церковного життя в історії православного християнства настав так званий Синодаль­ний період, що продовжувався до 1917 р. Патріаршество як інститут було ліквідовано, главою церкви проголошу­вався цар, а рішенням поточних справ повинен був зай­матися Святійший Синод — колективний орган на чолі з обер-прокурором (усі його члени призначалися особи­сто царем). Синод підкорявся Міністерству духовних справ. У компетенцію Синоду входили справи суто цер­ковного характеру, церковно-адміністративне і госпо­дарське управління, справи церковно-поліцейські, а та­кож судові справи духовних осіб.

Церква повинна була виконувати ряд державно-влад­них функцій: керівництво початковою освітою, запис актів громадянського стану, спостереження за політич­ною благонадійністю громадян. Синод був вищим орга­ном з деяких питань сімейного права (шлюби з родича­ми, шлюборозлучні справи).

Церква брала участь і в покараннях правопорушників. Наприклад, в російському праві 1726—1766 рр. існував вид ганебного покарання для дворян, засуджених на страту або вічне посилання, — шельмування (уведене військовим артикулом Петра I). Під час процедури шель­мування після оголошення звинуваченого злочинцем (шельмою) він піддавався церковній анафемі і проголо­шувався поза законом, відлучався від церкви і її обрядів, від таїнств шлюбу і можливості прийняття присяги.

Особливий зв’язок із православним християнством підкреслює й Уложення про покарання карані і виправні 1845 р. (введене в дію з 1 травня 1846 р.), де вказувало­ся, що його дія не поширюється на «інородців», до яких належали іудеї, мусульмани, горці Кавказу, сибірські кочівники тощо з їхніми власними звичаями та закона­ми. І в первісному варіанті Уложення, і в редакції 1885 р. священнослужителі поряд із дворянами належали до ка­тегорії осіб, які звільнялися від тілесного покарання.

Патріаршество в РПЦ було відновлено тільки після Лютневої революції 1917 р., коли на Помісному соборі Патріархом Московським і всея Русі був обраний Тихон. Характер відносин між державою і церквою кардинально змінився після Жовтневої революції. 20 січня 1918 р. ра­дянською владою був прийнятий декрет Ради Народних комісарів «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви», що затверджував світський характер нової вла­ди і встановлював принципово нові взаємини церкви і дер­жави. Релігія ставала особистою справою, представники усіх віросповідань і невіруючі зрівнювалися в правах, цер­ква позбавлялася державних джерел фінансування і т. д.

Як відомо, багато прав, законодавчо закріплених в СРСР, мали декларативний характер і їх не дотримували­ся на практиці. В історії православ’я на території СРСР почався досить складний етап з періодами репресій сто­совно духівництва, руйнуванням релігійних святинь і атеїстичною пропагандою на державному рівні. Стано­вище християнства, у тому числі й українського, прин­ципово змінилося тільки після розпаду СРСР.

Водночас процес звільнення від диктату держави су­проводжувався поділом примусово-єдиного православ’я на різні деномінації. Зараз відповідно до Конституції Ук­раїни (ст. 35) церква і релігійні організації в Україні відо­кремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна ре­лігія і відповідно церква не може бути визнана державою як обов’язкова.

§ 7. Тенденція до оновлення у сучасному православ’ї

Ювілейний Помісний собор РПЦ прийняв у червні 1988 р. новий Статут Руської Православної Церкви, а та­кож ряд рішень, що узгоджують православне християн­ство з реаліями сьогодення.

Відповідно до нового Статуту скасовані обмеження на участь у житті приходу настоятеля храму й архієрея. Приходи одержали право орендувати, будувати або на­бувати у власність нерухоме майно.

Серед найважливіших рішень можна зазначити такі:

—   підкреслена необхідність активної пропаганди християнства через розвиток православної просвіти віру­ючих, розширення мережі духовних шкіл і видавничої діяльності;

—  оголошено про включення РПЦ у міжконфесій­ний діалог з представниками інших християнських цер­ков і релігійних організацій іншого віросповідання, зара­ди подолання ворожнечі та протиріч;

—  заявлено, що порятунок для християнина можли­вий не лише через молитовний подвиг і відмову від спо­кус гріховного світу, але й шляхом практичної праці на благо церкви і людства;

—  внесені певні корективи в обрядове життя мирян, зокрема, дозволено відступати від вимог посту, якщо є нагальна потреба (хвороба, вагітність тощо);

—  перестала вважатися гріховною вимушена робота в дні релігійних свят;

—  канонізовані нові святі (іконописець Андрій Руб- льов, письменник Максим Грек, богослов Феофан За­творник та інші).

У серпні 2000 р. у Храмі Христа Спасителя (Москва) відбувся Архієрейський собор РПЦ, на якому був прий­нятий документ «Основи соціальної концепції РПЦ» (Нагадаємо, що Українська Православна Церква Мос­ковського Патріархату як автономна церква перебуває під юрисдикцією Московського патріарха). Серед прин­ципових положень даної концепції є такі:

—  заради переборення дуалізму «духовного» і «світ­ського» РПЦ закликала парафіян до участі в громадсько­му житті, яке повинне ґрунтуватися на християнській моралі і «християнському патріотизмі»;

—  підкреслено значення права як мінімуму мораль­них норм, обов’язкових для всіх членів суспільства, не­обхідність дотримання закону християнами, щоб запо­бігти появі пекла на землі;

—  заявлено, що відносини між Церквою, державою, політичними організаціями й установами культури РПЦ будуть розбудовуватись на основах «співробітництва»;

— висловлені міркування про неприпустимість пере­вищення державою своїх повноважень. У такому випад­ку церква залишає за собою право на протест, звернен­ня до світового співтовариства, заклик до громадянської непокори;

—  принцип свободи совісті розглядається як ознака «розпаду системи духовних цінностей, утрати спрямо­ваності до порятунку в більшій частині суспільства»;

—  у главі 4 («Християнська етика і світське право») замість юридичного принципу рівної компенсації з мож­ливістю відшкодування постраждалій стороні нанесено­го збитку запропоноване положення, відповідно до яко­го «збиток, нанесений цілісності божественного світо- порядку, може бути відшкодований через страждання злочинця».

Питання до самопідготовки

1. Ставлення православ’я до духовного досвіду інших релігій.

2. Перспективи православного християнства в релігійному житті майбутнього.

3. Чи є підстави звинувачувати християнство у войовничому ставленні до представників інших релігійних конфесій?

4. Сутність сучасного модернізму в православ’ї.

5. Основні рішення Помісного та Архієрейського Соборів Руської Православної Церкви 1988 та 2000 рр.

6. Ставлення Православної Церкви до екуменічного руху

7. Місце православних церков України у вирішенні проблем гуманізації сучасного суспільства.

8. Зв’язок православно-християнських світоглядних настанов з ментальними особливостями українського народу.